Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Україна і “московскоє врємя”. Частина І. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 4 вер. 2016 р., 03:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2016 р., 09:12 ]

 

 

ПУБЛІЦИСТИКА, ЖИТТЄПИСИ, ЛИСТИ, ВИСТУПИ

 

Видавництво “Друкарські куншти”, Львів – 2016

 

УДК   323.1 (477)

ББК   66.3 (4УКР), 13

    Ш   83

 

Василь Шпіцер. Україна і “московскоє врємя”. Публіцистика, життєписи, листи, виступи. – Львів: Друкарські куншти. 2016. - 280 с. іл..

 

Автор подав у цій книзі публіцистичні статті та праці, які він написав, реагуючи на неординарні події, що мали місце в процесі розбудови України як незалежної держави. Назва книжки підкреслює, що у кожному описаному випадку хоч-не-хоч знаходимо і московський слід, який означено як «московскоє врємя». Показана і «гірка правда», яка мала місце у вчинках багатьох можновладців, істориків, політиків та звичайних українців.

 

Опубліковані також життєписи визначних, але дещо призабутих діячів Стрийщини: отця-митрата, генерального вікарія Андрія Білецького; отця-крилошанина, Долинського декана, капелана 55 полку австрійської армії, майора Семена Шпіцера; Крайового Провідника ОУН на Західноукраїнських землях Володимира Тимчія-Лопатинського; активного члена ОУН, погиблого від рук сталінських енкаведистів, Петра Дмитришина; вояка УПА Петра Одинака-Підкови.

 

В заключній частині книжки вміщені деякі листи та виступи автора.

 

© Василь Шпіцер, 2016

© Петро Шкраб’юк, передмова, 2016

© Ігор Калинець, про автора, 2016

© Видавництво “Друкарські куншти”, 2016

 

СЛОВО – ТЕЖ ДІЛО, або друга іпостась Василя Шпіцера

Василь Шпіцер. Це ім’я асоціюється в мене з вируючими днями кінця 80-х – початку 90-х років минулого (вже минулого, перейденого!) століття: масовими вічами, маніфестаціями, походами по Львову, створенням Товариства української мови, Народного Руху, першими демократичними виборами і багатьма іншими суспільно-політичними акціями, які невідворотно вели до проголошення Акту про державну самостійність України.

 

І до всіх цих подій – прямо чи опосередковано, фізично чи духовно – був причетний вихованець Львівської політехніки, кандидат технічних наук, старший інженер Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту Василь Шпіцер. У пам’ятку виразиста картинка:

 

…4 квітня 1990 року. Вщерть виповнена депутатами першого демократичного скликання і журналістами зала засідань Львівського міськвиконкому. За трибуною – два урочисті мужі: один чорнявий, з козацькими вусами; другий – дещо вищий на зріст, русявий, з поглядом, спрямованим понад голови присутніх… Перший – щойно обраний голова міської Ради Василь Шпіцер, другий – голова міськвиконкому Богдан Котик, який вже давно порвав з партноменклатурою і жертовно віддавав свої знання та досвід громаді міста. Обидва присягають на Біблії вірно служити львів’янам, а загалом – Україні…

 

До омріяної Незалежності було ще півтора року, але вже 3 квітня, незважаючи на опір чорних сил, над Ратушею замайорів синьо-жовтий стяг, 14 вересня того ж року було повалено пам’ятник вождеві більшовицького перевороту 1917 року, згодом й іншим приспішникам комунізму, а вулиці переназивали іменами українських героїв і культурних діячів; украдені після псевдособору храми повертались до греко-католиків…

 

Безумовно, 1990–1994 роки, коли Василь Шпіцер головував у міській Раді, а потім провадив і міськвиконком, були його найкращим, зоряним часом. Відтак передання подвійної влади Василеві Куйбіді – і повернення у приватне життя.

 

Про все це – про різні колізії, проблеми в комунальній, транспортній, будівельній, культурній сферах, про здобутки й помилки – Василь Іванович розповів у книзі спогадів “Рікою пам’яті”, яку 2014-го опублікувало видавництво “Тиса”. Спогади читачі оцінили і як сповідь політика й умілого господарника, і як документ унікальної доби – доби становлення українського самоврядування.

 

І ось нова книга з виразистою назвою – “Україна і “московскоє врємя”. Бо справді, Україна та українці дотепер відчувають важку руку “старшого брата”. А надто у вітчизняній війні з московитами на Донбасі. Книга, як видно з підзаголовку, тематично розмаїта, проте ідейно цільна, оскільки і її автор – людина цільна, не байдужа до тих подій, які супроводжують процес державотворення. І не відгукнутися на ті чи інші явища в країні та суспільстві, явища здебільшого негативні, – значить змиритися з ними, а це не в характері Василя Івановича.

 

Річ у тім, що перед “Рікою пам’яті” він вмістив в республіканському журналі “Дзвін”, київському тижневику “Слово Просвіти”, львівській газеті “За вільну Україну плюс” та в інших виданнях (“Нація і Держава”, “Тиждень”, “Заграва”) низку своїх статей, розвідок, життєписів; окремі з них вийшли невеликими за обсягом брошурами (їх щонайменше п’ять). Тепер Василь Іванович зібрав їх – як своїх дітей – під одним дахом, за одним столом, внаслідок чого маємо різні оповіді як із минувшини краю (передусім повстанських літ), так і сьогодення.

 

Маємо місткі роздуми автора, його пропозиції, гострі звернення до Януковича чи до ректора УКУ Б. Ґудзяка. Маємо його розважливі виступи перед громадськістю, зосібно перед мешканцями села Нижня Лукавиця Стрийського району на Львівщині, звідки Василь Іванович родом.

 

Всі публікації пана Василя потрібні, актуальні. Для мене особисто цінною є дослідження про колабораціонізм, в якому наші недруги настирливо звинувачують українців, зокрема ОУН-УПА, хоча українці не мали своєї держави, а тому не могли бути її зрадниками. Себто колаборантами. А просто – задля визволення – шукали союзників у різних таборах. Інша річ – співробітництво з гітлерівською Німеччиною режиму Сталіна, маршала Петена у Франції чи Квіслінга в Норвегії…

 

І це питання докладно висвітлює В. Шпіцер, називаючи ряд інших країн, які співпрацювали з нацистами. Факти вражаючі і неспростовні. Назагал історія колабораціонізму настільки важлива і, наскільки мені відомо, в Україні мало розроблена, що може стати темою ґрунтовної монографії, хоча і у вигляді розширеної статті є достатньо пізнавальною й арґументованою.

 

Не буду переповідати сюжети інших матеріалів. Але зазначу характерні особливості публіцистики Василя Шпіцера. Позаяк він людина за фахом технічна, то це позначається на його стилістиці – строгій, конкретній, аналітичній. Так, аналізуючи діяльність Віктора Ющенка як Президента, Василь Шпіцер об’єктивно перераховує – пункт за пунктом – 14 його важливих досягнень. Негативних пунктів значно менше – 8, однак вони суттєві. Серед них – “бездарна кадрова політика”, адже саме Ющенко, наголошує В. Шпіцер, “повернув у політику політичного трупа Януковича...” Результат його правління відомий.

 

У статті про о. Гавриїла Костельника та березневий псевдособор 1946 року Василь Шпіцер підпирає свої думки не емоціями, а цифрами, і така інформація (про стан справ у Галицькій митрополії та священиків, які перейшли і не перейшли в російське православ’я) більше говорить, ніж голослівна критика. Щодо загибелі Костельника, то зрозуміло: вбивцями “були ті самі, що спричинилися до смерті двох інших представників “ініціативної групи” – Пелвецького та Мельника”. Тобто емгебісти.

 

Після парламентських виборів 2013 року Василь Шпіцер (у ст. “Вибори, вибори”) запропонував для демократичних сил конкретну програму дій з 14 пунктів. Так само подав конкретні рекомендації щодо евентуальних претендентів на вищі державні посади. На посту голови СБУ він бачив Валентина Наливайченка. І його справді призначили на цю посаду. Стосовно генерального прокурора, то, вважав пан Василь, найкраще з його обов’язками впоралась би Юлія Тимошенко. Проте таку посаду їй не запропонували…

 

Коротше кажучи, автор цієї книжки не просто обсерватор, спостерігач збоку, а й констуктивний порадник, точніше – дорадник. Водночас він, коли треба, їдкий сатирик. Спростовуючи твердження, ніби Харків – перша столиця України, Василь Шпіцер із сарказмом висновує, що після “наміру голови Харківської облдержадміністрації Михайла Добкіна залучити до охорони громадського порядку козаків, можна сказати й таке, якщо Харків – перша столиця України, то Гепа і Допа – найчистокровніші, генетично породисті козаки”.

 

Та коли пан Василь пише про несхитних душпастирів, повстанців, то його розповідь, як-от у сюжеті “Мати повстанця”, стає тремкою, наближається до художнього викладу. Тут уже домінує серце.

 

*     *     *

За останню чверть століття, відколи існує Українська Держава, з арени суспільно-політичного чи державницького життя пішли в забуття, в непам’ять сотні діячів районного, обласного чи республіканського рівня: політиків, чиновників, депутатів, керівників… Ніби їх і не було.

 

Це могло статись і з першим демократичним міським головою Львова. Але не сталося. Василь Іванович Шпіцер активно взявся за перо. Щоправда, і в ролі голови міста йому доводилось писати відозви, декларації, пояснення і т. п. Але тепер це стало його духовно-інтелектуальною потребою.

 

Тобто Василь Шпіцер і далі активно живе в політиці, в культурі. Живе як публіцист, аналітик, історик. Це його друга іпостась. Бо слово – це теж діло. Хіба ні?

 

Статті, листи, відозви, шкіци –

З усього видно те, що Шпіцер

Вчорашній голова (чи мер)

Сів за комп’ютер – і тепер

Явив народові свій хист

Як аналітик, публіцист.

І трудиться він без гордині,

Бо творчий дух його не згас,

Бо не “московське время” нині,

А вільний український час.

 

Петро ШКРАБ’ЮК, письменник, доктор історичних наук, зав. відділу української літератури Інституту ім. І. Крип’якевича НАН України м. Львів, 6-7 квітня 2016

 

Вступ

Починають писати по-різному. Найунікальнішим, на мій погляд, є ірландський письменник Шон Маклех, який почав писати у віці дев’яносто сім років (Див. Артур Сіренко “Осінній сніг сивини” – “Дзвін” 2015, № 10). І він не просто пише спогади ірландською мовою, а укладає чудові вірші українською:

 

Тепер спочинь – ще встигнеш випити води,

Піти болотами нечутною ходою,

Розтанути у гіркоті нічної мли,

Лягти під вересом чи під вербою молодою,

Землею стати чи пірнути в глибину

Старого пагорбу…

 

Про себе він говорить: “Займаюсь літературною творчістю. Англійською мовою – мовою цих зайд, які досі поневолюють частину моєї країни, мені писати не випадає. Пишу вірші та прозу українською мовою. Цієї мови мене в дитинстві навчив сусід, що потрапив до Ірландії ще у 1922 році з Канади – колишній вояк Першої світової війни, емігрант з Галичини” (чим не тема для публіцистичної статті?).

 

Щодо мене, то бажання чи навіть необхідність викладати свої думки на папері виникли у більш “юному” віці. Після навчання у школі, інституті, аспірантурі я почав писати наукові праці, дисертацію, а в часи перебудови, виборів 1990 року, на посаді міського голови – листи до газет та журналів, виступи, публіцистичні статті.

 

Щось змушувало мене реагувати на важливі події в державі у вигляді дописів, потім виникло бажання написати про славних, але дещо позабутих моїх земляків-стриян. Так була написана книжка “Крайовий провідник Володимир Тимчій-Лопатинський”, брошури “Триразовий правитель Львівської архідієцезії”, “Душпастирські стежки”, “Мати повстанця”, “Колаборанти” та інші.

 

Багато чого було надруковано у журналі “Дзвін”, газетах “Слово Просвіти”, “Нація і Держава”, “За Вільну Україну”, “Заграва”, “Тиждень” та інших, а також розміщено в Інтернеті на персональному сайті Василя Шпіцера, на сайті vox-populi.com.ua/home1 й у фейсбуці. Оскільки в цих матеріалах подані непересічні факти, роздуми, аналіз, що можуть бути цікавими для сьогоднішнього читача, а тим паче – для молоді, яка цього не бачила і не пережила, то я вирішив зібрати дещо на мій погляд ціннішого і видати окремою книжкою. Поєднує ці праці те, що усі вони пов’язані з темою українства, творення української держави.

 

ПУБЛІЦИСТИКА

ПОКЛИК МАЙДАНУ (Відтермінований репортаж)

Немов би вчора вирувала Помаранчева революція, а від її початку минуло вже півроку. У всьому світі, а тим паче в Україні, не було байдужих до подій на Майдані. Мабуть, варто було б укласти спеціальну книгу-збірник, в якій помістити спогади учасників боротьби за майбутнє держави. В тому числі й супротивників, які, задурманені провладними ЗМІ, вірили в байки про американські валянки та “наколоті апельсини”.

 

Хочу поділитися своїми враженнями від тих незабутніх днів і ночей. Неділя, 21 листопада 2004 року, другий тур президентських виборів. Змагаються представник демократичної, національно свідомої частини суспільства Віктор Андрійович Ющенко і ставленик владної камарильї Віктор Федорович Янукович, якого підтримує Москва та переважна більшість зросійщених південно-східних регіонів України.

 

Два Віктори, але тільки на одного з них вкаже перстом Вікторія. Соціологічні опитування і глибокий аналіз ситуації в країні віддавали перевагу Вікторові Ющенку. Та на боці його суперника – адміністративний ресурс, випробуваний вже у першому турі. Тоді десятки пасажирських поїздів привезли виборців-східняків в Галичину і ті з фальшивими відкріпними талонами їздили державним транспортом від дільниці до дільниці, віддаючи по кільканадцять разів свої голоси за провладного кандидата. Засоби масової інформації працювали тільки на Януковича, так звані технологічні кандидати-“козачки” очорнювали Ющенка. Російська православна церква відкрито агітувала за протеже Кремля, а один батюшка оповідав, що йому тричі снилася Пречиста і віщувала їхню перемогу.

 

Перед другим туром працівників державних установ і підприємств Галичини змушували під загрозою звільнення з роботи віддавати начальству паспорти з відкріпними талонами, позбавляючи їх тим самим права голосу. Мені особисто скаржилася працівниця міліції, що їх з сином, теж працівником міліції, силують здати 10 паспортів з відкріпними талонами. Жіночка заплакала: “Та ж на роботу в міліцію людей з кримінальним минулим не приймають навіть на посаду прибиральниці, а мене змушують віддати свій голос за злодія”.

 

Порушень було безліч. Після виборів відомий російський політолог в передачі телеканалу RTVI, посилаючись на Глєба Павловського, оприлюднив наміри штабу провладного кандидата “вкинути” 15 процентів голосів, а якщо цього буде мало, то усунути Віктора Ющенка.

 

Увечері “5 канал” оголосив результати екзит-полу, за якими переконливо переміг Віктор Ющенко. Але незабаром інші телеведучі подали інформацію про перевагу Януковича.

 

В душі зароджувалося розчарування, відчай, апатія. На більшості каналів телеприслужники втішалися поразкою демократії. Несподівано на “5-му” показали Майдан Незалежності, де почали збиратися обурені кияни. Пролунали заклики виходити на майдани, центральні площі міст для захисту правди і своїх громадянських прав. Забриніла надія: невже наш добрий, покірний, терплячий народ прокинувся і спромігся стати на герць проти злих сил? Невже кияни відчули відповідальність за долю країни, столичними мешканцями якої вони є?

 

Задзвонив телефон і схвильована молодша сестра Ярослава бідкається, що її син Андрій, студент першого курсу, пластун, хоче їхати з групою товаришів до Києва: “Я не відпущу його самого, хіба поїду з ним”. Приємно здивований рішучістю дитини, я дещо іронічно нагадав сестрі, що героями Крут були саме студенти, і порадив не заважати юним лицарям нашої доби проявити доблесть. В ту хвилю я не відчув тривоги материнського серця. Тим часом мій син подався до іншої кімнати, з кимось розмовляв по телефону, а ми з дружиною приникли поглядами до екрана телевізора і, перемикаючи канали, спостерігали за людьми на Майдані. Згодом дружина вийшла за сином, а через мить повернулася, зупинилася якась розгублена і тихим голосом промовила: “Юра їде до Києва, я боюся”. Тут вже і я відчув тривогу, стало трохи соромно за свою розмову з сестрою, але одночасно в грудях зародилася і заполонила душу гордість за свою дитину. Поцікавився у сина, коли і з ким він виїжджає. Юрій відповів, що вже завтра з ним відправляються 12 друзів – молодих, фізично сильних хлопців, які досконало володіють прийомами бойових мистецтв.

 

 

Львівські майданівці біля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря: перший зліва – Андрій Шпіцер, третій – о. Руслан Грех, у центрі – о. Орест Фредина, справа від отця – Ярослава Шпіцер, крайні справа Андрій Співак і Ліля Співак

 

Через два-три дні багато моїх родичів і знайомих були на Майдані: сестра із сином-пластуном Андрієм, братанич Ігор, похресник Володимир з дружиною Юлією, друзі Роман, Маркіян, Лесик, Володимир, Ігор, Олег та багато-багато інших.

 

Рвався до Києва і я, але син просив не поспішати: “Це не закінчиться за два-три дні. Потрібно буде поміняти втомлених людей. Готуй групу на наступний тиждень”.

 

Щодня телефонував племінник Роман Шпіцер з Іспанії, розповідав, що українці там постійно мітингують, а іспанський уряд дозволив провести в Мадриді віче на підтримку Помаранчевої революції. Сам Роман вже наступного тижня прилетів до Києва і поспішив на вируючий Хрещатик.

 

27 листопада син повернувся на два дні, щоб помитися, переодягнутися, відпочити і ... підготуватися до штурму Адміністрації Президента. Юра приїхав, коли дружина була відсутня. Спочатку на всі мої запитання давав скупі відповіді, відмовчувався, а потім його прорвало: “Добре, тату, слухай, але нічого не розповідай мамі. З наших хлопців сформували спеціальний загін. Посилали нас туди, де було “жарко”: перекривати доступ до Кабінету Міністрів, охороняти шляхи проходу лідерів революції, пильнувати за порядком, запобігати можливим провокаціям. В четвер увечері нам сказали, що вночі на Майдан підуть танки. Просили виявити добровольців, які в разі потреби лягли б на асфальт і своїми тілами перекрили дорогу... Всі мої хлопці зголосилися охотниками. Проте, коли ми запропонували стати волонтерами групі львівських студентів, то з тридцяти осіб крок вперед ступили тільки троє... Наступного тижня плануємо штурмувати Адміністрацію. Для цього мені треба придбати деяке спорядження. Якщо можеш, допоможи”.

 

Юрій Шпіцер після Помаранчевої революції, 2005 р.

 

Хіба можна не пишатися такими синами? Хіба не мають гріха ті, хто говорив про оплачувану революцію? Через вихідні син закупив все необхідне і повернувся до столиці, а я в понеділок виїхав до Києва зі своїми друзями, працівниками приватної фірми, яка здійснює у Львові пасажирські перевезення. Ця невеличка і далеко не багата фірма надала в розпорядження Помаранчевої революції два мікроавтобуси, а десять її працівників минулий тиждень провели на Майдані. Наступного тижня транспортом фірми туди ж відправилося ще півсотні львів’ян.

 

Віддаючи належне молоді, слід відзначити і старше покоління “помаранчевих” борців. Особливо мені імпонували позиція і поведінка відомих львів’ян, які у випадку поразки мали що втрачати. Насамперед, маю на увазі Романа Лубківського та Івана Вакарчука. Щодо нашої бригади, яка направилася до Києва, то до неї також входили літні, солідні люди, котрі заслуговують на окрему згадку. Серед них Павло Іванович Чорнейко – колишній директор великого підприємства, після інфаркту, п’ять ночей по кілька годин спав на підлозі у Народному домі та Роман Михайлович Безпалків – заслужений діяч мистецтв України, залишив у Львові дружину зі своєю майже столітньою мамою. Володимир Степанович – після перелому ноги, з металевим штирем в кістці дибав, спираючись на паличку та його двоюрідний брат Маркіян Баса – керівник приватного підприємства, після двох операцій. Ще декілька членів нашої команди, як і автор цих рядків, передпенсійного віку. Здавалося, що піднявся увесь Львів – незалежно від віку, статі, соціального становища та матеріального достатку.

 

А що ж Київ? Абсолютна більшість киян, починаючи від міської влади, підтримувала Майдан. Хтось особисто, інші допомагали харчами, а багато сімей віддавали приїжджим свої помешкання для відпочинку та короткого сну. Ніхто не змушував жителів столиці ділитися хлібом-сіллю чи надавати притулок. Вони рятували свою державу, хотіли бачити Україну демократичною, а не бандитською і робили це щиро, добровільно, завзято. Я пишаюся вами, кияни!..

 

По дорозі до Києва поцікавився, де зупинимось і чи буде змога трохи відпочити, поспати, помитися. Ті, хто вже був на Майдані від початку революції, розповіли як минулого понеділка увечері молода пара киян запропонувала поїхати до своєї домівки переночувати.

  

Святослав Максимчук після виступу на сцені Майдану. На фото зліва – Василь Шпіцер, Іван Остафійчук, Святослав Максимчук, Маркіян Баса

 

- Але ж ми приїхали на цілий тиждень.

- От і чудово, – втішилися молодята. – Не потрібно буде щовечора приїжджати сюди і шукати нових мешканців. Наша мама поставила вимогу, аби у нас щоночі відпочивали помаранчеві революціонери.

- Нас аж десять чоловік і ми якось переб’ємося в Народному Домі, – не хочемо завдавати клопоту.

- Будьте ласкаві, поїдемо, бо мама заявила, що не впустить нас додому, якщо ми повернемося самі. А місця вистачить для всіх.

 

Тож ми і на другий тиждень поселилися у цих добрих людей. Квартира у них невелика, трикімнатна, з маленькими коридором і кухнею. Крім згаданих трьох осіб там жив ще й маленький хлопчик, який щойно почав говорити. Хоча з нами усі розмовляли українською, легко було здогадатися, що теща і дочка російськомовні, зять – українець, бо дитина з бабусею розмовляла російською, а з нами та батьком – українською.

 

В наше розпорядження віддали дві кімнати. Звичайно, було тіснувато, спати довелося на підлозі, але ніхто нікому не заважав, всі встигали вчасно помитися, підголитися, поснідати та повечеряти. Сніданки і вечері готувала бабуся, хоча ми виїжджали на Майдан о восьмій ранку, а поверталися після першої вночі. Господарі категорично відмовлялися від наших спроб віддячитись за завдані клопоти, заявляючи, що це їхній вклад в боротьбу з бандитами. Отакі вони, дорогі мешканці нашої споконвічної столиці.

 

А Майдан тим часом кипів, вирував, скандував: “Нас багато і нас не подолати!”, “Ю-щен-ко!”, “Ю-ля!” та інші, народжені революцією гасла.

 

За вказівками лідерів штабу Ющенка багатотисячні виправи організовано переходили до Верховної Ради, до Верховного Суду чи до Адміністрації Президента, щоб висловити волю народу. Часом людей бувало так багато, що, здавалося б, яблуку ніде впасти, але ніколи не траплялося тисняви, завжди можна було вільно пройти, не виникало заторів. І повсюди світлі, прекрасні, усміхнені обличчя; надзвичайна, всезагальна ввічливість; любов до ближнього і незнайомого – це були найкращі дні в моєму житті.

 

Я зустрів там земляків-стриян і з ними Голову Стрийської адміністрації п. Євгена Кухара, покараного Кучмою зняттям з посади за відмову фальсифікувати вибори на Стрийщині в першому турі, побачив дорогих мені львів’ян, серед яких були і депутати, і працівники виконавчих органів, і викладачі, і артисти, і спортсмени. Натрапив на молодих друзів-бадмінтоністів Віру, Андрія й Оксану і мав приємність поспілкуватися з вчителем-пенсіонером з моєї рідної Нижньої Лукавиці Миколою Івановичем Ципуком. Слава Вам, бійці Помаранчевої революції – від великого до малого.

 

Ще раз хочу повернутися до брехливої тези, що всенародне повстання відбувалося за американські гроші. Точно відомо, бо про це писала “Комсомольская правда” в 1995 році, що на вибори Кучми в 1994 році Росія виділила 100 млн. доларів, а на останні вибори президента України північна сусідка за деякими даними витратила 800 млн. доларів.

 

Але американських грошей не було. Ніхто в Києві не боровся проти зла за винагороду, підтвердження чому є наступний епізод. Прогулюючись наметовим містечком, я насолоджувався його спартансько-українською красою, картинами табірного побуту, вдихав димок від ватр і милувався мешканцями. Серед різних плакатів помітив і такий напис: “Допоможіть придбати карточки поповнення рахунку, щоб зателефонувати до рідних”. Підійшовши до намету, запропонував гроші. Хлопець відповів, що грошей вони не беруть – такий принцип в наметовому містечку, – а беруть тільки продукти, карточки, теплий одяг, ковдри і таке інше. Поруч зупинилася, слухаючи нашу розмову, киянка, запитала російською, чи може і вона допомогти. Разом з нею ми купили і віддали юнакам карточки.

 

Щедрі кияни обдарували й нашу групу. Як ми не відмовлялися, одна наполеглива жіночка таки “втиснула” кульок з провіантом. В торбинці було сало, цибуля, яйця та хліб. Приїхавши тієї ночі дуже пізно, коли господарі і навіть бабуся вже спали, вирішили тихенько приготувати вечерю. Надумали смажити яєчню. Коли з пательні смачно запахло салом та цибулею, почали бити яйця, але вони не витікали, бо були... вареними. Посміялися над собою, бо й справді, хіба можна було нести на Майдан, де сила-силенна народу, сирі яйця? Це ж не Івано-Франківськ!

 

А потім було рішення Верховного Суду про визнання результатів виборів недійсними та про призначення повторних виборів, радісний, освітлений фейєрверком Майдан, рідні, щасливі обличчя Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко та інших лідерів України.

  

 Народний депутат Михайло Гладій вірить у перемогу Майдану

 

Втомлені, але безмежно вдоволені та горді за свою державу, за її народ, попрощалися з гостинними господарями і вже зранку наступного дня повернулися до Львова. Червень 2005 р.

 

Наш Віктор – найкращий?

Пройшло вже немало часу, а про Віктора Ющенка як президента не перестають говорити і виборці, і політики, і журналісти. Діапазон суджень займає дуже широкий спектр: від найнегативніших оцінок – за те, що не виправдав очікувань виборців, до щонайвищих – за українськість та демократизм. Кожен має право давати оцінку публічним людям, тим паче президентам, дозволю й собі це зробити з максимально доступною мені об’єктивністю.

  

 Найбільшою помилкою під час свого президентства Віктор Ющенко вважає призначення прем’єром Юлії Тимошенко

 

Для мене Ющенко – кращий президент із чотирьох за такі його вчинки та заслуги: - майдан, що мав для України всесвітньо-історичне значення, відбувся, бо люди повірили Ющенкові. Не певен, що такий здвиг міг статися, якби замість нього був хтось інший;

- саме при Ющенкові почало відроджуватись все українське – почали дублювати кіно українською, політика стала більш незалежною, в тому числі від Москви;

- був створений Інститут національної пам’яті;

- були відкриті архіви СБУ;

- була спроба створити помісну Православну Церкву;

- світ дізнався правду про Голодомор, який визнано геноцидом українців;

- допоміг у відбудові Батурина;

- започаткував вшанування героїв Крут;

- коли Росія в 2009 році напала на Грузію, Ющенко відважно виступив проти Путіна і став на захист Михайла Саакашвілі;

- тільки при цьому президентові була справжня свобода слова;

- Ющенко призначив міністром освіти Івана Вакарчука, який запровадив зовнішнє незалежне оцінювання, що знизило хабарництво у вузах і дало змогу поступати обдарованим дітям;

- Ющенко – справжній українець, тому його так ненавидів Путін;

- він розпустив Верховну Раду і призначив позачергові вибори, хоча Партія регіонів тоді пручалася до останнього;

- навіть те, що на повторних виборах Президента України Ющенко набрав усього 5% голосів, говорить на його користь, бо вибори були чесними. На відміну від Кучми, у якого також був низький рівень довіри, але той за допомогою різних вивертів зумів вдруге стати президентом.

 

Разом з тим можна нарахувати немало негативного у його діяльності, а часто й бездіяльності:

- не відмінив сумнівний, в т.ч. з легітимної точки зору, Закон про перехід на парламентсько-президентське правління, тобто добровільно віддав владу прем’єр-міністру. Маючи таку колосальну підтримку виборців та Майдану він міг зробити це без особливих труднощів. Янукович навіть через п’ять років відмінив цей Закон протягом двох тижнів і за допомогою Конституційного Суду України не тільки повернув собі всі повноваження, які втратив Ющенко, а навіть отримав дещо більші, фактично дістав необмежену владу;

- втратив Олександра Мороза, який підтримав його на Майдані і, безперечно, сподівався знову стати головою ВР. Тоді розклад був такий: Партія регіонів (ПР) мала 186 депутатів, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) – 129, Наша Україна (НУ) – 81, Соціалістична партія України (СПУ) – 33, Комуністична партія України (КПУ) – 21. Тобто, “майданівці” БЮТ, НУ та СПУ мали 243 голоси, що дозволяло їм без перепон приймати закони на виконання своїх програм та проведення реформ. Проте Ющенко вирішив посадити в крісло голови ВР свого “любого” друга, не подумавши, що Мороз може стати головою, просто перейшовши на бік регіоналів;

- бездарна кадрова політика – відповідальні посади позаймали ледарі, нездари, куми, а подекуди просто негідники. Рибачук – як державний секретар – нічого не зробив для євроінтеграції, а на посаді глави Секретаріату Президента України проявив повну безпорадність. На відміну від Балоги, який після нього навів порядок і розпустив ВР. Нічого конкретного не зробив Безсмертний, а міністри культури (три з них львів’яни: Оксана Білозір, Василь Вовкун, Михайло Кулиняк) навіть не видали жодного тому із 12-томника до 200-ліття Т. Шевченка (за Кучми було видано 7 томів). Не прикрасив Ющенка і Червоненко на посаді міністра транспорту;

- звільнив з посади відданого йому Гриценка, чим нажив поважного політичного ворога та й виборці не зрозуміли цього звільнення;

- повернув у політику фактично політичного трупа Януковича, паче того, складалося враження, що він має за честь тусуватися з південно-східними бандюками;

- пасивність на виборах 2007 року. НУ, яка після Майдану мала рейтинг понад 70%, байдикувала, зате Юля побувала ледь не в кожному селі і ось результат: ПР – 211 депутатів ВР, БЮТ – 116, НУ – 76, КПУ – 25, Народна партія (НП) – 22. Повний провал!!! Можна нібито порадіти, що зрадник Мороз не пройшов до парламенту. Але тут сталося за Шевченковим: “Польща впала, та й нас завалила”. “Майданники” цього разу здобули тільки 192 мандати;

- вічні запізнення – для будь-якого президента це неприпустимо, а для президента держави, що тільки-но почала спинатися на ноги в умовах шаленої протидії північного варвара, тим паче;

- звання Герой України присвоїв Степану Бандері не до 100-річчя від Дня народження, навіть не до 101-х роковин, а на третій день після програшу на президентських виборах 17 січня 2010 року, коли вже й неетично було це робити.

 

А що ж ми, українці? На жаль, історично у нас завжди на Виговського знайдеться Сірко, на Мазепу – Кочубей, на Грицька Федоріва – Лантух, на Бандеру – Сташинський. Нікого не задовольняла роль підлеглого – тільки гетьман! Отак і в наші дні: нагадаю що перед виборами 2007 року був зареєстрований блок Наша Україна – Національна самооборона (НУНС), до якого увійшли 9 партій, очолюваних Каськівим, Катеринчуком, Тарасюком, Кириленком, Кармазіним, Стретовичем, Луценком, Костенком, Матвієнком. В декларації ці партії висловили “підтримку політичного курсу президента України”. До першої п’ятірки передвиборчого списку увійшли також Яценюк та Гриценко.

 

Але й тут дала про себе знати кочубеївщина. Скажіть, хто з тих політиків, що у 2007 році висловили “підтримку політичного курсу президента України Віктора Ющенка” і завдяки Ющенкові стали депутатами, не зрадив його у наступні три роки? А Яценюк, Тягнибок, Гриценко, Костенко та колишні майданівські соратники Тимошенко й Мороз пішли відбирати у Ющенка голоси на президентських виборах 2010 року.

Вересень 2013 р.

 

ГІРКА ПРАВДА,

або Доповнення до портрета Гавриїла Костельника

Останнім часом хорошим тоном стало писати солодкуваті спогади про українських діячів сумнівної слави. Недавно в кількох числах газети “Літературна Україна” був поміщений величезний за обсягом, рясно политий патокою, матеріал про Петра Шелеста. Була спроба гучно відсвяткувати ювілей іншого “добродія” України – Щербицького. Відзначився і журнал “Дзвін”: в числі 11-12 за 2008 рік маємо змогу прочитати милий спогад про митрофорного протопресвітера Російської Православної Церкви Гавриїла Костельника.

 

Оскільки у демократичній країні, якою безумовно є Україна, мають право на існування різні думки, погляди та уподобання, то дозволю собі подати для читачів шановного журналу й інший спогад про цього служителя церкви, а саме – витяг із книги Отця Митрата Миколи Пристая “Львівська Греко-Католицька Духовна Семінарія”. – Львів – Рудно, 2003:

 

“Г. Костельник був багатогранно обдарованою особистістю, мав хист науковця, проповідника, письменника, громадського діяча. За підрахунками проф. Ю. Томаша, автора просторої монографії про Г. Костельника, бібліографія праць Г. Костельника (опублікованих і рукописних) налічує 261 позицію. Г. Костельник – автор кількох драматичних творів, багатьох прозових і поетичних. У 1904 році 18-річним юнаком видав збірку поезій “З мойого села”. Вірші писав спершу хорватською, потім українською мовами.

 

Автор цієї книжки особисто знав о. Г. Костельника, працював разом з ним у комісії з перекладу Святої Літургії, яку свого часу створив архиєпископ Йосиф (до складу комісії входили преосвященний владика Йосиф, о. д-р Костельник, о. Новосад і о. Пристай).

 

Гавриїл Костельник був одним з найактивніших членів комісії. Пригадується, переклавши українською мовою певний фрагмент, о. Костельник любив цей текст читати (нерідко і співати) перед членами комісії, щоб показати як звучить Свята Літургія в його перекладі. Отець Костельник запрошував автора цих рядків також на богослуження в Преображенській церкві.

 

Останні роки перед війною, незважаючи на настійливі вмовляння свого найближчого товариша о. Василя Лаби, о. Костельник займався стиґматиками. Під час одного з сеансів стиґматичка Настя Волошин заповіла в екстазі, що о. Г. Костельник стане зрадником, але тому тоді ніхто не надав ваги.

 

Після відвідин Москви у висловлюваннях Г. Костельника з’явилися нотки, які свідчили про його готовність до компромісу з православними. Ще за часів німецької окупації, коли у Львові було багато біженців з України, Г. Костельник дозволив у Преображенській церкві, у якій був парохом, православному єпископові та православним священикам відправити панахиду за Тараса Шевченка (до тих пір ніхто не відправляв богослуження за православних). Цей факт також можна потрактувати як одну з ознак тяжіння о. Костельника до православ’я”.

 

І ще одне. Гавриїл Костельник, незважаючи на те, що був прекрасним проповідником, кваліфікованим викладачем значно вищого рівня, ніж багато його колег, у Богословській академії займав тільки посаду заступника професора, у Митрополичій капітулі мав лише звання почесного крилошанина. Натомість за “заслуги” перед Православною Церквою він отримав титул митрофорного протопресвітера.

 

Після арешту митрополита Йосифа Сліпого о. Костельник очолив “ініціативну групу для возз’єднання Греко-Католицької Церкви з Російською Православною Церквою”. Організував та провів 8–10 березня 1946 року у катедральнім соборі св. Юра у Львові так званий “Собор повороту до віри батьків”.

 

На цьому соборі було 216 делегатів-священиків та 19 світських учасників. Собор ухвалив: “Відкинути постанови Берестейського Собору з 1596 року, ліквідувати Унію, відірватись від Риму і повернутись до нашої батьківської святої Православної Руської Церкви”. Греко-Католицька Церква офіційно перестала існувати.

 

“Єпархіяльний вісник” за травень-червень 1947 р. (№ 5-6) помістив список священиків, які возз’єдналися із Православною Церквою: з Львівської єпархії – 523, Станіславівської – 270, Дрогобицької – 295, усього: 1038 священиків. До возз’єднання із православ’ям у згаданих єпархіях було 2950 священиків.

 

Куди поділися 1862 священики? Частина була ув’язнена, частина знайшла “притулок” у Сибіру, “тоже русской земле”, решта шукали собі безпечніших світських посад у надії, що там їх не досягне караюча рука московського більшовизму.

 

Що спонукало почесного крилошанина Української Греко-Католицької Церкви отця Гавриїла Костельника стати відступником? Найвірогідніше, страх за себе й за свою родину (два його сини були воїнами української дивізії “Галичина”). Можливо, і особисті переконання. Про це свідчать його пізніші твори, опубліковані після переходу на православ’я.

 

20 вересня 1948 р. після Служби Божої о. Г. Костельник був убитий. Його невідомого вбивцю постигла така ж доля (через кілька хвилин після злочину, коли він утікав вулицею Корняктів). Хто вбив митрофорного протопресвітера Православної Руської (насправді російської) Церкви Г. Костельника? – здогадів не бракувало. Хтось навіть пустив поголос, буцімто його вбив власний син, інші звалювали вину на українських партизанів. Але ті, що вміло організували вбивство, не зуміли заховати слід убивці.

 

Вбивцями Гавриїла Костельника були ті самі, що спричинилися до смерті двох інших представників “ініціативної групи” – Пелвецького та Мельника. Отець Г. Костельник свою місію виконав, тепер він уже був москалям не потрібен. На владичому престолі у Львові засів “ісконний” православний митрополит – довірений ставленик кремля.

 

Доповнює портрет Г. Костельника його ДОПОВІДЬ на сумнозвісному Соборі: “Всечесні отці і Високоповажані панове, делегати Собору! 350 літ минає від унії в Берестю, якої наша галицька греко-католицька Церква є наслідницею. За той довгий час унія виявила все, що потенціальне вміщалось в її насінню. За 300 літ християнство з малої єврейської секти стало світовою релігією. За 300 літ магометанство стало небезпечним суперником для християнства. За 300 літ протестантизм всадовився на обох півкулях землі як могутня нова редакція християнства. А Берестейська унія? Ми можемо (й повинні) ще ширше поставити проблему унії, можемо слідити за нею по історії від самих її початків, від унії царгородського царя Михаїла Палеолога на соборі в Ліоні 1274 р. І до чого ж дійшли спроби унії східних Церков з римською Церквою за той довгий час? Унія й нині там, де була в своїх початках. Вона вічно рвалась і рветься, /…/.

 

Невже ж і нині, коли завдяки незрівнянному героїзмові і непроглядним жертвам Радянського Союзу впало з нас довговікове ляцьке ярмо, коли Радянський Союз зібрав усі наші землі, навіть Закарпатську Україну, яка тисячу років поневірялася в мадьярському ярмі, ба, ще більше: коли, головно, завдяки перемогам Радянського Союзу, римсько-німецька гегемонія розтрощена на віки, невже і нині ми ще будемо нести на собі неславу унії? Це був би доказ, що ми в душі ще не відчистилися від польського намулу, що не доросли духом до нинішньої великої дійсності, щоб її прийняти, і з невільника стати “господарем домовитим”. Чи ми могли б лишитися сліпі на те, як дуже змінилася історія? /…/.

 

Друга світова війна остаточно покінчила ці рахунки: розріст і гегемонія романського світу належать до минувшини, а майбутність належить до слов’янських і англосакських народів, які й чисельно перевищили родину романських народів. Навіть у революції вже нині не передує романська Франція, а слов’янський Радянський Союз. Папство є виразом слави романського світу. Невже ми будемо жити і працювати для слави і розросту романського світу, який уже нидіє? А не будемо працювати для слави і розросту слов’янського світу, час якого настав?

 

Наші предки тільки тому приступили до унії, що думали і надіялись, що їм унія поможе. Та грубо прорахувались, а здійснилися передбачені рахунки польських ініціаторів і покровителів унії. Унія внесла кривавий і вічний роздор між наш народ, унія стала засобом найбільшого стилю на знищення нашого народу. Це все аж надто добре відомі факти, тому непотрібно мені розводитися над ними.

 

Православна Росія вже тоді спасла наш народ від повної полонізації і латинізації. /…/. Треба пам’ятати, що унія хіба тільки в Америці є звичайною собі Церквою, нарівні з іншими. А в нас, де тягнеться давня історія, унія є виповідженням релігійної війни всьому православному світові на славу Римові.

 

Унія це “Ініціативна група по возз’єднанню всього православного Сходу з папським Римом”. Чи ми будемо вести цю, нині таку безвиглядну і нерозумну, війну? /…/.

  

 Президія “Собору” УГКЦ: священики Пельвецький, Костельник, Мельник. 08. 03. 1946 р.

 

Дякувати Богові, ми вільні, і хочемо одним серцем і одною душею прославляти Бога і Христа Господа з нашими найближчими братами: з православними українцями, росіянами, білорусами і з усіма православними на родами. Адже ж православіє є історичною вірою слов’ян, бо слов’яни є наслідники царгородських греків. Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян.

 

Сама доля, саме Боже Провидіння ставить нас на великий шлях, невже ж маємо противитися цьому великому нашому покликанню?

 

Я вже за Польщі передбачав і писав про те, що перше християнське тисячоліття було грецьке, друге романсько-германське, а третє повинно бути слов’янське. Тепер це вже здійснюється, і ми повинні йти назустріч цій нашій великій долі. /…/.

 

Я ставлю внесення, щоб наш Собор вирішив зліквідувати постанови Берестейського Собору з 1596 р., відректись від Риму і унії з Римом, а повернутись до св. Православної Церкви і просити Його Святість Алексія, Патріарха Московського і всієї Русі, щоб нас прийняв до Всеруської Православної Церкви.

 

Ще мушу спинитися над назвою “Всеруська Церква”. Ця історична назва всім нам добре відома. Вона була уживана не тільки в Росії, але і в Литовській та давній Польській державі. Христовій Церкві притаманна тенденція “соєдиненіє всіх церквей” – тим більше, коли Церкви находяться в одній державі. Назва “Руська Православна Церква” походить від православної Церкви Київської Русі, відки походить і назва “Русь”, і з’єднує в собі православіє українського, великоруського і білоруського народів у такій же мірі, як сама Київська Русь історично з’єднує український, великоруський і білоруський народи: Київська Русь – це колиска історії усіх цих народів.

 

Коли б хтось побоювався, що така наша єдність з Руською Православною Церквою потягне за собою русифікацію нашої західноукраїнської Церкви, то я вказав би на той факт, що православна Церква, де є повна свідомість, що Церква є організацією задля совісті і любові, в нинішніх часах не може не погоджуватися з національними принципами, які наша держава признає (Всеруська Православна Церква, Руська Православна Церква – це недолугі спроби Костельника заморочити голови делегатам Собору. Насправді, тоді існувала єдина і незаперечна назва – Російська Православна Церква з центром у Москві. Про ніяке ж “релігійне серце в Києві, який є матір’ю всієї Русі”, тоді не йшлося. Це також вигадка Костельника або тих, хто писав цю доповідь. – В.Ш.).

 

Ми в Україні і українці, а цього нам і в Церкві ніхто не відбере. Вкінці, неможливо мені не пригадати, бо це вважаю за самозрозуміле, що наш Собор повинен висловити свою радість і подяку Правительству нашого великого Радянського Союзу за наше визволення і зібрання всіх українських земель. Тому щасливому зворотові в Божому Провидінню ми й завдячуємо те, що можемо вже зараз стати на великий шлях возз’єднання з Церквою всього нашого народу”.

 

Повернуся до таких слів Г. Костельника: “Хочемо, щоб наше релігійне серце було не в Римі, який нам нічого не дав, який навіть для нас, уніатів, був мачухою, а щоб воно було в Києві, який є матір’ю всієї Русі, і в Москві, яка є оборонною силою всієї Русі і всіх слов’ян”.

 

Дивне хотіння, бо Рим хоча не зробив нам нічого доброго (хіба що коронував князя Данила на короля і дозволив проводити богослужіння українською мовою), але й не заподіяв ніякого зла. Натомість, комуністична Москва тільки з 1939 по 1941 рр.:

- депортувала до Сибіру майже мільйон галичан;

- поарештувала всіх національно свідомих українців, серед них багато греко-католицьких священиків і їхніх дітей;

- замордувала сім’ю брата Андрея Шептицького і батька Степана Бандери о. Андрія;  

- втікаючи на початку війни на схід, не “забула” по-варварськи закатувати без суду і слідства десятки тисяч в’язнів та познущатися над їхніми бездиханними тілами. А люба серцю Костельника Російська Православна Церква ані муркнула на захист безневинних жертв-християн.

 

Після повернення до Львова більшовицькі бузувіри продовжили терор. Цитую з книги о. М. Пристая: “11 квітня 1945 р. заарештували митрополита Йосифа Сліпого, львівських єпископів – Никиту Будку та Миколая Чарнецького, станіславівських – Григорія Хомишина та Івана Лятишевського, а також о. канцлера Миколу Ґалянта, о. Омеляна Горчинського, пароха церкви св. Юра, та ще 20 священиків. /…/

 

Зранку 14 квітня полковник Алєксеєв, скликавши всіх настоятелів Духовної й Малої семінарій оголосив: “С этой минуты ваша семинария и академия не существуют.” /…/

 

Заарештували ректора Духовної семінарії о.Івана Чорняка, префектів – о.Степана Сампару та о.Йосифа Труша. /…/

 

Суд над українськими ієрархами відбувся тільки в березні 1946 р. Єпископів звинуватили у “ворожій діяльності проти радянської влади та у співпраці з німецькими фашистами” (іншої причини не придумали).

 

Митрополит Йосиф Сліпий, єпископи Будка та Лятишевський отримали по 8 років тюремного ув’язнення, єпископ Хомишин – 10 років, єпископ Чарнецький – 5 років.

 

Окрім митрополита Йосифа Сліпого, який відбув 18-річну каторгу та єпископа Чарнецького, решта померла в тюрмах Росії.”

  

 Єпископ Григорій Хомишин в катівнях НКВД

 

Саме після тих масових арештів священнослужителів і судів над ними, у березні 1946 року, розігрався фарс під проводом Г. Костельника, на якому відступники прийняли ухвалу про відлучення від Римського престолу та об’єднання з Московською Православною Церквою.

 

Як міг інтелігентний парох Преобаженської церкви поміняти цивілізований Рим на дику московську орду, яка за тридцять років знищила у власній державі тисячі церков, серед яких було багато пам’яток архітектури світового значення, виморила голодом мільйони власних громадян-християн, мордувала священництво і інтелігенцію, обібрала і перетворила в рабів селян, заселила Сибір в’язнями концтаборів?.. Лютий 2009 р.