Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

То хто ж повинен керувати Україною!? (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 31 лип. 2013 р., 11:43 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 серп. 2013 р., 07:30 ]

Заклятий простір між рабством і свободою

 

Ця відстань, від рабства до свободи, у нашій нинішній українській реальності немає ні часових ні просторових вимірів – це простір національно-державної невизначеності, де у зболену визвольну ідею грубо вторгається руйнуюча цю ідею сила, де якусь українську політичну структуру, чи цілу українську націю цілеспрямовано обвішують наклепницькими ярликами, сіють між нею розбрат, принижують гідність, висміюють її державотворчу здатність, а певна частина суспільства блукаючи в лабіринтах таких «сентенцій», повертає вістря свого протистояння на свого ж ‑ рідного брата. Заражена тими оманливими візіями, нищить себе, свою спільну рідну хату – державу. Маємо щодо цього приклади нинішніх виборів. На жаль таким є нинішній, засмічений імперським синдромом поневолення, український простір. А подолати його, видалити з себе раба, сягнути висот особистої і національної свободи належить таки нам, усім нинішнім українцям разом – на сході і заході, усвідомивши себе цілісною державотворчою силою..

 

«Оні рвутса к власті», ‑ оцей зловісно-українофобський рефрен уже з перших часів нашої незалежності, словесних баталій парламентаріїв першої Верховної Ради, постійно виригується з рота п’ятої колони та інших ненависників української державотворчої ідеї, коли якісь українські патріотичні сили намагаються брати участь у державобудівничих процесах. Ці облудні сентенції про нездатність українців, та ба, навіть недопустимість керувати державою – керувати собою, які знову активізувались з приходом до парламенту «Свободи» є спробою вибити з свідомості українців їхню державотворчу спроможність і посіяти зневагу до патріотичних сил, використовуючи це як один з підступних методів поневолення нації, ліквідації України як держави.

 

То хто ж повинен керувати Україною?

Оті, ще живучі в підсвідомості як «п’ятої колони», так і наших доморощених їх прислужників, залишки атавістичних інстинктів володіння, прориваючись крізь шари цивілізації, уже в морально звироднілі інстинкти загарбання, привласнення, особливо проявилися в Україні в нинішній стихії жорстокого вульгарного прагматизму. Маскуючи свої загарбницькі дії «облагородженими» гаслами і очорнюючи протидії цьому патріотичних сил, розривають Україну політично, духовно, культурно на окремі шматки, привласнюючи їх собі, нехтуючи національними інтересами українців.

 

Витворена впродовж віків імперським, комуністичним, неоімперським втручанням в Україну, особлива суспільна верства ‑ «п’ята колона» з потужною підтримкою її присутньою тут московською церквою і її ідеологією «Русского міра», в сукупності безперешкодно діють на знищення української самостійності, відтісняючи український патріотичний елемент на маргінес суспільного життя. Декларуючи собі право на керівництво тим же українським народом, відмовляють йому у власній самореалізації як народу позбавленому такої здатності, атрибутуючи його програмні цілі збитими негативно сприйнятними в суспільстві термінами – націоналізм, фашизм тощо. І виходить дивний парадокс, ‑ національні стремління інших народів, в тому числі і російського (навіть з сопухом шовінізму) вважається здоровим проявом патріотизму, позитивним явищем, а в українців, найменший порух за національне самоутвердження – страшний злочин ‑ націоналізм. Що це? Чи не явне, цинічне нехтування інтересами великого українського народу. Жонглюючи терміном «націоналізм» в умовах нинішньої світової глобалізації, надаючи йому страхітливого звучання, лякають ним українців ті ж таки російські і проросійські націонал-шовіністи, хоча вони це роблять також із власного переляку втратити свій вплив на Україну.

 

У словесній риториці, з маніпуляцією термінами націоналізм, фашизм легко збити свідомо не підготовлену частину українського суспільства зі шляху здорового осмислення національної ідеї, посіяти до неї негативне ставлення, а ще гірш негативне до носіїв такої ідеї, як це наприклад до об’єднання «Свобода». І це таки дає свої наслідки. Тенденційні схиляння до нюансів таких окрасок свободівців трапляються і серед українських свідомих кіл. Пасивно, здалеку споглядаючи на їхні дії, приписуючи їм своєрідний поведінковий радикалізм, вичікують того: як то вони будуть вести себе в парламенті. Хочу сказати прихильникам такої думки, що їхній радикалізм  ‑ не у їхній поведінці, а в проголошенні принципових безкомпромісних високогуманних засад державобудівництва. А рішучість, чи як любимо висловлюватись, радикалізм належить уже нам усім, свідомим українським масам. Позиція, ‑ ви виступайте, боріться, ‑ а ми будемо зі сторони дивитись – нікчемна, перемоги не принесе. Будучи під багатовіковим національним гнітом українська ментальність втратила свою активність і наступальність, набувши пасивного, оборонно-плаксивого характеру, який і керує нашою психікою у нашій державотворчій діяльності.

 

Виходячи з цього, що політичні гасла національного визволення, які панували в Європі, в тому числі і в Україні ще в минулому і позаминулому століттях, і які привели ряд європейських народів до державного самоутвердження, в Україні не здійснились. Тому і виходить певна політична розбіжність – Європа на ґрунті суверенних націй здійснює процеси інтеграції, а в Україні гасла національного самовизначення і надалі актуальні. Враховуючи неоімперські зазіхання північного сусіда, з його не тільки прихованою, а й відкритою боротьбою за ліквідацію держави і української нації взагалі, ідея національного самоутвердження загострюється.

 

Нинішній світ у координатах кожної держави – це «вавилонське стовпотворіння» і Україна в цьому не виняток. Але, за природними законами, кожна держава представляється тією нацією, тим народом, якого культура, мова, традиція – вся духовна сфера лежить у фундаменті цієї держави, уособлює її. І він, цей народ, повинен нею опікуватись ‑ розвивати і захищати. А всі інші народності, як потенційні учасники даного життєвого процесу, дружно вливаються в цей потік, будують спільну хату.

 

Хоча рух світового капіталу, економічна інтеграція – це процеси поза національні, але вони втілюються національними державами, при тому організаційно сильними і, насамперед, для користі цих держав та їхніх народів. І це явище закономірне. А що в Україні, коли правляче еліта, олігархат, та ж «п’ята колона», не зацікавлені в розбудові української держави, бо зрештою вони у значній кількості не українці? То хто ж повинен виступати гарантом нашої держави? Представники п’ятої колони, носії інтересів інших націй чи все ж народ український, який розумом, серцем і власною кров’ю віками відстоював право на своє самоутвердження?!

 

Ось одні із проявів такого антиукраїнства. Ще не встиг сформуватись новий парламент, ще тільки но ВО «Свобода» вступила на шлях державного законотворення, як ті затерті українофобами гасла ‑ націоналізм, фашизм знову виригнулись на голови тих що несуть здорову українську ідею. На радіо «Ера» ‑ доморощені українофоби з партії Регіонів уже охрестили нову парламентську «Свободу» тими ж гаслами – націоналізм, фашизм, в телеефірі представника держави Ізраїль, ‑ «…беспакоїт что ви рвйотесь к власті», ‑ це звернення до О. Тягнибока. Але чи заспокоїла аргументована відповідь О. Тягнибока опонента?!

 

І як це сприймати українському глядачеві в своїй державі, коли так дозволяють собі говорити всі ті, хто, жируючи на цьому ж українцеві, не зацікавлений в існуванні української суверенної держави? Розікравши, розкупивши фабрики, заводи і чекаючи ще на привласнення землі, планують зігнати українців на маргінес життєвих процесів, прирікши їх на зникнення з лиця землі, а українську землю підготувати для якихось новітніх обітованих територій. Отже від такої національної катастрофи можуть врятувати нас тільки активні українські патріотичні сили, які здатні згуртувати народ, поставити опір всяким зовнішнім і внутрішнім антиукраїнським зазіханням, а це ж і є ідеологія націоналізму.

 

А отже нам усім, сущим в Україні, потрібно дуже ретельно розібратись в понятті український націоналізм, заглянути поза зовнішні темні його імперсько-шовіністичні чи глобалістські окраски, та зануритись в зміст, черпнувши від теоретиків українського націоналізму, навіть висловів комуністичних вождів, усвідомити нинішню українську реальність, як продовження тієї віковічної боротьби за незалежність, яку ми маємо довершити уже в нинішніх умовах, на парламентському рівні.

 

Збагнути націоналізм як програму державотворення, характерну для всіх держави світу, де народ вільно, на демократичних засадах, розвивається, будує і захищає свою державу. Націоналізм – це не догма; ми нині сущі в Україні творимо свій нинішній націоналізм, як протистояння чужому поглинанню України і утвердження себе на своїй землі в сучасному глобалізованому світі. І втілювати це має кожен український громадянин – патріот, націоналіст – людина високого морального рівня, здатна до найвищої жертовності – власним життям, задля свого народу, нації, держави.

 

Останні вибори показали, що ідея національної державності все більше і більше захоплює народні маси на всій території України, народ починає усвідомлювати себе господарем на своїй землі, здатний збудувати міцну багату державу і порядкувати у ній. То хто ж повинен керувати українською державою?!