Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Шукаймо своєї правди (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 17 січ. 2013 р., 12:37 Степан Гринчишин

 (Як духовно об’єднати українське суспільство, як надати йому відповідного ідейного спрямування для власного національного державотворення? Над цим питанням думали світлі голови не одного покоління. Подумаймо і ми).

 

«Дух народу, ‑ пише М. Грушевський, ‑ ось що,

кінець кінцем, визначає історичну долю

і шлях розвитку тієї чи іншої людської спільноти.

Історія громадянства – це історія людського духу…».

(Грушевський М. Початки громадянств. – Прага, 1921. – с. 15).

  

 

Фрагмент ікони Богородиці, художник А. Манастирський.

 

Не завжди можна пройтися вулицею міста, та вже і села, щоб не наткнутися на когось з емісарів однієї з таких численних нині в Україні релігійних об’єднань (сект) з купою брошур чи журналів, переконуючи перехожих у своїй – єдино істинній вірі, заперечуючи при тому всі інші. І якась частина суспільства таки ловиться в ті сіті, відрікаючись від своїх рідних релігійних традицій. Але ще масштабнішою і складнішою є ситуація міжконфесійна. Це проблема, яка на глибинних світоглядних засадах розділює українську націю, створюючи тим не тільки релігійну, а і загально національну проблему. Як позбутися тієї проблеми, як об’єднати націю?

 

Можливо мої думки утопічні, наївні, але ми мусимо шукати шляхів релігійного об’єднання нації. І напевно ті пошуки треба починати діалогом з широкими верствами суспільства, об’єктивно розкриваючи істинну сутність всіх наших релігійних процесів.

 

Чи можемо ми сьогодні висунути в релігійній сфері якусь сміливу нову об’єднавчу ідею, суголосну національному відродженню, ідею, яка звільнила би суспільство від тягару вікового конфесійного протиборства і вивела його на новий вищий рівень духовності?! Не можна будувати нові духовні вартості, залишаючись при тому зі своїми старими деструктивними переконаннями. Побудувавши нову хату, господар переносить зі старої лиш те, що становить неперехідні родинні цінності.

 

Поставмо питання конкретніше – Дух української нації. Який він сьогодні? Чи в цьому об’ємному понятті «Дух», що охоплює всю повноту осмисленого українського буття, в якому вагому долю займає і релігійна свідомість, всі його складові перебувають в суспільній гармонії? Отже, розмова ‑ про релігійну свідомість. Чи здатна вона сьогодні, в умовах конфесійної строкатості України надати суспільству державотворчий імпульс, усунути зі свідомості мас пріоритет сектантства, конфесійності над почуттям національно-релігійної єдності? Подумаймо про це разом.

 

Маємо в Україні, серед безлічі, дрібніших релігійних об’єднань, чотири більших, добре структурованих конфесій – це три українських і одна московська. Відповідно так поділене і суспільство. У тих вікових міжконфесійних (в суті своїй антихристиянських) протистояннях між сходом і заходом, у християнстві виробився своєрідний віросповідний стереотип за яким вже десь зникла і сама суть християнства. Ідентифікуючи себе ‑ православний, римо-католик, греко-католик і т. д., в єдиному сенсі – протистоянні. І в цьому наша драма. Якщо одна з конфесій домінує в якомусь суспільстві, або охоплює ширші ареали, то це прийнятно, так творився відповідний тип самобутньої культури, але якщо всі ці конфесії зіткнулися в Україні? І ці стереотипи у своєму протистоянні заважають духовному об’єднанню суспільства?

 

Отже в Україні назріла потреба переосмислення української поліконфесійної сутності Християнства як феномену витвореного багатовіковим впливом чужих державно-релігійних втручань, на українську монолітну духовність. Це переосмислення мало би полягати у тому, щоб, перш за все, поширювати і формувати в суспільстві думку про потребу в Україні об’єднання українських конфесій в єдину Українську християнську церкву, доносити об’єктивну історичну інформацію з цієї царини, навчаючи суспільство сприймати релігію не через залякування іменем Бога, а як усвідомлену потребу єднання з Творцем через власну національно-духовну спадщину, навчити відрізняти в релігії небесне від земного, бо саме земне – ота політично-догматична шкаралупа є винуватцем всіх релігійних роздорів.

 

Це шлях важкий і трудно прохідний. А все через неадекватне ставлення кожної з конфесій до іншої і не підготовленість суспільства до об’єктивного сприйняття тих різновірувань. Сьогоднішнє наше суспільство – це новонавернений християнин-неофіт з вузьким розумінням релігії. Витворена атеїстичною пропагандою радянських часів суспільно-духовна порожнеча прагнула для себе хоч якоїсь духовної повноти і гармонії у своїй пострадянській реальності, і це сталося. В цю порожнечу ринула велика кількість релігійних і культових віросповідань з їх конфесійними чи сектантськими різнотлумаченнями віри, що негативно вплинуло на загальний духовний стан суспільства. Таке скороспіле пізнання релігійних засад лише з уст конфесійних тлумачень, позбавлених корінної системи національної духовності – українських традицій, не стало тією всемогутньою панацеєю для України, для повнокровного її духовного життя. Кожна конфесія у нашій пострадянській свідомості – це «свій Бог», обумовлений всіма вузькими потребами конфесії і це їхня істина у найвищій інстанції.

 

А де ж та, істина ‑ єдина, про яку запитував ще Пилат, умиваючи руки від того брудного судилища над великим Праведником, який приніс нам ту віру в умовах тодішнього грішного світу. Ту віру яку ми впродовж віків і сьогодні, розриваючи, розділюючи на частини (конфесії, секти), використовуємо для інших, ‑ земних потреб. А де та істина, за якої Україна могла би, поряд з іншими народами, розвивати і множити свою національну духовність? Її мусимо шукати ‑ ми, сьогодні.

 

У нас, в Україні поліконфесійність – це канонізоване протиборство в якому особливого удару зазнають корінні українські конфесії – Православна Київський Патріархат, Українська Автокефальна і Українська Греко-Католицька.

 

Підтвердженням тому є нинішні часті рейди в Україну зверхника московського патріархату Кирила з його імперсько-шовіністичною доктриною «Русского міра» де місця для української культури, мови, церкви уже не передбачається. Такий собі московсько-православний експансіонізм з його печерною ненавистю до українських конфесій, з його абсурдним, в християнсько-моральному понятті і в нинішніх нормах конституйованої свободи віросповідання, умовиводом ‑ канонічна територія, застерігаючи собі тим право на привласнення не своїх територій, на безапеляційні по них вояжі, насаджуючи іменем свого «кремлівського бога» його ж імперську політику. А суспільство покірно мовчить, лише констатуючи факти. Бо вся трудність у проведенні діалогу між служителями культу а вірними полягає в неадекватності їх взаємин – з однієї сторони – покора, з іншої – повеління.

 

Ці, спільні для всіх українських конфесій, схеми розподілу є відображенням загального інституйованого релігійного устрою з окремими статутними нормами в кожній конфесії. Цей устрій не передбачає вільного діалогу між служителями культу і вірними, тут, відповідно, є лише повеління і покора, успадковані, очевидно, ще від епохи жреців. А втручання ззовні вважається відступництвом зі всіма його канонізованими наслідками. Такий консерватизм благодатний для розвитку суспільства тоді, коли він утверджує відповідний суспільний порядок ‑ береже і примножує національні духовні традиції скріплюючи ними націю. А коли, як в українських умовах, конфесія чи секта з певними політичними намірами чужих, зовнішніх центрів, втручається в наше суспільство і «авторитетом Всевишнього» вносить у нього розлад – поділяй і владарюй? І вірні цієї конфесії ревниво і беззастережно впроваджують ті повеління своїх ієрархів у життя?... Ми безпорадно заламуємо руки, обурюємось, але боїмось заперечити, у безвиході повторюючи те риторичне, доленосне для України – QUO VADIS, що уже впродовж два десятиліття непокоїть, збурює голови всьому свідомому українському громадянству в умовах його перманентної тунельної подорожі, не бачачи у тій темній безконечності проблисків світла.

 

Як позбутися тих протиріч, об’єднати націю, напоївши її з цілющим джерел багатої української духовності? Як прищепити новонаверненому в релігію українцеві (неофіту) здорові зерна своєї національної культури, релігії?! Отже потрібен якийсь внутрішній пасіонарний поштовх, який зумів би скерувати наші великі конфесії у спільне національно-духовне русло.

 

За таких обставин, не бачачи змоги врегулювати релігійні процеси самими конфесіями, у дискусію на цю тему мусить включитися, перш за все, суспільна, світська думка в особі українських інтелектуальних кіл ‑ формувати в суспільній свідомості новий віросповідний образ ‑ образ Єдиної Української Християнської Церкви.

 

Суспільство інтелектуалізується і спускати, в нинішніх поліконфесійних умовах, на гальми цю думку є великим гріхом. Релігія мусить одержати об’єктивне пояснення і суспільство мусить збагнути – де і що є істина. Не посилаючись ні на які авторитетні висловлювання, мусимо повторити ту всім відому істину – релігію створила людина. А отже людина може її і змінювати, що робилось і робиться в історії людства. Це не заперечення творця, не тенденційна секуляризація. Відчуття присутності Творця є у нас усіх. Воно закодовано у наших генах і виявляється на зовні як потреба його пошуку. Тому і шукає людина свого творця від перших усвідомлених днів, від перших примітивних вірувань до все досконаліших, занурюючись в космогонічні закони людського існування.

 

Істиною є і те, що Християнство – це живий творчий процес у його різноманітних ідейних проявах, що зумовлювали собою розколи, поділи на конфесій, тощо і це не завжди з релігійних, а і з політичних мотивів, а отже так, через таку призму, мусимо і сприймати кожну конфесію.

 

Хоча релігії народжувались і утверджувались, виходячи з певних духовних чи політичних потреб людства, суспільства, коли старі світоглядні цінності не відповідали вимогам нового часу, проте нові релігії завжди сприймались з великим опором, протестом, виливаючи на цей жертовник багато крові. Згадати б старозавітнього Мойсея, який, впроваджуючи в юдейському народі уже прогресивніше віровчення – монотеїзм: таки добряче працював мечем, доказуючи таким чином поклонникам золотого теляти свою правду.

 

Пригадаймо, наприклад, як боровся за об’єднання руських племен під покровом спільної ідеології наш князь Володимир Великий? Спочатку намагався об’єднати на ґрунті власних вірувань, ідеологічно утвердити сповідуваних всіма племенами богів, але то був все таки політеїзм без якихось міцніших об’єднувальних засад, своєрідна поліконфесійність. І він вибрав інший шлях – шлях єдинобожжя. А тепер спитаймо себе, ‑ чи сьогоднішній релігійний стан в суспільстві, де кожна конфесія заперечує те що висвячує інша, або фальсифікує українську історію, як це робить московська конфесія, навіть застосовуючи анафеми, а конфесійно поділений люд те марновірство сприймає як «чисту монету», впроваджуючи роздор в суспільстві, то ж чи можна в таких умовах об’єднати суспільство?

 

Чи уже не пора усвідомити себе у своїй єдиній національній вірі, в своїх традиціях, в багатстві своєї духовної культури? А скажіть? Чи можна зараз в Україні висвятити якісь великі українські постаті, щоб їх визнавали всі конфесії, а отже і весь народ? То як нам виховати християн-патріотів? А це вже історично доказано, що національні цінності набувають особливого статусу тоді, коли вони подаються в системі релігійних цінностей І як тут не згадати Біблії ‑ «Старого Завіту». Як мудро вирішили древні юдеї, надавши своїй історії статусу святості, зробивши свою історію своєю релігією. Чи це не вияв найвищого патріотизму? А що ми? Інтерпретувавши ці сторінки Біблії через призму християнства, ‑ кого виховуємо? – гоїв?! Чи може нинішнє українське віруюче суспільство це об’єктивно усвідомити? Усвідомити – хто ми?

 

Роз’єднання християнства на дві великі релігійні вітки – це процес духовно-геополітичний, історично тривалий, з утвердженням в християнській цивілізації двох самодостатніх культур, спільних і суперечливих між собою. На цьому і трималося їхнє співіснування і вся християнська цивілізація.

 

Українські церкви треба розглядати не через впливи тієї чи іншої вітки, а як спадкоємницю первинної церкви, що прийшла до нас за Аскольда, Ольги, Володимира, цього християнства, яке ще не знало остаточного поділу і сприйнялось, прижилось в народі через призму власних релігійно-світоглядних традицій уже як українське християнство. А пізніше створену, за умов релігійного протистояння, Українську Греко-Католицьку церкву, в цьому контексті треба розглядати нині з погляду національної значимості, не як штучне утворення, а як символічне об’єднання двох християнських гілок – втілення у ній первинного самодостатнього християнства, Отже всі три українські конфесії не повинні мати на собі печаті протистояння. І ці три конфесії, враховуючи історичний контекст, могли б спільно проводити всі Богослужіння. А якщо б ці три конфесії, а також і інші, що існують в Україні, не оглядаючись на схід і захід, самостійно, відважно, враз здійснили акт об’єднання – Україна зробила би епохальний духовний прорив світового масштабу. Треба тільки смілості, відваги і доброї волі наших ієрархів.

 

В умовах нинішньої духовної кризи в християнському світі, в умовах зародження екуменічних рухів, нам усім треба задуматись: чи є доцільним, випинати ті стереотипи – православний, католик, ідентифікуючи себе християнином. Ні, хтось скаже – я православний, інший – я католик, і що…? Ми зрушимо українські протистояння з місця?

 

Отже потрібно забути всі ті епітети, закарбовані розколами і шукати у вірі не конфесії, а правди: бо, ‑ «Візантійський Саваоф одурить! Не одурить Бог» ‑ так учить нас наш Пророк ‑ Великий Тарас.

 

Ідея об’єднання церков  ‑ не нова ідея, вона жила і живе в народі і нині, в різних його верствах і треба тільки дати її повніше дихання – загально національний діалог, виходячи з духовних потреб сьогодення. Істина не в конфесіях: їх багато, істина – в національній духовності, вона для нас ‑ одна.

 

І саме зараз, в час пошуку нашого національного шляху, сенсобуттєвих цінностей, синтезу трансцендентного і реального, раціонального у тих віковічних джерелах християнської духовності, витвореної великими умами людства і закарбованої українським генієм в чудовій самобутній сакральній творчості – це час зародження нового єдиного українського релігійного світогляду, утвердження національної християнської духовності. Якщо відкинути всі ті багатовікові поліконфесійно догматичні нашарування то Українська духовність ‑ потенційно потужна і здатна витворити новий синтезований образ Християнської Церкви, заявивши себе перед світом і для світу (URBI ET ORBI) у сяйві оновленого християнського вчення. І все це криється в наших українських церквах. Їхнє об’єднання ‑ це наша Українська християнська церква – наша дорога до Бога.