Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Штатний провокатор В. Колесніченко (автор: Кісь Роман)

опубліковано 12 серп. 2013 р., 07:29 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 серп. 2013 р., 12:25 ]

Почнімо, любий читачу, із експертної оцінки одного зі звернень (в певні державні інституції) одного із народних депутатів України Колесніченка В.В. від 17.01.2011 року за № 6-174/1051. До свого звернення п. Колесніченко притягнув був також деяких діячів деяких «міжнародних» антифашистських (Примітка 12) організацій, до яких він сам здається належить, (не будемо їх тут називати). Такі спекулятивно-шахрайські речі є, зрештою, вельми симптоматичними для «методів» Колесніченка,

 

Панові Колесніченкові В.В. видається, що розповсюдження сувенірної продукції (зокрема майок) із написами «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями. Т.Г. Шевченко», а також «Дякую тобі, Боже, що я не москаль» та ин.) є начебто способом розпалювання національної ворожнечі та приниження або образи нації (в чому може вбачатися, мовляв, відповідальність перед законом та що може також інкримінуватися як порушення прав людини). Отож, чи дійсно згадані написи є такими вже самоочевидними проявами ксенофобії?

 

Дуже розповсюдженою причиною невідповідного тлумачення та неадекватного розуміння семантики та смислу слів (термінів, словосполучень, фразем тощо) є нерозуміння того, що дійсне значення слів (у слововживанні, у використанні мови, у живому мовленні, у різних ілокутивно-експресивних моментах іронічного, ситуативно-інвективного, жартівливо-гумористичного, гротескного, бурлескного, саркастично-уїдливого та всілякого иншого слововживань, що далеко не завжди має конотати та смисли агресивности чи то непримиренности щодо инших у бінарних опозиціях Ми-Вони) залежить від дуже багатьох ситуативних (етнолокально-ситуативних, комунікативно-ситуативних, епізодно-побутових) обставин, від конкретних дискурсивних практик, від жанрів мовлення...

 

Наприклад не можна оцінювати анекдоти (як один із розповсюджених жанрів народної сміхової культури) за мірками та критеріями політкоректости, бо це не тільки різні сфери функціонування мовлення, але й різні рівні функціонування суспільної свідомости:

а) прикореневий рівень щоденних балачок і безпосередніх діалогічних актів (це рівень масової буденної свідомости) просто побутовий рівень;

б) рівень світоглядний, суспільно-політичний рівень свідомости. У перспективі такого бачення кардинальною помилкою є вишуковування на рівні А) – якихось ідеологам, або інших форм суспільно-політичного доктринерства (на рівні А циркулюють стереотипи, міфологеми та фантазми, а не світоглядні уявлення).

 

Подібно до того, як просто неможливо вилучити із такого жанру фольклору як анекдот, наприклад, народні етноніми (жид, хохол, кацап, янкі, бульбаші тощо), так само цілком нерозумно було б «переціджувати» написи на майках через сито політико-ідеологічних уявлень про толерантність та ксенофобію, про ексклюзивізм та партикуляризм, про агресивність крайнього націоналізму, чи то, скажімо, ідеї мультикультуральности... Адже це, як то кажуть, із зовсім іншої опери... Написи на майках, як один із жанрів фольклоризації масової буденної свідомости не маніфестують (на знаково-семіотичному рівні та на рівні візуалізованих дискурсів) політичні доктрини, або ж фундаментальні світоглядні цінності. Фігурально кажучи, майки зі «смішними» (чи як ще кажуть – «прокольними») написами (написами, які абсолютно ніхто не сприймає всерйоз – крім хіба-що депутата п. Колісниченка – як ідеологічні заклики, чи то світоглядні настанови) є ближчими до такого жанру народної сміхової культури, як анекдот, аніж до політичного доктринерства.

 

Йдеться власне про те доктринерство, яке, на жаль, стало вже постійним фоном свідомости аж надто уже заполітизованих і перепереполітизованих панів депутатів (на цьому тлі свідомости і в тісних рамцях політичних протистоянь, – протистоянь, до яких годі зводити усе квітуче багатоманіття повсякденного життя), деякі пани депутати ладні сприймати також і народно-карнавальні прояви сміхової культури (Примітка 13).

 

До речі, в іронічно-сміховому плані (аж ніяк в необразливому, а радше в реторико-стилістичному плані), – вживає лексему москаль (москалі) Владімір Маяковський; вживає цей етнонім (теж у зовсім необразливому плані) також росіянин Владімір Ульянов (Лєнін). Ось відповідні уривки із текстів, де таке слововживання обумовлене не лише ідеологічно, а ситуативно, стилістично та – в першу чергу риторично (задля употужнення так званих ілокутивних та перформативних сил слова та вислову).

 

Чільний ідеолог комуністичного світогляду Владімір Ульянов-Лєнін неодноразово вживав у своїй повсякденній мовленнєвій практиці термін, а радше етнонім «москаль», котрий згідно з його тлумаченням стосувався певної конкретної частини отруєних великодержавним шовінізмом росіян. Ось, наприклад, виступаючи на XIII з'їзді РКП(б), Ленін наполягав на визнанні самостійності Фінляндії, бо інакше скажуть, «що москалі, шовіністи, великороси хочуть задушити фінів». [1] Ленін В. І. Твори. – 4-е вид, – Т. 29, – С. 145.

 

Подібно він висловлювався відносно політичної ситуації навколо Польщі: «...робітників там залякують тим, що москалі, великороси, які завжди поляків давили, хочуть внести в Польщу свій великоруський шовінізм, прикритий назвою комунізму».

 

Більше того, власне сам Ленін період російської історії ХVVІІ ст. тлумачив як «московський період» « відповідно до історіографічної традиції XIX–- початку XX ст. Див.: [2] Хорошкевич А.Л. Русь, Русия, Московия, Россия, Московское государство, Российское царство // Спорные вопросы отечественной истории ХІ-ХVПІ веков, – М.: Ин-т истории СССР, 1990. –  С. 291.

 

Це остаточно спростовує недолуге тлумачення в совєтські часи того сенсу, якого надавав розглядуваній лексемі (москаль) Тарас Шевченко (совєтська інтерпретація шевченкового слововживання терміну «москаль» у значенні «вояк, держслужбовець, царський солдат тощо» є цілком неспроможною і деконтекстуалізованою. Тарас Шевченко вживав у своїй поезії етнонім «москаль» понад 10 тисяч разів і жодного разу не називає наших північних сусідів означенням «росіяни». Він стверджував, що «москалі» – це «чужі люди» і, жодного разу – що це «царські солдати».

 

Та й, зрештою, творчість таких майстрів українського слова, як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Кропивницький, А. Свидницький (а до цього переліку можна було б додати цілу низку інших діячів), достатньо переконливо свідчать, що узвичаєною нормою живого українського мовлення (що на нього орієнтувалися також і наші письменники-реалісти) були терміни «москаль», «Московщина» та похідні. Ця лексична категорія, зрештою, широко відображена у фольклорі. Зрештою знаходимо цей етнонім у багатьох лексикографічних матеріалах та у тих словниках, які вже сьогодні вважаються класикою лексикографії (Номис, Даль, Грінченко та ін..).

 

Не менш показовими щодо використання означення «москаль» є також твори великого російського поета Владіміра Маяковского. Зокрема, у вірші «Долг Украине» (1926), де він чітко наголошує на невігластві росіян та на поверховому їх знанні української історії, української культури, мови і творчості:

 

«...Знаний груз у русского тощ –

тем, кто рядом, почета мало.

Знают вот украинский борщ,

знают вот украинское сало.

И с культуры поснимали пенку...»

 

і далі продовжує Маяковскій, апелюючи ледь чи не до кожного росіянина, зокрема, таким поетичним висловлюванням: «.. .Говорю себе: товарищ москаль, на Украйну шуток не скаль".

 

Ще раніше від Маяковского і Леніна, відомий політичний і культурний російський діяч Олександр Герцен цілком слушно асоціює лінґвокультурне тло етноніма «москаль» із довготривалим гнітом щодо українців. Він (на жаль, один із небагатьох росіян) чудово розумів, що дійсно гостру проблему негативізму щодо гнобителів (а співвідповідними негативними смисловими конотаціями нерідко наповнювався в устах українця і сам означник «москаль») можна вирішити тільки шляхом унезалежнення українців: «Ну, а якщо після всіх наших міркувань Україна, яка пам'ятає всі утиски москалів, і кріпосний стан, і здирства, і безправ'я, і грабунок, і кнут з одного боку, але не забуваючи, з другого, як їй було і при Речі Посполитій з жовнірами, панами і коронними урядовцями, – не захоче бути ні польською, ні російською? По-моєму, питання вирішується дуже просто. Україну належить у такому разі визнати вільною і незалежною країною ".[3] Герцен А. И. Сочинения. – М.: Изд-во АН СССР, 1958. – Т. 19. – С. 21.

 

Із морально-політичної точки зору нардеп Колесніченко аж ніяк не може повчати когось і настановляти у тому, як протидіяти ксенофобії та агресивному націоналізмові. Адже правляча у країні партія (ПР до якої належить п. Колесніченко) не на словах (хоч і в особі Табачника – і в «публіцистичних» контрукраїнських пасажах теж!), а на ділі (зокрема у дійсній мовно-культурній політиці; а також у принизливому для української нації сервілізмі та колаборантстві щодо імперського Кремля (Кремля, який знову взявся за «собирание земель» і вже навіть не приховує цього) розгорнула сьогодні по суті контрукраїнську політику.

 

Чому Колесніченко не має сьогодні жодного права повчати нас – галичан – чи то українців инших теренів у тому, якими мають бути гармонійними міжнаціональні (міжетнічні) стосунки на міжособовому і на міжгруповому рівнях? Адже досі правляча партія регіонів дійсно зробила усе можливе (і навіть неможливе!) для повного розбалансовування міжетнічних стосунків в Україні через:

 

1. Посилення цілеспрямованої русифікації соціокультурного простору України, аж до адміністративно-законодавчого витіснення українського мовлення зі сфери офіційного вжитку – із діловодства, зі сфери судового розслідування, із адміністрування, що у формах щонайпотворнішої – і цілком антиконституційної – дискримінації українофонних українців проявилося на Одещині у діяльності Костусєва та інших україножерів. Все це у самому нашому суспільному житті (уже сьогодні) підриває змагальницьку силу (конкурентну спроможність і той – хоча й невисокий – соціопрестижний статус українського мовлення, які це мовлення посідало досі).

 

2. Закріплення постколоніальної асиметрії абсолютно різних можливостей рецепції русофонного та українофонного культурного продукту у середовищі міста. Урбаністичне середовище України (через повну відсутність мовно-культурної політики, що теж є цілеспрямованою мовною політикою, – політикою доруйновування всього українського) продовжує далі – таким чином – спонтанно відігравати роль плавильного казана русифікації. За навмисне посилення процесів доросійщування України партія регіонів сьогодні несе відповідальність перед усім людством. Адже прискорено форсоване сьогодні звуження сфери функціонування українофонної культури є величезною втратою для культурного багатоманіття всього людства (а не лише вимиванням смислових ресурсів світу української культури).

 

3. В антинаціональній та контрукраїнській діяльності партії регіонів маємо також один із щонайганебніших вчинків за останні два десятиліття української історії: підписання (у жовтні 2010 року) українсько-російської міжурядової угоди про запроваджування в українській середній освіті спільного українсько-російського посібника з історії. Кремлівським імпер-реваншистам сьогодні цілком розв'язуються руки для посилення інформаційного, комунікативного, цивілізаційного та ментального контролю над Україною. Адже посібники, що написані за московськими взірцями, стануть чинниками колективного програмування свідомості наших учнів у напрямку їх розукраїювання, у напрямкові ерозії їх національної ідентичності, у напрямкові вибіркового пересіювання та смислового знецінювання багатьох подій власне української історії.

 

Адже однією із підстав та функційних підпор національної ідентичости є ідентичність історична, є уявлення про окремішність власної своєї історичної долі, – спільної долі і поразок, і лихоліття і перемог... Тим часом за російського президента Медвєдєва ще у 2009 році створено було спеціальну президентську «Комиссию по предотвращению попыток фальсификации русской истории в ущерб интересам России (членами цієї комісії – серед 30-ти чоловік – стали такі одіозні постаті, як Константін Затулін, начальник відділу ФСБ – Хрістофоров).

 

Ось звідки ростуть ноги речників і «русского мира» і остаточної анексії (з допомогою «общерусских пособій» з історії) останньої території нашої духовної свободи – сердець і думок, і почувань юного покоління... Ось, де дійсно контрукраїнська політика, контрукраїнська ідеологія та контрукраїнська геополітика, що її прислужниками стала партія кремлівських колаборантів – партія регіонів.

 

Ось, де дискурс влади та владарювання перетворюється у владу контукраїнських дискурсів, в абсолютну гегемонію московсько-імперської інтерпретації світу, що їй беззастережно має бути підпорядковане і саме мислення і оцінково-поціновувальна щкала і самосвідомість змалоросійщуваних наших школярів...

 

Такі члени партії регіонів як Колесніченко не тільки виявляють своє невігластво (пересмикуючи побутове та політичне; комунікативно-ситуативне та ідеологічне); але цілком явно і цілком очевидно переводять увагу із життєво важливих для української нації проблем (важливих для самого історичного буття нації, що поставлена уже перед загрозою небуття) у сферу того, у чому він цілковито некомпетентний.

 

4. Чому правляча партія регіонів (до якої належить захисник національних прав людини та речник міжнаціональної толеранції п. Колесніченко) допускає цілком офіційне існування та антидержавну діяльність в Україні таких політичних партій як «Движение за единую Русь» (а це офіційно зареєстрована структура!), які (ця і ще ціла низка инших організацій, – у тому числі також мілітаризованих та в антиукраїнський спосіб налаштованих козачих російських організацій в Україні) цілковито не визнають навіть і сам факт існування українського народу як відносно окремішнього етносоціального організму, як нації, а не якогось там собі локального «южнорусского племени»?

 

Що може бути більш ксенофобним і ненависницьким, ніж заперечення самого факту буття українського народу?

 

Повернімося знову до більш адекватного (неполітизованого) тлумачення начебто образливих етнонімів. Слово «москаль» в Росії не любили ніколи. Бєлінський якось зробив спробу прорецензувати роботу Бодянського «Наські українські казки» і нічого в нього не вийшло. Спересердя він ображено признався: «Сочинение отличается самим чистым малороссийским языком, который совершенно недоступен для нас, москалей».

 

Вживаються, инколи, образливі за змістом етноніми, проте носії таких етнонімів не відчувають образи. Наприклад, загальнопоширений серед слов'янських мов етнонім «німець» означає людину, яка неясно, незрозуміло говорить. Взагалі, – усякий, хто розмовляє чужою незрозумілою мовою. Самі ж німці (deutsch) не ображаються на цей ущипливий етнонім.

 

У польській мові італійців називають влохами назва походить від слова валашити, тобто оскопляти.

 

Натомість етнонім «москаль» сприймається його носіями як образливий. І хоч Росія, російський, росіяни – штучна назва, запроваджена лише з XVI ст. на підставі грецької форми Rhos, вона поступово стала в українській мові літературною нормою. Звичайно, між літературною нормою і реальним вживанням етнонімів існує в Україні (зрештою і в Росії) розходження. [4] http://www.lsl.lviv.ua/e-lіbrary/lslditions/Nakonechnyj_J_Ukraade...

 

Але таке розходження – це частина самого життя (життя на щоденно-побутовому рівні) і його не слід підтягувати силоміць за вуха до чогось аж надто ідеологічного. Отож, така ревність щодо демократизму у міжнаціональних стосунках насправді перетворюється у Колесніченка лише у симулякри демократії, що зовсім далеке від дійсно демократичного (тобто насамперед всебічного, багатомірного) ставлення до реальних життєвих стихій і тенденцій на різних рівнях суспільного життя. Боротьба із маревом ксенофобії (що майже нагадує сміховинне бажання заборонити народну творчість едиктами та циркулярами) нагадує водночас стріляння із гармати по горобцях.

 

... Ну що ж, – у цьому є своя рація: цей гуркіт гармат (як і всяке инше сьогочасне псевдополітичне вовтузіння) насправді мало би лише заглушити щоденний стогін душі пересічних українців!)

 

Примітка 12. Тавро (а радше – щонайпримітивніший гетеростереотип) націонал-фашистів Колесніченко часто-густо вживає у своїх парламентських виступах саме щодо національно свідомих українців (усіх тих, що відхиляються від його «нормального» стандарту зросійщености). Ідеологія та психологія зненависти самого Колісніченка має цілком виразні прикмети загострення і розпалювання протистоянь із українством. Його (Колесніченка) спосіб шаблонізації свідомости дуже нагадує словотворчі моделі сталінського періоду московського імперіалізму.

 

Колесніченко вибудовує ті гранично поляризовані (на маніхейський кшталт) бінарні семантичні опозиції, що включають своїх і цілковито виключать ворогів та ворожий табір. Це вочевидь стається тому, що й сам Колесніченко не вільний від прикмет російського екстремного націоналізму, котрий дійсно у сучасній Росії часто-густо межує з нацизмом і переходить у цей останній...

 

Тому аж ніяк не гіперболізує дійсного стану речей відомий публіцист і культуролог Микола Рябчук, коли залучення (залучення у Ялті) до «мовної» робочої групи Раїси Богатирьової крім цілком угодовських і по-сервілістськи налаштованих представників, так званої «української інтелігенції», ще й також Колесніченка та Ківалова характеризує в такий спосіб: «Всім гостям президента (під час ганебно-холуйської зустрічі в Ялті – Р.К.) запропоновано увійти до... робочої Групи... за участю творців шахрайського закону панів Ківалова й Колісніченка. З таким самим успіхом, – зазначає М. Рябчук, – пани Геббельс та Герінг могли б узяти участь у розробці закону про денацифікацію...

 

Про добрий смак і бездоганне виховання пана Колесніченка кожен може скласти уявлення з його поведінки та виступів... У цивілізованих країнах такий стиль іменують «мовою ненависті»:

 

«Уважаемый Владимир Михайлович, уважаемые избиратели! Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые, кроме своей точки зрения, не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, на котором им хочется. Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность... Упаси Господи, если эти национал-фашисты придут к власти, они будут вешать каждого второго. Вот в чем проблема для Украины». (Рябчук М. Янукович розвів іще одних «кошенят». «Представники інтелігенції» підіграли президенту. – ж. Країна, №32(135), 23 серпня 2012.).

 

Примітка 13. Видатним теоретиком народної сміхової культури (в притаманними їй гротескністю, карнавальністю тощо був видатний російський філолог і культуролог Михаїл Бахтін. Із цього погляду – підкреслюємо ще раз – народна сміхова культура не має спільної зони перетину із політикою та ідеологічним (або ж націоналістичним) доктринерством. Народна сміхова культура є ближчою до стихії карнавальности і функціонує у межах специфічного хронотопу цієї останньої. У межах цього хронотопу навіть і елементи політичних дискурсивних практик набувають гротескно-іронійної травестійности, субверсійности («приземлювання», пересмішництва) та конотацій бурлеску та буффонади (але аж ніяк не політико-національної так званої «боротьби» і «протистояння», чи тим більше «розпалювання міжнаціональної зненависти»).

 

Підготували: старші наукові співробітники Інституту народознавства НАН України (у Львові) Роман Кісь та Микола Балагутрак.

 

Замість постскриптуму.

Після наскрізь фальшивої «антифашистської» риторики (спрямованої насправді проти національно свідомого українства); після страхітливого замаху на наше живе українське мовлення; а власне після отих (що уже набули сили закону) «Засад мовної політики», котрі по суті ставлять собі за мету остаточне витіснення реального побутування нашої мови на загумінки, чи то – в кращому разі – у куці українофільсько-просвітницькі резервації, пан депутат Колесніченко вдається сьогодні до захисту та підтримки «канонічної церкви» (церкви – нагадую – патріарха Кіріла). Маю на увазі зокрема створювання Колесніченком поміжфракційного депутатського об'єднання на підтримку «канонічної Церкви».

 

Коло замкнулося, бо геть усі дії, декларації та «законотворчі ініціативи» Колесніченка спрямовані до двох взаємопов'язаних речей:

1) всіляке послаблення національно активного українства та послаблення суспільних можливостей саморозгортання української культури геть на усіх теренах України (включно зі середовищем великого урбанізму);

2) індоктринізація мешканців України в дусі завдань експансії так званого «русского мира».

 

Отож, Колесніченко пропонує створити у Верховній Раді міжфракційне об'єднання на підтримку московського православ'я. Найбільш потворними в усьому цьому вовтузінні є три моменти:

1. москвоцентричне уявлення про «канонічну церкву» включає в себе як інтегральну свою складову між иншим також наскрізь хибне уявлення про «канонічну територію», що імпліцитно є доктриною експансії (імперсько-великодержавна-модель і модель «канонічних територій» є (якщо вдаватися до структуралістської термінології) цілком ізоморфними. Типологічно цілком збігається із цим (є теж структурально та функційно взаємо-відповідною чи то ізоморфною) кремлівська офіційна доктрина «русского мира»...

 

2. на тлі уявлень про «канонічність» у Колесніченка, – всі инші церкви в Україні (протестантські церкви, греко-католицька церква, римо-католицька церква; українська автокефальна церква, що підлягає юрисдикції Константинополя та ин.) – явно чи приховано – вважаються або «не зовсім правильними», або ж взагалі такими, що перебувають, сказати б, «вне церковной ограды»...

 

Ось вам і всеосяжний «демократизм» Колесніченка, – борця за «рівні права» та «справедливість»...

 

3. аж ніяк не пасує політикові – всупереч проголошеному Конституцією рівному ставленню держави до всіх церков і релігійних організацій та всупереч фундаментальному принципові відокремлення церкви від держави саме в аспекті політичних пріоритетів та політичної діяльности – публічно та офіційно надавати особливі переваги якійсь окремій церкві.

 

Колесніченко цілком вочевидь заповзявся політизувати та політично інструменталізувати також і церковно-релігійне питання в Парламенті. І це не випадково: адже церква Кіріла сьогодні, в дусі завжди притаманного їй цезаропапізму, – теж перебуває «на передовій боротьби» за «святую Русь» (читай, – «за единый и неделимый» лиховісно-імперський так званий «русский мир»...).