Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина ІX. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 21 вер. 2016 р., 10:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 жовт. 2016 р., 03:36 ]

 

ЛИСТИ, ВИСТУПИ

 

 

 Лист в газету ”Ленінська молодь”,

1988 р. (Відгук на статтю Р. Іваничука )

Шановна редакціє! Ленінське визначення нації включає в себе такі категорії як народ, територія, культура, мова. Що собою являє сьогодні українська нація?

 

Народ – великий, сорокамільйонний. Територія – значна, в центрі Європи. Культура – багатюща, всесвітньовідома. Мова – наша співуча мова, на жаль, відмирає, що може призвести до зникнення великої нації в центрі цивілізованої Європи.

 

Сумний аналог в історії ми маємо: навіки-вічні пропала культура майя. Ніхто від того не мав великої користі, залишилися лише докори сумління всього людства.

 

В застійні роки ми обурювалися і проливали гіркі сльози, що проходить асиміляція аборигенів Австралії, американських індійців та інших малих народів.

 

Найвищий час звернути увагу і на долю українського народу, викорінення мови якого почалося за цариці Катерини і розквітло, на жаль, за часів радянської влади – в періоди сталінізму і брежнєвізму.

 

Про сталінсько-брежнєвське “вирішення” національного питання в Україні почали писати.

 

Шкода, львівська преса приділяє йому мало уваги. Незрозуміло, чому вона воліє вишукувати і описувати все негативне, що є в нашого народу (а який народ не має зрадників, злочинців та інших негідників?), навіть переступає межі об’єктивності, називаючи М. Костомарова націоналістом, а не б’є на сполох для врятування мови, на якій пишуть її кореспонденти?

 

Дуже правильно, в дусі перебудови поступає газета “Ленінська Молодь”, що на своїх сторінках почала висвітлювати важливі питання розвитку мови і суспільства. Значною подією вважаю виступи в газеті Л. Сотника і Р. Іваничука, які цілком схвалюю.

 

Треба, щоб газета підняла питання про державність української мови, а також про вільний розвиток мов національних меншостей на території УРСР.

 

На закінчення звертаюся до тих діячів, котрі працювали на застій, заганяючи в глухий кут національне питання і які зараз ще залишилися на своїх місцях.

 

Шановні! Історія дає вам шанс виправити те, що ви нищили протягом своєї діяльності. Скористайтесь ним, бо перебудову не зупинити. Що не зробите ви, зроблять інші, які прийдуть після.

З повагою, В. Шпіцер

 

Виступ на Установчих зборах Товариства Української Мови в

Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті 30.11.1988

Після закінчення робочого дня 30 листопада 1988 року у Конференцзалі Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту відбулися Установчі збори, на яких було створено первинний осередок Товариства рідної мови.

 

У залі зібралося близько 500 чоловік. Я виголосив основну доповідь, текст якої подаю далі:

 

Шановне товариство!

Наше століття є чи не найбурхливішим віком людства. Нестримний розвиток науки, техніки, промисловості супроводжувався активними суспільно-політичними подіями, серед яких слід відзначити розпад колоніальної системи, розвиток і розквіт відсталих та малих держав і народів, виникнення соціалістичного табору.

 

Значні події відбувалися і в нашій країні, зокрема в Україні. На жаль, великі піднесення і досягнення нашого народу чергувалися з роками терору та застою. Це стосується і розвитку української культури та її складової частини – мови.

 

Після Великої Жовтневої соціалістичної революції і встановлення Радянської влади в Україні почалося відродження мови нашого народу. Появилася українська періодика, українські театри, українське діловодство, багато письменників і поетів писали свої твори українською мовою. Торжествувала ленінська національна політика, основою якої був вільний і всесторонній розвиток всіх націй і народів у складі Радянського Союзу.

 

За тим настали чорні тридцяті-сорокові роки: голод 33‑го року, а далі – репресії.

 

Ось що пише у зв’язку з цим жахливим періодом журналіст Едуард Бєлтов у “Книжном обозрении” № 25 за 17.06.1988:

 

“То, что сделали с украинской литературой, плохо поддается описанию. Это объясняется тем, что борьба с “буржуазным национализмом” началась с Украины и Белоруссии.

 

В 20–30-е годы на Украине была обнаружена некая “контрреволюционная организация”, причем, что интересно, она состояла исключительно из интеллигентов: ученые, писатели, художники…

 

Уже к 1930 году было арестовано несколько десятков украинских писателей.

 

Потом второй удар – 1933-й год. Компартия Западной Украины разоблачена как шпионская, расстрелян почти весь ЦК, все руководство и заодно группа писателей “Західна Україна” – тоже почти все без исключения.

 

1934-й год, убийство Кирова. Целая группа талантливых украинских писателей почему-то оказалась по этому поводу террористами и была расстреляна ровно через две недели: Дмитрий Фальковский, Олесь Досвитный, Алексей Влызько.

 

В 35-м аресты продолжаются…

 

И вдруг 37-й – это уже шквал. Очень мало кто приговорен к лагерю. Как правило, все идут под расстрел. Список расстрелянных писателей читать без слез невозможно…

 

49-й год – еврейские писатели, живущие на Украине. А с ними и украинцы – “недобитые украинские националисты”. Все опять идут под расстрел.

 

Есть сведения о том, что всего репрессировано 500 украинских литераторов…”

 

І це із 1000 знищених сталінською машиною письменників усього Радянського Союзу. Після смерті тирана та усунення від влади його поплічників в Україні почалося, можна сказати, друге відродження. Рідна мова широко входить в усі сфери життя. А Перший секретар ЦК КПУ Петро Юхимович Шелест пише книгу “Україна наша радянська”.

 

На жаль, це тривало недовго, бо наступала ера застою. Біля Кремлівської стіни знову з’явився бюст “Великого вождя”, а Петра Юхимовича тихенько кудись відправили, та так, що його не можна знайти навіть в “Українському Радянському Енциклопедичному Словнику”, виданому в 1987 році.

 

На мою думку, застій завдав українській мові найжорстокішого удару, бо цей удар свідомо чи ні, але був спрямований в саме серце народу – він влучив по сільському населенню. Виникла парадоксальна ситуація: була надана широка можливість здобувати освіту, в тому числі вищу, – але якою ціною? – ціною відречення від рідної мови.

 

Усе краще, що було в селі, рвалося до міста, де життя було легшим. В місті діставали освіту і часто випускників скеровували на роботу в інші республіки, де знання української мови було необов’язкове. Натомість в Україну переселялися молоді спеціалісти з інших республік, які не знали української мови, і хоч-не-хоч підприємства переходили на російську мову.

 

Зліва: Ігор Кіщук – секретар райкому компатрії, Орест Зятик – секретар парторганізації ЛНДРТІ, Володимир Яневич – провідний інженер ЛНДРТІ, Марія Базелюк і Василь Репетило – члени президії обласної організації ТУМ, Василь Шпіцер

 

Ще один шлях викорінення української мови з вишів – запрошення на навчання іноземних студентів. Досить, щоб у групі були 2-3 іноземці і весь потік уже слухав лекції російською.

 

Видавництва потихеньку припинили випуск технічної літератури і підручників українською мовою.

 

Рідна мова залишилася лише в селі, і дехто з новоявлених міських “інтеліґентів” уже соромився розмовляти батьківською мовою, щоб не виглядати селюком.

 

Не слід забувати, що і до сталінсько-сусловського періоду українська мова зазнавала гонінь і переслідувань. Ось як описує цю проблему письменник Борис Харчук у статті “Слово і народ”, яка надрукована в журналі “Прапор” № 10 за 1988 рік:

 

“Українському слову з часів його виникнення й на всіх історичних шляхах доводилося нелегко. Здобувши в муках і боротьбі громадянство в писемності, воно стражданням, мужністю і радісною відвагою фольклору, літописців, “Слова о полку Ігоревім” б’є дзвонами в пам’ять і гримить громами в сумління живих і ненароджених, пориваючи до своєї слави і безсмертя.

 

Наша мовна традиція сягає далеких, докняжих часів. Горіли хроніки, храми і святі книги, а слово вийшло з вогню як заповіт. Воно наче б чекало великої пори. І вона прийшла: велика пора формування нації – XVI–XVII ст. Слово стало демократичним і неповторним, як республіка Запорізька Січ”.

 

У другій половині ХVІІ ст. на всій Україні було вже 24 друкарні.

 

Але в 1720 році з’являється імперський указ Петра І, який стосується України, де узаконюється: “вновь книг никаких, кроме церковных изданий, не печатать”.

 

Так розпочинається перелік гонінь і переслідувань української мови.

 

Україна ж на довгі століття перетворюється в країну безпросвітньої неграмотности. I тоді, коли ерудовані ідеологи обидвох монархій (Австрійської і Російської) уже й не збиралися справляти панахиду над українським словом, бо гробокопачі добре потрудилися, раптом залунав живий сміх Енея, світ потрясло “Реве та стогне Дніпр широкий…”

 

I з-під каламутних хвиль випливла, щоб уже ніколи не потонути, чарівна “Русалка Дністровая”.

 

Українське слово довело, що воно непідвладне ні зросійщенню, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації.

 

На гордо піднесену голову українства посипалися процеси, циркуляри, укази:

 

1847 рік. Судовий процес “украино-славянистов” (Шевченко, Костомаров, Куліш опинилися на засланні).

 

1863 рік, 18 липня – циркуляр Валуєва: “… никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”.

 

1876 рік, Емський указ. Забороняє завозити в Росію книги українською мовою, а також закриває україномовні театри, гуртки і т.д. Скасували навіть слова: Україна, козак, Запорізька Січ.

 

Але повернімося до наших днів. В якому стані була українська мова і культура у квітні 1985 року та й напередодні XIX партійної конференції, ви знаєте: мова відмирала.

 

На XIX партійній конференції цьому питанню було приділено багато уваги. Так, голова Державного комітету СРСР з питань народної освіти Г.А.Ягодин заявив: “Социалистический интернационализм небезнационален. Он строится на национальной гордости, на прогрессивных, исторических традициях, на уважении к родному языку”.

 

Представник українських комуністів Борис Олійник так охарактеризував ситуацію:

 

Одно из тяжких наследий культа – извращение ленинской национальной политики. Не стоит искать виноватых по регионам. Ведь беда универсальная. В этом плане одинаково печальны и следствие, и причина. Следствие, в частности, на Украине таково: национальный язык очутился почти на околице духовной и материально-производственной деятельности народа. Он постепенно както уходит из делопроизводства, из государственного и партийного обихода. Более того, во многих городах уже не существует школ на украинском языке. Почти во всех высших учебных заведениях студенты лишены возможности учиться на языке своих матерей, не говоря уже о детских садах. В этом вопросе не должно быть разночтений. Надо на державном уровне создать режим наивысшего благоприятствования функционированию родного языка во всех сферах и на всех этапах общества, подкрепив теорию правовыми законами, вплоть до привлечения к ответственности лиц, которые препятствуют развитию национальной культуры”.

 

Делеґати конференції оплесками схвалили цю частину доповіді Б. Олійника.

 

Після XIX партконференції питанням мови почало приділятися багато уваги. Ось і цього місяця, 2 листопада на сторінках газети “Правда” було проведено дискусію за круглим столом під назвою: “СССР – наш общий дом”, де завідувач відділу міжнаціональних відносин ЦК КПРС В. Михайлов сказав:

 

“Знание двух-трех языков должно стать нормой. Один писатель из Прибалтики по этому поводу говорил: я знаю три языка, и меня называют националистом. А другой живет в республике двадцать лет, знает один русский язык – он интернационалист.

 

После победы Октябрьской революции, когда партийные работники ехали в национальные республики, они, как правило, в течение самого короткого времени изучали национальный язык. А в последние десять-пятнадцать лет отсутствие этой культуры межнационального общения и правильной языковой политики привело к неприятным конфликтам”.

 

До чого головний редактор “Правды” В. Афанасьев додав: “И сейчас вот Геннадий Васильевич Колбин так поступает. Работал в Грузии, овладел грузинским, приехал в Казахстан и тоже начал изучать казахский, недавно встретился с казахской молодежью и говорил на ее родном языке. Это надо всемерно поощрять”.

 

А ось що сказав на зустрічі делеґатів XIX партконференції з громадськістю області Яків Петрович Погребняк, який одним з перших серед обласних керівників почав і продовжує вживати українську мову під час офіційних заходів:

 

“Сьогодні зростає національна самосвідомість, тому ми повинні краще вирішувати, більш уважно ставитися до питань, пов’язаних з культурою, літературою і мистецтвом, історичними пам’ятками, охороною природи, дальшого розвитку рідної мови й утвердження національно-російської двомовності, максимального врахування інтересів кожної радянської нації і народності. Нам треба офіційні засідання в партійних, радянських установах, господарських і інших організаціях частіше проводити українською мовою, а оратори можуть користуватися тією мовою, яку вони добре знають”.

 

Здається, що все ясно: визначено правильний, я б сказав, ленінський шлях. Та, на жаль, сталінщина дала глибокі корені, внесла важко виліковну заразу в духовний розвиток народу та його лідерів. За прикладами далеко ходити не треба. Навіть у жовтні 1988 року в селі, віддаленому на 10 км від найближчої асфальтової дороги, установлено чотири монументальні таблиці площею по 3 квадратні метри кожна з російськими написами.

 

Партійні збори і партійно-господарські активи продовжують звичайно вестися російською мовою.

 

З 76-ти видань, передплачених на 1989 рік нашою профспілковою організацією, лише 7 україномовних (а в Інституті працює 70 відсотків українців). І не треба тут кивати лише в бік адміністрації, партійної чи профспілкової організацій. Бо біда, як зазначив Б. Олійник, універсальна.

 

У нашому відділі, в якому дві третини українців (з них половина розмовляє українською мовою), з 98 газет, передплачених на 1989 рік, лише 13 україномовних видань (13,2%), а з 89 журналів – лише 6 українських (6,7%).

 

Наведена статистика показує, що треба проводити велику просвітянську роботу серед працівників, чому, без сумніву, сприятиме первинний осередок Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

 

Маємо надію, що нам допоможуть комуністи нашого Інституту, особливо члени парткому, а також районний комітет Комуністичної партії.

 

Позаяк партія виступила ініціатором перебудови, то закликаю комуністів узяти активну участь в нашій роботі.

 

Що конкретно плануємо робити? За основу діяльності ми беремо “Положення про Товариство”, надруковане в № 29 “Літературної України” за 1988 рік і “Статут Товариства рідної мови”. В тому числі плануємо займатися пропагандою української культури (організовуванням вечорів, концертів, лекцій тощо); сприяти вивченню української мови і культури серед співробітників Інституту; вивчати праці, присвячені національним питанням, вести виховну роботу; сприяти вживанню української мови в усіх сферах діяльності нашого Інституту. Надіємося мати стенд, де “Товариство” вміщуватиме поточну інформацію.

 

Виходячи із завдань, які стоять перед осередком, структура Ради матиме 3 секції: секцію громадських ініціатив; мовознавчу секцію; етнографічну секцію. Крім того, потрібні організаційний сектор та редколегія.

 

Зауважимо, що членство в “Товаристві” потребує високої культури і дисципліни. Ми повинні бути в перших рядах борців за перебудову: як на просвітянській ниві, так і на робочому місці.

 

Дорогі друзі! Закликаю вас вступати в Товариство рідної мови імені Тараса Шевченка і взяти активну участь у його роботі!

 

Чудові промови виголосили Михайло Косів, Марія Базелюк, Василь Репетило, Зенон Літинський та ін. Особливо відзначився письменник Іван Іванович Сварник. В характерній для нього манері він так висміював досягнення комуністів, що зала раз по раз вибухала гомеричним реготом. Шкода, що ніхто не записав цього виступу на диктофон. А можливо, десь-таки та записано?..

 

У перерві і після завершення Установчих зборів відбувся концерт – без обов’язкової на той час частини із російськомовних пісень.

 

Лист А. Мартинюку, секретарю Львівського міськкому КПУ

(Надруковано в альманасі тум “Рідне слово”, № 2)

Шановний Адаме Івановичу!

Минулої осені ви виступали в ЛНДРТІ, де дали своє пояснення подіям, які відбувалися у нашому місті влітку. Ваш виступ був змістовний, кожна думка аргументована, а якщо до цього додати ще й бездоганну поведінку на трибуні під час відповідей на запитання, досконале знання української мови, то не дивно, що ви дуже сподобалися нашим співробітникам і мені особисто. Тому я зрадів, коли побачив ваш підпис під статтею “Поміркуємо спільно”: сподівався на глибокий всесторонній аналіз певної проблеми, яких в час перебудови не бракує.

 

Особливе зацікавлення викликало те, що ваша праця присвячена “Товариству рідної мови імені Т. Г. Шевченка”. Адже про діяльність Товариства були схвальні відгуки і у доповіді Я. П. Погребняка, і у Постанові ЦК КПУ, чим я, як член Товариства, дуже горджуся. Та, ба! Прочитавши статтю, я зрозумів, що ви не належите до прихильників Товариства. Замість того, щоб підтримати його діяльність (адже мовне питання турбує всіх, і вас теж повинно б турбувати), дати корисні поради і вказати найкоротший шлях до мети, ви за допомогою не зовсім коректних прийомів стараєтесь придати Товариству якийсь негативний відтінок.

 

Отже:

 

1. Ви запрошуєте “…читачів спільно подумати над однією із злободенних проблем сьогодення – мовою”. І робите при цьому “…невеличкий екскурс в історію питання”. Цей “екскурс” займає майже третину вашої праці, де мусоляться проблеми Української Гельсінської Спілки, формуючи у читача думку, що УГС і Товариство – одне і те ж. Але ж ви прекрасно знаєте, що Ростислав Братунь на установчих зборах в НВО ім. В. І. Леніна назвав Івана Макара дурнем, і слова Ігоря Мельника “…горлодери на зразок Чорновола, Гориня і Макара…”, “…перед нами були не звичайні крикуни, а досвідчені, навчені роками антирадянської боротьби провокатори…”, які ви цитуєте у статті, однозначно і категорично засвідчують позицію Товариства щодо УГС. То ж навіщо кидати “тень на плетень”?

 

2. Вважаю, що 13 червня ви, або хтось з відповідальних працівників, повинні були пояснити людям причину перенесення зібрання, бо обурена забороною публіка – чудовий матеріал для обробки Чорноволом.

 

3. Обговорення в статті конференції треба було проводити після публікації виступу Миколи Драка і резолюції. Бо вийшов “осуждам”.

 

4. Наївно звучить ваше питання: “Хто, коли і кого силоміць змушував розмовляти лише російською мовою”? Хіба знищення українського кіно було добровільним актом?

 

Хіба русифікація вузів шляхом запрошення іноземних студентів сталася мимоволі?

 

Хіба не було прийнято закону про обов’язкове написання дисертацій російською мовою, що привело до омертвіння української наукової мови?

 

Хіба українці просили писати російською мовою вивіски, афіші, написи на дитячих іграшках, етикетках товарів, які не виходять за межі Бродівського району?

 

Закон “бытие определяет сознание” діяв.

 

5. Ви з іронією коментуєте твердження Миколи Драка: „Коли діти вчать дві мови, то відстають, надривають здоров’я, зазнають морального каліцтва”.

А в журналі “Дружба народів” (№ 12, 1988, ст. 222) читаємо: “А. Халим …пишет о насильственном, волюнтаристском насаждении русского языка в татарских и башкирских школах и, самое главное, изучает последствия. Подобное насилие над природой человека привело к тому, что, как убедительно показывает А. Халим, мыслительные способности, особенно в начальных классах, снижаются. Вместо ожидаемого повышения грамотности (имеются в виду уроки русского языка в татарских и башкирских школах) знания учащихся ухудшаются. Сократился объем знаний и по другим предметам, меньше выпускников сельских школ поступает в вузы”.

 

То кому накажете вірити: вам, Драку, Халіму?

 

6. Думаю, що трохи невчасно ви згадали вірш Р. Братуня. Не сумніваюся, що відомий поет писав ці рядки ще тоді, коли на Україні росли огірки, не було Чорнобиля, а “інакомисліє” переслідувалося. Чи не так?

 

7. На початку листа я відзначив вас як блискучого оратора. Не розумію, чому ви не використали свій хист на конференції, чому не дали оцінки доповідям та резолюції?

 

Закінчуючи листа, хочу сказати, що я абсолютно погоджуюся з останніми словами вашої статті та побажати, щоб всі партійні керівники області підтримали (а десь і допомогли) Товариство, яке, до речі, очолює комуніст.

З повагою, Шпіцер Василь Іванович

04.02.1989

 

Лист в ”Робітничу газету”

Копія: в газету “Літературна Україна” 01.03.1989

Шановна редакціє!

12 і 21 лютого 1989 року в “Робітничій газеті” були надруковані листи стосовно зборів письменників Києва, які виступили ініціаторами створення Народного Руху України за Перебудову. Серед листів є один позитивний відгук щодо створення НРУ, але більшість листів схиляє до думки, що “РГ” організувала широку кампанію – такий собі неохрущовський похід проти творчої інтелігенції (в межах України).

 

Пенсіонерка М. Андрущенко заявляє, що “…наш народ, хоч коли і як йому було тяжко, ніколи не виступав ні проти конституції, ні проти партії та уряду”. Думка хороша. Але в нашій історії мали місце факти, коли конституція, партія та уряд ототожнювалися з купкою злих людей. Тоді наше мовчання та інертність приводили до сумних наслідків, як-от:

 

– занепад сільського господарства (колективізація, народні академіки, кукурудза, неперспективні села і багато подібного ідіотизму);

– страшний голод на Україні 1933-го року;

– небачені за розмахом і жорстокістю репресії;

– знищення військових кадрів;

– масова русифікація українських шкіл, дитячих закладів, вузів, установ, громадсько-політичного життя;

– абсолютна русифікація українського кіно;

– нищення та продаж за кордон історичних, культурних пам’яток народів СРСР;

– жорстокий занепад економіки, корупція; – екологія: Чорнобиль, Дністер, огірки і т. д. і т. п.

 

ХІХ партконференція закликала народ не мовчати, а активно включатися в перебудову, вказала на потребу створення “народних асоціацій” в умовах однопартійності, які поведуть боротьбу проти чиновників і бюрократів, що панічно бояться перебудови на місцях та у відомствах. Такі асоціації вже діють в інших республіках. Лише на Україні – зась!

 

А 22.02.1989 бригадир з Донецька на всю країну вимагав (ніби-то від імені простого народу), що пора навести порядок з ученими, пресою, творчою інтелігенцією, тобто закрити роти думаючій частині нашого народу. Як тільки він не попросив “сильную руку” або “великого вождя”?

 

Я, – представник технічної інтелігенції, кандидат технічних наук, виходець з сім’ї колгоспників, – багато спілкуюся з різними верствами населення і заявляю, що більшість моїх знайомих обурена антиперебудовними виступами в пресі й ефірі. Підтримую ідею створення Народного Руху України за Перебудову і його “Програму”, опубліковану в газеті “Літературна Україна”.

 

Прошу, щоб мій лист також був опублікований у “Робітничій Газеті”.

З повагою, В. Шпіцер

 

Лист в газету “Літературна Україна”

(Відгук на статтю Олександра Шарварка “ Аргументи з тотального футболу, або кілька заперечень тренеру Валерію Лобановському”)

Шановний добродію!

Пише до вас голова осередку Товариства української мови ім. Т. Шевченка Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту Василь Шпіцер.

 

Щиро дякую за Вашу працю, за Ваше аргументоване “по морді” викінченому нігілісту.

 

Мене обурила так звана програма Лобановського. Можна не звертати уваги на слова одної львівської міщанки, яка заявила письменникові Іваничуку Р. І.: “Мені все рівно, як говорити: колбаса чи ковбаса, аби лише вона була”, можна посміятися з відомого виступу маловідомого шахтаря, котрий, аби догодити українським партійним босам, паплюжив перед М. С. Горбачовим свою материнську мову, але охоплює жах, коли такий поважний, як у нас на Львівщині кажуть “ґость”, що прагне стати депутатом, називаючи себе українцем, виступає гробарем української мови.

 

Тепер мені зрозуміло, чому залежний від нього футболіст Івасько Яремчук давав інтерв’ю українському телебаченню російською мовою. Ганьба!!!

З щирою повагою, Василь Шпіцер

02.07.1989

 

Лист в газету “Аргументы и Факты”

Квітень, 1988 р.

 

Уважаемая редакция! Ваша газета пользуется заслуженным авторитетом у читателей, но имеются и некоторые замечания.

 

1. В номере 13 приведено интервью с американкой, проживающей в СССР. Считаю, что там произведена, мягко говоря, подтасовка фактов, поскольку сравниваются зарплаты разных категорий работающих в СССР и США.

 

500 рублей на руки – это зарплата некоторых советских профессоров, академиков и директоров крупных предприятий (зарплата доцента – 320 рублей). Средняя же зарплата переводчиков в НИИ– 150 руб.

 

1100 долларов на руки в США – зарплата специалиста средней категории. Высококвалифицированные специалисты в области радиоэлектроники там получают 3000 – 5000 долларов. Поэтому необходимо сравнивать или 500руб. с 3000 –5000 дол., или 150 руб. с 1100 дол.

 

Слов нет, все цифры в интервью правильные, но, согласитесь, легкая подтасовка позволяет выдать желаемое за действительное.

 

2. В номере 14 в статье “Уроки прошлого и настоящего” имеется фраза: “…страна впервые после революции вывезла на внешний рынок 130 млн. пудов российской пшеницы…”.

 

Словосочетание “…знаменитый российский хлеб…” повторяется еще раз. Можно ли спросить уважаемого академика, сколько украинского, белорусского, казахстанского хлеба было продано в том году? Или автор все-таки имел в виду советский хлеб!? Кстати, несколько замечаний по этому поводу. Во времена застоя часто встречались словосочетания “русский чай”, “русские березы”, “русское гостеприимство” и т. п.

 

Хотя все знают, что чай в России растет плохо, березы украшают рощи не только в России, а русское гостеприимство в наше время распространяется только на иностранцев.

 

Далее, в “Украинском советском энциклопедическом словаре” (т. 2, 1967 год) записано: “Пиддубный Иван Максимович (родился в с. Красенивка, Черкасской обл.) – украинский советский спортсмен-борец”.

 

В “Советском энциклопедическом словаре” (М.: “Советская энциклопедия”, 1981) уже читаем: “Поддубный Ив. Макс. (1871 – 1949), рус. спортсмен…”. Кто-то запросто изменил и фамилию, и национальность известного человека.

 

Посему обращаюсь к вам с просьбой подавать объективные, всесторонне освещенные факты, потому что недомолвки, подтасовки, искривления вызывают неудовлетворенность и ряд дополнительных вопросов.

С уважением, В. Шпицер

 

Лист в журнал “Наука и жизнь”

Уважаемая редакция!

На 55-й странице журнала “Наука и жизнь” помещены материалы под рубрикой “Страницы истории” (№№ 88, 89). Простите великодушно, но я считаю, что меня беспардонно обворовывают, называя Киев русским городом. Поэтому предлагаю поменять название рубрики. Например на: “Фальсификация истории”.

 

Вот в такой-то рубрике можно со спокойной совестью утверждать, что Русская православная церковь отметила 1000-летие, что в ХІІ веке существовали русские ратники, даже, что Иван Поддубный – русский борец (см. “Энциклопедический Словарь”, 1981 г.).

 

Если же вы имеете в виду Киевскую Русь, то пишите, пожалуйста, русьские города, Русьская церковь и т. д. Бо шибко смахивает на воровство.

С уважением, В. Шпицер

г. Львов 25.08.1989

 

Лист Анатолію Стреляному, на радіо “Свобода” 14.09.1996 р.

Шановний пане Анатолію!

Пише до вас Шпіцер Василь Іванович – голова Львівської міської ради в 1990–94 рр. Можливо, Ви мене пам’ятаєте, оскільки брали в мене інтерв’ю зо п’ять років тому.

 

Постійно слухаю Ваші передачі по радіо “Свобода”, в яких приємно вражають Ваша порядність, об’єктивність, гострий аналітичний розум, зрештою, високопробний рафінований гумор мудреця.

 

Знаючи, який широкий спектр проблем Ви блискуче висвітлюєте і даєте кваліфіковані оцінки, я наважився запропонувати Вам для розгляду одну тему.

 

Часто можна почути вирази на кшталт “исконно русские земли (це я почув в Естонії у 70-х роках, коли гід-росіянка оповідала про подвиги Петра І на цих землях),

 

“Волга – русская река” (чому не татарська?),

 

“русские березы” (хіба вони не ростуть у Празі?),

 

“русский чай” (щось мені не доводилось зустрічати чайних плантацій в околицях Москви),

 

“русское гостеприимство” (його спізнав кожний “совок”, який хоч одну ніч провів у російському готелі) і т. п.

 

Тобто, наявна тенденція прибрехати і тулити своє “русское” до чужого.

 

Мені, українцеві, прикро читати такі “перли” як “Киев – мать городов русских” (Ж-л “Наука и жизнь”), “выдающийся русский борец Иван Поддубный” (“Энциклопедический словарь” за 1981 рік) та ін.

 

Нехай вже М. Гоголь буде русским письменником, бо й справді писав російською мовою. А хіба Т. Шевченко не писав російською, чи деякі російські письменники – французькою?

 

Обурює неправда і груба фальсифікація. Адже американці не додумалися називати Лондон матір’ю міст американських.

 

Відомо, що царські, а тим паче радянські історики здебільшого старалися “потягнути на себе”, стверджуючи, що і Кавказ, і Сибір, і Крим, і Прибалтика (не кажучи вже про Україну та Білорусь) – це Росія.

 

Зрештою, нічого не змінилося й зараз: віддали німцям східні землі, але негайно проголосили власністю Росії твори мистецтва пограбованої ними Німеччини своїми – “русскими.”

 

Прикро, що цієї фальші не помічає радіо “Свобода” і деколи недоречно вживає слово “русский.”

 

Ось і 13 вересня вранці я слухав передачу про третього “русского” святого – Феодосія, який проживав і похований… у Києві ще в ХІ столітті. Яке відношення мають “русские” до Києва і до Печерської Лаври ХІ-го століття, що так нахабно мітять в спадкоємці цього міста і геніїв цієї доби?

 

А звідки в Києві і радіусом понад 500 км навколо нього взялися десятки мільйонів українців?

 

Якщо йдеться про те, що за північно-східними обріями Київсько-руської ойкумени набагато пізніше сформувалися племена, які згодом почали називати себе “русскими” (зауважте, не росіянами), а щоб не почуватися безбатченками, то придумали легенду про “колиску трьох братніх народів”, – я можу бути поблажливим. Але хай тоді пишуть “русьский святой”, “мать городов русьских” і т. д. Бо інакше й Комсомольск-на-Амурі може почувати себе сином “матері-Києва”.

 

Хотілося б почути Вашу думку з цього приводу.

 

Зичу Вам міцного здоров’я, творчих успіхів та доброго гумору.

Щиро Ваш, мій підпис, телефон

 

Примітка:

Цей лист А. Стреляний дослівно зачитав для слухачів радіо “Свобода”. Свій коментар закінчив словами, що він готовий вживати слово “русьский”, якщо це сприятиме дружбі між двома братніми народами.

 

Лист в газету “Известия”

Уважаемая редакция “Известий”!

Я внимательно ознакомился с проектом платформы “Национальная политика КПСС в современных условиях”. Впервые в жизни я прочитал документ, в котором так глубоко, правдиво, всесторонне освещены проблемы межнациональных отношений в СССР.

 

Не сомневаюсь, что правда и здравый смысл, заложенные в “Платформе”, вызовут ответную реакцию, – доверие народа к партии, к перестройке. Ведь мы смогли увидеть как возможности, которые представила Октябрьская революция, так и причины и виды деформаций, которые привели к отходу от ленинской национальной политики.

 

Затронуты проблемы малых народов, которые реально не имеют своих депутатов в правительстве (предлагаю в республиках, а в дальнейшем и в Союзе, представительство от общественных организаций заменить представительством от малых народов).

 

Важно и то, что партия берется только определить концепцию перестройки в национальном вопросе, а реализацией ее должны заняться Совет Национальностей и др. правительственные комиссии (это в духе решений ХІХ партконференции).

 

Вызывают глубокое одобрение такие положения: полная добровольность объединения республик, каждая республика сохраняет самостоятельность, распоряжается землей и недрами, выбирает формы хозяйствования.

 

Спасибо “Платформе” и за то, что она реабилитировала слово “самостоятельность”, на которое было наложено табу на Украине.

 

Но имеются и замечания.

 

1. Не учтены важные ленинские положения:

а) не сказано о праве выхода республики из Союза;

б) забыты и слова Ленина о том, что “надо ввести строжайшие правила относительно употребления национального языка в инонациональных республиках” и что “потребуется детальный кодекс, который могут составить сколько-нибудь успешно только националы, проживающие в данной республике” (т. 45).

 

2. Сомнительным кажется утверждение: “без сильного Союза нет сильных республик”. Должно остаться: “без сильных республик нет сильного Союза”.

 

3. Неопределенно сказано о гражданстве (если не будет ценза оседлости, то туристы, например, Львовской области смогут избрать Верховный Совет Эстонии).

 

4. Не следует ограничивать понятия “интернационализм” и “гражданские права” рамками Союза. Ведь международные связи расширяются и надо учиться дружить с народами других стран.

С уважением, Василь Шпицер,

инженер, беспартийный

 

Відповідь редакції газети “Известия”

4 грудня 1989 р.

Уважаемый тов. Шпицер!

В течение последних месяцев редакция получила огромное количество писем, затрагивающих проблемы межнациональных отношений. Все они внимательно рассмотрены и проанализированы. Часть (малая) из них опубликована на страницах газеты, часть использовала в редакционных обзорах “Читая почту”.

 

На основании читательских писем отделом составляются обширные выборки для ЦК КПСС и Верховного Совета СССР.

 

Некоторые из соображений, предложений читателей нашли отражение в платформе ЦК КПСС о национальной политике в современных условиях.

 

Благодарим Вас за участие в обсуждении проблемы, остающейся одной из самых актуальных и острых на сегодняшний день.

Отдел писем

Зак. 1643

 

В редакцію журналу “Молодой Коммунист”

Уважаемая редакция !

И в не столь отдаленные застойные времена ваш журнал отличался определенной смелостью, широтой интересов, глубиной анализа, пользуясь широкой популярностью.

 

Поэтому я, – беспартийный, кандидат технических наук, 42-х лет, – с удовольствием не только выписываю и читаю его, но и никогда не упускаю случая порекомендовать подписаться на него знакомым и случайным собеседникам.

 

И сентябрьский выпуск я прочитал от корочки до корочки – право, он стоит того. Но особенно поразила меня статья В. Лебедева “Под прессом власти”. Многие факты из истории России я узнал впервые, на многие события взглянул по-новому:

 

“… усваивая родной язык, пропитываемся национальной историей, ибо язык – ее аккумулятор”,

“… мат – подарок татаро-монгольского ига”,

“… при каждой очередной замене он (Сталин) всегда имел за собой большинство”,

“… как и у Ивана Грозного, у Сталина была патологическая мания преследования”,

“…войска Батыя составляли … очевидно, не более 30 тыс. конницы”,

“мессианская идея третьего Рима”,

“… в централизованной системе управления всякие реформы могут идти только сверху” (поэтому нет и не могло быть другой силы, которая начала бы перестройку, кроме единой, руководящей в СССР партии – коммунистической)”,

“…я не собираюсь … доказывать, что эта победа (над Наполеоном) доказывает преимущество феодальной России над всякими иными формациями” (а ведь именно так трактуется победа в ВОВ, несмотря на цифры: немцы, воюя со всем миром, потеряли 5 млн. солдат, а мы – около 30 млн. – В.Ш.),

“… повесился известный всем ученый-виноградарь”,

“… чего не должно быть в правовом обществе: контроля государства над перемещением и местожительством человека – следовательно, системы прописки, запретов на свободный выезд и въезд в страну; смертной казни; воинской повинности; ведения дознания на любой стадии без адвоката; запрета на распространение информации”.

 

Но самое большое впечатление на меня произвело определение “социальный коллапс”. Точно также выразился и я на одном из собраний: “… мы находимся на грани общественно-политического коллапса” – значит, не будучи философом, верно оценил ситуацию.

 

Другое дело, что т. Лебедев глубоко проанализировал это явление и абсолютно правильно определил три основных свойства социального коллапса. Огромная ему за это благодарность!

 

Один из “порочных кругов социального коллапса” я наблюдал недавно в столичном универмаге “Московский”, где стоял в очереди за термосами. Несколько десятков молодых, без видимых физических недостатков людей, пользуясь удостоверениями инвалидов афганской войны, покупали без очереди по 2 шт. термосов за 17 руб. каждый, тут же продавали их за 30 руб. и снова, размахивая удостоверениями, закупали новые пары термосов. Милиционер безучастно созерцал эту спекуляцию, а на протесты людей, стоящих в очереди, ответил: “Вы хотите, чтобы я надрывался за 120 рублей? Вот если бы получал 500…”

 

Не сомневаюсь, что В. Лебедев без труда смог бы установить целостную систему порочных кругов, в которую вписываются и эти: афганская война – инвалиды с удостоверениями – спекуляция – низкооплачиваемая милиция.

 

Вызывает восхищение и аналогия с эскалатором, но автор предлагает только один выход: “… чтобы кто-нибудь авторитетный…сверху скомандовал”. Это выход, да только прошедшие годы перестройки показали, что команды безусловно авторитетного человека пока не заставили людей двигаться. Потому что на эскалаторе всегда найдутся ленивые, но крепко стоящие на ногах люди, не желающие идти вперед, а потому и общее движение невозможно.

 

Как человек от техники предлагаю другой способ заставить людей двигаться – остановить эскалатор! А когда люди волей-неволей пойдут, можно будет его потихоньку включать.

 

Крайняя форма остановки эскалатора заключается в объявлении особого экономического положения, – увольнение всех с работы и новый набор штата сотрудников советами трудовых коллективов.

 

Таким образом можно избавиться от балласта, который всю свою энергию использует для того, чтобы “удержаться на плаву”, получить льготы в виде дачных участков, автомобилей, дефицита, а не на работу.

 

Чтобы эта акция не стала очередной жестокостью в нашем государстве, оставшимся без работы следует выплачивать пособие, размер которого не ниже прожиточного минимума.

 

Закрыть убыточные предприятия, колхозы и пр. Только тогда люди задвигаются и начнут производить нужную продукцию.

 

И последнее. Надо незамедлительно остановить превращение Москвы в азиатский базар. Неужели для импортных товаров не найдется иных прилавков и спекулянтов, кроме московских?

 

Следует распределять импорт по всей стране, а москвичей обеспечивать через предприятия. Тогда, уверен, избавится столица и от громадного количества чиновников, и от мафии, и от армии командировочных, и от нашествия почетных гостей из южных республик (почетные – потому что именно они проживают в гостиницах, питаются в лучших ресторанах, покупают все без очереди и чувствуют себя хозяевами “всей страна”).

 

Еще раз спасибо вашему журналу, который дает богатую и разнообразную пищу уму.

 

С уважением, В. Шпицер /підпис/

г. Львов 02.11.1989

 

Відповідь В. Лебедєва

Уважаемый тов. Шпицер!

Вынужден обратиться так официально, поскольку в Вашем письме, любезно переданным мне в редакции “Мол[одой]. комм[унист].” нет имени и отчества, только инициалы В. И.

 

Я весьма признателен Вам за внимание к моей статье и обширный анализ некоторых ее положений. Вполне могу согласиться с Вашими суждениями по поводу “остановки эскалатора”. Но, фактически, для этого придется ввести военизированное управление производством и вообще, нечто похожее на чрезвычайное положение.

 

Кстати, на эту тему в журн. “Век XX и мир”, в 10 номере за 89 г. появилась довольно большая статья “Сценарий Икс” некоего экономиста, который предпочел не назвать своего имени поскольку, как он это сам объяснил в конце статьи, “это вообще удобней для всякого, кто разбирается в происходящем”.

 

Так вот этот Икс даже обосновывает необходимость введения на производстве военной диктатуры с отделением от нее представительной власти, которая будет заниматься социальными гарантиями.

 

Я пишу пока что под своим именем и потому столь радикальные идеи не излагаю. Впрочем, в моей статье из общих соображений высказано предположение о том, что нынешние реформы потребуют выхода за пределы аппарата, т. е. создания авторитарной власти.

 

Позже на эту тему стали писать, как говорится, дошли своим умом – Мигранян и Клямкин (моя статья пролежала в редакции год и месяц).

 

Сейчас Вы можете этот процесс наблюдать: создание советского президента. Но в отличие, скажем, от американского, над которым Верховный суд, независимая пресса, процедура импичмента и др. – наш будет иметь колоссальные полномочия без этих ограничений.

 

Будем надеяться на добрый нрав М.[ихаила] С.[ергеевича] Г.[орбачева]. Во всяком случае, следующим шагом с его стороны мне видится полное отстранение партийного аппарата от власти (вместо попыток его улучшения) с весьма вероятным роспуском и самой партии. Посмотрим…

 

В 5-й номер “Мол. комм.” принята моя статья о судьбе русской интеллигенции. Если все будет хорошо и журналы еще будут выходить, с удовольствием прочту Ваши впечатления.

 

123181 Москва, адрес, тел.

 

С уважением /підпис/ Валерий Петрович Лебедев

 

Лист до редакції журналу “Пам’ятки України”

Копія: Видавництву Товариства “Знання”, УРСР

Дуріть себе, чужих людей,

Та не дуріть Бога

Т. Г. ШЕВЧЕНКО

Шановна редакціє!

У травні 1989 року я з групою товаришів мав змогу здійснити мандрівку Шевченківськими стежками. В нас залишилися незабутні враження від знайомства зі святими місцями, адже ми діткнулися до історії України: Гонтівка, Умань, Суботів, Чигирин, Мліїв, Медведівка, Моринці, Кирилівка, Будища, Канів, Яготин, Черкаси, Київ, Холодний Яр.

 

Були, щоправда, й неприємні враження.

 

У Каневі біля могили Т. Г. Шевченка дужі молодики пропонували мені з товаришем пройти у спеціальну кімнату (є така і в музеї Т. Г. Шевченка) переговорити, а потім якісь типи, змінюючи один одного, маскуючись під звичайних громадян, “вели” нас аж до міської автобусної зупинки (гадаю, що їх так активізували наші жовті кокарди, пришиті до голубих сорочок, – треба ж хоч якоюсь “роботою” оправдувати свою немалу зарплату).

 

Прикро вразило й те, що ні Щербицький, ні однофамільниця великого Кобзаря не взяли участі в урочистостях на Чернечій горі, присвячених 175-м роковинам від народження нашого пророка.

 

А я пам’ятаю часи, коли й Перший Секретар ЦК КПРС не гребував можливістю поклонитися пам’яті поета.

 

Але найбільше приголомшили мене відвідини Холодного Яру. Бо якщо на інших Шевченківських місцях хоча б старалися якось відзначити 175-і роковини поета, то Холодний Яр зустрів нас брудом, запустінням і буденно-злиденною сірістю. Здалося, що цією територією правлять не українці, а ковбасники, поведінка яких порівняльна з поведінкою свиней: паскудити навколо себе, або й в корито, з якого їдять. Хоча, здається, цим порівнянням я образив незлобиву й корисну тварину.

 

Під час цієї подорожі я придбав книжечку журналіста І.  І. Ушпети “Стежками Холодного Яру”, видану в 1988 році Товариством “Знання” УРСР (Серія 1, “Теорія і політика КПРС. Історія”, № 6).

 

Ця книга зуміла перекрити всі негативні ефекти, про які я оповідав вище. Бо якщо для підтримування території Холодного Яру потрібні добра воля, спеціалісти, кошти, фонди, колосальна творча та фізична праця, то для написання науково-популярної брошури достатньо знати дещо про тему і бути об’єктивним.

 

Книга ж Ушпети, як на мене, навпаки:

 

а) рясніє історичними похибками;

 

б) має тенденційно-проросійське спрямування. На підтвердження своїх слів подаю декілька таких прикладів.

1. До розділу “Чорний шлях” (стор. 1З) Ушпета взяв за епіграф слова Т. Г. Шевченка:

 

Ой чого ти почорніло,

Зеленеє поле? –

Почорніло я од крові

За вольную волю.

 

Яке відношення до Чорного Шляху має поле під Берестечком, що почорніло від козацької крові, пролитої в бою з поляками?

 

Сам Ушпета пише: “Чорним Шляхом назвав народ русичів ту дорогу, що протягом сотень літ гнала в монгольську, татарську і турецьку неволю тисячі бранців”.

 

2. На тій же сторінці читаємо: “Перша друкована згадка про Холодний Яр належить історикам, що описали битви литовських та російських воїнів з ординцями в 1363–1367 роках на Синій воді в степу (річка Синюха)”.

 

Товаришу Ушпето! Ви справді там прочитали слово “російських”? Дивно, бо про слово “Росія” читаємо: “Название возникло в конце 15-го века” [1].

 

Тому я вважаю історично правдивішою таку версію: “І ось у 1362 році об’єднані сили українців і литвинів на Синіх Водах (річка Синюха) розгромили трьох братів- ханів: Качибея, Кутлубуку і ще одного…” [2], бо слово “Україна” вже тоді існувало.

 

В [3] читаємо: “Україна” – це дуже слов’янське слово. Знаходимо його вперше у Київському літописі під 1187 роком… В Іпатіївському літописі під роком 1169 – “Україна”, в Єрмалаївському списку – “Країна”, під 1213 – “Україна”, під 1268 – “україняни”, під 1280 – “Вкраїна”, під 1282 – “Вкраїниця…”.

 

Росії ще не було. Московське та Суздальське князівство скоріше можна було у той час вважати окраїною Київської держави”.

 

3. Стор. 18: “Тому й не дивно, що неодноразово ватажки українських козаків зверталися до російського уряду з проханням про перехід на службу до Російської держави”.

 

Та годі ж бо!.. Скільки можна роздмухувати міф про те, що українець ще в утробі матері думає, як би йому “вскочити” на службу до Російської держави?..

 

Такі ж міфотворці переконували народ, що Сталін – божество. Прийшов і його час, помер. І світ не перевернувся. Хоча найбільш одурманені ридаючи вопрошали: “Как дальше жить-то будем”?

 

Тому краще було сказати, що український народ завжди був волелюбним і нікому без примусу не “служив”, а заразом перерахувати ті “блага”, що випали на долю українців від Російської держави після смерті Б. Хмельницького і до наших днів.

 

4. На стор. 27 Ушпета стверджує, що в 1768 році гайдамаки співали:

 

А ми тую червону калину,

Гей, гей, та піднімемо;

А ми ж свою славну Україну,

Гей, гей, та розвеселимо!

 

Дивно, як це Степан Миколайович Чарнецький, який народився у 1881 році, міг написати пісню для гайдамаків.

 

Пісня “Ой, у лузі червона калина” – це спадщина по січових стрільцях.

 

Мабуть, Ушпеті буде прикро, але далі йдуть такі слова:

 

Машерують наші добровольці у кривавий тан,

Визволяти наших Українців з Московських кайдан.

Приспів

 

Гей, у полі ярої пшенички золотистий лан,

Розпочали Стрільці Українські з москалями тан!

Приспів

 

Як повіє буйнесенький вітер з широких степів,

То прославить по всій Україні Січових Стрільців.

Приспів.

 

А гайдамаки мали свої чудові пісні, які автор міг би використати для книги.

 

5. Завершення повстання 1768 року автор описує скупо (стор. 28): “Після взяття Умані 9-10 червня М. Залізняк та І. Гонта були по-зрадницькому схоплені (26 червня)… А М. Залізняка, як козака Запорізької Січі, направили в Київ, а потім заслали до Сибіру”.

 

Не буду цього коментувати сам, а звертаюся до літератури [4]. Не сумніваюся, що процитовані рядки трохи по-іншому підсвітять і міф про “віковічне прагнення українського народу служити Російській державі”.

 

Отже, цитати:

 

“… першими, хто побачив у повсталих коліях-гайдамаках “недоброжелателей не только для Польши, но и для российской империи”, був російський генерал Кречетников…”.

 

“Сам Кречетников вороже ставився до українських повстанців і вживав всіх заходів для знищення коліїв: він послав проти Залізняка і Гонти в Умань загони донських козаків та піхоти з полковником Гур’євим. Підійшовши до Уманського замку, де перебувало все керівництво повсталих, Гур’єв хитрощами і обманом (говорив Залізняку, що “Ми ж свої, православні”) розпочав “дружні” розмови, запросив “у гості” до себе в намет керівників повстання, а потім по-зрадницьки схопив їх і пов’язав…”.

 

“Так російські війська разом із польськими карателями розпочали нищення українських повстанців у краї”.

 

“Ще до передачі Гонти полякам цей Гур’єв жорстоко знущався над Гонтою…: три рази щодня бив киями Гонту як звичайний садист. Знущалися і над сім’єю Гонги: його жінку і двох дочок… били кілька разів різками “за то, что не донесла об измене отца и мужа”.

 

“Крім усіх цих знущань, генерал Кречетников пограбував майно сім’ї Гонти і разом з іншим цілим обозом відправив до себе в Росію”.

 

“Залізняка та інших запорожців, як російських підданих, відіслали до Києва для “генерального суду”, а потім замінили вирок смерті биттям батогами, вириванням ніздрів, тавруванням і відправили в кайданах до Сибіру”.

 

“Коли зібралися люди, він наказав полоненим вийти з ями нагору і ставати над краєм, а солдатам наказав розстрілювати їх… Убиті й поранені люди падали в яму. А коли над ямою не залишилося вже жодного гайдамаки, Баратов наказав засипати яму, зрівняти її з землею, хоч з ями долинали стогони поранених людей (як бачимо, НКВД мав у кого вчитися – В.Ш.).

 

Ось так поводилися з українськими селянами-повстанцями російські колонізатори. І це творилося не в африканських джунглях, а в Україні, що сподівалася на допомогу Росії…

 

Отакою, як бачимо, була царська допомога”.

 

“Чи могло мати успіх повстання коліїв? Аналіз історичних матеріалів, успіхи у визволенні загонами коліїв міст і сіл, активна участь народу в повстанні, підтримка його православним духовенством – усе це дає підстави дати позитивну відповідь. Проте тільки за однієї важливої умови: щоб російські війська якщо вже не допомагали, то щоб так жорстоко не придушували православних – своїх “братів по вірі”.

 

6. Стор. 37:

Скрізь на славній Україні

Вже трактори загули,

Бодай наші комісари

Та здорові були!

Українська народна дума

 

Який цинізм! Скрізь на Україні “трактори загули” вже після страшного голодомору 1932-33 років. І не міг український народ складати таку високохудожню “думу” про комісарів, як тоді називали злочинців-енкаведистів.

 

7. Стор. 42: “Бандити пограбували багато цінностей української культури, що зберігалися в Мотрониному монастирі ще з часів Сірка, Сагайдачного, Хмельницького. Безслідно зникла і чудова монастирська бібліотека”.

 

Продовжуйте ж, Ушпето! Скажіть, хто сплюндрував цей храм за радянських часів? Чи відомий той Володька Лобода, що віддав наказ перетворити святиню в руїну? Чому на фотографії (стор.15) Троїцька церква знята здалеку і мовби в тумані? Посоромилися показати як “потурбувалися” вандали радянського періоду про наш пам’ятник історії і архітектури…

 

Багато ще можна писати. І про “Десятки підвід під кумачем. Грім оркестру. Хліб – державі” (чи не в 1932-33 роках? – В.Ш.), і про стан “Гайдамацького ставка”, і т. ін.

 

Не хочу засуджувати Ушпету. Він міг чогось не знати, мати відповідне виховання, настанови…

 

Але як поважне Товариство, що іменує себе “Знання”, в такій солідній рубриці (Теорія і політика КПРС. Історія) могло допустити вихід в світ цієї “наукової праці”?

 

Звертаюся до редакції журналу “Пам’ятки України”: правдива історія Холодного Яру потрібна українському народові, і я сподіваюся, що Ви її подасте на сторінках свого часопису. Тим паче, що Ви вже “зачепили” цю тему у № 4 за 1989 рік (стор. 11: фотографія і підпис: “Чи стане багатшою східнослов’янська дружба від фальшування”?).

 

З повагою, Василь Шпіцер,

кандидат технічних наук, 43 роки

02.02.1990

 

Література:

1. Советский энциклопедический словарь, – М.: 1981, изд. “Советская энциклопедия”.

2. Степан Пушик. “Дорога через вересень”. – Харків: Прапор, 1989, № 3, стор. І48.

3. Юліан Редько. “Як виникла назва Україна”. – “Ленінська молодь”, Львів, 30 листопада, 1989 року.

4. Іван Голубенко. “Сини мої, гайдамаки”. – Львів: “Жовтень”, 1989, №№ 10-11

 

Виступ під час вшанування пам’яті 25 полеглих воїнів УПА,

с. Нижня Лукавиця, 25.02.2005

Всечесний отче! Дорогі мої односельчани! Шановні гості!

Я зараз пишу книгу про Крайового Провідника ОУН на Західно-Українських Землях Володимира Тимчія-Лопатинського. Працюючи з архівами я знайшов дещо й про наше село. Наприклад, дізнався, що активну участь у “шкільній акції” взяли наші односельці, члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів. На Різдвяні свята вони розповсюдили у церкві антипольські листівки. Хтось із присутніх доніс про це в поліцію (вже тоді в селі були сексоти) і їх довго тягяли на допити, але не змогли довести їхньої вини.

 

На цьому полі ми сьогодні вшановуємо пам’ять двадцяти п’яти полеглих бійців Української Повстанської Армії. Молодесенькі хлопці йшли з дому на вірну смерть, щоб здобути самостійну Україну. Вони не питали, “що мені дасть тота Україна”, вони не одержували за це грошей, їх не заохочували наркомівськими стограмами. Вони віддали своє життя за Незалежну Державу і, на жаль, не встигли народити таких шляхетних, сміливих, розумних синів, якими були самі.

 

Це велика трагедія України – все краще було винищене московським більшовизмом як на Заході, так і на Сході України.

 

А в Євангелії від Матвія сказано: ”Усяке добре дерево родить плоди добрі, а погане дерево родить і плоди погані. Не може добре дерево родити плоди погані, ані дерево погане родити плоди добрі”.

 

І коли сьогодні, коли сповнилося те, за що боролися ці славні вояки, дивишся на Самостійну Україну, то приходять на пам’ять слова невмирущого Тараса:

 

“За що ми билися з ляхами?

За що скородили списами московські ребра?”

 

50 років панування безбожних комуністів довели до деградації і занепаду духу.

 

Взяти хоча б нашу Лукавицю. Село без сільради. Якщо “горі” хтось чхне, то “долі” кажуть “на здоров’я!”. Село зі славними культурними і релігійними традиціями, в якому вже 200 років діє прекрасна мурована церква, але яке реально через свою мализну не спроможне утримувати навіть одного пароха, будує ще одну церкву. Це приводить до поділу громади, до конфліктів і глухої ворожнечі.

 

Понад те, на радість ворогам у селі трапляються розбійні напади, пограбування, навіть убивства, процвітають пияцтво і розпуста.

 

А святе дотримання нинішніми селянами большевицького заповіту “Не вкрадьош – не проживьош”… Думаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

 

Яким глибоким психологом виявився мій вуйко Іван Андріїшин – розвідник УПА, що відбув сталінську каторгу, – який ще в 1988 році говорив:

 

“Васильку, нікому не потрібна ваша свобода, земля, вільний ринок. Хлоп вже привик піти до колгоспу і вкрасти мішок буряків”.

 

То що ж маємо діяти, шановна громадо?

 

Вважаю, що треба починати все спочатку: нехай голови обох релігійних громад візьмуть на себе відповідальність за духовне і моральне відродження, за порозуміння і єднання. Хай виконають слова духовного гімну нашого народу “Боже, нам єдність подай” і зроблять хоча б такі кроки:

 

1. Створять і очолять осередок “Просвіти”.

 

2. Встановлять хрест “Єднання”, біля якого 3-4 рази на рік проводять спільні богослужіння.

 

3. Щотижня в читальні збирають селян, роблять доповіді, проводять дискусії.

 

4. Постараються задіяти молодь, особливо школярів, до художньої самодіяльності.

 

5. Громадою спорудять спортмайданчики, щоб молодь проводила змагання з футболу, волейболу, бадмінтону, тенісу, шахів, шашок.

 

6. Заборонять в селі пияцтво і самогоноваріння.

 

Для цього не треба багато грошей. Треба докласти трохи зусиль і справи підуть на добре.

 

Дорогі мої брати і сестри! Можливо, я трохи занадто різко говорив, то прошу мене вибачити.

 

Бажаю вам усіляких благ і гараздів!

 

Хай Господь береже наше село!

 

Вічна слава і вічна пам’ять полеглим лицарям! Слава Україні!

 

Виступ у церкві села Нижня Лукавиця

04.12.2010

На свято Введення в храм Пречистої Діви Марії греко-католицька громада села Нижня Лукавиця Стрийського району відзначила 200-літній ювілей сільської Церкви – мурованої симпатичної споруди, збудованої і освяченої у 1810 році. На прохання представника церковної громади – старшого брата Любомира Бугрія – виходець із цього села, кандидат технічних наук Василь Шпіцер підготував і прочитав коротку доповідь про історію села.

 

Всечесні отці! Дорогі мої односельчани!

Сьогодні ми святкуємо не тільки Храмовий Празник села Нижня Лукавиця, але й відзначаємо славний ювілей нашої церкви – минуло 200 років від дня її побудови і освячення. Завдячуючи архівним матеріалам, маємо змогу поіменно назвати наших дорогих предків, які збудували і доглядали оцю прекрасну споруду, що вже дві сотні літ служить селянам дорогою до Христа, дорогою до Бога.

 

Назову так, як записано – з горішнього кінця:

Дім № 1 – Олійник Гринь,

Дім № 2 – Шпіцер Андрій,

Дім № 3 – Янів Теодор,

Дім № 8 – Савків Іван,

Дім № 9 – Ткачик Василь,

Дім № 11 – Палюк Іван,

Дім № 12 – Дячишин Василь,

Дім № 13 – Шпіцер Василь,

Дім № 14 – Стефанів Петро,

Дім № 15 – Потоха Гаврило,

Дім № 16 – Михайлишин Стефан,

Дім № 17 – Стефанів Дмитро,

Дім № 18 – Одинак Іван,

Дім № 19 – Палюк Петро,

Дім № 20 – Попович Гринь,

Дім № 21 – Микитин Дмитро,

Дім № 22 – Палюк Іван,

Дім № 23 – Шпіцер Яць,

Дім № 24 – Петрик Іван,

Дім № 26 – Пахольчишин Василь,

Дім № 27 – Сулик Стефан,

Дім № 29 – Одинак Михайло,

Дім № 32 – Байтала Яць,

Дім № 34 – Коваль Андрусь,

Дім № 36 – Потоха Данило,

Дім № 39 – Мельник Микола,

Дім № 41 – Попович Василь,

Дім № 42 – Шимків Михайло,

Дім № 43 – Потоха Антон,

Дім № 45 – Вінчерський Стефан.

 

Ми схиляємо наші голови перед названими господарями у великій пошані і щирій вдячності за їхню працю для блага села.

 

Парохами до страшного 1946 року – коли більшовики знищили Українську Греко-Католицьку Церкву – у нашому селі служили:

 

1876 рік – о. Іван Лозинський,

1886 рік – о. Роман Шепарович,

1895 рік – о. Володимир Чепіль,

1904 рік – о. Іван Головкевич,

1907 рік – о. Петро Процик,

1910 рік – о. Сидоній Левицький,

1914 рік – о. Петро Ґедз,

1928 рік – о. Юстин Ільницький,

1932 рік – о. Юліан Тарантюк,

1938 рік – о. Петро Кішка.

 

Схилімо наші голови, вшановуючи пам’ять названих і невідомих душпастирів, які протягом багатьох століть хрестили, навчали, вінчали і відправляли в інший світ наших предків.

 

Наше село має давню історію. У книзі “Стрийщина” читаємо: “Коли ж в 1396 році існувало вже місто Стрий, Стрийський повіт і місцевий костьол, то ясно, що місто мусіло вже давно існувати, може навіть за княжих часів. Це саме відноситься й до найстаріших сіл Стрийщини, якими є Дашава, Дуліби, Жулин, Кавсько, Лисовичі, Лисятичі, Лукавиця Нижня, Семигинів, Сихів, Станків, Стинава та Яблунівка”.

 

У 1924 році в селі проживало 600 греко-католиків, 20 латинян та 8 жидів (для довідки: Моршин тоді населяли 465 греко-католиків, 30 латинян та 20 жидів).

 

З північної сторони знаходився фільварок поміщиків Баранських, відокремлений від села ставком. Їм належало 113 гектарів орної землі. Далі – млин, гуральня та цегельня. Аж до Станкова розташувалися десятки ставків, де процвітав рибний промисел і безземельні селяни мали роботу.

 

Сільським господарям належало 187 гектарів орної землі. У селі діяли Братство Апостольства Молитви (35 чол.), читальня “Просвіти” (30 чол.), позичкова каса, громадська крамниця, школа з українською мовою навчання.

 

З початку 1930-х років багато сільської молоді вступило в Організацію Українських Націоналістів (професор Лев Шанковський у своїй праці “УПА на Стрийщині” пише, що село Нижня Лукавиця разом з найближчою околицею було однією з упівських баз на Стрийщині). під впливом ОУН національне і культурне життя селян пожвавилося.

 

В читальні сільські артисти грали патріотичні вистави, діяв молодіжний хор, постійно відзначалися шевченківські дні та інші урочисті дати, всі дотримувалися принципу “Свій до свого – по своє!”

 

На саме Різдво 1934 року під час служби Божої в оцій церкві члени ОУН Павло Гошовський, Василь Шпіцер та Іван Янів скинули з хорів листівки, зміст яких прославляв виконавців нападу на пошту в Городку – Василя Біласа і Дмитра Данилишина.

 

Двохсотлітня мурована церква села Нижня Лукавиця

 

У рапорті до прокуратора при Стрийському Окружному Суді комендант постерунку польської поліції у Жулині Якуб Новак писав:

 

“… я отримав достовірну інформацію, що вони були розповсюджувачами цих листівок…

 

В ході слідства не вдалося встановити виконавців цього чину, тому що населення в політичних справах стосовно Польської держави займає вороже становище і не хоче надавати жодних інформацій, що стосуються справи розповсюдження листівок ОУН”.

 

У цей урочистий день належить згадати вдячним словом і поміщиків Баранських. Вони володіли частиною земель і природних ресурсів Нижньої та Верхньої Лукавиць, Братківців, Жулина, Розгірчого, Семигинова.

 

Хоча поміщики були поляками, але поважали українську віру і звичаї, зокрема, виділяли кошти на будівництво і утримання греко-католицьких церков. Під їхнім патронатом були церкви у всіх вищеназваних селах. І це тоді, коли у багатьох селах на Галичині власниками церков були жиди.

 

На початку ХХ століття у Любінецькому деканаті ізраеліти були власниками церков у таких селах: Воля Довголуцька, Гірне, Любінці, Побук, Нижнє Синевідсько, Стинава Вижна, Конюхів, Труханів.

 

Семигинівська церква до 1895 року теж належала жидам, а потім Баранські викупили її і віддали в користування греко-католикам.

 

З 1876 по 1939 роки патронами нашої церкви послідовно були: Юзеф, Юліан, Володимир, Станіслав, Володимир та Євстахій Баранські.

 

Гірко згадувати, але цю родину безжально знищили більшовики. Після приходу на Західну Україну у 1939 році НКВД заарештувало понад 25 тисяч польських офіцерів, чиновників, поміщиків, поліцаїв, осадників, тюремників і за Постановою ЦК ВКП(б) від 5-го березня 1940 року їх було розстріляно без суду і слідства.

 

Найбільшим місцем масового розстрілу поляків більшовиками стала відома Катинь. Там був розстріляний і один з опікунів УГКЦ в с. Семигинів Володимир Баранський – народжений 1894 року у селі Нижня Лукавиця.

 

Комуно-більшовицька чума після 1939 року жорстоко лютувала і на наших землях. Заарештували, закатували або вивезли в Сибір найбільш національно свідомих українців: членів ОУН, греко-католицьке духовенство, вчених, учителів, українську інтелігенцію.

 

Після війни понасильницьки зліквідували УГКЦ, забрали і передали Російській Православній Церкві храми, вивезли до Сибіру митрополита Йосипа Сліпого і всіх греко-католицьких єпископів, примушували всіх священиків перейти на російське православіє (хто не погодився, був репресований).

 

Заборонили і зліквідували всі українські організації і товариства: НТШ, “Просвіту”, “Пласт”, “Рідну Школу” і, звичайно, ОУН.

 

Забрали у селян до колгоспу майно, землю, реманент, коней. Закрили й нашу церкву, пропагували войовничий атеїзм, засівали бездуховність, пияцтво, розпусту, злодійство, неробство, ворожнечу. Почали вербувати людей до співпраці з НКВД, готувати сексотів, зрадників. За тим у селі появилися перші комсомольці, перші комуністи, нищителі хрестів та інші прислужники колгоспно-більшовицького ладу, які за дуже сумнівні блага продавали нечистому душу.

 

І ось, коли з ласки Божої Україна стала незалежною, відродилася на наших землях споконвічна Греко-Католицька Церква, коли прийшла пора спільними зусиллями будувати Державу, колишні сексоти, перші комсомольці, комуністи та обдурена ними частина селян почали будувати у Нижній Лукавиці – маленькому селі без сільради – ще одну Церкву – Російську Православну.

 

Стояли за цією будовою люди, які раніше не тільки самі не ходили до Церкви, але й забороняли школярам навіть у великі свята відвідувати Храм Божий, забороняли колядувати, щедрувати, показувати вертеп, йти гаївок.

 

Звертаю Вашу увагу, що взялися будувати храм не для Української Автокефальної Православної Церкви (незалежної, з центром у Києві), а для Російської (з центром у Москві) Православної Церкви (тоді ще УПЦ КП не існувало).

 

Більшовицька Москва руками своїх вірних наймитів розділила наше древнє село навпіл.

 

Думаю, що не раді загиблі 25 вояків УПА зі школи старшин поминальним молитвам, які одночасно виголошують дві громади села на різних могилах: одна громада на Ставищі, друга – на цвинтарі.

 

Мабуть, не радо спостерігають з небес наші предки за Великодніми поминальними молитвами, бо порушуючи багатосотлітню традицію, творимо їх у різні дні.

 

Всечесні отці! Українська Греко-Католицька Церква відрізняється від інших українських церков тим, що вона завжди була національною церквою. Після княжих часів Україну окупувала Польща, яка послідовно намагалася ополячити українців. Багато української шляхти перейшло на польське, народ став беззахисним, тому Київська митрополія православної церкви на території Речі Посполитої у 1596 році прийняла рішення просити Папу Римського про захист українства і української православної віри. Таким чином Українська православна церква була прилучена до Папського Престолу і стала підпорядковуватись Папі без- посередньо, а не через польських ієрархів. При цьому зберігався грецький обряд, україномовна відправа і ліквідовувалася небезпека ополячення українців через церкву.

 

Натомість на Східній Україні, яка тоді була під впливом Московії, події повернулися не так сприятливо для українців.

 

Москва ліквідувала Київську митрополію, підпорядкувала Українську православну церкву Московському Патріархату, запровадила староруську та російську мову у церковне життя. РПЦ стала знаряддям зросійщення українців. Саме тому маємо сьогодні таку трагічну мовну ситуацію на лівобережній Україні.

 

Навіть у Незалежній Україні храми та монастирі, що підпорядковані УПЦ МП, послуговуються виключно російською мовою.

 

Україні, українській мові, навіть українській церкві нині знову загрожує одвічний ворог-русифікатор, який устами Кіріла закликає будувати “русский мир”, зазіхає на нашу історію, землю, на Київ.

 

На Галичині ж Українська Греко-Католицька Церква і її митрополити твердо охороняли національні інтереси русинів-українців.

 

Одним з перших керівників церкви, що розпочав боротьбу за підняття української мови на державний рівень, був Михайло Левицький – галицький митрополит впродовж 42-х років (1816 – 1858), перший кардинал-українець. З його ініціативи у 1818 році відбувся синод Перемиської єпархії, на якому прийнято постанову закладати парафіяльні школи з українською мовою викладання. Він видав український буквар і катехизм.

 

Як галицький митрополит Михайло Левицький зобов’язав греко-католицькі консисторії опікуватися українськими народними школами, готувати для них вчителів і підручники.

 

Активним захисником українського народу і його мови був митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства під час загальноєвропейської демократичної революції звернувся 19 квітня 1848 року до австрійського імператора з петицією, у якій висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій.

 

2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою.

 

Значний внесок у підтримку вкраїнської справи, розвиток і поширення народної української мови зробив митрополит Спиридон Литвинович. Він твердо відстоював українську мову в школі, церкві та інших сферах суспільного життя.

 

25 жовтня 1859 року він видав куренду (послання): “Митрополичий Ординаріят приказує строго всім душпастирям і катехитам уживати в проповідях, промовах до народу і при науці релігії лишень руської народної мови і уважати на те, щоби в школах, підчинених церковній власти, відбувалася наука на чистій народній мові”.

 

Йосиф Сембратович – галицький митрополит з 1870 по 1882 роки – вживав рішучих заходів проти пияцтва, яке за сприяння польської влади та жидів-корчмарів ширилося серед українського селянства, закликав священиків засновувати братства тверезості, сільські ощадні каси, громадські магазини.

 

Митрополит Сильвестр Сембратович у 1896 році разом з Олександром Барвінським ініціював створення Католицького русько-народного союзу – першого українського політичного угруповання на духовних засадах.

 

Відомо як багато і жертовно працював для блага українського народу митрополит Андрей Шептицький: опікувався українською культурою, освітою, вихованням народу у національному дусі; сприяв діяльності українських товариств, організацій, партій.

 

Хочеться побажати сьогоднішнім душпастирям і владикам УГКЦ, щоб вони наслідували дії і вчинки своїх попередників у справі зміцнення українства, духовного і національного виховання вірних. Не можна бути понад політикою допоки існує загроза втрати тих здобутків, яких з Божою поміччю домоглася Україна за останні двадцять років.

 

Вам, дорогі мої земляки, бажаю знайти спосіб побороти розбрат і продовжити славну історію нашого села в любові, єдності, взаємоповазі.

 

Дякую за надану можливість виступити перед Вами на цьому прекрасному ювілеї.

 

Слава Україні!

 

Виступ на зборах Української Республіканської Партії “СОБОР”

Львів, філармонія, 06.06.2010

Шановний Анатолію Сергійовичу! Високоповажне зібрання, пані і панове!

1-го травня 1990 року на стадіоні “Дружба” відбувалося велелюдне святкування перемоги демократичних сил і трудящого народу над більшовицькою владою. Тоді я – голова Львівської міської ради – мав честь одним із перших привітати пана Богдана Гориня із створенням Української Республіканської Партії. Це була історична подія – створена партія ліквідувала однопартійну систему у Радянському Союзі!

 

Враховуючи можливість комуністичного реваншу, я всіляко сприяв розвиткові і укріпленню новоствореної партії: міська рада прийняла рішення про передачу республіканцям приміщення Будинку Культури на вулиці Стефаника, всі три радники міського голови – Ігор Шостак, Петро Гуковський та Юрій Савченко – були членами УРП, партія мала свого представника на посаді заступника міського голови з питань комунального господарства.

 

Мабуть, логічно виглядає, що ви сьогодні запросили мене на 20-літній ювілей УРП “Собор” і надали можливість поділитися своїми думками. Я вам за це вдячний.

 

На жаль, мої роздуми не святкові і не веселі. Адже те, за що боролися засновники УРП і УНП “Собор”, сьогодні втрачено через, м’яко висловлюючись, безвідповідальну і убогу політику очільників національно-демократичних сил. Маючи абсолютні повноваження від українського народу з початку 2005 року, до відчаю переляканих політичних супротивників, останні демократи не виконали жодної своєї принципової обіцянки. Не тільки втратили завойоване українським народом на Майдані та завойоване їхніми попередниками, але й, можна сказати, мирно – з рук в руки – передали владу п’ятій колоні – наскрізь промосковській, українофобській.

 

Ці конкретні пацани не граються у демократію, чхати хотіли на Конституцію, Закони, а нахабно творять своє: коаліцію, уряд, тушки, відміну виборів до місцевих рад і наміри провести їх у вигідний для них термін.

 

Вони теж не виконують своїх обіцянок, що стосувалися покращення життя простих людей, проте для Росії, для себе особисто і для зміцнення своєї влади – скільки завгодно. Тут і Чорноморський флот, і Межигір’я, і повернення мільярдів “бідоласі” Фірташу, і амністія дружків типу Боделана з Бакаєм, і тиск на ЗМІ, і знущання над опозицією в парламенті. Вчіться, демократи!..

 

Прошу звернути увагу, що Конституція не змінилася і Прем’єр-міністр надалі має величезні повноваження, але знає своє місце і сумлінно виконує всі вказівки Президента. Не пишуть один одному телеграми та листи, як це робили помаранчеві демократи Тимошенко й Ющенко, не обзивають один одного огидними словами, а дружно і злагоджено працюють. Ніхто зі скандалами не покидає коаліцію ані уряд – радше навпаки. Знову ж таки: вчіться, демократи!.. –

 

Безперечно, до влади в Україні прийшла сильна, згуртована команда, яку буде нелегко здолати. Тому вся надія на таких як Ви, пане Матвієнко. Ви, як голова партії, що сповідує націонал-демократичну ідеологію, також відповідальні за те, що сталося. Але зараз не на часі шукати винуватців, причини поразок і так очевидні – незгуртованість, нерішучість, хвороблива амбіційність, комплекс меншовартості, зрадництво. Кажу вся надія на таких як Ви, Анатолію Сергійовичу, тому що набридло обирати менше зло. Хочеться проголосувати за справжнього українця, націонал-патріота – сильну, розумну, благородну людину, а не за малороса, інородця чи якогось інакшого покруча.

 

Багато-хто з нинішньої влади волів би викинути з української мови слова “нація”, “націонал-патріотизм”, “націоналізм”. Тому мушу нагадати слова Івана Франка (якого інтернаціоналісти записують в соціалісти), сказані ним в праці “Поза межами можливого” у 1900 році: “Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

 

В інтернеті я натрапив на таку інформацію (цитую):

 

“… Матвієнко закликав “всіх патріотів об’єднуватися, в тому числі в більш потужну національно-демократичну партію”…

 

“… Матвієнко зазначив, що очолювана ним партія виступає за координацію зусиль усіх опозиційних політичних сил для ведення протестної роботи. Водночас, він зауважив: “Ми виступаємо проти того, щоб хтось хотів монополізувати це об’єднання”…

 

“… Чому ідеологія консервативно-національної демократії має сьогодні стати під прапори Юлії Володимирівни, яка сповідує ліво-центристську ідеологію” – запитав Матвієнко і закликав усі опозиційні сили координувати свої дії.

 

Сказано те, що хотіли б почути справжні патріоти нашої держави по всій Україні. Я особисто за ці слова голосую обома руками. З іншої сторони, я прочитав, що Анатолій Матвієнко розглядає можливість входження у блок з партією “Фронт Змін”, очолюваною Арсенієм Яценюком. І тут у мене виникає декілька запитань не до того, яку ідеологію сповідує “Фронт Змін”, а безпосередньо до п. Яценюка:

 

1. У період президентської виборчої кампанії Арсеній Петрович заявляв, що він буде будувати Україну від Ужгорода до Владивостока з центром у Києві. Тобто виконувати програму Солженіцина “Как нам обустроить Россию?” і виправити помилку Сталіна, який будучи палким російським шовіністом, залишив столицю у Москві, чим врятував український народ від цілковитого зросійщення. Я не чув, щоб лідер “Фронту Змін” відмовився від цієї безсумнівно небезпечної для українського народу ідеї.

 

2. Минулого тижня Арсеній Петрович на телеканалі ТВі давав інтерв’ю Мустафі (який, до речі, чудово володіє українською мовою). Практично вся бесіда відбувалася на російській. Отакий вам націонал-патріот!

 

3. Я дуже толерантно відношуся до всіх сущих на землі національностей. Грузин Сталін успішно правив Радянським Союзом, а єврей Каганович – Україною. Ніхто не задає питань щодо національності нинішнього президента України. Але ж ніхто з них і не відрікався від рідної крові. Ратушняк (тай не тільки) закидав пану Арсенію щодо його єврейськості. Той заперечував спорідненість із богообраним народом і обіцяв довести це через суд та покарати наклепників. Суду не відбулося, сумнів у правдивості Арсенія Петровича залишився.

 

Крім того, недавно вийшла книга відомого на весь світ ученого професора Рудольфа Мірського, у якій подані короткі дані 50-и найвпливовіших євреїв України. Арсеній Яценюк у цьому списку посів четверте місце.

 

Справа не в тому – єврей Яценюк чи не єврей, справа у тому, чи говорить нам правду політик, який посягає на крісло лідера української нації.

 

Шановні друзі! Можна зрозуміти лідерів деяких партій, які шукають сильних, фінансово забезпечених спільників (згадаймо, що уряд Азарова уже вирішив повернути Фірташу 11 мільярдів за газ, конфіскований попереднім урядом).

 

Але ж при цьому справді достойні лідери, патріоти України освячують їх своєю честю, гідністю, українськістю, прикривають їхні не зовсім добрі наміри.

 

Чим гірший, скажіть на милість, шановний Анатолій Сергійович? Освіта, досвід організаційної, політичної, адміністративної роботи, відданість справі, патріотизм – все при ньому.

 

А посади часто займають люди, які, як колись висловився Леонід Макарович, навіть туалету не збудували.

 

Пропоную іншу схему консолідації національно-патріотичних сил. Сьогодні, через двадцять років будівництва нашої Незалежної Держави, усім ясно, хто чого вартий. Викристалізувалася група національних лідерів, які готові віддати все для блага України. Треба тільки діяти разом, розподіливши заздалегідь найважливіші державні обов’язки, склавши Програму і скріпивши кров’ю клятву на вірність Україні і один одному. Люди з радістю проголосують за таку групу політиків, і влада повернеться до українського народу.

 

Я бачу сім національних лідерів, здатних утворити таку групу. Називаю їх у алфавітному порядку: Анатолій Гриценко, Олексій Івченко, Вячеслав Кириленко, Анатолій Матвієнко, Валентин Наливайченко, Володимир Огризко, Віктор Ющенко.

 

Як людина, що доклалася до становлення Незалежної України на Львівських теренах, прошу Вас, Анатолію Сергійовичу, розпочати консультації і до Дня Конституції заявити про створення сімки керманичів української нації. Нехай вашим гаслом буде “В своїй хаті своя правда і сила, і воля!”. За вами піде і простий народ, і інтелігенція, і середній клас, і патріотично налаштовані заможні українці.

 

Дякую за увагу! Слава Україні!

 

Виступ біля пам’ятника Степанові Бандері,

м. Львів 01.01.2011

Вельмишановна львівська громадо! Шановні керівники міста та області! Дорогі друзі націоналісти!

  

 

 Понад століття тому Бог дав нам Провідника Української нації Степана Бандеру. За своєю величчю постать славного сина українського народу Степана Бандери дорівнює постаті нашого великого пророка Тараса Шевченка. Але якщо Тарас Шевченко дав українському народові духовний заповіт, показав, хто ми є, якими повинні і якими не повинні бути, то Степан Бандера став організатором і керівником боротьби за національне визволення і побудову Української Самостійної Соборної Держави.

 

Під його проводом Організація Українських Націоналістів стала на шлях безкомпромісної боротьби за Незалежну Україну проти всіх окупантів.

 

З його ініціативи 30 червня 1941 року революційна ОУН, як організатор і керівник визвольної боротьби українського народу, проголосила Акт відновлення Української Держави, а для її оборони згодом було створено Українську Повстанську Армію.

 

Лише в Незалежній Україні ми дістали змогу щиро і відкрито вшановувати пам’ять Великого Провідника. Про нього почали писати об’єктивні, а не брехливі, заквашені на комуно-більшовицькій ідеології, наукові праці, дослідження, спогади, художні твори.

 

Його іменем назвали вулиці, громадські організації, створені музеї, встановлені пам’ятники, Президент України Віктор Ющенко присвоїв йому високе звання Героя України.

 

З великим запізненням, але почали будувати пам’ятник і у Львові, де Степан Бандера навчався, став Провідником ОУН на західноукраїнських землях і де польський суд засудив його до довічного ув’язнення.

 

На жаль, чи то через недбалість і безвідповідальність місцевої влади, чи може в цьому є злий умисел, але цей величний монумент стоїть незавершеним й на 20‑му році Незалежності.

 

Хочу нагадати всім, а, насамперед керівництву міста, що на початку 1990-х років нова демократична міська влада отримала у спадок вкрай зруйновану економіку, порожні полиці у магазинах, небачену інфляцію, масове безробіття і ще сотні інших проблем. Але ми зуміли не тільки очистити місто від комуністичної символіки, відновити історичні назви вулиць, але й спорудити три прекрасні – далеко не дешеві – пам’ятники: Тарасові Шевченку, Михайлові Грушевському та “Просвіті”.

 

То ж чому сьогодні наше місто, яке успішно відбудовується, реставрується, спроможне навіть прийняти футбольне свято “Євро–12”, не здатне (чи не хоче?) завершити спорудження цього комплексу?

 

Звертаюся особисто і від імені Конгресу Українських Націоналістів до націоналістичної більшості у міській раді, щоб виділили у бюджеті кошти на цю святу справу. І щоб до Дня Незалежності будівництво було завершено, а гості Львова, які приїдуть на “Євро–12”, могли поклонитися Великому Українцеві!

 

Вічна пам’ять і вічна слава видатному Провідникові нашого народу Степанові Бандері!

 

Слава Україні!

 

Виступ на нараді національно-патріотичних сил

Львів, 30.06.2014

З нагоди святкування Акту відновлення Української Держави 30 червня 2014 року у Львові відбулася нарада національно-патріотичних сил, у якій взяли участь представники партій і громадських організацій Львова, Івано-Франківська та Києва. Вступне слово про суспільно-політичну ситуацію в державі виголосив заступник голови Конгресу Українських Націоналістів Василь Шпіцер

  

Високоповажне товариство!

Кращі сини українського народу, які посвятили себе на боротьбу за незалежність України, 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави.

 

Нацисти відразу розправилися з учасниками цього історичного чину, заарештувавши та погубивши багатьох з них (надалі цю запеклу антиукраїнську війну продовжили московсько-більшовицькі каральні спецслужби), проте ідея Української Самостійної Соборної Держави продовжувала жити в серцях і душах українців.

 

Світлі образи Євгена Коновальця, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Романа Шухевича та багатьох інших очільників ОУН-УПА тримали свідому частину нашого народу в готовності піднятися на боротьбу проти завойовників рідної землі.

 

І коли наскрізь прогнила комуно-більшовицька імперія почала розсипатися, Україна зуміла здобути Незалежність, за яку у 1991 році проголосувала абсолютна більшість громадян нашої Держави. Багатовікова боротьба українського народу завершилася перемогою!

 

Однак сотні літ, прожиті українцями в неволі, дали свої негативні наслідки: неперервний геноцид українців призвів до того, що еліта нашого народу була або фізично знищена, або прикуплена і перейшла на службу до загарбників.

 

Простому народові поступово укорінювали в свідомість рабську психологію і він ставав нездатним бути господарем у своїй країні. Тому влада Незалежної України, до якої здебільшого й потрапили запроданці та раби, виявилася нездатною побудувати міцну національну державу, про яку мріяли вожді націоналістично- го руху.

 

Державні багатства перейшли до рук людей, для яких Україна стала не матір’ю, а лише місцем безмірного збагачення; українська мова, культура, література, кіно стали не просто відмирати – їх уже свідомо заповзялися нищити українофоби та наймити московських шовіністів; кремлівська орда почала планомірно реалізовувати план ліквідації України як Держави.

 

Останній раб-запроданець, у якого вже й українських коренів не проявлялося, ставши за допомогою російських грошей та шахермахерства московських політтехнологів президентом України, довів нашу “неньку” до ручки і сповна підготував ґрунт для її здачі Путіну.

 

Проте генетична потуга українського народу, яка не дозволила нас ані омонголити, ані ополячити, ані зросійщити, ані зрумунізувати чи змадяризувати, що наші окупанти намагалися зробити не одну сотню літ, спрацювала й цього разу.

 

За двадцять років Незалежності виросло нове покоління вільних українців, які вийшли на Майдан і змели з нашої землі оту бандитсько-злодійську, підтримувану путінським режимом, наволоч.

 

Попри втрату Криму та неспокій у двох східних областях появилася можливість поміняти владу на справді українську, чесну, демократичну, яка зможе забезпечити нашому народові свободу і гідне життя.

 

Перші кроки нової влади можна назвати не найгіршими:

- вдалося не допустити економічного колапсу та дефолту; налагодити міцні міжнародні стосунки й підписати угоду про співпрацю з Євросоюзом;

- заручитися підтримкою потужних держав у війні з Росією; активно почати процес відновлення Збройних сил України, СБУ;

- провести президентські вибори.

 

Все це сприяло істинному формуванню української нації і сьогодні абсолютна більшість громадян України любить свою Державу і готова боронити її до останньої краплі крові.

 

Отут би й національно-патріотичним силам докласти своїх зусиль та допомогти у здійсненні державотворення, але…

 

Недарма президент Петро Порошенко в інавгураційній промові нагадав, що Петлюра боровся проти Скоропадського, Винниченко проти Грушевського, а Махно проти всіх.

 

Можу додати ще: князі постійно вели між собою – часто братовбивчі – міжусобиці, Сірко своїми вчинками діяв проти Виговського, Гордієнко проти Мазепи, не змогли відшукати спільної мови й Бандера з Мельником, на виборах президента 1991 року Лук’яненко та Юхновський фактично боролися проти Чорновола, а після виборів Чорновіл став у “конструктивну опозицію” проти Кравчука, Тимошенко не давала спуску Ющенкові.

 

Те ж, тільки в ширшому, проте значно мілкішому масштабі повторилося й на останніх президентських виборах. Відаючи достеменно, що Україні як повітря потрібен лише один тур, щонайменше вісім політиків, які зачисляють себе до національно-патріотичного табору, кинулися відбирати голоси у, можливо не найкращого, але найрейнтинговішого кандидата, чим грали на руку Москві.

 

І якщо Ляшко та Гриценко могли мати примарні надії увійти в другий тур, то куди і задля чого пнулися Богомолець (1,91%), Тягнибок (1,16%), Ярош (0,7%), Куйбіда (0,06%), Клименко (0,05%), Шкіряк (0,02%), які разом не набрали навіть 4-х відсотків голосів?

 

На жаль, оцей розгардіяш почався ще на початках відновлення державності України.

 

Чому керівники партій не захотіли об’єднатися навколо одного лідера, як це пізніше зробили “регіонали”? Невже їх нічому не навчили багатосотлітні поразки нашого народу саме через невміння і небажання визнати когось із своїх єдинокровних братів очільником? Адже не стоять за плечима кожного з них російські чи інші спецслужби і не примушують їх чинити дурнуватий розбрат!

 

Хоча, знаючи вправність московської агентури, неважко здогадатися, що в багатьох випадках це могли бути їхні проекти, спрямовані на розкол націоналістичного руху (адже вони досягли колосальних успіхів у розколі християнських українських громад – трапляються малесенькі села без сільрад, у яких діють по дві-три церкви різних конфесій, в тому числі і московського патріархату).

 

Про вагу кожної з названих вище партій у наш час, на жаль, соромно навіть говорити. Через таку нашу діяльність сьогодні маємо не дво-, а 202-партійну систему в Україні – для демократичного табору, зате антиукраїнські сили зуміли створити у Верховній Раді реальну двопартійність: регіонали і комуністи.

 

Така наша “багатопартійність” стала можливою тому, що під націоналістичну та націонал-демократичну ідею стали рядитися колишні комуністи, сексоти-кагебісти, комсомольці, а також просто непогані люди, яким випала нагода показати себе політиками, борцями, подвижниками. А справжні, спадкові націоналісти-оунівці мовчали в підпіллі, ба більше, продовжували боротися між собою.

 

Далекі від політики люди, прості виборці розгубилися, вони не могли розпізнати де справжні націоналісти-патріоти та котрі з них кращі: бандерівці, мельниківці, свободівці, унсовці, а чи ОУН в Україні? Врешті-решт махнули рукою на націоналістичну українську ідею та стали голосувати то за Чорновола, то за Ющенка, то за Юлю.

 

А за кого зараз мають голосувати ті українці, в яких панує дух націоналізму?

 

Виглядає, що претенденти дуже сумнівні – це стосується як партій, так і персоналій. Тому я вважаю, що настав найвищий час відновити і підняти на належний рівень націоналістичну ідею, дати їй нове дихання під гаслом “Збудуєш Українську Національну Державу або згинеш у боротьбі за неї”. Для цього необхідно очистити оунівський прапор від налиплого до нього різноманіття сумнівних партій та організацій шляхом об’єднання двох частин розколотої у 1940 році ОУН.

 

Саме об’єднана ОУН матиме право визначати хто є непідробним націоналістом, кому довірити представляти спадкову націоналістичну ідею у справі будівництва Єдиної Самостійної Соборної України.

 

Вже появлялася інформація про наміри провести Другий Конгрес ОУН, на якому має відбутися таке об’єднання і необхідно здійснити це якомога швидше.

 

Зараз же нам належить почати невідкладну підготовку до виборів, які, можливо, відбудуться вже восени. Для цього я пропоную усім тут присутнім створити Об’єднання націоналістичних сил Львівщини, яке має взяти активну участь у формуванні майбутньої влади. Визначити політичну партію, яка буде виступати від імені Об’єднання у виборчих процесах. До Об’єднання можна долучати також партії та організації національно-патріотичного спрямування за умови, що вони будуть строго дотримуватися всіх затверджених рішень і не вноситимуть суперечок та розколів.

 

Дякую за увагу!

 

Виступ біля пам’ятника Степанові Бандері

Львів, 01.01.2016

Всечесний отче! Високоповажана громадо!

Український народ, українська земля споконвіку були бажаним і ласим шматком для заздрісних і недружніх сусідів-загарбників. Тому й доля наша була нелегкою, доводилося постійно виборювати свою свободу.

 

В найважчі часи Всевишній завжди дарував нам лідера, який міг підняти український народ на боротьбу. Це і князь Святослав, і король Данило, і Богдан Хмельницький, і Іван Мазепа, і Симон Петлюра.

 

І коли здавалося, що Східна Україна після російсько-більшовицького уярмлення та жорстокого винищення українців під час війни проти Української Народної Республіки, повоєнними голодоморами та колективізацією, вивезенням у Сибір кращих синів і дочок нашого народу вже стає колонією Москви з неминучим зросійщенням, а Західна Україна – полонізується через освіту, працевлаштування та пацифікацію, постала Організація Українських Націоналістів – перша в історії України політична організація, яка ставила задачу створити Українську Самостійну Соборну Державу.

 

Очільником, провідником революційної ОУН став славний син українського народу Степан Бандера.

  

 

Багато чого, за що боровся Степан Бандера, збулося:

 

– Україна стала Самостійною;

– державними символами стали заборонені раніше Тризуб і синьо-жовтий прапор, твір “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” став Державним гімном;

– українська мова проголошена єдиною держаною мовою;

– відродилися українські Греко-католицька, Православна та Автокефальна церкви; – заборонена комуністична партія;

– прийнятий Закон про декомунізацію.

 

Проте залишилися й великі проблеми – як в гуманітарній сфері, так і в економічній, а ще ненаситна чухно-монголо-московія розпочала проти України загарбницьку війну.

 

Інформаційний простір захопили неукраїнські, навіть антиукраїнські олігархи, і сьогодні ми отримуємо лише негативну інформацію.

 

Почалася мовна шизофренія, коли практично всі, нібито україномовні, телеканали багато передач ведуть російською або по-штепсельтарапуньківськи українською і російською мовами.

 

Поназапрошували з Росії російськомовних русскіх – Шустера, Ганапольського, Кисельова, які формують у людей відчуття безнадії, безвиході, відчаю.

 

Абсолютно антидержавну політику проводить УПЦ Монгольського (моголи, моголи…) патріархату, яку слід було вже давно заборонити, як це роблять з українськими церквами, школами, бібліотеками, громадськими організаціями путінські опричники в Московії і на захоплених територіях.

 

Отут би повинні показати свою силу політики, які проголосили себе послідовниками Степана Бандери.

 

Таких політиків багато, але, на жаль, кожен з них обов’язково має свою партію. Найкраще, що їм вдається, то воювати між собою та прислуговувати за якусь копійчину антиукраїнським олігархам.

 

Сьогодні назріла крайня необхідність об’єднатися всім, кому дорога доля України. Вважаю, що для початку слід провести всеукраїнський форум націоналістичних і патріотичних сил з метою об’єднати зусилля для перемоги над московським агресором та лугандонськими сепаратистами-терористами, порятунку української мови і культури, боротьби з корупцією та побудови могутньої Самостійної Соборної України.

 

Вічна слава і вічна пам’ять Провідникові української нації Степанові Бандері!

 

Слава Україні!

 

Не варто поспішати з “вироками”…

Лист, надрукований у “Львівській газеті”, 20.04.2005

Останнім часом у засобах масової інформації багато уваги приділяють начальнику Львівської залізниці Богданові Піху. Це викликано перевірками, які тепер, цілком слушно, проводять в Укрзалізниці.

 

Начальник Львівської залізниці Богдан Піх відкриває черговий новозбудований об’єкт

 

Здебільшого кожну новину, як-от про будівництво яхти чи зведення сихівського шляхопроводу, подають у дещо похмурих барвах, навіть із кримінальним відтінком.

 

Вважаю, що юридичну оцінку цим справам повинні давати відповідні органи, а не львівські ЗМІ і не слід апріорі окреслювати їх як зловживання. Бо схожі “зловживання” на прохання місцевої влади Львівська залізниця здійснює вже впродовж п’ятнадцяти років.

 

Мені нічого не відомо про яхту (для покійного міністра транспорту Георгія Кірпи – так стверджує “Газета”), а от щодо сихівського моста, спорудження якого обійшлося залізниці в 50 млн. гривень, хочу розповісти ґрунтовніше.

 

Його почали будувати ще за радянської влади. Вкрай необхідний для поліпшення транспортного сполучення між сихівським житловим масивом і центром міста, його зводили за кошти державного бюджету.

 

З 1988 року припинилося фінансування не тільки цього проекту, а й інших: будівництва підземного трамвая, очисних споруд, нового сміттєзвалища, закупівлі міського електротранспорту.

 

Рішенням міськвиконкому у 1992 році будову моста законсервували до кращих часів. Вони настали позаторік, коли Укрзалізниця зробила Львову цей коштовний подарунок – сихівський міст почав діяти.

 

Ніскільки не намагаючись вплинути на позицію та бачення незалежних журналістів, вважаю за необхідне пригадати деякі добрі справи, які зробила Львівська залізниця для міста Лева.

 

Мабуть, водії ще не забули, якими розбитими були залізничні переїзди п’ятнадцять років тому, найпаче на вулицях Шевченка, Вашингтона, Зеленій.

 

Керівництво залізниці відгукнулося на прохання демократичної міської влади, полагодивши переїзди з гарантією на сорок років.

 

Без галасу залізниця відремонтувала головний вокзал і збудувала приміський, за власною ініціативою відремонтувала вулицю Гоголя, реставрувала до рівня вимог європейських стандартів стадіон “Україна”, який, між іншим, є комунальною власністю міста.

 

На початку незалежності, коли гостро стояла проблема міського транспорту, залізниця підготувала зупинки та пустила за маршрутом Львів-Сихів збиткову для себе електричку, яку сихівчани назвали “шпіцерівкою”.

 

 Начальник Львівської залізниці Георгій Кірпа (другий справа) та міський голова Василь Шпіцер відкривають електричку Львів-Сихів

 

Залізниця також надала допомогу УГКЦ у перевезеннях із Мінська до Львова та Києва безцінної святині – копії Турінської Плащаниці, допомагала церквам, школам, лікарням, виділяла кошти на культуру та спорт.

 

У непростих умовах адміністративного тиску начальник Львівської залізниці віддав наказ подовжувати пасажирські поїзди додатковими вагонами для перевезення львів’ян до Києва під час помаранчевої революції.

 

А всього цього можна було не робити, і не мати нині клопотів.

 

Василь Шпіцер,

голова Львівської міської ради

і міськвиконкому в 1990–1994 роках

 

Від “Газети”: ми чудово усвідомлюємо всю складність ситуації, в якій опинилося керівництво Львівської залізниці. Для юридичної оцінки дій посадовців існують відповідні органи державної та судової влади, які повинні діяти і, сподіваємося, діятимуть у рамках чинного законодавства. Проте є ще проблема суспільної репутації та політичної позиції, які регулюють та оприлюднюють через ЗМІ. Отож, ми публікуємо цей лист, сподіваючись на громадську дискусію навколо порушеної теми.

 

Лист в газету “Бульвар”

Шановний Дмитре Іллічу!

Вас турбує Шпіцер Василь Іванович – міський голова Львова у 1990–1994 рр. По змозі читаю Вашу газету, в якій завжди є цікаві матеріали. Блискучими можна назвати Ваші інтерв’ю із відомими людьми, подобаються мені мудрі роздуми Віталія Коротича.

 

Хоча дивує, що у рубриці “Светская хроника” абсолютно переважає російський вектор, мов би не існувало і не існує української культури, мови та сякого-такого українського “світу”.

 

На жаль, розчарував мене матеріал про П.А.Загребельного у числі 6 (198) за лютий 2009 року. Там письменник оповідає про перебування у німецькому полоні, а потім про полювання на дружину академіка Лисенка. Не потрібно було давати цей огидний епізод гонитви за жінкою. Хіба вона єдина покинула свого чоловіка (майже половина шлюбів розпадається, декому вдається одружуватися по два-три і навіть чотири рази, а лідер української компартії Симоненко на схилі літ впав у блуд з молодою мадам)?

 

Доблесна радянська армія дременула і залишила молоду дружину академіка, як і всю Україну й Білорусію на поталу німцям. Горопашна при німцях побачила Європу і втікала не від Павла Загребельного, не від академіка Лисенка, а від дикої тоталітарної комуністичної держави.

 

У газеті “МК”-Дайджест” за лютий 2009 року (стор. 9) подана інформація, що за два місяці війни із восьмимільйонної армії залишилося біля 2-х мільйонів чоловік (4 млн. попали в полон, 2 млн. розбіглися).

 

Тому 16 серпня 1941 року Сталін видав наказ, згідно з яким всі полонені зараховувались у зрадники і дезертири і заочно були засуджені до кари смерті: “Сталин считал, что они, попав в плен, должны были лишить себя жизни”.

 

Абсолютна більшість полонених після війни побувала у сибірських концтаборах (серед них відомий поет Микола Петренко, якого юнаком німці вивезли на примусові роботи).

 

Виникає запитання: за які ж такі заслуги колишній полонений лейтенант Загребельний, що насмілився не покінчити життя самогубством, був призначений людоловом і навіть не позбавлений офіцерського звання? І скільки душ треба було впіймати, щоб не “загриміти” до Сибіру?

  

 

Нескромно виглядає й фотографія у цьому випуску газети “Бульвар”: українські журналісти Олександр Швець і Дмитро Гордон усілися на передньому плані, а славетного українського письменника “притулили” позад себе.

 

Користуючись нагодою, хочу звернутися до шановного Віталія Коротича. Ви загалом справедливо говорите про своїх українських побратимів по перу, особливо про їхню творчість у період радянської доби. Але ж я пам’ятаю, як Ви “розвернули літак” і залишилися в США під час гекачепістського путчу. Заявили щось на кшталт: “Я буду боротися звідси (з США – В.Ш.)”.

 

А багато видатних особистостей не побоялися і прилетіли до Москви…

 

Апостол Матвій написав: “Лицеміре, спочатку вийми колоду з власного ока, а тоді будеш добре бачити, як вийняти сучок з ока брата твого”.

Поза тим з повагою, В. Шпіцер

м. Львів 20.02.2009

 

Лист Високопреосвященнійшому Владиці, Ігорю Возьняку Архієпископу Львівському

Ваше Високопреосвященство!

Насмілююсь потурбувати Вас і надсилаю свою працю “Триразовий правитель Львівської Архідієцезії”, яка була надрукована у журналі “Дзвін” № 11‑12 за 2008 рік. У ній йдеться про митрата Андрія Білецького, який чверть століття був Генеральним вікарієм при Митрополиті Андрею Шептицькому, а в часі перебування Владики у російському полоні три роки правив Львівською Архідієцезією. Сподіваюся, що Ви зацікавитеся цією роботою.

 

Дещо про себе. Мене звати Шпіцер Василь Іванович, У 1990–1994 ро- ках я працював міським головою Львова. Міська рада у той час чимало зробила для відновлення справедливості щодо Української Греко-Католицької Церкви.

 

Оскільки за комуністичного режиму багато храмів використовувались як музеї, бібліотеки, спортзали, склади і т. п., то нова демократична влада докладала усіх зусиль, щоб звільнити їх і передати віруючим.

 

Наприклад,

 

у храмі по вул. Грушевського, куди було переселено керівництво Російської Православної Церкви і тим самим звільнено Собор св. Юра для Української Греко-Католицької Церкви, знаходилася університетська бібліотека;

 

у церкві Михаїла – підрозділи спецслужб;

 

у церквах Андрія, Єлизавети та інших – склади.

 

Міська рада звільнила ці споруди і передала їх у власність Української Греко-Католицької Церкви. Також місто виділило необхідну кількість ділянок під будівництво нових церков.

 

Саме міська рада запросила Кардинала Любачівського повернутися на Святоюрську Гору, створила необхідні умови для повернення і надала йому звання почесного громадянина міста Львова.

 

За вклад у відродження Української Греко-Католицької Церкви Владика Володимир Стернюк нагородив мене пам’ятною медаллю.

 

Уже в наші дні, працюючи над статтею про о. митрата Андрія Білецького, я витратив немало часу на пошуки його могили. З’ясувалося, що він покоїться у гробниці Львівської Митрополичої Капітули на Личаківському цвинтарі разом з митрополитами Григорієм Яхимовичем, Спиридоном Литвиновичем, Юліаном Сас-Куїловським, та кількома десятками єпископів і крилошан.

 

На жаль, прекрасна архітектурна споруда, у якій спочивають такі славні діячі Української Греко-Католицької Церкви, знаходиться у занедбаному стані, вкрита тріщинами, немає меморіальних таблиць з прізвищами похованих у ній священнослужителів. Особливо прикро, що поруч аж сяє чистотою могила відступника Гавриїла Костельника, на якій постійно горить свічка і лежать живі квіти.

 

З якнайглибшою пошаною, Василь Шпіцер

м. Львів, 23.02.2009

 

Грамотна мова звучить із вуст одиниць

Лист в газеті “Голос України” від 09.11.2012, с. 13

Чому українській нації навіюють, що якщо в Україні проголосять другою державною мовою російську, то вона втратить свою самоідентифікацію? Адже Америка, Швеція та багато інших країн Європи розмовляють англійськаю мовою, а своєї державності не втрачають…

  

Мал. Олександра Монастирського

 

У моєму розумінні українська мова – це діалект, що склався протягом багатьох століть. Якщо взяти російсько-український словник, то в ньому багато слів схожих, як наприклад: “хлеб” – “хліб”, “вечер” – “вечір”, “астра” – “айстра”, “актер” – “актор” та ін.

 

Історично склалося, що в Україні проживає майже половина російськомовного населення. У підсумку виходить, що більшість людей розмовляє на суржику, а грамотну українську мову можна почути з вуст одиниць. Але я вважаю: треба пишатися тим, що українське населення сприймає “великий і могучий”, що стає мовою міжнародного спілкування і його значення з роками зростає. І я впевнена, що все одно час змусить прийти до двомовності…

Т. МАСЛОВА. Добропілля Донецької області.

 

 

Ось так, з неприхованою іронією щодо україномовних службовців, проілюструвала газета Верховної Ради України «Голос України» лист-пасквіль про українську мову.

 

На цей лист група львів’ян написала відкритого листа:

 

Відкрите звернення львів’ян проти чергового гидкого виступу щодо української мови

Президентові України Януковичу В. Ф.

Голові Верховної Ради України Литвину В. М.

Головному редактору часопису “Голос України” Горлову А.Ф.

Нації помирають не від інфарктів,

спочатку їм відбирають мову.

Ліна КОСТЕНКО

Шановні панове!

Глибоко обурені публікацією гр. Т. Маслової з населеного пункту Добропілля Донецької області в газеті “Голос України” від 09.11.2012 р. (с. 13) під заголовком “Грамотна мова звучить з вуст одиниць”.

 

В ній гр. Маслова Т. принижує українську мову і нахабно ображає весь український народ, називаючи нашу українську мову “діалектом, що склався протягом багатьох століть”. Тим самим вона підтримує ганебну концепцію російських шовіністів, які по-валуєвськи твердять, що “никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”, і що українська мова є тільки діалектом російської.

 

Це абсурд, бо українська мова є однією з найдавніших мов людства. Про це пише російський вчений Михайло Красуський в науковій роботі “Древность малороссийского языка”, яка 21 грудня 1879 року пройшла російську самодержавну цензуру і була опублікована у 1880 році:

 

“Занимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел к убеждению, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латинского и прочих староарийских”.

 

Автор публікації і редакція, мабуть не знають, що багато слів в українській мові і санскритській мають спільне коріння, бо предки індійців до великого переселення народів жили на території України.

 

І автору публікації, і редакції варто знати, що М. Красуський пише далі:

 

“Не будем удивляться и нашим родным эрудитам, для которых малороссийский язык почти не существует… колыбелью арийских племен была не Средняя Азия, но так названная Сарматская долина, или Славянская; следовательно, на этой равнине по настоящее время ЖИВУТ Малороссы… а, так как культура (цивилизация) мало повлияла на малороссийский язык, то не удивительно, что он сохранился более других…

 

Если когда-нибудь нескоро осуществится мысль о всеобщем славянском языке, то малороссийский первый перед всем имеет на это право, так как это язык коренной, и потому-то все славянские племена лучше его понимают, нежели другие…

 

все сказанное мною, кажется, не позволяет усомниться в том, что как малороссийский, так и русский (преимущественно народный) языки развились самостоятельно…

 

и что первый из них, господствуя в центре славянского мира, наименее между всеми старыми и новыми арийскими подвергся искажению”.

 

Крім того, редакції газети “Голос України” необхідно знати, що в Парижі у 1934 році відбувся конкурс мов за семантикою (смисловим значенням) і словниковим запасом. Тоді перемогли три мови: фарсі, французька і українська, а “великий, могучий язык” навіть не увійшов у десятку мов світу.

 

В 1991 році аналогічне оцінювання мов провело ЮНЕСКО. Українська мова знову увійшла в трійку найбагатших і досконалих мов, а російська мова знову опинилася на старих позиціях.

 

Знаменитий лінгвіст Мілош Вернгард за мелодійністю визначив три мови: італійську, іспанську і українську, і якби не сполучення звуків “тк”, “пх”, “тх”, то він би, за його словами, українську мову назвав першою.

 

Звертаємо увагу, що в англійській енциклопедії в статті “Англійська мова” професор Річард Уілсон пише: “Англійська мова походить від мови, яка панувала на півдні Русі”. Тобто, на українській території.

 

Мусимо нагадати і твердження російського вченого Даля про те, що в російській мові 50 тисяч слів іноземного походження.

 

Ужите в статті Маслової слово “хлеб” взагалі не може бути російського походження, бо винахідниками хліба є українці, а слова “актор”, “астра” – іноземного походження.

 

Вимагаємо від редакції газети “Голос України” опублікувати наше звернення, офіційно вибачитися і покарати відповідального за випуск номера.

 

Щодо авторки, яка, мабуть, також має себе за “русского эрудита”, то на неуків-шовінюг ми не ображаємося.

 

Прийнято на зборах львів’ян 18.11.2012

 

За дорученням зборів звернення підписали:

 

Шпіцер Василь Іванович, кандидат технічних наук, старший науковий співробітник

Шеремета Петро Максимович, член-кореспондент УНГА, почесний розвідник надр України,

Перепічка Євген Васильович, доцент, кандидат технічних наук

Гомзяк Андрій Степанович, журналіст

 

На це звернення газета “Голос України” помістила такий матеріал:

 

Відкрите звернення львів’ян проти чергового наступу на українську мову

“Голос України” № 243 (5493) 22 грудня 2012 р.

В “Голосі України” за 09.11.2012 р. була публікація під заголовком “Грамотна мова звучить з вуст одиниць”. Редакція отримала лист-реакцію, де висловлюється незгода з автором.

 

“… українська мова є однією з найдавніших мов людства. На це вказує російський вчений Михайло Красуський в науковій роботі “Древность малороссийского языка”, яку було опубліковано в 1880 році, пройшовши російську самодержавну цензуру 21 грудня 1879 р.

 

Ось слова Михайла Красуського:

 

“3анимаясь долгое время сравнением арийских языков, я пришел в убеждение, что малороссийский язык не только старше всех славянских, не исключая так называемого старославянского, но и санскритского, греческого, латынского и прочих арийских”.

 

Автор публікації і редакція, мабуть, не знають, що багато слів в українській мові і санскритській мають спільне коріння, бо предки індійців до Великого переселення народів жили на території України.

 

Необхідно і автору публікації, і редакції знати, “что колыбелью арийских племен не была Средняя Азия, но так названая Сарматская долина, или Славянская; следовательно, на зтой равнине по настоящее время живут Малороссы…

 

известно, что новгородское наречие наиболее подходит малороссийскому…

 

санскритский, который уже вовсе не считается (как прежде) отцем всех арийских…

 

и малороссийский язык, то не удивительно, что он сохранился более других (за М. Красуським)

 

… что малороссийский, так как и русский (предпочительно народный) языки развились самостоятельно” (М. Красуський).

 

Крім того, редакції газети “Голос України” необхідно знати, що в Парижі в 1934 р. відбувся конкурс мов за семантикою (смисловим значенням) і словниковим запасом. Тоді перемогли три мови: фарсі, французька і українська, а “великий, могучий язык” навіть не увійшов в десятку кращих мов світу.

 

В 1991 році аналогічне оцінювання провела ЮНЕСКО. Українська мова знову увійшла в трійку найбагатших і досконалих мов, а російська знову опинилася на старих позиціях.

 

Знаменитий лінгвіст Мілош Вернгард за мелодійністю визначив три мови: італійську, іспанську і українську, і якби не сполучення звуків “тк”, “пх”, “тх”, то він би, за його словами, українську назвав першою.

 

Звертаємо увагу, що в англійській енциклопедії в статті “англійська мова” професор Річард Уілсон пише:

 

“Англійська мова походить від мови, яка панувала на півдні Русі”. Тобто на українській території.

 

Мусимо нагадати і словник російського вченого Володимира Даля: “50 тыс. слов иностранного происхождения в русском языке”.

 

Слово “хлеб” не може бути російського походження, бо винахідниками хліба є українці, а слова “актор”, “астра” – іноземного походження.

 

Шеремета Петро Максимович, член-кореспондент УНГА, почесний розвідник надр України,

ШПІЦЕР Василь Іванович, кандидат технічних наук,

ПЕРЕПІЧКА Євген Васильович, доцент, к. т. н.,

ГОМЗЯК Андрій Степанович, журналіст.

 

P. S. В кінці звернення підписанти вимагають усунення з посади відповідальних за випуск газети, більше не публікувати невгодних їм заміток, офіційно вибачитися авторові і редакції перед народом. Шановне панство!А як же демократія, свобода слова?!

 

Лист історику Денисові Журавльову

Придбав я на Львівському форумі книжку Дениса Журавльова “Усі гетьмани України”. Зацікавлено і не без користі прочитав і був приємно вражений як змістом книги та стилем її написання, так і тим, що автор – молодий (38 років) харківський історик. Вирішив підтримати науковця і написав йому листа.

 

Шановний Денисе Володимировичу!

Дозвольте подякувати Вам за книжку “Усі гетьмани України”. Вам вдалося подати в цій праці колосальний за об’ємом і вартісний матеріал. Подана в одному томі інформація про історію козаччини в особах гетьманів є дуже потрібною для нашої молоді, яка повинна знати правдиву історію рідного народу і усвідомлювати наші досягнення і помилки.

 

Хоча Ви свідомо не робили висновків, але вони напрошуються самі.

 

На жаль, практично жоден з наших гетьманів не ставив перед собою задачу здобути свободу і побудувати українську державу, а шукали, як правило, вигіднішого покровителя-працедавця.

 

Найкраще, знову-таки, на жаль, нашим гетьманам та отаманам вдавалася війна між собою, чим любо користувалися наші вороги.

 

До несамостійників належали не тільки козацькі очільники, але й пізніші державотворці – винниченки, грушевські, скоропадські. Тому й не було і не могло постати Незалежної України.

 

Повернемося до наших днів.

 

Недавно у фейсбуці появилася така інформація: “Ляшко заблокировал Раду и готовится к ее штурму. Начался Майдан 3!? Нapoдныe дeпутaты oт Рaдикaльнoй пapтии вмecтe co cвoим лидepoм Олeгoм Ляшкo и дpугими aктивиcтaми в paмкaх тaк нaзывaeмoгo “тapифнoгo Мaйдaнa” пpoвeли пepвую нoчь пoд cтeнaми Кaбинeтa миниcтpoв. Ляшко заблокировал Раду и готовится к ее штурму (uaexpert.blogspot.com)”.

 

На що я відписав, використавши інформацію із Вашої книжки:

 

“Хто б що не говорив, але президент України Петро Порошенко досить успішно веде війну проти московщини, стверджує авторитет України у світі, ініціював прийняття кількох важливих законів (наприклад, Закон про декомунізацію України).

 

Навіть дурневі повинно бути зрозуміло, що у нинішній ситуації потрібні і Верховна Рада, і Президент, і Кабінет Міністрів, бо якщо вулиця їх так чи інакше змете, тут же появляться путінські негідники, які знищать нашу державу.

 

Подібне було після Б. Хмельницького: тільки-но Україна, очолювана державниками Виговським чи Дорошенком, почала зводитися на ноги, як появилися брюховецькі, многогрішні, ханенки, самойловичі, сірки, суховієнки, які розтерзували Україну між московитами, поляками, татарами та турками. Настала Руїна і Україна як держава перестала існувати.

 

Сьогодні роль цих “патріотів” взялися виконувати ляшки, берези, укропи, свободи, батьківщини і несть числа тим “державотворцям” чи навіть запроданцям.

 

Українці! Для того, щоб поміняти Президента або ВР, треба мати на кого їх замінити, щоб не виник вакуум влади. Будьте обачні і не піддавайтесь на галасливі прокламації негідників та дурнів”.

 

Подібну тему я вже опрацював у одній із своїх статей: “Та найбільшим лихом на шляху до відновлення Української держави – спадкоємиці Київської Русі та Галицько-Волинського князівства – була козацька демократія, якою сьогодні дехто пишається, вважаючи українців найпершими і найбільшими демократами у світі. Нема, на жаль, чим хизуватися!

 

Боляче читати у книжці Адріана Кащенка про “віковічний звичай військовий – обрання щороку вільними голосами кошового отамана”. Ось як виглядав цей “звичай” після катастрофічної для України Полтавської битви:

 

Реєстр кошових отаманів Війська Запорозького за 1710–1765 роки:

1710 Йосип Кириленко, Лаврін Степаненко, Кость Гордієнко-Головко

1711–1713 Кость Гордієнко-Головко

1714 Іван Малашевич, Василь Осипів

1715 Василь Осипів

1716 – 1718 Іван Малашевич

1720 Іван Пилипів

1722 Василь Титаревський

1727 Павло Хведорів

1728 Павло Сидоренко, Кость Гордієнко-Головко, Іван Гусак

1731 Іван Малашевич

1733 Іван Малашевич, Іван Білецький

1734 Іван Білецький, Іван Малашевич

1734-1735 Іван Малашевич

1736 Іван Малашевич, Іван Білецький

1737 Іван Малашевич

1738 Іван Білецький

1739 Кость Покотило, Яків Тукало

1740 Яків Тукало

1741 Степан Гладкий

1742 Семен Єремієвич

1743 Іван Малашевич

1744 Яким Ігнатович

1745-1746 Василь Сич

1747 Павло Козелецький

1748 Данило Гладкий

1749 Яким Ігнатович

1750 Василь Сич

1751-1752 Яким Ігнатович

1753 Данило Гладкий

1754 Яким Ігнатович

1755-1756 Грицько Федорів, Лантух

1757 Данило Гладкий

1758 Грицько Федорів, Лантух

1759-1760 Олекса Білецький

761 Грицько Федорів, Лантух

1762 Петро Калнишевський

1763 Грицько Федорів, Лантух

1764 Пилип Федорів

1765 Петро Калнишевський

 

Ось так! Програли все, що можна було програти, але продовжували обирати. Яке нормальне військо обирало щороку командира? Жодне, а запорожці обирали! За п’ятдесят п’ять років на Запоріжжі п’ятдесят два рази відбулися вибори кошових отаманів. І це після Полтави, Батурина, коли треба було зібрати всі сили в один кулак і захищати від страшних московитів Україну.

 

За цей час кошовими побували аж 24 козаки, хоча, виглядає, видатних було небагато, позаяк дехто обіймав цю високу посаду по декілька разів: Кость Гордієнко-Головко був обраний тричі, Іван Малашевич – дев’ять разів, Іван Білецький та Яким Ігнатович по чотири рази, а Грицькові Федоріву, якого обирали кошовим отаманом п’ять разів, чотири рази не дав відбути повний термін якийсь Лантух.

 

На радість ворогам українського народу – ВСІ НА ВИБОРИ!!!

 

Хочу нагадати теперішнім демократам, що тодішня держава Польща, яка існувала вже сотні літ, мала свого короля, дипломатію, військо, але була відносно демократичною (існувало право “нє позвалям!”), не витримала тогочасних випробовувань і після кількох поділів утратила державність майже на півтора століття.

 

З ким із Запорізького війська могли вести перемовини сусідні держави, коли чи не щопівроку там мінявся отаман, який гнув уже свою лінію?

 

Подібне маємо нині, коли одні підписують листа з проханням прийняти Україну в НАТО, а інші кажуть, що Україна в НАТО не хоче!

 

Одні прагнуть у Євросоюз, інші воліють прибитися до митного союзу.

 

Хтось вибирає Європу, а хтось – Євразію.

 

Слід відзначити, що першою українською політичною силою, що поставила перед собою задачу “Здобудеш українську державу…” була Організація Українських Націоналістів і пора вже українським історикам виповзти з-під комуно-більшовицьких антиоунівських покривал-штампів і написати правду про цей рух, про його лідерів та про його значення для подальшої історії нашої держави.

 

Бажаю Вам, шановний пане Денисе, подальших творчих і наукових успіхів. Вірю, що придбаю і прочитаю ще не одну Вашу книжку.

 

P.S.: Дозволю собі трохи пожартувати – коли читав “Усі гетьмани України”, у мене часто виникала думка, що був колись славний козак Журавель, а тепер його нащадок пише про козаччину.

 

З повагою, Василь Шпіцер

м. Львів, 03. 12. 2015

 

Про автора

У відомому альбомі світлин Любомира Криси “Так було” (Львів, 2004), що був вінцем фіксування найбурхливіших подій у Львові від кінця 80-років і усіх 90-х – своєрідним фотолітописом, три знакові постаті дивляться на нас з обкладинки книжки: разом із радісним В’ячеславом Чорноволом, що тріюмфально підніс руки, стоять обабіч такі ж усміхнені Василь Шпіцер і Богдан Котик.

 

Вражаючий символізм: ще радянський голова міста Котик, що зв’язує, на щастя, безконфліктно теперішнє з минулим, і Шпіцер – майбутнє, як виходець із надр свідомої пробудженої інтелігенції. Він людина вже упізнавана, людина опору. Він активіст у створенні Товариства української мови ім. Т. Шевченка, делегат з’їзду ТУМу у Києві, бере участь у роботі установчої конференції Руху у Львові…

 

Отож, людина новітня, революційного поступу. Невдовзі достойний посадник міста.

 

Про своє головування він написав у поважному томі спогадів “Рікою пам’яті” (Львів, Тиса, 2014, – 352 с.).

 

Є у книзі яскраві спомини з дитячих літ, з яких користаюся при написанні цієї біографічної довідки.

 

Народився 23 червня 1947 р. у селі Нижня Лукавиця на Стрийщині у селянській родині. Батько не хотів бути колгоспником, працював “на ставах” (стрийське рибне господарство), але мама мусила працювати у колгоспі, щоб зберегти окраєць необхідного для життя городу.

 

Трудову діяльність розпочинає Василько пастушком, вчиться у сільській школі, а в 1965 р. отримав атестат зрілості у Стрийській середній школі № 10. Але й закінчив школу національного виховання у складних повоєнних часах: став свідомим і релігійним українцем усупереч совєтській освіті.

 

На формування світогляду сільського хлопчини мала присутність у його роді о. Семена Шпіцера, патріотичного діяльного священика, польового майора. Згодом він напише про нього статтю для журналу “Дзвін” (№ 1, 2006 р.).

 

Прикладом для романтичного хлопця був і Юрій Шпіцер, партизан, член ОУН, що пропав безвісти після бою у 1953 р.

 

Згадує пан Василь і про те, як о. Семен Шпіцер шукав етимологію свого прізвища, виводячи його з німецького слова, що означає “стругач”, ніж для загострення олівців, усе гостре тощо.

 

Однак пан Василь подає своє, досить переконливе, пояснення: від назви добровольців, яких набирав король Стефан Баторій з королівських сіл до своєї “німецької піхоти”, озброєних у списи – списники, “шпісери”.

 

Як свідчить історія, таких було декілька в його селі. Чи не успадкував Василь Шпіцер риси воїна-списника: рішучого у боротьбі, меткого у слові, прицільного до несправедливості?

 

Закінчив юнак Львівський політехнічний інститут, електрофізичний факультет. “Найпрекрасніша пора в моєму житті – студентські роки”, як згадує сам пан Василь. Далі скерування до Тамбовської області, на щастя недовге, згодом можливість бувати у відрядженнях у багатьох містах колишнього Союзу.

 

Після одруження осів у Львівському дослідному радіотехнічному інституті (ЛНДРТІ). Написав десятки наукових праць, отримав 25 авторських свідоцтв за винаходи. Захистив дисертацію у Московському авіаційному інституті (1986 р.).

 

Одружився з однокласницею Наталією Тимчій, що закінчила хімічний факультет Львівської політехніки, згодом була активною у боротьбі за незалежність України у 1988-90-х роках.

 

“В жилах моєї дружини тече кров трьох знаних українських родів”, – пише автор спогадів.

 

За України він матиме змогу глибше поцікавитися тими родинними зв’язками – і, можливо, звідси починається Василь Шпіцер як дослідник й історик.

 

У співавторстві з істориком Володимиром Морозом видав книжку “Крайовий Провідник Володимир Тимчій-“Лопатинський” (Львів, Афіша, 2004, – 256с.), розвідку “Триразовий правитель Львівськиої Архідієцезії” про отця мітрата Андрія Білецького (Дзвін, №11, 12, 2008) та ін.

 

У 1990–94 рр. він міський голова Львова, депутат та член президії Львівської обласної ради.

 

Згадана книга “Рікою пам’яті” власне про ці перші роки нашої незалежності.

 

Жоден дослідник історії цього часу не має права оминути тих спогадів, бо вони не тільки всеохопні, об’єктивні, ретельно задокументовані, але й вражаюче чесні.

 

Не має часу пан Василь на відпочинок. Зараз він працює заступником голови Конгресу українських націоналістів у Львові, усвідомлюючи, що традиція нашої національної революції, зокрема представників його родини, не сміє перерватися.

 

До того ж він активно і мудро як публіцист відгукується на злобу дня у періодиці.

 

Син Юрій успадкував його громадянські чесноти.

 

Його характер як громадського діяча, його життєпис чудово передано у вступній статті до книги спогадів, зокрема хочеться навести такий уступ із неї:

 

“Не сховався у затишній віллі на Лазурованому побережжі (не нажив жодних кам’яниць), не збудував ресторанів і готелів на розорених цвинтарях, не приватизував поруйновані заводи чи аварійні будинки в центрі міста й іншим не давав це робити.

 

Постає як посланець з далеких пасіонарних 90-х років, про які нині у часи тотальної комерціалізації, масового фарисейства й лукавства, згадуємо з ностальгією.

 

Щодня сідає за робочий стіл і творить словосмисли, не чекаючи на натхнення, власним досвідом твердо переконаний, що воно приходить винятково до тих, хто тяжко працює…

 

Наче прикутий до галери невільник. Віддає себе творчості сповна, бо знає достеменно: якщо не він, то хто? Наповнив сірі будні радістю творення…” (Олександр Масляник).

 

Справді, такого сповненого шляхетністю духу, вірою у нашу перемогу, спокійного і товариського зустрічаємо пана Василя на вулицях міста, на громадських зібраннях, у церкві чи навіть на каві.

 

Подаючи цю лаконічну біографію Автора книжки, я б радо долучив складену у родині “Коротку довідку про предків” – це доволі повчальна сторінка в нашій історії родів: якщо є на що опертися, то не уникаймо цього.

Ігор Калинець

 

Коротка довідка про предків

Василь ШПІЦЕР – предок у 8-му коліні. Оселився у селі Нижня Лукавиця Стрийського району Львівської області наприкінці ХVIII-го століття.

 

Отець Семен ШПІЦЕР (брат Прокопа, діда Василя) – отець-крилошанин, парох села Солукова, Долинський декан, заслужений військовий священик у чині майора. Служив у 55-му полку австрійської армії, в якому воювали українські січові стрільці. Нагороджений державними відзнаками:

 

1) Лицарським хрестом ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами – за доблесні вчинки,

2) Срібним духовним хрестом заслуги ІІ кл.,

3) Karl-Truppen Kreuz-ом – за перебування в окопах більше трьох місяців,

4) Почесним хрестом ІІ кл. Червоного Хреста,

5) Медаллю ранених,

6) Ювілейним хрестом з 1908 року,я.в. (Лицарський хрест ордена Франца-Йосифа з воєнною декорою і мечами належав до високих нагород Австро-Угорської імперії. Першим українцем – кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став Ярослав Окуневський – адмірал, головний лікар, начальник Головної медичної служби імператорського й королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії. Удостоївся цієї високої нагороди й Іван Павлович Пулюй – український фізик і електротехнік, винахідник, організатор науки, громадський діяч, перекладач. Кавалером лицарського хреста Франца-Йосифа став і Володимир Залозецький – перший головний хірург Буковини, учасник російсько-турецької війни 1776–1778 рр.).

 

Орест ШПІЦЕР (син отця Семена) – один із засновників Стрийського “Пласту”.

 

Юрій ШПІЦЕР-“РОМКО” (син отця Семена) – вояк УПА з 1943 по 1953 рік. Пропав безвісти.

 

По лінії дружини Наталії предками були Тимчії, Садовські, Білецькі, серед них:

 

Володимир ТИМЧІЙ-“ЛОПАТИНСЬКИЙ” (1911–1940) – Крайовий Провідник Організації Українських Націоналістів на Західноукраїнських землях в 1939–1940 рр. Героїчно загинув у бою з енкаведистами в селі Устиянів, що біля Устриків Долішніх.

 

Михайло ТИМЧІЙ – рідний брат “ЛОПАТИНСЬКОГО”, батько Наталії, закінчив Краківський університет, працював учителем у Стрийській СШ № 5.

 

Степан ТИМЧІЙ (1914–1939) – член ОУН, учасник війни за Карпатську Україну. Замордований у польській військовій частині під Стриєм.

 

Теодор ТИМЧІЙ – “АРКАС” (1916–1946) – член ОУН, вояк УПА, загинув смертю героя у бою з енкаведистами.

 

Степан САДОВСЬКИЙ – дідусь Наталії Тимчій по материнській лінії – належав до древнього українського шляхетського роду гербу “Драгомир” (герб заснований 1109 року).

 

о. Лев БІЛЕЦЬКИЙ (предок Наталії у 8-му коліні) – парох села Шманьківці Чортківського деканату.

 

о. Василь БІЛЕЦЬКИЙ (син о. Лева ) – парох села Гірне, а потім – с. Гузіїва Болехівського деканату.

 

о. Андрій БІЛЕЦЬКИЙ (внук отця Василя, брат Степана – прадіда Наталії) – митрат, папський прелат, генеральний вікарій (протягом 25-и років – перший заступник митрополита Андрея Шептицького) і офіціял української католицької митрополичої капітули у Львові, тричі правив Львівською Архідієцезією.

 

о. Микола БІЛЕЦЬКИЙ (брат митрата Андрія Білецького) – Долинський декан, парох с. Пациків.

 

Розалія БІЛЕЦЬКА (сестра прадіда Наталії Тимчій Степана Білецького) – бабуся Степана БАНДЕРИ.

 

ЗМІСТ

Петро ШКРАБ’ЮК. Передмова. Слово – теж діло, або друга іпостась Василя Шпіцера

 

Вступ

 

Публіцистика

ПОКЛИК МАЙДАНУ (Відтермінований репортаж)

НАШ ВІКТОР – НАЙКРАЩИЙ?

ГІРКА ПРАВДА, або Доповнення до портрета Гавриїла Костельника

КОЛАБОРАНТИ

ДЛЯ НИХ КОЛОДА В ОЦІ – НЕ ТЯГАР (Відкритий лист Президентові України)

ГОДІ ТАБАЧИТИ – ПОРА ВИКУРЮВАТИ!

МОСКВА І “МОСКОВСКОЄ ВРЄМЯ”

НЕ ОБРАЖАЙТЕ СВИНЮ

ДИВНІ ДІЛА ТВОЇ… Відкритий лист ректору Українського католицького університету отцю Борисові Гудзяку

29-а ГРЕНАДЕРСЬКА ДИВІЗІЯ СС (1-а російська)

ВИБОРИ, ВИБОРИ

КИДАЛОВО ПОДЕШЕВІЛО

ОПЕРАЦІЯ “ЗАПАД”

ЧОГО НАС УЧИТЬ КРИВАВИЙ МАЙДАН?.

ЧЕТВЕРТА ВЛАДА ЧИ П’ЯТА КОЛОНА?

ВІД ЛЬВОВА ДО ХАРКОВА – 24 РОКИ

ХАРКІВ ЯК СТОЛИЦЯ – ПЕРШИЙ ЧИ ОСТАННІЙ?

УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ-ДЕРЖАВНИЦІ

ЛЬВІВСЬКОМУ ПРАПОРУ – ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

МИ ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ СОТНІ ВУЛИЦЬ У ЛЬВОВІ Інтерв’ю екс-мера Львова Василя Шпіцера інтернет-виданню ZAXID.NET

НАЗВА МІСТА, ЩО ПІШЛА ВІД КОМУНІСТА

ПОТРІБЕН ЗАКОН ПРО ДЕРЖАВНУ МОВУ

ДЛЯ ОДНИХ АТЛАНТИДА, А ДЛЯ ІНШИХ – ВАВИЛОНІЯ

НАСТУПНОГО ПРЕЗИДЕНТА МАЄМО ГОТУВАТИ ВЖЕ СЬОГОДНІ

 

Життєписи

ТРИРАЗОВИЙ ПРАВИТЕЛЬ ЛЬВІВСЬКОЇ АРХІДІЄЦЕЗІЇ

ДУШПАСТИРСЬКІ СТЕЖКИ

ВОЛОДИМИР ТИМЧІЙ-ЛОПАТИНСЬКИЙ: ІЗ КРОВИ Й КОСТИ БОРЕЦЬ ВИЗВОЛЬНОЇ СПРАВИ

ПЕТРО ДМИТРИШИН

МАТИ ПОВСТАНЦЯ

СЛАВА СТЕЦЬКО

“Маю право бути задоволеним своєю роботою”.

 

Листи, виступи

Лист в газету ”Ленінська молодь”, 1988 р.

Виступ на Установчих зборах Товариства Української Мови в Львівському науково-дослідному радіотехнічному інституті 30.11.1988

Лист А. Мартинюку, секретарю Львівського міськкому КПУ

Лист в ”Робітничу газету”..

Лист в газету “Літературна Україна”

Лист в газету “Аргументы и Факты” Квітень, 1988 р.

Лист в журнал “Наука и жизнь”

Лист Анатолію Стреляному, на радіо “Свобода” 14.09.1996 р.

Лист в газету “Известия”.

Відповідь редакції газети “Известия” 4 грудня 1989 р.

В редакцію журналу “Молодой Коммунист”.

Лист до редакції журналу “Пам’ятки України”..

Виступ під час вшанування пам’яті 25 полеглих воїнів УПА, с. Нижня Лукавиця, 25.02.2005 р.

Виступ у церкві села Нижня Лукавиця 04.12.2010

Виступ на зборах Української Республіканської Партії “СОБОР” Львів, філармонія, 06.06.2010

Виступ біля пам’ятника Степанові Бандері, м. Львів 01.01.2011

Виступ на нараді національно-патріотичних сил Львів, 30.06.2014

Виступ біля пам’ятника Степанові Бандері Львів, 01.01.2016

Не варто поспішати з “вироками”… Лист, надрукований у “Львівській газеті”, 20.04.2005

Лист в газету “Бульвар”

Лист Високопреосвященнійшому Владиці, Ігорю Возьняку Архієпископу Львівському

Грамотна мова звучить із вуст одиниць Лист в газеті “Голос України” від 09.11.2012, с. 13

Відкрите звернення львів’ян проти чергового гидкого виступу щодо української мови

Відкрите звернення львів’ян проти чергового наступу на українську мову “Голос України” № 243 (5493) 22 грудня 2012 р.

Лист історику Денисові Журавльову

 

Ігор Калинець Про автора

 

Василь ШПІЦЕР Україна і «московскоє врємя» Публіцистика, життєписи, листи, виступи Видавництво “Друкарські куншти” Львів 2016 Наклад 300 прим. Технічний редактор Роман Ґера Художник Ольга ШИНГУР