Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина IІ. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 5 вер. 2016 р., 09:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2016 р., 10:22 ]

 

 

КОЛАБОРАНТИ

Не дозволиш нікому сплямити слави,

ні чести Твоєї Нації

ДЕКАЛОГ

 

ВСТУПНЕ СЛОВО

Про колабораціонізм українських націоналістів (часто маючи на увазі всіх українців) з нацистами багато говорили й говорять радянські, польські і навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Останнім часом ця тема набула якогось нездорового наполегливо-стверджувального характеру. Вона постійно фігурує у виступах та промовах російських і проросійськи налаштованих українських політиків, польських журналістів і громадських діячів, розглядалася і підтримана у Європарламенті. Тим самим у суспільній свідомості європейців (і не тільки) формується думка, що найбільшими колаборантами, а, відповідно, і найбільшими ворогами людства у роки Другої світової війни були українці.

 

У запропонованій роботі, підготовленій на базі матеріалів, поширених у доступних джерелах інформації, я постараюся відхилити ширму з написом “український колабораціонізм” і показати приховані за нею деякі відомі, але старанно замовчувані факти співпраці з нацистами інших народів як на державному, так і на особистісному рівнях. Це дозволить оцінити міру та обсяг колабораціонізму як явища в цілому й визначити місце українців на тлі решти європейських народів. “

 

…А судді хто?..”

О. С. Грибоєдов

АНТИУКРАЇНСЬКА ВІСЬ

Історично так склалося, що маємо за найближчих сусідів росіян і поляків, у яких завжди були імперські та великодержавні амбіції. І хоча одні лукаво називали і називають нас братами, а інші одні з перших визнали незалежність України, але не всі впливові політики цих країн хочуть змиритися з існуванням повноцінної української Держави.

 

Одначе, коли до московської брехливої пропаганди щодо нашої історії взагалі і до національно-визвольної боротьби Організації українських націоналістів і Української повстанської армії (ОУН‑УПА) зокрема вже звиклося і ніхто не сподівається на зміну позиції російських імпершовіністів (не дарма кажуть, що російський інтелігент закінчується там, де починається розмова про Україну), то наші західні сусіди поляки останніми роками дивують своїми антиукраїнськими заявами та вчинками.

 

Відразу після розвалу більшовицької імперії між Польщею та Україною встановилися справді дружні, добросусідські стосунки. Президенти Польщі Войцех Ярузельський, Лех Валенса, Олександр Кваснєвський підтримували прагнення України до самостійності, Польща першою визнала незалежність України, була найкращим другом і захисником нашої держави на Європейській арені. Український народ це пам’ятає, шанує і відчуває до польського народу глибоку вдячність. Було немало зроблено для загоєння глибоких історичних ран і взаємних образ: засуджено операцію “Вісла”, відновлено могили польських воїнів на Личаківському кладовищі у Львові, сплюндровані більшовицькою владою в часи московського панування та багато-багато інших добрих справ.

 

На жаль, наступний президент Польщі дещо змінив акценти і замість того, щоб надалі розвивати з Україною добросусідські стосунки, наш сусід почав згадувати давні кривди, появилися антиукраїнські статті – з заходу відкрито повіяв холодний вітер.

 

Одним з перших недружніх кроків польської влади стало відношення до учасників Першого міжнародного дитячого веломарафону “Європейськими стежками Степана Бандери”. 7 серпня 2009 року українським спортсменам, які мали шенгенські візи, було заборонено в’їзд до Республіки Польща. Львівська обласна рада виступила з різкою заявою, у якій, зокрема, сказано: “Факт такої заборони та звинувачення громадян України у нібито недобросовісному набутті віз є безпрецедентним, адже демонструє неприховане всевладдя та сваволю щодо наших співвітчизників з боку сусідньої держави. У цій ситуації сміхотворними видаються слова заступника міністра внутрішніх справ Республіки Польща Томаша Семоняка, який виправдовував рішення свого відомства тим, що в організаторів веломарафону начебто “не було доброї волі”. Насправді позиція офіційної влади РП ґрунтується на шовіністичних поглядах так званих кресових організацій та надиктована “сірим кардиналом” польської політики, відомим україноненависником Тадеушем Ісаковичем-Заліським”.

 

Згодом подав свій голос уже сам президент Польщі, заявивши про свою незгоду щодо рішення Глави Української держави Віктора Ющенка про присвоєння Степанові Бандері звання Героя України та визнання вояків ОУН-УПА борцями за волю України.

 

Дивує не тільки невідповідне посадовцю такого рангу втручання у внутрішні справи іншої держави, але, насамперед, відсутність історичного та об’єктивного підходу до рішення нашого Президента. Кожний народ має суверенне право самостійно визначати та належним чином вшановувати своїх героїв. Це вірно і в цьому полягає найвища історична правда і найвища об’єктивність. Для прикладу, наш герой – гетьман Богдан Хмельницький – високо пошановується в Росії, але негативно трактується у Польщі, натомість Іван Мазепа – навпаки. Напевно, що поляк Тадеуш Костюшко не був героєм для Росії чи Великобританії.

 

Якщо пан президент Польської Республіки вважав за необхідне пригадувати старі історичні кривди і призначив ОУН-УПА відповідальними за винищення польського населення на східній частині території Другої Речі Посполитої, то слід нагадати, що Радянський Союз і Німеччина, які пактом Молотова-Ріббентропа розв’язали Другу світову війну, завдали Польщі незрівнянно більше шкоди.

 

Має що поганого згадати і кожний українець щодо Польщі. Герої ОУН-УПА боролися за незалежність на своїй етнічній території, а Польща так чи інакше була для українців загарбником, починаючи з ХІV століття. За сотні літ на українській землі польські завойовники пролили ріки невинної української крові. Польща позбавила український народ державності, знищивши Західно-Українську Народну Республіку. Саме подальша полонізація, пацифікація, нещадний терор, заселення українських територій поляками спричинилися до виникнення руху опору і створення Організації Українських Націоналістів.

 

На початку Другої світової війни польські війська, зазнавши нищівної поразки від німецької армії, втікаючи на схід, зганяли свою лють на українцях, винищуючи цілі села. Нагадуємо, що це був 1939 рік (задовго до створення УПА) і такі злочини чинило польське регулярне військо проти беззбройних селян-українців.

 

Українці не забули також злочини, вчинені проти них вояками Армії Крайової, солдатом якої був і батько пана президента РП.

 

Стосовно Степана Бандери, то за свою святу боротьбу за незалежність України він заплатив дорогу ціну: сам він відсидів п’ять років у польській тюрмі, чотири роки – в німецькому концтаборі, у 1959 році був убитий московським агентом;

- його батька – священика Андрія Бандеру – закатували енкаведисти;

- сестри – Марта-Марія і Оксана – ще в 1939 році після арешту і допитів вислані в Сибір, Марта там і померла, а Оксана рідну землю побачила лише через піввіку;

- сестра Володимира також пізнала розкоші Сибіру і Казахстану;

- брата Богдана вбили гестапівці, а братів Олександра і Василя у концтаборі Освєнцім після жорстоких знущань замордували фашистські прислужники – польські капо.

 

Слідом за президентом РП свою незгоду з Указом Президента України висловив очолюваний поляком Єжи Бузеком Європарламент. Мотивація схожа – звинувачення Степана Бандери у колабораціонізмі під час Другої світової війни. Багато громадських і політичних організацій України висловили обурення з приводу цього дивного рішення. Наприклад, Галицьке районне об’єднання м. Львова Всеукраїнського Товариства “Просвіта” імені Т. Г. Шевченка звернулося до Європарламенту з листом:

 

“Для нас, громадян України, є дивною Резолюція Європарламенту від 25 лютого 2010 року по декількох пунктах. Але особливо образливим для всіх громадян України, незалежно від їх політичних переконань, є формулювання, що викладене в п. 20, яке стосується присвоєння звання Героя України Степанові Бандері – жертві польських та німецьких репресій, в’язню польських та німецьких концентраційних таборів, вбитому у Німеччині агентом КДБ. Прийняття цього пункту свідчить про політичну заангажованість Європарламенту на користь політичних переконань представників певних країн, які намагаються звести порахунки з постаттю лідера українського визвольного руху, і таким чином відвернути увагу від злочинів своїх урядів в часи їх діяльності, та закріпити свої колоніальні амбіції на даному етапі.

 

Поверхове знання історії і спрощена форма переоцінки історичних подій часів Другої світової війни не додає Європарламенту поваги світової громади. Чомусь Європарламент не дає оцінку тому, що після Першої світової війни Польща та Росія не дали українцям реалізувати своє право на самовизначення, проголошене Президентом США Вудро Вільсоном, а протидія Україні продовжується і надалі. Чомусь Європарламент не ініціює оцінку дій польського уряду в період 1919 – 1920 рр., коли приблизно 100000 українців, переважно зі Східної України, було розміщено в концентраційних таборах і 15000 з них померло від хвороб і голоду.

 

Європарламент не пам’ятає здійснення Пацифікації польським урядом щодо українців в тридцятих роках, під час якої було знищено тисячі осіб та 800 сіл, яку засудила поміркована Ліга націй.

 

Не турбує Європарламент і політика польського уряду в повоєнний час, коли приблизно 500000 тисяч українців було виселено з українських територій з метою подальшої асиміляції, і сотні тисяч вбито, спалено живцем польським підпіллям, польськими та радянськими органами безпеки.

 

Адже саме ці події і ще багато інших подібних трагедій, які торкнулися мільйонів людей, змусили українців боронити своє фізичне існування. В боротьбі за людське життя і народився феномен Бандери. Крім того, цей пункт резолюції ставить під сумнів, що серед європейських цінностей панують такі важливі ознаки, як повага до народу і до людини, повага до основних свобод демократії, право кожного народу обирати і шанувати своїх героїв, а головне – бажання дотримуватися істини.

 

Причину успішного голосування цієї резолюції в Європарламенті можна вбачати лише в маніпуляції фактами, та грою на незнанні історії депутатами, що представляють країни далекі від України. Але тоді виникає питання – що є підґрунтям для прийняття рішень в такій поважній установі, як Європарламент – пошук істини і бажання побудувати краще майбутнє для своїх народів, чи неморальна маніпуляція фактами для отримання політичних впливів?

 

Ще один аспект цього рішення – кому вигідне приниження України, коли Європарламент дає вказівки новообраному Президенту України, як звичайному клерку? Ці відповіді зрозумілі, як і їх наслідки. Стало очевидним, що сусід України справа мало чим відрізняється від сусіда зліва, як за змістом своїх дій, так і за їх формою.

 

А декларація принципів, на жаль, залишається лише декларацією. Звертаємося до Європарламенту з вимогою скасувати пункт 20 своєї ухвали. Вважаємо, що резолюції найвищого законодавчого органу Об`єднаної Європи мають базуватися винятково на об’єктивних фактах, а не на інтересах політичних гравців. Хочемо зазначити, що Степан Бандера завжди буде українським Вашингтоном для українців незалежно від рішень Європарламенту. Голова Ради Стефан Горечий”

 

Треба віддати належне працівникам Європарламенту, оскільки вони вважали за необхідне дати відповідь:

 

“Шановний Пане Горечий,

Дякуємо Вам за Ваш лист від 10 березня 2010 року, адресований Президенту Європейського Парламенту, стосовно резолюції щодо України, прийнятої Європейським Парламентом 25 лютого 2010 року. Президент прийняв до уваги Вашу точку зору й висловлені Вами міркування й хотів би подякувати Вам за Вашу зацікавленість роботою Європейського Парламенту з питань України.

 

Оскільки я є головою Делегації Європейського Парламенту до Комітету з парламентського співробітництва, між ЄС і Україною, Президент попросив мене відповісти на Ваш лист від його імені. Мені б хотілося, щоб Ви прийняли до уваги той факт, що Європейський Парламент, в повному обсязі своїх повноважень, є представницьким органом усіх європейців і складається з парламентаріїв, що представляють 27 країн – членів Європейського Союзу. Як такий, він є дуже складним і різноплановим органом, де стикаються погляди більш ніж ста політичних партій, а також людей різних культур і прагнень із надзвичайно багатою, але й водночас трагічною історією. Таке різноманіття часом призводить до прийняття резолюцій, які відбивають критичні погляди на дуже чутливі й суперечливі питання.

 

Резолюція, на яку Ви посилаєтесь у Вашому листі, є політичною декларацією і повинна розглядатись у наступному контексті: Європейський Парламент визнає Україну як стратегічно важливого сусіда Євросоюзу та очікує від неї більшої рішучості на шляху до Європейської інтеграції, а також інтенсивної співпраці з ЄС в рамках Європейської політики сусідства.

Щиро Ваш, Павел Коваль

 

Додаток: Текст резолюції Європарламенту щодо України від 25 лютого 2010 року”.

 

Якщо перекласти цього листа з дипломатичної на зрозумілу мову, то можна прочитати: “Шановні українці! Ви маєте у Європарламенті своїх представників. Де вони були, коли розглядалася ця резолюція? Маєте те, що маєте!“

 

Додали свої коментарі про Указ В. Ющенка і словаки. Але ж Словаччина як держава виникла після анексії Чехії нацистами саме як сателіт і поплічник фашистської Німеччини! Воістину, у власному оці не помічають колоди, зате вказують на пилинку в оці сусіда.

 

Радо підтримали брудну кампанію звинувачень українців у колабораціонізмі й німці: взялися судити українця Івана Дем’янюка, вини котрого не довели ні ізраїльський, ні американський суди, за злочини, нібито вчинені у німецькому концтаборі. Але ж ці жахливі злочини (якби вони були – редактор) творилися з волі і за наказом німецьких офіцерів-нацистів, багато-хто з яких сьогодні у спокої доживає свого віку у тій же Німеччині. А німецький народ не тільки не чинив супротив діям гітлерівської машини, яку сам привів до влади, але залюбки користувався працею полонених та примусово вивезених до Німеччини українських юнаків і дівчат.

 

Не мають морального, історичного, християнського права німці, – які вклали німецьку зброю у руки табірного невільника-українця і під страхом смерті примусили вбивати (чого Демянюк не чинив – редактор) таких же невільників, – бути суддями. Пройшло ще занадто мало часу, щоб колишнім нацистам чи їхнім нащадкам дозволено було одягати мантію судді. Кров невинних жертв буде на їхніх руках до сьомого коліна, а очорнювання українців не зробить ці руки чистішими.

 

Широка антиукраїнська кампанія, започаткована польською стороною, розв’язала руки різномастим писакам, які продовжили розвивати тему співпраці українців з нацистами. Для прикладу подаю цитату з статті польського журналіста Міхала Кацевича від 13 лютого 2011 року під назвою “Українські націоналісти хочуть нам відібрати Підкарпаття”:

 

“Уявіть собі матч турніру Євро–2012 у Львові. Новий, гарний стадіон побудовано в останню мить. Спортивні кореспонденти зі всього світу повторюють, що зустріч відбудеться на стадіоні імені Степана Бандери і пояснюють, що патрон був лідером українського підпілля з часів II світової війни і колаборував з гітлерівцями”.

 

Долучився до антиукраїнського хору і львівський історик Василь Расевич, який у статті “Хто ви, вороги України?” від 4 квітня 2011 року пише:

 

“…українські націоналісти на цей час (4 липня 1941 року – В.Ш.) не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували”.

 

Разом з тим названі вище хулителі українців немов у рот води набрали, коли йдеться про співпрацю інших держав та народів з гітлерівським режимом.

 

ПЕРШІ КОЛАБОРАНТИ

(Мюнхенська угода)

Отже, що таке колабораціонізм у сьогоднішньому трактуванні? В українській історичній і науковій літературі визначення колабораціонізму таке:

 

- “Колабораціоністи – особи, які співробітничали з окупаційними властями у країнах, тимчасово захоплених нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У кримінальному порядку колабораціоністи несли відповідальність як за зраду батьківщини та деякі інші державні і військові злочини”. (Юридична енциклопедія, Київ, видавництво “Юридична енциклопедія” імені М. Бажана, 2001 р., т. З, ст. 145);

 

- “Колабораціонізм – співпраця громадянина окупованої держави з окупаційною адміністрацією на шкоду цієї держави або її громадян”. (Універсальний словник-енциклопедія, видавництво “Ірина”, Київ, 1999 р., ст. 669);

 

- “Колабораціонізм. Співробітництво із загарбниками в окупованих ними країнах під час Другої світової війни”. (Новий словник української мови. Київ, видавництво “Аконіт”, 1999 р., т. 2, ст. 284).

 

Очевидно, що ані українські націоналісти, ані українці взагалі не могли бути колаборантами, бо перед початком Другої світової війни держави Україна не існувало. Були держави Польща і Радянський Союз, які свого часу окупували і зліквідували відповідно ЗУНР і УНР. Більшість українців не вважали своєю батьківщиною Польщу чи СРСР, тому не можуть нести відповідальність “за зраду батьківщини”.

 

Дивно, що сучасне українське трактування колабораціонізму (напевно оперте на радянські визначення) називає колаборантами громадян і осіб, але мовчить про колаборантство на державному рівні. А даремно, бо саме там знаходяться причини виникнення воєн, окупацій і вільної чи невільної співпраці поневоленої або полоненої людини з окупантами.

 

До того ж слово колабораціонізм походить від французького “collaboration”, що означає співробітництво, спільна діяльність, співавторство. Важко уявити, як могла відбуватися “спільна діяльність” між нацистською Німеччиною і громадянином чи особою – масштаби не ті, – а от між державами, наприклад, Німеччина - СРСР, “спільна діяльність” могла бути і насправді мала місце.

 

Найпершим прикладом “спільної діяльності” держав з нацистською Німеччиною, тобто, колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, підписана 29-30 вересня 1938 року в Мюнхені главами урядів Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Е. Даладьє), нацистської Німеччини (А. Гітлер) і фашистської Італії (Б. Муссоліні).

  

Фюрер з першими колаборантами (Муссоліні, Гітлер, Даладьє, Чемберлен, 1938 рік)

 

Згідно з цією угодою відбулося розчленовування і ліквідація держави Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Угорщина і Польща, яка 21 вересня денонсувала польсько-чехословацький договір 1925 року про національні меншини та офіційно зажадала передачі Тешина і Спіша. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет “міжнародним” характером вимог до Чехословаччини.

 

Польща вже 2 жовтня ввела свої війська в Тешинську Сілезію й загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тисяч чоловік. Проте головним придбанням Польщі став промисловий потенціал захопленої території. Розташовані там підприємства давали наприкінці 1938 р. майже 41% чавуну, що виплавлявся в Польщі, і майже 47% сталі.

 

Черчіль в своїх мемуарах писав із цього приводу, що Польща “…з жадібністю гієни взяла участь в пограбуванні і знищенні чехословацької держави”.

 

Не менш утішне зоологічне порівняння приводить в своїй книжці американський дослідник Болдуїн: “Польща і Угорщина, як стерв’ятники, відривали шматки вмираючої розділеної держави”.

 

Отже, в 1938 році соромитися ніхто не збирався. Навпаки, захоплення Тешинської області розглядалося як національний тріумф. Польська пропаганда захлиналася від захоплення. Так, 9 жовтня 1938 року “Газета Польська” писала: “…відкрита перед нами дорога до державної, керівної ролі в нашій частині Європи вимагає найближчим часом величезних зусиль і вирішення неймовірно важких завдань” (Олександр Маначинський. “Викрутаси–38”).

 

Польські вояки з чехословацьким гербом. Тешино, 1938 рік

 

Цікавий історичний факт про співпрацю керівників Польщі і нацистської Німеччини подає Валерій Семиволос: “У 1934 році Гітлер уклав таємний договір з Пілсудським про війну з СРСР за українські та білоруські землі. За польсько-німецькою домовленістю, після спільної перемоги фашистської Німеччини і пілсудської Польщі над СРСР, окупована більшовицькою Росією у 1919-1920-х роках територія Української Народної Республіки мала дістатися полякам, а німці отримали б Білорусь. Однак глава Польщі, українофоб й ініціатор репресій проти українців Й. Пілсудський несподівано для Гітлера помер. Через декілька днів у Берліні за наказом Адольфа Гітлера відбулися поминальні заходи на найвищому рівні”. (http://politiko.ua/blogpost27900).

 

Угорщина через місяць після укладення Мюнхенської угоди захопила частину південної Словаччини, а в березні 1939 року за наказом Хорті угорські війська в кривавий спосіб окупували Карпатську Україну – внаслідок цього з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1 мільйона чоловік.

 

20 листопада 1940 року Угорщина приєдналася до Троїстого пакту, брала участь у вторгненні Німеччини й Італії в Югославію у 1941 році. Угорський уряд направив війська для підтримки Вермахту у війні проти Радянського Союзу, де угорське військо зазнало великих втрат під час Сталінградської битви. З наближенням радянських військ до Будапешта керівник Угорщини Міклош Хорті намагався укласти сепаратний мир із державами антигітлерівської коаліції (подібно до того, як це зробили керівники Фінляндії та Румунії), але ці спроби були зірвані німцями.

 

З 16 жовтня 1944 року Хорті перебував у Берліні. 4 травня 1945 року у Тіролі він здався американським військам. Союзницьке командування дозволило йому оселитися у Західній Європі. На запрошення португальського диктатора А. Салазара Хорті з родиною з 1949 року оселився у місті Ешторілі (Португалія), де в мирі і спокої прожив до глибокої старості.

 

Словаччина в березні 1939 року проголосила самостійність, а Йозеф Тісо сформував уряд і став Президентом Першої Словацької республіки. У своїй зовнішній політиці Перша Словацька республіка повністю орієнтувалася на інтереси гітлерівської Німеччини. Зокрема, Словаччина стала одним з перших учасників Другої Світової війни, виступивши на стороні Третього Рейху при нападі на Польщу у вересні 1939 року. Формально Словаччина приєдналася до Троїстого пакту 24 листопада 1940 року. Згодом словацькі війська брали участь у війні проти Радянського Союзу. У внутрішній політиці керівництво Словаччини також орієнтувалося на політику Німеччини. Це, зокрема, стосувалося створення де-факто монопартійної авторитарної політичної системи, а також депортації євреїв, закон про яку був підписаний Тісо у травні 1942 року.

 

У серпні 1944 року у зв’язку з активізацією у Словаччині діяльності партизанських загонів Тісо звернувся до Гітлера по військову допомогу, тобто фактично ініціював окупацію країни німецькими військами. З наближенням до Братислави військ Червоної армії у квітні 1945 року Тісо залишив країну та втік до Баварії.

 

Сумною була подальша доля підписантів Мюнхенської угоди та їхніх прихильників. Особливо дісталося Польщі, яку через рік Сталін із Гітлером ліквідували як державу.

  

Німецький генерал і польський маршал Ридз-Сміґли після захоплення Тешинської області

 

Франція стала наступною жертвою з-поміж учасників Мюнхенської змови. 5 червня 1940 року німецькі війська розпочали наступ. І хоча Франція формально вже дев’ять місяців перебувала у стані війни з Німеччиною, спроби чинити опір агресорові успіху не мали. Ні генерал де Голль, ні підписант Мюнхенської угоди Даладьє, який тоді займав пост міністра національної оборони, не зуміли організувати лінію захисту на підступах до Парижа. Повторилася “польська історія” – за два тижні чергова європейська потуга капітулювала перед німецьким солдатом: 10 червня уряд Франції втік у місто Бордо, а 14 червня німці увійшли в Париж. Діючий уряд Франції подав у відставку. Через два дні після падіння Парижа новим главою уряду став 85-літній маршал Анрі Петен.

 

 Маршал Анрі Петен першим використав термін “колабораціонізм”

 

Він звернувся до німецького командування з проханням про перемир’я, яке було підписано 22 червня 1940 року. За його умовами Франція втрачала понад дві третини своєї території, віддала Ельзас і Лотарінгію. Промислові, сировинні, продовольчі ресурси Франції опинилися під контролем Німеччини. Саме тоді Петен назвав свою співпрацю з нацистами колабораціонізмом. 15 серпня 1945 року суд визнав маршала винним у державній зраді й виніс йому смертний вирок.

 

Не “пасли задніх” й інші європейські держави – Бельгія, Данія, Нідерланди, Норвегія, уряди яких у квітні-травні 1940 року без особливого опору капітулювали перед нацистською Німеччиною й співпрацювали з Гітлером.

 

Отже, започатковуємо список держав-колаборантів: ІТАЛІЯ, ВЕЛИКОБРИТАНІЯ, ФРАНЦІЯ, ПОЛЬЩА, УГОРЩИНА, СЛОВАЧЧИНА, БЕЛЬГІЯ, ДАНІЯ, НІДЕРЛАНДИ, НОРВЕГІЯ.

 

КОЛАБОРАНТИ-САТЕЛІТИ

Друга світова війна, яка почалася відразу після підписання так званого Пакту Молотова-Ріббентропа, набирала розмаху і Гітлер вирішив заручитися підтримкою не тільки Радянського Союзу, але інших потужних держав. Для цього було підписано Троїстий пакт (також відомий як Берлінський пакт 1940 року та Пакт трьох держав) – договір, укладений у Берліні 27 вересня 1940 року, яким було створено військовий союз, відомий як “Країни Осі”.

 

Назва договору відображає початкову кількість договірних сторін, якими виступили Нацистська Німеччина, Фашистська Італія та Японська імперія. Відповідно до Троїстого пакту країни-учасниці зобов’язувалися на протязі наступних 10 років надавати одна одній політичну, економічну і військову допомогу та визначили сфери впливу в світі.

 

Німеччина та Італія утверджували своє панування в Європі, а Японія – у Східній Азії.

 

Протягом 1940-41 рр. до Троїстого пакту приєдналася низка країн, що знаходилися у залежності від однієї з держав, які його уклали, а також тих, що через співробітництво з цими державами бажали вирішити власні зовнішньополітичні завдання – реалізувати територіальні претензії, забезпечити безпеку від нападу ззовні, тощо.

 

Болгарське царство, у якому з 1934 року цар Борис III встановив особисту диктатуру, в 1940-і роки стало союзником Німеччини у Другій світовій війні. Цар Борис III 1 березня 1941 року підписав Троїстий пакт. Тоді ж Болгарії було повернено вихід до Егейського моря. Потім на окупованих Болгарією теренах була проведена депортація євреїв.

 

Королівство Румунія – на початку вересня 1940 року ультраправа політична організація “Залізна Гвардія” у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля Кароля II. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів полишив країну, залишивши престол вакантним. 15 вересня був сформований новий уряд, у якому майже всі місця належали членам “Залізної Гвардії”, а Хорія Сима став прем’єром країни.

 

23 листопада 1940 року Румунія приєдналася до Берлінського пакту. Нове фашистське керівництво проголосило Румунію націонал-легіонерською державою, а зовнішньополітичний курс країни тримали на Німеччину та Італію.

 

“Залізна Гвардія” після вересневого перевороту розпочала політику терору. Наприкінці осені по країні прокотилася хвиля політичних вбивств. Ця політика легіонерів знайшла підтримку у фашистських лідерів Німеччини. На початку 1941 року політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти глави держави Йона Антонеску та керувати Румунією самостійно.

 

Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Румунії. 23 січня проти легіонерів були кинуті внутрішні війська Румунії, а незабаром всі їх виступи були придушені. Повстання мало важливі наслідки, оскільки “Залізна Гвардія” була розпущена, а єдиним лідером Румунії став Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд. 1941 року Антонеску втягнув Румунію у війну проти СРСР на боці Німеччини.

 

Королівство Югославії, окуповане нацистською Німеччиною 6 квітня 1941 року, було поділене країнами Осі на декілька частин: Німеччина, Італія, Угорщина, і Болгарія анексували деякі прикордонні області, а на решті територій були створені незалежні або маріонеткові держави.

 

Хорватія була визнана Віссю як незалежна держава. Офіційно Nezavisna Drjava Hrvatska; (NDH) була королівством, а Томіслав II був коронований як король Хорватії, але де-факто країною керував генерал Анте Павеліч – лідер хорватської фашистської крайньо-правої партії (усташі), яка мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині.

 

Усташі причетні до масових вбивств жителів Югославії. Першим законом, прийнятим у створеній з волі країн осі Хорватії, став Закон про громадянство 30 квітня 1941 року, потім прийняті закони, відповідно до яких всі громадяни-неарійці (хорвати були зараховані до арійців) оголошені поза законом, тільки арієць міг стати громадянином Незалежної Держави Хорватії, інші вважалися такими, що “належать до держави”.

 

У той же день прийнято Закони про расову приналежність і про захист арійської крові й честі хорватського народу, заборонялися міжнаціональні шлюби. Закон про захист національної арійської культури хорватського народу 4 червня 1941 року забороняв “неарійцям будь-яку участь у роботі громадських, молодіжних, спортивних та культурних організацій та установ хорватського народу, а також в літературній та журналістській діяльності, у сфері живопису, музики, архітектури, театру, кіно”.

 

У Незалежній Хорватії широко застосовувалися етнічні чистки. 15 червня 1941 року Хорватія приєдналася до Троїстого союзу, 26 червня – до Антикомінтернівського пакту. 14 грудня 1941 року Павеліч оголосив війну Великобританії і США.

 

Королівство Чорногорія – під протекторатом Італії й за згодою Німеччини було утворене 12 червня 1941 року. Стала державою і Південна Югославія.

 

Сербський генерал Мілан Недіч зробив спробу досягти визнання німцями Сербії як держави – наступника Югославії, а Петра II – як сербського монарха. 28 серпня він присягнув на вірність німцям і очолив “Уряд національного порятунку”. 1 вересня оголосив по радіо про те, що буде співробітничати з німцями для того, щоб “зберегти ядро сербського народу”.

 

До кінця 1941 року Недіч жорстоко розправлявся з партизанами, які відмовлялися співпрацювати з німцями. За час війни у Сербії загинуло понад 200 тисяч чоловік: партизанів, четників, людей в німецьких концтаборах. В кінці 1942 року німці оголосили, що Сербія “повністю очищена від євреїв”.

 

Іспанія теж мала дружні стосунки і співпрацювала з нацистами. У Громадянській війні, в якій перемогу здобули прихильники Франціска Франко, активну участь на боці переможців брали Німеччина й Італія. Перші німецькі літаки почали іспанську кампанію ще на початку серпня 1936 року, коли вони допомагали перевозити солдатів Франко з північної Африки до Іспанії. Протягом наступних місяців німецька військова допомога швидко збільшувалася. На початку листопада 1936 року ці загони були офіційно з’єднані в легіон “Кондор”. Легіон мав в своєму складі 100 літаків. Загалом близько 20 тисяч німецьких солдатів служили в Іспанії.

 

Крім того, на стороні Франко воювали й італійські загони. Коли у вересні 1939 року почалася Друга світова війна, Іспанія була ослаблена і спустошена Громадянською війною і не наважилася прямо виступити на стороні Німеччини. Тому безпосередня допомога Франко союзникам обмежилася відправкою 40 тисяч солдатів іспанської “Блакитної дивізії” на Східний фронт, яка брала участь у бойових діях на Ленінградському фронті в зимову кампанію 1941-1942 рр.

 

Продовжимо список держав-колаборантів, так чи інакше причетних у співпраці з нацистами: БОЛГАРСЬКЕ ЦАРСТВО, КОРОЛІВСТВО РУМУНІЯ, ХОРВАТІЯ, КОРОЛІВСТВО ЧОРНОГОРІЯ, СЕРБІЯ, ПІВДЕННА ЮГОСЛАВІЯ, ІСПАНІЯ.

 

НАЦИСТСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИЙ КОЛАБОРАЦІОНІЗМ

Щодо СРСР, то досвід колабораціонізму московські правителі набули ще з часів Золотої Орди. Московські, ростовські, суздальські та решта князів “країни Моксель” вірно служили татаро-монгольським окупантам, нещадно грабуючи власний народ – щоб і самим розкішно жити, і щоб забезпечити гідну данину ханам-завойовникам (Володимир Білінський – “Країна Моксель, або Московія”).

 

Відразу після підписання Великобританією, Італією та Францією ганебної Мюнхенської угоди комуністична сталінська влада підписала “ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…” між НКВД і ГЕСТАПО, в якому серед інших були і такі пункти:

 

“§1. п.1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности (“спільна діяльність” французькою буде “collaboration”, тобто, колабораціонізм – В.Ш.), направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами…

 

п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: – международным еврейством, его международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; – дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

 

п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения”.

 

Далі в такому ж дусі. Угоду 11 листопада 1938 р. підписали МЮЛЛЕР і БЕРІЯ. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх “друзів єврейства і юдаїзму”, а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави.

 

Документальне свідчення про колабораціонізм СРСР з фашистською Німеччиною міститься у великій (740 сторінок) книзі “Політичний словник” /Під редакцією Г. Александрова, В. Гальянова і Н. Рубінштейна/ Державне видавництво політичної літератури при РНК УРСР, 1940 р., стор. 404-405:

 

“Товариш Сталін в своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді партії (березень 1939 р. – В.Ш.) викрив провокаційні замисли політиків Англії і Франції, які прагнули викликати війну між Радянським Союзом і Німеччиною. Товариш Сталін ще тоді поставив питання про можливість добросусідських відносин між СРСР і Німеччиною. Заява товариша Сталіна була належним чином сприйнята в Німеччині. За пропозицією Німеччини були початі радянсько-німецькі торгово-кредитні переговори. 19 серпня 1939 р. вони завершились підписанням угоди, вигідної для обох сторін.

 

Керуючись вказівкою товариша Сталіна про необхідність проводити політику миру, Радянський Уряд пішов назустріч бажанню, висловленому Німеччиною. В результаті переговорів, які мали місце в Москві між німецьким міністром закордонних справ Ріббентропом і товаришем Молотовим при участі товариша Сталіна, 23 серпня 1939 р. був підписаний договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа – В. Ш.). Цей договір знаменував собою кінець ворожнечі обох країн, яка штучно викликалась стараннями англо-французьких імперіалістів…

 

 Товариш Сталін радіє, що переговори між нацистами і комуністами пройшли успішно

 

28 вересня 1939 р., в результаті переговорів між товаришем Молотовим і Ріббентропом при участі товариша Сталіна, був підписаний в Москві радянсько-німецький договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною…

 

Угоди, підписані СРСР і Німеччиною в 1939 р., не тільки знаменують собою рішучий поворот в радянсько-німецьких взаємовідносинах. Вони є міжнародною подією величезного історичного значення”.

 

В наведеній статті з “Словника” скромно замовчується, що між 23 серпня і 28 вересня 1939 року Радянським Союзом і Німеччиною була розчленована Польща, завдяки чому між ними появився спільний кордон. Якщо Мюнхенська угода була прелюдією до Другої світової війни, то пакт Молотова-Ріббентропа став детонатором, що спричинив її вибух.

 

Результатом початкового етапу сталінсько-гітлерівського колабораціонізму стала ліквідація держави Польщі, окупація більшовицькою Москвою незалежних країн Латвії, Литви, Естонії та частини територій деяких держав.

 

Святкуючи успішний поділ Польщі, нацистська Німеччина і більшовицький СРСР 22 вересня 1939 року у Бресті провели спільний парад військ. По центральній вулиці міста урочистим маршем пройшли підрозділи ХІХ моторизованого корпусу вермахту (командуючий – генерал Гейнц Гудеріан) і 29-ї окремої танкової бригади Червоної армії (командуючий – комбриг Семен Кривошеїн).

 

Гейнц Гудеріан і Семен Кривошеїн у Бресті

 

Кінцеві наслідки співпраці комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського режимів світ оцінив у 1945 році і вони стали найтрагічнішими за всю історію людства.

 

Теперішній Європарламент дав об’єктивну оцінку більшовицько-нацистському співробітництву та поставив на один щабель злочини Гітлера і Сталіна. Таким чином, список колаборантів з повним правом доповнює комуністична імперія – РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ.

 

Якщо ж повернутися до справи колабораціонізму громадян (організацій, партій), то зупинимось на порівнянні масштабів співпраці з німцями росіян і українців. В кінцевому підсумку від 1 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року на стороні німців воювали всі росіяни – громадяни Радянського Союзу. Адже після підписання пакту Молотова-Ріббентропа Радянський Союз вступив у війну на стороні Німеччини і вони спільно знищили незалежну Польщу. Саме цей пакт і ця спільна війна проти Польщі стали причиною початку кривавої Другої світової війни, яка принесла в Україну незчисленні жертви і лиха.

 

Дуже показова інформація про співпрацю росіян з німцями подана в “Учительской газете” за 19.09.89 р.: “Понад мільйон (! – В.Ш.) радянських громадян, зі зброєю в руках, воювало проти власного народу. На службу до Гітлера пішли: А. Власов, П. Краснов, А. Шкуро, П. Доманов, фон Паннвіц.

 

Шість полків донського, кубанського, терського, сибірського козацтва загальною чисельністю понад 20 тисяч чоловік воювали в Югославії проти армії Тіто.

 

Бригада Камінського, перетворена в 29-у гренадерську дивізію СС разом з Туркестанським легіоном брала участь у придушенні варшавського повстання (хто чув про російську 29-у гренадерську дивізію СС? Зате у наші вуха наполегливо затовкали спотворені відомості про дивізію СС “Галичина” – В.Ш.)”.

 

Натомість, за оцінками істориків кількість українців, що пішла на службу до Гітлера, не перевищувала 30 тисяч чоловік. Слід зауважити, що коли Власов та інші російські командири мільйонної армії воювали на стороні Гітлера проти Сталіна, то українці йшли до німців з наміром отримати зброю, щоб боротися за Незалежну Україну. Хіба можна вважати сумірними величини 1000 тисяч чоловік і 30 тисяч чоловік? Чи можна порівняти масштаби впливу на світову історію пакту Молотова-Ріббентропа і невеличкого загону “Нахтігаль”?

 

 Генерал Власов вчить російських солдатів як треба воювати за німецькі інтереси

 

Необхідно нагадати, що загальновідома не лише добровільна співпраця росіян, але і французів, данців, норвежців, татар, білорусів та інших народів із німцями за умов окупації останніми їхніх країн. Вищеназваних російських та інших колаборантів після війни судили і покарали, але Степан Бандера не попав під суд, хоча він легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху за колабораціонізм.

 

Стимули до колабораціонізму на державному рівні були різні:

- реалізувати територіальні претензії;

- допомогти своїм одноплемінникам, що проживали в інших країнах;

- убезпечитися від нападу ззовні;

- боротися проти комуністичного режиму, який погрожував світовою революцією, тощо.

 

Підневільним і бездержавним народам співпраця з нацистами подавала надію на здобуття незалежності і створення власної національної держави.

 

Спочатку Гітлер виправдовував сподівання: незалежними стали Словаччина, Хорватія, Чорногорія, стала державою Південна Югославія. Натомість СРСР, маючи за спільника могутню нацистську Німеччину (пакт Молотова-Ріббентропа), не тільки окуповував незалежні держави та території інших держав, але й чинив на них криваві злочини і репресії, в тому числі депортуючи місцеве населення на каторгу в Сибір та винищуючи в тюрмах еліту цих народів. Тому не дивно, що народи Балтії сподівалися за допомогою Німеччини відновити свою державність і позбутися оскаженілих катів, а українці, білоруси, татари, кавказькі народи – здобути нарешті власні національні держави.

 

Роже Гароді – французький політичний діяч, письменник, публіцист, філософ і один з теоретиків марксизму – в своїй книзі “Засадничі міфи ізраїльської політики” пише, що лідери єврейського народу також співробітничали з нацистами, щоб створити незалежну Єврейську державу в Палестині і гітлерівське керівництво прихильно віднеслося до орієнтації сіоністських вождів.

 

Головний нацистський теоретик Альфред Розенберг писав: “Сіонізм потрібно всіма силами підтримувати, аби щорік контингент німецьких євреїв перевозився до Палестини”.

 

Національна військова організація (НВО) в Палестині розробила “Основні принципи…, що стосуються рішення єврейського питання в Європі і активної участі НВО у війні на стороні Німеччини “:

 

“З виступів керівників німецької націонал-соціалістичної держави витікає, що радикальне рішення єврейського питання передбачає масову евакуацію євреїв з Європи (гасло “Європа, очищена від євреїв”).

 

Остаточно вирішити єврейське питання і звільнити єврейський народ – така мета політичної діяльності і довгих років боротьби руху за звільнення Ізраїлю (Лехи) і його національної військової організації в Палестині.

 

НВО, знаючи про сприятливе відношення уряду рейху до сіоністської діяльності в Німеччині і до сіоністських планів еміграції, вважає, що:

 

1) Може існувати спільність інтересів між запровадженням в Європі нового порядку згідно з німецькою концепцією і істинними сподіваннями єврейського народу, що знаходять своє втілення в Лехи.

 

2) Можлива співпраця між новою Німеччиною і оновленою єврейською нацією.

 

3) Створення єврейської історичної держави на національній і тоталітарній основі, пов’язаної договором з німецьким рейхом, може сприяти в майбутньому посиленню позицій Німеччини на Близькому Сході.

 

За умови, що німецьким урядом будуть визнані національні сподівання руху за свободу Ізраїлю (Лехи), Національна військова організація готова взяти участь у війні на стороні Німеччини.

 

Співпраця з рухом за звільнення Ізраїлю відповідала б останнім виступам канцлера німецького рейху, в яких пан Гітлер підкреслював, що будь-які операції і союзи допустимі з метою ізолювати і перемогти Англію”.

 

Очевидно, що Організація Українських Націоналістів, у котрої першим пунктом Декалогу стояло “Здобудеш Українську Державу, або згинеш в боротьбі за Неї”, теж намагалася використати свій шанс і відновити державність. До того ж, воювати проти страшної більшовицької пошесті, яка принесла стільки лиха українському народові у 1939–41-у роках, було для них справою честі.

 

Коли почалася німецько-радянська війна, В. Черчіль, перебуваючи на нараді командного складу британських військ у Єгипті, заявив таке: “Я буду пильно стежити за політичними діями Гітлера в Україні. Якщо фюрер проголосить Україну незалежною, то західні союзники програють війну, якщо ні – Велика Британія переможе” (газета “День”, 17 червня 2011 року).

 

Однак ОУН не підписувала з нацистами жодних договорів чи пактів, не присягала на вірність, не просила милостиню. Відомо, що батальйон “Нахтігаль”, який був створений виключно для боротьби проти Москви за Суверенну Українську Державу, склав присягу на вірність українській державі, а не Німеччині.

 

Як тільки Роман Шухевич зі своїм загоном увійшли у Львів, то відразу було виконано наказ Степана Бандери і 30 червня 1941 р. проголошено Акт відновлення незалежності України. Коли ж німецьке керівництво почало вимагати скасування Акту, в чому ОУН категорично відмовила, а потім почалися арешти керівників Організації (С. Бандеру заарештували 5 липня 1941 р.), то ОУН пішла в підпілля і розпочала боротьбу проти німецьких окупантів.

 

Трохи дивно, що і дотепер трактування колабораціонізму обертається тільки навколо співпраці з нацистами. Адже, якщо Європарламент визнав, що німецький нацизм і російський більшовизм – однаково злочинні тоталітарні режими, то співпрацю з Радянським Союзом теж треба визнавати за колабораціонізм.

 

Після закінчення Другої світової війни колишні колаборанти з нацистами наввипередки кинулися колаборувати з комуністами і почали активно будувати соціалістичний табір. Миттєво були створені проросійські уряди в Польщі, Угорщині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Югославії і навіть у Німеччині.

 

Таки колаборували з Радянським Союзом, а не насправді щось там спільно будували. Бо коли СРСР зайшов у економічну і політичну безвихідь, то вони негайно покинули соцтабір.

 

Колабораціонізм (співпраця) держав, які називають себе цивілізованими, із злочинними, але сильними країнами продовжується і в наші дні. Російська більшовицька імперія конала, сіючи смерть і горе. У квітні 1989 р. грузинська молодь розпочала голодування перед урядовими будівлями у Тбілісі, вимагаючи від Москви дотримання цілісності Грузії, а потім і самостійності. Не без відома Михайла Горбачова 9 квітня була проведена силова акція, що вилилася у кривавий розгін мирного мітингу: загинуло 19 осіб, із них 17 – жінок. Керівник злочинної акції генерал Ігор Родіонов потім став міністром оборони Росії і депутатом Держдуми. Михайла ж Горбачова у грудні 1990 року “цивілізований світ” нагородив Нобелівською премією миру. Новоспечений лауреат уже 10 січня 1991 року вимагає від Литви, яка проголосила незалежність у березні 1990 року, повернути на своїй території дію радянської Конституції, а 13 січня 1991 року віддав військам наказ штурмувати Вільнюський телецентр. Під гусеницями російських танків і від куль загинуло 15 чоловік. Цивілізований світ знову вирішив не помічати цього злочину і у 2009 році М. Горбачов став лауреатом німецької премії “Квадрига” – нагороди, що вручається 4 особам або групам людей за їх прихильність до інновацій, оновлення, новаторський дух у політичній, економічній і культурній діяльності.

 

У квітні-червні 1989 року в Китаї відбулася серія демонстрацій, головними учасниками яких були студенти, які вимагали демократизації країни. Основні виступи проходили на площі Тяньаньмень, де розташувалося студентське наметове містечко. 4 червня 1989 року за наказом комуністичного уряду Народно-визвольна армія Китаю вчинила жорстоку розправу над маніфестантами. За даними Китайського червоного хреста на площі Тяньаньмень загинуло 2600 чоловік, поранено від 7 до 10 тисяч. Китайський уряд провів серію масових арештів серед решти прихильників протестів і здійснив ряд інших репресивних заходів. А що на це “цивілізований світ“? Через дванадцять років дозволив комуністичному режиму КНР провести в Пекіні Олімпіаду 2008, а в 2011 році – студентську Універсіаду.

 

У першій чеченській війні, розв’язаній президентом Росії Борисом Єльциним (11.12.1994 – 23.08.1996 рр.), загинуло 92,5 тисяч чоловік, причому 80 тисяч загиблих склали мирні жителі.

 

У другій чеченській війні, яку розпочав молодий кагебіст Володимир Путін, (1.10.1999 – 31.12.2007 рр.), загинуло та пропало безвісти щонайменше 21,4 тисяч чоловік. Одначе це не завадило Біллу Клінтону називати другом Бориса Єльцина, а Джорджеві Бушу дружити з Володимиром Путіним.

 

Навіть зухвала військова агресія Росії проти суверенної демократичної Грузії, яку до цього нібито підтримував увесь цивілізований світ, не завадила євроколабораціоністам нагородити Путіна премією “Квадрига”.

 

На підставі проведеного аналізу можемо зробити висновок, що лише українська нація – єдина із чисельно великих європейських народів – не колаборувала ні з нацистами, ні з більшовиками. Кращі сини українського народу в минулому столітті мали одну-єдину святу мету – здобути Українську Самостійну Соборну Державу:

-  вони віддавали свої молоді життя, захищаючи УНР і ЗУНР;

- повстанці Холодного Яру запекло боролися проти комуно-більшовицької орди під гаслом “Воля України або смерть!”;

- Організація Українських Націоналістів захищала рідний народ від ополячення;

- воїни “Карпатської Січі”, велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів, мужньо боролися проти угорських окупантів, захищаючи Українську незалежну державу на Закарпатті – Карпатську Україну;

- Українська Повстанська Армія впродовж 10-и років воювала проти німецьких і російських окупантів;

- українські дисиденти в 1960–70-х роках домагалися незалежності України, незважаючи на переслідування, ув’язнення, катування у “психушках”, навіть на смертні вироки. Вони не йшли на компроміс і не тулилися до сильнішого, не йшли покірно на шибеницю й у газові камери – вони боролися. Вони були справжні лицарі, які здобули для нас Незалежну Україну!

 

ПІСЛЯМОВА

Наведені у даній роботі факти становлять значний матеріал для роздумів і дозволяють зробити певні узагальнення та висновки:

 

1. Термін “колабораціонізм” ввійшов у вжиток після того, як уряд окупованої Франції, очолюваний Анрі Петеном, погодився співпрацювати з нацистською Німеччиною. Тобто колабораціонізм – це співпраця між переможеною державою і окупантом. Тому не зовсім доречно називати колаборантами окремих осіб і громадян, яких власна держава покинула напризволяще, дозволивши себе окупувати. Тим паче негоже робити це у Європі, де нібито високо поціновуються права людини.

 

2. До колабораціонізму слід віднести не тільки співробітництво з гітлерівською Німеччиною окупованих держав (Франція, Королівство Югославії), але й добровільну співпрацю незалежних держав з нацистами (учасники Троїстого пакту, Іспанія, Радянський Союз).

 

3. Логіка вимагає називати колабораціонізмом не тільки співпрацю з нацистами, але й співробітництво (або бездіяльність) з тоталітарними режимами, які чинять злочини проти інших держав чи проти власного народу. Бо дивним виглядає справедливе покарання Югославії, Іраку, Лівії і несправедлива бездіяльність, навіть демонстрація прихильності, щодо злочинів Радянського Союзу, Китаю, Росії та їхніх лідерів.

 

4. Несправедливо називати колаборантами бездержавні народи, які за допомогою ворогів своїх окупантів прагнуть звільнитися з неволі і побудувати власну державу (словаки, хорвати, євреї, українці, білоруси, народи Балтії, курди та ін.).

 

5. Несправедливо називати колаборантами осіб і громадян окупованих держав, оскільки вони не з власної волі ставали громадянами держави-окупанта і змушені були дотримуватись законів і правил поведінки загарбника. В іншому разі на територіях, підпорядкованих нацистам, їх чекала вірна загибель.

 

6. Після закінчення Другої світової війни відбулися судові процеси над колаборантами (А. Петеном, Й. Тісо, Й. Антонеску та іншими). Лідери ж української національно-визвольної боротьби Андрій Мельник, Степан Бандера, Ярослав Стецько, Лев Ребет, Микола Лебідь, які легально проживали у Європі і активно займалися політичною та громадською роботою, не притягалися до відповідальності за колабораціонізм. Ба більше, агента КГБ, який за дорученням Москви здійснив убивство Степана Бандери, строго покарав німецький суд.

 

7. Затуманеним великодержавницькими маніями колишнім окупантам України та їхнім свідомим чи несвідомим поплічникам не треба забувати слова Христа: “І як можеш сказати братові твоєму: “Брате, дай я вийму сучок з ока твого”, коли сам не бачиш колоди в оці твоєму? Лицеміре, вийми спочатку колоду з свого ока, а тоді будеш бачити, як вийняти сучок з ока брата твого”.

 

ДЛЯ НИХ КОЛОДА В ОЦІ – НЕ ТЯГАР

(Відкритий лист Президентові України)

Шановний Вікторе Федоровичу! Ви стали Президентом України. Незалежно від того, хто і як голосував, фальшував чи ні, сьогодні Ви для всіх нас є найвищою посадовою особою у державі. Отже, Ви повинні захищати права українського народу, знати і любити його історію, культуру, мову. Йдеться про справжню історію, а не спотворену вченими тих країн, які в різні історичні періоди загарбували нашу землю і намагалися так чи інакше знищити нас як народ. Значною мірою їм це вдалося і Ваші перші кроки можуть бути цьому підтвердженням – наприклад, Ваші післявиборчі заяви російською мовою. Адже це мова президента Росії, і користуватися нею президентам інших країн є справою неетичною, близькою, делікатно висловлюючись, до нелегітимної спроби користуватися чужим майном.

 

Ви добре володієте українською мовою, яка є державною і якою всякий посадовець відповідно до “Закону про мови…” зобов’язаний послуговуватись. Ви ж не “всякий”, Ви – президент!

 

Як запобігання або й залежність від Росії сприйняла більша частина українського суспільства Ваше рішення запросити на інавгурацію очільника Російської церкви, проігнорувавши решту українських православних конфесій.

 

Під час Вашого візиту в Росію Ви дали зрозуміти, що маєте намір скасувати укази Віктора Ющенка щодо ОУН-УПА і Степана Бандери.

 

Шановний Вікторе Федоровичу, не користуйтеся набутими у промосковській радянській школі відомостями про боротьбу ОУН-УПА, а зверніться до теперішніх українських істориків (лише не до академіка-полковника Табачника, котрого Ваша політична сила з якогось дива вважає чи не найбільшим авторитетом в українських гуманітарних справах) і Ви дізнаєтеся, про що мовчали архіви.

 

Хто найбільше засуджує ці укази і чому? Насамперед, росіяни і поляки – вони звинувачують ОУН-УПА у співробітництві з німцями і злочинах проти представників цих народів. Згадаймо, як було насправді. Саме росіяни вчинили найбільше злодіянь супроти українців. Російські самодержці завжди вважали, що “никакого украинского языка не было, нет и быть не может”, забороняли українську мову, книгу, театр, пісню. Ліквідували українську державу, засновану Богданом Хмельницьким. Зруйнували Запорізьку Січ, а полонених козаків відправили на каторжні роботи – відомо, що “північна Пальміра” лежить на козацьких костях.

 

Слід згадати як у Батурині впивався українською кров’ю російський князь Меншиков, як генерал Кречетніков підступно і криваво придушив повстання гайдамаків (зауважте – повстання проти Польщі, а не проти Росії).

 

Москва зруйнувала незалежну, мирну, визнану світом Українську Народну Республіку. Потім більшовицька Москва нищила українців голодоморами, таборами, переселеннями, насильницькими колективізаціями.

 

Після приєднання Західної України до Радянського Союзу у вересні 1939 року спецслужби більшовицької Москви за неповних два роки вивезли до Сибіру 1,5 млн. галичан.

 

У червні 1941 року, втікаючи від німецьких військ і залишаючи на поталу нацистам українське населення, радянські кати неприродно жорстоко знищили десятки тисяч невинних галичан у тюрмах.

 

Отож не дивно, що друге повернення росіян на Галичину було зустрінуте не дуже привітно, а Українська Повстанська Армія запекло воювала проти більшовицьких репресій, захищаючи галичан від примусового переселення до Сибіру.

 

Щодо співробітництва з німцями, то чим більше відкриваються архіви, тим стає очевиднішим, що саме комуністична сталінська влада на рівні держави дуже тісно співпрацювала з нацистами. Вже 11 листопада 1938 року між НКВД і ГЕСТАПО було підписане “ГЕНЕРАЛЬНОЕ СОГЛАШЕНИЕ о сотрудничестве…”, в якому серед інших були і такі пункти:

 

“§1. п.1. Стороны видят необходимость в развитии тесного сотрудничества органов государственной безопасности СССР и Германии во имя безопасности и процветания обеих стран, укрепления добрососедских отношений, дружбы русского и немецкого народов, совместной деятельности, направленной на ведение беспощадной борьбы с общими врагами…

 

п.2. Стороны поведут совместную борьбу с общими основными врагами: – международным еврейством, ее международной финансовой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением; – дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.

 

п.3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерилизации и уничтожению, стороны определили дополнительным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью настоящего соглашения”.

 

Далі в такому ж дусі. Угоду підписали МЮЛЛЕР і БЕРІЯ. До речі, чомусь деякі євреї воліють не бачити цих могутніх “друзів єврейства і юдаїзму”, а призначають своїми ворогами українців, які на той час не мали навіть власної держави.

 

У рамках співробітництва Сталін – Гітлер було підписано пакт Молотова- Ріббентропа, внаслідок якого розпочалася кривава Друга світова війна і була знищена Польща.

 

Хіба може порівнятися масштабами вплив на світову історію згаданого пакту і невеличкого загону “Нахтігаль”?

 

Дуже показова інформація про співпрацю росіян з німцями подана в “Учительской газете” за 19.09.89 рік:

 

“…Более миллиона советских граждан, с оружием в руках, в немецкой форме воевало против собственного народа. На службу к Гитлеру пошли: Власов, бывший донской атаман П.Краснов, генералы А.Шкуро, П.Доманов, формируется казачья дивизия генерала фон Паннвица. Шесть полков донского, кубанского, терского и сибирского казачества в количестве более 20 тысяч человек были направлены в Югославию и сражались против армии Тито. Бригада Каминского, преобразованная в 29-ю гренадерскую дивизию СС, из брянских лесов была переброшена в Польшу, вместе с Туркестанским легионом участвовала в подавлении варшавского восстания (чи чули Ви, Вікторе Федоровичу, про російську 29-у гренадерську дивізію СС, створену у брянських лісах? Мабуть, ні. Зате у Ваші вуха надійно затовкли спотворені відомості про дивізію СС “Галичина”. Цікаво, що в час створення російської дивізії СС робили в брянських лісах оспівані радянською пропагандою брянські партизани? А ви, брати-поляки, теж не чули, що варшавське повстання придушувала 29-а гренадерська російська дивізія СС, чи волите про це забути? Мабуть, говорити про українців і звичніше, і безпечніше). Смертные приговоры через повешение получили: А.Власов, В.Малышкин, А.Закутный, Г.Жыленков, Ф.Трухин, С.Буняченко, Г.Зверев, А.Благовещенский, В.Мальцев, В.Корбуков, Н.Шатов, П.Краснов, С.Краснов, А.Шкуро, Т.Доманов, К.Чирий, Г.фон Паннвиц (приговоры 1.08.46 и 17.01.47)…”.

 

Вищеназваних, як і решту нацистських злочинців, судили та покарали, а Степана Бандеру ніхто ніколи не судив за колабораціонізм, хоча після війни він легально проживав у Європі. Це свідчить, що не було жодних підстав для судового переслідування лідера українського національно-визвольного руху.

 

Теперішній Європарламент дав об’єктивну оцінку більшовицько-нацистському співробітництву і поставив на один щабель злочини Гітлера та Сталіна, але Росія (також дехто з наших громадян-українофобів) досі тупо твердить про неіснуючий колабораціонізм бандерівців, замовчуючи власні жахливі злочини. Мало того: теперішні керівники Росії безсоромно називають тирана-людожера Сталіна успішним менеджером, а мерія Москви має намір до 9-го травня повісити його портрети на кожному будинку як символ перемоги. Про цю перемогу як і про сам “символ” читаємо у статті Вячеслава Кондратьева “День поминовения”, яка фактично підсумовує наслідки пакту Молотова-Ріббентропа (журнал “Молодой коммунист” № 5, 1990 р.): “

 

… Общее количество наших потерь, по последним данным, составляет сорок шесть миллионов солдат и мирного населения. Общие потери Германии составили шесть миллионов…

 

…Мы потеряли 22 млн. солдат, они 3 млн., причем на Восточном фронте – 1,5 млн. (такі заслуги “геніального” генералісімуса Сталіна – щоб покласти двох німців, він посилав на смерть тридцятьох своїх солдатів)…

 

…а если уж говорить о роли сталинского социализма, то вероятнее всего, что без него и войны не было бы…

 

… ритуал копания осужденным могилы самому себе не был нами заимствован из иностранных источников, а стал продолжением традиции, заложенной еще в годы до сих пор воспеваемой нами гражданской войны…

 

…В лагерях Гитлер истязал главным образом не свой народ. Сталинские лагеря, которые с таким же успехом можно смело назвать лагерями смерти, были построены для своего народа…

 

…Сталинские убийцы доживают свой век на заслуженной пенсии, в генеральских чинах…

 

Доживают спокойно и начальники лагерей, и надзиратели, и палачи из госбезопасности, и те, кто обеспечивал и оправдывал кровавую вакханалию единственно верной идеологией. Мы не сумели по-граждански честно поставить точку в исторической трагедии своего народа. А пока точка не поставлена, нельзя считать, что трагедия завершилась…”.

 

Не має права, пане Президенте, нація, що вчинила цю “кровавую вакханалию” і не захотіла “пограждански честно поставить точку в исторической трагедии своего народа”, давати оцінки іншим народам.

 

Щодо стосунків Польща – Україна. Якщо ОУН і УПА боролися за незалежність на своїй етнічній території, то Польща так чи інакше була для нас загарбником, починаючи з ХІV століття. За сотні літ на українській землі польські завойовники пролили ріки невинної української крові, заселяли українські території поляками.

 

Польща позбавила український народ державності, знищивши Західно-Українську Народну Республіку в 1919 році (сьогодні польські воїни, які це вчинили – звичайно, не без української крові – мирно покояться з доброї волі українців на Личаківському цвинтарі).

 

Саме подальша полонізація, пацифікація, нещадний терор польської держави спричинилися до виникнення руху опору і створення Організації Українських Націоналістів. На початку Другої світової війни польські війська, зазнавши нищівної поразки від німецької армії і втікаючи на схід, зганяли свою лють на українцях, винищуючи цілі села. Нагадуємо, що це був 1939 рік (задовго до створення УПА) і такі злочини чинило польське регулярне військо проти беззбройних селян-українців.

 

Українці не забули також злочини, вчинені проти них вояками Армії Крайової, солдатом якої був і батько президента Леха Качинського, що теж долучився до хору критиків указу Президента України.

 

Польща до початку Другої світової війни мило співпрацювала з нацистами і разом з Німеччиною брала участь у ліквідації чеської держави. А генерал-майор військ СС поляк Камінський Броніслав Владиславович командував 29-ю гренадерською дивізією СС, яка, як уже згадувалося, брала участь у придушенні варшавського повстання (під час різанини, влаштованої вояками Камінського 5 серпня 1944 року, було убито 15 тисяч мирних жителів).

 

У вересні-жовтні 1944 року Броніслав Камінський брав участь у придушенні Словацького повстання, де також відзначився небаченою жорстокістю.

 

Вирішили додати свої коментарі про Указ В. Ющенка і словаки. Але ж Словаччина як держава виникла після анексії Чехії нацистами саме як сателіт і поплічник фашистської Німеччини!

 

Воістину, у власному оці не помічають колоди, зате вказують на пилинку в оці сусіда. Крім вищепойменованих народів з нацистами на державному рівні так чи інакше співпрацювали Великобританія, Франція, Іспанія, Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Хорватія…

 

Ще інші держави і народи, якщо й не співпрацювали з нацистами, то покірно дозволили поневолити себе, виконували на благо рейху важку рабську роботу, йшли в тюрми, концтабори і навіть у газові камери. І нічого, живуть – не соромляться своєї історії. А українці, які, не маючи власної держави, доблесно боролися за незалежність України проти найжорстокіших окупантів у Європі, повинні за версією тих же окупантів устидатися за свій героїчний чин.

 

Долучився до хору хулителів визвольної боротьби українського народу і оманений представниками цих країн, очолюваний поляком Єжи Бузеком Європарламент.

 

Піком цинічного відношення до України є суд над Іваном Дем’янюком. Невідомо достеменно, він чи не він був Іваном Грозним у німецькому концтаборі, принаймні, ізраїльський суд не зміг цього довести і відпустив його. Не захотіли бути суддями і США, громадянином яких був Дем’янюк. А ось постнацистська Німеччина – будь ласка…

 

Та ж не мають морального, історичного, християнського права німці, – які чотири роки грабували Україну (навіть вивозили до Рейху український чорнозем), вбивали і спалювали українців цілими селами, розстрілювали невинних заручників, вивозили українську молодь на рабські роботи, ґвалтували українських жінок, планували цілковито знищити українську націю, – бути суддями нашого народу, нашої історії!

 

Пройшло ще занадто мало часу, щоб колишнім нацистам чи їхнім нащадкам дозволено було одягати мантію судді. Кров невинних жертв буде на їхніх руках до сьомого коліна, а очорнювання українців не зробить ці руки чистішими.

 

Пане Президенте! Кожний народ має суверенне право самостійно визначати та належним чином вшановувати своїх героїв. Це вірно і в цьому полягає найвища історична правда і найвища об’єктивність. Для прикладу, наш герой – гетьман Богдан Хмельницький – високо пошановується в Росії, але негативно трактується у Польщі, натомість Іван Мазепа, Петро Сагайдачний – навпаки.

 

Напевно, що славний Тадеуш Костюшко також не був героєм для Росії і Великобританії.

 

Якби не ОУН‑УПА, не Степан Бандера, не було б кого звільняти у 1939 році, бо українці на Галичині були б або ополячені, або переселені в інші регіони і вже там ополячені, як це поляки за згодою Москви зробили після війни (операція “Вісла”).

 

Чи знаєте Ви, Вікторе Федоровичу, що теперішня східна Польща – це етнічні українські землі, з яких за зговором між Москвою і Варшавою після війни виселили українців, а натомість поселили поляків?

 

Стосовно Степана Бандери, то за свою святу боротьбу за незалежність України він заплатив дорогу ціну: сам відсидів п’ять років у польській тюрмі, чотири роки – в німецькому концтаборі, у 1959 році без суду і слідства був убитий московським агентом у вільній європейській державі Німеччині; його батька – священика Андрія Бандеру – закатували енкаведисти; сестри – Марта-Марія і Оксана – ще в 1939 році після арешту і допитів вислані в Сибір, Марта там і померла, а Оксана рідну землю побачила лише через піввіку; сестра Володимира також пізнала розкоші Сибіру і Казахстану; брата Богдана вбили гестапівці, а братів Олександра і Василя у концтаборі Освєнцім після жорстоких знущань замордували фашистські прислужники – польські капо.

 

Найбільший злочин, який закидають Степанові Бандері, – це співпраця з німцями. Пане Президенте України, прочитайте уважно попередній абзац: Степан Бандера під час війни чотири роки мучився у німецькому концтаборі, брата Богдана вбили гестапівці, а брати Олександр і Василь загинули у німецькому концтаборі Освєнцім. Якщо це співпраця, то як трактувати пакт Молотова-Ріббентропа – як безневинну чоловічу любов між Гітлером і Сталіном?

 

До речі, ось що про цю “співпрацю” сказав добре обізнаний і далеко не українофіл Г. Климов (Красная каббала. Краснодар, ООО “Пересвет”, ст. 109): “…А украинских националистов немцы уничтожали точно так же, как и НКВД…”.

 

Вікторе Федоровичу! Ви стали Президентом великого, дуже древнього, талановитого, миролюбного, історичного народу, який проживає на своїй благословенній землі десятки тисяч років. Цей народ ніколи не був кочовим, не загарбував чужих земель, не коїв злочинів проти інших народів. Але в найстрашніші часи поневолення український народ і його очільники не змирилися з неволею, не пішли на співпрацю з жодним окупаційним режимом, не йшли покірно на смерть. Цей народ повстав проти польських шовіністів, комуно-більшовиків, нацистів і всіма доступними засобами боровся за свою свободу та незалежність. Нехай не вводять Вас в оману слова і дії тих, які вигуками “Держи вора!” намагаються приховати власні злодіяння, свою недовгу в історичному плані, але криваву минувшину, подолати властиві злочинцям комплекси.

 

Відкиньте і забудьте неправду, якою затьмарювали наш розум історичні губителі українства. Любіть свій народ, пишайтеся ним, захищайте його і Ви ввійдете в історію як справжній творець України. Не принижуйте свій народ скасуванням Указів Президента України. Навпаки, вимагайте від Європарламенту:

 

1. Дати пояснення, на якій підставі Європейський Парламент звинувачує Степана Бандеру у колабораціонізмі під час Другої світової війни.

 

2. Скасувати пункт 20 Резолюції Європарламенту від 25 лютого 2010 року щодо ситуації в Україні.

 

3. Ознайомити депутатів Європарламенту із справжньою історією національно-визвольної боротьби українського народу, а не її польсько-російською версією.

 

4. Попросити вибачення в України за безпідставні звинувачення Степана Бандери у співпраці з нацистами.

Василь ШПІЦЕР Березень 2010 р.

 

29-а ГРЕНАДЕРСЬКА ДИВІЗІЯ СС

(1-а російська)

Суд над Іваном Дем’янюком показав, що в Європі існують антиукраїнські сили, які намагаються власні злочини, вчинені в часи панування нацистського і більшовицького режимів, “повісити” на українців. Якщо навіть Іван Дем’янюк був негідником, який своєю власною зброєю таємно від нацистських охоронців табору знищив 28 тисяч євреїв, то у мене виникає логічне запитання: “А хто відібрав життя у решти 5 млн. 972-х тисяч євреїв?”

 

У повоєнний період колишні вірні друзі нацистів – радянські комуністи – також звинувачували українців у співпраці з німцями, особливо ж підкреслювали службу наших хлопців у дивізії СС “Галичина”. Не перестають про це верзти навіть декотрі сьогоднішні українські історики. Проте у радянські часи замовчувалося, що проти Радянського Союзу на боці нацистської Німеччини воювало немало росіян, в тому числі й у військах СС. Вважаю своїм обов’язком хоч трохи виправити цю несправедливість і подати доступну сьогодні інформацію про 29-у гренадерську дивізію СС (1-у російську).

 

Війська СС

Війська CC виникли на базі утворених у 1925 році захисних загонів Націонал-Соціалістичної Німецької Робітничої партії, до яких тоді вдалося завербувати небагато людей. Але після приходу Гітлера до влади чисельність цієї військово-поліцейської сили нацистів почала зростати і з 280 осіб у січні 1929 року до 52 000 чоловік у травні 1933 року.

 

Спочатку набір до СС проводився з числа “справжніх арійців” зростом понад 180 см. Після Польської кампанії, де перші есесівські частини повелися з надзвичайною жорстокістю, було вирішено формувати нові дивізії. На початку 1940 року у війська СС вступила велика кількість добровольців і їх стало 100 тисяч чоловік. Вимоги моменту й прагнення нескінченно нарощувати міць своєї армії змусили нацистів відмовитися від знаменитих “правил крові”. До військ СС почали залучати представників споріднених германських народів – данців, голландців, норвежців, фламандців. Потім до них приєдналися валлони, фіни, шведи, французи.

 

Рослі біляві арійці поступово стали відтискуватися на задній план, в тому числі досить несподіваними формуваннями: в 1943 році була створена мусульманська дивізія “Хандшар”; в 1944 – албанська дивізія “Скандербег” й угорська кавалерійська дивізія; в 1945 – хорватська дивізія “Кама”.

 

На жовтень 1944 року чисельність військ СС була найвищою – у них входило понад мільйон чоловік (38 дивізій). З них дві дивізії були російськими: 29-та гренадерська дивізія СС (1‑ша російська) під командуванням генерал-майора Броніслава Камінського та 30-а гренадерська дивізія СС (2-а російська/1-ша білоруська) під командуванням оберштурмбанфюрера Ганса Зійлінга.

 

Крім того сюди входив російський 15-ий козачий кавалерійський корпус СС, який у лютому 1945 року налічував 30–35 тисяч чоловік під командуванням генерал-лейтенанта Гельмута фон Паннвіца.

 

Броніслав Камінський і його 29-а дивізія СС

Розповідь про 29-у гренадерську дивізію СС досить сповна подана у статті головного редактора воєнно-історичного журналу “Последний довод” Михайла Льовіна під назвою “Броніслав Камінський і його армія”.

 

У вступному слові до статті сказано, що вона присвячена маловідомим сторінкам історії Великої Громадянської війни 1941–45 рр. і одному із її найцікавіших персонажів – Броніславу Камінському та створеній ним Російській Визвольній національній армії.

 

Епіграфом до статті стали слова Камінського: “Ідеї націонал-соціалістичної Німеччини та ідеї нової Росії єдині”.

 

Багато інформації про цю дивізію СС і про Броніслава Камінського можна знайти і в Інтернеті.

 

Історія 29-ї гренадерської дивізії СС розпочинається із жовтня 1941 року, коли німецькі війська зайняли Брянську та Орловську області. На окупованих теренах німцями було санкціоновано утворення Локотського району, невдовзі розширеного до округу (Локоть – селище у Брянській області, відоме з ХVІІ століття). Керівником округу німці призначили учителя Костянтина Воскобойника, а його заступником – Броніслава Камінського. Нове керівництво створило воєнізовану міліцію чисельністю 200 чоловік, щоби боротися з радянськими партизанами. За дорученням зверхника Б. Камінський поїхав у відрядження до командування 2-ою німецькою танковою армією (тоді її очолював знаменитий батько німецьких танкових військ Гейнц Гудеріан) і через 12 днів щасливо повернувся з почуттям добре виконаного обов’язку.

 

Результатом поїздки стало те, що німці надали Локотському району автономні права. Залишивши декілька офіцерів для зв’язку, забезпечивши місцевих жителів трофейною зброєю і оподаткувавши його, німці вивели з території району всі свої війська і комендатури. Надалі ці території із загальним населенням 581 тисяча чоловік стали називатися Локотською республікою, а збройні сили Локотської республіки отримали назву “Російська Визвольна Народна Армія” (РОНА). Ця армія була укомплектована етнічними росіянами, що мали антирадянські погляди та солдатами-червоноармійцями, котрі опинились в оточенні німецьких військ.

 

На початок 1943 року чисельність РОНА сягала 12 000 воїнів. Хоча головним завданням РОНА була боротьба з партизанами, окремі її частини брали участь у боях із регулярною радянською армією.

 

Костянтин Воскобойник 8-го січня 1942 року загинув у бою з партизанами, але його справу продовжив Броніслав Камінський, який розгорнув проти партизанів активні дії і незабаром очистив від них значну територію.

 

Зобов’язавши призначеного обер-бургомістром Камінського піклуватися про спокій і порядок на території довіреної Локотської республіки і здійснювати постачання продовольства для німецьких військ, німецьке командування надало йому повну свободу дій. Фактично це означало надання Камінському необмеженої влади.

 

Слід відмітити, що про Локотську республіку і РОНА знало не тільки військове командування, про її існування знав сам Адольф Гітлер, не кажучи вже про рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера.

 

Офіційною ідеологією Локотської республіки став націоналізм, правлячою партією – Російська націонал-соціалістична партія на чолі з Камінським, а важливим пунктом її програми – антисемітизм.

 

В основному ж програма партії була схожою з програмою нацистської партії. Один з пунктів цієї програми так і називався “Євреї – вороги народу”.

 

По суті в Локотській республіці були встановлені націонал-соціалістичні порядки. Шлюби між євреями і неєвреями заборонялися, були заборонені аборти і велася усіляка боротьба за збереження сім’ї, заборонялися розлучення, признавалися тільки церковні шлюби і заохочувалася народжуваність.

 

На початку 1943 року радянські війська почали звільняти від німців окуповані території. Коли вони підійшли до Локотської республіки, РОНА Камінського взяла участь у боях проти радянських військ, у яких зазнала великих втрат. Була проведена друга мобілізація, внаслідок якої чисельність РОНА зросла і досягла 20 тисяч вояків. Що ж до антипартизанської боротьби, то вона не припинялася ні вдень, ні вночі. Усю весну і літо 1943 року армія Камінського провела у боротьбі з партизанами. Найбільшою і найуспішнішою операцією була “Циганський барон”, в ході якої загинуло понад 1500 партизанів і стільки ж було узято в полон. Окрім цього було знищено 200 партизанських баз.

 

У серпні обстановка стала загрозливою через наближення радянської армії і Камінський після узгодження з німецьким командуванням віддав наказ про евакуацію РОНА у Вітебську область Білорусії.

  

Бригаденфюрер СС і генерал-майор військ СС Броніслав Камінський

 

Михайло Льовін пише: “26 серпня, повантаживши танки, артилерію та іншу техніку, частини РОНА разом з цивільною адміністрацією округу і членами сімей – загальним числом до 30 тис. чоловік – виїхали залізницею у Білорусію. Ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і подібно до УПА протистояли більшовикам до кінця 40-х років”.

 

Солдати РОНА під командуванням Броніслава Камінського, що прибули у Білорусію, відразу ж були кинуті німецьким командуванням у боротьбу з місцевими партизанами, в якій їм вдалося добитися успіху – заволодіти дорогою на Лепель і очистити навколишні райони від партизанів.

 

З 11 по 17 квітня 1944 року німці провели операції “Злива” і “Весняне свято”, в ході яких партизанські угрупування мали бути повністю знищені (було заявлено, відповідно, про знищення 7011 і 7697 партизанів).

 

У цих двох операціях РОНА Камінського відзначилася величезними успіхами, дуже швидко просуваючись і наносячи відчутні втрати партизанам. За участь у цих боях Б. Камінський був нагороджений Залізним Хрестом I класу. Всього на території Брянської і Вітебської областей в 1941–43 рр. бригада РОНА знищила понад 10 тисяч чоловік, дотла спалила 24 села.

 

Влітку 1944 року Броніслава Камінського викликали до польової ставки рейхсфюрера СС у Східній Прусії, де Гіммлер особисто виразив йому свою вдячність за успішні дії його воїнів на благо Німеччини, а сама РОНА за розпорядженням Гіммлера була включена до складу військ СС як 29 гренадерська дивізія військ СС (російська № 1). Самому комбригові Б. Камінському був присвоєний чин бригаденфюрера СС і генерал-майора військ СС.

 

У своїй промові 4 серпня 1944 року в Познані Гіммлер особливо відмітив заслуги бійців бригади Камінського у боротьбі з білоруськими партизанами.

 

Російська 29-а дивізія СС на придушенні Варшавського повстання

1 серпня 1944 року польська “Армія Крайова” у Варшаві піднімає повстання проти німців. Поляки були упевнені в підтримці радянських військ. Проте Сталіну було вигідніше сидіти і спостерігати за тим, як поляки і німці спливають кров’ю у боях на вулицях Варшави. Окрім того, Сталін побачив у ситуації, що склалася, можливість розправитися руками німців з тими поляками, які пізніше могли в силу своєї антирадянської орієнтації завдати йому серйозних неприємностей.

 

На придушення повстання були кинуті німецькі частини СС, а також 29 гренадерська дивізія СС Броніслава Камінського. Саме дивізія Камінського, яка брала участь у приборканні повстанців у варшавському районі Охота, проявила надзвичайну жорстокість. За свідченнями генерал-лейтенанта німецької армії Р. Штагеля російські есесівці ґвалтували жінок, розстрілювали цивільне населення, грабували будинки.

 

За даними архівного управління ФСБ у кожного бійця 29 гвардійської дивізії СС після повернення з операції було по 15-20 золотих годинників. Під час різанини, влаштованої вояками РОНА 5 серпня 1944 року, було убито 15 тисяч мирних жителів. Цю цифру подають і польські історики. На вимогу німецького командування угамувати своїх підлеглих Камінський відповів, що його люди втратили у боротьбі з більшовизмом усе своє майно і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок поляків, ворожих німцям.

 

Звірства солдатів і офіцерів РОНА не мали меж. Ось як описує у своїх мемуарах ситуацію з Варшавським повстанням Гейнц Гудеріан, тодішній начальник штабу німецьких військ:

 

“Бригада Камінського складалася з колишніх військовополонених, головним чином російських, таких, що вороже відносилися до поляків; бригада Дирлевангера складалася з німецьких штрафників, які повинні були спокутувати свою провину. Сам фон дем Бах одного разу, доповідаючи про наявність озброєння в його частинах, повідомив мене про безчинства своїх підлеглих, присікти які він не в змозі (Еріх фон дем Бах-Зелевський 21 липня 1943 року був призначений відповідальним за розробку і здійснення спеціального завдання по знищенню польських партизанів. У 1944-45 рр. командував різними підрозділами СС, брав найактивнішу участь у придушенні Варшавського повстання – В.Ш.). Від його повідомлень волосся ставало дибки, тому я був вимушений того ж вечора доповісти про все Гітлеру і вимагати видалення обох бригад з Варшави. Спочатку Гітлер не погодився задовольнити мої вимоги. Але навіть офіцер зв’язку Гіммлера з Гітлером бригаденфюрер СС Фегелейн вимушений був заявити на підтвердження моїх слів: “Так точно, мій фюрере, вони дійсно босяки”! Гітлеру не залишалося нічого іншого, як прийняти мою пропозицію. Фон дем Бах потурбувався про те, щоб Камінського розстріляли – цим він позбавився і від небажаного свідка”.

 

Навіть бездушні нацисти були настільки вражені звірячою жорстокістю російських вояків та їхнього командира генерал-майора Броніслава Камінського, що обергруппенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський видав наказ про розстріл командира дивізії Камінського, начальника штабу Шавикіна, дивізійного лікаря і шофера. Було оголошено, що це зробили польські партизани, на підтвердження чого продемонстрували подірявлений кулями і перекинутий в кюветі автомобіль Камінського.

 

На Нюрнберзькому процесі фон дем Бах-Зелевський підтвердив факт розстрілу Камінського у своїх свідченнях, заявивши, що той був розстріляний за мародерство відповідно до законів військового часу.

 

У листопаді 1944 року особовий склад 29- ої гренадерської дивізії СС було влито до 1-ої дивізії Російської визвольної армії (РОА) під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта Андрія Власова.

 

*     *     *

Отаку страшну історію залишили після себе 29-а гренадерська дивізія СС, яку ще називали 1-ою російською дивізією СС, та її командир Броніслав Владиславович Камінський.

 

Але радянська пропаганда, історія, освіта, які щедро змальовували у чорних барвах українську дивізію СС “Галичина”, в жодних джерелах не згадували про Камінського та його солдатів. І це тоді, коли українці головний свій бій провели з армією більшовиків, які вчинили незліченні злочини проти нашого народу у 1939–41 рр., а РОНА воювала проти рідних російських та білоруських партизанів і вкрила себе вічною ганьбою під час придушення Варшавського повстання.

 

Теперішні російські шовіністи пішли далі. Після падіння більшовицької імперії у Росії знайшлися політичні сили, що вже не замовчують, а навіть намагаються реабілітувати Камінського та багатьох інших російських військових злочинців-колаборантів, згаданих у цій статті.

 

6 червня 2005 року Собор російської Катакомбної Церкви Істинних Православних Християн (старого і нового обрядів) під епіграфом “І настав час, щоб царство опанували святі” затвердив такий документ:

 

“…після уважного вивчення агіографічних пам’ятників, ВИЗНАЧИТИ:

 

1. На виконання попереднього Визначення від 16.05.1999 р. про збір даних про К. Воскобойника і Б. Камінського і у зв’язку з явною вказівкою Божою про їх безперечну святість, вчинити їх у лик Святих Новомучеників.”

 

... 22 квітня 1996 року рішенням Головної військової прокуратури (ГВП) Російської Федерації реабілітований відповідно до ст. 3 Закону Російської Федерації “Про реабілітацію жертв політичних репресій” командир 15-го кавалерійського корпусу військ СС генерал-лейтенант Гельмут фон Паннвіц.

 

У 1998 році фон Паннвіцу, Шкуро, Краснову, Султан-Гирею Киличу, Доманову, Кутєпову та іншим у Москві біля храму Всіх Святих був встановлений пам’ятник під назвою “Воїнам російського загальновійськового союзу, російського корпусу, козачого стану, козакам 15 кавалерійського корпусу (про належність корпусу до СС промовчали – В.Ш.), полеглим за віру і вітчизну”.

Липень 2012 р.