Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина IІІ. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 9 вер. 2016 р., 09:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 вер. 2016 р., 10:15 ]
 

ГОДІ ТАБАЧИТИ – ПОРА ВИКУРЮВАТИ!

 

В своїй хаті своя правда і сила, і воля!

Тарас Шевченко

Сучасна епоха знаменується розпадом імперій, звільненням поневолених народів, самовизначенням націй, виникненням національних держав. Внаслідок розвалу Радянського Союзу утворилися нові незалежні держави (країни Прибалтики, Середньої Азії, Кавказу). Україна теж здобула незалежність, але не стала національною державою. Політичну, економічну, фінансову, інформаційну владу захопили промосковськи наструнчені пройдисвіти: колишні і теперішні комуністи, українофоби, зрусифіковані малороси, національно здеградовані відступники, користолюбці та одверті зрадники. Вони грубо вичавлюють національно свідомих, патріотично налаштованих працівників зі всіх щаблів державної влади.

 

Абсолютна більшість українців – історичних спадкоємців нашої землі – залишилася поза процесами державотворення і змушена жити у незалежній, але не своїй Україні. Сто днів правління Януковича показали, як виглядає демократія по-донецьки, як можна зневажати Конституцію і Закони, а нахабно творити своє: ці аморальні ставленики Москви незаконно сформували коаліцію та уряд, голосують “тушками”, відмінили вибори до місцевих рад і мають намір провести їх у вигідний для них термін.

 

Ще вчора вони блокували роботу Верховної Ради, вимагаючи підвищити соціальні стандарти, а сьогодні не виконують своїх передвиборчих обіцянок, що стосувалися покращення життя простих людей. Проте для Росії, для себе особисто і для зміцнення своєї влади працюють напористо і “результативно”. Тут і Чорноморський флот, і Межигір’я, і амністія дружків штибу Боделана з Бакаєм, і тиск на ЗМІ, і знущання над опозицією в парламенті.

 

Збурили українське суспільство призначенням на високі державні посади “полковника” Табачника, москволиза Семиноженка, екс-втікача Цушка. Різко змінили зовнішньополітичний курс і залишили беззахисну Україну наодинці з далеко не дружньою Росією.

 

Прошу звернути увагу, що Конституція не змінилася і Прем’єр-міністр надалі має величезні повноваження, але знає своє місце і сумлінно виконує всі вказівки Президента. Не пишуть один одному телеграми, листи; не обзивають один одного огидними словами, а дружно і злагоджено працюють. Ніхто зі скандалами не покидає коаліцію ані уряд – радше навпаки. Україну окупувала агресивна, потужна, згуртована команда, яку буде нелегко здолати.

 

Можна пояснювати причини нищівної поразки національно-демократичних сил через безвідповідальну і убогу політику очільників, які маючи абсолютні повноваження від українського народу з початку 2005 року, до відчаю переляканих політичних супротивників, не тільки втратили завойоване українським народом на Майдані та завойоване їхніми попередниками, але й, можна сказати, мирно – з рук в руки – передали владу п’ятій колоні – наскрізь промосковській, українофобській.

 

Слід говорити про незгуртованість, нерішучість, хворобливу амбіційність, комплекс меншовартості, зрадництво обранців українського народу. А насправді підтвердилася істина, що народ має таку владу, на яку заслуговує. І очільників суспільство обирає з-поміж себе – не кращих, а “собіподібних”.

 

Доки народ не стане національно свідомим, не стане нацією, доти й будуть нами правити або відверті ставленики Москви, що маємо сьогодні, або національно недорозвинуті представники народу, заражені духом радянського імперського інтернаціоналізму. Феномен інтернаціоналізму досконало висвітлив ще 1900-го року Іван Франко у праці “Поза межами можливого”: “Все, що йде поза рамами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації”.

 

Отже, висновок такий: головним суб’єктом історичного процесу є нація і тільки нація може здобути, побудувати, розвивати, захищати і зберігати у безпеці Незалежну Національну Державу. А представляти націю на вищих щаблях державної влади повинні достойні її сини – справжні українці, націонал-патріоти – сильні, розумні, благородні люди, а не малороси, інородці чи інакші покручі.

 

Нас привчили до думки, що обов’язково мусимо обирати з-поміж двох зол, і ми дуже радіємо, коли вдається обрати “менше зло”. Прикро, але на обрії українського політичного життя не видно яскравих лідерів, за якими готова піти нація. Не народився український Мойсей, не маємо українського Вашингтона “з новим та праведним законом”. Лідери деяких відомих проукраїнських партій шукають сильних, фінансово забезпечених спільників, щоб “притулитися” до них на наступних виборах. При цьому справді достойні політичні діячі, патріоти України освячують цих “спільників” своєю честю, гідністю, українськістю, прикривають їхні не зовсім добрі наміри і знову створюють ситуацію, коли до фінішу дійдуть ті, за кого рука не піднімається проголосувати.

 

Доки націонал-демократи будуть табачити (курити люльку миру) з такими політиками, доки будуть співтабачниками, не бачити нам повноцінної Української Національної Держави. Недавно появилася інформація, що Анатолій Матвієнко – голова Української республіканської партії “Собор”, яка сповідує національно-демократичну ідеологію, – розглядає можливість входження у блок з партією “Фронт Змін”, очолюваною Арсенієм Яценюком. Виникає декілька запитань не до того, яку ідеологію сповідує “Фронт Змін”, а безпосередньо до п. А. Яценюка.

 

1. У період президентської виборчої кампанії Арсеній Петрович заявляв, що він буде будувати Україну від Ужгорода до Владивостока з центром у Києві. Тобто виконувати програму Солженіцина “Как нам обустроить Россию?” і виправляти помилку Сталіна, який, будучи палким російським шовіністом, залишив столицю у Москві, чим врятував український народ від повної русифікації. Я не чув, щоб лідер “Фронту Змін” відмовився від цієї безсумнівно небезпечної для українського народу ідеї.

 

2. Недавно на телеканалі ТВі Арсеній Петрович давав інтерв’ю журналістові Мустафі Наєму (який, до речі, чудово володіє українською). Практично вся бесіда відбувалася російською мовою. Отакий вам націонал-хто?..

 

Слід нагадати, що сповідниця ліво-центристської ідеології, об’єднуватися з якою цілком резонно відмовляється Анатолій Сергійович, публічно завжди вживала виключно українську мову. А тут з журналістом, який крім державної зобов’язаний володіти ще кількома мовами, пан Яценюк запопадливо глаголить не по-нашому.

 

3. Українці дуже толерантно ставляться до всіх сущих на землі національностей. З розумінням сприймають, коли якоюсь державою править не представник корінної нації. Вважають за нормальне, що грузин Сталін правив Росією, а йому успішно допомагали єврей Каганович та росіянин (одягнутий у вишиванку, звану його оточенням “антисеміткою”) Хрущов. Ніхто не задає питань щодо національності нинішнього президента України. Але ж ніхто з них і не відрікався від рідної крові. Мер Ужгорода Сергій Ратушняк (та й не тільки) закидав пану Арсенію щодо його єврейськості. Той заперечував спорідненість із богообраним народом і обіцяв довести це через суд та покарати наклепників. Суду не відбулося, сумнів у правдивості Арсенія Петровича залишився. Крім того, недавно вийшла книга відомого на весь світ ученого – професора Рудольфа Мірського, у якій подані короткі біографічні відомості про 50 найвпливовіших євреїв України. Яценюк у цьому списку посів за рейтингом четверте місце. Справа не в тому – єврей Яценюк чи не єврей, справа у тому, чи говорить нам правду політик, який посягає на крісло лідера української нації. Але ж чим гірший, скажіть на милість, шановний Анатолій Матвієнко? Освіта, досвід організаційної, політичної, адміністративної роботи, відданість справі, патріотизм – все при ньому. А посади часто займають люди, які, як колись висловився президент України Леонід Кравчук, навіть туалету не збудували.

 

Пропоную іншу схему консолідації національно-патріотичних сил. Сьогодні, через двадцять років будівництва нашої Незалежної Держави, усім ясно, хто чого вартий. Викристалізувалася група національних лідерів, які готові віддати все для блага України. Треба тільки, щоб вони діяли разом, розподіливши заздалегідь найважливіші державні обов’язки, склавши Програму і скріпивши кров’ю клятву на вірність Україні і один одному. Люди з радістю проголосують за таке об’єднання політиків, і вони зможуть викурити з влади теперішніх промосковських неотес і повернути Державу українському народові. За ними піде і простий народ, і інтелігенція, і середній клас, і патріотично налаштовані заможні українці. До таких лідерів можна беззастережно зарахувати Івана Вакарчука (антипод табачників), Анатолія Гриценка, Олексія Івченка, Вячеслава Кириленка, Анатолія Матвієнка, Валентина Наливайченка, Володимира Огризка, Миколу Поровського, Віктора Ющенка. Потрібно негайно розпочати консультації і до Дня Конституції заявити про створення блоку керманичів української нації. Ефективність “блоку” можна буде перевірити вже на виборах до місцевих рад.

Червень 2010 р.

 

МОСКВА І “МОСКОВСКОЄ ВРЄМЯ”

Ще в ранньому дитинстві я зненавидів оте “московскоє время”. Коли маленьким невиспаним хлопчиком ішов по холодній вранішній росі, виганяючи на пасовисько корову, чув як з гучномовця, що ревів на все село, лунало: “Ґаваріт Масква! Масковскоє врємя сємь часов!” Не дивно, що був невиспаний: адже часова різниця між Саранськом і Львовом становить аж 81 хвилину, тобто мене змушували прокидатися майже на півтора години раніше, аніж це закладено для нашого краю матінкою-природою. Якщо ж врахувати, що я ще й до того ортодоксальна “сова”, то вранішнє розбудження було для мене справжньою мукою.

 

Ви запитаєте, до чого тут Саранськ, якщо говоримо про “московскоє время”? Справа в тому, що, строго кажучи, московського часу не існує. З шкільної лави відомо, що відлік географічної довготи починається від нульового (гринвіцького) меридіана, який проходить через Гринвіцьку обсерваторію в Англії. А години, які відбиває Біг Бен у Лондоні, визначаються як “час по Гринвічу”.

 

Далі щоп’ятнадцять градусів на схід час зростає на одну годину. Наприклад, у Празі, яка розташована на 14°25′ східної довготи, Відні – на 16°11′ сх. д., Стокгольмі – на 17°57′ сх. д., Осло, Варшаві, Римі годинники показують на одну годину більше. Щоб ніхто не ображався, цей часовий пояс назвали Центральний Європейський час.

 

Ще на годину більше показує годинник у Києві, який вмостився на 30°31′ сх. д. – отже, логічно називати час Київським.

 

Щодо наступного часового поясу, то для його назви ідеально підходить столиця древньої Мордовії Саранськ – 45°10′ сх. д., тому слід було б назвати Саранський час. Можна було б назвати і Муромський час (42°01′ сх. д.), і Астраханський час (48°сх. д.). І це було б більш справедливо, ніж “московскоє время”. Адже Москва як центр московського улусу постала на 37°36′56″ східної довготи – якраз посередині між Києвом і Саранськом, тому-то й не існує в природі московського часу. Можна сказати, що Москва від Саранська відірвалася, а до Києва не прилипла.

 

Не треба дивуватися, бо москалі уміють, висловлюючись путінським лексиконом, тирити: вкрали назву Русі, сфальшували історію – зреклися свого угро-фінського роду-племені і записали себе слов’янами, “потягнули” до Москви Київську Митрополію, от і час у єдинокровних братів-мордвинів тиранули.

Квітень 2011 р.

 

НЕ ОБРАЖАЙТЕ СВИНЮ

Часом погану людину називають свинею. Якщо ж людина препогана, підла, то можуть і заперечити: “Не ображайте свиню”. Хочеться заперечити і коли деяких представників нашого народу називають манкуртами або яничарами: “Не ображайте манкуртів (яничар)”. Манкурт – це людина, що забула все, окрім своїх основних функцій. Але манкуртами не стають добровільно. Полоненому вдягали на поголену голову щось схоже на шапку з свіжої шкіри верблюда. Його залишали в пустелі на кілька днів із зав’язаними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стискалася. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав або залишався жити, забуваючи про своє минуле та ставав ідеальним рабом. Чи можна за це звинувачувати манкурта, чи можна звинувачувати тих людей, які втратили розум у енкаведитських психіатричних лікарнях?

 

Яничари – поповнювалися примусовим набором дітей підданих християн (сербів, болгар та інших). Дітей переводили на іслам і виховували в дусі релігійного фанатизму та сліпого послуху. З них робили ідеальних воїнів, вірних своїм володарям. Яничарам було заборонено одружуватися та займатися господарством, вони жили з ласки держави і ставали надійною підпорою влади турецьких султанів. Знову ж таки, яничарами ставали з примусу.

 

А хто чи що примушує наших малоросів зрікатися рідної мови, вірно і ревно служити Москві, боротися за двомовність, за входження в якийсь союз із Росією і Білоруссю, спотворювати нашу історію, зневажати наших світочів духу і національних героїв? А ніхто!

 

Препогано-підла душа їхня шукає зверхності у приниженні рідного народу, української мови, культури, історії. Хоча іноді за це непогано платять, все-таки чинять вони скверну добровільно. На відміну від манкуртів і яничар.

 

Тому цю огидь треба називати перевертнями, покручами, виродками, недолюдками, хрунями, дегенератами, песиголовцями, худобою, бидлом та іншими бридкими словами.

Квітень 2011 р.

 

ДИВНІ ДІЛА ТВОЇ…

 

Відкритий лист ректору Українського католицького університету отцю Борисові Гудзяку

 

Всечесніший отче, шановний пане ректоре! Ваш працівник – начальник відділу інформації та зовнішніх зв’язків Володимир Павлів – написав статтю “Перейменування вулиць і комплекс меншовартості”, з якою можна ознайомитися в Інтернеті (zaxid.net). Дозвольте подати кілька цитат і дещо з написаного Вашим працівником прокоментувати.

 

Цитата: “На тему безглуздого перейменовування вулиць у Львові на Західнеті уже сказали немало розумних і справедливих слів”.

 

“Їм примітивам невтямки, що від називання вулиць іменами незнаних партизанів, графоманів і бджолярів, вони не вносять нічого потрібного ні до історії, ні до культури, ні до репутації міста. В нормальних містах вулицям дають імена людей чи назви подій, про які знають багато поколінь мешканців міста і країни – ці імена вивчають у школах, цінують і шанують громадяни. Імена неприйнятні чи невідомі зазвичай ніхто не запам’ятовує, тому перейменовані вулиці називають по-старому, або дають принагідні прізвиська”.

 

Коментар: Важко зрозуміти, чому людина, яка навчалася у Львівському політехнічному інституті та на факультеті філології Львівського університету ім. І.Франка, журналіст, що працював у самвидавному “Поступі” і газеті “Post- Поступ”, який понад п’ять років мешкав і працював у Варшаві перейменування вулиць депутатами Львівської міської ради першого демократичного скликання називає безглуздям.

 

Хочу нагадати йому, що, зліквідувавши разом з нацистами Польщу, більшовики негайно поміняли історичні назви вулиць Львова на імена своїх комуністичних вождів та відомих росіян, які не мали жодного відношення до нашого міста.

 

Чи може він вважає, що потрібно було залишити назви вулиць Леніна, Маркса, Енгельса, Ворошилова, Ватутіна, головного організатора голодомору 1932-33 рр. Косіора, бо про них знали всі львів’яни, змушені навчатися у радянських школах?

 

Усі країни, які звільнилися від московського поневолення 25–30 років тому також перейменували вулицю відомого у всьому світі уособлення зла – Володимира Леніна та інших дуже відомих комуністичних діячів.

 

У 1990–92 рр. міські депутати не тільки відновили історичні назви вулиць у місті Львові. Вони заборонили пануючу перед тим російськомовну рекламу, наочну агітацію, афіші, зрівняли кількість учнів в україномовних і російськомовних класах. Також позносили відомі Володимиру Павліву пам’ятники:

 

Леніну, який, обдуривши народи, заснував жорстоку, безбожну більшовицьку імперію;

 

Галану, який вірно служив комуністичній партії і який засуджував греко-католицьку церкву, написав статтю “Плюю на Папу”, писав неправду про взаємну підтримку нацистів та Ватикану;

 

Кузнєцову – радянському диверсанту-розвіднику, агенту НКВД, який вбивав керівників окупаційної німецької адміністрації у Рівному та Львові і підкидував сфабриковані Москвою документи, що до цього причетні УПА та ОУН. Після цього німці розстрілювали українців і спалювали українські села.

 

Цитата: “Добрим прикладом тут може бути вулиця Дудаєва у Львові, яка для людей культурних надалі залишається вулицею Лєрмонтова, а для невігласів – вулицею якогось чувака з російським прізвищем і невідомо якими заслугами”.

 

Коментар: Якщо на думку Павліва “чувак з російським прізвищем (хоча студент філологічного факультету мав би знати, що Дудаєв, Дасаєв, Басаєв, Газзаєв, Алієв і т.п. – не російські прізвища)” має перед Львовом невідомо які заслуги, то і Лєрмонтов, мабуть, навіть не догадувався про існування такого міста. Але той і той мають великі заслуги перед своїми народами. Лермонтов геніально описав, що таке Росія:

 

Прощай, немытая Россия,

Страна рабов, страна господ,

И вы, мундиры голубые,

И ты, им преданный народ.

Быть может, за стеной Кавказа

Сокроюсь от твоих пашей,

От их всевидящего глаза,

От их всеслышащих ушей.

 

А Джохар Дудаєв, до відома Павліва, зважився підняти чеченський народ на боротьбу за незалежність від “немитої Росії”, яка сотні літ гнобила кавказців. Він боровся і загинув як герой, тому львів’яни вирішили увічнити його пам’ять.

 

Цитата: “Якщо прийде покоління людей цивілізованих, то повернуть старі назви. Якщо прийде чергове покоління кретинів, то перейменують на своїх “героїв”, бо не матимуть ні знання цивілізованих правил, ні поваги до попередників”.

 

Коментар: Справді, “якщо прийде чергове покоління кретинів”, подібних до тих, що були перед першими демократами, то вони “повернуть старі назви” (Леніну, Сталіну, Марксу, Енгельсу), які і дотепер панують у деяких містах морально і психологічно сплюндрованої московитами України.

 

Цитата: “До того ж, Україна не є цивілізованою європейською державою, отже й перейменовування вулиць не супроводжує той процес, який при цьому мав би проходити в світі культурному. Тож в нас цілком реальною є ситуація, коли в паспорті в людини значиться вулиця Великого Комуніста, в рішеннях депутатів – вулиця Великого Націоналіста, а на табличках, на зміну яких з першого на другого немає грошей – взагалі вулиця Великого Німого”.

 

Коментар: Без коментарів.

 

Цитата: “Черговий приклад можемо отримати, якщо все ж відбудеться перейменування вулиці відомого польського письменника Бой-Желенського на невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського, бо це не стане торжеством національного духу, а ганебною демонстрацією комплексу меншовартості. Причина цього комплексу зрозуміла – примітивні нікчеми з обох боків Збруча, що волею обставин стали “господарями” у цьому місті, надалі почуваються у ньому тимчасовими і другосортними. Тож із гідною зневаги поквапливістю вони намагаються “помітити” тут свою присутність приблизно так, як песики мітять територію на розі кожної кам’яниці”.

 

Коментар: Не беруся судити, наскільки польський письменник Бой- Желенський є відомим, бо ні в радянський період, ні в наші часи не зустрічав у книжкових магазинах черг за його творами, тому й нічого з написаного ним не читав. Паче того, вважаю, що він не настільки відомий як Генрик Сенкевич, Адам Міцкевич, Юзеф Ігнатій Крашевський чи Станіслав Лем. Не називаю вже всесвітньо відомих англійських, американських, французьких, німецьких і т. д. письменників, іменами яких не названі львівські вулиці. Тому просто подаю коротку біографічну довідку:

 

Tadeusz Boy-Żeleński w latach 1892–1900 studiował medycynę na Uniwersytecie Jagiellońskim. Uczył się wprawdzie, ale też jednocześnie prowadził hulaszczy tryb życia, nie stroniąc od alkoholu i gry w karty. Na rok nawet przerwał studia, wpadł w nałóg karciarstwa hazardowego i najważniejszą kwestią życiową stały się dla niego pieniądze. Kiedy w 1901 roku otrzymał ostatecznie dyplom rozpoczął pracę w Szpitalu św. Ludwika. Myliłby się jednak ten, kto by pomyślał, że zmieni tryb życia, nadal często przebywał “u Turlińskiego” (w hotelu Pod Różą), czy Jamie Michalika, gdzie wesoło płynęło życie krakowskiej cyganeriі. – Źródło “http://pl.wikipedia.org/wiki/Tadeusz_Boy-”.

 

(“Тадеуш Бой-Желенський в 1892–1900 рр. навчався медицини в Ягеллонському університеті. Але разом з тим був гульвісою, зловживав алкоголем і грою в карти. На рік навіть перервав навчання, впав у залежність від картярського азарту і найважливішим життєвим питанням для нього стали гроші. Коли в 1901 р. отримав нарешті диплом, розпочав працю в шпиталі св. Людвіка. Помилиться, однак, той, хто б подумав, що змінив спосіб життя, надалі часто перебував “у Турлінського” (в готелю “Під Ружею”), чи Ямі Михалика, де весело текло життя краківської циганерії” – переклад мій).

 

Останні його праці про Бальзака й Стендаля і особливо Міцкевича проклали шлях марксистській літературній критиці в Польщі. (Українська радянська енциклопедія. У 12–ти томах. / За ред. М. Бажана. – 2-ге вид. – К., 1974–1985).

 

Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, коли більшовицька Росія і нацистська Німеччина напали на Польщу, Тадеуш Бой-Желенський не пішов воювати проти загарбників, як це зробили “незнані” українські партизани, не емігрував до Англії чи якоїсь нейтральної країни, а втік до Львова, який уже був окупований більшовиками, що разом з нацистами зліквідували його рідну Батьківщину як державу.

 

Більшовики, що знищили в Катині десятки тисяч польських офіцерів та інтелігентів, з якогось дива не тільки тепло прийняли Тадеуша Бой-Желенського, але призначили його на посаду професора Львівського університету. Чому? Очевидно, мав цей марксист якісь заслуги перед комуністичною Москвою. У Львові він також став членом редакційної колегії журналу Спілки радянських письменників “Nowe Widnokręgi”, публікував статті у “Червоному Прапорі” та брав участь у промосковських пропагандистських заходах.

 

Окупувавши Львів, гітлерівці стратили на Вулецьких горбах у липні 1941 року відомих науковців та членів їх родин. Усього 46 осіб, переважно поляків, в тому числі й Тадеуша Бой-Желенського.

 

Після війни лише іменем Бой-Желенського назвали львівську вулицю, а московська і польська влади аж до Перебудови лукаво інформували, що цих професорів розстріляли українські буржуазні націоналісти. Цікаво було б дізнатися, чому комуністи назвали вулицю лише іменем Бой-Желенського, а не вшанували всіх загиблих науковців (назвали ж колись радянські комуністи вулицю іменем Бакинських Комісарів)?

 

Або чому не назвали вулицю іменем Казимира Бартеля, який народився у Львові, тричі займав пост прем’єр-міністра Польщі, з 1930 року – ректор Львівської політехніки, натомість іменем Бой-Желенського, який у перші місяці 1940 року писав: “Я тепер працюю в українському університеті імені Івана Франка, отримую за це зарплату російськими рублями, читаю курс французької літератури єврейським студентам польською мовою”.

 

Щодо “невідомого українського націоналіста Тимчія-Лопатинського”, то можна зрозуміти Володимира Павліва – уродженця Казахстану, що здобув середню освіту у радянській школі. Адже тоді на уроках згадувалося лише про Бандеру, при цьому називали його українським буржуазним націоналістом та зрадником і ворогом українського народу. Імена інших чільних діячів ОУН-УПА, м’яко кажучи, замовчувалися.

 

Хоча, працюючи у самвидавному “Поступі”, Павлів повинен би щось знати про національно-визвольну боротьбу.

 

Отож подаю коротку біографічну довідку і на Володимира Тимчія, про якого у своїх працях згадують Степан Бандера, Петро Мірчук, Микола Климишин, Адольф Гладилович, Ярослав Стецько, Зиновій Книш, а також сучасні науковці Володимир Мороз, Ярослав Сватко, Микола Посівнич та інші.

 

Володимир Тимчій-Лопатинський – Крайовий Провідник на Західно-Українських Землях у 1939-40 рр. Він був ініціатором та співорганізатором проведення конгресу, на якому 9-10 лютого 1940 року створено революційну ОУН.

  

 

Володимир Тимчій – студент Львівського університету

 

Вже навчаючись у Стрийській гімназії він активно працював у патріотичних українських організаціях “Просвіті”, “Рідній школі”, “Пласті”, ОУН. Продовжував підпільну діяльність і під час навчання на гуманістичному фа- культеті Львівського університету.

 

Перед початком Другої світової війни Крайова Екзекутива, яку очолював Володимир Тимчій-Лопатинський, оголосила мобілізацію на два дні швидше, ніж польська адміністрація, що дозволило врятувати багато молоді від проливання крові в чужинецькій армії. Натомість сформовано українську “Самооборону”. Це перші військові формування ОУН, які брали участь в бойових діях. Створення відділів самооборони виправдало себе: селяни в багатьох місцях були врятовані від грабежів та терору деморалізованих вояків розбитих польських військових частин. Заготовлено багато зброї та боєприпасів. Це згодом позитивно вплинуло на творення і розбудову Української Повстанської Армії.

 

За активну політичну діяльність польський режим неодноразово кидав В. Тимчія до в’язниці, в тому числі тричі до Берези Картузької.

 

Він загинув у бою з енкаведистами 13 лютого 1940 року, коли за дорученням Степана Бандери і революційного Проводу повертався в Україну для підготовки повстання.

 

В архіві СБУ збереглася довідка: “При переходе границы ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ были обнаружены и преследуемые нарядом советских пограничников, которым оказали упорное сопротивление, и после того, как у них вышли все патроны и не желая сдаться пограничникам, ТЬІМЧИЙ, ОПРЬІШКО, ВАСИЛЬКОВ и ЛЕВИЦКАЯ взорвали себя последней оставшейся у них гранатой…”.

 

Про них народ склав пісню-баладу “Як Лопатинський з-за кордону”, яку на наших землях співали ще у 60-і роки.

 

До століття від дня його народження вдячні селяни 30 жовтня 2011 року встановили у селі Грабовець Стрийський пам’ятник Володимиру Тимчію-Лопатинському та загиблим разом з ним товаришам.

 

Велика родина Тимчіїв була патріотично налаштована і коли прийшла історична пора більшість із них стали в перших рядах борців за незалежність України. Багато Тимчіїв загинуло від рук польських, німецьких та більшовицьких катів.

 

Високодостойний всечесніший отче Борисе! З глибокою повагою ставлюся до Вашої участі у справі освіти і виховання української молоді. Захоплююся Вашою самовідданою працею на благо Української греко-католицької церкви та рідного народу. Високо ціную Вашу позицію коли Ви, на відміну усіх решти ректорів, не тільки відмовилися співпрацювати з спецслужбами, але й повідомили громадськість про спробу вербувати Вас.

 

Разом з тим хвилюють деякі справи, які виходять від викладачів Вашого університету.

 

Що може навчити молодого українця Володимир Павлів, для якого Володимир Тимчій-Лопатинський – “невідомий український націоналіст”, а Джохар Дудаєв – “якийсь чувак з російським прізвищем і невідомо якими заслугами”? Хіба личить працівникові УКУ у своїх статтях називати депутатів Львівської міської ради “примітивами”, “поколінням кретинів”, а заслужених людей – “незнаними партизанами, графоманами і бджолярами”, стверджувати, що “Україна не є цивілізованою європейською державою”?

 

Один із Ваших істориків переконує, що воїни УПА були різунами та антисемітами. Але мовчить про те,

- що ще у 1939 році польська армія, побита німцями, зганяла свою злість на беззбройних селянах вирізуючи і спалюючи українські села;

- мовчить про те, що йшла війна і були жертви з обох сторін, не виключаючи й мирного населення;

- мовчить про звірства Армії Крайової по відношенню до українців;

- мовчить про те, що УПА воювала на етнічних українських територіях – за визволення України від всіх загарбників: поляків, німців, росіян;

- мовчить про операцію “Вісла” і не вимагає від Польщі компенсації для українців.

 

Щодо антисемітизму, то історик тут переборщив – на час створення УПА німці вже, як це не сумно говорити, “єврейське питання” вирішили. Ті ж євреї, що вижили, якраз в загонах УПА і переховувалися.

 

Певний резонанс отримало звернення Ваших викладачів щодо вилучення зі складу Вертепу Жида, бо цей персонаж нібито принижує євреїв, демонструючи притаманні їм негативні риси. Кожна логічно мисляча людина скаже, що в такому разі треба йти далі і відмовитися від Старого Завіту, оскільки там іудеї – пращури євреїв – показані в дуже негативному на сьогоднішній день образі: винищили багато народів, були підступними, жадібними, жорстокими, навіть схвалюється інцест.

 

Хтось із викладачів УКУ написав, що не слід шукати негативу у сусідів, потрібно вдосконалюватися нам самим.

 

Отож пропоную Вашому Павліву вивчити правдиву історію національно-визвольної боротьби рідного народу та збагатити свій лексикон справжньою інтелігентною українською мовою, якою розмовляють більшість львів’ян.

 

Вашому історику – писати про свій народ те добре, на що він заслуговує, а погане про нас писали і писатимуть наші “запеклі друзі”, які мріють і далі панувати на поневолених колись українських землях.

 

Врешті-решт, могли б зайнятися ремонтом напівзруйнованої гробниці Львівської капітули на Личаківському цвинтарі, у якій покояться три митрополити (Григорій Яхимович, Юліан Сас-Куїловський, Спиридон Литвинович) та кілька десятків єпископів і крилошан, а також гробниці останнього греко-католицького єпископа Холмського Михайла Куземського. Бо на фоні могили Гавриїла Костельника, польських та вірменських єпископів, могили російських журналістів названі гробниці справляють гнітюче враження.

Щиро Ваш Василь Шпіцер,

міський голова Львова у 1990–94 рр.,

кандидат технічних наук

1.01.2012, м. Львів

 

ВИБОРИ, ВИБОРИ…

Нещодавно відбулися вибори до Верховної Ради України, у яких, дякувати Богові, успішно виступили нові, насичені молоддю політичні партії “Свобода” та “Удар”. Вже перші їхні кроки викликають повагу і навіть захоплення, бо вони, на відміну від своїх попередників, вимагають строго дотримуватися діючого законодавства.

 

Не можу утриматися від свого бачення діяльності галицьких “попередників”, тобто, представників нашого регіону у Верховній Раді протягом останніх двадцяти років.

 

Перед останніми парламентськими виборами по телевізору часто виступали народні обранці не одного скликання, що відносять себе до опозиції, й проливали рясні сльози над долею нашого народу, нашої держави, нашого майбутнього. Оповідали які вони патріоти, як палко люблять неньку-Україну і скаржилися, що державу розікрали, середній клас знищили, ще й прийняли злочинний закон про мови.

 

Ані на йоту не піддаю сумніву справедливість цих тверджень, лише хочу трохи поміркувати над причинами таких негативних наслідків після двох десятків років неперервної і, як вони стверджують, жертовної праці наших обранців та задати їм деякі питання.

 

Коли на “Заньківчанському вечорі” першого президента України Леоніда Кравчука запитали чому більшість українців зубожіли, а його друг Суркіс став таким багатим, той відповів, що Григорій Михайлович чинних законів не порушував, а діяв виключно у рамках законодавства, утвердженого Верховною Радою України.

 

Звичайно, і Леонідові Макаровичу, і депутатам ВР треба віддати належне за проголошення Самостійної України, за утвердження державними символами гімну “Ще не вмерла Україна”, Тризуба, синьо-жовтого Прапора та за інші рішучі й відповідальні політичні дії. Але що стосується державного майна, то саме депутати ВР, які насамперед повинні були за нього дбати й відповідати, відзначилися абсолютною некомпетентністю та байдужістю, можна навіть сказати злочинною бездіяльністю (чи навпаки – діяльністю?). Досить згадати про втрату, а насправді крадіж Українського торгового флоту, який мав двохмільярдний в доларах річний фінансовий оборот. Про цю справу Віктор Пилипенко, тодішній народний депутат, написав тривожне звернення: “Вважаю своїм обов’язком доповісти Верховній Раді, що Україна сьогодні перебуває на межі втрати свого торгового флоту. Мафіозні підприємства і ділки руйнують галузь, крадуть валюту, продають інтереси України”. Де ж були наші демократи, чому не допомогли припинити цей злочин?

 

Після здобуття Незалежності в Україні почалася гіперінфляція. Раніше таке прикре явище мало місце і в деяких інших країнах, але наш, як вони полюбляють про себе говорити, “високий інтелектуальний потенціал” ні у Верховній Раді, ні в Кабінеті Міністрів не зумів скористатися зарубіжним досвідом. У такій ситуації для крадіжок державного і громадянського майна наступила золота ера. Хто мав доступ до кредитів, той брав їх у непомірних об’ємах. Закуповував валюту, матеріальні цінності, нерухомість, навіть цілі державні підприємства, а через кілька місяців повертав суму, що на цей час уже становила одну-дві місячні зарплати. Таким чином розкрадання, неправедне наживання капіталів та грабунок українського народу тривали майже три роки.

 

Чому ж наші депутати, серед яких були не тільки письменники, але й економісти, не “прив’язали” карбованець до долара? Тоді подібні злодіяння були б неможливі. Наступним кроком в сфері обкрадання українців стала ваучерна приватизація – приватизація державного майна за широкої участі населення, яке було наділене ваучерами. Почалася вона у 1992 році, коли ще діяла Верховна Рада першого скликання. Нам видали приватизаційні цінні папери, які ми мали право вкладати у підприємства і ставати акціонерами. Я вклав свій ваучер у Львівський ламповий завод “Іскра”. Цей завод завжди був прибутковий і я надіявся, що за деякий час мій пай буде становити значну суму. Але недавно з’ясував, що вартість моїх акцій складає аж… 9 гривень і 25 копійок. Гаразд, заокруглимо цю суму до десяти гривень, помножимо її на 52 млн. (кількість громадян України у 1992 році) і отримаємо 520 мільйонів гривень – саме у таку суму оцінили майно держави Незалежна Україна народні депутати, серед яких, повторюю, були не тільки наші патріоти-письменники, але й патріоти-економісти, навіть патріоти-академіки.

 

Я запитую їх: звідки ж пізніше взялися мільярди гривень у Пінчука, Ахметова, Фірташа, Коломойського та інших українських (ой чи?) олігархів? Невже впали з неба, чи вони встигли за двадцять років заробити такі статки власною непосильною працею за кордоном, чи, можливо, їм дісталося те, що народні депутати скрили від свого народу і не пустили на ваучерну приватизацію?

 

Запитую також, чому за двадцять років я, як акціонер заводу “Іскра”, не одержав жодної копійки дивідендів? Щотижня на місцевому телебаченні у програмі “Хто тут живе?” вибірково показують багатих держслужбовців і запитують їх: “Для кого ви працюєте – для народу, чи для власного добробуту?” Наївне і смішне запитання, бо відповідь на нього дала Католицька Церква ще півтора тисячі років тому, запровадивши для тих, хто хоче працювати для народу, целібат.

 

Фактом на сьогоднішній день є те, що певні люди державу розікрали і придбали нерухомість. Чому ви не встановили податок на нерухомість і на предмети розкоші, як це зроблено у розвинутих демократичних країнах? Тоді ведучий програми показував би палаци, автомобілі, квартири, дорогоцінності не тільки держслужбовців, але й олігархів і повідомляв, що оцей добродій, котрий невідомо яким чином аж так доробився, платить таку-то суму податків і ці кошти йдуть на виконання соціальних програм. Громадяни були б вдячні і вам, і українським багатіям.

 

Ми нарікаємо, що владу в Україні захопили кримінальні авторитети, українофоби та проросійськи налаштовані політики. А чи немає тут і наших “доробків”? Є, та ще й які! Бо якщо комуністи й регіонали міцно тримаються вкупі і мають залізну партійну дисципліну, що багатьом виборцям навіть подобається, то наші демократи зробили все для того, щоб дезорієнтувати виборців і розсіяти їхні голоси. Вперше це сталося на президентських виборах 1991 року, на яких націонал-демократичний табір не зміг об’єднатися і окрім В’ячеслава Чорновола (набрав 23,3% голосів) балотувалися Левко Лук’яненко (4,5%) та Ігор Юхновський (1,7%). Не дивно, що виграв Леонід Кравчук, бо багато виборців вважали: якщо демократи не змогли знайти спільну мову поміж собою, то не зможуть вони керувати великою державою і поготів.

 

Згадаймо, що наші обранці творили у партійному будівництві.

 

Першого травня 1990 року відбувався урочистий мітинг на стадіоні “Україна” (тоді він мав назву “Дружба”). Слово попросив депутат Верховної Ради Богдан Горинь і оголосив, що вчора у Києві на базі Української Гельсінської Спілки була утворена Українська Республіканська Партія. Головою партії обрали Левка Лук’яненка, який, нагадую, у 1961 році був засуджений до розстрілу за те, що “з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР”. Богдан Горинь став головою обласної організації УРП. Десятки тисяч львів’ян захоплено вітали це повідомлення, бо розуміли, що нарешті наступив кінець однопартійному керівництву державою. Як голова Львівської міської ради, я сердечно привітав Богдана Миколайовича і пообіцяв виділити для партії приміщення. Тоді я сподівався, що у нас запанує двопартійна система – як і в Сполучених Штатах – тому вважав за необхідне забезпечити новостворену партію матеріальною базою.

  

Василь Шпіцер вітає Богдана Гориня зі створенням УРП

 

Депутати міської ради підтримали цей намір і ми виділили УРП будинок культури на вулиці В. Стефаника, 16. За якийсь час до мене прийшов відомий політв’язень, засуджений у 1961 році на п’ятнадцять років таборів суворого режиму у тій же справі, що й Левко Лук’яненко. Представився як голова партії Державна Самостійність України і попросив також забезпечити його партію приміщенням. Безмірно здивований, я почав з ним розмову:

- Ви знаєте пана Левка Лук’яненка? – запитую я.

- Так, ми відсиділи за антирадянську пропаганду.

- А чи знаєте, що він – один із засновників УРП?

- Знаю.

- Що ж вам не сподобалося в статуті цієї партії?

- О, там все гаразд!

- То чому б вам спільно, в лавах однієї партії, не працювати на благо України?

- Е, ні!

- Чому?

- Бо ні…

 

А далі пішло, поїхало…

 

В листопаді 1990 року була створена УНА‑УНСО, у грудні цього ж року заснована Демократична партія України, з 1991 року почала діяти Соціал-національна партія України (сьогоднішня “Свобода”).

 

Треба відзначити, що очолювали ці партії і входили до них не тільки достойні народні депутати, але й насправді великі українці, які жертвували власним добробутом і свободою, не сумніваюся, що готові були віддати життя за незалежну Україну. Чому ж вони не захотіли об’єднатися навколо одного лідера, як це пізніше зробили “регіонали”? Невже їх нічому не навчили багатосотлітні поразки нашого народу саме через невміння і небажання визнати когось із своїх єдинокровних братів очільником? Адже не стоять за плечима кожного з них російські чи інші спецслужби і не примушують їх чинити дурнуватий розбрат!

 

Наступними кроками у допомозі антиукраїнським силам стали розколи: у травні 1992 року від УРП відпала Українська консервативна республіканська партія, а в грудні цього ж року Рух фактично перетворився на партію і теж зазнав розколу. Про вагу кожної з названих вище партій у наш час, на жаль, соромно навіть говорити.

 

Через таку вашу, народні обранці, діяльність сьогодні маємо не дво-, а 202-партійну систему в Україні – для демократичного табору, зате антиукраїнські сили створили у Верховній Раді реальну двопартійність: ПР і КПУ.

 

Треба відмітити і небажання наших депутатів брати на себе конкретну відповідальність за розвиток відновленої держави. Перемігши на президентських виборах, Леонід Кравчук, який уже остаточно “побив горшки” з комуністами через його вклад у розвал Радянського Союзу та заборону компартії, звернувся до провідників Руху з пропозицією створити уряд на базі цієї партії. Йому відповіли, що Рух переходить у конструктивну опозицію.

 

Недавно Борис Козловський написав у газеті “Високий Замок”, що чув як після цієї пропозиції Вячеслав Максимович сказав: “Не буду у Кравчука козачком”. Шановні рухівці, а хто, по-вашому, зобов’язаний був практично з нуля будувати Незалежну Україну – проводити економічні реформи, створювати державну службу безпеки, формувати національну армію, розвивати дипломатичний корпус і т.д., і т.п.? Чи ви вважали, що зайнявши позиції контролерів-критиків у кріслах Верховної Ради, зможете примусити “колишніх” робити цю роботу за вас?

 

Ви відмовлялися від таких високих і відповідальних посад як перший віце-прем’єр-міністр України і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави Україна товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України і там позаймали місця бенкендорфи.

 

Ви віддали українофобам виконавчу владу і вони не тільки плідно скористалися нею для власного збагачення, але й швиденько позбулися Леоніда Кравчука. А вже за президентства його наступника процес позбавлення держави від ласих шматків майна пішов повним ходом.

 

Можу з глибокою пошаною назвати лише двох представників львівщини, які не побоялися покинути депутатство та високу посаду, перейшли працювати у Кабінет Міністрів України і зробили значний позитивний внесок у розвиток нашої держави – Віктора Пинзеника за його працю на посадах міністра економіки, віце-прем’єр-міністра, міністра фінансів та Івана Вакарчука як міністра освіти та науки України.

 

Щодо злочинного закону Ківалова-Колесніченка про основи державної мовної політики, то тут наші обранці мають особливі “заслуги”. Адже, поки круті хлопаки розкрадали державне майно, вам віддали гуманітарну сферу. За п’ятнадцять років ви зуміли угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографу, книговидавництва, радіо, телебачення. Ви не змогли навіть увести в дію та примусити українофобів виконувати хоч і недолугий, але закон – “Про мови в Українській РСР”, прийнятий Верховною Радою і підписаний головою Президії ВР Валентиною Шевченко ще у радянський період.

 

Ви ставите собі у заслугу, що записали в Конституцію статтю про державність української мови. Але ж це вже було записано у статті 2 цього закону: “Відповідно до Конституції Української РСР (888-09, 254к/96- ВР) державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова”.

 

Чому ви не вимагали (в тому числі через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: “Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова”?

 

Чому ви дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою? Адже вони подавали приклад решті україножерів. Відрадно, що представники “Свободи” у теперішній ВРУ категорично вимагають послуговуватися державною мовою. Віриться, що вони проявлять у цій справі несхитну твердість і реально нададуть нашій мові належного статусу.

 

Що завадило вам виконати статтю 32: “З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою… і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів. Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва” та статтю 33: “В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова”?

 

Саме ваша бездіяльність, безпорадність, безвідповідальність надихнули цих мерзотників запровадити новий закон, який значно гірший аніж той, що діяв коли ми були московською колонією. Сумно і гірко було слухати ваші пустопорожні патякання про те, що ви зробите, коли у жовтні 2012 року переможете діючу злочинну владу. Зрештою, про яку перемогу можна було говорити, коли на вибори пішли аж п’ять мікроскопічних нібито опозиційних партій? Вони відбирали голоси в прохідних партій і саме через них опозиція недобрала майже десяток мандатів.

 

На виборах 1990 року ми перемогли тому, що всі Товариства і громадські організації, які тоді мали право висувати кандидатів у депутати, об’єдналися проти діючої комуністичної влади. Об’єднання всіх опозиційних сил треба було повторити і зараз, бо правляча в Україні камарилья ще гірша і небезпечніша, аніж у ті часи. Але…

 

Коли ж говорити про знищення середнього класу, то він таки залишився. До нього належать якраз народні обранці, що встановили собі величезні, порівняно з посполитими громадянами України, зарплати, пенсії, матеріальні допомоги, представницькі витрати та інші найвишуканіші пільги. Отримали в столиці дорогі помешкання і стали довічними українськими політичними столичними рантьє. І жодного разу я не чув, щоб хтось з наших депутатів голосував проти призначення для себе таких благ.

 

Недалеко вже й до наступних президентських виборів. І щораз частіше у мене виникає питання чи не повториться фарс “кучма-симоненко”? Про наявність такого плану прохопився “диригент” депутатського корпусу у Верховній Раді від Партії регіонів Михайло Чечетов. У властивій йому манері вискакувати наперед він повідомив, що у другий тур вийдуть чинний президент та Олег Тягнибок і Янукович переможе. Наскільки це реально? Дуже навіть. Бо хто міг у 1999 році припустити, що комуніст Симоненко вийде у другий тур, здолавши таких потужних суперників як Олександр Мороз, Олександр Ткаченко та Євген Марчук? Тодішні опитування показували, що будь-хто із цієї трійки перемагав Кучму і лише комуніст гарантовано програвав діючому президенту. Але добре спланована за кілька років до виборів кампанія дала необхідний Кучмі результат.

 

Сучасна епоха знаменується розпадом імперій, звільненням поневолених народів, самовизначенням націй, виникненням національних держав. Незалежною стала й Україна і два десятиліття ми як могли будували свою віками омріяну Державу. Були помилки, невдачі, дрібні зради окремих громадян, шалений опір п’ятої колони, хабарництво, корупція. І все-таки ми зайняли належне місце у міжнародній спільноті і нас визнав увесь цивілізований світ. На жаль, останні президентські вибори стали для України майже катастрофічними. Обдурений примітивними обіцянками легкого життя, зазомбований імперсько-комуністичною, антиукраїнською пропагандою, Схід обрав Президентом України яйцефоба – “проффесора” Януковича.

 

Можна пояснювати причини нищівної поразки національно-демократичних сил безвідповідальною і убогою політикою наших очільників. Можна говорити про незгуртованість, нерішучість, хворобливу амбіційність, комплекс меншовартості, зрадництво обранців нашого народу. А насправді підтвердилася істина, що народ має таку владу, на яку заслуговує. І очільників суспільство обирає з-поміж себе не кращих, а “собі подібних”.

 

Доки народ не стане національно свідомим, не стане нацією, доти й будуть правити нами відверті ставленики Москви, негідники або нездари.

 

На відміну від свого попередника, який прагнув запровадити демократичний устрій у молодій, постколоніальній державі і якого не зрозумів вирощений у тоталітарній державі народ, Віктор Янукович миттєво зосередив у своїх руках всю повноту влади, а на найвідповідальніші державні пости призначив відданих йому людей, на жаль, здебільшого україножерів – як недорікуватий Прем’єр-міністр чи “полковник” Табачник.

 

Політичну, економічну, фінансову, інформаційну владу захопили промосковськи наструнчені пройдисвіти: колишні і теперішні комуністи, українофоби, зрусифіковані малороси, національно здеґрадовані відступники, користолюбці та одверті зрадники. Вони грубо вичавлюють національно свідомих, патріотично налаштованих працівників зі всіх щаблів державної влади.

 

Абсолютна більшість українців – історичних спадкоємців нашої землі – залишилася поза процесами державотворення і змушена жити у незалежній, але не своїй Україні. Почалося тотальне розкрадання держави і нищення малого та середнього бізнесу, обмеження сфер вжитку української мови, натомість насаджування російської.

 

Ще вчора – за президентства Віктора Ющенка – регіонали блокували роботу Верховної Ради, вимагаючи підвищити соціальні стандарти, а зараз не виконують своїх передвиборчих обіцянок, що стосувалися покращення життя простих людей “вже сьогодні”.

 

Україну окупувала агресивна, потужна, згуртована команда, гіршої від якої, мабуть, на українських землях не було ніколи і яку можна буде здолати лише шляхом обрання проукраїнського президента замість Януковича.

 

Якщо ми хочемо врятувати себе від поголовного озлидніння, а державу – від можливої втрати Незалежності, то найпершим кроком має стати перемога представника національно-патріотичних та демократичних сил над Віктором Януковичем. Бо саме він тримає у своїх руках абсолютну владу в Україні.

 

Останні вибори до Верховної Ради показали, що Україна має лідерів, здатних повести за собою народ і боротися проти існуючої камарильї. Очолювані ними опозиційні партії, хоч не домоглися більшості у ВР, все-таки діють надзвичайно енергійно і не дозволяють регіоналам разом з комуністами порушувати Конституцію та чинне законодавство. Особливо заслуговують доброго слова депутати від “Свободи”, які у Верховній Раді проявляють високу активність та патріотизм. Проте сьогодні ще не всі громадяни Соборної України вірно сприймають націоналізм, який є засадничою ідеологією “Свободи”, тому на президентських виборах представник від цієї партії, безумовно, набере значну кількість голосів, однак не зможе стати Президентом України.

 

Нас привчили до думки, що обов’язково мусимо обирати з-поміж двох зол, і ми дуже радіємо, коли вдається обрати “менше зло”. Якщо у другий тур наступних президентських виборів вийдуть Тягнибок і Янукович, то для виборців Південного Сходу України “меншим злом” все-таки буде чинний президент. У цій ситуації Тягнибоку буде протидіяти і світове співтовариство, як це сталося, коли у Франції в другий тур вийшов націоналіст Ле Пен, а потім і в Австрії. Враховуючи ще й адмінресурс та вплив українського і зарубіжного єврейства, говорити про можливість перемоги претендента від націоналістичних сил України просто недоречно. Тому треба шукати інші можливості.

 

Завершуючи свої роздуми, хочу сказати, що ми маємо найголовніше – Незалежну Україну. Вона є і буде завжди, бо так хоче український народ! А нашій верхівці – і депутатам, і олігархам – ця держава просто вкрай необхідна, оскільки мають від неї все, що їм заманеться. Ні в Росію, ні в Євросоюз вони не будуть рватися, бо у першому випадку їх тут же обберуть, а, можливо, навіть посадять, а в другому – не буде такої змоги жирувати за рахунок своїх співгромадян. Але через двадцять років, коли мине біблійний сорокарічний термін, наші діти і внуки почнуть будувати найкращу у світі державу на ім’я Україна.

Березень 2013 р.

 

КИДАЛОВО ПОДЕШЕВІЛО

В українській мові слова “кидалово” не існує. Я запозичив його з “вєлікого і могучєго”, який зобов’язаний знати відповідно до закону Кідалова-Колєсніченка. Воно походить від слова “кідала”, що за їхніми словниками означає “аферіст, жулік, плут, мошеннік, шулєр, обманщик”. На українську ці слова відповідно перекладаються як “аферист, шахрай, шулер, брехун”. Як бачимо, це паскудне слово дійсно підтверджує велич “общепонятного”, бо має з десяток синонімів (хоча коли взяти російсько-український словник і поглянути на простеньке широковживане слово “по”, то від цієї “величі” не залишиться й сліду).

 

Але вражає інше: із ряду зазначених слів тільки одне справді українське – “брехня”, решта ж внесені в нашу солов’їну мову з сучасної російської такими перевертнями як Колєсніченко та забродами-кідаловими. Та й не могло бути в нашій мові таких огидних слів, бо українці ніколи в своїй історії нікого не дурили, не обшахраювали, не наживалися за рахунок ближнього. Все це принесли до нас зайди та окупанти.

 

Такий трохи незвичний вступ я зробив тому, що антиукраїнська Партія регіонів широко застосовує “кідалово” в своїх політичних маневрах. Вперше ми це побачили, коли на президентських виборах 2004 року тодішній прем’єр-міністр України Віктор Янукович прилетів до Івано-Франківська на зустріч із виборцями. В момент виходу з автобуса хтось із студентів кинув у нього яйце. Здоровенний хлописько, якого його політтехнологи представляли Залізним Господарем, вхопився за груди і з переляку чи від втрати свідомості впав. Ходили чутки, що бідолаха навіть наклав у штани. По телевізору його показали на лікарняному ліжку в реанімації, з якого він просторікував, що терористів обов’язково Бог покарає. Лікарі говорили про “колаптоїдний стан” та можливі “патологічні зміни”. Губернатор Прикарпаття заявляв, що у прем’єра кинули два камені, Ганна Герман говорила про важкий тупий предмет, а Тарасик Чорновіл – про камінь. Правда, незадовго країна побачила, що замість Залізного Господаря у виборах бере участь людина, котра впала від звичайного курячого яйця. А його прислужники дурили народ байками про “тупі важкі предмети” та “колаптоїдні стани”. До того ж Чорновіл через кілька років признався, що він збрехав про камінь (єдиний раз в житті), а “теракт” був спланований в адміністрації тодішнього президента.

  

 Яке щастя! Вижив, не помер з переляку, лише…

 

Наступне “кидалово” Янукович запустив на президентських виборах 2010 року, даючи примітивні обіцянки про достойне життя “вже сьогодні”, “дві мови – одна країна”, підтримку малого і середнього бізнесу, підвищення пенсій, зниження податків, 1 млн. квартир для молоді, децентралізацію влади та розширення повноважень місцевого самоврядування. Йому вдалося черговий раз “кинути” більшість виборців.

 

Обдурений примітивними обіцянками легкого життя, зазомбований імперсько-комуністичною, антиукраїнською пропагандою, Схід обрав Президентом України “проффесора” Януковича.

 

На відміну від свого попередника, який прагнув запровадити демократичний устрій у молодій, постколоніальній державі і якого не зрозумів вирощений у тоталітарній державі народ, Віктор Янукович миттєво зосередив у своїх руках всю повноту влади, хоча перед виборами говорив про “децентралізацію”.

 

Почалося тотальне розкрадання держави і нищення малого та середнього бізнесу, пенсійна реформа не тільки зупинила ріст пенсій, але й збільшила вік виходу на пенсію та необхідний для цього стаж роботи.

 

Податкова реформа призвела до масового спротиву підприємців, замість будувати квартири для молоді колосальні кошти, значна частина яких розкрадалася, витрачали на стадіони. Рівень життя українців з кожним днем падає, хіба що діти Януковича стають безмірно багатими. Єдине, що регіонали частково виконали з перевиборних обіцянок – це з порушенням процедури і регламенту “протягнули” закон Ківалова-Колєсніченка, який майже остаточно розділив український народ, бо обмежує сфери вжитку української мови, натомість насаджує російську.

 

Як бачимо, Україну окупувала агресивна, потужна, згуртована команда, гіршої від якої, мабуть, на українських землях не було ніколи і яку можна буде здолати лише шляхом обрання проукраїнського президента замість Януковича. Це зрозуміли навіть на Східній Україні, тому діюча камарилья прагне вчинити чергове “кидалово”.

 

Розпочали з кидання сніжок, які є дешевшими від яєць – звідси й назва статті. Молоді люди, які брали участь у мітингу 02 квітня 2013 року біля Верховної Ради, увечері закидали сніжками депутаток-регіоналок Ірину Горіну, Юлію Льовочкіну, Ірину Бережну, радницю президента Марину Ставнійчук та зрадників “Батьківщини” Табалових.

 

Горіна розказала: “Мені по голові заїхали великим шматком землі – і у мене велика шишка і подряпина. Я одразу поїхала додому”. Пізніше Горіна заявила, що її хотіли вбити і звернулася до міліції з відповідною заявою, а Чечетов навіть стверджував, що вона зі струсом мозку перебуває в лікарні.

 

Пригадуєте, як в Івано-Франківську куряче яйце в уяві регіоналів перетворилося на каміння та важкі тупі предмети? Тоді обман легко розкрили, бо подія була зафіксована численними журналістами. Тепер же довести, що Чечетов бреше буде важче, бо регіоналам служать не тільки прокуратура, міліція, суди, але й, безперечно, медицина. Тому діагноз буде ставити не лікар, а Чечетов. Міліція як належиться відкрила провадження за статтею хуліганство і почала допитувати підозрюваних у цих діях активістів “Свободи”.

 

Регіонали відразу вхопилися за той інцидент і видали на гора заяву, в якій використані такі істеричні звороти як “фашизм на порозі, опозиція перейшла до звірства й терору”, “заохочення неофашизму”. Причому вони зараховують причетними до цього не тільки Олега Тягнибока, але й донедавна російськомовного Віталія Кличка і підозрюваного у єврейському походженні Арсенія Яценюка, який на останніх президентських виборах збирався будувати Україну від Чопу до Владивостока (план О. Солженіцина).

 

Чомусь вони не впадали у праведний гнів і не називали фашизмом зґвалтування, вбивство та спалення нещасної Оксани Макар, з гумором коментували провокації проти опозиційних депутаток, коли їх виганяли з Харківської міської лікарні та коли у Харкові облили зеленкою захисників Юлії Тимошенко, а катування і вбивство їхньою колишньою довіреною особою Лозінським неозброєного селянина Валерія Олійника сором’язливо назвали хуліганством.

 

Для них кидання сніжок політичними супротивниками і жорстоке вбивство людини прихильником їхньої партії оцінюється однаково – хуліганство. Проте сніжки прихильників опозиції у їхньому трактуванні небезпечніші, бо це “фашизм, тероризм, звірство”.

 

Лідери опозиційних партій одразу засудили дії нерозумних (або й підготовлених спецслужбами) молодиків і назвали це сніжкокидання провокацією. Арсеній Яценюк вимагає від міністра внутрішніх справ негайно знайти і покарати цих людей. Його підтримали лідери фракцій УДАР та “Свобода”. Олег Тягнибок заявив, що опозиційні лідери непричетні до організації цих провокацій і не проводили жодних інструктажів.

 

Микола Княжицький поглянув на цю справу дещо по-іншому: “Ми розуміємо, чому ці молоді люди і пенсіонерки кидалися саме на цих політиків. Бо саме вони, не даючи вільно обирати, в тій чи іншій формі підіграючи владі, обслуговуючи цей антиукраїнський режим, який навіть голодомор знову хоче примусити нас забути, – забирають майбутнє у цієї молоді і гідну старість у людей старшого віку.

 

Ніхто з “постраждалих” не захистив від нахабних міліціонерів Олександру Кужель, Людмилу Денисову і Тетяну Слюз, коли їх били. Вони не сказали своєму колезі по партії, а для декого і другу Кернесу, що посилати найманців, які обливаються зеленкою та кидаються лайном – гидко і низько. Я вже мовчу про долю Тимошенко і Луценка.

 

Тому не опозиція повинна каятися, а Шуфрич і Чечетов самі повинні просити пробачення у власного народу і у власних колег-жінок по фракції за той стан, у якому ми опинилися”.

 

Виглядає, що кидання сніжок справді було провокацією, організованою “кидалами”-регіоналами, бо не встигла ще впасти остання сніжка, як появилася заява служб Януковича, яка закінчується словами: “Партія регіонів неодноразово попереджала про загрозу неофашизму в Україні. Сьогодні все голосніше лунають нацистські заклики до фізичного насильства і терору по відношенню до інакомислячих, до людей іншої віри, національності, мовних традицій. Фашизм – на порозі українського Дому. Закликаємо громадян України дати рішучу відсіч “коричневим” (до них, повторюю, зараховують і Кличка з Яценюком – В.Ш.), не допустити сповзання країни в хаос громадянського протистояння й політичного тероризму!”.

 

Як бачимо, нове “кидалово” від Януковича полягає у залякуванні південно-східного електорату неофашистською загрозою, подібно як комуністична пропаганда страшила бідного совка американцями (щоправда, коли впала залізна завіса, то внук Хрущова, який твердив, що в майбутньому американці житимуть при комунізмі, чи не першим рвонув у країну “загниваючого капіталізму”).

 

Російський народ десятиліттями вірив цій глупоті і говорив: “Ґ…мно будєм кушать, лішь би нє било войни”.

 

Якщо такими ж наївними, легконапучуваними й надалі будуть прихильники нинішнього президента і він переможе на виборах 2015 року, то Чечетов скаже про українських виборців: “Ми іх развєлі как котят”.

Квітень 2013 р.

 

ОПЕРАЦІЯ “ЗАПАД”

Член фракції комуністів Євген Царьков 21 вересня 2012 року заявив, що свого часу “НКВД мало давило бандерівців”. Очевидно, що для нехристів-комуністів, яскравим представником яких є Царьков та йому подібні людці, “розстрілювали мало”, морили голодом мало, вивозили на Сибір мало, силоміць відправляли на “стройки века” мало – за третину століття знищили всього якихось сорок чи п’ятдесят мільйонів власних громадян, з яких добра половина були українцями.

 

Ця червона огидь дотепер не хоче усвідомити своєї злочинної суті, а продовжує і далі брехати, обкрадати народ і державу та опаплюжувати справжніх борців за незалежність України. Тому не маємо права забувати про їхні злочини, а зобов’язані постійно тикати їхні окривавлені мармизи в ленінсько-сталінське минуле, щоб раз по раз показувати їм жахи більшовицько-енкаведистського правління.

 

Однією із таких немилосердних акцій комуністів проти українців Галичини була операція “Запад” – найбільш масова, проведена у 1947 році в стислі терміни сталінська депортація, що стала справжньою етнодемографічною катастрофою. Підставою до її проведення стала постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року “Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців”. Цією акцією російські шовіністи хотіли знищити національно-визвольний рух в Західній Україні, позбавивши членів УПА опертя на місцеве населення, а також забезпечити вугільну промисловість СРСР робочою силою. Для цього було заплановано вивезти у Сибір, Казахстан, Далекий Схід біля 75 тисяч осіб із Західної України.

 

Для виконання урядової постанови був складений “План заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР” та “План оперативних заходів по виконанню розпоряджень МВС СРСР № 38/3- 7983 про відправлення 50 ешелонів спецконтингенту із західних областей України”.

 

В Україні за виконання операції “Запад” відповідав “справжній укра їнець” Лазар Мойсеєвич Каганович, що був у той час першим секретарем КП(б)У, а виконавчим керівником акції був призначений інший “українець у вишиванці” Микита Хрущов. Підготовка до проведення депортації проводилася надзвичайно ретельно, в умовах глибокої секретності. У плануванні були задіяні місцеві райкоми КП(б), райвідділи МВС і МДБ. Депортацію проводили МДБ та МВС УРСР.

 

Акція почалась 21 жовтня 1947 року о шостій годині ранку під безпосереднім керівництвом заступника міністра внутрішніх справ УРСР Дятлова. Вона тривала всього добу (у деяких областях через сніги розтягнулась на два дні). У заздалегідь підготовлених списках, з якими приходили до хат енкаведисти та партійні працівники, були вказані адреси та прізвища глав сімей. Виселяли всіх, хто на цей момент знаходився в приміщенні. Люди могли взяти зі собою в дорогу мінімум необхідних речей. Потім їх везли до пересильних тюрем.

 

Внаслідок операції “Запад” із Західної України виселили 76 192 особи. Серед вивезених: жінок – 35 152, чоловіків – 18 866, дітей – 22 174.

 

Тисячі депортованих літніх людей і дітей померло під час транспортування та в перші місяці перебування в “отдаленных уголках необъятной Родины”.

 

Про подальшу долю виселенців можемо дещо дізнатися із такого документа:

 

28 ноября 1947 г.

Совершенно секретно

ЗАМЕСТИТЕЛЮ ПРЕДСЕДАТЕЛЯ

СОВЕТА МИНИСТРОВ СССР ТОВАРИШУ БЕРИЯ Л. П.

Согласно постановлению правительства из западных областей Украинской ССР переселено 26460 семей активных националистов и бандитов. В соответствии с постановлением Совета Министров СССР № 3214‑10 50 с от 10 сентября с. г. 21197 семей (61066 человек) направлены на работу в угольную промышленность восточных районов СССР. Остальные 5264 семьи или 15202 человека направлены в Омскую область и используются на промышленных предприятиях и в сельском хозяйстве.

 

Семьи спецпереселенцев, не имеющих в своем составе трудоспособных членов, которых можно было бы использовать на предприятиях угольной промышленности или на других предприятиях, испытывают крайнюю нужду в помощи продовольствием, одеждой и обувью.

 

Проведенной органами МВД проверкой среди спецпереселенцев из западных областей Украины выявлено 3536 семей (7186 чел.), в составе которых не имеется трудоспособных членов.

 

В связи с тяжелым положением указанных семей спецпереселенцев МВД СССР считает необходимым на первое время в течение декабря 1947 года и 1-го квартала 1948 года оказать им безвозмездную помощь (яку і не думали надавати) продовольствием из расчета в день на одного человека: муки – 150 граммов, крупы – 50 граммов, соли – 15 граммов и сахара (только детям) – 15 граммов.

 

Министерство внутренних дел СССР считает также необходимым обязать Совет Министров Казахской ССР, Красноярский крайисполком и облисполкомы Кемеровской, Молотовской, Омской, Иркутской, Челябинской и Читинской областей в течении декабря 1947 года и января 1948 года принять все необходимые меры по устройству указанных семей в колхозах, совхозах, а также в промысловых артелях подсобных предприятий местной промышленности.

Министр внутренних дел СССР С.

Круглов

ЦГАОР СССР. Ф. 9479, оп. 1, спр. 372, арк. 74.

 

Як бачимо, незважаючи на таку досконалу підготовку до проведення операції “Запад”, предки Царькова вивезли понад три з половиною тисячі сімей, що не мали працездатних членів. Для чого? На це дає пояснення наступний документ:

 

Секретно

Секретарю ЦК КП(б)У

товарищу Мельникову Л. Г.

Докладная записка о выселении семей активных участников ОУНовско-бандитсткого подполья из Дрогобычской области В соответствии с решением правительства, в Дрогобычской области органами Министерства государственной безопасности, при помощи областной партийной организации, проведено выселение семей активных участников ОУНовско-бандитсткого подполья.

 

В результате проведенной работы, выселено из области в отдельные районы Советского Союза 4.559 семей, в составе 14.486 человек, в том числе мужчин – 3.613 чел., женщин – 6.410 чел., детей – 4.463 чел.

 

По состоянию на 24 октября взято на учет рабочих лошадей, изъятых у выселенных семей, – 974, лошадей-молодняка – 134, молочных коров – 3220, бычков и телят – 1972, свиней – 720, овец и коз – 387.

 

Работа по упорядочению изъятого у выселенных семей имущества будет закончена к 27 октября.

Секретарь Дрогобычского Обкома КП(б)У

Горобец

ЦДАГОУ. Ф. 1, оп. 23, спр. 4963, арк. 21-23.

 

Отож людей вивезли голих-босих, зате скільки добра залишилося для комуністичної потолочі: харчі, будівлі, сади, меблі, одяг, худоба. А це ж м’ясо, можна жерти й жерти!

 

Ось за такими можливостями грабувати, ґвалтувати, принижувати людей нинішні комуністичні голуби царькови-симоненки й банують.

 

Цими днями минає 66 років, відколи було прийняте рішення про проведення операції “Запад”. Колишні репресовані, демократичні партії й організації планують засудити операцію “Запад” на загальноміському вічі, що відбудеться біля пам’ятника Тарасові Шевченку о 14 годині 20 жовтня 2013 року у Львові.

Лев Величко, Василь Шпіцер

 

ЧОГО НАС УЧИТЬ КРИВАВИЙ МАЙДАН?

Кажуть, що свободу можна здобути лише ціною пролитої крові. На відміну від першого, Помаранчевого Майдану, нинішній Майдан був таки залитий кров’ю.

 

Двічі судимий дрібний злодійчук, обраний “старшими братами”, які захопили опустілі під час штучного Голодомору українські садиби, та омоскаленою місцевою публікою президент України, віддав наказ побити до крові студентську молодь.

 

Виникають два класичні запитання: “Хто винен?” і “Що робити?” Спробую відповісти на них, але дещо поміняю їхнє формулювання: “Як це сталося?” і “Як цю дурість Януковича використати?”.

 

Щодо першого, то майже все зрозуміло. Доклавши немало зусиль, щоб південно-східні москвофіли і навіть “п’ята колона” сприйняли євроінтеграцію, Віктор Федорович раптом “здрейфив” і не підписав відповідної угоди. У Євросоюзі це викликало щонайменше здивування і розчарування (бо навіщо було стільки років морочити голови очільникам європейських держав?), а в Україні – розпач, гнів, відразу до існуючої ницої влади.

 

Українці вже досить натерпілися у багатосотлітньому московському ярмі і хочуть повернутися назад до Європи. Особливо цього прагне українська молодь, яка вже народилася в незалежній Україні, виросла вільною, незазомбованою і може дати абсолютно вірну оцінку як європейським, так і московсько-азійським моральним та матеріальним вартостям.

 

Сотні тисяч молодих дівчат і хлопців – студентів, учнів шкіл, працюючих і безробітних – вийшли на майдани, щоб продемонструвати світові своє бажання жити в Європі. Вони вимагають від чинного керівництва держави виправити скоєну помилку і підписати угоду про євроінтеграцію.

 

Отут то цей полохливий здоров’як, що втратив у Івано-Франківську свідомість від запущеного у нього яйця (потім прикинувся смертельно пораненим і на лікарняному ліжку зі сльозами на очах просторікував, що Господь покарає того, хто кинув у нього “важким предметом”) вирішив, що українці такі ж боягузи, як він, і після побиття вже не повернуться на Майдан. Але пролита кров тільки додала нашому доброму народові ненависті та люті проти цієї неславної камарильї і в неділю Майдан заповнили сотні тисяч обурених людей.

 

У боротьбу проти нинішніх можновладців, що за допомогою награбованих та вкрадених грошей, за допомогою брехні та обману, за допомогою кремлівських імпер-шовіністів захопили в Україні владу, крім молоді та чисельної української людності активно долучилися парламентська опозиція, політичні позапарламентські партії та громадські організації.

 

Однозначно негативну оцінку діям президента України дали також світова громадськість, іноземні політики та керівники держав. У відповідь януковичо-азарівська команда за допомогою “Беркута”, міліції, продажних “тітушок”, цинічних провокацій і бездушного застосування сили намагається зупинити народ у його прагненні справедливості, європейського вибору та свободи.

 

На ці дії силових структур більшість маніфестантів заявляють, що готові покласти власне життя, аби добитися відставки уряду і президента.

 

Не буду прогнозувати чим це закінчиться, але видається, що хлопці, які все своє життя тільки й вміли що красти, а нині займають посади, де це можна робити в неймовірно великих масштабах і абсолютно безкарно, просто так не покинуть свої корита. Це показали і масові студентські протести проти призначення псевдополковника Табачника міністром освіти, які не дали ніякого результату.

 

ПР-донецька шпана розуміє тільки силу. Звичайно не можна відкидати такої можливості, що обдурений, принижений український народ піде силою на узурпаторів і просто знищить їх політично, морально, а декого навіть фізично. Проте це малоймовірно.

 

З іншої сторони очевидно, що народ не зможе безконечно довго мерзнути на майданах, втомиться і потроху розійдеться. Наступить нестійка рівновага. Тому треба готуватися до тривалої, виснажливої боротьби за відсторонення Януковича від влади легітимним шляхом, а саме – на президентських виборах 2015 року.

 

Ця боротьба буде успішною, якщо виборець вже завтра знатиме відповідь на такі запитання: хто буде основним опонентом Януковича, хто увійде в команду та яка програма буде здійснюватися після перемоги демократичних сил.

 

Сьогодні повторюється політична ситуація, що мала місце у 1988–90 роках, коли на виборах для демократичних сил був один ворог – це комуністи, які у відповідності до чинного тоді законодавства мали право відсіювати неугодних. Щоб застрахуватися від таких дій, на Львівщині для кожного округу був складений список із п’яти претендентів, чотири з яких після реєстрації знімали себе на користь одного, найбільш рейтингового кандидата. Це дозволило перемогти в абсолютній більшості округів. Таку ж схему треба повторити на майбутніх президентських виборах. Адже ворог чітко визначений – це Янукович, який буде старатися когось із поважних суперників прикупити, когось не допустити до виборів через свої “демократичні” суди, а когось просто зліквідувати, як це вже намагалися зробити на попередніх його виборах, отруївши Ющенка.

 

Отож пропоную погодити між собою і оприлюднити такий, наприклад, список лідерів, що почнуть боротися за президентське крісло: В.Кличко, А.Яценюк, П.Порошенко, В.Огризко, О.Тягнибок. Звичайно, вони можуть і помінятися місцями в залежності від поточних рейтингів, але вже під час виборчої кампанії повинні агітувати тільки за одного узгодженого із цієї п’ятірки, а напередодні виборів решта повинна зняти свої кандидатури на його користь.

 

Помаранчевий Майдан показав, що не досить перемогти на виборах – треба ще мати надійну команду порядних фахівців. Бо у ті часи вже через кілька місяців почалася гризня, звільнення, перевибори, розпуск Кабміну. Усе це призвело до реанімації політичного трупа Януковича і “маємо те, що маємо”.

 

За минулі роки кожен політик показав своє лице і свої професійні здібності, тому можемо поіменно назвати бажаних і придатних для служби рідному народові персон. Я бачу на посаді міністра оборони А.Гриценка, міністра внутрішніх справ – Ю.Луценка, міністра фінансів – В.Пинзеника, міністра освіти – І.Вакарчука, головою СБУ – В.Наливайченка. Прем’єр-міністром мав би стати хтось із кандидатів у президенти, що зняв себе з перегонів. А от на посаді генерального прокурора України я бачу Юлію Володимирівну. І ніякий це не жарт, бо на моє глибоке переконання тільки вона єдина спроможна розгребти оте багно, яке з “легкої руки” колишньої комуно-номенклатури, що правила Україною, здійнялося і пишно розцвіло над нашою землею за роки Незалежності. Тільки вона зможе повернути приватизовані обманним шляхом підприємства і землі, забезпечити виконання програми “бандитам тюрми” та перевірити, у кого насправді “чисті руки, які нічого не крали”.

 

Основними пунктами програми демократичних сил повинні стати:

– підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, забезпечення безвізового режиму та активізація роботи для вступу в Євросоюз;

– відміна антиконституційного рішення Конституційного Суду про передачу всієї влади в одні руки, тобто, президентові Януковичу;

– ліквідація Конституційного Суду, який за час своєї діяльності не захищав Конституцію України, а навпаки – винаходив шляхи порушувати її і надавав високопосадовцям право робити це;

– реорганізація судової системи з тим, щоб дати народові право обирати суддів;

– перевірка законності приватизації державних підприємств і земель та повернення у державну власність того, що було фактично украдене;

– введення податку на нерухомість і предмети розкоші;

– узаконення обов’язкового відсотку від прибутків на виплату дивідендів дрібним власникам акцій, придбаних у період ваучерної приватизації;

– посилення державної допомоги працівникам сільського господарства, сприяння розвиткові малого та середнього бізнесу;

– зведення до мінімуму залежності української економіки від російського газу;

– ліквідація усіх пільг для депутатів та високопосадовців і переведення зекономлених коштів на чорнобильців та афганців;

– встановлення максимального рівня пенсій (в тому числі й чинним пенсіонерам) не вищого від 3-х середніх зарплат і переведення зекономлених коштів на підняття мінімальної пенсії;

– встановлення максимального рівня зарплатні депутатам та високопоставленим держслужбовцям не вищого від 3-х середніх зарплат;

– сприяння утворенню Помісної Української Церкви;

– проведення референдуму про заборону Комуністичної партії України як правонаступниці злочинної Комуністичної партії Радянського Союзу і т. ін.

 

Останні події безперечно відкрили очі виборцям і вони більше не повторять помилки та не будуть голосувати за Януковича, “бо він наш”.

 

І коли подібним до описаного тут шляхом піде демократична частина нашої еліти, злочинна шайка буде зметена з політичного поля, а в Україні запанує нова, по-справжньому демократична влада, яка поверне нашу Державу до Європи, обрізавши навіки-віків московські пута.

05.12.2013

 

ЧЕТВЕРТА ВЛАДА ЧИ П’ЯТА КОЛОНА?

У вівторок, 2 грудня 2014 року, Верховна Рада обрала черговий Кабінет Міністрів України, у якому з’явилося нове міністерство – інформаційної політики. Більшість політологів, депутатів і держслужбовців сприйняли таке рішення позитивно. Так, радник міністра внутрішніх справ, депутат Верховної Ради Антон Геращенко вважає,що головним завданням цієї інституції буде: “…захист інформаційного простору України від Російської пропаганди і контрпропаганда в Росії, на території тимчасово окупованих територій Криму і Донбасу.

 

Це питання давно назріло, і я б навіть сказав, перезріло”. Здавалось би, все вірно: адже брехлива російська пропаганда давно вже затуманила розум і підсвідомість не тільки значної частини української людности, але й заполонила світові мас-медіа, спотворюючи українську дійсність.

 

Враховуючи неспроможність існуючих у незалежній Україні структур вже чверть століття дати гідну відсіч московським медіа-фальсифікаторам, такий крок здається доцільним, принаймні, варто попробувати. Мабуть, знайдеться для цього міністерства у державній казні якась копійка та й міністром призначили Юрія Стеця, представника “Блоку Петра Порошенка” – ефективного менеджера, досвідченого політика, журналіста, який пройшов немалий трудовий шлях на цій ниві. Але що тут почалося зі сторони четвертої влади…

 

Практично всі теле- канали, Інтернет, радіо устами своїх та запрошуваних журналістів кинулися критикувати новостворене міністерство, звинувачуючи владу у намірах ввести на них цензуру. Тобто, нехай російська інформаційна грязюка і надалі заливає Україну, тільки б наші рідні журналісти мали змогу подавати яку завгодно інформацію, часто навіть неприховано антиукраїнську. Виходить, що, прикриваючись демократичними гаслами, працюємо на ворога.

 

Отут і захотілося мені показати, яку насправді інформацію від українських ЗМІ отримує щоденно простий українець і задуматися, як він повинен себе після цього почувати. Не хочу сказати, що все це вивалюється на нас свідомо чи за московські гроші. Скоріш за все устремління вразити, шокувати, привернути увагу стоїть вище від розуміння того, що така інформація не полегшує людині життя, а, навпаки – негативно впливає на психіку.

 

Навіщо мені знати, що у Москві п’яний водій заїхав на електричний стовп і загинув, або що під час повені у Китаю (де населення вже доганяє 1,5 млрд. чоловік) загинув один старичок? У Львові одна газета щотижня зі смаком подає інформацію про кількість померлих, проте не пише, скільки дітей народилося.

 

Прошу журналістів не ображатися, але писатиму про вашу роботу лише очевидні факти, писатиму так, як я сприймаю вашу інформацію, зі спробами мінімального аналізу та критики.

 

Практично всі новини ви починаєте із висвітлення воєнних дій на сході України – і це правильно. Але ми дізнаємося тільки про те, як нас обстрілюють російські вояки і продажні українці, скільки наших бійців загинуло, скільки поранено, про злочини щодо мирного населення. А що ми? Сидимо в окопах і чекаємо, коли нам дадуть дозвіл відстрілюватися? Чому ніхто з вас, журналістів-демократів не перейде тайком на сторону ворога та не передає про його втрати? Прослухавши поданий вами ледь не мартиролог, не відаєш як поступати далі, а у підсвідомості хоч-не-хоч виникають настрої відчаю і безнадії.

 

До речі, засновниця товариства “Груз-200” Олена Васильєва підрахувала і оприлюднила інформацію, що на Донбасі загинуло 3526 російських солдатів. Чи чули ви з цього приводу журливі репортажі від Кисельова, Соловйова чи будь-якого іншого російського журналіста?

 

Президент України Петро Порошенко повідомив, що за час воєнних дій на сході з української сторони загинуло 1252 військових – кращих синів нашого народу. Не будемо забувати, що українські воїни віддали і віддають своє життя за волю і незалежність рідної держави. Згадавши про погиблих, доречно буде відновити у пам’яті лише про деякі наші жертви від рук російських катів у часи, коли Україна була колонією цієї жорстокої держави.

 

Батуринська трагедія – були вирізані всі мешканці міста, загинуло до 15 тисяч батуринців, саме місто було пограбоване, спалене, а церкви знищені.

 

Російський генерал Кречетников за наказом Катерини ІІ обманом придушив повстання гайдамаків, що призвело до загибелі від рук росіян і поляків тисяч українських повстанців.

 

Війна радянської Росії проти Української Народної Республіки – десятки тисяч жертв, після взяття Києва у 1918 році радянські війська під командуванням Муравйова за один день знищили до 5 тисяч українців.

 

Далі – тисячі жертв Холодного Яру, ОУН-УПА.

 

Не можна оминути й Голодомор 1932-33 років, від якого жахливою смертю померли за різними даними від 4 до 10 мільйонів українців. Сотні тисяч чи навіть мільйони українців були репресовані і виселені у Сибір, де багато хто загинув від голоду й холоду, а решта зросійщилася і сьогодні проявляється у вигляді такої мерзоти як доренки-горбачови.

 

У 1937 році був знищений цвіт української інтелігенції. Чи можливе було б таке винищення нашого народу, якби Україна була незалежною?

 

Тож належить згадувати і про ці страхіття та пояснювати, що мусимо воювати проти віковічного ворога, якщо не хочемо повторення тих кривд, яких ми зазнали від кацапів раніше.

 

Після підписання пакту Молотова-Ріббентропа гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР, які у той час були найбільшими мілітарними потугами у світі, напали на слабеньку у воєнному відношенні Польщу, яка не здалася без бою, а до останньої можливості боронила свою державність. І хоча за час бойових дій майже 70 тисяч поляків віддали свої життя за Батьківщину, та вони також знищили понад 12 тисяч окупантів, зберегли свою високу національну гідність і, врешті-решт, нехай не відразу, Польща стала свобідною європейською державою.

 

Маленька Фінляндія у 1940 році рішуче вступила у війну проти могутнього Радянського Союзу, який після злощасного нацистсько-більшовицького пакту вирішив приєднати її до Росії. Мужні фіни втратили 23000 вояків убитими і померлими від ран, але не піддалися загарбникові. Щоправда, Червона армія втратила 130 тисяч убитими, а з пораненими, обмороженими й полоненими – 412 тисяч. З них українців загинуло 40 000 – за що, за кого, чи було б таке можливе, якби Україна була незалежною державою?

 

Про це слід говорити, а не повторювати щопівгодини, що минулої доби з української сторони загинув “оден” чоловік.

 

Десять років боронили свою незалежність афганці і таки змусили окупантів-московитів відступити. Свобода їм обійшлася у 1,5 мільйона життів – загинув кожен десятий з числа тодішнього населення країни, але Афганістан не став російською колонією.

 

У двох чеченських війнах за незалежність від Росії втрати цього мужнього народу сягають 200 тисяч чоловік.

 

Війни без смертей не буває і українським журналістам належало б пояснювати, що треба брати приклад з тих свободолюбних народів, які ціною немалих жертв захищали волю та національну гідність.

 

Треба показати Путіну з його камарильєю, малоросам, українофобам та всякій іншій нечисті, що український народ вже ніколи не стане невільником Росії, незважаючи на матеріальні та людські втрати. Бо ми не гірші від перечислених вище народів, бо нас підтримує світ, бо з нами Бог!

 

Повертаючись до передчасної смертності (тема, яку ви безперервно тримаєте в полі зору, мовлячи про війну), можу повідомити, що в Україні щороку в дорожно-транспортних пригодах гинуть 4 тисячі українців, від туберкульозу помирають 10 тисяч чоловік, від наркотиків – до 12 тисяч молодих людей, через алкоголь передчасно йдуть з життя 40 тисяч чоловік, внаслідок куріння – 120–140 тисяч осіб. Чомусь вас не турбує, що в Україні щорічно гине до півмільйона осіб від інфаркту, інсульту, цукрового діабету. Отут би вам слід було проливати сльози і вести регулярну просвітницьку роботу, пояснювати, що шкідливі звички і неправильний спосіб життя призводить до таких втрат. Тоді цей список, напевно, швидко скоротився б на отих 1252 особи.

 

А славних захисників Батьківщини необхідно всіляко підтримувати та віддавати належну шану полеглим на війні, що наша держава, на відміну від путінської Росії, старається робити.

 

В “Українській правді” за 09 грудня 2014 року читаю: “Як відомо, 2 грудня Верховна Рада пакетним голосуванням призначила новий Кабмін, у складі якого з’явилося нове відомство – Міністерство інформполітики. Його очолив кум президента і колишній керівник “5 каналу” Юрій Стець.

 

Рішення створити це відомство викликало обурення і протест з боку журналістів і громадських активістів, які побоюються цензури або невиправданого державного втручання в інформаційну політику”.

 

Про кума моя думка така: українці обрали Петра Порошенка президентом тому, що він розумний, а у розумної людини дурень не може бути кумом. Отже, нехай розумний Юрій Стець покаже, на що він здатний. Йому треба допомагати, а не безпідставно передчасно кусати.

 

Щодо можливої цензури, то запитую, чому за “проффесорської” демократії ви не дозволяли собі обурюватися з того, що Янукович ставив на посади міністрів росіян, які успішно розвалювали Українську армію і СБУ, обложив себе родичами, друзями, порозставляв у всіх регіонах “смотрящіх”, поміняв Конституцію, ігнорував вимоги студентів стосовно заміни Дмитра Табачника, не зважав на протести з приводу нових податкових правил і пенсійних реформ, що віддано заглядав у вічі Путіну і виконував усі його забаганки?

 

Ви мовчки проковтнули факт засилля російських фільмів на українському телебаченні, хоча навіть у радянські часи ми мали змогу насолоджуватися кращими творами кіномистецтва виробництва кіностудій США, Франції, Італії, ФРН, НДР, Польщі, Чехословаччини, Греції, Іспанії та інших кінодержав.

 

За останні двадцять років можна дійти до висновку, що крім Росії більше ніхто кінокартин не знімає. А ви – анічичирк!..

 

Складається враження, що українським ЗМІ заборонено висміювати і критикувати дурнувате і брехливе, сказане Путіним (наприклад, що падіння курсу рубля вигідне росіянам, бо коли раніше за один долар можна було одержати 28 рублів, то зараз – аж 54!), Лавровим, Чуркіним на найвищому міждержавному рівні, кепкувати над “сином юриста” чи над париком антинародного артиста України.

 

Зате відбувається пильне стеження за кожним словом Президента, Прем’єр-міністра, мера Києва і навіть козака Гаврилюка з подальшими їдкими коментарями.

 

“Геніальна” журналістка не знайшла кращого запитання до Михайла Гаврилюка, аніж чому він не прийшов на засідання ВР у костюмі. Слід віддати належне розумній відповіді Героя Майдану: “Якщо від мого костюма залежить робота Парламенту і подальша доля України – я куплю собі костюм”.

 

Якщо ж говорити про висвітлення російсько-української війни російськими ЗМІ, а конкретно Дмитром Кисельовим, то можна твердо заявити, що він “околесицу понес”.

 

Проте всі українські ЗМІ за звичкою (чи на замовлення) “нагоняють тоску” про наші біди, замість того, щоб на котромусь із каналів у зручний час показувати російські бздури, аналізуючи та коментуючи їх. Гадаю, це було б надзвичайно цікаво.

 

Для прикладу, недавно російське ТБ з немалою долею гумору оповідало, що в Україні не будуть вшановувати Діда Мороза, бо його немає, а будуть святкувати Санта Клауса. Насправді ж Діда Мороза таки немає – для темного російського пролетаріату його придумали комуністи, щоб викинути з життя Святого Миколая – історичну особу, архиєпископа, чудотворця. Від Святого Миколая в Америці пішла назва Санта Клаус. А кирилівська православна церква мовчить, не бажає відновити релігійно-історичну істину, щоб, не дай Боже, не розсердити комуністів-кагебістів.

 

Між іншим, належало б більше писати про антиукраїнську діяльність попиків Московського Патріархату, щоб простий вірянин-українець бачив, кому він подає на тацу і переконувати людей домагатися утворення Української Помісної Церкви.

 

Росія напала на Україну під приводом захисту російської мови. А що ви робите для захисту української мови, яку сотні літ та ж Росія і відступники-хохли неприкрито викорінювали і нищили?

 

Ви нічого не зробили, щоб не допустити прийняття ганебного закону Колесніченка-Ківалова. Ще й більш того, ви якось нібито зі сторони, наче то вас не стосується, з легкою іронією повторювали дотеп Чечетова “мы их развели, как котят”.

 

Занадто часто ви берете інтерв’ю у російськомовних спеціалістів, буцімто своїх бракує. Те ж спостерігаємо під час опитувань. Так, у Києві багато російськомовної публіки, але ж можна опитуваних “просіювати”.

 

Вас не бентежить, що український спорт, особливо футбол, зросійщений. Теперішні футболісти – від ващуків-головків до шевченків-фоменків, предки яких тисячі років розмовляли солов’їною українською мовою (іще навіть їхні батьки нею користуються), твердо стали російськомовними “аристократами”.

 

Слід пояснити цим відступникам, що навіть для останньої російської прибиральниці, незважаючи на їхню вроду, освіту, багатство і “вєрноподданічєство”, вони і їхні діти назавжди залишаться хохлами. І лише повернувшись до рідної хати, до батьківської віри і мови вони стануть справжніми, достойними людьми.

 

Більшість футбольних вболівальників є українцями, але щотижневий аналіз футбольних матчів проводять російською мовою Франков, Денисов, Сидоров, Леоненко, Іщенко, Венглинський, Головко, Несмачний. А наша журналістська братія не сміє просити чи вимагати вживати українську мову. Це дозволялося царям і комунякам – забороняти і нищити все українське з мовою включно, а нам не можна дбати про своє, бо можемо образити когось русскоязичного.

 

Безцензурна вольниця довела до повсякчасного, безкарного вживання журналістами русизмів і неправильних висловів: “дякую вас”, “наніс удар по воротам”, “несе втрати” “депутатська недоторканість”…

 

Чомусь ви не дозволяєте собі вимовляти на український лад прізвища Толстой, Горький, Іванов, навіть волієте казати Грігорій, Деніс, Міша, Альона. Зате вільно і не без особливого шарму спотворюєте прізвища українців: Глáдкий, Несмáчний, Собкó, Кóваль.

 

На жаль, зараз нема кому вас поправити, тому надіюся, що новостворене міністерство візьме під свою опіку і цю сферу вашої діяльності.

Грудень 2014 р.