Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Ставлення ОУН-УПА до депортації … (Автор: Киричук Юрій)

опубліковано 16 жовт. 2014 р., 10:30 Степан Гринчишин   [ оновлено 1 лист. 2014 р., 07:57 ]

Ставлення ОУН-УПА до депортації українського і польського населення в 1944-1947 рр.

 

Журнал «Республіканець» №4, 1993

 

Ставлення ОУН-УПА до депортації українського і польського населення в. 1944-1947 рр. є однією із найменш вивчених проблем в історії нашого народу. Причини даного становища полягають в фальсифікації історії ОУН-УПА (це властиво для багатьох радянських і польських дослідників), в певній ідеалізації діяльності УПА (українські історики із середовища діаспори – П Мірчук, Л. Шанковський), неможливості або обмеженості праці наших дослідників у вітчизняних, ще до цього часу засекречених або в зарубіжних архівах. Збірник документів Літопис УПА, який виданий на Заході, відображає в основному ґенезу політичної думки армії, небагато приділяє уваги організаційній роботі українських повстанців.

 

Маю сміливість, на основі доступних для мене джерел, зробити спробу аналізу цієї складної теми.

 

Трагічні події 1944-1947 рр. слід розглядати, не як відірване із загального історичного спектра абстрактне явище, а подивитись на нього через призму історії польсько-українських відносин, жорстоких реалій ходу і закінчення Другої світової війни. Українсько-польські взаємовідносини не були такими, як того вимагали життєві інтереси обидвох народів. Сумний вантаж історичного минулого, тягар ненависті і ворожнечі постійно не дозволяв полякам і українцям протягом століть знайти спільну мову. Такий стан настроїв не змінився і в час, коли в результаті мілітарної поразки Польщі, а потім німецько-радянської війни українські землі опинились під німецькою окупацією. Польські політики, як антинімецького, так і колабораціоністського напрямку надалі продовжували займати у відношенні до українського народу і його національно-визвольної боротьби ворожу позицію, яка прямо таки наштовхувала українців, виразником яких у західному регіоні України виступала УПА, до безпосередньої реакції. Так, наприклад АК (Армія Крайова), що орієнтувалась на лондонський еміграційний уряд Польщі. категорично заперечувала право українського народу на свою державність.

 

Весною 1943 р. навіть було запропоновано варіант після закінчення війни переселення українців за Збруч або їх виселенця до Центральної і Західної Польщі. Їх місце мали обійняти поляки, переселені із західних земель Польщі, так, щоб польська людність складала 75 %. У березні-квітні 1943р. перейшла до лав УПА українська поліція. Натомість німецькі окупанти створили польську поліцію, яка вчинила ряд масових мордувань українського населення. У відповідь УПА розпочала кампанію деполонізації українських земель, закликала поляків під загрозою смерті виїжджати за Буг. Таку політичну ситуацію вміло використали зовнішньополітичні чинники (Москва, Берлін), які будучи зацікавлені в придушенні польського і українського народів, взаємно підживлювали взаємну різню. Це і становило основне підґрунтя, на якому зродились події, що своїми розмірами викликали страхіття, що вразили саму душу українського і польського народів. Знову віджили історичні палі і сокири.,

 

Сьогодні надзвичайно важко оцінити, якою мірою українсько-польська боротьба періоду війни вплинула на зростання крайніх українофобських поглядів серед польського громадянства та полонофобських ідей серед української суспільності, послужила своєрідною моральною індульгенцією для тих політиків, що проводили переселенську кампанію українців із Закерзонського краю. Але мабуть, слід погодитись із тим, що Москва і Варшава могли аргументувати перед Заходом акцію депортації як прояв гуманізму, бажання припинити будь-які українсько-польські міжусобиці. Хоча безумовно причини переселення значно глибші. Тим паче організаційні структури ОУН-УПА на Закерзонні до 1944 р. були слабкі. Виселяючи поляків Радянський уряд, позбавив себе варіанту існування серйозної опозиції в особі польської національної меншини і отримував шанс спровадження у західні області УРСР росіян та іншого населення з усіх республік СРСР для реалізації політики русифікації місцевих українців.

 

Переселення із Польщі українців ліквідувало для Москви небезпеку появи для неї за межами СРСР нового українського П’ємонту. В свою чергу, виселення українців означало для польських комуністів, можливість найти місток єднання між ними та неприхильно настроєними до них широкими колами польської громадськості. Можна навіть говорити про прийняття КПП ендецької ідеї будівництва мононаціональної держави.

 

УПА різко засудила процес вигнання українського населення. Наступну її діяльність в цьому напрямку слід поділити на три етапи:

1) від осені 1944 р. до середини 1945 р.;

2) від вересня 1945 р. до липня 1945 р.;

3) час проведення горезвісної операції Вісла, (березень-жовтень 1947 рр.).

 

15 жовтня 1944 р. розпочалася акція переселення українського населення з Польщі, згідно угоди від 9 вересня 1944 р. вона мала носити виключно добровільний характер. З часом добровільність порушується. Використовуються самі різноманітні чинники для зростання масштабів переселення: позбавлення права українців на землю, ліквідація рідного шкільництва, культурно-освітніх установ, греко-католицької церкви. Від рук польських злочинних і військово-міліцейських формувань гинуть цілі українські села. Діяльність УПА цього періоду об'єктивно змикалась з напрямами політичної діяльності українських легальних організацій, а саме Селянсько-Робітничого Комітету Лемківщини та Українського Громадського комітету на Перемищині.

 

Агітаційна кампанія ОУН-УПА велась по таких напрямках:

 

1. Більшовицькі імперіалісти готують польському народові таке ж саме поневолення, як і українському народові.

 

2. Щоб забезпечити успіх своєї боротьби польський народ мусить відмовитись від штучно прищеплюваного йому імперіалізму та стати на шлях співпраці з іншими народами, зокрема з сусіднім українським народом.

 

3. Польський народ мусить відкинути всі половинчасті парламентарні методи боротьби, які непридатні у боротьбі з більшовизмом і обрати революційний шлях боротьби.

 

Для цього використовувались підпільна преса, наприклад журнали «Лісовик», проводились збори із мешканцями польських сіл, до відомих польських громадян висилались спеціальні листи. Одночасно слід відмітити факт співробітництва УПА і АК, які донедавна ще замовчувалися з певних політичних мотивацій. Перші кроки до порозуміння були зроблені у грудні 1944 року. У березні 1945 р. відбулась зустріч представників УПА з керівником відділу АК в районі Ряшева підполковником Юзефом Маціолеком. У травні 1945 р. полковник УПА Ю. Лопатинський (псевдо Калина) зустрівся з капітаном АК М. Голембйовським в районі Томашова. В результаті переговорів була укладена угода про подальше військове співробітництво. Впродовж одного місяця, від 15 квітня до 15 травня 1945 р. відділи УПА і АК розгромили понад 20 дільниць польської міліції.

 

У багатьох селах українські повстанчі загони майже повністю контролювали ситуацію, хоча безумовно можна погодитись із гіперболізованим твердженням українського історика П. Мірчука, про те, що від середини травня до серпня 1945 року існувала на Закерзонні Українська Повстанська Республіка.

 

У середині 1945 року переселенська акція на Україні зазнала цілковитого фіаско. Припинились добровільні зголошення на виїзд, не давали більше результату ніякі форми і методи адміністративного тиску. В цій ситуації, польський уряд вирішив звернутися за допомогою до українських легальних структур. На організовану 24 липня 1945 року Президією Ради Міністрів конференцію було запрошено представників українського населення з Ряшівського, Краківського і Люблінського воєводств. Делегати, привезені до Варшави спеціальними літаками, ізольовані одні від одних до моменту початку конференції, здивували уряд, формулюючи майже ідентичні програми на користь того, щоб залишитися в Польщі. Всі вони, прагнули одного – принципів добровільності переселенської акції.

 

Літо 1945 р. було вирішальним для формування польської національної політики стосовно українців. Польський уряд опинився перед дилемою: визнати право українського населення проживати у Польщі або виселити його повністю із застосуванням грубої сили. Які причини прийняття другого варіанту? Безперечно, найістотнішими чинниками було визнання польськими комуністами сталінської моделі національної політики і примусових переселень, застосування принципу колективної відповідальності як засобу розв'язання проблеми непокірних національних груп.

 

З вересня 1945 р. уряд Польської Республіки, скерував на землі, заселені українцями, три дивізії піхоти з метою проведення примусового виселення українців з Польщі до УРСР. Військові частини спеціально формувались із вихідців Волині та Віленщини. Більшість українських делегатів, учасників конференції, було заарештовано, легальні українські структури було розпущено. Тому з цього моменту провідну роль став відігравати один політичний чинник ОУН-УПА, які взяли на себе функції захисників українського народу. В тому числі українські партизанські загони досягли своєї максимальної чисельності. Нараховуючи до 2400 стрільців (командир – М. Онишкевич) псевдо «Орест», до яких слід долучити ще приблизно 1300 членів нелегальної сітки ОУН на чолі з провідником ОУН Закерзонського Краю Я. Старухом (псевдо «Стяг»). Такі невеликі сили не могли зупинити процес депортації. Як це не парадоксально звучить, але збройний опір УПА був вигідним моментом для польського уряду з точки зору їх справжніх завдань у національній політиці. Адже він обґрунтовував відмову від політичних форм і методів врегулювання проблеми і головним чином виправдовував поліцейсько-репресивні дії.

 

Протягом від вересня 1945 р. до липня 1946 р. тобто до закінчення терміну домовленості про обмін населення, переселено 482661 осіб. Невелику українську меншість, яка ще залишилась у Польщі, вирішено було знищити в географічно-територіальному і національно-етнічному вигляді шляхом примусового виселення на німецькі землі і одночасної фізичної ліквідації УПА. Вибір даної концепції не мав нічого спільного із офіційною версією про реальну загрозу польській державності зі сторони українського підпілля і загибеллю генерала К. Свєрчевського. Навпаки, радикалізація польської шовіністичної національної політики відбувалась на загальному фоні згасання активності українських підпільників. Загибель К. Свєрчевського виконала не роль причини, а приводу. Таке собі маленьке сараєвське вбивство.

 

Акція «Вісла» здійснювалась при участі трьох держав – СРСР, Польщі. Чехословаччини. Радянське командування перекинуло з Львівської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехи вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус. Армія спрямовувалася в першу чергу, проти повстанців Лемківщини й Перемишльщини. Ці землі були відрізані від польської території смугою міліцейських частин. Польські війська почали повне виселення звідси всього, не лише українського, але й польського населення. Поляків виселяли тому, що інколи вони сприяли українським повстанцям. Ветеран УПА Д. Бесараб, який кілька років партизанив на Лемківщині, пригадував, як польські селяни з місцевим ксьондзом допомагали їм провіантом, ганьбили вояків Війська Польського за те, що вони мають державу, а все одно є розбійниками.

 

Через деякий час вся Лемківщина, Перемишльщина і Ярославщина перетворилась у безлюдну пустелю: все цивільне населення цього регіону було виселено. Після цього розпочалося прочісування лісів. Відділи УПА чинили мужній опір ворогу. Та їхнє становище стало надзвичайно важким, не лише з причини величезного насичення краю ворожими військами, але й з погляду на повне обезлюднення території, що надзвичайно ускладнювало продовольчу проблему, до того ж у новій ситуації, коли відділи УПА перебували в безупинних маршах.

 

Вивезення українського населення позбавило збройну боротьбу УПА на цих теренах основної мети, зробило її тут безперспективною. Тому головнокомандувач УПА Р. Шухевич вирішив припинити збройну боротьбу на Закерзонні. Окремі загони отримують завдання прорватися на Захід, решта – перейти на територію СРСР.

 

Одночасно із депортацією українців відбувалося переселення польського населення. Безумовно, що цей процес теж проходив у кращих сталінських традиціях, супроводжувався насильством з боку радянських каральних органів. Значна частина поляків виїжджала добровільно, пам'ятаючи сталінські репресії 1939-1941 рр. Репатріацію польського населення із західноукраїнських земель крім того не можна порівняти з виселенням мешканців Закерзоння з їхньої споконвічної батьківщини. У 1945 р. УПА вирішило чинити опір проти виселення поляків. Це була радикальна зміна позиції УПА відносно 1943-1944 рр. Проте після припинення контактів УПА з АК цей лозунг набрав чисто декларативного характеру і не здійснювався на практиці.

 

Наслідки депортації і пов'язана з нею боротьба УПА трагічні для двох народів, особливо для українського. Вони відчуваються до сьогодні: фізичне і моральне страждання людей, вигнаних із своєї предковічної землі, як правило, штучний, сфальсифікований, внаслідок хитрої, вмілої пропагандистської кампанії, але стійкий стереотип українця – як різуна і бандита, безповоротне знищення своєрідної унікальної культури корінних жителів Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння.

 

Юрій Киричук трагічно загинув 1 жовтня 2002 року при нез’ясованих обставинах.