Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Священний героїзм Карпатської Січі на вістрі Другої світової війни. (Автор: Чорнопиский Михайло)

опубліковано 23 лист. 2016 р., 09:42 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 груд. 2016 р., 09:07 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Зосереджена увага на воєнній доктрині Михайла Колодзінського (26.07.1902 - 18.03.1939), на її реалізаціїу боротьбі з угорськими окупантами у захисті Карпатської України – предтечі героїчного чину УПА, – на окремих невідомих епізодах його біографії, на важливости головних позицій його української воєнної доктрини для суверенної державности України. Ключові слова: Карпатська Січ, Михайло Колодзінський, воєнна доктрина, угорські окупанти, імперська Московщина.

 

Ми є сучасниками відвічної боротьби між цивілізацією і вандалізмом, між поступам і темнотою, між порядком і розбійництвом, між плугом і степом. Бо ми, українці, і сьогодні репрезентуємо цілою нашою національною спільнотою – поступ і цивілізацію, яка є твором духа європейських народів. А Москва і сьогодні заступає той руїнний напрям, що був прикметою орд Атиллі й монгольських кочовиків. Ми сьогодні знову, як ів давніх часах, боронимо європейську культуру від наступу московських ідей, а навіть зорганізованих по-воєнному її орд, які є не менш загрозливі, як орди Атиллі й Джінґісхана. Це є наша місія і призначення історичне.

Михайло Колодзінський. 1937 рік

 

Сповнилося 75 років, як на споконвічній українській землі, по-синівському поетично названій Срібною Землею, – на нашому Закарпатті – тисячоліттям гнобленому пануванням чужинців, збігом політичних обставин, абсолютно демократичним парламентським шляхом, без кровопролиття, на короткий час виник острівець Вільної України – Карпато-Українська держава (8 жовтня 1938 – 18 березня 1939 р.) з усіма притаманними і сьогодні Україні ідентичними державними атрибутами. Уже тоді без будь-яких спекуляцій навіть історична назва її жителів "русини" поступилась новітній загальнонаціональній – "українці". Як відомо, імперсько-шовіністичні недруги України, зокрема агентура імперської Московщини, і досі штучно продукують те русинство як окремий від українців етнос (Див. про це: Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців. – Ужгород, 1991; його ж: Політичне русинство і що за ним. – Ужгород, 1993 та низка інших публікацій; Довгей Василь. Погляд за лаштунки... Збірник статей 1990-2000 рр. – Львів, 2006; Мушинка Микола. Політичне русинство на сучасному етані. (Доповідь, зачитана на 26-ій конференції з української проблематики в Іллінойському університеті в Урбані-Шампейні 25 червня 2009 року) // Дукля. – 2009. – № 4. – С. 41-53 та ін.).

 

Сповнилося 140 років від дня народження Августина Волошина (17.03.1874-11 липня 1945, Лефортовська в'язниця у Москві) – Президента Карпатської України, пролога відродження Української Соборної Держави, Лицаря української нації, якого, як і тисячі інших, замордували кремлівські опричники.

 

Це був 1945 рік – кінець Другої світової війни, повалений коричневий імперський режим гітлерівського фашизму і пів-Європи опинилася під диктатом переможного червоного імперського режиму – сталінського фашизму народовбивчої Російської імперії, яка ретельно винищувала українських патріотів навіть поза межами її довоєнних володінь. Тоді ж у Празі були заарештовані депутати Сойму Карпатської України і члени Уряду Микола Долинай, Юрій Перевузник, Степан Клочурак.

 

Цю сторінку в історії Соборної Вільної України наші недруги намагаються замовчувати або спотворювати, як і взагалі правдиву нашу історію. А проте вона висвітлена у низці ґрунтовних наукових праць, у збірниках мемуарних і документальних матеріялів, з яких назвемо праці Петра Стерча, безпосереднього свідка й учасника тих подій, спогади самого А.Волошина, Василя Ґренджи-Донського, Вікентія Шандора, Василя Онуфрика, Степана Стойки та ін.

Стерчо Петро. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. - Торонто: Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, 1965. – 288 с. Репринтне видання в Україні. - Львів: "За вільну Україну", 1994. - 288 с. (див, у ній на с. 256-262 обширну першоджерельну бібліографію); Карпатська Україна і Авґустин Волошин. Матеріали міжнародної наукової конференції "Карпатська Україна – пролог відродження української держави" (Ужгород, 11-12 березня 1994 року). – Ужгород: МПП "Ґражда" 1995. – 351 с.; Онуфрик Василь. Спомин з Карпатської України. 1938-1939. – Торонто-Ужгород, 1995. – 77 с.; Сторінки рідної історії. До 60-річчя Карпатської України // Календар "Просвіти" на 1999 рік. - Ужгород: Закарпатське крайове товариство "Просвіта", 1999. – С. 19-24, 33, 39-42, 49-78 та ін.)     

Волошин о. Авґустин. Спомини. – Ужгород:  Уніо, 1923. Перевидання: Філядельфія: Вид-во» "Карпатський Голос", 1959.

Гренджа-Донський. Мої спогади. – Пряшів, 1990.

Шандор Вікентій. Спомини. Т.І. Карпатська Україна 1938-1939. – Ужгород: "Ґражда", Карпатський Союз", Інк. Нью-Йорк, 1996. - 388 с.

Онуфрик Василь. Спомин з Карпатської України. - Торонто-Ужгород, 1995. - 77 с.

Стойко Степан. Радість і біль Карпатської України (До 70-річчя республіки) // Вісник НТШ. Ч.42. – Львів,2009. – С. 21-24.

 

У літературі про героїчну Карпатську Січ зустрічаємо повідомлення про те, що ввечері 15 березня 1939 року до Хусту прибув спеціальний післанець угорського уряду з ультиматимумом президентові Августинові Волошину: віддати без бою Угорщині Карпатську Україну Тоді ж німецький консул запросив до себе представників Головної Команди Карпатської Січі на чолі із заступником Верховного Команданта і начальника Штабу Збройних Сил Карпатської України полковником Михайлом Колодзінським - "Гузарем" і зі свого боку запропонував негайно капітулювати, бо у цій ситуації на окупацію мадярами Карпатської України погодилися Німеччина й Італія (диктатори Гітлер і Мусоліні), а тому будь-який спротив даремний.

 

"У словнику українського націоналіста нема слова "капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!" – така була відповідь М. Колодзінського.

 

14 березня 1938 р. іменований полковником і оперативним шефом Штабу Армії Карпатської України полковник Гузар узяв на себе практично всю оборону незахищених кордонів нової вільної української держави.

 

Склалось так, що острівець української волі – Карпатську Україну, – як голодні шакали оточили ненаситні маніяки "великої" Угорщини, "великої" Польщі, "великої" Румунії, вічно жадібні відкусити шматок української землі.

 

До поділу Європи гострили зуби маніяки великих імперій у Берліні і


Москві (Див.: Трубайчук Анатолій. Брудершафт двох диктаторів. XX сторіччя в портретах. – К., 1993. – 335 с.)

 

До того ж імпербільшовицька сталінська кремлівська фашистська шайка, як і україножерне шовіністичне варшавське панство, оскаженіло відреагували на сам прецедент виникнення оази української волі за Карпатами. Про цю героїчну і водночас трагічну сторінку історії нашої Срібної Землі є опубліковані обширні наукові праці, численні розвідки, меморіальні і документальні матеріяли (Стерчо Петро. Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. – Торонто: Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, 1965. – 288 с. Репринтне видання в Україні. – Львів: "За вільну Україну", 1994; Карпатська Україна і Августин Волошин. Матеріали міжнародної наукової конференції "Карпатська Україна – пролог відродження української держави" (Ужгород, 11-12 березня 1994 року). – Ужгород: МПП "Ґражда", 1995. – 351 с.; Онуфрик Василь. Спомин з Карпатської України. 1938-1939. – Торонто-Ужгород, 1995. – 77 с.; Сторінки рідної історії. До 60-річчя Карпатської України // Календар "Просвіти" на 1999 рік. – Ужгород: Закарпатське крайове товариство "Просвіта", 1999. – С. 19-24, 33, 39-42, 49-78 та ін.).

 

Польські та угорські окупанти західноукраїнських земель спорядили в цей оазис української волі численні диверсійні групи. А чеські окупанти віддали тоді зброю не українським патріотам, а угорській "п'ятій колоні", румунські в час окупації підступно здавали українських біженців угорським агресорам. Польські пограничні підрозділи по-звірячому їх убивали на самій границі. Угорські і польські окупанти тоді навіть замовили собі символічну світлину: мадярський гонвед тисне руку польського пограничника над трупом січовика (Кардашинець Імре. Спогад про події в Карпатській Україні в 1938-1939 роках // Календар "Просвіти" на 2004 рік. – Ужгород, 2004. - С. 61.).

 

Від непогамованого апетиту мати українську землю, як кажуть, текла слинка навіть у чеських та словацьких капітулянтів, недругів української волі у Празі та Братиславі, що ганебно, маючи відмобілізоване військо, без опору здавали свої країни під владу агресивних фашистських диктаторів...

 

Можна сказати, що тоді на Карпатській Україні сфокусувалася у 1939 р., як ніколи, тисячолітня історія боротьби українців за свою волю, що в ту критичну хвилю, у тій екстремальній ситуації, – а власне це, як справедливо відзначають об'єктивні історики XX ст., було початком Другої світової війни– українські патріоти мали або впасти на коліна перед окупантами, або з лицарською гідністю заявити своє кредо борців – збройно захищати рідну землю навіть у нерівній силою боротьбі. Вони героїчно перші дали бій агресорам, які розв'язали Другу світову війну.

 

На цьому екзамені історії наших визвольних змагань Михайло Колодзінський абсолютно чітко і рішуче заявив: українські націоналісти ніколи не капітулюють! І це була не бравада юнака-максималіста чи романтика, це була тверда ідейна позиція 37-річного революціонера, гартованого 17-річною боротьбою з польськими окупантами в Галичині, підпіллям, тюрмами, втратою бойових побратимів, автора праць, написаних ще до 1938 р.: нарисів "Полковник Іван Богун", "Воєнне значення й стратегічне положення Закарпаття", "Українська воєнна доктрина" та ін.

 

Не маю потреби викладати історію формування Карпатської Січі. Це зробили історики у своїх працях, зокрема Микола Вегеш та ін. (Велич і трагедія Карпатської України // Михайло Мелень. Карпатська Україна у портретах. – Ужгород, 1998. – С. 5-19.)

 

Досить згадати, що сформувалася вона за традицією наших громадських і парамілітарних молодіжних спортивних і пластових організацій як народна самооборона, на народних пожертвах, – отриманих навіть у час різдвяних колядувань. Кількість вишколених січовиків, або т. зв. дійсних членів Січі,не перевищувала 2 тисяч, як пише М. Вегеш.

 

Після відмови чеських силовиків і війська захищати Українське Закарпаття Січ охороняла кордони новоутвореної держави, внутрішню безпеку, боролася з численними диверсантами. І це відбувалося у винятково складних обставинах. Нас цікавить дивовижне джерело героїчного духу і патріотизму цих лицарів нації, зокрема теоретичний і практичний фундамент воєнної доктрини їх натхненника Михайла Колодзінського, який зробив виклик усім агресорам тогочасної Європи, виклик, якого так катастрофічно бракує Україні у наш час.

 

Нас дивує його прозірливість осмисленої стратегії захисту України зокрема від імперської Московщини, яку він виклав ще тоді між 1935-1937 рр. у своїй праці "Українська воєнна доктрина". На цій унікальній у нашій військовій історії праці і на диво актуальній і сьогодні треба ґрунтовно зосередитися.

 

Як знаємо, полковник М. Колодзінський, його соратник Зенон Коссак, як і тисячі січовиків, героїчно прийняли смерть на полі бою. Своєю мужністю вони здивували світ, очистили край, за фальшивими ворожими писаннями, як нібито "нічийну" землю чи якогось "мадяроруського" чи "карпаторуського" племені, "угорської" чи "мадярської*" Русі, очистили від накиненого чужинцями намулу історичного рабства.

 

Навіть засліплений ненавистю до українців писака польського часопису "Меркуриюш Польскі" змушений був визнати: "На шпальтах Меркуриюша ми виступали з цілою безоглядністю проти "Закарпатської України"... Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу повагу до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були і хто б там не були оті "січовики", а все-таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, а билися у найтяжчих політичних і стратегічних умовах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трупами поляглих українців" (Д-р П. Мірчук. "Українські націоналісти ніколи не капітулюють!" – Авангард (Нью-Йорк). – 1984. – Ч.2. – С. 95).

 

Героїчна самопожертва захисників Карпатської України примусила недругів і байдужих до визвольних змагань українців по-іншому дивитися на моральну стійкість січовиків. Зрештою у самих лавах українських борців за волю Батьківщини – в УПА-ОУН під час Другої світової війниі в час повоєнної московської окупації героїзм карпатських січовиків був прикладом легіонові тих лицарів, які останнім набоєм, останньою гранатою на очах знавіснілого ворога демонстрували свою вищість духу і синівську відданість ідеї вільної України. Вони знали, що їх мужність, кожна крапля їхньої крові стане легендою, будитиме до героїчного чину нащадків, знали, що для поневоленого народу, як твердив М. Колодзінський, навіть програна битва веде до перемоги.

 

Героїчний пролог захисників Срібної Землі став дивовижним викликом коричневому і червоному фашизмові з самого початку Другої світової війни. У той час, як перед гітлерівською ордою дрижали від страху європейські держави з відмобілізованими і добре озброєними арміями, Карпатська Січ, майже беззбройна, без відповідного військового вишколу, боронила свій край довше, як Франція, Польща, не кажучи уже про скапітульовану без жодного пострілу Чехословаччину. Цим вона "заманіфестувала перед світом, що український нарід боротиметься за свою свободу повсякчасно, не жаліючи жертв, до повної перемоги й відродження Незалежної Соборної Української Держави" (Історія українського війська. Друге доповнене видання. – Вінніпег, 1953. – С. 603.)

 

"Що веде тих молодих людей на очевидну смерть?"– запитував світ тоді, запитував і десять років пізніше, коли у нерівних боях з московськими окупантами на західноукраїнських землях героїчно билися бойовики українського підпілля. Можна сказати, що загадка українського героїзму і самопожертви заради волі така давня, як і вся історія національно-визвольної боротьби українців. Бувалий із бувалих турецький розвідник і мандрівник XVII ст., автор перекладеної багатьма мовами десятитомної "Книги подорожей" Евлія Челебі, згадуючи Дорошенкову кріпость Черкаси, писав: "Про характер бунтівливих козаків, або ж бритоголового народу. Нехай помилує нас Аллах! Ті, які не бачили цього народу, навіть великі тлумачі релігії не можуть знати, яка душа цих ворогів спільноти Мухаммеда (послідовників мусульманства. - М. Ч.) і інших народів. Зайшовши в їх країну в середині місяця мухаррема 1068 (кінець 1657) року, ми проїжджали по ній з молитвами: "О Господи, рятуй нас від їх гніву! Амінь!" Тому що одного разу, під час війни за кріпость Азов, я, нікчемний, зазнав лиха від цих забіяк і бачив, як вони воюють і б'ються" (Челеби Эвлия. Книга путешествия. Выпуск 1. – Москва, 1961. – С. 81. Цей 10-томник перекладений багатьма європейськими мовами. Українською недавно видруковано тільки фрагмент: Книга подорожі. Північне Причорномор'я. – Одеса, 1997.).

 

Що ж так лякало в українцях цього турецького розвідника, який вже побував у всіх краях величезної османської імперії? Виявляється, безстрашність цього "мужнього, завзятого і сердитого народу", цього бритоголового воїнства, огида українських козаків до боягузів і зрадників, зневага до смерті, – а саме цього нападникам-грабіжникам годі було збагнути. Поранені і полонені козаки, яких демонстрували султанові і його свиті у Стамбулі, плакали від сорому, що їх ворог має живими, що вони збройно не мають змоги боронити свою честь і гідність. "Або здобути, або дома не бути!" – було бойовим кличем українського козацтва.

 

Колодзінський пам'ятав і про лицарське князя Святослава "Іду на вас!" та його промову перед битвою до воїнів під Доростом над Дунаєм: "Пропаде та слава, як тепер соромно уступимо перед греками. Від предків одержали ми мужність. Пригадаймо ж, яка непереможна була до цих часів наша сила" (Колодзінський М. Українська воєнна доктрина. Частина перша. – Торонто, 1957. – С. 34. Далі посилання на це видання в тексті.).

 

Ще з незапам'ятних часів в історії нашої нації рідна земля була для українців священною і ще до хрещення в знак вірності клятві вони ковтали її грудку. Українські пісні і думи, святість цього патріотичного почуття українців,Є задокументували аж надто яскраво. Смертельно поранений у бою з ворогом козак-лицар понад усе мав "свою Україну" і навіть ворога просив:

 

Ой і візьміть мене, превражі мурзаки,

Та виведіть на могилу:

Ой нехай же я стану, подивлюся

Та на свою Україну!

 

То ж рішуча заява полковника Колодзінського, кинута в лице знахабнілим окупантам, що українські націоналісти ніколи перед ними не стануть на коліна, має глибоке ментальне, історичне, морально-етичне і психологічне підґрунтя в самій ментальності української нації.

 

Автор "Української воєнної доктрини" обґрунтував це обширним історичним екскурсом – від княжих часів і до Української революції 1917-1921 рр. в контексті історії війн на євро-азійському континенті. Він дійшов висновку: Україна мала силу і безпеку перед численними агресорами лише з доктриною тотальної війни – війни всього народу. "Хмельниччина для нас є важна з військового боку. Вона є доказом бойової спроможности українського народу, – пише він. – Це був одинокий момент нашої історії, де цілий народ стояв під зброєю [...]. Можемо з гордістю ствердити, що за Хмельницького ввесь буквально український народ брав участь у війнах проти Польщі. Це була війна тотальна, війна цілої нації проти ворога. Таку війну провадила півтора століття пізніше французька революція. Такі армії, як їх мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді. Битви Хмельницького належать до найбільших в світовій історії" (43-44).

 

З цього погляду при всіх позитивних моментах він висловив критичні міркування в оцінці Українського Козацтва доби т.зв. Руїни, армії УНР, УГА, Січових Стрільців щодо їх регіональности, неузгіднености і т. ін. "Полтава закінчила козацьку добу, пише він. Одночасно Схід Европи переходив під панування Москви. Ми втратили другий раз самостійність і випустили з рук наше первородство на Сході Европи. На місце польської експанзії прийшла Москва. Україна дістала двох непримиренних ворогів і від того часу мусить бути завжди готова до війни на два фронти" (48).

 

Дуже важлива позиція воєнної доктрини Колодзінського: стратегічним центром боротьби за соборність і волю України має бути Київ і Схід "аж до азійських степів".

 

Стратегію імперської Московщини треба пильно вивчати, "большевики наші смертельні вороги, тому нам треба знати все про них, а не захлороформовувати себе спогадами про "давнє, славне минуле й співати "Ой та зажурилась."' (58).

 

"Нам сьогодні грозить від москалів більша загроза, як у давнину від печенігів, половців чи татар. Москалі не тільки хочуть знищити нашу стару українську культуру, але й перемінити нашу психіку.

 

Заведенням колективізації зробили москалі в першій мірі наступ на душу нашого селянина, який носить у собі правдиві прикмети наших прадідів, тобто прив'язання до землі й почуття індувідуально-родової власности. Знищити ці дві прикмети нашого народу, це значить – повернути нас у нарід номадів, який буде почуватися від Збруча до Камчатки і який буде бачити своє добро в колективному стаді" (28).

 

"Нові часи, нові світогляди, нові пристрасті жадають від нас величезної праці. Не треба лякатися того вулькану, що тепер кипить в Україні. Треба станути в кратері самого вулькану, щоб вибух підніс нас догори й ми могли обняти своїм поглядом, своїми плянами, своєю воєнною доктриною цілу стихію. Наша воєнна доктрина мусить бути достосована до тієї вульканічної стихії" (57).

 

Ніби сьогодні закликає нас автор. "Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу. Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволяється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі" (40).

 

Ось такі вивірені історією переконливі тези виклав у своїй воєнній доктрині патріот-стратег ще до Другої світової війни.

 

Мене, як близького краянина героя, вже давно цікавило, як в умовах XX століття, в драматичному і трагічному перебігу подій Першої світової війни та перемін нашої Національної революції, в умовах калейдоскопічних змін різнонаціональних окупантів краю сформувалась така особистість військовика-стратега, як гартувалася залізна воля і лицарська мужність нашого національного Героя.

 

Крім, так би мовити, історичного підкладу формування його Священного патріотизму і героїзму, національної ментальности, Колодзінський мав наочний приклад визвольної боротьби українців за свою волю з юних літ. На очах 12-річного юнака відбувалися кровопролитні бої між окупантами у придністрянських покутських селах, в його рідному Поточищі, 16-річний юнак бачив, як збройна сила українців – Січове Стрілецтво підняло над краєм синьо-жовтий стаг, як зазвучав національний гімн "Ще не вмерла Україна", як знаменням волі і суверенної державности історична традиція піднесла над краєм Тризуб і Золотого Лева,як у вікопомній злуці УНР і ЗУНР повстала омріяна Соборність України, як героїчно захищали її сини від давніх і новоявлених московських і польських окупантів у лавах армії УНР та УГА. Можна вважати, що обставини того історичного перебігу національно-визвольної боротьби безпосередньо формували світогляд і патріотичний дух юнака.

 

М. Колодзінський народився 26 липня 1902 року у великому придністрянському селі Поточище на Покутті, тоді Городенківського повіту, тепер того ж району Івано-Франківської области, в родині селянина Франя Колодзінського та Олени Буджак. Батькова лінія йшла, мабуть, з зайшлої зукраїнізованої шляхти, материнська – з корінних покутня.

 

Тривала польська окупація краю залишила свій формальний відбиток на Михайловій родині: батьки були записані як римо-католики, Михайла хрестили в костелі, прізвище батька сполонізоване, – як це чинили всі окупанти, починаючи з деформації дитячих імен та прізвищ на свій лад ще у школі. Проте в родині Колодзінських була тільки українська мова, відвідували свою сільську українську церкву, шанували українську народну ношу, дружили з українським священиком і мали велику пошану у громаді (Попович-Крамарчук Ірина. Пам'яті Михайла Колодзінського // Городенщина. Історико- мемуарний збірник / Український архів. Том XXXIII. – НюИорк - Торонто - Вінніпег: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1978. – С. 655-658.), яка вже за нової польської окупації, всупереч забороні, з участю Михайла в одну ніч поставила в селі пам'ятник Іванові Франку (Яшан Василь. Полковник Михайло Колодзінський // Городеншина. Історико-мемуарний збірник / Український архів. Том ХХХШ. - Ню Йорк - Торонто - Вінніпег: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1978. - С. 632.).

 

Через українську мову Михайла навіть не прийняли до польської гімназії, а восени 1922 р., коли він після навчання в українській гімназії в Городенці перейшов до української державної гімназії у Коломиї, він подав до староства в Городенці заяву про свій перехід до греко-католицького обряду. Це був виклик асиміляторському режиму польських шовіністів, які століттями прагнули і через католицизм полонізувати поневолених українців "східних кресів".

 

Михайлів батько був добрим господарем, мав десь до 8 моргів поля, був шанованим і відповідальним у громаді. Після гасіння пожежі у селі помер від запалення легень 1929 року, а мати померла в 1948 році. Маму Михайло, як згадують його товариші, дуже любив і боготворив. Михайло мав старшу сестру Марію (в одруженні Федак), молодшу Ганну (була не одружена, пішла в черниці) та Настю, яка померла молодою 1916 р. під час воєнної евакуації в с. Глушків біля Городенки.

 

Село Поточище ще за Австрії відзначалося в національно-пробудному русі, мало свої національно-культурні українські інституції: читальню, школу, церкву, кооперативу, "Просвіту" та інші громадські осередки. На очах 12-річного Михайла розгулялась спустошлива у краю Перша світова війна, що через чотири роки завершилась яскравим спалахом відродження української державности у формі ЗУHP та новою війною зі старими польськими окупантами, для яких Покуття на короткий час стало предметом торгу з румунськими займаннями.

 

Неподалік за селом Серафинці, на межі Покуття і Буковини, новоявлені окупанти тоді встановили польсько-румунський кордон. Це була для юнака, сказати б, наочна практична школа боротьби українців за свою волю, за свою національну гідність і державу.

 

Трохи старше від Михайла покоління краян пройшло її сповна і, не змирившись з кривдою знову поневоленої нації, маючи добрий воєнний гарт, у 1920 р. згуртувалося у всеукраїнській підпільній організації – Українській Військовій Організації (УВО). Її мета – шляхом підготовки загального революційного зриву українського народу на тривкому фундаменті створити власну національну самостійну державу. На чолі Начальної Команди УВО став досвідчений військовик, колишній командир Осадного Корпусу Січових Стрільців, полковник Євген Коновалець.

 

20-річний студент Коломийської гімназії М. Колодзінськийще за два роки до її закінчення став активним членом УВО і зазнав першого арешту ще в школі 1923 р. за зв'язки з підпіллям. Юнак бачив, то для здобуття волі українцям вкрай потрібні добре вишколені військовики і він себе цілеспрямовано став готувати до майбутньої мілітарної боротьби за незалежність України.

 

Коли 1924 р. був зрекрутований до польського війська, він, щоб мати відповідний вишкіл, перейшов до старшинської школи й успішно здобув ранг підхорунжого. Після служби у війську він 5 років студіював на правничому факультеті Львівського університету і за той час був 5 разів арештований та просидів у Бриґідках близько три роки.

 

Репресії польських окупантів не могли зламати у Михайла волю до боротьби. Досить тільки згадати, що у надвечір'ї 1 листопада 1928 р., в 10-ту річницю Листопадовою Зриву, перед тисячами українців на майдані у катедрі св. Юра у Львові на зовнішньому балконі храму він розгорнув національний прапор з червоними літерами на ньому: "УВО"!

 

Колодзінський був активним підпільником у Крайовій Команді УВО, а тому за ним постійно ганялася поліція і врешті він повністю перейшов на нелегальне становище.

 

У Львові Колодзінський пройшов глибокі студії світової і національної історії, філософії, психології і військової справи, стратегії і тактики революційної боротьби, брав активну участь в українському молодіжному націоналістичному русі як один з провідних членів Союзу Української Націоналістичної Молоді. За статтю про важливість військового виховання в органі ОУН "Розбудова Нації" його судили, і на тому суді він з гідністю заявив окупантам: український народ ніколи не зречеться жертовної боротьби за волю у власній державі.

 

У лютому 1929 р. Колодзінський був затверджений Є. Коновальцем військовим референтом першої Крайової Екзекутиви на західноукраїнських землях (ЗУЗ), 1933 р. посланий для зв'язку з Проводом Українських Націоналістів (ПУН) за кордон і під різними прізвищами перебував у багатьох країнах Європи (Німеччина, Італія, Чехословаччина, Австрія та ін), де за дорученням Є. Коновальця студіював теорію воєнної справи (Коновалець намагався навіть прилаштувати його в якусь військову академію), опановував іноземні мови, встановлює зв'язки з хорватськими націоналістами ("усташами"), викладає у їх таборі в Італії теорію і практику партизанської боротьби. Куратором його військового вишколу постійно був Є. Коновалець, з яким Колодзінський неодноразово зустрічався.

 

Вістка в Римі про вбивство агентом Москви Є. Коновальця у Роттедамі 23 травня 1938 р. дуже тяжко вразила Колодзінського. М. Колодзінський був у колі визначних постатей української патріотичної еліти того часу, окрім уже згадуваних, – з Олегом Ольжичем, Леонідом Мосендзом, Уласом Самчуком, Омеляном Сеником (псевд. "Грибівський" і ін.), Романом Сушком, полковником Володимиром Колосовським, Ярославом Барановським, Євгеном Онацьким, Осипом Бойдуником, Олександром Бандерою, а його брата Степана Бандеру у листі 7.02.1936 р. згадує як свого "доброго приятеля".

 

М. Колодзінський загинув до фатального розколу у проводі ОУН, але нема сумніву, коли б був у живих Є. Коновалець і М. Колодзінський, того трагічного для визвольної боротьби нації поборювання не відбулось би.

 

19 січня, на Йордан, 1938 р. на пропозицію військового референта ПУН генерала Миколи Капустянського і шефа Військового Штабу ОУН генерала Віктора Курмановича Колодзінський прибув до Хуста, був незабаром призначений шефом штабу Карпатської Січі, зайнявся її озброєнням та вишколом. Його ад'ютантом став Зенон Коссак-Тарнавський.

 

Підпільник М. Колодзінський мав повсюдну підтримку краян. Як згадував син Михайлової сестри Марії Федак Володимир Петрович, який ріс і виховувався при Михайловій матері, одного разу директор місцевої школи влаштував у читальні зібрання до якоїсь оказії польської держави і виголосив на тому зібранні промову, в якій обґрунтовував право поляків володіти "східними кресами" як нібито історично польськими. Присутній тоді Михайло Колодзінський тут же спростував фальшиві тези прислужника окупантів, а коли кинулась схопити його поліція, публіка прикрила сміливця і допомогла йому вислизнути з приміщення читальні.

 

У січні 1932р. Колодзінський був заарештований у Львові польською поліцією за виступ перед молоддю з лекцією "Націоналісти і військове виховання" і більше року перебував в ув'язненні.

 

Михайло відвідував матір зрідка і тільки крадькома, вночі, бо за ним постійно полювала поліція. Передостанній раз, як був, мився і переодягався у стайні. Громада села берегла патріота. Односельці, серед них навіть місцеві старожили-поляки, нерідко попереджали матір про появу поліції. Підпільник мав в околиці своїх однодумців, найбільше у великому селі Серафинцях побіля польсько-румунської границі на межі Покуття і Буковини.

 

Його соратником був близький краянин Гриць Пісецький, син видатного громадського діяча-патріота і священика на парафії сіл Корнів і Вільхівці Івана Пісецького, бойовик УВО, який 30-го липня 1930 р. впав від ворожої кулі під Бібркою. Про нього М. Колодзінський у тижневику "Новий Шлях" 1938 р опублікував пам'ятну статтю.

 

Останній раз як ішов з дому, п'ять разів вертався, згадував небіж Володимир Федак, наче відчував, що вже ніколи не побачить матері і свої рідні сторони...

 

Про його героїчну смерть в обороні Карпатської України знали в селі тільки підпільники. Не кажучи нічого матері, вони таємно справили у церкві панахиду. До приходу німецьких окупантів мати так і не знала про смерть сина, а дізнавшись, дуже хотіла поїхати на Закарпаття і знайти його могилу.

 

Під час московсько-більшовицької окупації ім'я М Колодзінського краяни згадували тільки у вузькому колі, проте у повстанських лавах і загонах підпільної боротьби його ім'я було знаменом героїчної нездоланности патріотів. З одних тільки Поточиш за волю України героїчно віддали своє життя, мужньо перетерпіли катування московських опричників, сибірські каторги і заслання понад півтора сотні односельців з родинами.

 

Не дожила Михайлова мати до того часу, коли ім'я сина-героя повернулося легально на центральну вулицю села, коли односельці Героя 24 серпня 1998 р. поставили йому пам'ятник, а районна газета "Край" ще 6 серпня 1994 р. опублікувала широку розповідь про його героїчний подвиг.

 

На жаль, місце вічного спочинку М. Колодзінського і його соратника З. Коссака не виявлено десь там, як подають у довідках, в околицях Буштина. Не попрацювали досить належним чином ні історики, ні військовики, щоб вивчити та видати в Україні глибоко аналітичні історико-теоретичні праці Колодзінського, які він публікував під різними псевдонімами: Гузар, Кум, Бурун та ін. Серед них стаття "Побілені гроби" у часопису "Новий Час" (1932 р.) з думкою, що вороги України поневолювали її не силою, а нашою внутрішньою незгодою (і як тут не згадати пізнішу працю Ольжича "Дух руїни"!), монографія "Полковник Іван Богун" (газ. "Новий Шлях", чч. 10-19,1939 р. та окреме видання у празькому видавництві "Пробоєм"), підручник партизанської війни, перекладений французькою мовою, який абісинці практично використовували у боротьбі з італійськими поневолювачами, рукописи праць "Партизанська війна" (около 115 с.), – розробленими у ній системами "Оборона окружених ворогом відділів" користувалася пізніше УПА, "Боротьба італійців за незалежність і соборність" (близько 500 с.), праця "Воєнне значення і стратегічне положення Закарпаття" (опублікована у збірнику "Війна і Техніка", редагованим генералом М. Капустянським, підписана псевдонімом "Бурун" (Париж, 1938), тоді ж перекладена німецькою мовою), "Залізнична комунікація в СССР" (ж. "За Збройну Україну", Париж, 1938) та ін.

 

Особливе місце у науковій спадщині Героя займає праця "Українська Воєнна Доктрина" в трьох частинах.

 

Перша з них була написана між 1935 і 1937 рр., частково опублікована циклостилевим друком вже після смерти автора в 1940 р., а типографським – у Канаді (Торонто, 1957).

 

Другу частину, присвячену студіям над кордонами України з точки погляду воєнної географії, опрацював Колодзінський спільно з полк[овником] Т. Омельченком.

 

Третя частина займалася стратегією нашої визвольної війни. Доля другої і третьої частина незнана" (Яшан Василь. Полковник Михайло Колодзінський. – С. 652.).

 

У передмові до цього першого видання 1940 р.. "Від видавництва" наголошено, що засадничі позиції воєнної доктрини полковника М. Колодзінського не втрачають своєї актуальности, бо "автор, стоячи на націоналістично-соборницькому становищі, не втратив з очей питомої ваги основного масиву українських земель – Східної України в означуванні відношення України до сусідніх держав, і переходова стадія політичного поневолення України різними окупантами не змогла заслонити перед нами вікової історичної ролі України як основного чинника тривалого і справедливого ладу на Сході Европи" (7).

 

Через 17 років, в 1957 р., автор передмови до другого видання "Української воєнної доктрини" Богдан Стебельський змушений був відзначити, що українська нація все більше наближається до здійснення думок Колодзінського, що "зміст книжки щораз більше набирає актуальности" (4).

 

І сьогодні, через більш як 70 р. після написання названої праці, в Україні соборній і вільній від іноземних окупантів, мусимо ствердити, що засадничі позиції автора "Української воєнної доктрини" не втратили свою актуальність і не втратять у майбутньому.

 

Надзвичайно проникливий, глибоко ерудований аналітик ґрунтовно простудіював логіку суспільно-історичного процесу в геополітичному, євразійському контексті, зважив усі його стратегічні, політичні, економічні, етнопсихологічні таінші аспекти не як романтик-мрійник, а як стратег-раціоналіст.

 

Звичайно, збагнути реалізм позицій Колодзінського передвоєнному видавцеві його праці було важко так, як і свого часу науковцям важко було уявити ральність Кондратюкового проекту польоту на Місяць.

 

Видавець тоді писав: "І хоч полковник Колодзінський, цей великий романтик і ентузіаст революційної боротьби та віддав усе, що мав, включно з своїм життям, для боротьби проти західних ворогів України, та весь час ясно бачив, що історичні вирішення будуть не на прикордонних землях, але на широких степах України.

 

За українську владу у Львові боровся друг Колодзінський ("Кум"), за нашу столицю в Хусті загинув полковник "Гузар", але про золотоверхий Київ мріяв романтик "Мішко" (7-8).

 

Важливою позицією воєнної доктрини М. Колодзінського є історично вивірена і фактично обґрунтованапостійна загроза для України імперської Московщини у будь-яких державно-політичних та ідеологічних модифікаціях.

 

З нагоди другого видання праці Колодзінського Б.Стебельський писав у 1957 p.: "Це видання появляється не припадково в році, коли Москва святкує 40-річчя врятування своєї імперії при допомозі большевицької реакції жовтневого перевороту в 1917 році, що при його допомозі, брехливими кличами та збройним насильством здавила прояви національних революцій поневолених нею народів. Перемога Москви була запевнена її пропагандивною та воєнною доктриною і тактикою. Марксизм та московська інфільтрація в чужі організми і розклад їх з нутра були чи не найважливішими засобам, які ще й сьогодні приносять перемоги Москві в світі серед тих націй, що не виготовили власних ідеологічних і воєнних доктрин" (4).

 

До поставленої проблеми М. Колодзінський підійшов з обширним обґрунтуванням. Один розділ праці він назвав "Проблема війни й воєнної доктрини в Україні й Европі в минулому", другий – "Історичний огляд української воєнної доктрини" з підрозділами "Княжі часи", "Козацькі часи". "Найновіші часи". Дослідник переконливо стверджував, що причиною трагедії об'єднаної УНР була відсутність чіткої патріотичної/націоналістичної воєнної доктрини.

 

Той епізод "переходу УГА до Денікіна не можна ніяк оправдати, –писав він. – Його треба нап'ятнувати й соромитися ним. А вже ніяк не можна робити з цього геройства. Трагедія Крут і Базару є невичерпним джерелом для віднови української націоналістичної армії. Безперечно, галицькі стрільці не винні, що їм довелося вмирати від тифу, а не від кулі. І хоч би з уваги на пам'ять тих нещасних жертв політики проводу УГА треба зробити все можливе, щоб у майбутньому знову щось таке не трапилось. В історії були випадки, де цілі армії вигибали на холеру, але їх вожді не переходили до ворога" (52).

 

В українській воєнній доктрині, вважав М. Колодзінський, має бути позиція безкомпромісного всенародного патріотизму нації: "Не гамувати духа народу, не душити його малими плянами. не крутитися на одній провінції, але обняти оком ціле побоєвише, на якому буде рішатися буття чи небуття українського народу. Треба випровадити з поліських "галів", з Закарпаття, з Галичини й інших країв українську масу на воєнний історичний шлях Святослава Завойовника. Треба показати цій масі цілу українську землю, браму народів, азійські степи й морські хвилі. Впоїти в ту масу переконання, що це все наше, що це все дав нам Бог і що від нас залежить це все забрати. Треба розбуджувати воєнний запал і жадобу боротьби з кожним, хто проти нас. Треба шукати в нашій історії методів організувати революційну масу в сталеві фаланги й вести їх на підбій Східної Европи, а не Львова. Треба провокувати нашу уяву, щоб пробуджувати її до винаходжування нових форм боротьби, які є скриті у воєнній інтуїції генія української нації. Ось це є найважливіше завдання сьогоднішнього військового відділу при ОУН" (54).

 

Такий зміст української воєнної доктрини розумів М. Колодзінський ще у 30-х роках XX ст., коли Україна була розшматована чотирма окупантами. Але вже тоді військовик-стратег передбачив, що найбільшу загрозу українська нація має і матиме, поки живе хоч один великодержавник-шовініст, з боку Імперської Москви: "Москва хоче перемінити нас у степовиків. як гуни алянів і остроготів. Це не перебільшення. Ніхто не дасться збаламутити п'ятилітками, індустріялізацією і тим подібними плянами московських ханів. Усі ці пляни, уся робота не випливає з жадоби посунути вперед поступ культури. Всі ці московські пляни зруйнували з коренем стару рільничу культуру України, а її саму обернули в пустиню. [...] Нам сьогодні грозить від москалів більша загроза, як у давнину від печенігів, половців чи татар. Москалі не тільки хочуть знищити нашу стару українську культуру, але й перемінити нашу психіку. Заведенням колективізації зробили москалі в першій мірі наступ на душу нашого селянина, який носить у собі правдиві прикмети наших прадідів, тобто прив'язання до землі й почуття індивідуально-родової власности. Знищити ці дві прикмети нашого народу, це значить – повернути нас у нарід номадів, який буде почуватися однаково добре від Збруча до Камчатки і який буде бачити своє добро в колективному стаді" (28).

 

Тогочасне бачення М. Колодзінським боротьби України з імперською Московщиною виявилося далекоглядним і пророчим: "Ми є учасниками відвічної боротьби між цивілізацією і вандалізмом, між поступом і темнотою, між порядком і розбійництвом, між плугом і степом. Бо ми, українці, і сьогодні репрезентуємо цілою нашою національною спільнотою – поступ і цивілізацію, яка є твором духа європейських народів. А Москва і сьогодні заступає той руїнний напрям, що був прикметою орд Атиллі й монгольських кочовиків. Ми сьогодні знову, як і в давніх часах, боронимо європейську культуру від наступу московських ідей, а навіть зорганізованих по-воєнному її орд, які є не менш загрозливі, як орди Атиллі й Джінгісхана. Це є наша місія і призначення історичне" (29).

 

М. Колодзінський усвідомлював, що боротьба з таким дикунським злом, як Імперська Московщина, вимагає великих жертв, вимагає об'єднаних сил усіх народів Східної Європи й Азії, що в цій боротьбі Україна буде привертати симпатії багатьох народів як символ цивілізованого світу у протидії імперській пажерливости і дикунства московських правителів.

 

У рамках цієї статті ми не маємо можливості зробити повну оцінку історико-теоретичної спадщини Колодзінського. Українським науковцям належить її ще зібрати, видати і проаналізувати. Нам зрозуміло одне: самопожертва, героїзм Колодзінського– не результат романтичного пориву мрійника (хоч і таке нерідко мало місце у наших визвольних змаганнях). Подвиг Колодзінського – це глибоко осмислений, реально виважений і безкомпромісний акт патріота-націоналіста, у свідомості якого не може бути поняття "капітулювати" перед будь-яким найсильнішим окупантом. Для українця-націоналіста поняття "батьківщина" і "капітуляція" несумісні, алогічні, суперечні у самій, як кажуть, природі речей.

 

Якщо подати в тезисному викладі, цей постулат Колодзінського випливав з таких історичних реалій:

 

1.                    Українська нація – це нація хліборобів і воїнів, яка споконвіку змушена була захищати свою землю, свою життєдайну основу від численних напливів кочових племен зі сходу і півдня та від ворожих посягань сусідів з заходу і півночі. Українська нація героїчно прикрила собою європейські народи, європейську цивілізацію від азійських орд. "У боротьбі з степовими ордами розвивалося українське лицарство, – писав Колодзінський, – що було "під трубами сповите, під шоломами колиханих, кінцем копій годоване"" (32).

 

Українська нація має кровний зв'язок з рідною землею на грані двох світів, двох цивілізацій між Європою і Азією. Цей зв'язок з землею є основою її патріотизму, її бойового духу, її героїчного лицарства, її цивілізаційної місії, зрештою, її моральної зверхності над усіма окупантами, багато з яких без такого опертя безслідно зникли з лиця землі. "Тільки на українських землях ми можемо мати почуття повної особистої вартости і творити повну історію", – твердив Колодзінський (С. 36). Він писав: "І по тих усіх нещастях, і по тих усіх боях Київ стоїть далі на своїх уславлених горах і дивиться з вірою у майбутнє. І тільки до Києва може належати Східна Европа".

 

2.                   "Шлях на Схід Европи веде через Київ. Щоб опанувати Схід Европи, треба мати Київ, треба підбити український нарід і знищити його фізично. Ми добровільно не віддамо нікому нашої місії на Сході Европи. Ми знаємо, до чого ми є зобов'язані Західній Евроні, але й вона мусить зрозуміти, до чого вона є нам зобов'язана, мусить знати, що всякі шляхетські сни про владу "од можа до можа" закінчаться новим Завихвостом.

 

Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Европи у смертельному зударі з Москвою, яка є духовною загрозою для цілого світу" (39-40).

 

3.               "Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутности й визвольної боротьби від європейської чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо примусити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає.

 

Ми боремося за "землю руську", а не за те, щоб бути щитом Европи |...], боремося ми в першій мірі з московським пеклом, а пізніше з большевицьким. Большевизм– це тільки форма уряду й може змінитися. Але московський дух буде так довго загрожувати нам на Сході, як довго хоч один москаль останеться живим" (40 41).

 

4.                    "Воєнна доктрина українських націоналістів не може забути про те, що кожна п'ядь української землі пересякла нашою кров'ю. Не потом, бо піт ллє: і невільник, а чистою кров'ю, пролитою в боротьбі. Бо наша бойова традиція – це не тільки княжі дружинники, козаки і галицька чи наддніпрянська армії, але й усі ці бредники, уходники й усі повстанчі загони, яким не вмів дати організаційних форм політичний чи військовий провід, але які скропили вільною кров'ю український чорнозем у правічній обороні "руської землі", гнані атавістичним почуттям потреби такої бо­ротьби" (С. 38-39),

 

"Одначе, воєнна доктрина українських націоналістів мусить спиратися на соборній традиції, яка має значення для цілого народу, а не є предметом культу одної провінції чи околиці. Для нас кожний бойовий вчинок має величезне значення, коли він є видний для цілої нації і коли ціла нація психологічно його відчуває" (49).

 

"Перемога наша в руках Бога, але геройство наше в наших руках" –таким було життєве кредо М. Колодзінського. Крути, Базар тільки такі безкомпромісні вершини українського священного героїзму визнавав цей безстрашний революціонер.

 

Сьогодні до цих вершин священного героїзму ми можемо додати і подвиг карпатських січовиків, і героїзм борців ОУН- УПА у визвольних змаганнях 40-50 рр. XX століття, і Героїв Небесної Сотні сьогочасного революційного Майдану.

 

Сьогодні, на 23-му році нашої формальної незалежності, на жаль, можемо сказати, що після окупаційна Україна в державному будівництві, в становленні своєї обороноздатності, в подоланні наслідків тривалого національно-культурного нищення українців, у відпорности протидії рудиментів проімперських елементів ще дуже далека від того, до чого прагнув, за що боровся і поклав своє життя вірний син України, одержимий Лицар Нації Михайло Колодзінський.

 

За прикладом його подвигу боролися за волю України її вірні сини у лавах УПА, вкрили себе невмирущою геройською славою, яку неспроможна збагнути вихована у комуно-більшовицькому рабстві та колонізована Московською імперією частина суспільності. Але, кажучи Франковими словами, дух, наука, думка, воля не уступлять пітьмі поля, і сяйво нашої свободи уже жодна темна сила не затьмарить.

 

Чорнопиский Михайло дійсний член і голова Комісії фольклористики НТШ, кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка