Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Третє монгольське іго. (Автор: Ковальчук Анатолій)

опубліковано 15 черв. 2014 р., 09:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 черв. 2014 р., 12:00 ]

Анатолій Ковальчук, для УП

 

Напевне тоді, майже 700 років тому, було так само. Так же чоловіки йшли на роботу, матері пестили дітей, і так же у світі відчувалася похмура загроза, носилася у повітрі, як тривожна і майже нереальна чутка.

 

І так же, як і зараз, не вірилося, що біда станеться саме з ними, що ляжуть під стрілами, попливуть димами, поповзуть заарканеними колонами у далеку неволю, що згинуть.

 

А поки що, хоч і неспокійніше, ніж учора, сміялися й жартували, справляли весілля, любилися і народжували. Ні, це не трапиться з нами, не може статися. Бо ми – люди...

 

Так сьогодні думаємо і ми. Тим більше, що ми вже не просто люди. Ми ще й брати. З тими, що колись загарбували наших предків, робили їх поміщицькими кріпаками, а пізніше і комуністичними рабами.

Вони загарбали й нашу історію, назвавши себе істинними нащадками Київської Русі, а нас – хохлами і малоросами, і лише з якоїсь милості ще й меншими братами.

 

Бо, напевне, без народу з великою історією не можна було цю історію привласнити. А посилатися на невелику купку переселенців, які оселилися на ріці Москві, пригрілися в чуді, біля тих же монголів в час, коли батьківщина горіла у вогні і захлиналася в крові, було несерйозно.

 

На батьківщині, як і зараз, не все було гаразд. Була міжусобиця. Були примиренці. Були, як називається по-нинішньому, сепаратисти, під надуманим приводом захисту яких грабували і поневолювали нашу землю чужинці.

 

Але був Київ. Місто, яке увійшло в історію, як символ непереможного вільного духу, як зразок і натхненник майбутніх поколінь героїв.

 

Нечисленні відщепенці змішалися із монголами, які ще раніше розсмокталися між татарами. З чого і зародилася гримуча нова орда, яка спершу назвалася Московією, а потім Росією.

 

Це добре помічалося ще в 19-му столітті. Великий Пушкін заявляв: якщо добре поскребти росіянина, то в ньому проявиться татарин.

 

Салтиков-Щедрін від імені свого російського героя заявляв: "Я исконно русский князь Урус Кучум Кильдыбаев". І це було ні що інше, як точне спостереження з чого виростала російська еліта.

 

За першим ігом не забарилося й друге, яке протрималося триста років. За нього українці пережили і погром Батурина, і Січі, і кріпацтво, і голодомори.

 

Нині наближається третє іго. І воно, як і обидва перших, іде зі сходу. І, як і раніше, людям не віриться, але стає все тривожніше на душі. Інформація поширюється значно швидше, ніж у середньовіччі. З’явилися перші убиті і мученики, є кожним днем їх стає все більше.

 

І це вже не пов’язане зі злочинним режимом Януковича, який зробив свою чорну справу, збудив невдоволення українською владою у Криму й на півдні та сході й покотив у колись дружню нам Росію.

 

І це набагато небезпечніше. Внутрішній конфлікт переріс у міжнародний.

 

Катами в уяві українців виступають саме росіяни. І це справедливо. Не будь їхнього грубого втручання у наші внутрішні справи, не було б цих трагічних подій і увесь би народ – від Криму й до найсхідніших областей – зітхнув би з полегшенням.

 

Адже не секрет, що звільнення від Януковича вітали усі, за винятком хіба що кількох десятків його прислужників. Спитайте хоч би у тих же кримчан, автономія яких була окупована єнакіївськими кадрами.

 

За дивною логікою подій велика кількість кримчан виступила проти тих, хто звільнив їх від єнакіївського ярма, опосередковано підтримавши автора такого кадрового засилля і надмірного грабежу того ж Януковича.

 

В цьому є велика несправедливість, бо звинувачувати почали саме тих людей, які звільнили українців від ярма злочинців і розпочали бажані народу реформи по зменшенню владного тиску і розвитку місцевого самоуправління.

 

Та не вона головна.

 

Іго жорстоке завжди. І нині воно без жертв, як бачимо, не обходиться. Хоч, здається, братів гнобити, катувати і убивати незручно.

 

Але зручним це стає, якщо відмовитися від братства. Це якщо братів перестати називати братами, а почати називати чимось для слуху та свідомості неприємним. Наприклад, фашистами. Тоді можна виправдати усе.

 

І матір міст руських Київ брати і громити, можливо, як той же Берлін в 1945 році.

 

Як гніт і розруху сповна зазнали чеченці у боротьбі за свою незалежність, та ще й незаслужено отримали ярлик терористів. Багато крові і жертв зазнало мирне населення, на руїни перетворилася столиця Чечні Грозний. Чи не це може чекати і Київ у разі невдалого військового та й будь-якого спротиву?

 

Не будемо наївними. Гнобитиме незвична для українців жорстка російська адміністрація, підсилена ще й жорсткими російськими законами та військовим станом. Та й це ще не все.

 

Обов’язково українці підуть в авангарді російського війська на завоювання нових територій. Так було і за першого іга, коли руські князі клали свої дружини на славу Золотої Орди, і другого іга – лягали на севастопольських бастіонах, гинула в битвах під час першої та другої світових воєн.

 

І в третьому випадку чекає подібне нас, бо агресор, як свідчить історична практика, не зупиняється в агресії, розширює свої можливості за рахунок поневолюваннях народів.

 

Вже маємо й свіжий приклад. Раніше поневолені чеченці вже йдуть на нас у складі російських окупантів, вони вже є в Донецькій області. Чеченський колабораціоналіст Рамзан Кадиров погрожує, що їх може наслати навіть понад 70 тисяч і метою загарбання визначити вже не Донецьку область, а сам Київ.

 

Хоч рідше, але все ще всміхається Київ, ще люди плекають надії на якесь мирне майбутнє, що в комусь мерехтить віра, що то йдуть брати. Що вони нічого поганого своїм братам не зроблять. І зупиняться. Але то ілюзія.

 

Вони вже зреклися рідства, таки незаслужено обізвавши нас фашистами і безпідставно бандерівцями, тобто тими, проти кого в них виховується дрімуча ненависть.

 

І їм однаково, що й ми виховувалися саме так, що й наші батьки та діди поклали свої життя у боротьбі проти справжніх фашистів. Їм для своєї злоби, для агресії саме не вистачає фашистів.

 

І якщо тих навіть немає у світі, то нові агресори їх придумають і побачать саме у нас. Навіть не помітивши, що самі вже стають фашистами. А можливо, що чимось і гіршим.

 

Не випадково, що сталінський режим багато хто в світі вважає страшнішим за гітлерівський. А хто ж його є прямими нащадками?

 

Таким може стати наше недалеке майбутнє. І це серйозна загроза. Єдине спасіння в цій ситуації – зробити так, щоб ці "брати" до нас не прийшли. І це завдання не лише для військових та дипломатів, але й для всього народу. В тому числі й для тієї його частини, яка розмахує російськими прапорами та георгіївськими стрічками.

 

У зрадників, як стверджує історія, щасливого життя не буває. Навіть тоді, коли очікувані окупанти стають переможцями.