Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Суперечка? Ні, щось інше…(автор: Сеник Любомир)

опубліковано 12 черв. 2013 р., 11:08 Степан Гринчишин

Недавно газета «За вільну Україну плюс»   передрукувала із «Полеміки» розлоге інтерв’ю Олени Ширяєвої із львівським журналістом Остапом Дроздовим під заголовком «Остап Дроздов: «Всі спалахи національної свідомості – це рабство навиворіт».

 

Вирішив сказати пару слів з приводу цієї публікації, бо тут «засади» пана Дроздова виглядають, на мій погляд, значно гірше, ніж дивні. Не ховаюся під надуманий псевдонім, бо те, що публічно кажу, пишу від часу нашої незалежності по нинішній день, не потребує прихованості чи, в певному випадку, як у минулому, яке свого часу Юрій Клен назвав «проклятими роками», підтекстом, – немає потреби.

 

Отож, дивина в тому, що досвідчений львівський журналіст не розуміє, що таке патріотизм. Я й не прагну пояснювати цей феномен людського духа і лише хочу нагадати пану журналістові, що ті побиті дівчата, яких витягували емґебісти з бункера, більш, ніж певно, не виголошували патріотичних фраз, а просто – віддали своє життя за вільну, не окуповану ні німецькими, ні польськими, ні московськими зайдами Україну. І патріотів, яких часто називає журналіст негарними словами, банально не знає, не розуміє, бо йому абсолютно чужий український патріотизм. До цього хіба що необхідно спитати, чи журналіст любить свою маму. І мене не цікавить його відповідь, за що він її любить чи ненавидить. Я люблю свою маму, так само, як люблю Україну, бо вона, Україна, моя мати. І меркантильне журналістське «за віщо любити?» – багато про що говорить і про його духовний стан зокрема…

 

Не агітую пана журналіста стати… переконаним націоналістом, та й що таке націоналізм, не маю наміру теж пояснювати. Якби не «крутити», як би не «висмикувати» різні сентенції, цитати з різних книжок, а істина залишається одна, здається, всім відома: і європейські держави створені на засадах націоналізму. Може, для львівського журналіста це також відомо, але спецзавдання роботи полягає в тому, щоб, як тільки можливо, лити помиї на націоналістів. Це стара, давня традиція ще з тих, минулих «проклятих років».

 

Але й з тих часів до нинішнього дня тягнеться, як змій, корупція в усьому чиновницькому середовищі від самого верху донизу (чи навпаки, як кому подобається). Журналіст робить вигляд, що все це явище нібито вже в часи незалежності, ну, і особливо серед… «націоналістів». Хотів би порадити панові журналістові: якщо він знає корупціонера-націоналіста, то чому ж він, маючи святий обов’язок чи покликання чесного журналіста, не назве отого корупціонера і не подасть «матеріал» для прокуратури? Інакше – це просто наклеп або якась «внутрішня гарячка» проти українського націоналізму.

 

І тут здалося б сказати пару слів про чиновницьку «братію» – про всю, яка тільки є. Це т.зв. державний апарат, без якого неможливе функціонування держави, яка є, яку ми відчуваємо в нашому щоденному житті, і вона викликає обурення львівського журналіста, який, на жаль, робить засадничу помилку, ототожнюючи її з Батьківщиною. Не кажу вже про «меркантильність» пана журналіста, який, може, прагне бути патріотом «за щось», а коли того «щось» нема або є недостатньо, або бракує повноти і т.д і т.ін., то тоді хіба «все хай котиться в тартарени»?

 

Мені вкрай не подобається вся без винятку нинішня чиновницька «братія», особливо її чільники, характеристика яких, гадаю, відома журналістові. Напевно, журналіст усвідомлює, що, змінивши чиновницьку «братію» разом з її чільниками, надіємось, змінимо й саму сутність держави, в підвалини якої лягли кістьми тисячі і тисячі людей – цвіт української нації. То чому ж він не спрямовує вістря свого пера (і мови) саме в серцевину зла? А повертає кудись інде. Один український автор давно точно писав: «Не туди б’єш, Іване!»

 

Але все, про що досі йшла мова, важлива своєю націленістю, все ж, начебто буде фоном, на якому виростають інші «квіточки». Львівський журналіст торкається святая святих кожного українця, незалежно від віросповідання, освіти, соціального стану і т.ін., – Тараса Шевченка. Як не дивно, але журналіст ще раз витягнув «на поверхню» і «алкоголізм» Кобзаря та й інші, сказати б, внутрішні якісь «драми» і тим поставив себе в ряд інших, не відкривачів істини, а затемнювачів, про яких змушені були говорити шевченкознавці. На мій погляд, не варто п. Дроздову чіплятися цієї теми, бо щонайменше йому треба познайомитися з величезною книгозбірнею з назвою «шевченкознавство», щоб сказати хоч якесь об’єктивне, не тенденційне слово про Генія, ну, хоча б прочитати праці Івана Франка і всіх дослідників та мислителів за останні два століття. Не драму, а трагедію переживав Тарас Шевченко – трагедію власного народу, а поетова доля була символом долі народу під Московщиною, жорстокою машиною нищення українців та українства. До речі, ця машина, вже під іншими – «пролетарськими» назвами продовжувала крутити м’ясорубку, заганяючи українських інтелектуалів, письменників, священиків, артистів і режисерів, філософів в енкаведистські застінки, на Соловки – і все закінчувалося, «как надо»: Сандармохом і тисячами катівень новітньої імперії.

 

Може, журналіст забув про це, бо нині пропонує ні з того, ні з сього… федералізацію. Дивовижно, як спільно пан журналіст працює з паном Медведчуком, який у програмі «ZIK» під керівництвом пана Добродомова ревно агітує і за Митний союз, і за федералізацію! Як сходяться воєдино політичні інтереси панів Дроздова, Медведчука і, звісно, ревного творця новітньої імперії в особі пана Путіна. Нібито не розуміє львівський журналіст, що пише, а саме: мовляв, успішна євроінтеграція відбудеться в той момент, коли стане реальністю… «федералізація» України, тобто розпад єдиної держави, бо на сході України донині чекають моменту всі антиукраїнські сили, щоб проголосити (один раз це вже було!) т.зв. «Сєвєро-Донєцкую республіку», а тут, на Заході, доморощені лже-патріоти і великі лже-мислителі прагнуть донині «відділитися» в якусь ефемерну державу, знову ж таки на догоду і під бурхливі оплески шовіністичних кіл нашого найближчого західного сусіда. Власне, в догоду йому всі сукупно займаються інсинуаціями на адресу українського підпілля та УПА, викривлюючи, фальсифікуючи фактичну, реальну історію 40-х років ХХ ст.

 

Така правда усіх цих «проектів», що під виглядом мало що не майбутнього раю пропонують «доброжелатєлі» з антиукраїнського табору. І серед них є й п. Остап Дроздов.

 

А люди, отой «люмпен», «клюмба», про яких зверхньо і зневажливо говорить пан журналіст, на власній шкурі переніс і пам’ятає донині «рай» країни т.зв. «розвинутого соціалізму» і нині переносить державно-чиновницьке насилля з корупцією в усіх коридорах влади, нарешті, також знає справжню ціну і запах журналістського слова.