Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина V. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 13 вер. 2016 р., 05:09 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2016 р., 09:17 ]

 


ПОТРІБЕН ЗАКОН ПРО ДЕРЖАВНУ МОВУ

В Україні була, є і завжди буде лише одна державна мова – українська Петро Порошенко Приємно чути такі слова від Президента України. Віриться у його щирість і любов до українства. Не можна не віддати йому належне і за ухвалені Верховною Радою та затверджені Президентом закони про декомунізацію, котрі засуджують комуністичний режим, дають дозвіл на відкриття архівів радянських спецслужб, визнають УПА й інші організації борцями за незалежність України.

 

Хоча щодо мови, то попри гарні слова бачимо, що продовжує діяти антиукраїнський закон “Про засади державної мовної політики”, міністри і депутати замість державної мови часто вживають російську (зважили б хоча на те, що сьогодні це мова підлого, жорстокого, смертельного ворога України і не забивали нею інформаційний простір), телебачення перенасичене російською російськомовною кінопродукцією, музичні теле- і радіоканали “женуть” російську попсу, відповіді на вуличних опитуваннях та коментарі спеціалістів зазвичай теж російськомовні.

 

То ж чи діє конституційна норма про державний статус української мови, чи припиниться неприкрите зросійщення нашого суспільства, чи стане Верховна Рада України україномовною, чи знайдуть, нарешті, україномовного міністра внутрішніх справ?

 

Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщині-Русі і подалися у північно-східні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угро-фінськими племенами дала жахливий результат – виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією. Оці виродки чомусь відкинули своє азійське походження, а вкрали нашу історію і переконують світ та самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Русі.

 

Проте росіяни – екс-московити – не можуть почувати себе повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу – українська мова. Їхні аргументи щодо древньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більш-менш незаангажованими ученими. Тому вже майже чотириста років отой гібрид (недаром москалята придумали й гібридну війну), що претендує не лише на слов’янсько-руське походження, але й на роллю Третього Риму, робить все для того, щоб погубити нашу мову, а значить, і українську націю.

 

Ось лише деякі з відомих указів про нищення української мови.

 

Російський цар Михайло Романов ще у 1627 році наказав зібрати і спалити усі книги українського друку.

 

Після Переяслава цар Олексій наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні “Учительського Євангелія”.

 

У 1693 році Московський патріарх написав лист до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

 

Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Далі послідував його наказ: “В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было”.

 

Петро ІІ зобов’язав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.

 

Імператриця Анна Іванівна запровадила російську мову в діловодстві на території України і заборонила навчання в школах українською мовою.

 

Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії, наказала по всіх церквах імперії правити Службу Божу російською мовою.

 

У 1863 році появився валуєвський циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої “не было, нет и быть не может”.

 

Згодом Олександр ІІ видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані “малоросійським наріччям”, друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. Також вказувалося про зобов’язання прийняти як загальне правило, щоб в Україні призначалися вчителі московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Росію.

 

На відкритті пам’ятника Івану Котляревському у 1903 році заборонили промови українською мовою.

 

Хвалений деким “реформатор”, російський націонал-шовініст, прем’єр-міністр Столипін у 1910 році наказав закрити усі українські культурні товариства, видавництва, заборонив читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. Заборонили навіть відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка.

 

Оцю страхітливу, аморальну, богопротивну боротьбу проти української, Богом даної нашому народові мови, продовжили російські комуно-більшовики та їхні прихвосні інших національностей, серед них й малороси-українці.

 

Після завоювання Української Народної Республіки промосковські шовіністи почали запеклу боротьбу проти відродження української мови й українських традицій. Голова більшовицького українського уряду болгарин Раковський вороже ставився до української мови й українську націю називав “вигадкою інтеліґентів”, зокрема він заявив: “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”.

 

Були проведені арешти українських науковців і духовенства і замінено їх російськомовними діячами, до війни знищили й арештували 80% української інтеліґенції, безвісти пропало майже три сотні українських письменників. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України – на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями. Потім запровадили обов’язкове вивчення в школах російської мови.

 

Щодо вивчення української в російськомовних школах, то це віддавалося на вибір батьків (останніх наполегливо переконували, що українська мова неперспективна і тому недоцільно перевантажувати дітей вивченням зайвих предметів). У 1958 році Верховна Рада УРСР ухвалила постанову про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Хто протестував проти неприкритого зросійщення, був заарештований і засуджений (Богдан та Михайло Горині, Опанас Заливаха, Валентин Мороз, Михайло Осадчий, Анатолій Шевчук, Анатолій Здоровий та ін.).

 

Насилля проти української мови продовжувалося:

 

1970 рік – наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою, масовий перехід на викладання російською мовою у вищих навчальних закладах;

 

1971 рік – зміна статуту КПРС, де російську мову записано мовою партії і відтепер всі наради, збори, конференції, партійні і громадські заходи ведуться виключно російською мовою;

 

1978 рік – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках” (т. зв. “Брежнєвський циркуляр”), “рекомендувалося” ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок – українські дитячі садки практично зникли), провадити російською мовою позакласну й позашкільну роботу;

 

1983 рік – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (так званий “Андроповський указ”);

 

1984 рік – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову, початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).

 

Навіть оця невеличка частина антиукраїнських репресій, що подана вище, вимагає відновлення справедливості якщо не “вражою злою кров’ю”, то хоча б демократичним шляхом, приймаючи відповідні закони, які змогли б нівелювати все те насаджене нашому народові московське паскудство.

 

Однак, коли в часи перебудови Товариство української мови ім. Т. Шевченка разом з іншими патріотичними громадськими організаціями почало домагатися повернути українській мові насильно забрані у неї права, значна частина інородців, а з ними і перевертні-українці запротестували, бо цим, мовляв, порушуються права російськомовних громадян України.

 

Того, що робилося триста років супроти української мови, вони якось не помічали, а тут раптом стали великими “борцями” за права людини. До речі, коли у 90-х роках новообрана демократична влада Львова почала наводити порядок в школах, ті ж “борці” звинуватили нас, що ми закриваємо російськомовні класи. Хоча до того якось ніхто не говорив про комуно-більшовицьку нерівність, коли в українських класах навчалося по 45 учнів, а в російських (наповнених до того ж дітьми байдужих українців) – по 20–22 учні.

 

Таким чином, все антиукраїнське підтримувалося владою, комуно-прислужниками, п’ятою та шостою колонами або попросту замовчувалося, а найменші спроби українців захистити себе викликали негайний супротив.

 

Були й такі, котрі говорили, висловлюючись по-галицьки: “Так сі стало. Най вже так буде”. Таких, до речі, бачимо та чуємо й сьогодні, хоч би і на львівському телебаченні. А нам би треба брати приклад з євреїв – майже дві тисячі років їхня, Богом дана, давньоєврейська мова іврит не була розмовною у цього народу, залишаючись лише мовою богослужіння. Та коли відродилася держава Ізраїль, іврит став державною мовою і зараз нею розмовляють вісім мільйонів чоловік.

 

Відродження івриту стало невід’ємною складовою розбудови Ізраїлю та утвердження сіонізму (єврейський націоналізм). До цього долучилися багато ентузіастів, серед яких виділявся Еліезер Бен-Єгуда. Коли у нього народився син, він попросив дружину розмовляти з ним тільки івритом, щоб той став першим в новій історії, для кого іврит буде рідною мовою. Бен-Єгуда писав: “Якщо можна відновити мову, якою перестали говорити, і зробити її розмовною, такою, що виражає все, що хоче сказати хоча б одна людина, то безумовно таку мову можна зробити розмовною мовою і для всього суспільства”.

 

Завершу цей абзац сумним жартом: коли ми не діждались “Вашингтона з новим і праведним законом”, то може “діждемось-таки колись” українського Бен-Єгуду, який відродить українську мову і зробить її насправді державною.

 

Все ж надзвичайно активний цілеспрямований пресинг ТУМ ім. Т. Шевченка примусив українську комуністичну владу прийняти у жовтні 1989 року закон «Про мови в Українській РСР». Просвітяни тоді критикували деякі положення цього закону, хоча, якщо подивитися на сьогоднішню мовну ситуацію, то він був зовсім непоганий:

 

Стаття 2. Відповідно до Конституції державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

 

Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

 

Стаття 9. Організація виконання Закону Української РСР про мови в Українській РСР покладається на Раду Міністрів Української РСР. Контроль за виконанням цього Закону покладається на Ради народних депутатів Української РСР.

 

Стаття 11. В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

 

Стаття 15. Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова.

 

Стаття 17. В Українській РСР у всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін.

 

Стаття 26. В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі в дитячих будинках, ведеться українською мовою.

 

Стаття 27. В Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов’язковим.

 

Стаття 28. В Українській РСР навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою.

 

Стаття 33. В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.

 

Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.

 

Важливою у цьому законі є стаття 9, яка зобов’язує Раду Міністрів Української РСР (в незалежній Україні – Кабінет Міністрів) організувати виконання Закону про мови, а контроль за виконанням цього Закону покладає на Раду народних депутатів Української РСР (в незалежній Україні – на Верховну Раду).

 

Як бачимо, українська мова тут визнана державною і закон вимагає застосовувати її абсолютно у всіх сферах життєдіяльності – діловодстві, з’їздах, сесіях, сфері обслуговування, дошкільних установах, школах, спеціальних навчальних закладах, засобах масової інформації, рекламі.

 

Щоправда, стаття 3 закону про мови говорить: “В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови”.

 

Прошу звернути увагу – не замість української, а поряд з українською мовою і проживаючих не більше 10% (як у нині діючому законі), а понад половину. Реально місць “проживання більшості громадян інших національностей” в Україні не так уже й багато.

 

За даними перепису 2001 року навіть у великих містах південного сходу України проживає більшість українців: Луганськ – 58% (росіян – 39%), Херсон – 76% (20), Миколаїв – 73% (23), Запоріжжя – 70% (25), Одеса – 62% (29), Харків – 63% (33), Дніпропетровськ – 73% (24).

 

А що вже говорити про Київ – 82% (13) чи Львів – 88% (9)?

 

Лише у Донецьку маємо мінімальну перевагу росіян – 48% супроти 47% українців.

 

Щодо Криму, то тут у містах проживає більшість росіян, але й немало українців: у Сімферополі – 21,26% (кримських татар 7%), у Судаку – 19,4% (9,8), у Ялті 27,6%, у Севастополі 22,38%.

 

Тому впровадження державної української мови не повинно було б викликати жодних проблем.

 

До того ж Україна незабаром стала незалежною і державність української мови була затверджена у Конституції України:

 

Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

 

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

 

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

 

В конституції чітко вказано, що держава зобов’язана сприяти насамперед розвиткові української нації (нарешті, після багатосотлітнього гноблення, здавалося, з’явився промінчик надії), а також корінних народів (кримських татар, караїмів, кримчаків) і національних меншин України, найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, роми та інші (всього понад 100 націй).

 

Очевидно, найменше мовного захисту потребують росіяни, поляки, угорці, румуни, бо у них є повноцінні держави, де ці мови панують і немає загрози їхнього зникнення.

 

Здавалось би, нарешті, коли Україна стала незалежною, будуть відмінені всі злочинні укази проти української мови і для повної історичної гармонії будуть видані укази проти поширення російської мови на території нашої держави. Однак цього не сталося, навпаки, кількість шкіл з українською мовою навчання, особливо на південно-східних теренах показує, що Закон про мови не виконувався, навіть протилежно – за часи Незалежності відбулося очевидне засилля російської мови.

 

Малочисельні народи, мова яких може зникнути, чомусь не подавали голосу на свій захист, зате російські шовіністи та їхні українські хохлуї кинулися в непримиренний бій за подальше нищення українського слова. Свідомо чи ні, але ворогам української мови підіграли наші народні депутати – націонал-демократи, – які не тільки не зобов’язували Кабінет Міністрів виконувати статтю 9 Закону про мови, але й не виконували її самі (тобто, не контролювали).

 

Поки круті кучмівські хлопаки розкрадали державне майно, то нашим патріотам віддали гуманітарну сферу, де вони “зуміли” угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографу, книго-видавництва, радіо, телебачення.

 

Депутати-українофіли не вимагали (в тому числі через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: “Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова”, а дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою.

 

Не домагалися виконати статтю 32: “З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою… і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів.

 

Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва” та статтю 33: “В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова”.

 

Вони відмовлялися від таких високих і відповідальних посад як перший віце-прем’єр-міністр України і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави Україна товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України і там працювали сумнівно чи українолюбні бенкендорфи, арфуші, пантелеймонови, аласанії.

 

Саме бездіяльність наших обранців, їхня безпорадність, безвідповідальність надихнули мерзенних московських наймитів повернути старі часи антиукраїнства і запровадити злочинний закон “Про засади державної мовної політики…”, який значно гірший аніж той, що діяв коли ми були московською колонією.

 

Всупереч вимогам Конституції цей закон істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов перевершує 10% від населення. Фактично вводиться двомовність, а враховуючи наслідки вікової русифікації, другою мовою як правило буде не караїмська, грецька чи циганська, а саме російська.

 

Щодо південно-східної України, то там безумовно пануватиме єдина, російська мова.

 

Навіть позиція “Так сі стало. Най вже так буде” за тим законом вже не діє, а гряде подальше зросійщення українського народу. В освіту повертається норма про вибір мови за бажанням батьків. Діловодство може вестися неукраїнською мовою, посадовцям необов’язкове знання української і т.д., і т.п.

 

Враховуючи менталітет затурканого (мабуть, сьогодні правильно буде говорити “закацапленого”) кількасотлітнім рабством українця, можна з певністю прогнозувати, що якраз отих 10% інородців будуть впроваджувати російську мову, а українці покірно це “ковтатимуть”. Адже за національним складом на 2001 рік в Україні проживало: українців – 77,8%, росіян – 17,3%, поляків – 0,3%, євреїв – 0,2%, німців – 0,1%, інших – менше 0,1%.

 

А що маємо у Верховній Раді України? Євреї – 43%, росіяни – 34%, українці – 22%, інші – 1%.

 

Отак малорос-совок обирає своїх представників до найвищого державного органу. Хтось може сказати, що ці дані недостовірні. Тоді погляньмо на себе з іншої сторони.

 

В Одесі, де проживає більшість українців (62%), першим демократичним міським головою був обраний Леонід Чернега – достойний чоловік, добрий фахівець, з яким я мав приємність спілкуватися в часи свого головування у Львові.

 

Далі ж одесити-українці чомусь обирали собі на посаду мера таких “єдинокровних братів”:

- Едуарда Гурвіца, за правління котрого було встановлено пам’ятник “вторій”, що “доконала” нашу Україну;

- комуніста Миколу Білоблоцького;

- злочинця, який скривався від українського правосуддя в Росії, Руслана Боделана;

- знову Е. Гурвіца;

- потім активного українофоба, який за словами Юрія Андруховича “космополітичне місто перетворює на російське захолустя”, Олексія Костусєва.

 

Те ж можна сказати й про Харків, у якому нараховується 63% українців: Кушнарьов, Шумілкін, Добкін, Кернес. На останніх виборах міського голови Харкова перші два місця посіли такі “українці” як Кернес та Аваков.

 

У столиці мешкає 82% українців, які тупо поміняли професійного будівельника, розумну, працьовиту людину, українця Олександра Омельченка на паяца Черновецького, причому останнього обирали двічі, поки він врешті-решт не наплював на них і виїхав собі кудись за кордон.

 

Кияни “облизалися” й обрали В. Кличка, який хрестить свою племінницю у церкві Московського патріархату, церкві, котра благословляє промосковську бидлоту воювати проти України і вбивати наших дітей, церкві, керівник котрої не захотів вшанувати наших воїнів у Верховній Раді вставанням.

 

Я розумію і поважаю тих людей, які бережуть материнську мову, в тому числі й російську. Але не розумію, чому інші національні меншини, які вже чверть століття мешкають в державі Україна, де українська мова є державною, так тримаються російської мови, а не вивчають українську. Що, дотепер сидить в їхніх головах імперське твердження, що українська мова непрестижна і нею розмовляють лише люди нижчого ґатунку? І це після того зла, що російська імперія вчинила проти інородців. Насамперед маю на увазі кримських татар, поляків, євреїв.

 

Проста людська порядність і доброта мали б спонукати їх спокутувати свою вину і допомогти нашому народові відродитися після багатовікової антиукраїнської тиранії, до якої докладалася не лише Росія, а й представники інших народів.

 

Навіть жорстока війна, яку розпочала Росія проти України, нічого не змінила. Навпаки, під гаслом “Єдина країна” – “Единая страна” російською заговорили більше, вже й декотрі міністри, грубо порушуючи Основний закон, вживають на службі російську мову.

 

Не бажають переходити на рідну предківську мову відомі люди (не лише спортсмени, але й визначні політики) з українськими прізвищами, що закінчуються на “…енко”, “…ук”, “…юк”, деркачі, півні та інші птиці й звірі, назв яких немає у російській мові, а “кукурікають” мовою ворога, загарбника, російського імпер-шовініста.

 

Хочеться в цьому плані сказати добре слово про таких людей як Віталій Портников, Вахтанг Кіпіані, Мустафа Наєм, Юрій Макаров, Андрій Цаплієнко.

 

Неприємно було слухати, коли недавній претендент у мери столиці, україномовний Микола Катеринчук на передачі у Шустера раз за разом перескакував на російську (чомусь жодного українського слова не видушив з себе у цей вечір депутат, у жилах якого безумовно тече українська кров, Андрій Сенченко чи киянин Олексій Мочанов).

 

До речі, хочу нагадати Шевелісу Шустерісу, що коли він почав працювати в Україні, то пообіцяв через два місяці вивчити українську мову і вести на ній свої передачі. Пройшло вже десять років і людина, яка володіє литовською, російською, англійською, французькою, італійською, івритом, німецькою ніяк не почне говорити українською.

 

Що, пане Шустере, теж вважаєте нашу мову простацькою та бидляцькою, чи вам ФСБ заборонив переходити на українську? А не соромно їсти вирощений українцем хліб і разом з тим зневажати його мову?

 

У того ж Савіка раптом категорично російськомовним став вінничанин Олексій Кучеренко, який є українцем (чи таки хохол?) і досконало володіє рідною мовою… дивина та й годі!

 

А Шустер вже навіть до Луцька посилає російськомовну журналістку, яка вчила волиняків ординської мови. Що, не могли підшукати для цього журналістки серед україномовних?

 

Можна додати до цього списку й погребищенського малороса, теж уродженця Вінничини, Олега Рибачука, котрий проваливши роботу на посаді віце-прем’єр-міністра України з питань європейської інтеграції, чим явно не додав балів президентові В. Ющенку, в часи Януковича з розумним виглядом надавав коментарі з різних питань політичного життя.

 

От і він 8 червня 2015 року на каналі UBR у розмові з ведучим, узбеком Іскандером Хісамовим (знову ж таки: не змогли підшукати україномовного журналіста?) так “штокав” і “какав”, що довелося виключити телевізор, бо гидко було слухати.

 

Аж проситься сказати про таких українців словами Івана Франка: “Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала”.

 

Брати-вінничани, та беріть приклад із свого земляка Володимира Гройсмана, який послуговується виключно державною мовою, а не перескакує по-рабськи туди-сюди.

 

Багатовікова імперська антиукраїнська політика породила в українському народі велику кількість зазомбованих малоросів, україноненависників, продажних промосковських рабів, від яких нереально очікувати повернення до своїх пракоренів. Ці перевертні ніколи не зрозуміють, що зречення від материнського слова – не тільки великий гріх, але й викликає глибоку зневагу у всіх, хто шанує свою націю, свою історію, свою культуру

 

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Чужі люде цураються,

В хату не пускають

Т. Шевченко.

 

А для росіян вони назавжди залишаться хохлами, маланцями, бульбашами, чурками…

 

Тому для належного виконання статті 10 Конституції потрібен закон Про державну мову, де мають бути вказані сфери безумовного і виключного використання української мови. Серед них – діловодство, навчання у вищих навчальних закладах, технікумах та училищах, мова сесій рад усіх рівнів, мова державних чиновників. Абсолютно всі засоби масової інформації повинні подавати новини, вести політичні передачі, спортивні коментарі та розважальні програми державною мовою. Це ж стосується кінопродукції, реклами, наочної агітації та інших галузей.

 

Має бути заборонено осквернення української мови суржикомовними “вєрками”, придуркуватими “вітальками” та їм подібним, щедро оплачуваним ворогами українства, дебілами-малоросами.

 

Телебачення і радіомовлення повинно 77,8% часу вести передачі українською мовою, 17,3% – російською і одну годину щоденно виділяти для однієї зі ста національностей, що проживають в Україні.

 

А люди нехай собі розмовляють як їм заманеться, і це буде справедливо, а не по-імперськи – як поступала царська та більшовицька Росія.

 

Зараз підготовка закону Про державну мову має стати найголовнішим завданням “Просвіти”. Необхідно сюди залучити національно-патріотичні громадські організації, партії, голів коаліційних фракцій, міністрів культури і освіти та домагатися прийняття такого закону Верховною Радою України.

 

Впевнений у підтримці такої ініціативи і зі сторони Президента України, і зі сторони голови Верховної Ради України.

Червень 2015 р.

 

ДЛЯ ОДНИХ АТЛАНТИДА, А ДЛЯ ІНШИХ – ВАВИЛОНІЯ

Недавно мені пощастило прочитати книжку Анджея Хцюка «Атлантида. Розповідь про Велике Князівство Балаку». Справді пощастило, бо я отримав найвищу насолоду від щирих і правдивих спогадів поляка про його життя в Дрогобичі у 1920-30-х роках.

 

Анджей Хцюк

 

Окрім досконалої літератури, чудових описів Карпатських гір, міст Дрогобича, Борислава та Львова, життя польських та єврейських родин, окремих людей, особливо письменника і художника Бруно Шульца, який був його учителем, я знайшов там багато цікавих деталей і фактів, про які не знав, бо в радянський період вони замовчувалися або подавалися у спотвореній, вигідній для більшовиків інтерпретації.

 

Сподіваюся, що подані тут деякі витяги з книжки Анджея Хцюка з моїми лаконічними коментарями викличуть у читача певний інтерес.

 

Почну з пояснення щодо заголовку. Автор назвав свою книжку «Атлантида», маючи на увазі, що це була квітуча держава, якою правили могутні володарі. Можна погодитися, що для поляків підлегла їм частина України була Атлантидою. Проте для українців вона була скоріше тим, чим була Вавилонія для євреїв – країною, яка знищила юдейське царство, владу, спалила Господній храм, а євреїв забрала в полон (десь так Польща поступала відносно окупованої нею частини України).

 

Описуючи з любов’ю досить заможне життя своєї родини та його друзів-поляків у Дрогобичі, автор показує й іншу сторону тогочасної Польщі: «Проте це Князівство Балаку не було лише якоюсь Аркадією, сповненою вічного щастя і чару. Біда тут часом аж пищала, не дурім себе з відстані споминів, які все подають у рожевих барвах і перемінюють пропорції на милі й чудові. Коли ми з братом Тадеушем і Тоньком Красульським, львівським батярем, перемитником і бабієм, утікали на лижах до Угорщини (від НКВД і мобілізації до червоної армії – В. Ш.), то останню ніч у Польщі провели в бідного українського селянина на кордоні. Він мав халупку як на курячих ніжках. У єдиній кімнатині тулилася його родина (жінка і троє дітей) з однією коровою, що виглядала так, ніби вдало пройшла лікування в Косові (у книжці зазначено, що в Косові лікувалися від ожиріння – В. Ш.), з курми, псом і мільйонами бліх, які однаково жерли всіх присутніх. Ми дали йому немало не потрібних уже злотих, кілька доларів, бо ризикував і був бідний, аж хтілося плакати. Він відразу побіг у село по ковбасу та горілку і так мав свята, бо то якраз було Трьох Царів, або їхній греко-католицький святвечір, а в хаті нендза аж пищить. Ми пили ту горілку з єдиної шклянки з-під гірчиці, ковбасу й мамалиґу їли ложками, бо виделок на всій господарці не було зовсім, ножі тільки два, і то тупі як біда, бо їх використовували ще для багатьох інших речей. Той хлоп потримав нас день, – а з його хати совєтські патрулі було видно неозброєним оком, – побажав нам усього найліпшого, а в кінці сказав: «Чорта за Польщі, але тепер ще гірше». Що значило: до дідька зле було нам за польських часів, а тепер іще гірше. “Та жеби та зла Польща вернуласі назад, то ми би сі молили і молили...”.

 

Що це, як не польська Вавілонія для українців (її потім замінила ще гірша – більшовицька)? Так жили українські селяни у польській державі, яка панувала на тих землях уже майже п’ять століть. Аж проситься сюди портрет польського урядника Ґриля: «Колись то був хлоп, як шафа, об’ємом, мов цистерна фірми “Карпати”, з величезними вусами, бачками і сивою щетиною, яка одразу вкладалася легкими хвилями, якщо пан Казьо не мав часу або грошей на перукаря, аби постригтися. Із гусарських часів у нього залишилася схильність до моцних задів. Не кінських, а бабських. Не раз він зупинявся на вулиці, вражений, і, аби відігнати несподівану спокусу, аж очі затуляв собі рукою і шепотів в екстазі: «Боже, шо за дупа!» Така картинка настільки збивала хід його думки, що відразу після цього він запитував:

- Ага, а про шо то я говорив?

- Про дупу, - підказував я чемно, бо старших треба поважати. /…/

 

Ґриль був рільничим інструктором у старостві, їздив по селах і щось там радив селянам (переселеним сюди полякам, що мали сприяти ополяченню окупованих українських земель – В.Ш.), хоча його інспекції та поради зазвичай виглядали так само:

- Ну і як там, Кульчицький (чи інше прізвище), корови не поздихали?

- Хвалити Бога, нє, здорові.

- Ге, ге, зара’ видно руку майстра. Недармо вчора пан староста говорив до мене: якби не той Кульчицький, то би в нас і молока не було. Ну, а нема в пана чого напитисі? Бо зимно (або гаряче) як холєра, а ми з дороги. Пан знаний із тих своїх наливок. Пестківка того зарази, пане Анджею, така, шо і сам Франц Йосиф ліпшої не пив. Нє, ті келішки, жи пан витягає, то для дітий, дорогий пане Кульчицький, тілько горло мучи’сі від ликання. Келішок муси’ мати свою міру. Ота шклянка то вже більше відповідна. Ну, а ті караїми у вас в селі пищат, нє? Зах’тілосі їм: “Ще не вмерла Україна від Харкова до Берліна”!

- Ано, шось там повідают, прошу пана інспектора, жи нас, шляхту, будут різати перших. Алі пан знає, як то єст: то такі самі люди, як ми”.

 

Отут вперше я довідався, що поляки обзивали нас “караїмами” – таким, виявляється, було їхнє зневажливе прізвисько для українців. Далі зустрічається й такий шедевр, як “караїми, грані в тризуб”.  

 

Якось після перемоги польської футбольної команди “Юнак” над українською “Тадзьо Зайст правив такої:

“- Брати слов’яни, воістину послухайте, шо я вам вповім, пастухи, караїми, грані в тризуб: тепера ми разом, цузамен, до ґліду, копиляки, тєгнем за “Юнаком”. Якби “Україна” виграла, то ти би, чоловіче, гівно видів, а не добрий матч в Дрогобичі, а так приїдут ту’ і “Рух”, і “Вісла”, і “ЛКС”.

 

Але повернемося до Ґриля, який “…був також інспектором Спілки Загродової Шляхти. За мету собі вона ставила реполонізувати шляхетський елемент, розсіяний в українському морі на Підкарпатті. Передусім спиралися на родову гордість кожного з них, бо кожен у скринях мав якісь старі грамоти і нобілітаційні документи, не раз надані ще за часів Стефана Баторія або й раніше. І він почувався чимсь вищим, ніж простий хлоп Кузьма, Василюк чи Грицик. /…/

 

Різних Хмелінських, Лозінських, Васильковських, Врублевських і Хшонстовських реполонізували, вивозячи їх на екскурсії до Познані та Кракова, давали їм корів за зниженою ціною, і це для селянина було настільки вирішальним моментом, що навіть різні Бондарчуки і Лиски приходили питатися, чи їх би теж не прийняли до тієї організації, що дає корови задурно”.

 

На цих теренах з ХІІІ століття мешкало багато древніх родів української шляхти гербу Драго-Сас, які мали прізвища, що закінчувалися на “…цький”, …ський” і які походили від назв населених пунктів: Кульчицькі, Сілецькі, Ступницькі, Гошовські, Літинські, у тому числі й Лозинські, Врублевські, Васильковські. Після польської окупації, а потім і після австрійської їх різними способами позбавляли шляхетських звань і привілеїв. Зрештою їхні доведені до злиднів потомки готові були ополячуватися навіть за дешеву корову.

 

Продовжимо про інспектора: «Отож ми з Ґрилем їздили по селах і закладали нові осередки СШЗ або відвідували старі. /…/ Приїхавши до Кропивника, Ґриль, за допомогою поліціянта, якого взяв із Підбужа, і безцеремонно піднятого у цій справі солтиса, наказав скликати все село. Коли всі стояли на луці за ґміною, Ґриль виліз на якусь бочку й, енергійним рухом руки віддавши честь присутнім, закликав:

- Браття мої у Христі й у гербі! Сам маршалок Ридз-Сміґлий вповів мені тиждень тому: колишній цісарський гусаре Ґрилю, їдьте до Кропивника і від мого імени маєте там провести бесіду зі всіма родаками. А отже, беруся до тої бесіди, і слухайте, як в церкві пароха. Чи видите то сонечко золотисте понад полями і горами?

- Всі подивилися, сонце справді було, отож юрба зашемрала: “Каже, є” (Тобто: “Є так, як каже!”).

- Чи чуєте той струмок, шо дзюркоче ту’ близько по найладніших у світі камінчиках кропивницьких? – Він перервав, а вони наслухали. Струмка не чули, бо був далеко, але знали, що струмок дзюркотить і що є за дорогою, отож все було так, як мало бути.

 

Буркнули голосніше: “Каже, є”.

- Чи видите того поліціянта, що стоїть отам? Тут юрбою пройшла неспокійна дрож, бо поліціянт був недалеко, близько і курив собі цигарку. А який хлоп у Польщі любить поліціянта чи згадку про нього? Однак барвистий стиль Ґриля не суперечив хлопському розумові, бо поліціянт був тут, тим-то і на цей раз буркнули, хоча трошки тихше: “Каже, є!”

- Чому так є? – спитав Ґриль. – Чому ту’ є і то сонце золоте, і той струмок, що дзюркоче недалеко звідци, і той поліціянт, оплот нашого ладу і права? Ну, чому, кажіт?

 

Мовчали.

 

А він витримав павзу, як добрий актор, і виразно прорік:

- Бо Господь Бог так хоче!

 

Та проста аргументація промовляла до їхнього розуму. Ніби таке просте, а проте не кожен впав на цю гадку. Отож схвально покивали головою.

-А чому ту’ є Польща, а не жадні Совіти чи націоналістична Україна або Парагвай? Бо Господь Бог так хоче. І, курва ваша мать, добре затямте: хто проти Польщі, той проти Бога. Ану записуватися до Спілки Шляхти Заґродової!

 

Так ми заклали осередок СШЗ у Кропивнику.

 

Якби Ґриля 1939 року не застрелили більшовики, нині він міг би робити кар’єру як окружний партійний організатор. А може, навіть був би міністром сільського господарства”.

 

Як бачимо проводилася агресивна полонізація:

і переселення польських селян на українські землі (саме таких переселенців воїни УПА намагалися примусити повернутися назад до Польщі, щоб віддати захоплену ними землю селянам-українцям),

і оплачувані державою всілякі спілки та організації, аж до переманювання бідних селян дешевими коровами.

 

Жодного разу у своїй книжці Анджей Хцюк не виказав негативних проявів проти українців.

 

Як на мене, то він писав правду і тільки правду, хоча інколи вона для нас є малоприємною. Наприклад, бідний український селянин, у якого не було виделок ані шклянок замість того, щоб купити щось необхідне для господарки, на «халявні» гроші накупив горілки та ковбаси, що негайно було спожите. І він далі залишився без нічого, лише з худою коровою та мільйонами бліх. А чи складно було нагострити ножі мешканцеві Карпат, де незліченна кількість каміння, придатного для цієї справи?

 

Неприємні роздуми викликає і таке: «...А ось біжить молодий усміхнений смаглявий інженер Хомишин. Його стрийко був греко-католицьким єпископом у Станіславові й войовничим українцем, а цей у вільний час, що зоставався йому після викладання у Технічній Школі та суддівства на футбольних матчах, якраз був войовничим поляком”.

 

Григорій Хомишин як єпископ Української греко-католицької церкви відстоював прозахідну орієнтацію. В роки національно-визвольної війни проти Польщі надав приміщення для Національної Ради ЗУНР в Станіславі, активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію, направляв в УГА священиків для служби капеланами.

 

Після другої окупації Галичини був заарештований більшовицькою владою за те, що був прихильником утворення самостійної української держави 30 червня 1941 року і після катувань та жорстоких побоїв помер у київській тюрмі.

 

27 червня 2001 року зачислений папою Іваном Павлом ІІ до лику блаженних. А його племінничок став войовничим поляком.

 

Чи не маємо таке ж сьогодні, коли деякі генетичні українці стають запеклими москвофілами-шовіністами?

 

Автор з симпатією пише про своїх гімназійних вчителів, хоча з моєї точки зору не всі вони на те заслуговували:

 

«Славко, що мешкав навпроти монастиря капуцинів, назавжди закарбувався у моїй пам’яті в такій сценці:

- він був великим українським націоналістом і стверджував, що поляки всю наукову термінологію взяли з української, яка є найдавнішою мовою світу. /…/

 

Той самий Славко при переписі населення мав чудову сцену з Кравчишиним (вчитель-українець – В. Ш.), який проводив цей перепис у класі.

 

Кравчишин спитав його про віровизнання.

- Греко-католицьке, пане професоре.

- А національність?

- Українська.

- Нема такої національности, – непереконливо пояснював математик, – є тільки русини.

 

Як я, – додав, бо був польським лоялістом, не завжди, може, ним був, але тоді так говорив.

- Звичайно, є, і я є українець, – гордо сказав Славко.

- Нема такої національности, – підвищив голос Кравчишин. – Я маю тут тринадцять русинів – і всі є греко-католиками.

- Якщо всі греко-католики є русини, а ви мусите записати мене як русина, то прошу подати, що я є русином віри Мойсеевої, – впирався на знак протесту Славко.

 

І так в кінці року у шкільному звіті було надруковано, що в четвертому класі був один русин віри Мойсеевої. Славко пишався своїм протестом, а ми вважали, що він мав рацію, так чинячи”.

 

Польський уряд забороняв вживати слово українець, а називав нас русинами. Це ж робили й москалі, тільки твердили, що ми не українці, а малороси. І одні, і другі намагалися довести, що немає єдиної української нації, а є русини і малороси.

 

Ще одна польсько-українська історія:

«Незадовго до війни у нас мешкав Ромко Сенишин. Його батько, керівник школи у якомусь чималому селі недалеко від маєтку Йоштів, говорив глибоким басом. Від нього Ромко успадкував чудовий баритон і був опорою гімназійного хору. /…/

 

Ромків батько був русином старого гарту, польським лоялістом, польським державним службовцем, зрештою, тим-то українцем себе не вважав. Мати Ромця була полькою, тіткою сестри мого майбутнього швагра, отож Ромцьо почувався поляком. Однак підо впливом друзів-українців із кожним місяцем ставав дедалі більшим націоналістом. Коли якось він тішився, що до Дрогобича прийдуть німці й створять там незалежну Україну, старий Сенишин без слова підійшов і вдарив його в лице. /…/

 

Не знаю докладно його долі під час війни. Здається, Ромко був у війську чи в українській партизанці, як німецький в’язень добрався до Британії. Але там одружився з полькою і вже пропольських переконань не змінив. Має кількох дітей і активно працює у польських громадських організаціях.

 

Зазвичай багато говориться про привабливість польської культури і про її вплив на наших сусідів, натомість мало враховують, що чужоплемінців найліпше полонізували наші польські жінки. Ромко і його батько є тут чудовим прикладом”.

 

Мабуть, виконала свій обов’язок перед батьківщиною й інша полька:

«Зося, ходила до гімназії, і я навіть якийсь час був її репетитором. Вона знала, що подобається мені, отож вбиралася гарно і в тих провінційних умовах навіть провокаційно. Готувалася здавати малу матуру екстерном, була великою харцеркою і ненавиділа українців, через що я завжди з нею сварився.

- Оборона Львова, - кричала, - той терор по селах, тут має бути Польща!

- Добре, - відповів я, - але це також і їхня земля, вони живуть на ній, як і ми, століттями, мають на неї право і, як ми, її люблять. Треба знайти якийсь розв’язок, не знаю, федерацію, Гадяцький договір чи щось таке.

- Договір? – кпила. – Мій тато перевернувся б у гробі.

 

Під час другої німецької окупації – бо перша тривала у Дрогобичі лише кілька днів, коли Росія, бита німцями, відступала із цих земель, – Зося-харцерка вийшла заміж за великого українського націоналіста”.

 

Коли вже зайшлося про українських націоналістів, то заслуговує бути наведеним тут і таке: «Славко Кобрин загинув, коли українське формування, до якого він зі свого патріотизму зголосився добровольцем, збунтувалося проти німців, бо ті їх використали й не дотримали обіцянок”.

 

Трапляється, й теперішні, нібито незалежні, українські історики пишуть, що оунівці колаборували з німцями. А ось поляк, який може мати до нас певні претензії, бо історія наших стосунків була дуже складною, пише, що німці їм щось наобіцяли, але, м’яко кажучи, обманули.

 

Та ж ясно як Божий день, що ОУН сподівалася на німецьку допомогу у вигнанні з наших земель поляків та москалів і наступне створення Самостійної України. Коли ж нацисти не визнали Акт проголошення незалежності України 30 червня 1941 року і почали арештовувати членство ОУН, то українські воєнізовані загони повернули свою зброю проти них, а потім для цієї боротьби створили Українську Повстанську Армію.

 

Про польсько-українські стосунки свідчить і такий епізод:

«На Сильвестра їду сам на нартах до Орова й Урича. Ніч проведу коло запаленого вогнища, знову відчуваю потребу самотности. /…/

 

Мама на мій план лише стенула плечима. Без слова спакувала мені до наплічника шмат маківника, який залишився зі свят, і кільце закшувської ковбаси, з пакунка від бабусі. Певно, надавала перевагу моїй самотній виправі, ніж танцям із дівчатами та горілці, бо якось усе не вірила, що я тоді не пив. Боялася тільки вовків і українців – щоб не зробили мені чогось поганого».

 

В Дрогобичі тоді більшість мешканців складалася з українців, поляків і євреїв – їх було майже порівну. Як бачимо мама не боялася євреїв, тільки українців і вовків.

 

В іншому місці читаємо таке: «Маркевич … повів гімназіяльну дружину ім. Гетьмана Станіслава Жолкевського … форс-маршем до Трускавця, де від кулі українського терориста загинув Голувко. /…/

 

Плакали тоді всі, навіть старші від мене, трагізм тієї смерти відчували навіть деякі українці, не тільки поляки та євреї».

 

Знову-таки, з одного боку українці (караїми, пастухи, туземці), а з іншого – поляки і євреї. Хоча Тадеуш Голувко виступав за діалог та порозуміння з українцями, але він був соратником Юзефа Пілсудського, який проводив проти українців жорстоку політику, а у 1930 році започаткував репресивну акцію, названу пацифікацією.

 

Саме такими діями польського уряду обурюється автор: “Правда, що українцям у Польщі належалася автономія, що вони не мали свого обіцяного університету. Правда, що польська політика супроти них часто була дурна і не раз підлягала найідіотичнішим хитанням і викрутасам. /…/

 

То їх били і копали, то любили. /…/

 

З одного боку, багато українських гарячих голів, навіть із моїх друзів, пробиралися на Закарпатську Україну, і наша охорона на кордоні вдавала, що не бачить отих нелегальних переходів; із другого боку, потім у тих, що поверталися, коли уряд отця Волошина впав, бувало, на тому самому кордоні стріляли. Такі дії не могли викликати вдячности українців. Тим більше, що Перемиська підхорунжівка, де було багато моїх друзів-поляків (я отримав звільнення на навчання), послала на Закарпатську Україну кілька чот підхорунжих, перебраних на цивільних, які – вдаючи українців – висаджували мости, залізничні станції, аби створити враження, що населення там невдоволене владою отця Волошина і що єдиним способом повернути спокій у тому справді чудовому краї, де люди тихі, добрі й у найліпшому значенні слов’янські, було віддати його угорцям, – що, врешті, сталося (чи не в поляків навчилися енкаведисти переодягатися за упівців і чинити в українських селах жахливі злочини, а потім приписувати їх бандерівцям – В.Ш.?).

 

Правдою було й те, що молочарські кооперативи, зорганізовані в управління “Маслосоюз” у Львові (польські – В. Ш.), мали велику підтримку держави і великі податкові знижки, що часто доводило до шалу діячів Малопольського Молочарського Союзу (автор так називає заснований у 1905 році Союз руських молочарських спілок, який у 1907 році перейменований на Крайовий молочарський союз “Маслосоюз” – В. Ш.), який такого сприяння не мав і боровся з труднощами, змагаючись не тільки з власною польською владою, але й із конкуренцією «Маслосоюзу», який хотів знищити ММС.

 

Із другого боку, наша влада влаштувала пацифікацію. На теренах Східної Малопольщі не було православних церков, а отже, у нас не відбувалася та ганебна акція забирання церков під католицькі костели, але пацифікації були, і навіть самі поляки зі страхом розповідали про них.

 

Я сам, малий хлопчисько, бачив таку картину. Коло корчми Пуца за Гіркою – відразу коло дороговказу, який як бик показував, що до Трускавця шість кілометрів, – стояв ескадрон кавалерії Корпусу прикордонної охорони. Солдати, не злазячи з коней, курили і розмовляли, офіцери, звісна річ, були в корчмі й там напевно не полоскали зуби, а під дороговказом – повторюю: який як бик показував, що до Трускавця шість кілометрів, – стояв собі спокійно вахмістр і чекав. Над’їхала бідна підкарпатська фіра. /…/

 

Вахмістр ввічливо спитав селянина:

- А куди до Трускавця, батьку, і як далеко?

 

Простий селянин подивився здивовано на вахмістра, котрий стояв тут-таки коло дороговказу, що давав відповідь на те питання! Мовчав. Вахмістр повторив питання лагідним тоном. Тепер селянин відповів:

- Туда, пане, до Трускавця, шість кілометрів.

 

Вахмістр посміхнувся і кивнув селянинові, аби підійшов до нього. Коли той підійшов, вахмістр ляснув його по обличчі.

- Куди до Трускавця? - верескнув.

- Туда, пане, до Трускавця, - відповів той, потираючи вдарену щоку.

 

Вахмістр знову його вдарив. Я стояв ніби соляний стовп, вражений несправедливістю. Ніхто мені того не розповідав, я сам бачив, присягаю. Та забава повторилася кілька разів, аж нездогадливий селянин зрозумів, про що йшлося підофіцерові, і відповів по-польськи. Коли він зробив це, вахмістр подав йому цигарку, якої, зрештою, селянин не взяв, і якби взяв, я б його засудив.

 

Найцікавіше, що ті невинні забави молодшого офіцера відбувалися при схвальному хихотінні солдатів.

 

Я плакав від сорому за все і вигукнув:

- Пане, і вам не сором таке робити?

 

Він подивився на мене, ніби досі не бачив, удав здивування і спитав:

- А ти що? Також українець?

- Ні, поляк. Тільки негарно так робити, як ви зробили, пане. Мені соромно за вас! Він засміявся і подлубав у носі. /…/

- Та пощо ви таке робите, пане? – крикнув я, а він удав, що біжить за мною, аби вліпити мені кілька разів паском звідки ноги ростуть, отож я дав драпака до лісу, що його напевно знав ліпше, ніж він. Я повернувся додому, вражений, обурений, і пожалівся матусі. Вона вислухала мене, зітхнула і знову повторила своє:

- Діти мої, як я за вас боюся. Така поведінка з ними нічого доброго не принесе.

- Ну добре, але чому він таке зробив? – кричав я, розпалений, обурений тим випадком. – Польський солдат може бути свинею?”.

 

Під час пацифікації побиття було найменшим злом. Військовики і поліцаї грабували селян, ґвалтували їхніх жінок, спалювали хати і навіть цілі села, нищили будинки “Просвіти”, розгромили десятки крамниць “Маслосоюзу”, траплялося немало вбивств. Тому керівництво Організації Українських Націоналістів відреагувало на державний терор зі сторони Польщі подібним чином і вирішило здійснити атентат проти Голувка, якого вважали прихованим польським шовіністом – поплічником Пілсудського. Вирок виконали члени ОУН Василь Білас і Дмитро Данилишин.

 

В книзі про них сказано: «Про Біласа і Данилишина пошепки говорили одні одним зі страхом і жахом, і те, що вони робили, було правдою».

 

Наступні ліквідація оунівцями секретаря Консульства СРСР у Львові Майлова, за голодомор в Радянській Україні, і вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького, який керував політикою пацифікації українців у 1930-1932 роках, а також подальші суди у цих справах примусили звернути увагу світової громадськості на українське питання.

 

Навіть польські газети писали, що коли Україна має таку відважну і жертовну молодь, то не можна ігнорувати українських проблем і домагань.

 

Про безглузду політику Польщі Пілсудського проти українців Анджей Хцюк говорить устами своєї мами:

“Ох, чому наша політика була така дурна? – запитує вона. – Чому ми не вміли більше їх до нас прихилити, треба було їх не денаціоналізувати, але прихилити на свій бік, бо тут кожен староста чи воєвода приходив і вже запроваджував нові порядки. Таж то брати. І так усе завалилося, і їхній дах, і наш, а бандита скористав. І що лишилося з України?».

 

Наводить він і думки сенатора Речі Посполитої Олевінського, який «стверджував, що війна неминуча, що в уряді є сили, які перед лицем конфлікту хотіли б якось прихилити до себе українські маси або принаймні заручитися їхнім нейтралітетом.

 

Погоджувався з нами, що політика щодо українців була дурнувата і що не всі українці розуміють спільну небезпеку. “Знаю, що це пізно чи навіть запізно, але ліпше пізно побачити свої помилки, ніж ніколи”.

 

А чого вартий монолог Бруно Шульца, учителя і навіть друга, якому Анджей Хцюк присвятив у своїй книзі цілий розділ:

«Із вулиці Бартоломея, на продовженні якої стояла українська – державна – гімназія ім. Івана Франка, вийшли ставні юнаки в шароварах, у сап’янових чоботях із халявами, у сорочках, вишитих на грудях і рукавах, говорили українською і сміялися. За ними, бо вони йшли швидко, бігли малі в одностроях, подібних до наших харцерських чи зухівських, – це був «Пласт» і пластуни. За шиєю у них кольоровими плямами блищали хустки, у декого замість хусток були зав’язані гуцульські крайки, подібні до тих, які й ми носили, тільки, може, вибирали такі, де було більше жовтого і блакитного кольорів. Вони зав’язували їх на шиях як краватки, двічі-тричі обвивали їх збоку від пряжки паска, як колись шляхта слуцькі паси. Співали якусь харцерську мелодію, але слова були українські.

- Чи то польська пісня? – зацікавлено спитав Шульц.

- Так, тільки слова українські, – пояснив я.

- Ну, бачите, – знову зупинився він після кількох кроків, ніби для довшої тиради. – Польща мала дати їм автономію, але не дала; мала дати їм університет, але не дала. Політика, політика... жодні політичні завоювання, перемоги, потуги, домінування не є тривалі. Рим зброєю завоював Грецію і Юдею, але грецька культура завоювала Рим, вона вижила, а не Рим. Варвари завоювали Рим, але їх завоювала культура Риму. Зараз немає Риму, нема варварів, але всіх нас сформувала латинська, юдео-християнська, цивілізація. Так само було й у Вавилоні, скрізь, бо інакше не може бути. А що ж би поганого сталося, якби ми дали їм той університет? Хіба мало у Львові кам’яниць і великих будинків? Зрештою, можна було збудувати нові. Саме польська держава повинна була дати на це гроші, дати саме на незалежний український університет. Знаєте, що би тоді було? Чуєте? Українці з Совєтської України, з Румунії, з Білорусі, з Югославії, з Угорщини і Чехословаччини, з Канади, Америки, Німеччини й Аргентини тягнулися би до Львова, щоб студіювати у своєму університеті. І студіювали б тут, проводячи в місті чотири, п’ять, шість років життя, найкращих років життя, і поверталися б до своїх сторін. І що? Знаєте, що? Чуєте? Чому цього не розуміють наші смішні владоможці у Варшаві? І скрізь росло би добре польське ім’я, думка про нас, про наше дотримання домовленостей і обіцянок їм даних – прецінь Петлюра був польський союзник, а потім його вояків у нас інтернували.

 

Говорили б про нашу толерантність, про наші звичаї, про музеї, художні галереї, театри, костели, про нашу кухню, про нашу горілку, про наші манери, про жінок – вони за ті університетські роки у Львові, навіть якби не хотіли, набрали би Польщі повні очі й серця. /…/

 

Знаєте, який би то був навіть політичний капітал, якби за десять-двадцять років у цій частині Европи сотні тисяч української інтелігенції могли сказати: Ох, ото були часи у Львові! То ви були у Львові? – запитували би такого.

- Ну, аякже, я там навчався в українському університеті, який поляки нам обіцяли і були єдиними, що нас не обдурили і не гнобили.

 

А ті польки? Я пережив там першу любовну пригоду, – розчулювався б такий, – ох, той біґос, та горілка, та львівська опера, ті матчі, той львівський гумор! Пане, – Шульц зловив мене за вилогу маринарки, в очах у нього була майже одержимість, я злякався того вибуху, – ви знаєте, що би то було, що би то значило? Не можна ненавидіти місто і людей, що в ньому мешкають, якщо ти у тому місті навчався. Не можна ненавидіти тло своєї молодости… Ох, кажу вам, змарновано нагоду, яка – аби’м не мав рації – помститься...”.

 

Не залишає автор поза увагою і московських окупантів:

«Новими квартирантами були тепер більшовики. У помешканні Турків розквартирувався якийсь совєтський лейтенант, який на нове місце поселення приїхав із жінкою, з дитиною, з бабушкою і з собакою. Він постійно ходив у брудному мундирі, бідне помешкання в офіцині здавалося йому вершиною розкоші. Такі речі, як машинка для мелення м’яса, грамофон і радіо, – падажді, Саша, Ріґу можна паслушать, – були для них відкриттям!

 

Поводилися вони дуже спокійно і тихо, прослизали через подвір’я, щоб якнайменше заважати, і це було зовсім інакше, ніж в інших сусідів, де нові квартиранти поводилися по-хамськи гучно, у чоботах переможців і з графськими вимогами, хоча були ще більшими мужиками, ніж наші квартиранти.

 

Якось під їхні вікна пішов трирічний Єндрик, хоча ніхто його не намовляв, і, зіп’явшись на пальці, крикнув до них: “Живе Алмія Польська хай!” На що їхній пес страшно розгавкався, аж його лейтенант Андрушко швидко заспокоїв ще швидше знятим з ноги чоботом.

 

Нам ті їх поморщені й низькі халяви здавалися страшенно смішними”.

 

Мабуть найдосконалішою характеристикою радянським офіцерам та й усій червоній армії буде таке:

«Останнім за моєї пам’яті квартирантом був один майор НКВД, якого нам, як і того лейтенанта, призначила нова влада. Він мешкав в одній кімнаті у нашому домі й часом навіть заходив до нас побалакати. Це був високий і пристойний чоловік, у нашому домі він поводився бездоганно, був навіть досить чистий і не смердів, як усі совєти”.

 

Як бачимо, дрогобичан не так вражав їхній брудний, вицвілий одяг, не портянки, не хамська поведінка, а запах. Совєти смерділи!

 

Стосовно майора, який не смердів, то цьому є пояснення: «Через кілька днів майор признався, що його звати Олейнічак, що він походить із Плоскірова і що розуміє кожне польське слово. Після хвилини цілком зрозумілого замішання попросив, щоб його не боялися, але щоб також не зловживали його приязню і польськістю”.

 

Не церемонилися смердючі друзі Гітлера, що зліквідували разом з ним Польщу, і з місцевим населенням:

«НКВД провів у нас обшук, бо шукали нас, щоб ми з’явилися на призов. Зривали підлоги і розвалювали печі, але нас не знайшли. /…/

 

Під час дальшої совєтської окупації росіяни відібрали у батьків їхню посілість, вигнали їх із дому і, відмовивши видати совєтський паспорт, прирекли їх на поневіряння з «паспортизацією».

 

Особа, яка не мала паспорта, не мала права перебувати у жодній місцевості довше ніж 24 години. Батьки, прецінь похилого віку, бо батькові вже давно минула сімдесятка, немічні, мусили впродовж багатьох місяців тинятися пішки довкола Дрогобича, спати у знайомих поляків та українців по довколишніх селах, часом і в полі. І щойно – о іронія долі – напад німців на Росію у червні 1941 року дозволив їм повернутися додому”.

 

Прошу звернути увагу, що наші історики як правило пишуть про напад на Радянський Союз, а поляк пише правду – “напад німців на Росію”, бо Радянський Союз фактично був не чим іншим, як Російською більшовицькою імперією.

 

Коли почалася війна, відомство Берії наказало негайно розстріляти усіх “політичних”.

 

Анджей Хцюк про це пише:

«Її сестра посивіла за одну ніч у віці тридцяти з чимось років. Вона сиділа в Бригідках у Дрогобичі, і 22 червня НКВД сказало в’язням, що їх випускають, збирайтеся “с вєщамі”. Коли натовп в’язнів стояв на подвір’ї тюрми, з вартівних веж почали стріляти кулемети. Тітка Лежонів цілий день пролежала під трупами, вночі вибралася з-під них і лісом, через Гірку і Тепцюх, прийшла додому в Борислав. Її привітали словами: “Боже, ти зовсім сива...”.

 

Кати-енкаведисти творили жахливі мордерства з 22 до 29 червня 1941 року. За цей час у Дрогобичі було закатовано 1200 осіб, абсолютна більшість з котрих – українці.

 

Дотепно, з легким гумором написаний розділ «Про попів і попадей»:

«Оскільки на наших теренах явище одруженого греко-католицького клиру впродовж століть було чимсь нормальним, тим-то у нас ніколи не було чути анекдотів про попадей чи целібат, за винятком жартів: ти, син польського ксьондза, або ти, син греко-католицького священика, але в другому випадку, витримавши павзу, треба було додати: позашлюбний, бо шлюбний був повсякденним явищем. Тому я ніяк не можу зрозуміти закидів, що священики повинні жити в целібаті, оскільки їхні дружини й діти, а також матеріяльні справи відволікали би священиків від виконання духовних обов’язків. Судячи з авторитету, який серед своїх вірних мали священики східного обряду, тобто греко-католики, думаю, що русинів чи українців наближало до своїх священиків не тільки почуття солідарности, що вони є національною меншиною, а це завжди об’єднує, але й факт, що, будучи одруженими, їхні священики могли ліпше зрозуміти багато людських проблем і дати щодо них пораду.

 

Натомість напевно можу ствердити, що думці про наш клир та його ітаgе більше зашкодили господині й зрідка коханки або позашлюбні діти тут і там, ніж пащекуваті відьми, попаді завдали шкоди клирові греко-католицькому, бодай тому, що шлюбна єндза є чимсь природнішим, ніж навіть найтактовніша коханка польського ксьондза. Тим більше, що в малому містечку було важко зберегти тактовність у таких справах.

 

Знаю випадки, коли парохові, який удома мав відьму і єндзу, сипали більше грошей на тацю і нижче кланялися: нещастя зближує.

 

Якось старий Геврик, коли ми разом колядували і по-польськи, і по-українськи, залежно від дому, а говорилося про занадто довгі проповіді, сказав так:

- Та най він си в церкві довго говорит – мусит мати якусь нагороду за то, жи вдома то вона командує, а він сидит тихо. Бо в церкві то він пан і господар, а вона ноль – то най потримає її, холєру. Зрешта, я також приходжу до церкви, аби си відпочити від трайкотання мої старої – якось в церкві думки собі поукладаю, заспокоюся і вже знов можу тягнути той засраний віз, тобто життя”.

 

Є добра згадка й про митрополита Андрея Шептицького, 150-річчя від дня народження якого Україна відзначала цього року, в тому числі відкриттям за участі Президента пам’ятника у місті Львові:

«Доля цієї землі завжди була трагічна і повна крові, а також неймовірного переплетення сліз із усмішкою. Тиші, сонця і спокою тут не бракувало, але їх було не надто багато. Та завжди у цьому краю багатьох народів і культур, багатьох орієнтацій та ілюзій, багатьох узаємних кривд і віроломства, провин, звинувачень і перебільшень у найтемнішій ночі не бракувало справжньої братньої любові та справжньої людяности, не раз просто монументальної, що аж межувала зі святістю.

 

Ось митрополит Шептицький, син поляка і польки, Фредрівни прецінь, але українець за вибором і головний прапор українського націоналізму, за першої совєтської окупації ховає у себе в катедрі Святого Юра небожа і його колег, польських офіцерів.

 

Пізніше через його руки, як розповідав мені в Откомбі сам примас К. Гльонд, ішли великі гроші з Ватикану на допомогу для євреїв, що переховувалися по монастирях (греко-католицьких – В.Ш.)”.

 

У радянській школі, коли йшлося про винахідників, то на першому місці завжди були росіяни – Можайський, Попов, Черепанови, – потім скромненько згадувалося, що літаками, радіо, паровозами цікавилися також десь за рубежем, а про українських винахідників взагалі не говорилося нічого, або робили з них росіян, так, як з Івана Піддубного зробили “русского борца”.

 

Лише в роки перебудови я прочитав про українського козака Юрія Кульчицького, який крім багатьох героїчних вчинків заснував першу в Європі “каварню”. І про це згадує Анджей Хцюк:

«Не забули тоді й про земляка з наших самбірських сторін, Кульчицького, який зайнявся кавою і багато її хапнув із захопленого турецького добра: він мав військовий намет, обвішаний якимись гуцульськими килимами, і продавав у ньому каву, від якої несло горілкою за кілометр. На допомогу в інтересі були маркітантки в одязі з епохи Наполєона (бо іншого вже не було), і туди час від часу зазирали розігріті від піднесення рицарі й поганці, щоб остудитися лимонадом…

 

Кава з горілкою була тільки для втаємничених”.

 

Зовсім недавно я дізнався також, що першу у світі гасову лампу засвітили у Львові. А от поляк пишається тим і написав ще у 1972 році:

«1853 року у Львові, у вітрині аптеки Міколяша було запалено першу в світі нафтову лампу, що її винайшов Ігнатій Лукасевич, який у своїй Хорувці коло Кросна перший дистилював нафту з ропи і там розробив свою модель лампи. /…/

 

Масово лампи Лукасевича виробляла віденська фірма «Дітмар», скоро і лампа, і фірма стали відомі на весь світ”.

 

Багато ще можна було б подати цікавої інформації із книжки Анджея Хцюка “Атлантида…”, але за браком місця треба закінчувати.

 

З прочитаного можу зробити висновок, що і сто, і п’ятдесят років тому були поляки, які відносилися до українців з симпатією, так, як більшість поляків відносяться до нас зараз. І ще: чим далі, тим більше переконуюся, що правдиву історію пишуть таки письменники, а не професійні історики. Бо письменникове ллється з глибини душі, від самого серця, а професійний історик здебільшого заробляє на хліб і пише так, як того вимагає замовник.

Серпень 2015 р.

 

НАСТУПНОГО ПРЕЗИДЕНТА МАЄМО ГОТУВАТИ ВЖЕ СЬОГОДНІ

Для досягнення певної мети чи здійснення якогось задуму першою і найнеобхіднішою дією має бути підготовча робота. Насамперед, це стосується політичного життя, зокрема, виборів депутатів різних рівнів, а президента України й поготів.

 

Що можна сказати про вибори попередніх президентів нашої держави?

 

Якщо бути об’єктивним, то можемо в якійсь мірі говорити про певний вплив простих українців, які люблять свою державу, мову, культуру, хіба що на виборах Віктора Ющенка. Інші ставали президентами або дещо випадково – так складалася кон’юнктура – або за волею московських правителів, які кидали на вибори в Україні великі гроші і кращих політтехнологів.

 

Перший всенародно обраний президент Леонід Кравчук зайняв свою посаду, бо від націонал-патріотичних сил було декілька претендентів, які не могли домовитися і порозумітися між собою.

 

Леонід же Макарович був добре відомий, а ще – красномовний, солідний, респектабельний – та ще й тоді за ним стояв певний адмінресурс. Отож ми, представники НРУ, Просвіти й інших демократичних партій та громадських організацій ті вибори програли. Проте першому президентові України слід віддати належне за ті справи, які він зробив для становлення незалежної України – тут і ліквідація СРСР у Біловежській Пущі, і проголошення Незалежності, і затвердження істинно національних державних символів (гімн, прапор, герб), і заборона комуністичної партії – на той час це були найголовніші невідкладні задачі, з якими Леонід Кравчук успішно справився.

 

Звичайно, за такий короткий термін він зробив усе, що встиг. Хоча, повторюю, він не був представником патріотичних сил, які невідь-чому роздробилися і з тріском програли колишньому відповідальному працівникові КПУ.

 

А от наступний Леонід – це вже була справжня креатура кремля і промоскальських сил в Україні. Це підтверджує газета “Комсомольска Правда” за 12 березня 1996 року:

“К нам в руки попал один из документов этой проверки… 6 мая 1994 г. “Проминформ бизнес” обратился к Виктору Черномырдину с просьбой о выделении экспортной квоты в размере 2,5 млн. тонн нефти для поставок под госнужды… Проверкой установлено, в итоге государство недосчиталось 100 млн. долларов… Выделение квоты лоббировал руководитель секретариата Петелин Геннадий Васильевич, им была лично высказана просьба председателю КОВ (Комиссия по оперативным вопросам правительства РФ) О. Сосковцу о выделении квоты для финансирования предвыборной кампании Кучмы на Украине, им же материалы и решение КОВ “Согласиться с выделением квоты…” докладывались председателю правительства РФ…”

 

Ось так! 100 млн. доларів у 1994 році – це була фантастична для України сума, бо середня зарплата тоді складала 15 доларів. Хто міг позмагатися проти таких грошей? До того ж наші демократи знову не визначилися, не підтримали діючого президента Леоніда Кравчука, який на мій погляд мав би бути незаперечно кращим. Москва святкувала перемогу. Для нас це вже був не просто програш – це була катастрофа. Адже за вкладені гроші Росія вимагатиме якийсь “товар”, і цим товаром безсумнівно мала стати Незалежність України.

 

Однак, хоча Кучма неодноразово говорив, що не знає, що треба будувати (яку державу), говорив, що національна ідея не спрацювала, але разом з тим він не піддавався на тиск путіна-медведєва, ба більше, заявив, що “Україна – не Росія” і саме за його президентства була прийнята Конституція, де українська мова стала єдиною державною мовою.

 

Зате у ті роки пишним цвітом забуяло розкрадання державного майна, розбухала і ставала повсюдною корупція. Російськомовні “щирі” українці пінчуки, рабиновичі, коломойські, суркіси, ахметови та їм подібні хвати “приватизували” державну власність на мільярдні суми.

 

Простим же людям, справжнім українцям, Кучма влаштував свою “приватизацію” – роздав так звані ваучери, вартість яких сьогодні становить менше 10 гривень, тобто, Україну “гітарист” оцінив у 500 мільйонів гривень!?

 

Мабуть, не зовсім оправдав надії москалів Леонід Данилович, тому, щоб він не приєднався до Європи і не вступив у НАТО, йому влаштували “плівки Мельниченка”. Це спрацювало і під кінець свого правління “бідного Льоню” вже приймали тільки в Москві, та й то лише в аеропорту, десь біля туалетів.

 

Натомість Путін визначився з майбутнім президентом України – ним мав стати підвішений на гачки КГБ дрібний злодюжка, який за можливість красти продав би й рідну маму, а не лише індиферентну йому Україну.

 

Однак не так сталося, як в Москві гадалося. Більшість українців бачила на посаді Президента свого обранця – Віктора Ющенка. Коли ж за допомогою кучмівського адмінресурсу, фальсифікацій на дільницях, особливо на Східній Україні, і старанням “підрахуя” Ківалова Путін уже вітав свого зека-”проффесора” з перемогою, народ вийшов на Майдан і добився свого.

 

Президентом-переможцем став наш Віктор, якого дехто в захопленні навіть називав месією.

 

Пройшло вже немало часу і про Віктора Ющенка можна сказати, що він був найкращим з чотирьох президентів – саме при ньому почало відроджуватись все українське:

- взялися дублювати кіно рідною мовою;

- був створений інститут національної пам’яті;

- відкриті архіви СБУ;

- була спроба створити помісну Православну Церкву;

- світ дізнався правду про голодомор, який визнано геноцидом українців;

- допоміг у відбудові Батурина;

- започаткував вшанування героїв Крут;

- коли Росія в серпні 2008 року напала на Грузію, президент Віктор Ющенко відважно виступив проти Путіна і став на захист Михайла Саакашвілі;

- тільки при цьому президентові була справжня свобода слова.

 

Разом з тим можна нарахувати немало негативного, непрофесійного, помилкового у його діяльності, а часто й бездіяльності:

- не відмінив сумнівний, в т. ч. з легітимної точки зору, Закон про перехід на парламентсько-президентське правління, тобто всупереч волі народу віддав владу прем’єр-міністру;

- через “любого друга” Петра Порошенка втратив Олександра Мороза, який підтримав його на Майдані і, безперечно, сподівався знову стати головою ВР;

- бездарна кадрова політика – відповідальні посади позаймали ледарі, нездари, куми, а подекуди просто негідники;

- повернув до влади фактично політичного трупа Януковича.

 

Все це, а також пасивність на виборах до ВР 2007 року привело до повного провалу партії Наша Україна, а потім і до дошкульної поразки на президентських виборах.

 

А що ж ми, українці? На жаль, історично у нас завжди на Виговського знаходився Сірко, на Мазепу – Кочубей, на Грицька Федоріва – Лантух, на Бандеру – Сташинський. Нікого не задовольняла роль підлеглого – тільки гетьман!

 

Отак і в наші дні: нагадаю що перед виборами 2007 року був зареєстрований блок НУНС, до якого увійшли 9 партій, очолюваних Каськівим, Катеринчуком, Тарасюком, Кириленком, Кармазіним, Стретовичем, Луценком, Костенком, Матвієнком. В декларації ці партії висловили “підтримку політичного курсу президента України”.

 

До першої п’ятірки передвиборчого списку увійшли також Яценюк та Гриценко. Але й тут дала про себе знати кочубеївщина.

 

Скажіть, хто з тих політиків, що у 2007 році висловили “підтримку політичного курсу президента України Віктора Ющенка” і завдяки Ющенкові стали депутатами, не зрадив його у наступні три роки?

 

А Яценюк, Тягнибок, Гриценко, Костенко та колишні майданівські соратники Тимошенко й Мороз пішли відбирати у Ющенка голоси на президентських виборах 2010 року.

 

Натомість антиукраїнські сили не гаяли марно часу, а ретельно готувалися до нових виборів. Безумовно, не без фінансових вливань з московії, не без московських політтехнологів, за допомогою олігархічних ЗМІ, історії з “фаберже” та фальсифікацій посаду Президента України обійняв путінський ставленик.

 

Віктор Янукович відразу кинувся відпрацьовувати обіцяне Москві: продовжив термін оренди Чорноморського флоту Росії в Севастополі і відмовився від членства в НАТО.

 

Решту зусиль донецький “парень молодой” спрямував, як і очікувалося, на одне – красти. Це йому вдалося досконало, судячи з того, що він зумів вивезти до Росії (як то кажуть – “накрав-накрав і втік”).

 

 Коли ж цей тип за наказом пуйла відмовився підписувати договір про асоціацію з Євросоюзом, український народ знову вийшов на Майдан і прогнав його разом із шайкою наближених бандюків з владного олімпу України.

 

Петро Порошенко, хоча й був обраний вже у першому турі, але говорити, що це був вибір народу, не доводиться. Розв’язана ординською Росією війна, безчинства східноукраїнської п’ятої колони, розвалені армія і силові структури, розкрадена яниками-з-азаровими державна казна вимагали негайного укріплення державної влади, а, насамперед, обрання президента.

 

Українці обрали кращого з того, що було. Перші кроки, перші заяви нового керівника держави були гідними, своєчасними і плідними. Вдалося зупинити наступ підтримуваних москальщиною лугандонських дебіло-ватників, сяк-так відновити армію та силові структури, стабілізувати ситуацію в державі, розпочати економічні реформи, стати нарешті енергетично незалежними.

 

Успішною можна визнати й зовнішню політику чинного президента.

 

Втім, з плином часу до Петра Олексійовича назбиралася низка запитань “чому”:

- він, президент частково окупованої московією України, продовжує, як власник Ліпецької фабрики “Рошен”, платити окупантові податки;

- не закриває банки ворожої країни, які переводять долари в Росію, що призводить до падіння курсу гривні і стабілізації курсу рубля;

- замість заборонити УПЦ Московського Патріархату як ворожу нашій державі структуру, залишається вірним цієї злочинної організації;

- проводить дивну (зовсім не схожу на проукраїнську) кадрову політику, досить тільки глянути, хто за його правління зайняв найвищі щаблі державної влади – Гройсман, Клімкін, Ложкін, Шокін (Добкін не сидить, кати Небесної сотні не сидять, хабарники-прокурори не сидять), Аваков (ігнорує українську державну мову), Гонтарєва (обібрала народ, знизивши у понад три рази курс гривні. А чим Порошенкові не вгодив Степан Кубів?).

 

До того ж і Арсеній Яценюк за твердженням професора Рудольфа Мірського посідає четверте місце у списку 50-и найвпливовіших євреїв України.

 

Та найбільше, що заслуговує осуду в його діяльності – це добре організоване зросійщення, якого ніколи не було за Незалежної України (навіть Азаров, нехай і з муками, промовляв державною мовою, а Порошенків Аваков тільки під крики “ганьба” може видушити з себе українське слово).

 

Практично всі телеканали стали двомовними, а головними телеведучими стали запрошені із країни, котра розв’язала проти нас війну, російськомовні русскіє Шустер, Ганапольський, Кисєльов.

 

Зросійщення поширюється й через зайшлих міністрів та голів адміністрацій, які не володіють українською мовою (хоча М. Саакашвілі з В. Ющенком чудово спілкувався українською мовою, а з П. Порошенком, бачиться, необов’язково).

 

Враховуючи ще й невиконання обіцянок Петра Порошенка щодо швидкої перемоги над лугандоно-російськими бандитами, повернення Криму, знищення корупції, очевидною є необхідність замінити його на іншого.

 

Пора нарешті обрати свого, українського президента, який виправить зло, заподіяне кількасотлітнім гнобленням українського слова і культури. Але для того, щоб здобути перемогу, треба не плакати і нарікати, а працювати, слід довго і ретельно готуватися.

 

Коли говоримо про вибори президента України, то належить не забувати, що “поки ми спимо – ворог не дрімає”.

 

Несподівано виникають скороспілі партії і лідери, яких невідомо-хто – іноземні спецслужби чи неукраїнсько-українські олігархи – фінансують. Вони говорять найпалкіші і найправильніші слова, що проникають глибоко в душу і яким хочеться вірити. Але немає серед них сьогодні жодного, хто думає про українців, про нашу мову, культуру, історію, економіку і добробут.

 

Через те вважаю святим обов’язком Всеукраїнського товариства “Просвіта”, яке зобов’язане рятувати українську мову, визначити найкращого претендента на посаду президента України, забезпечити йому повномасштабну підтримку і перемогу на наступних президентських виборах.

 

“Просвіта” має для цього всі можливості – численне членство, просвітянські структури у всіх без винятку областях України, мільйони прихильників, немало партій і громадських організацій підтримають такий почин.

 

Першим кроком має стати Всеукраїнський з’їзд “Просвіти”, щоб визначити нашого, народного претендента на посаду президента України, створити і затвердити виборчий штаб та прийняти програму, з якою наш претендент піде на вибори.

 

Основними пунктами програми могли б стати:

- прийняття закону про державну мову;

- відродження україномовного кіно;

- українізація ЗМІ;

- викорінення корупції шляхом ліквідації зайвих контролюючих органів, жорстоких покарань хабарників та приватизації;

- повна заміна членів Конституційного суду, який за час своєї діяльності не захищав Конституцію України, а навпаки – винаходив шляхи порушувати її і надавав високопосадовцям право робити це, саме про нього журналіст Олександр Горобець сказав: “Конституційний суд як лакейський підрозділ Банкової”;

- реорганізація судової системи з тим, щоб дати народові право обирати суддів;

- перевірка законності приватизації державних підприємств і земель та повернення у державну власність того, що було фактично украдене;

- введення податку на нерухомість і предмети розкоші;

- узаконення обов’язкового відсотку від прибутків на виплату дивідендів дрібним власникам акцій, придбаних у період ваучерної приватизації;

- посилення державної допомоги працівникам сільського господарства, сприяння розвиткові малого та середнього бізнесу;

- ліквідація усіх пільг для депутатів та високопосадовців і переведення зекономлених коштів на допомогу малозабезпеченим та багатодітним сім’ям;

- встановлення максимального рівня пенсій (в тому числі й чинним пенсіонерам) не вищого від 3-х середніх зарплат і переведення зекономлених коштів на підняття мінімальної пенсії;

- сприяння утворенню Помісної Української Церкви.

 

Не сумніваюся, що нас підтримають у цьому і українсько-українські мільйонери (на жаль, наших олігархів-мільярдерів в Україні немає), і діаспора, тому проблем з фінансуванням бути не повинно.

 

Отож, якщо ми за єдину і соборну державу, в якій питання української мови буде трактуватися як питання національної безпеки України та її міцності, то ми повинні негайно визначити претендента (чи декількох) і приступити до підготовки виборів наступного президента України.

 

Василь Шпіцер, просвітянин від першого дня заснування ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Лютий 2016 р.