Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Трагедія України в 30-х рр. і зовнішній світ. (Автор: Рожик Микола)

опубліковано 19 лют. 2015 р., 12:44 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 лют. 2015 р., 10:12 ]

Журнал «Республіканець», №1-2, 1995 рік

 

Україна в 30-х роках переживала те, що кваліфікується як інтернаціонально-культурний геноцид. З 1933 року кремлівські можновладці розгортають "добивання решток буржуазних класів", звично використовуючи тавро "націоналізму", що немало жодного конкретного змісту, для навішування обвинувачень і нещадного винищення усіх інакодумаючих (Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920-х – 30-х років. Соціальний контраст та історична доля. – К, 1992. – С.153).

 

Взята на озброєння комуністичними правителями ідеологія ділила і зобов'язувала ділити "кожну націю на два протилежні табори: гнобителів і гноблених та жорстоко нищити ті верстви населення, які не погоджуються з догмами, що викладені в постулатах комунізму. "Це й становить властивість цілої облудної Марксової науки" (Стадник П. Правда про Советську владу в Україні. – Нью-Йорк, 1972. – С. 11).

 

Відомий російський філософ висловлювався більш конкретно: "Більшовизм є синтез Івана Грозного і Маркса... Комунізм створив деспотичну і бюрократичну державу, яка захопила владу над тілом і душею народу" (Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. - Нью-Йорк – Торонто, 1987. – С. 33).

 

Партійно-військово-бюрократична кліка та її соціальна опора в особі денаціоналізованої, психологічно спотвореної, наставленої на безмежний послух і безжалісне придушення будь-якої опозиції режиму, частини, так званого соціалістичного суспільства, ігнорувала усі інші суспільні групи, в тому числі, робітництво й інтелігенцію. Остання розглядалася як позасистемна й успадкована від "досоціалістичних" часів. Отже з ними можна поступати як заманеться тоталітарним структурам.

 

Керівна верхівка відтворювала себе як власника рабської робочої сили і трудового потенціалу, регулювала на свій розсуд, соціально-демографічне відтворення інших суспільних груп (Аllen V. Тhе Russіаns аrе соmmіng. Тhе роlіtісs оf Аntysovietism. – Vеіghlу Мооr Рrеss, 1987, р. 77).

 

"Тоталітарна, диктатом керована держава", як характеризується СРСР деякими авторами, навмисне спричинила безпрецедентну в історії трагедію, яку пережив український народ.

 

Офіційна статистика свідчить, що в 1926 р. в Україні проживало 31 194 976 населення (Сlаrеnсе А. Mаnnіng Ukraine Rеsіstаnсе. Тhе stоrу оf the Ukrainian Nаtіоnal Liberation Моvеmеnt іn Моdern Time. – N.Y., 1949, р. 19).

 

За іншими даними 29,0 мільйонів, і за прогнозами сучасних українських демографів на 1 січня 1935 року населення України мало становити 33,2 мільйони, або, навіть, 34,1 мільйони чоловік, тобто зросло б на 4,2 або 5,1 млн. Фактично в січні 1937 року чисельність населення досягла лише 26,4 мільйони. За 10 років кількість населення зменшилась приблизно на 5 мільйонів або на 15 відсотків. У 1939 році в Україні нараховувалося лише 28 070 404 жителів (Перковський А. Про демографічні втрати України в 30-х роках // Вісник Української Асоціації Україністів. – 1991. №3. С.29, 30).

 

Отже між 1929-1939 роками було втрачено фактично до 10 мільйонів населення (Сlаrеnсе А. Mаnnіng … Іbid p. 19).

 

За прогнозами українського Наркомзему тільки працездатне населення мало зрости від 1926 до 1935 року на 5 мільйонів. Нарком О.Г.Шліхтер в 1929 році запевняв: "Приріст населення йде так швидко, що 1935 року Україна буде мати новий надлишок населення працездатного віку більше 5 мільйонів чоловік". Колоніальні влади на Україні навіть планували переселити до Росії і Казахстану 2 млн. осіб (Цит. Перковський А. Вказ. праця. – С.26).

 

Суспільні і політичні процеси в Україні в 20-30-і роки розвивалися в таких обставинах, котрі зробили невідворотними зусилля тоталітарних структур; "Молох репресій втягував все нові і нові прошарки суспільства, терор із вибіркового перетворився у всезагальний" (Хлевнюк О. 1937-й: Сталин, НКВ и советское общество. – М., 1992. – С.74).

 

Український історик М.І.Яворський, який загинув у сталінських застінках, так передає картину тотального винищення у заяві, написаній 30 червня 1935 року в Центральну атестаційну комісію, ГУЛАГ-НКВС: "Сталінське правосуддя спочатку кидає до в'язниці за те, що це українець, який не підмінив любов до своєї батьківщини на російський патріотизм "підфарбований" інтернаціоналізмом, – кожного назване правосуддя без суду засуджує за неіснуючу справу на повільне знищення в таборі, в умовах важкої примусової праці з напівголодним пайком, у сітях ганебної провокації і моральних мук, – а після всього цього це правосуддя обіцяє їй скоротити повільне знищення моральне і фізичне при умові так званого "перековування", тобто безумовної самопокори цьому знищенню і підкупного славослів'я його політиці... Коли десятки тисяч української інтелігенції гинуть у в’язницях і таборах, коли їх сім'ї засуджені на повільну голодну смерть в умовах т.з. "культурного і заможного життя", в умовах сталінського "піклування про людину", коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістьми на каторжних будовах, лісозаготівлях та інших видах примусових робіт, коли стільки ж гине їх від голоду у себе на батьківщині, хоч начебто і там житу стало "веселіше". Я вважаю, що при такому стані справ в Україні, для мене почесніше буде вмерти вже разом з ними у спільному нашому каторжному житті, ніж прагнути на волю, щоб жити життям хамелеона, який захлинається у захваті перед політикою національного гноблення і селянського грабежу в царстві не соціалізму, що будується, а загального обману, провокацій і свавілля" (Касьянов Г. Академік М.І. Яворський: доля вченого. УІЖ. – 1990. – №8, – С.79).

 

Так писав академік АН України, Академії наук Білорусі, вихованець Львівського університету М.І.Яворський, штабний офіцер УГА.

 

У свій час беручи участь у дискусіях 20-х років, нерідко використовуючи невиправдано різкий тон і проявляючи нетерпимість до опонентів, Яворський сприяв поборюванню М.С. Грушевського, атакував "націоналізм", ангажувався у різних компаніях проти націоналістів, С.О. Єфремова (Цит. по Шаповал Ю. У ті трагічні роки. – К, 1989. – С.93-94) і в кінцевому результаті брутального нищення усього українського, служив тій системі, яка знищила його, як і тисячі інших. Яворського офіційна пропаганда кваліфікувала як "фашиста". Розстріляний 3 листопада 1937 року М.І. Яворський "не піддався на провокації, не зрадив своїм поглядам і моральним принципам викладених у "Заяві", що робить йому честь і певною мірою реабілітує за діяльність в 20- х рр. в іпостасі офіційного історика.

 

На початку 90-х років ХХ ст. стало відомо, що такий діяч Комінтерну і провідний його експерт в аграрному питанні, як Є.С. Варга наприкінці 20-х років радив політичному керівництву СРСР штучно організувати голод, щоб зламати опір селянства. Серед ідейних натхненників голодомору був і О.М. Горький (Перковський А. Вказ. праця. – С. 26).

 

Ще в 1932 р. М. Рютін та його однодумці з числа українських керівників підготували звернення "До всіх членів ВКП(б)" в якому говорилося, що "авантюристична колективізація з допомогою нечуваних насильств, терору, розкуркулювання, спрямованого фактично головним чином проти середняцьких і бідняцьких мас села і, нарешті, експропріація села шляхом усякого виду поборів і насильницьких заготівель призвели всю країну до глибокої кризи, жахливого обідніння мас і голоду як в селі, так і в містах" (там само. – С. 27).

 

Отже, "жорстокий ворог застосовував проти нас найдикіший терор, ніде не зустрічані тепер методи масового фізичного винищування" (До українського народу під московсько-більшовицькою окупацією // Самостійність. Орган Української Головної Визвольної Ради. – 1949. – Ч.2. – С. 3).

 

За оцінками деяких українських дослідників за 1932-1934рр. загинуло від голоду 3,8 млн. Так вважає О.П. Рудницький. На думку інших, втрати сягають понад 4 млн., а якщо додати приблизно 1 млн. депортованих, та сотні тисяч репресованих, то кількість жертв перевищує 5 млн. С.І. Пирожков пише про приблизно 5,9 млн. замучених. При цьому співставляється статистика стану населення України – 28,4 млн.. в 1937р. і даними на 1 січня 1933р. – 31,9 млн. За 4 роки населення України скоротилося мінімум на 3,5 млн. чоловік. Мабуть найбільш близькі до реальних дані М. Прокіпа, який вказує, що в 1932-1933рр. Україна втратила 7,5 млн. населення. 4,9 млн. померли голодною смертю і 2,7 млн. становили втрати природного приросту (Прокіп М. Україна і українська політика: – Москва-Мюнхен. – 1981. – С. 37. Стадник П. Правда про советську владу в Україні. – Нью-Йорк, 1972. – С.119).

 

Деякі зарубіжні дослідники визначають це скорочення від 5 до 6 мільйонів. "Насправді – це був геноцидний голод, застосований Сталіном і його підручними як засіб придушення українських фермерів. Це був політичний голод – "обдумане творіння бюрократичного розуму" (Dolot М. Ехесution bу Нunger. Тhе Ніdden Ноlосоust. – N.Y., London, 1985. – р. 15).

 

У Західній пресі називалась цифра 7 мільйонів жертв цього голодомору – "плану задуманого Москвою знищення української нації", зокрема української інтелігенції, як одного "з найголовніших об'єктів народовбивства" (Голод як засіб поневолення // Українські вісті. - 1984. – 1 січня).

 

"Скільки їх впало в цю пропасть?" запитує М.Максудов і дає таку відповідь: в 1932р. в Україні зафіксовано ріст населення на 2 млн., а в 1938 1939рр. скорочення на 1 млн. З 31,2 млн. громадян України в 1926р. стає 29,1 млн. 1939р., тоді як населення сусідньої Білорусі виросло на 13% (Максудов М. Потери населення СССР в 1918-1959 годах //СССР. Внутренние проблемы. – Т. 11. – С.175).

 

У. Черчіль ще в 1931р. в статті в "Санді Пікторел" писав, що СРСР є державою, три мільйони жителів якої, чахнуть у засланні, чия інтелігенція методично знищувалась, державою близько мільйона жителів якої зведені до рабського стану за свої політичні погляди, які гниють і замерзають у арктичній ночі, працюють до скону в лісах, шахтах і кар'єрах в ім'я втілення тієї свободи думки, яка поступово підносить людину з тваринного світу" (Zіt. Маuriсе Соllіs. Nanсу Аstor аn іmformal Віоgrafy. – N.Y.Е.Р. Duton аnd Со. Іnс. – 1960. – р.171-172).

 

Справедливо Антон Антонов-Овсієнко запитує: "Куди зникли 12 млн. українських селян з 1929 по 1939рр.?" Він наводить таку ілюстрацію кривавих злодіянь і політичного бандитизму, який став державною політикою. Коли Сталін вирушив поїздом на Південь, на відпочинок, його супроводжував кореспондент газети "Известия" Іван Гронський. Проїзджаючи по Україні журналіст попросив диктатора: "Йосип Віссаріонович, селяни від голоду гинуть, хлібороби… У нас є в запасі небагато валюти, треба закупити зерна за кордоном... – Ні. – сказав жорстоко Хазяїн. – Нехай здихають. Вони саботують". Коли голод в Україні став повальним, закордон було вивезено 19 млн. центнерів зерна: "Кремлівський багач" почав продавати Західній Європі хліб, віднятий у помираючих від голоду селян" (Антонов-Овсеенко А. Сталин без маски. – М., 1990. – С. 109).

 

Інший спосіб винищення власного народу – це тюрми і табори. У 1939 році в СРСР нараховувалося 16 млн. в'язнів. Сталін у розмові з письменником І.Еренбургом наголошував, що "Іван Грозний і Петро Великий зітнули недостатньо голів". Треба було надолужувати у цій справі "вождю усіх народів". З 1935 по 1940 рік через Луб'янку та філіали пройшло 18 940 000 осіб. З них 7 млн. розстріляно в тюрмах, інші поповнили табори, серед них кращі уми, цвіт народу, його майбутнє (Антонов-Овсеенко А. Портрет Тирана. – 1990.-С. 109).

 

ГУЛАГ- "нормальний компонент радянського народного господарства" потребував нових і нових рабів. "Ми поки що не виконуємо планів по арештах" заявив в 1938р. високий офіційний діяч СРСР (Роберт Конквест. Большой террор. Пер. с англ. – 1974. – С.667, 659).

 

Засновані В.І. Леніним концтабори почали діяти уже в серпні 1918 року на основі "Тимчасових інструкцій позбавлення волі". Уже 17 травня 1919р. послідував новий декрет про заснування таборів примусової праці, щонайменше на 300 осіб в кожній губернії, в кожному губернському центрі. В березні 1928р. Раднарком ввів більш суворий табірний режим, а за законами 1929-1930рр. нові концтабори були засновані у віддалених районах СРСР.

 

Система швидко розросталася в 30-х роках. Спеціальні органи НКВД судили людей таємно. У 1937 р. появилась каторга (для тяжкої фізичної праці в ізольованих таборах). Якщо у царській Росії в 1912 р. нараховувалося всього 183 940 в'язнів, з низ 32 тис. відбували примусові роботи, то у більшовицькій Росії у 1931-1932 рр. їх було понад 2 млн., а у 1935 р. до 5 млн. У 1942 р. в таборах знаходилося від 8 до 15 млн. (Тhе Моdеrn Еnсусlореdіа оf thе Russian аnd Soviet Ніstorу. Еd. bу J. Wіесzуnski. – Вlаksburg: Асаdеmіа Іnternational Рress. – 1980. vol.18. – р.236, 237-238).

 

За неповними даними з 1930 до 1953 року 15-16 млн. чол. пройшло через табори і колонії (Соmраnіоn tо Russian Ніstory bу J.Раtоn. – N.Y. Fасtson Fаіlе Рublісаtіоn. – 1983. – р.229).

 

Крім сухої, але моторошної статистики є інше людське сприйняття. Російський історик В.Данилов справедливо зауважив:"Життя кожної людини безцінне і немає такої межі, до якої жертви людські "нормальні" і "допустимі", а вище "надмірні" і "недозволені" (Данилов П. Дискуссия в Западной прессе о голоде 1932-1933 гг. и "демографической катастрофе" 30-40 годов в СССР //В.И. – 1988. – N3. – С.121).

 

Радянський комунізм – нова цивілізація, як часто називали його платні "друзі" і офіційні ідеологи, з людською особистістю не рахувався ні при яких обставинах. Людина могла бути леше погноєм для вирощування потворної більшовицької імперії та задоволення паталогічних амбіцій її владців володіти світом.

 

На думку деяких західних дослідників: "Голод був абсолютно продумано використаний як інструмент національної політики, як останній засіб для розтрощення опору селянства проти нової системи, в якій вони були позбавлені власності на землю і зобов'язані працювати в умовах, які їм диктує держава, і робити те, що держава вимагала від них" (Тhе Вlас Dеаds оf the Кrеmlin. А White Вооk. – Dеtroit, 1957. Vоl.2. – р.63).

 

Офіційні радянські документи 1933 р. голоду не зафіксували. Розхожим формулюванням причини смерті було: помер з "різачки". Як писав Олекса Калинник, живий свідок трагедії: "В людському лексиконі бракує потрібних слів і образотворчих виразів, щоб мати змогу з вичерпністю показати живу картину жаху, що мала місце на неосяжній території України в 1932-1933 роках" (Калинник О. Що несе з собою комунізм? Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. Мюнхен-Торонто, 1956. – С 110).

 

Він наводить такий приклад: у Верхнєдніпровську, що на правому березі Дніпра з 1930 р. перебувало біля 3 тис. дітей 7-12 років, батьки яких повмирали від голоду і були вивезені на міський цвинтар, де закопувалися ночами по 50 у яму (Тhе Вlас Dеаds оf the Кrеmlin. А White Вооk. – Dеtroit, 1957. Vоl.1. – р. 5,6,7).

 

Відомий український письменник Іван Багряний вважав, що ліквідація так званих "куркулів як класу" насправді було знищенням українців як нації, тому що 70% українців були сільськими господарями. Згідно з цим лозунгом буквально мільйони українського населення було знищено.

 

"В цій жахливій трагедії український народ був доведений до каннібалізму, – писав І.Багряний, – найвищого ступеня людської трагедії. Матері божевільно хворі від голоду, їли своїх власних дітей. Ви, матері усього світу, можете уявити собі обставини при яких ви б могли їсти своїх власних дітей" (Skrzypek S. Ukrainski Program Panstwowy na tle rzeczywistcsci. London, 1948, S. 32, 33).

 

Чи ж дивно, що собаче і котяче м'ясо продавалося на базарах в українських містах, "як справжній делікатес".

 

У 1926-1939 рр. за далеко неповними даними 4,5 млн. українців зрусифіковано, до 4 млн. переселено за Урал і в інші регіони СРСР (Камінський А. Динаміка визвольної боротьби. – Мюнхен, 1973. – С. 18-19).

 

Тривале поневолення України, зокрема в часи сталінського терору "понівечили дошкульно й важко український характер і український інтелект. Українську людину нищили не тільки фізично". Проводилась послідовна політика знищення її духовності, особистої гідності, її менталітету та індивідуальності. Московські колонізатори різних політичних мастей прагнули прищепити українцям "комплекс меншовартості", і безбатченківства ьа незавершеності. Нищили не тільки фізично, а й духовно українську інтелектуальну верству, припиняли розвиток національної самобутності, політичної культури. Український інтелект або ліквідували, або тримали на рівні провінційного служіння чужому центрові.

 

Український політикум знищували ще в зародку й українство зводили, в найкращому випадку до аполітичного культурно-селянського провансальства або найчастіше до політичного холуйства.

 

Фашистська і комуністична диктатури були в "основному схожими" або "близько схожими" між собою, як ніяка інша система управління, включаючи попередні форми автократії.

 

Вони базувалися на розробленій ідеології з ідеями захоплення всього світу для їх утвердження, на масовій єдиній партії, яка керується диктатором, на систему терору фізичного й психологічного. Монополію на апарат контролю мала тільки партія, а точніше її верхівка. Централізовано здійснювався контроль і управління економікою, верховна кліка володіла монополією на використання збройних сил і насильства (Friderich C., Brzezinskij Z. The model of Totalitarism// The Stalin Revolution, Foundation of Soviet Totalitarism. II ed. – Lexington, 1972, p. 201).

 

Даремно М.Шолохов скаржився Сталіну, що до колгоспників застосовують "мерзенні методи" катувань, побиття і збиткувань". Це була політика "справжнього масового терору по відношенню до селянства". Сталін, коли вмирали мільйони, висунув на Всесоюзному з'їзді колгоспників лозунг "зробити усіх колгоспників заможними". Коли секретар Харківського обкому і ЦК КПУ просив виділити хліб для вмираючих, Сталін назвав його видумщиком і казкарем, який "придумав таку казочку про голод". "Чи не краще вам залишити пости секретаря обкому і ЦК КПУ і піти в Союз письменників: будете казочки писати, а дураки будуть читати", – іронізував вождь (Медведев Р. К суду истории. Генезис и последствия Сталина. – N.Y. 1974. – C. 213).

 

Мета була єдина: "Масовим терором послабити біологічну силу українського народу і залякати тих, хто ще не був знищений фізично. Водночас, кремлівські зверхники прагнули створити верству населення віддану їм чи радше підпорядковану. "Зробити це можна було, – пише М.Прокіп, – тільки фізичним знищенням того, що в Україні існувало". Цьому сприяли П.Постишев і М.Хрущов (Прокіп М. Україна і українська політика Москви. – Мюнхен, 1981. – С. 10).

 

Все, що виживало, було приречене на те, щоб будувати на своїй землі твердиню для чужого насильника і хама, шити ярмо на власну шию.

 

Московські недолюдки продовжували нарощувати експорт зерна навіть в роки голодомору. У 1932 р. було вивезено 1,54 млн. тон і 1,77 млн. тон у 1933 р. Обсяг експорту забезпечувався драконівськими способами, зокрема, законом від 10 серпня 1932 р., який визначав смертну кару або в кращому разі 10 років тюрми за посягання на колгоспну власність. На думку кремлівського тирана, цей закон став "базою соціалістичної законності на даний момент" (The Fimene // Ukrainian Weekly. – 1984. – July, 1).

 

Того ж року в Україну Москва відрядила 112 тис. російських більшовиків, котрі були представлені слідкувати за хлібозаготівлею. Тож вже восени 1932 р. українські селяни не мали що їсти (Українські вісті. – 1994. – 1 січня).

 

Всьому цьому передували ще й так звані показові процеси, після яких тільки з Харківської області за один рік було вивезено 3 тис. осуджених у віддалені місця більшовицької імперії (Якимець Я. Втеча з каторги. Спогади смертника // Літопис Голготи України. – Львів, 1993. – С. 99 ).

 

Це тільки один ешелон, один етап... Скільки ж їх було?

 

Характерне признання зробив радянський посол у Вашингтоні Трояновський у 1934 р. В розмові з колишнім українським дипломатом Арнольдом Д. Марголіним він сказав, що "українці в Києві не хочуть говорити по-російськи навіть з росіянами". В його розумінні це був доказ "нелояльності" українців щодо Москви (Прокіп М. Україна і українська політика Москви. – Мюнхен, 1981. – С. 5).

 

Отже, великодержавному хаму, який потім ще й став "генералом" комуністичної псевдоісторичної науки, годі було збагнути елементарну річ, що українці так само поважають свою мову, як і інші народи.

 

Чи ж не для того щоб Україна нарешті заговорила на великоросійській мові, "ідучи назустріч побажання трудящих" голова Ради Міністрів, "кам'янозадий", як його називав Сталін, В.Молотов підписав неопублікований указ про переселення мешканців Росії на "вільні землі" України з Північного Кавказу. Іншими словами в ті місця, які стали пусткою внаслідок організованого голодомору. Статистичні дані "Збірної відомості про відправлення ешелонів на Україну" за станом на 29 грудня 1933 р. показують, що 44 ешелони з Івановської обл. перевезли на Донеччину 3572 господарства (Лаврів П. Історія Південно-Східної України. – Львів, 1992. – С. 121).

 

109 таких ешелонів прибуло на Дніпропетровщину, 96 – на Харківщину (Злупко С. Вільне переміщення в неволі // Молода Галичина. – 1993. – С. 7 вересня).

 

Брутальність такої політики нечувана. Психологічно спотворена, скалічена комуністичними тоталітаризмом і великодержавним горлохватством, Росія по сьогоднішній день не відчуває докорів сумління за скоєний злочин проти українського народу, а так званим російським демократам навіть не вистачило елементарної порядності, щоб висловити співчуття Україні в рік трагічного ювілею 1933 р., навпаки, сьогодні московські властолюбці знову вишукують можливість, щоб урвати і наростити нову імперію – суміш комуністичної божевілля й дубової великодержавної тупості.

 

Чи було відомо світу, зокрема Європі, про злочин більшовизму, про те, як кремлівські вожді наводили мертвий порядок цвинтаря ,в Україні? Сьогодні це особливо важливо знати, оскільки певна частина українського суспільства перебуває під заворожуючим впливом того стереотипу, що Захід нам допоможе, про нас подбає. Тоді в 20-30 рр. Європа знала про правову політику ленінсько-сталінських опричників. Саме вона хиталася поміж необхідністю боротьби з фашизмом і більшовизмом. Незадоволення приватним капіталом тоді ж супроводжувалося виступами "проти ліберальної економічної системи". Багато в чому становище Європи визначалося посиленням впливу зовнішньої політики на економіку. Прагнення господарської автаркії, бездушної митної політики і до нових видів меркантилізму, який у багатьох новостворених європейських державах загострив політичні протиріччя (Kremer H. Die Grossmachte und Weltpolitik 1789 bis 1945. – Insburk, Wien, Munchen, 1952. – S. 638-639), все це відсувало на дальній план проблеми в СРСР.

 

Недивно, що при такому розкладі сил і політичних завдань шовінізм і його крайнощі були "дітищем європейської державної системи" так само як і весь спосіб мислення пов'язаний з цією "тоталітарною системою" і відчужуваний нею (Dehio L. Deutshland und die Weltpolitic in 20 Jarhundert,  S. 133).

 

Чи могола Європа в цих умовах солідаризуватись в поборюванні нелюдського експерименту сталінізму? Гостро і рішуче проти політики комуністичного тоталітаризму протестувала християнська церква. На початку квітня 1930 року деякі діячі католицької і евангелістської церков Німеччини з сторінок урядової і національної преси закликали створити єдиний фронт "боротьби з більшовизмом" (Известия. – 1990. – 7 апреля).

 

15 квітня у Мюнхені під керівництвом голови баварського ландтагу і кардинала Фаульберга пройшла демонстрація протесту проти дій московських зверхників (ЦДАВО Росії. – Ф.4459. – О.2. – С. 499. – Арк.440, 556, Вестник ТАСС IV, – 1930).

 

До консолідації сил, які виступали проти злочинної політики радянських вождів закликав голова католицького товариства фон Левенштейн, підприємець Камерклет, голова Рейхсбанку Лютер і ін. Ряд відомих політичних діячів вітали "антирадянську боротьбу на культурному фронті" (там само. – Арк. 357).

 

Добре відома позиція глави греко-католицької церкви митрополита А.Шептицького. Разом з іншими ієрархами УГКЦ у Пастирському листі він гостро осудив голодомор і геноцид 1933 року (Паславський І. Бог і Україна // Дзвін. – 1990. – № 10. – С.107).

 

Англійський священик Гофф ініціював "християнський рух протесту" проти злочинів в СРСР. Релігійні організації розповсюджували листи про "тяжкі умови праці", заяви "жертв радянських лісозаготівель" і інші.

 

Разом з тим "Журнал де Деба" констатував "обурливу позицію офіційної Європи, яка не жаліє нещасного російського населення і не бажає об'єднатися для спільної боротьби з більшовицьким злом, за що заслуговує осуду як з морального так і політичного погляду (ЦДАНГ. – Ф.7590. Внешторг Банк СССР. Центральний  архів. О.3. – С. 511, 1-а папка. – Арк. 53).

 

20 квітня 1930 року баварська народна партія опублікувала "Заяву проти релігійних переслідувань в СРСР", а президія німецької партії центру закликала своїх членів "дати відсіч цій небезпеці" для віруючих в Радянському Союзі.

 

24 квітня на з'їзді Народної партії її лідер Шольц констатував, що "навала гуннів на країни Середньої Європи сьогодні знову повторюється у вигляді боротьби більшовизму з західною культурою. Він закликав рішуче повернути політику на схід, а центральноєвропейські країни повинні "стати захисним валом Європи" (ЦДАВО. – Ф.4459. – О.2. – С499. – Арк.25, 179, 204, 246. Вестник ТАСС. IV. – 1930).

 

На початку 1933 року, кали мільйони українців конали від голоду на власній землі московські правителі оголосили Україну недоступною для іноземних журналістів аж до вересня 1933 р. Не менше трьох категорій іноземців, котрі в 1932-1933 рр. перебували в СРСР мали докладну інформацію про катастрофічний голод. Це дипломати, інженери та інші фахівці на радянській службі, та зайняті на будовах і в індустріалізації СРСР, а також туристи та письменники (Киричук Ю. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні та держави Заходу // Республіканець. – 1993. – №6. – С.43).

 

Першим про голод 1933 р. у березні подав звістку англієць Геріт Джонс. Йому вдалось побувати в селах під Харковом. Повертаючись до Великобританії він у Берліні заявив представникам преси:: "Тисячі людей уже померли, а мільйони знаходяться під загрозою голодної смерті" (Стадник П. Вказ. праця. – С.123).

 

У травневому номері "Фортнайтлі Ревю" англієць  Мальком Мегридж констатував бачену на власні очі боротьбу радянської влади з селянами в Україні. "Поле бою спустошене, – писав він, – як на справжній війні, й нищення ведеться далі. На одному боці – мільйони селян, тіла їх опухли від голоду, на іншому – солдати, працівники ГПУ, що виконують накази диктатури пролетаріату. Вони накинулись на країну неначе хмара сарани, й грабують все їстівне, вони вистріляли і  повиселяли тисячі селян, іноді цілі села, вони створили з найродючішого у світі краю – меланхолійну пустелю" (Гульчий Г, Страхіття у Радянській Україні // Молода Галичина. – 1993. – 11 вересня).

 

Як зауважує Р. Конквест, якому добре відома західна преса, досить компетентні повідомлення про трагедію України з'явилися у "Манчестер Гардіан", "Дейлі Телеграф", "Матен" і "Фігаро", "Ноє Шоріхер Цайтунг" і "Газеттде Лозанн", "Стампа", "Реймюст" та багатьох інших. У США газети з масовим тиражем друкували повні звіти американських українців та інших свідків голоду. "Крісчен Саєнс Монтор", "Нью-Йорк Геральд Трібюн", а також Нью-Йоркська єврейська газета "Форвартс" широко висвітлювали цю проблему (Конквест Р. Жнива скорбота. – К., 1993. – С. 339-340).

 

27 травня 1932 р. берлінська "Фоссіше Цейтунг" опублікувала статтю Вільгельма Штайца з Одеси, який зауважує, що українське селянство покинуло свої спустошені села, із торбами на плечах іде у світ шукати кращої долі. "То не сарана, не посуха, не поганий урожай є причиною голоду, а безглузде прискорення комуністичної колективізації".

 

"Дер Бунд", швейцарська газета писала про сотні тисяч нещасних, котрих можна було побачити "по всіх дорогах України" (Гульчій Г. Вказ. праця).

 

Француз Десона писав: "Я хотів би показати всій Європі руїну, що панує в Україні, показати сотні тисяч дітей, подібних до кістяків, що простягають свої малі рученята до чужинців, чекаючи від них на допомогу".

 

Коли Гарет Джоунз, колишній секретар Ллойд Джорджа опублікував матеріал про спустошену Україну, зокрема про Полтавщину, по якій він помандрував, і де сотні сіл цілком повмирали, його гостро критикував сталінський прихильник Уолтер Дюранті на сторінках "Таймс". Він оголосив, що в комуністичній імперії всюди з харчами добре (там само).

 

Дюран також ганебно затаврував звіт про опухлих від голоду дітей і масовий падіж худоби. Він та ряд інших кореспондентів не воліли писати правду. У 1933 р. іноземним журналістам Кремль заборонив в'їзд в Україну. Усі вони повинні були залишатися у межах Москви.

 

Громадськість Західної України, українські емігрантські організації на Заході робили відчайдушні зусилля, щоб довести факти голоду до уваги своїх урядів. Архів Держдепартаменту США був переповнений зверненнями і проханнями, якось втрутитися в цю справу, на що послідувала відповідь: відсутність державного інтересу, робить таке втручання недоцільним (Конквест Р. Жнива скорбота. – К., 1993. – С. 341).

 

Отже, у комуністичній пресі – повне ігнорування голоду, у офіційних влад США – відсутність будь-яких коментарів. Фактом залишається те, що офіційні кола європейських держав і Америки не спромоглися навіть на формальний протест проти людожерської політики комуністичних тиранів, хоча було чимало свідчень і прогнозів про те, що втрати від голоду становитимуть до 10 млн. чоловік (Гульчій Г. Вказ. праця).

 

Поля України біліли кістками мільйонів жертв голодомору, а США у 1933 р. встановили дипломатичні відносини з СРСР.

 

Група українських політичних діячів зі Східної Галичини наполегливо виступали зате, щоб припинити народовбивство в Україні. У Львові було створено Український Громадянський Комітет Рятунку України з представників 44 українських установ тодішнього українського політичного життя і громадських організацій. Українська парламентська репрезентація і ПУН розгорнули політичну акцію в Східній Галичині і на Заході, протестуючи проти "московського народовбивства" (Прокопів М. Україна і українська політика... – С.81).

 

Зусиллями митрополити А. Шептицького, УГКЦ, громадських організацій і політичних партій було зібрано 1 млн. центнерів зерна для голодаючих в Україні, однак Сталін і його поплічники не дозволили передати цю допомогу голодуючим (Молода Галичина // 1993. – 1 вересня).

 

Його повноважені з'явилися у Швейцарії на початку вересня 1933 р. з дорученням зробити заяву про винищування голодом мільйонів людей, зокрема хліборобів на конгресі Європейських Національностей – форумі, який збирався щорічно напередодні вересневої сесії Ліги Націй. Однак більшість керівників Конгресу, посилаючись на те, що це внутрішня справа СРСР, відмовились її розглядати. 16 вересня представниця Східної Галичини М. Рудницька виступила з доповіддю про голодомор в Україні і Конгрес прийняв резолюцію про передачу розгляду цього питання особисто президенту Ліги Націй. Прем'єр-міністр Норвегії Й.А. Мовінкель, який був черговим президентом Ліги Націй, 29 вересня скликав засідання Ради для розгляду ситуації в Україні. Його підтримали представники Ірландії, Німеччини і Іспанії, однак і в цьому випадку більшість виступила проти втручання у внутрішні справи СРСР, який не був членом Ліги Націй. Врешті-решт справу передали Міжнародному Червоному Хресту і вмили руки.

 

У грудні 1933 р. "дідусь Калінін" зловтішався на засіданні ЦВК СРСР на адресу Мовінкеля: "Політичні шахраї збирають гроші на допомогу буцімто голодуючої України. Тільки здегенеровані класи, що перебувають у стані розкладу, можуть породити таких цинічних типів" (Киричук Ю. Вказ. праця. – С.44-45).

 

Якщо злоба і паталогічна ненависть кремлівських вождів мала під собою більшовицьке божевілля, то тим більшим були марні сподівання почути голос підтримки для українського народу від деяких європейських гуманістів. Б.Шоу, Р.Роллан, А.Барбюс, Гакслі, подружжя Веббів кваліфікували народовбивство в Україні, "як абсурдний міф" (Киричук Ю. Вказ. праця. – С.44).

 

Б.Шоу ще в 1931 р. після візиту до Сталіна разом з леді Н.Астор урочисто відповів на запитання, що відбувається в СРСР: "Ви хочете знати що трапилось? Добре, я скажу Вам. Ми виявили, що Сталін має великі чорні вуса". 3 серпня по дорозі до Варшави він заявив кореспонденту "Чікаго Трібюн": "Я є переконаним комуністом. Я таким був перед Леніним і я є таким зараз і навіть більше після мого візиту до Росії. Диктатор Сталін є чесною і відповідальною людиною. В Росії не має голоду. Робітники тут щасливіші ніж у інших країнах". А ще Шоу додав, що "дуже любить чорний хліб і капусняк" (Zit. Collis M. Nansy Astor, p. 168-169).

 

У. Черчілль в статті в "Санді Пікорель" 16 серпня 1931 р. підсумував: "І так, містер Б.Шоу є перш за все багатим і набутним капіталістом і щирим комуністом. Його духовним домом є Росія, але він живе комфортно в Англії. Він поєднує в собі якості м'якого і поступливого людського характеру з захистом і навіть вихвалянням найпідліших політичних злочинів і жорстокостей" (Ibid, p. 170).

 

Деякі європейські інтелігенти так і не зрозуміли того, що штучний голод виник через "примусове насадження та здійснення на практиці злочинної ідеології комунізму", знищення приватної власності на землю, а також пустування орної землі через колективізацію.

 

Не зміг побачити трагедії цілого народу і Едуард Ерріо, французький політичний діяч, котрий в серпні та вересні 1933 р. п'ять днів провів в Україні. Банкети і ретельно організовані екскурсії та інші "потьомкінські методи" дали той результат, що Ерріо заявив:"Я не бачив абсолютно ніякого голоду" (Конквест Р. Вказ. праця. С. 317).

 

Навіть деякі поважні вчені, які б мали інтелектуально освідчити ситуацію в Україні та інших регіонах тоталітарної імперії, де вимирали народи, не спромоглися, а скоріше не бажали дати об'єктивну картину. Так сер Джон Майнерд вважав, що жахливі картини голоду "слід бачити у належній перспективі, пам'ятаючи про те, що більшовики вели війну проти класового ворога, замість вести її проти якоїсь держави з використанням усіх засобів ведення справжньої війни". Красномовне визнання. В уяві Мейнерда, знищені голодом діти і старики перетворилися на класового ворога. Такі ж маячні пояснення знаходимо у Сіднея та Біатріс Вебб – провідних західних соціологів. Ці ж, з дозволу сказати вчені, пішли ще далі. Голод в Україні вони пояснювали "типовим селянськими вадами", зокрема, пияцтвом, ледарством, "пожадливістю і хитрістю", а куркулі не хотіли працювати (?) і деморалізували селян (Конквест Р. Вказ. праця. – С. 348).

 

Недивно й те, що інші представники Заходу побувавши в СРСР розписували "вгодованих немовлят" та гладких телят, що, до речі, часто використовували у своїх заявах кремлівські вожді. Якщо і допускалися окремі критичні оцінки, то лише типу "нестатки харчів", "послаблений опір організму", "недоїдання" тощо.

 

Час кращій лікар і, можливо, він зможе залікувати страшні рани, завдані українському народові більшовицьким режимом. Проте, всі нині і в майбутньому сущі повинні пам'ятати і ніколи не допустити повторення подібного. Тільки могутній і єдиний народ, незалежний у своїх державних справах, не потребує шукати співчуття. Він здатний вичистити той компартійний бруд, який і сьогодні мріє про повернення страшного минулого. Він гідний майбутнього. В противному разі, історія може повторитися, адже вона повторюється двічі.