Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина IV. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 11 вер. 2016 р., 04:12 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2016 р., 09:16 ]

 

 

 ВІД ЛЬВОВА ДО ХАРКОВА – 24 РОКИ

Між Львовом і Харковом існує дещо спільне, але є багато, що різнить ці міста. Львів у часи короля Лева Даниловича був столицею України-Руси і Харків був столицею – Української Совєтської Республіки. І хоча деякі тупенькі голови називають Харків першою столицею України, проте це неправда:


 Демонтаж пам’ятників Леніну: у Львові (14 вересня 1990 року)

і у Харкові (28 вересня 2014 року

 

Харків став столицею на шістсот років пізніше від Львова. Львів розташований на крайньому Заході України і захищає тут її кордони, а Харків – на крайньому Сході України і радше боровся проти незалежності нашої держави, прагнучи віддати її у російське ярмо. Але то було раніше.

 

Сьогодні Харків, як і Львів, стає оплотом боротьби проти сепаратистів і російських окупантів. І у Львові, і у Харкові комуністична радянська влада спорудила пам’ятники Леніну, причому Харківський монумент був найбільший в Україні.

 

За першої ж нагоди у Львові пам’ятник було демонтовано. Це сталося 14 вересня 1990 року.

 

Харків’янам треба було ждати аж 24 роки, щоб переконатися в необхідності викинути статую цього злочинця на смітник історії. Але процес українізації і росту цивілізованості Харкова стає незворотнім і незабаром, я вірю, ми станемо справжніми братами. Особливо це відбудеться, коли харків’яни дозріють до того, що не будуть обирати своїми мерами “допів з гепами” та ще й адольфовичевими (росіяни закохані у Вольфовича, а харків’яни – в Адольфовича), а обиратимуть справжніх патріотів – чесних, відданих українській справі людей.

Вересень 2014 р.

 

ХАРКІВ ЯК СТОЛИЦЯ – ПЕРШИЙ ЧИ ОСТАННІЙ?

Інколи можна почути як місто Харків називають першою столицею України. Хочу нагадати пристрасним шанувальникам іншої “першої столиці”, що на відміну від Києва Харків появився на земній кулі лише у 1654 році. Не дивувався, коли це говорилося у радянські часи, бо перекручувати і фальсифікувати історію тоді було справою звичайною і, за мірками більшовицької пропаганди, навіть необхідною. Адже тим самим якось відтіснялися у тінь столиці Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

 

Проте оцей штучно привитий штамп про першу столицю хоч-не-хоч та проскакує і в наші дні. Якось я почув його з уст дуже достойного, немолодого вже члена Національної спілки журналістів України, а недавно на одному з українських телеканалів місто, у якому безчинствують Гепа й Допа, руйнуючи все українське та нав’язуючи “русскій мір”, також було возвеличене до звання першої столиці України.

 

Давайте вникнемо трохи в історію цього питання і розставимо все на свої місця, не залишивши шулерам та байдуже-безвідповідальним людям можливості говорити неправду, виставляючи себе на посміх.

 

Енциклопедичні та всі інші словники дають визначення, що столиця – це головне місто держави, у якому перебувають вищі органи державної влади. Якщо говорити про державу Україна, то вона є спадкоємицею Київської Русі (так як сьогоднішні смагляві греки є спадкоємцями Стародавньої Греції чи нинішні емоційні італійці є спадкоємцями Стародавнього Риму і Римської імперії).

 

Тим паче, що за Іпатіївським списком назва “Україна” уживалася вже з 1187 року: оповідаючи про смерть переяславського князя Володимира Глібовича під час походу на половців, Київський літопис каже, що “за ним же Україна багато тужила”. Київська Русь (Україна) офіційно існувала з IX століття і центром цієї держави, себто її столицею, було місто Київ. Тому Київ був, є і завше буде першою столицею України.

 

Хочу нагадати пристрасним шанувальникам іншої “першої столиці”, що Харків появився на земній кулі аж через понад півтора тисячоліття – у 1654 році.

 

Подальший розвиток Київської Русі і формування держави Україна відзначалися непростими історичними подіями, в процесі яких виникали нові столиці. Волинський князь Роман Мстиславич Великий об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а 1203 року посів і Київ. Столицею могутньої української держави князя Романа стало місто Галич (друга столиця), яке традиційно мало тісні зв’язки з країнами Західної Європи, а не Київ, який віддавав перевагу стосункам з Візантією.

 

Після захоплення татарами Києва і їхнього вторгнення в Галицько-Волинську державу король Данило Галицький визначив столицею місто Холм (третя столиця), а його син, король Лев Данилович, у 1272 році переніс столицю у місто Львів (четверта столиця).

 

У часи Гетьманської держави, відновленої шляхом національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, перелік столиць України поповнився містами Чигирин, Батурин і Глухів. Їх ми називаємо Гетьманськими столицями.

 

Через чверть тисячоліття Україна знову відродилася як держава – 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка зі столицею в Києві.

 

Наступного року, після розпаду Австро-Угорської імперії, постала Західноукраїнська Народна Республіка зі столицею у Львові.

 

22 січня 1919 року відбулося об’єднання цих двох самостійних держав і столицею Соборної й Суверенної України залишився древній Київ.

 

Російські більшовики не могли змиритися з втратою України, бо, як стверджував Лев Троцький (справжнє наймення – Лейба Давидович Бронштейн), – “Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, солі, Чорного моря – Росія існувати не може” (цього ж погляду дотримуються й нинішні російські “лейби”).

 

Саме Троцький за вказівкою Леніна став головним організатором збройного нападу більшовицької Росії на Українську Народну Республіку.

 

Особливою жорстокістю у цій війні відзначився Муравйов, який був запеклим противником “українізації” (вишкребки цього дегенерата-садиста донині роблять свою чорну справу і в Незалежній Україні). Він їздив по Києву на броньовику з написом “Смерть українцям”, за його наказом більшовицькі війська розстріляли у Києві майже 5 тисяч мирних жителів, вони убили київського Митрополита Володимира. Однак російським загарбникам не вдалося закріпитися у Києві, тому в березні 1918 року вони проголосили Харків, який був окупований ними раніше, столицею Украінской Совєтской Республікі – міфічного більшовицького утворення, що входило до складу Російської Соціалістичної Федеративної Совєтської Республіки.

 

Згодом московські лейби та іллічі збагнули, що передали куті меду і перейменували її в Українську Соціалістичну Радянську Республіку, надавши їй для вигляду символічної незалежності. Харків отримав нагоду цілих п’ятнадцять років бути столицею тієї комуно-більшовицької Украінской ССР.

 

Отож, як бачимо, Харків не може називатися першою столицею України, бо до нього столицями наших земель були міста Київ, Галич, Холм, Львів, знову Київ, Чигирин, Батурин, Глухів, ще раз Київ – як столиця Української Народної Республіки.

 

Щоправда, намагання присвоїти Харкову столичну перворідність не повинно викликати особливого подиву, бо практично уся москальська, а тим паче більшовицька, історіографія побудована на суцільних фальсифікаціях.

 

Відомо, що на домосковських землях водилися напівдикі угро-фінські племена (чудь, чухна, мокша, югра, єрзя, самоядь та інші народності), які не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Поступово українські місіонери окультурили їх, навернули до християнської віри, навчили староцерковнослов’янської мови, а київські воєводи почали створювати на тих землях князівства.

 

Не змигнувши навіть оком, російські історики причислили ті народності до слов’ян, а для Московії украли назву Русь, трансформувавши її в найменування Россія.

 

Загальновідомо, що хрещення України-Руси відбулося в Києві понад тисячу років тому, а чи чув хто-небудь про хрещення московитів? То чому “кириловірці” святкували 1025-ліття нашого хрещення, як своє власне, у Москві, про яку перші згадки появилися через півтори сотні літ після цієї події? Теж хочуть бути першими, як і Харків?

 

Незаперечним є той факт, що, підписавши пакт Молотова-Ріббетропа та розпочавши спільно з нацистською Німеччиною Другу світову війну, більшовицька Росія очолює список країн-колаборантів. Однак тут Москва чомусь не прагне тримати “почесну” першість, а, навпаки, совєтські історики називають найбільшими колаборантами українських націоналістів.

 

Продовжуючи цей ряд з врахуванням наміру голови Харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна залучити до охорони громадського порядку козаків, можна сказати й таке: якщо Харків – перша столиця України, то Гепа й Допа – найчистокровніші, генетично породисті козаки.

Січень 2014 р.

 

УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ-ДЕРЖАВНИЦІ

Хоч-не хоч, правильно це чи ні, але день 8 Березня у нас сьогодні є державним святом. Хоча українці здавен вшановували жінок у День Матері, православні вітають українських жінок на Свято християнок (відмічається у другу неділю після Великодня), маємо й Свято Українських Героїнь, проте комуністи нав’язали нам започаткований Кларою Цеткін День жінки, від якого наша влада ніяк не бажає спекатися (добре, що хоч перестали святкувати Жовтневий Більшовицький Переворот).

 

На цю тему написано вже немало, я ж хотів би показати жінок-українок, що ввійшли в історію як державні діячки. А були серед них і правительки могутніх держав та імперій, і видатні політики, і творчі особистості, і жінки-воїни.

 

Роксолана Лемик – депутат Львівської міської ради, рідна племінниця славного Миколи Лемика

 

Ще в сімнадцятому столітті, коли в інших державах грамоти, бувало, не знали навіть королі, секретар Антиохійського патріарха Павло Алепський писав про Україну: “У кожному місті багато дітей, і всі вміють читати, навіть сироти (вдів та сиріт у цій країні дуже багато, їхніх чоловіків і батьків було вбито у безперервних війнах)… По всій землі русів ми помітили одну пречудову рису, що викликала наш подив: усі вони, за винятком дуже небагатьох, навіть більшість їхніх дружин та доньок, уміють читати”.

 

У всі часи українська жінка була не лише дружиною та матір’ю. Насамперед, вона була берегинею сім’ї, роду, української нації. На ній було домашнє господарство, виховання дітей, в тому числі навчання традиціям і грамоті, фактично вона була главою сім’ї.

 

Чоловіки виконували важку фізичну роботу – полювали, будували, орали, косили – рештою опікувалася жінка. Тому й не дивно, що українки в разі потреби могли успішно брати на себе найскладніші державницькі місії.

 

Неможливо в одній короткій статті оповісти про всіх наших славних жінок-державниць, але постараюся показати декого з них як приклад і як підтвердження величі української жінки.

 

Княгиня Ольга – після загибелі чоловіка півтора десятиліття правила могутньою державою Київська Русь. Придушила бунтівні настрої деревлян, впорядкувала збирання данини, облаштувала представництва (погости) по всій Русі, що дозволило централізувати і зробити сильною київську владу.

 

Користувалася великою повагою у правителів сусідніх держав. Під час відвідин Константинополя настільки вразила своїм розумом і красою імператора Костянтина, що він запропонував їй одружитися, але вона м’яко й дипломатично відмовила.

 

У 957 році прийняла християнство і робила перші кроки для запровадження його в Київській Русі. Виростила сина Святослава – справжнього козарлюгу, якого візантійський історик Лев Діакон описує такими словами: “Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні; він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим не відрізняючись від них. Ось якою була його зовнішність: помірного росту, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, з негустою бородою, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою (вусами – В.Ш.). Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся (оселедець – В.Ш.), міцна потилиця, широкі груди. В одне вухо його була вдіта золота сережка. Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою”.

 

Син княгині Ольги вчинив низку переможних походів, підкорив волзьких болгар, аланів, радимичів, в’ятичів, значно розширивши територію держави. Він переміг у битві з хозарами, раз і назавжди ліквідувавши одвічну напасть Київської Русі – державу Хозарський каганат.

 

Деякі історики стверджують, що далекий нащадок кагана тієї держави Лазар Мойсеєвич Каганович відімстив нащадкам Святослава, влаштувавши в Україні голодомор 1932-33 років, протягом якого голодною смертю загинули мільйони українців. Щоправда, небесні сили наслали лихо на винуватця цього злочину проти українського народу – дали Кагановичу довгий вік, щоб він побачив і покарання інших народів, і розпад більшовицької імперії, і утворення Незалежної України.

 

Анна Ярославна (дочка Ярослава Мудрого) – дружина французького короля Генріха І, королева Франції, мати майбутнього короля Філіпа І, прабабця майже 30 французьких королів.. Вона здобула гарну освіту, привезла у Францію високу культуру, за що її тут поважали й шанували.

 

Після смерті Генріха вдало правила неспокійною у той час Францією, підписувала документи і державні акти, на одному з них зберігся її підпис кириличним письмом – він є найстаршим існуючим зразком староукраїнського письма.

 

Збереглися також листи, що писали до неї Папи Миколай ІІ і Григорій VII, в яких відзначали доброту, благодійність, побожність Анни. Папа Миколай ІІ просив її впливати на свого чоловіка Генріха І.

 

Анна прибула до Франції як наречена короля не тільки з гідним дочки київського князя Ярослава Мудрого віном, але привезла також Рейнське Євангеліє, написане слов’янською мовою, на якому французькі королі присягали на вірність понад шість століть.

 

Роксолана (Анастасія, донька отця Лісовського – священика з Рогатина) – дружина Сулеймана І Пишного, султана Османської імперії. Мала неабиякий вплив на нього і, відповідно, на всю Османську імперію. Народила п’ять синів і дочку, один з синів став султаном Селімом ІІ.

 

Вона була не тільки красунею, але й для свого часу високоосвіченою, ерудованою жінкою, розумілася в мистецтві і державних справах. Приймала іноземних послів, відповідала на послання іноземних правителів, впливових вельмож та художників. У дні розлуки листувалася з чоловіком перською і арабською мовами, збереглося сім її листів до Сулеймана.

 

Своїм коштом будувала мечеті, школи, лікарні, лазні, караван-сараї. Похована в мавзолеї, збудованому на подвір’ї мечеті Сулеймана, поруч поховали й Сулеймана І Пишного.

 

Таких почестей не удостоїлася жодна із дружин султанів за всю історію Османської імперії. Мечеть і мавзолей збере- глися до наших днів і їх часто відвідують туристи з усього світу.

 

Життя і діяльність Роксолани привернули увагу численних митців не тільки турецьких та українських, але й в усьому світі і їй присвячено немало творів у літературі, образотворчому мистецтві, музиці, кіно, театрі. Її іменем в Україні названі площі, вулиці, музичні ансамблі, а в Рогатині встановлений бронзовий пам’ятник.

 

Марина Мнішек – дружина московського царя Дмитра Іоановича, донька старости самбірського і львівського Юрія Мнішека була помазана на царицю Росії.

 

У Вікіпедії про неї читаємо: “Дмитро повернувся до Самбора, де з Юрієм Мнішеком зайнявся підготовкою походу на Москву. 26 травня 1604 року вони уклали контракт, за яким у випадку коронації Дмитра на царя Мнішек погоджувався на його одруження з своєю донькою Мариною. У червні 1605 року Дмитро Іоанович став царем. 27 листопада 1605 року єпископ краківський одружив Марину з Дмитром І заочно. У квітні величезний кортеж Марини Мнішек з 2000 гостей перетнув кордон Московського царства і 12 травня вони урочисто в’їхали до Москви. Через тиждень вона взяла шлюб з царем Дмитром Іоановичем в Успенському соборі Кремля і була першою помазана на царицю патріархом Ігнатієм (якщо врахувати, як московити зараз називають свою державу, то самбірчанка Марина Мнішек стала царицею Росії – В.Ш.).

 

На весіллі вперше у Москві було подано на стіл європейські страви, телятину, подано індивідуальні тарілки гостям і виделки”.

 

А ось що пише про Марину Мнішек російська Вікіпедія: “…коронованная как русская царица (единственная женщина, коронованная до Екатерины І). Активно участвовала во всех основных событиях Смутного времени. В 1605 году Марина Мнишек впервые привезла в Россию вилку. На свадебном пиру в Кремле Марина с вилкой шокировала русское боярство и духовенство – раз царь с царицей едят не руками, а какой-то рогатиной, значит, они не русские и не монахи, а порождение дьявола. Честолюбивая и властная. Умела читать и писать. От Марины сохранились многочисленные письма к отцу, королю и Папе Римскому. Известен и так называемый “Дневник Марины Мнишек (цікаво, чи багато бояринь-московитянок на той час уміли читати і писати подібно до дочки самбірського старости? – В. Ш.)”.

 

Леся Українка – письменниця, перекладач, культурний діяч. Багато зробила для розвитку, поширення, підвищення рівня та значимості української літератури. Також працювала в ділянці фольклористики, рятуючи національну культурну спадщину від антиукраїнських діянь російської царської влади.

 

З її голосу записано 220 народних мелодій. Дочка відомої української письменниці Олени Пчілки, племінниця видатного історика, філософа, громадського і політичного діяча Михайла Драгоманова Леся Українка також брала активну участь в українському національному русі.

 

Олена Степанівна (Олена Степанів) – український історик, громадська та політична діячка. Походила з священичої родини, чоловік Роман Дашкевич був громадським, політичним і військовим діячем, генерал-хорунжим Армії УНР.

 

Син Степанівни Ярослав Дашкевич став українським істориком-сходознавцем, він автор понад 400 наукових праць. Степанівна була першою в світі жінкою, офіційно зарахованою на військову службу у званні офіцера, чотарем Української Галицької Армії. Воювала в Українському легіоні січових стрільців (УСС), прославилася у боях під Маківкою.

 

В’язень російських і радянських таборів.

 

Членкиня організації Пласт, в студентські роки брала активну участь у діяльності товариства “Сокіл”, була співзасновницею товариства “Січові стрільці – ІІ”. Входила до групи організаторів Листопадового повстання 1918 року, брала активну участь в українсько-польській війні 1918-1919 років. Референт преси в Державному секретаріаті закордонних справ Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), пресовий референт Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки (УНР) у Кам’янці-Подільському. Про неї була складена пісня, яку любили співати бійці УПА, а я чув її у виконанні свого вуйка Івана Андріїшина, коли він повернувся з сибірських таборів, де відбував каторгу як вояка-упівець:

 

“Мати наша добра, бо нас виховала,

А ще краща Степанівна, бо край захищала.

За горою стрільці б’ються, а мати не чує,

Стрільці б’ються, стрільці б’ються, а в’на бандажує”.

 

Ніна Петрівна Кухарчук – дружина Микити Хрущова, радянська громадська діячка. Народилася в українській сім’ї Кухарчуків на Холмщині, отримала добру освіту, закінчила академію, володіла іноземними мовами, що для кремлівських дружин на той час було рідкістю:

 

- дружина Ворошилова Горбман Голда Давидівна була кравчинею після закінчення профучилища;

- дружина Молотова Поліна Жемчужна (Перл Карповська) мала середню освіту;

- дружина Бухаріна Гурвіч Есфір Йосифівна народилась в єврейській сім’ї, закінчила гімназію, а щодо мов, то “разговаривала по-русски без акцента”.

 

Ніна Петрівна першою з кремлівських дружин почала їздити з чоловіком за кордон, утримуючи в рамках пристойності поведінку свого не надто вихованого Микити. Не підлягає сумніву, що вона позитивно впливала на нього і щодо прийняття важливих політичних та державних рішень.

 

Особливу оцінку дала їй російська письменниця Лариса Васильєва у книзі “Кремлевские жоны”, де вказує, що Ніна Петрівна зробила для українського народу те, чого не змогла зробити Жемчужина для єврейського – переконала Хрущова віддати Україні Крим.

 

Для Хрущова вона була ідеальною дружиною, для Заходу – привабливою дамою, для дітей – прекрасною мамою, а для держави – хорошою господинею Кремля.

 

Хочеться нагадати теперішнім “русскім” кобзонам і прочим ярмольникам, закоханим у нинішнього керівника Росії – прихильника і послідовника Сталіна, – що останній замість Криму “нагородив” євреїв Біробіджаном, а жінок-єврейок своїх найближчих соратників наказав заарештувати.

 

Взяли Дору Мойсеєвну – дружину Андреєва, Броніславу Соломонівну – дружину Поскребишева, заарештували і Поліну Жемчужину, звинувачену в тому, що “на протяжении ряда лет она находилась в преступной связи с еврейскими националистами”.

 

Цікаво про дружину Хрущова написано на сторінці Інтернету http://repka. club/ за 21.02 2015 (подаю без змін і правок): “Історики Совецького Союза чомусь мало уваги приділяють ролі і місцю в історії СССР Ніни Петрівни Кухарчук. Непримітна була жіночка, дуже сімейна і повкраїнськи хазяйновита. В політику не лізла, но вплив на первого секретаря ЦК КПСС Хрущова мала величезний. Потому шо приходилася йому дружиною. І деякі дослідники вважають, що багато в чому керувала своїм мужем. Бо важко собі уявити, як невеликого ума Микита міг швидко пробитися при Сталінові, вижити в тій банці з пауками, а після смерті вождя захватити власть, обігравши спершу Берію, а потом і решту соратників з Молотовим та Кагановичем во главе. Значить був коло Микити хтось, хто давав розумні поради. А Ніна Петрівна, кстаті, була дуже образована жіночка. Образованіша ніж усі члени політбюро разом взяті. І при Хрущові пішли потрібні людям реформи, стало легше дихать і на селі, і будівництво житла масове пішло і ще було багато хорошого. Даже Гагарін у космос літав”.

 

Слава Стецько – українська політична діячка, політолог, співорганізатор жіночої мережі і юнацтва Організації Українських Націоналістів (ОУН), Червоного Хреста УПА, Антибільшовицького блоку народів (АБН), президент АБН. Десять років (1991–2001) – голова ОУН(б), організатор і перший лідер партії Конгрес Українських Націоналістів (КУН), депутат Верховної Ради України другого, третього і четвертого скликань.

 

Володіла польською, білоруською, словацькою, англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською мовами (і людину зі знаннями стількох мов кацапи, комуняки та їхні прихвосні, що ледве володіють однією мовою, називали націоналістом, себе ж – інтернаціоналістами).

 

Мені довелося побувати у Мюнхені, де зустрічався з п. Славою, коли вона очолювала ОУН(б). Відвідав і штаб-квартиру ОУН на вулиці Цепелінштрассе. Що кинулося у вічі – це надзвичайна, м’яко кажучи, скромність побуту. Досить сказати, що Слава Стецько, якій тоді пішов восьмий десяток, власноруч керувала автомобілем, коли треба було кудись поїхати. До сліз зворушливо було спостерігати, коли вона виконувала складні маневри, намагаючись запаркувати свій автомобіль у перенасиченому автотранспортом місті.

 

Для мене Слава Стецько завжди була прикладом справжнього українця: щирого патріота, витонченого інтелігента, розумного політика, беззаперечного лідера.

 

Ірина Калинець – українська поетеса, дисидентка, активістка національного і правозахисного руху. Депутат Верховної Ради України першого скликання, як голова підкомісії в Комісії ВР з питань освіти внесла значний вклад в проведення реформи школи.

 

Дружина Ігоря Калинця, соратниця таких відомих борців за українську справу як Валентин Мороз і В’ячеслав Чорновіл.

 

Вони з чоловіком повністю посвятили себе боротьбі проти існуючої комуністичної тиранії, за що під час другої хвилі брежнєвських репресій були переслідувані і засуджені кожен на 9 років.

 

Ірина відбувала ув’язнення у таборах Мордовії. Починаючи з 1987 року бере щонайактивнішу участь у відродженні культурного і громадського життя: у створенні Клубу молодих учених, Товариства Лева, групи “Євшан-зілля”. Причетна до створення Товариства української мови (ТУМ), “Меморіалу”, Народного Руху України. Учасник боротьби за відродження Української греко-католицької церкви.

 

Як співробітник НДІ літератури Львівського державного університету працювала над історією слов’ян, зокрема, України періоду IV–XII ст. н. е. Багато публікувалася в пресі, наукових виданнях, журналах. Залишила після себе велику творчу спадщину, яку Ігор Калинець упорядкував у 10 томів.

 

*     *     *

Досить жінок-політиків проявилося в роки здобуття Незалежності України і абсолютна більшість українок показали себе державницями. Журналістка і громадський діяч Тетяна Чорновол постійно боролася проти корупції у верхніх ешелонах влади, була активною учасницею Євромайдану, за що якісь негідники її жорстоко побили. Чоловік Тетяни залишив двох дітей і пішов добровольцем на війну, загинув під Іловайськом. А вона продовжує вкладати свої сили і час у справу побудови вільної України.

 

До плеяди сьогоднішніх жінок-державниць можна віднести Ірину Геращенко, Ольгу Богомолець, Руслану Лижичко, Любов Голоту, Юлію Мостову, Ларису Івшину, Оксану Забужко та багато-багато інших.

 

А що казати про активістку Помаранчевої революції бабу Параску, яка на відміну від нас усіх не давала переможцям першого Майдану спуску, а вимагала від них конкретної роботи?

 

Де знайти слова вдячності матерям, дружинам, сестрам воїнів, що захищають нашу землю від московської орди? Вони, безумовно, належать до жінок-державниць найвищої проби.

 

Гідна подиву і захоплення поведінка дорогої нашої красуні Надії Савченко. Вона обрала професію захисника Вітчизни і стала льотчицею армійської авіації сухопутних військ Збройних Сил України. Підло захоплена в полон лугандонськими терористами і передана російським спецслужбам, вона категорично відмовилася визнавати свою вину і бодай якось співпрацювати з ними. Послуговується перед москалями-азіатами виключно українською мовою, оголосила безстрокове голодування, яке триває вже третій місяць. Фактично вона плюнула в мерзотний, улюблений московською потолоччю лик смерда Путіна. Славна Надія навічно увійшла не тільки в українську, але й в світову історію.

 

Яка ще нація має таких уславлених жінок-державниць як українська? Для прикладу, кого може назвати “загадочная русская душа”? Катерину ІІ, яка запровадила кріпацтво, сфальсифікувала історію, скасувала гетьманство, зліквідувала Запорізьку Січ і якою вони так пишаються? Але ж вона – німкеня чистої води.

 

Дружина Миколи ІІ Олександра Федорівна, яка спільно з Распутіним (назвемо його Путін-раз, бо через сто років почав розвалювати Росію уже Путін-два) доклалася до ліквідації Російської імперії і династії Романових? Також німкеня.

 

Олександра Коллонтай? Ні, бо її дівоче прізвище Домонтович і походила вона із старовинного українського козацького роду князів і старшин Домонтовичів.

 

Раїса Горбачова – знову-таки українка.

 

Отож, наші українські жінки – найкращі у світі. Тому, шановні чоловіки, шануймо їх, любімо і кохаймо їх, тоді наша дорога ненька Україна завжди буде у теплих, ніжних, надійних і міцних руках.

Березень 2015 р.

 

ЛЬВІВСЬКОМУ ПРАПОРУ – ЧВЕРТЬ СТОЛІТТЯ

Не такими й далекими видаються події відновлення Української Державності після московської комуно-більшовицької окупації, а промайнуло вже чверть століття.

 

3 квітня 2015 року громадськість міста Львова урочисто відзначила 25-річчя підняття національного прапора над Львівською ратушею. Враховуючи непрості обставини, в яких сьогодні опинилася Україна у зв’язку з російською агресією, а також вшановуючи героїв, полеглих на Майдані та на Східному фронті, святкування розпочалося з молебню у Церкві Преображення Господа Нашого Ісуса Христа, котра першою повернулася в лоно Української Греко-католицької Церкви після того, як її з наказу Сталіна захопила Російська Православна Церква. Затим освячений Преосвященнішим владикою Венедиктом і отцем Ярославом Чухнієм національний прапор учасники врочистого дійства пронесли до Ратуші, де під грім оплесків присутніх на площі львів’ян і гостей міста та під Державний гімн України він, як і у 1990 році, вознісся й замайорів на найвищому шпилі старовинної будівлі.

 

Синьо-жовтий прапор як національний використовувався українцями з давніх часів (У статті використані матеріали з різних джерел, насамперед, з Інтернету). Ці кольори були на гербі Рюриковичів ще за часів Київської Русі, у ХІІІ столітті після папської коронації і помазання Данила Романовича синьо-жовта колірна сполука виступає на гербі Руського королівства і згодом вона стала самобутнім символом західноукраїнських земель.

 

Ці барви мали певні традиції й у Наддніпрянщині, зокрема синьо-жовті прапори супроводжували українських козаків під час визвольних воєн, що відобразив у своєму творі “Запорожці пишуть листа турецькому султану” славнозвісний український художник Ілля Ріпин. Авжеж, український, бо, якщо М. Гоголь писав російською, то, можливо, і є якісь мізерні підстави називати його російським письменником, але ані українець Ілля Ріпин не писав картин якось підкреслено по-російськи, ані богатир-українець Іван Піддубний не боровся по-російськи, а їх просто по-злодійськи привласнили ненаситні московити. Тому час найвищий говорити правду і ставити все на свої місця.

 

Нам не потрібні їхні щі чи лапті, але й не маємо права віддавати своє, тим паче славу і гордість українського народу. До речі, як Ріпин став Рєпіним? У ті часи в українському алфавіті була буква «ѣ» (ять), яка читалася як «і», а в російській мові вона ж читалася як «є» (див. https://ru.wikipedia.org/wiki/Ять: Однако в древнерусском языке, видимо, ять («ѣ») уже в древности стал произноситься закрыто, то есть близко к нашему современному «е», отчего он и совпал со временем либо с «е», либо с «i» – например, в украинском языке). А українське «и» в російській читалося як «і». Отож написане «Рѣпин» українською читалося «Ріпин», а російською – «Рєпін» і те зросійщене звучання та написання поступово утвердилося в українській мові. (У статті використані матеріали з різних джерел, насамперед, з Інтернету.)

 

Повертаючись до картини Іллі Ріпина про запорожців, прошу звернути увагу, що за молодим красенем-козаком, який стоїть зліва, намальовано згорнутий синьо-жовтий прапор (дехто твердить, що це пофарбований на синьо-жовто спис).

 

В середині ХІХ століття в Європі почалися революції, в яких поневолені народи боролися за свободу, за рівні права, за соціальну і національну справедливість. Не оминули ці події й Австро-угорську імперію, і Галичину. Активним захисником українського народу і його мови тоді виступив митрополит Григорій Яхимович – перший галицький політик-єпископ, – який з групою представників греко-католицького духовенства звернувся 19 квітня 1848 року до австрійського імператора з петицією. У передмові до неї подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) 15 мільйонної нації, всі члени якої, з них 2,5 млн. галичан, розмовляють однією мовою. Далі висловлювалися побажання запровадити у школах і громадських установах Східної Галичини українську мову, забезпечити українцям доступ до всіх посад та зрівняти у правах духовенство всіх конфесій.

 

2 травня 1848 року у Львові була заснована перша українська політична організація – Головна Руська Рада, яка взяла на себе роль представника українського населення Галичини перед центральним урядом. Григорій Яхимович став першим її головою. За національну символіку галицьких українців було прийнято синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі. Відтоді русинський (український) фактор набув у Галичині поважного значення, і Відень вже чудово орієнтувався, що українці є окремою нацією, а ніякими поляками чи росіянами.

 

Перша світова війна також посилила національно-визвольні рухи, в тому числі й українців. На заклик Головної Української Ради від 6 серпня 1914 року з добровольців було сформоване єдине українське національне військове формування у складі австро-угорської армії – Українські січові стрільці. На їхньому прапорі були синьо-жовті кольори – блакитне полотнище з золотистим обрамленням. Цей прапор 28 жовтня 1917 року освятив митрополит Андрей Шептицький.

 

Закінчувалася війна і йшлося до розпаду австро-угорської імперії. 18 жовтня 1918 року у Львові пройшли представницькі збори всіх українських депутатів австрійського парламенту (близько 500 осіб), де було створено Українську Національну Раду. Наступного дня – 19 жовтня 1918 року – УНРада оголосила про намір об’єднати всі західноукраїнські землі у єдину державу. Та 31 жовтня до Львова прибула Польська ліквідаційна комісія, яка мала намір перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною. Тоді уночі проти 1 листопада 1918 року українські військові частини взяли під свій контроль Львів, а над міською ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. Так постала Західноукраїнська Народна Республіка.

 

Великих потрясінь під час Першої світової війни зазнала і російська імперія, де стався більшовицький жовтневий переворот.

 

Українська Центральна Рада скористалася слушною нагодою і 7 листопада 1917 року була проголошена Українська Народна Республіка, у якій використовувався синьо-жовтий прапор. Для прикладу, у Тимчасовому законі про флот Української Народної Республіки від 14 січня 1918 року записано: “Прапорами Української військової флоти є: полотнище в двох – блакитному і жовтому – кольорах”.

 

Саме під синьо-жовтим прапором відбулося об’єднання Української Народної Республіки із Західноукраїнською Народною Республікою 22 січня 1919 року.

 

Прикро, але по тому Україну розірвали на шматки і окупували ненаситні агресори-сусіди, які, зазвичай, забороняли навіть згадувати про наш національний прапор. Пригадую, як я був покараний учителькою, коли на уроці малювання у першому класі у мене незумисне зійшлися два кольори: синій і жовтий. Вчителька тоді щедро познущалася над моїми вухами, примовляючи: “Я тобі покажу, як малювати синьо-жовті прапори”. Я тоді не зрозумів причини вчительського гніву і лише вдома батько пояснив, що український синьо-жовтий прапор був заборонений російською більшовицькою владою, тому то наша добра, але залякана комуністами Степанія Павлівна так суворо відреагувала на моє малювання.

 

Наближалася Друга світова війна. Гітлер показував другові Сталіну як треба загарбувати чужі території і навіть держави (як бачимо, “гідним” послідовником тих двох потвор став Путін). Лінива Європа задля “святого спокою” навіть не висловлювала, як сьогодні, стурбованості, а, навпаки, здійснила перший акт колабораціонізму, підписавши з Гітлером Мюнхенську змову про розчленування держави Чехословаччини. Українське населення Закарпаття, яке тоді входило до складу Чехословаччини, посилило боротьбу за національні права і примусило уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. Празький парламент 22 листопада 1938 року ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України.

 

15 березня 1939 року Сейм проголосив повну державну самостійність України. Державним прапором та гімном Карпатської України були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн “Ще не вмерла Україна”.

 

Мюнхенською угодою сповна скористалася Угорщина, яка спочатку відхопила від Карпатської України Ужгородський, Мукачівський та Берегівський повіти, а в березні 1939 року угорські війська в кривавий спосіб остаточно окупували Карпатську Україну. Так з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1 млн. чоловік (виглядає, що сьогоднішній угорський прем’єр запобігає подібної ласки у гітлерчука Путіна).

 

Багато підневільних народів надіялися з допомогою гітлерівської Німеччини здобути незалежність. Спочатку фюрер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія.

 

Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповувала незалежні держави та території інших держав, але й чинив на них криваві злочини і репресії, в тому числі депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів.

 

Тому не дивно, що країни Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих московських катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи – здобути нарешті власні національні держави.

 

Коли криваві сталінські кати, тікаючи від німців покинули Львів, тюрми якого були переповнені тілами жорстоко закатованих енкаведистами українців, до міста увійшли оунівські похідні групи та вояки загону “Нахтігаль”, за підтримки яких Українськими Національними Зборами 30 червня 1941 року було проголошено Акт відновлення Української Держави. Відбулася ця подія під синьо-жовтим стягом.

 

Утім, Незалежна Україна не входила в плани нацистів і вони ліквідували її та розпочали проти ОУН жорстокі репресії.

 

Нашим батькам довелося воювати не тільки проти Польщі та Угорщини, але й проти нацистської Німеччини, а потім і проти більшовицької Росії. Прикро, але й у цій боротьбі українці зазнали поразки. Нашу землю окупували московські загарбники і почали нищити все українське – мову, культуру, церкву, традиції, мораль. За умов небаченого терору, який супроводжувався переслідуваннями, репресіями, виселеннями галичан на “сибіри”, багатолітніми безпідставними ув’язненнями, так званою колективізацією, що перетворила українського селянина в раба-кріпака, моє покоління росло принишклим, мовчазним, покірним.

 

Дехто, щоб спромогтися на краще життя, почав вірно служити комуністичному режиму – аж до сексотства. Невелика група сміливців, що дозволила собі критикувати існуючий ре- жим і вимагати мінімальних свобод, була жорстоко покарана ув’язненнями в тюрмах, психушках, а декого просто знищували.

 

Проте, коли настала слушна мить і захиталася більшовицька імперія, українські гени покликали нас на боротьбу за незалежну Україну. У Львові почалися протести, маніфестації, пікети і все частіше над головами львів’ян став появлятися національний синьо-жовтий стяг.

 

Вперше в Українській РСР національний синьо-жовтий прапор здійнявся у Львові 26 квітня 1989 року на мітингу, приуроченому річниці Чорнобильської катастрофи. Зібрання проходило в самому центрі міста – біля Міської ради на площі Ринок в присутності великого здвигу народу й представників усіх гілок влади були підняті три національні знамена.

 

З національними прапорами, незважаючи на запеклий опір міліції, пройшла і Першотравнева демонстрація, а 2 травня у центрі міста, на знаменитій Львівській Клумбі було встановлено держак, на якому щоденно піднімали національний прапор.

 

Після тривалої боротьби ми – львівські демократи – таки перемогли на виборах до Міської ради і 3 квітня 1990 року за рішенням Львівської міської ради над Ратушею вознісся національний синьо-жовтий прапор.

 

Згодом синьо-жовтий прапор внесли і до сесійної зали Верховної Ради України і він став державним прапором нашої Вітчизни.

 

Отут хочеться зробити відступ і торкнутися статті Володимира Базилевського “Розлюднення: реальність і спроби футурології”, на яку у “Слові Просвіти” було немало захоплених відгуків. Проте, я радив би звернути увагу на “крик душі” п. Дісановича “До чого веде футурологія?”, де він на прикладі сказаного В. Базилевським про В. Ющенка тонко показав, як ми вміємо і любимо найбільше втоптати в грязюку свого українця (саме свого, а не покруча Кучму чи невідомо кого Януковича).

 

Оскільки “футуролог” пише, що “Українські президенти – гротескові типи. Усі без винятку.”, я хотів би сказати кілька слів про першого всенародно обраного Президента України Леоніда Кравчука.

 

Століттями українці боролися за незалежність, але не змогли її утвердити ані Хмельницький, ані Мазепа, ані Грушевський з Петлюрою, ані Коновалець, ані Бандера. Лише нещадно критикований деким Леонід Кравчук не виконував вказівок комуністів і не поступив як казах Назарбаєв, а відважно скористався шансом, поїхав у Білорусію і підписав Біловезьку угоду.

 

Можна на догоду Путіну скільки завгодно очорнювати першого Президента, але саме його підпис дав нам Самостійну Україну, саме він заборонив комуністичну партію, саме він примусив комуністичну більшість у тодішній Верховній Раді проголосувати за державні символи – національний синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн “Ще не вмерла України і Слава, і Воля”.

 

І не його вина, що керівництво Руху відмовилося формувати уряд (не бажали бути козачками у Кравчука) у той час, коли комуністи вже оголосили Леоніду Макаровичу війну, що депутати-демократи провели таку приватизацію, після якої ціна ваучера зараз “крутиться” коло десяти гривень (виходить, що вони оцінили тодішнє майно України у 500 млн. гривень, а решту залишили на розкрадання для олігархів), що керівники гуманітарної сфери, серед котрих було немало колег В. Базилевського “довели до ручки” мовне питання, українське кіно, книговидавництво та інші сфери національно-культурного життя українців, що, врешті-решт, його примусили погодитися на дострокові вибори, після яких до влади прийшов “двомовник”, з яким світ відмовлявся спілкуватися.

 

Внесення національного прапора до Львівської ратуші, 03. 04. 1990 р.

 

Пора вже нашим філософам та мудрагелям припинити порочити колишніх і теперішніх керівників нашої держави, це за нас зроблять наші “друзі”. Колишнім треба віддати, хто заслужив, належне, а теперішню владу слід підправляти і вимагати результативної та сумлінної роботи.

 

Краще б відповіли на два запитання:

 

“1. А чому Ви не йшли в президенти, щоб зробити добро для України?

 

2. Кого Ви бачите наступним президентом?”.

 

Чверть століття – за цей час виросло нове покоління, яке вже не знало комуно-московського впливу, бо росло і виховувалося в умовах свободи в незалежній Україні. І коли кремлівський ліліпутик, хворий на шизоїдний розлад особистості, підтримуваний російськими шовіністами і переважною частиною російського спитого, примітивного плебсу, вирішив знищити нашу державу спочатку за допомогою таких наймитів як Янукович з Азаровим та Пшонкою, а потім уже й власними руками, наша молодь дала гідну відсіч, проявивши виняткову мужність, відвагу, високу культуру й інтелект.

 

Не підлягає сумніву, що це покоління збереже незалежність України і перетворить її у високорозвинену, багату європейську державу, над якою вічно буде майоріти синьо-жовтий прапор.

Квітень 2015 р.

 

МИ ПЕРЕЙМЕНУВАЛИ СОТНІ ВУЛИЦЬ У ЛЬВОВІ

Інтерв’ю екс-мера Львова Василя Шпіцера інтернет-виданню ZAXID.NET

9 квітня Верховна Рада прийняла закон, який, щоправда, ще не підписаний президентом – “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки”.

 

Документ, зрозуміло, має як прихильників, так і противників. Й реакція на нього не забарилася – у містах і містечках України почастішали випадки нищення пам’ятників вождю світового пролетаріату та його соратникам. А попереду на українців чекають масові перейменування – як назв населених пунктів, так і вулиць.

 

У Львові, скидається, у зв’язку з новим законом перейменувань не буде, позаяк 25 років тому міська рада переназвала кілька сотень вулиць.

 

Як тривав цей процес, чи був обтяжливим для міського бюджету, як пересічні львів’яни сприймали перейменування – у розмові з міським головою Львова у 1990–1994 рр. Василем Шпіцером.

 

- За вашу каденцію, Василю Івановичу, напевно, припало найбільше перейменувань, що взагалі були за всю історію Львова. Так чи не так?

- Ні, не так.

- А коли було найбільше?

- Я готувався до зустрічі з Вами і приніс книжку “Список абонентов Львовской АТС (по состоянию на 1 декабря 1946 года)”, видану Міністерством зв’язку СРСР. Щоби зробити таку книжку, треба щонайменше півроку. А це означає, що відразу після окупації Львова (або визволення – як кому подобається) відбулося перейменування вулиць. Отут, погляньте, список перейменувань, у якому близько п’яти сотень (!) назв. Тоді з’явилися вулиці Енгельса, Сталіна, Леніна, Тургенєва, Жовтнева, Волкова, Глазунова, Пушкінська, Кутузова, Герцена, Ватутіна, Невського, Фурманська… Тобто це були назви подій і прізвища людей, котрі до Львова не мали жодного стосунку.

 

Як бачите, влада, котру зараз визнали злочинною, не шкодуючи коштів, подбала про своє увіковічення. І почали вони із 1917-го року. Їхня робота, погодьтеся, дала результат, бо сьогодні бачимо, скільки людей досі зазомбовані радянською системою, її ідеологією.

 

При СРСР жили три покоління, а це привело до значних ментальних, совкових змін. За моєї каденції під перейменування теж потрапила значна кількість вулиць.

- Що робила міська рада, аби процес перейменування був обґрунтованим?

- Ми створили спеціальну комісію, до якої ввійшли, зокрема, знані у Львові люди: Володимир Парубій, Всеволод Іськів, Олег Романів, Любов Коломієць, також Роман Крип’якевич, Іван Сварник, Богдан Якимович, Богдан Горбовий… Всього у цій комісії було 16 осіб.

 

Для запобігання волюнтаризму в перейменуванні вулиць пропозиції комісії виносилися на розгляд сесії міської ради – причому тільки у разі схвалення їх постійною комісією Національного і духовного відродження Львівської міської ради.

- Назвіть хоч кілька прикладів. Бо, знаєте, людська пам’ять коротка, і багато хто, а особливо – молодь, вважає, що споконвіку так і було. …

- Наприклад, ми переназвали вулицю Артема на Володимира Великого, Атеїстів – на вул. Духновича, Боженка – на Княгині Ольги, Колгоспну – на Академіка Івана Крип’якевича, Крупської – на Івана Рутковича, проспект Леніна – на проспект Свободи, Фрунзе – на Староєврейську, Клари Цеткін – на Уляни Кравченко, 17 Вересня – на Січових стрільців, площу Рози Люксембург – на Катедральну…

 

Звичайно, перейменування вулиць спричинило великий ажіотаж – делегації за делегаціями, десятки листів з вимогами припинити подальше перейменування. Головний аргумент – у країні криза, немає товарів, бракує грошей, а ви так нерозважливо витрачаєте кошти. Але ж ми не просто перейменовували вулиці – ми повертали їм історичні назви і називали іменами видатних людей, що були пов’язані з нашим містом або зробили вагомий внесок в українську історію.

 

Хочу наголосити на тому, що нові назви тоді отримали сотні вулиць.

- Якісь кумедні випадки траплялися у перейменуванні?

- Так. І це стосувалося, зокрема, вулиці, котра вже понад 20 років має назву “Староєврейська”, а перед тим мала назву Фрунзе, на яку свого часу була перейменована з Жидівської. Багато депутатів Міської ради наполягали, щоб повернути назву Жидівська. Але я запросив на сесію голову Львівського єврейського товариства ім. Шолома Алейхема письменника Олександра Лізена, котрий сказав, що у Львові до війни жили жиди, але німці їх винищили. А от після війни до Львова приїхали євреї, отож вулицю бажано назвати Староєврейською, що ми і зробили, врахувавши прохання єврейської громади.

 

Василь Шпіцер із книжкою “Список абонентов…”

 

Також варто згадати випадок, коли до Львова прибула делегація Московської міської думи, що мала претензії щодо перейменування вулиці генералісимуса Олександра Суворова на вулицю академіка-гуманіста Андрія Сахарова. Я їм тоді відповів: “Ви перейменували вулицю Хмельницького на зневажливу назву Маросейка. Я пропоную відновити назву вулиці Хмельницького, ми подумаємо про Суворова”.

 

Москвичі відповіли, що подумають.

- І що?

- Думають дотепер.

- Зараз ідеться, Василю Івановичу, про те, що будь-яке перейменування обтяжливе для бюджету. Як складалося за вашої каденції? Можливо, зголошувалися якісь партнери, спонсори? - Тоді такого поняття як “спонсори” не було. Але був інший важливий момент – тоді не крали! З наших депутатів ніхто не став ані мільйонером, ані олігархом. Ми лише працювали і працювали. В деяких справах нам допомагали підприємства, зокрема – “Світоч”, “Львівська пивоварня”, Львівська залізниця.

 

Пам’ятник Тарасові Шевченку, наприклад, надзвичайно багато коштував, але ми його поставили за допомогою людей, діаспори, підприємств. Те ж – пам’ятник Грушевському. Вдалося встановити пам’ятники жертвам єврейського гетто, “Просвіті”. Багато можна говорити про жертовність у тих роках.

 

- У Львові тепер вже нічого й не перейменовуватимуть, бо робота зроблена ще чверть віку тому. Натомість в інших містах таких назв дуже багато. Більшість майбутніх назв цих вулиць – це прізвища людей з дуже далекого минулого. І чи завжди це добре? Пересічні громадяни, особливо – молодь, не знають тих прізвищ і не хочуть знати… Поясню, чому так вважаю. Місяць тому я робила інтерв’ю до 60-річчя народного артиста України Ігоря Білозора. А перед тим спеціально походила вулицями Фредра і проспектом Шевченка, де є меморіальні дошки його пам’яті, і перепитувала перехожих, переважно молодь – “Хто такий Білозір?” Найчастіша реакція – знизування плечима.

 

Ігор Йосипович помер лише 15 років тому, а про нього мало хто пам’ятає. Хіба родина та близькі друзі. То, можливо, є сенс шукати інші назви – зручні і всім зрозумілі? Припустимо, вулиця Солідарності чи проспект Єдності? Варіантів можна шукати і шукати… Було би бажання.

- Я стою на тому, щоби все ж таки це були історичні назви. Дітей треба змалечку вчити рідної правдивої історії. Хай воно відразу не дуже запам’ятається, бо інформації зараз не так багато, але з часом знання викристалізуються і буде так, як має бути.

 

25 років – начебто й небагато, але за цей час виросло нове покоління. І ця молодь вже спромоглася показати себе на Майдані. У Кремлі сподівалися, що молоді українці з переляку швиденько розбіжаться. Проте цього не сталося! Ми – сильний народ, просто тривалий час були під страшним гнітом… І молодь тепер уже не віддасть наших здобутків.

  

Львів, вул. Личаківська (у 1944–1990 рр. – вул. Леніна)

 

- Вище ви згадували про відкриття пам’ятника “Просвіті” у сквері між вулицями Короленка і Лисенка. Я, як телевізійник із великим досвідом, дуже добре пам’ятаю його відкриття – урочисте, з великою кількістю гостей, преси. Зараз, коли йду повз нього, мені серце крається – і напису “Просвіті” давно вже немає, і плитка потовчена, а головне – купи сміття і пляшок з-під горілки біля підніжжя пам’ятнику і довкола нього. Це, знову ж таки, питання короткої людської пам’яті і, даруйте, нехлюйства. “Просвіта” у Львові функціонує, то невже нікому серце не болить?

- Відповім словами Шептицького, який сказав, що українець може життя віддати за потреби, але не схильний і не звиклий до постійної муравлиної праці.

- Напевно, часто згадуєте чотири роки праці на посаді голови міста. Що найбільше запам’яталося? Що було найважче?

- На початку 1990-х у Львові було багато труднощів: місто було не прибране, неосвітлене, розбиті дороги, проблеми з водою, теплом, транспортом, навіть хліба бракувало. Особливо непросто було вирішувати питання повернення віруючим храмів та забезпечення приміщеннями національних товариств, яких на той час було п’ятнадцять, і все нових партій та громадських організацій. Адже більшість храмів попередня влада пристосувала під господарські потреби. Наприклад, приміщення двох синагог використовувалися як спортзал поліграфічного інституту і пункт прийому пляшок. У церквах Андрія і Михайла були склади. У Вірменській церкві зберігали дерев’яні ікони з Галереї мистецтв. У приміщенні церкви на Грушевського були фонди бібліотеки Франкового університету. Список можна продовжувати.

 

Оце була складна робота, бо треба було шукати нові приміщення, щоби звільнити храми. Чи не найбільшою проблемою були вкрай напружені міжконфесійні конфлікти.

 

Стрийський водогін – якщо пам’ятаєте, був прокладений бетонними трубами, які немовби не гниють і не іржавіють… Це прекрасно! Але ж земля рухається, відтак на стиках отих бетонних труб з’являються тріщини, а з ними – постійні прориви води, яка в декотрих місцях знаходилася під шаленим тиском. Отож треба було усю трубу від Стрия до Львова поміняти…

 

Але все-таки ми ті складнощі долали і, вважаю, встигли зробити дуже багато. Про це я й пишу у своїй книжці “Рікою пам’яті”, яка вийшла у видавництві “Тиса.”

29 квітня 2015 р.

Тетяна Козирєва,

фото Олександра Качмара

 

НАЗВА МІСТА, ЩО ПІШЛА ВІД КОМУНІСТА

Не встанемо, мамо!

Не встанемо!

Помремо, а не встанемо!

Микола Гоголь

Нарешті звершилося – Верховна Рада прийняла закон про заборону комуністичної символіки, який зобов’язує місцеву владу перейменувати області, райони, міста, села, вулиці та інші об’єкти топоніміки, які мають радянські назви. Хоча українці мали б за чверть століття зробити це без вказівок зверху, бо після тих злочинів, які вчинила комуно-більшовицька влада проти українського народу, лише зазомбовані, залякані й примітивні люди могли терпіти їхню символіку в топонімічних назвах та понатикуваних у всіх містах комуністичних бовванах.

 

Прикро, але більшість нашого народу всі ці роки поступала так, як описав М. Гоголь: “Не встанемо…”.

 

Реакція совка на прийнятий закон не забарилася, тут же появилися протести, листи продажних псевдонауковців, неоднозначні коментарі деяких журналістів, розпач за ветеранів війни, бо їм заборонено одягати бойові нагороди (це неправда).

 

Не оминула ця кампанія й мене: зі мною захотів зустрітися журналіст одного поважного інформаційно-аналітичного інтернет-видання Західної України і почав задавати питання, скільки львівських вулиць ми перейменували у 1990 році (я тоді працював міським головою Львова), звідки взяли на це кошти і у що це нам обійшлося.

 

Справді, рішення про впорядкування назв вулиць і площ міста Львова було прийняте Міською радою першого демократичного скликання одним з перших. Адже за часів попередньої влади, а до того й польської та австрійської, львівські вулиці найменовували і перейменовували без урахування історичних та українських факторів. Багато вулиць було названо іменами людей, які не мали до Львова жодного стосунку. Ба більше, немало вулиць називано іменами людей, що відзначилися своїм антиукраїнством.

 

Перейменування вулиць Львова у 1990 році викликало певний ажіотаж. Делегації за делегаціями, десятки листів із вимогами припинити подальше перейменування вулиць. Головний аргумент – у країні криза, немає товарів, бракує грошей, а ви так нерозважливо витрачаєте кошти.

 

На це я мав відповідь: “А де ви були, коли в голодні післяреволюційні 1920–30-ті роки комуністична влада кинулася відразу перейменовувати не тільки вулиці, а й міста? Це було дуже недешево, бо треба було міняти карти, глобуси, печатки, підручники не тільки в СРСР, а й у всьому світі.

 

Чому ви мовчали, коли в голодні післявоєнні роки у Львові тут же перейменували всі вулиці?

 

А ми не просто перейменовуємо, ми повертаємо вулицям історичні назви та називаємо їх іменами видатних людей, що були пов’язані з нашим містом або зробили вагомий внесок в українську історію”.

 

Подібне перейменування вулиць відбулося практично по всій Галичині і якось ніхто через витрачені на це кошти з голоду не помер, як це було на Великій Україні в, за даними радянської статистики, урожайних 1932-33 роках.

 

Передбачаючи можливу тему інтерв’ю, на розмову з журналістом я прихопив з собою книжку “Список абонентов Львовской АТС (по состоянию на 1 декабря 1946 г.)”, з якої можна було почерпнути дуже цікаву інформацію. По-перше, на цей час (на 1 грудня 1946 року) у Львові вже було перейменовано 483 вулиці, серед них, наприклад, вулиці з історичними назвами: Замарстинівську перейменували на Калініна, Личаківську – на Леніна, Церковну – на Клари Цеткін, Шептицьких – на Кірова (ну, яке ж відношення калініни, леніни, цеткіни чи кірови мали до Львова?).

 

Появилося безліч російсько-більшовицьких назв, що не мали жодного стосунку до нашого міста: Енгельса, Сталіна, Жовтнева, Кутузова, Волкова, Глазунова, Пушкіна, Ватутіна, Невського, Фурманська, Красноармейська, Ушакова та ін.

 

По-друге, цікаво глянути, кого конкретно обслуговувала Львіська АТС після другої окупації Галичини москалями. Для прикладу подаю прізвища абонентів зі сторінки на букву “а”: Абашкін, Аберман, Абрамов, Абрамович, Абросимов, Абрамян, Авдеєва, Авраменко, Агізім, Адамович, Адашик, Адріащенко, Адамко, Азаренко, Азаров, Акользин, Аксельрод, Аксельруд, Аксенов, Аксютин, Алашевський, Александров, Александрович, Алексеєв, Аленічев.

 

Як бачимо, жодного галицького прізвища (Авраменко, Адамко, Азаренко до них не належать) – тільки заїжджі окупанти, які заселили квартири винищених нацистами євреїв переселених більшовиками поляків та репресованих і вивезених в Сибір українців. А на той час у Львові проживала таки більшість українців. То чому та більшість не мала телефонів, що, такою була московська справедливість?

 

Належить також відзначити, що довідник уже тоді було випущено російською, а не українською мовою і що перейменування вулиць почалося відразу після того, як Червона армія зайняла Львів, від 27 липня 1944 року коли ще йшла війна і панували голод, холод, розруха.

 

Внаслідок більшовицьких перейменувань в Україні на сьогоднішній день маємо біля тридцяти міст, у назвах яких використані імена або псевдоніми осіб, які займали керівні пости у комуністичній партії або мають просто комуно-комсомольські позначення.

 

Три міста, загальна чисельність населення яких досягає 100 тисяч чоловік, названі іменем Артема: Артемівськ Донецької області був заснований у 1571 році під іменем Бахмут, Артемівськ Луганської області, заснований 1910 року, мав наймення Катеринівка, артемолюбні донеччани мають ще й Артемове, відоме з 1894 року як хутір Неліпівський.

 

То хто ж такий цей Артем (справжнє ім’я Сергеєв Федір Андрійович)? Селянин з Курської губернії, що закінчив реальне училище (з Московського вищого технічного училища його відрахували), більшовик з 1902 року, який з 1907 по 1917 рік був на еміграції у Франції, Китаї, Австралії. Після лютневої революції 1917 року заїхав в Україну і як секретар більшовицької партії протягував ідею Донецької автономії.

 

В 1918 році заснував і очолив Донецько-Криворізьку совєтську республіку (ДКР). Але ж тоді вже існувала – 7 листопада 1917 року була проголошена – Українська Народна Республіка, тобто він організував розкол Української держави.

 

Крім того, він організатор боротьби проти військ Центральної Ради – законного органу влади УНР.

 

Коли 21 березня 1918 року йому довелося втікати, очолив евакуаційну комісію при надзвичайному штабі ДКР, яка провела велику роботу, грабуючи матеріальні цінності і вивозячи їх до совєтської Росії.

 

Як бачимо, він за наказом Леніна чинив те ж, що сьогодні за наказом Путіна роблять сепаратисти лугандонії – воюють за розкол України і приєднання Донеччини до Росії.

 

Все повторюється і за цією логікою іменами очільників злочинних ДНР і ЛНР також слід було б називати українські міста.

 

Майже 300 тисяч чоловік проживає в містах Дзержинськ (з 1806 року – Щербинівка) та Дніпродзержинськ (з 1750 року – Кам’янське).

 

Назви пішли від Фелікса Едмундовича Дзержинського, який народився в польській родині власника хутора Дзержиново на території Білорусії. Мріяв стати ксьондзом (як і Сталін), гімназію закінчив з оцінками: закон Божий – “добре”, російська і грецька мова – “незадовільно”, решта предметів – “задовільно” (як бачимо, далеко не геній). Більше не вчився.

 

Протягом двадцяти років вісім разів був арештований, відбував заслання, засилався на каторжні роботи, тобто, оточення аж ніяк не робило з нього добру, гуманну, милосердну людину, радше навпаки.

 

Юнаком, кажуть випадково, застрелив свою сестру Ванду. Після приходу до влади більшовиків очолив “Всероссийскую чрезвычайную комиссию по борьбе с контрреволюцией и саботажем” (ВЧК), з лютого 1922 року – голова “Главного Политического Управления” (ГПУ) при НКВД РСФСР.

 

На цих посадах проводив небачено жорстоку політику проти противників більшовицького режиму.

 

Був ініціатором масового терору, безпрецендентних репресій, інституту заручників. Вважав, що “право расстрела для ЧК чрезвычайно важно, даже если меч ее при этом попадает случайно на головы невиновных”.

 

З ініціативи Дзержинського була прийнята Постанова Совнаркому від 5 вересня 1918 року, яка надавала право ВЧК застосовувати вищу міру покарання без суду і слідства. Цей документ йому дуже вподобався: “Наконец-то наделили нас законными правами на то, против чего возражали до сих пор некоторые товарищи по партии, на то, чтобы кончать немедленно, не испрашивая ничьего разрешения, с конрреволюционной сволочью”.

 

І “залізний Фелікс” ринувся здійснювати “червоний терор”.

 

За півтора року під керівництвом Дзержинського було розстріляно 8389 чоловік, ув’язнено в концтаборах 9496, в тюрмах – 34 334 чоловік, взято заручниками 13111 чоловік, заарештовано 86 893 чоловік.

 

Крім того він керував боротьбою з повстанським рухом в Україні (очевидно, що засоби тут використовувалися значно жорстокіші, аніж “червоний терор”), був одним з організаторів масового терору в Криму з листопада 1920 по березень 1921 року.

 

То ж до яких пір Україна ганьбитиме себе, називаючи наші міста іменем цього московського кривавого, офіційно визнаного радянською історіографією, терориста?

 

Або ж в своїй запопадливості можна піти далі та назвати ще якісь населені пункти іменами теперішніх московських терористів – на кшталт Захарченківськ чи Болотово.

 

Неповний мільйон мешканців проживає у місті Дніпропетровськ, минуле якого тісно пов’язане з історією цього краю та України. Поселення там існували з прадавніх часів і за козаччини місто мало назву Старий, а потім Новий Кодак. Московія намагалася стерти козаччину з пам’яті українців і після знищення Січі перейменувала Кодак на Катеринослав, а вже комуняки надали йому теперішню назву.

 

Місто назване на честь річки Дніпро і на увіковічнення пам’яті комуніста Петровського Григорія Івановича. Його іменем назване й місто в Луганській області – Петровське.

 

Нумо, з’ясуємо, ким був і що доброго для України зробив цей більшовик, який не посоромився ще за життя назвати своїм іменем велике місто.

 

Походив Петровський з бідноти. Про освіту навіть якось незручно говорити, бо провчився лише два з половиною роки у школі при Харківській духовній семінарії – на більше не вистарчило ані коштів, ані бажання, ані хисту. Пішов працювати і швидко зійшовся з підпільниками, які боролися “за освобождение рабочего класса”, з 1903 року став твердим більшовиком – на все життя.

 

Коли більшовики захопили владу, став народним комісаром внутрішніх справ Російської республіки. Саме його підпис стоїть під декретом про “красный террор” і на перших порах йому підпорядковувався навіть Дзержинський.

 

В 1919 році став Головою Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету (ВУЦВК), так званим “всеукраїнським старостою”. Під його керівництвом в Україні була проведена примусова колективізація села. Восени 1932 року був відповідальним за виконання хлібних заготівель, здійснював вилучення у селян зерна та інших продуктів харчування, отже, був одним із організаторів голодомору 1932-33 рр.

 

За його головування в Україні проводився Великий терор – масові політичні репресії 1937- 1938 років. Репресії зачепили й безпосередньо самого Петровського – були розстріляні його син Петро та зять Юрій Коцюбинський, але він і далі продовжував вірно служити більшовикам-сталіністам.

 

Петровський повністю відкидав ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності, виступив проти позиції Миколи Скрипника, Олександра Шумського, Християна Раковського, спрямованої на побудову союзної держави на конфедеративних засадах.

 

То ж чи повинно місто носити ім’я малоосвіченої людини, яка була проти незалежності чи навіть автономії України, яка до нитки обібрала українських селян в період примусової колективізації і голодомору і з вини котрої померло голодною смертю, було розстріляно та репресовано багато мільйонів українців, котра як нікчема служила сталіністам, незважаючи на знущання над його родиною?

 

Отямтеся, шановні дніпропетровці, та перейменуйте своє чудове місто!

 

Цілих три українських міста – Кіровоград, Кіровськ, Кіровське – названі на увіковічення пам’яті ще одного комуніста-більшовика, “щирого українця” Сергія Кірова.

 

Вісімнадцятилітнім хлопцем він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії, брав участь у демонстраціях, неодноразово був заарештований і ув’язнений. Революційну діяльність здійснював в Іркутську, Новосибірську, Владикавказі, Терську, Астрахані, Баку.

 

Стає членом Кавказького бюро ЦК РКП(б), у 1921 році обирається Першим секретарем ЦК компартії Азербайджану, з 1926 року працює першим секретарем Ленінградського обкому ВКП(б).

 

В 1933 році входив до складу “трійки”, яка розглядала справи повстань і контрреволюції з правом винесення вищої міри покарання.

 

Увечері 1 грудня 1934 року в Смольному Сергій Кіров був убитий Леонідом Ніколаєвим пострілом в потилицю. Щодо цього вбивства існують різні версії, про одну з них написав у своїх спогадах генерал НКВД Павло Судоплатов:

 

“Сергій Миронович дуже любив жінок, і в нього було багато коханок як у Большому театрі, так і в Ленінградському. Мільда Драуле (дружина Ніколаєва – В.Ш.) прислужувала на деяких кіровських вечірках. Ця молода приваблива жінка також була однією з його “подружок”… Мільда планувала подати на розлучення і ревнивий чоловік убив суперника”.

 

Це вбивство Сталін використав як привід для Великого терору і остаточної розправи з колишніми політичними супротивниками. Було знищено практично всіх учасників ХVІІ з’їзду ВКП(б) – понад тисячу чоловік.

 

Почалися процеси над Григорієм Зінов’євим (справжнє прізвище Радомисльський-Апфельбаум), Львом Каменєвим (Розенфельд), Георгієм П’ятаковим, Карлом Радеком (Собельсон), Миколою Бухаріним, Олексієм Риковим, Михайлом Тухачевським, Іоною Якіром та іншими.

 

Незважаючи на очевидну аморальність Сергія Кірова у приватному житті, яка дала можливість Сталіну знищити тисячі народу, в тому числі не найгірших комуністів, незважаючи на те, що Сергій Кіров ніколи не бував на Україні і нічого доброго для України не зробив, наш покірний, можна сказати трохи пришелепуватий, прихильник “світлого минулого” твердо охороняє назви українських міст з його іменем.

 

В Одеській області маємо місто, що отримало назву від найголовнішого комуніста – Іллічівськ (історична назва Бугові Хутори), а в Кіровоградській – Ульянівку (засновану у 1850 році як село Грушка).

 

Так Україна вшановує засновника злочинної партії більшовиків, творця тоталітарної держави, основоположника нечувано жорстоких методів управління більшовицькою імперією Володимира Ілліча Леніна.

 

Згадаймо “заслуги” Леніна перед народами Радянського Союзу, в тому числі й перед Україною. Скориставшись негараздами, що виникли в Росії через війну, Ленін організував Жовтневий переворот, в результаті чого до влади дорвалися більшовики. Інші партії були заборонені, що дозволило більшовикам безперешкодно і безконтрольно чинити все, що підказував їхній, не перевантажений освітою розум (серед тодішніх ленінських керівників-однопартійців лише Бронштейн-Троцький мав середню освіту, Джугашвілі-Сталін – незакінчену духовну семінарію, а Лазар Каганович взагалі – швець без освіти).

 

Заснована Леніним держава і започаткована ним система управління призвели до жахливих злочинів перед своїм народом.

 

Ілліч спричинив виникнення Громадянської війни, у якій загинуло біля 15 мільйонів чоловік, із них тільки два мільйони загинули на фронтах і в репресіях, а решта – від голоду і хвороб (так “успішно” більшовики господарювали).

 

Ілліч вчинив ліквідацію російської інтелігенції, про яку він говорив, що це пособники буржуазії, лакеї капіталу, які мають себе за мозок нації. Про інтелігенцію він сказав: “На деле это не мозг, а говно”.

 

Ілліч дав команду на знищення Української Народної Республіки і саме йому повинні “дякувати” громадяни України за ті “блага”, яких зазнали від російської більшовицької влади – згадаймо хоча б воєнні злочини муравйових-антонових-овсеєнків-котовських та інших “визволителів” нашого народу від українських націоналістів, голодомори 1920-х років, голодомор-геноцид 1932-33 років і цей ряд можна продовжувати до безмежності.

 

Ілліч запровадив табори для політв’язнів на Соловках, які потім переросли у ГУЛАГ і стали місцем катувань і знищення мільйонів громадян совєтської більшовицької держави.

 

Ілліч започаткував репресії і вбивства без суду і слідства – з його дозволу було розпочато “червоний терор”, а що вже говорити про цинічне убивство царської родини, яку нинішні москалі канонізували.

 

Дивний народ ті москалі: щиро поклоняються і жертві – цареві Миколі ІІ, – причисливши його до лику святих, і його катові, зберігаючи немов святиню тіло “вічно живого” Ілліча у Мавзолеї.

 

Ілліч розпочав грабування і нищення церков і священнослужителів, віддавши команду: “Провести изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей… с беспощадной решительностью. Чем большее число представителей духовенства удастся нам расстрелять, тем лучше”.

 

Цей “заповіт” успішно виконав його послідовник і спадкоємець Сталін, знищивши Українську православну автокефальну церкву (“… в Україні станом на 1927 рік було 10657 священиків. Через 6 років їх залишилося всього 200. Із 34 українських єпископів померли лише двоє, решта була знищена…” – цитата із газети “Слово Просвіти”, ч. 18, 2015 р.) і ліквідувавши Українську греко-католицьку церкву.

 

Життя показало, що теорія Леніна, для реалізації котрої творилися ці нелюдські злочини, була неправильною і нежиттєздатною. Ніякого комунізму ані соціалізму з безкласовим суспільством та без приватної власності на засоби виробництва більшовикам побудувати не вдалося. Все повернулося “на круги своя”:

- більшовицька імперія розпалася;

- у звільнених від більшовиків державах суспільство має і багатих, і бідних;

- запанувала і стала недоторканою приватна власність;

- відновилися УАПЦ і УГКЦ, атеїзм відійшов на задвірки історії, а більшість людей повернулася до батьківської віри, масово будуються нові храми, в тому числі на місці знищених комуністами.

 

Однак затуманений совок продовжує боготворити цього афериста, який свою злочинну і абсолютно неспроможну науково теорію намагався втілити в життя, відбираючи життя мільйонів і мільйонів своїх співгромадян.

 

Прикро спостерігати, наскільки у свідомість малороса вбили більшовицький образ світу – ми й сьогодні маємо в Україні не тільки міста – Іллічівськ, Ульянівку, але також футбольну команду, яка вже у 2002 році, у Незалежній Україні, “гонорово” поміняла собі назву на “Іллічівець”.

 

Відзначилася Одещина і з містом Котовськ (колишня Бірзула), назва якого походить від Григорія Котовського. Ось що про нього можна дізнатися із Вікіпедії: “Зробив кар’єру від кримінального злочинця до члена Союзного, Українського й Молдавського Центрального Виконавчого Комітету СРСР” (не лише він один при більшовиках вискакував з розбійників у державні діячі, ще вище стрибнув колишній бандит-грабіжник, яким донині захоплюються кацапи, Джугашвілі-Сталін).

 

Хоча у Вікіпедії дана вичерпна характеристика цього типа, все ж просяться на папір ще деякі факти з його життя.

 

Двадцятирічного Котовського заарештовували за фінансові махінації. Під час російсько-японської війни у 1904 році він не з’явився на призовний пункт і перейшов на нелегальне становище, очолював групу есерівських бойовиків, що займалася пограбуваннями.

 

В 1907 році засуджений до 12 років каторги. По шести роках неволі убив двох конвоїрів і втік. Сформував “бойову” групу і займався грабіжництвом у Бессарабії, здійснював напади і грабував майно заможних одеситів, жив у найдорожчих готелях Одеси.

 

1916 року був заарештований і засуджений до страти. Проте йому вдалося уникнути найгіршого, паче того, наступного року його умовно звільнили і направили на Румунський фронт. Там він примкнув до лівих есерів, а з березня 1918 року – до більшовиків, з якими здійснював пограбування в Одесі.

 

У 1920 році вступив до РКП(б) і став командувачем Кавказької дивізії, у 1921 році командував кавалерійськими частинами, що брали участь у придушенні селянських антибільшовицьких повстань в Україні.

 

Відзначився особливою жорстокістю у Битві під Базаром 17 листопада 1921 року, розстрілявши понад 400 полонених українців. Бранців, які зверталися до нього українською мовою, відправляв на розстріл, кажучи: “Там тебя зрозуміють”.

 

Дехто каже про одеситів, що це окрема нація в складі України, що вони живуть своїм життям і вважають себе правими в усіх питаннях. Насправді це далеко не так, бо згідно з переписом 2001 року більшість населення Одеси становлять українці – 61,6%, значну частку становлять росіяни – 29%, далі болгари – 1,7%, євреї – 1,2%.

 

Гірко спостерігати, що ота більшість одеситів-українців не тільки по-рабськи пошановує більшовицьких катів українського народу, але й дозволила нещодавно встановити пам’ятник бабі, про котру великий Тарас писав: “А Вторая доконала вдову-сиротину”.

 

Зігрівають серце совка і назви українських міст Орджонікідзе та Свердловськ. Ще один “щирий українець” Серго Орджонікідзе зробив карколомну більшовицьку кар’єру, дострибнувши з посади фельдшера приймального покою при нафтових промислах Асадулаєва в селищі Романи до очільника наркомату важкої промисловості СРСР.

 

З Україною його пов’язувало тільки те, що в січні 1918 року як тимчасовий надзвичайний комісар району України з більшовицькими військами займався пограбуванням українських селян, відбираючи у них продукти харчування для Петрограду і центральних районів Росії.

 

Щоправда, вже у квітні того ж року гетьманські війська розбили грабіжників і прогнали за межі України.

 

Стосовно Якова Михайловича Свердлова (справжнє його ймення ніхто достовірно не знає: одні кажуть, що від народження він називався Єшуа-Соломон Мовшевич, інші твердять – Янкель Міраїмович), то він в Україні ніколи не був і, як бачимо, українським походженням тут і не пахне.

 

В історію Мовшевич-Міраїмов увійшов як організатор розстрілу царської сім’ї. Про це у своїх спогадах прямо вказує Лев Троцький.

 

Не буду більше втомлювати читача біографіями злочинців-комуністів, іменами яких названі населені пункти в Україні. Нагадаю тільки про міста, для яких навіть чверті століття Незалежності не вистачило, щоб викинути ці комуно-більшовицькі назви до ганебної, кривавої історії більшовизму і забути про них назавжди: Димитров, Стаханов, Торез, Щорс, Комсомольск, Комсомольське, Красноармійськ, Первомайськ, Червоноград, Южнокомунарівськ.

 

Віриться, що закон “Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону їх символіки”, котрий підписав Президент України Петро Порошенко, буде виконаний і незабаром згаданим вище містам будуть повернуті їхні історичні назви.

Травень 2015 р.