Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Спротив польському окупаційному режиму у Галичині (1920-1929) (автор: Галайко Богдан)

опубліковано 12 серп. 2013 р., 07:19 Степан Гринчишин   [ оновлено 19 серп. 2013 р., 05:47 ]

Історія українського визвольного руху першої половини XX ст. вже не одне десятиліття залишається об'єктом вивчення вітчизняних і зарубіжних дослідників. Але попри появу значного масиву наукових праць, присвячених цій тематиці, чимало аспектів досі недостатньо вивчено або й взагалі не висвітлено.

 

Цікавим аспектом і на сьогодні залишається політика польського уряду стосовно українського населення у Другій Речі Посполитій. У 1920-х роках найактивніший спротив польському окупаційному режиму проводила Українська військова організація (УВО), діяльність якої і до сьогодні неоднозначно трактується й обмежено доводиться до широкого загалу. Це, зокрема, пояснюється радикалізмом та революційним характером дій Організації.

 

Внаслідок поразок українського війська та воєнних дій 1919-1920 років більшість українських земель (Наддніпрянщина) були включені до складу Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), Румунія захопила Буковину, а до Чехословаччини ввійшло Закарпаття. Польща окупувала Східну Галичину, Лемківщину, Холмщину, Підляшшя, західні частини Волині й Полісся. Згодом ці етнічно-історичні українські землі отримали назву – Західна Україна (1).

 

Галицькі українці не змирилися з польською окупацією й не бажали визнавати права Другої Речі Посполитої на землі проголошеної Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР). Ширилося переконання, що край досі є окремою українською територією, яка тимчасово опинилася під окупацією Польщі (2). У народних масах утверджувалося відчуття національно-політичної окремішності.

 

За Ризьким мирним договором 1921 р. державна приналежність Галичини залишалася невизначеною з точки зору міжнародного права. Найвища рада Паризької мирної конференції в червні 1919 р. уповноважила Польщу тільки до тимчасової окупації краю. Розв'язання східногалицької проблеми залежало від держав Антанти, які після перемоги у Першій світовій війні на свій розсуд перекроювали карту Європи (3).

 

Хоча Версальський договір від 23 червня 1919 року гарантував національним меншинам у Польській державі всі основні права (4), проте польський окупаційний режим проводив заходи на знищення українського суспільно-політичного життя краю. Правлячі кола Польщі за всяку ціну прагнули ствердити «польськість» окупованих земель, усуваючи усякі ознаки українського характеру. Розпочалися репресії проти діячів ЗУНР та колишніх бійців Української Галицької Армії (УГА), було ув'язнено близько 100 тисяч осіб. У тяжких умовах війни тисячі українців померли від голоду й хвороб у таборах для ув'язнених та інтернованих у Домб'є, Вадовіцах, Пікуличах та ін. Польська адміністрація усунула українців з усіх урядів, заборонила вживати терміни «українець», «Галичина», запровадивши замість них «русин» і «Східна Малопольща», а також вжила заходів до роз'єднання та ізоляції українців різних земель, створивши т.зв. «Сокальський кордон» між Волинню і Галичиною (5).

 

Було ліквідовано органи місцевого самоврядування, припинено працю українських видавництв, підпадали під урядовий контроль українська кооперація та школа (6).

 

У січні 1920 р. польський уряд ліквідував галицький крайовий сейм, а його будинок передав Львівському університету, надавши йому ім'я Яна Казимира та закривши в ньому українські кафедри. Середні українські навчальні заклади (гімназії) стали функціонувати виключно на приватні кошти. Доступ української молоді до вищих навчальних закладів було перекрито національною політикою польського великодержавництва. До навчання в університеті допускали лише тих студентів і викладачів, які склали присягу на вірність Польській державі та мали посвідчення про проходження служби в польській армії (7).

 

Усе це болісно сприймалося українцями, принижувало їхню гідність. Вони масово відмовлялися виконувати розпорядження окупаційної влади, а галицькі політичні партії і далі визнавали лише екзильний уряд Є. Петрушевича, який домагався від Антанти незалежності ЗУНР (8).

 

Українці не вірили у тривалість перебування Польщі на західноукраїнських землях, демонстративно виявляли до неї негацію і політичне невизнання повноважень окупаційного режиму (9).

 

Після рішення Ради Послів країн Антанти від 14 березня 1923 р. про остаточне «узаконення» приєднання до Польської держави Східної Галичини уряд продовжив політику стримування та обмеження прав української меншини в Польщі. В урядових інстанціях переважала точка зору ендеків (націонал-демократів), що були в той час при владі, про необхідність національної асиміляції українців та обернення їх на поляків. З цією метою у 1924 р. сейм ухвалив закон про освіту (Закон Ґрабського – за прізвищем його творця), який запровадив, замість національної, т. зв. «утраквістичну» (двомовну) школу, в якій викладання поступово переходило на польську. І якщо у 1924 р. в Східній Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930 р. їх залишилося 716, а кількість утраквістичних (de fасtо – польських) збільшилася до 1793 (10).

 

У політичному середовищі на українських землях та серед української еміграції на початку 20-х років XX ст. виділяють три основних напрями національно-визвольної боротьби:

перший, який представляли діячі УНР, що мали надію з допомогою Польщі та підтримки Антанти розбити московсько-більшовицький режим на Наддніпрянщині;

другий – це уряд ЗУНР та галицькі політичні партії, які сподівалися на міжнародне право і політичну чесність держав Заходу й бачили суверенну Галицьку республіку початком відродження Української держави;

третій напрям творили представники українських військовиків на чолі з Є. Коновальцем, студентство та радикально налаштована інтелігенція, що ставили ідею державності та соборності України понад усе (11).

 

Зважаючи на те, що в цей час доля Східної Галичини залежала від рішення країн Антанти, познайомившись ближче із місцевою ситуацією, українські вояки, що повернулися додому, пересвідчились, що, не чекаючи на допомогу від українських центрів за кордоном, які загрузли у безплідних і безглуздих внутрішніх суперечках, край польській окупації міг покласти саме активний опір українського населення, який мав би посприяти у вирішенні галицького питання в користь українців.

 

За нових обставин полковник Є. Коновалець зі своїми соратниками намагається продовжувати боротьбу. З ініціативи останніх обрано нові методи роботи – створено підпільну бойову організацію, що згодом отримала назву Українська військова організація (УВО). За даними польських органів безпеки підпільна революційна українська організація остаточно сформувалася в кінці 1921 року (12).

 

УВО виникла 1920 року як певний «новий» проект, який зумів об'єднати військових та цивільних різних політичних поглядів та переконань задля єдиної мети – відновлення української державності. Є. Коновалець, розуміючи перспективи формації нового зразка й, безпосередньо очоливши її, надав їй нового поштовху в роботі, заклав в організаційну основу принцип соборності та самостійності України, намагався поширити діяльність Організації на територію усіх українських земель й таким чином продовжити боротьбу за здобуття незалежності Української держави.

 

Роль і завдання Української військової організації офіційно визначались так: «У.В.О. є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу із остаточною метою, створити власну національну самостійну і з'єдинену державу...» (13).

 

Головне завдання своєї діяльності УВО вбачала у проведенні планової підготовки цього революційного зриву проти польського найманця (14).

 

А представники польської адміністрації зазначали, що остаточна мета УВО – це відділити Східну Малопольщу від єдиної Польської держави і створити самостійну об'єднану суверенну Українську державу, в якій Східна Малопольща була б однією із її складових частин. Досягнути цього Військова організація планує шляхом збройної боротьби з Польщею, яка має вилитись у загальне повстання українців проти Польської держави, яке має розпочатися в недалекому часі (15).

 

З огляду на ситуацію в Україні, а саме – на тотальне нищення всього українського у Наддніпрянщині, де більшовицький режим шляхом репресій знищував тисячі українців за причетність до національно-визвольного руху та руйнацію польською окупаційною владою українського суспільно-політичного й культурного життя в Західній Україні, УВО обрала тактику непримиренного опору ворогові, стала на захист національних інтересів свого народу (16).

 

Через дискримінацію та безправ'я українці в Польській державі розпочали довгу боротьбу за свої права. Вона точилася у двох формах. Політичні партії, соціальні й економічні товариства й установи використовували легальні методи боротьби. А частина колишніх вояків українських армій та молодь, що стали членами УВО, протестуючи проти репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними силовими методами (17).

 

Виникнення і розбудова підпільної Військової організації пожвавила українське суспільно-політичне життя в Галичині. Члени новоствореної УВО намагалися поєднувати підпільну діяльність із легальною.

 

У легальному секторі за наказом керівництва увісти активно долучались до роботи культурно-освітніх та економічних українських організацій та установ. Під впливом і за активної участі колишніх військовиків утворювалися чи відновлювали свою діяльність молодіжні товариства (18).

 

Це легко вдавалось, адже значна кількість членів УВО були ще недавніми студентами й гімназистами, які, не закінчивши навчальних закладів, у віці 17-21 рр. потрапили у вир війни та визвольних змагань (19).

 

Повернувшись додому, колишні українські вояки намагались продовжити навчання. Будучи лише на кілька років старшими від студентського й учнівського загалу, маючи значний авторитет серед українського суспільства, вони зайняли провідні місця в молодіжному середовищі, зокрема серед студентства (20).

 

Загалом у Східній Галичині на 1921 р. налічувалося близько 2500 молодих осіб української національності, які намагалися вступити до вищих навчальних закладів (21).

 

Попри спротив польської влади, у липні цього ж року у Львові українці організували таємний український університет. Було вибрано його сенат та деканів. Першим ректором університету став голова Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ) Василь Щурат. У 1921-1922 навчальному році в ньому існувало 54 кафедри і навчалося 1258 студентів. Наступного року було створено дев'ять нових кафедр, а кількість студентів зросла до півтори тисячі. Водночас на базі технічного факультету у 1922-1923 навчальному році створено Українську вищу політехнічну школу, яка мала у своєму складі три факультети (22).

 

Уже на початку 1920-х рр. відновили свою діяльність чимало довоєнних молодіжних та спортивно-руханкових структур, що справляли значний вплив на національно-патріотичне виховання української молоді, а саме: «Сокіл-Батько», «Січ», «Пласт», спортивні товариства «Україна» (Львів), «Беркут» (Перемишль), «Поділля» (Тернопіль), «Чорногора», «Пролом» (Станіславів), Український спортовий клуб «Скала» (Стрий). Крім того, створювалися нові – Український студентський спортивний клуб, карпатський лещетарський клуб, молодіжне товариство «Луг», українське туристично-краєзнавче товариство «Плай» та ін. (23).

 

Члени новоутвореної УВО відіграли значну роль в українському молодіжному середовищі Галичини. Так, «Академічну поміч» очолив Михайло Матчак (1895 р.н.) (24), «Український спортовий союз» – Осип Навроцький (1890 р.н.) (25), бібліотекарем «Академічної громади» став Володимир Марганець (1899 р.н.) (26).

 

Восени 1921 р. відновило свою діяльність спортивне товариство «Україна», його головою вибрано Дмитра Паліїва (1896 р.н.) (27).

 

Секретарем «Українського горожанського комітету» працював Володимир Целевич (1890 р.н.) (28).

 

Головами «Українського Студентського Союзу» були визначні члени УВО –Ярослав Чиж (1894 р.н.), а згодом Д. Паліїв (29).

 

У вир студентського життя поринули й інші увісти – Василь Кучабський (1895 р.н.), Богдан Гнатевич (1894 р.н.) Євген Зиблікевич (1895 р.н.), Роман Зелений (1902 р.н.) і ін. (30).

 

Поряд з тим, увісти організовували шкільництво, господарське життя краю та відроджували духовно-культурне життя українців загалом. Наприклад, УВО спричинилася до заснування військово-історичного видавництва «Червона калина», до відновлення журналу «Літературно-науковий вістник», запропонувавши на посаду його редактора доктора Дмитра Донцова (31).

 

У 1924 р., після ухвалення польським сеймом антиукраїнських шкільних законів, зростає увага УВО до товариства «Рідна школа», яке здійснювало організацію українського шкільництва (32).

 

Члени УВО також долучилися до змагань за створення українського університету у Львові (33).

 

1921 року за сприяння УВО виходив часопис «Наш шлях». Проте через політичне переслідування і фінансові труднощі УВО змушена була припинити його видавництво (34).

 

З жовтня 1923 р. коштом УВО у Львові почала виходити легальна газета «Новий час», головним редактором якої був член Крайової команди УВО Д. Паліїв (35). Газета швидко здобула доволі широку популярність серед українського населення (36). У першій редакційній статті наголошено було на незмінності змагань українців за власну державність (37).

 

Незабаром за підтримки проводу УВО й особисто Є. Коновальця Д. Паліїв взявся за створення легального націоналістичного осередку. Першим заходом у цій справі було заснування ідеологічного часопису «Заграва», що почав виходити у Львові з квітня 1923 р. Його головним редактором став Дмитро Донцов, а співредактором Д. Паліїв (38). «Заграва» виходила два рази в місяць упродовж 1923-1924 років у Львові. Підтримуючи тісні зв'язки з бойовим підпіллям УВО (39) й незважаючи на своє коротке існування, часопис відіграв помітну роль в українському громадському житті, адже на його сторінках відбилися ідеї та погляди, що згодом стали основою українського націоналістичного руху.

 

А в другій половині 1920-х років Військова організація почала видавати власний нелегальний журнал «Сурма».

 

Військова організація спричинилася й до військово-патріотичного виховання української молоді в рамках легальних молодіжних товариств і організацій, передусім таких, як «Сокіл», «Луг», «Пласт». Практична діяльність та ідейна спрямованість цих молодіжних структур були досить подібними. Використовуючи легальні форми діяльності та співпрацюючи з іншими молодіжними структурами, українські спортивно-руханкові товариства націлювали свою роботу на виховання свідомого патріота-українця, сприяли захисту й розвитку української мови, народної культури та традицій (40).

 

Було цілком зрозуміло, що в рамках легальних товариств можна було ідеально здійснювати кадрову, військову роботу з молоддю без прискіпливого нагляду польської влади.

 

Тому вже у 1925 р. тернопільський воєвода наказував усім старостам повітів уважно стежити за легальними українськими організаціями, зокрема такими, як «Сокіл» і «Луг» (41).

 

У відповідь кожен староста воєводства складав спеціальний звіт про кількість та діяльність українських молодіжних організацій в повіті (42).

 

Окремою складовою процесу залучення молоді до УВО була робота в нелегальному секторі. За окремим завданням проводу УВО творилися підпільні гуртки української молоді у гімназіях (43). Найбільш відомим серед них була Організація Вищих Кляс Українських Гімназій (ОВКУГ) (44), що виникла 1924 р. під егідою Української військової організації (45).

 

На початку 1920-х років, коли Східна Галичина ще не мала визначеного статусу, УВО закликала українців бойкотувати загальновійськовий обов'язок у Польщі й уникати військової служби у ворожому війську: «Громадяни! Не вступайте до польського війська, бо це наша смерть. Хай живе український народ. Смерть зрадникам. Смерть ляхам!» (46). Проте з середини 1920-х рр., коли до лав Організації вступає щораз більше молодих українців нового покоління, які не брали участі у війні, з'являється нагальна потреба, аби вони здобули добрий військовий вишкіл, зокрема, відслуживши в польській армії. Відтоді УВО зверталась до молодих хлопців не уникати загальновійськового обов'язку, а навпаки – самим зголошуватись до війська, щоб здобути добрий військовий вишкіл, навчитись володіти зброєю і в слушний час спрямувати всі здобуті знання та зброю проти ворогів України: «Хлопці! Вам скажуть присягати на вірність Польщі. Ся присяга під примусом не важна! Ви зложіть у Вашім серці другу присягу: боротьби за волю українського народу! Присягніть, що йдете до польського війська тільки по мундур і по зброю! Присягніть, що того мундуру і тої зброї ужиєте в слушний час проти Польщі! ... служіть і учіться володіти крісом і познакомлюйтеся з усім, що колись Вам придасться на службі в нашій власній українській армії... Плекайте в своїм серці ненависть до Польщі, а любов до України» (47).

 

Під особистим керівництвом полковника Є. Коновальця при Начальній команді УВО, а опісля – при Проводі ОУН було організовано окремий Військовий штаб, завданням якого було приготовляти й видавати відповідну військово-вишкільну літературу та організовувати на чужині спеціальні військові старшинські курси, на які таємно викликали активніших членів УВО, а згодом –ОУН (48).

 

У відповідь на терор польської влади на західноукраїнських землях УВО почала чинити заходи активного спротиву (49), тобто акції прямої дії.

 

Першим гучним актом Організації був замах 21-річного бойовика УВО С. Федака («Смока») 25 вересня 1921 р. на життя львівського воєводи Казимира Грабовського при керівникові Польської держави Юзефові Пілсудському (50). Ця акція засвідчила, що в арсеналі Військової організації з'явився ефективний засіб тиску на польську адміністрацію (51). Під час допиту С. Федак зізнавався, що стріляв лише у воєводу, прагнучи вбити його як представника окупаційної влади і цим актом показати Ю. Пілсудському, що українці не погодяться зі входженням Східної Галичини до Польщі (52), адже, попри ще невизначений статус краю, польське керівництво запровадило у Галичині воєводський устрій.

 

Влітку 1922 р. на з'їзді окружних комендантів УВО у Львові вирішено підтримати масовою саботажною акцією заходи уряду Є. Петрушевича, спрямовані на визнання ЗУНР міжнародною спільнотою (53). Розпочалася т.зв! «мала війна» УВО з Польщею. По всій території Галичини було підірвано декілька будинків польської поліції, здійснено збройні напади на поліційні та військові об'єкти, мости, залізничні станції, здійснено підпали військових складів, пошкоджено телефонні та телеграфні лінії тощо. Особливого масштабу набрали підпали скирт збіжжя, господарств та фільварків польських поміщиків і колоністів. Загалом упродовж літа-осені 1922 року було зафіксовано 2300 випадків таких саботажних акцій (54).

 

Члени УВО обґрунтовували саботажі проти польських органів влади та польських осадників аналогічною тактикою французів під час німецько-французьких війн, коли в тилу навіть неозброєні особи нищили телеграфічні лінії, залізниці, мости, фабрики, магазини і т.п., що призводило до значного послаблення ворога (55).

 

Окремо говорили про дієвість партизанської тактики боротьби, коли нема можливості вести відкриті бойові дії з ворогом: «саботажі, так і партизантка є частинами, а то й початковою стадією цієї рішаючої боротьби поневоленого народа за волю» (56).

 

Після замаху 1921 р. і диверсійно-саботажної діяльності 1922-1923 років УВО і далі демонструвала свою силу і незгоду низкою подальших гучних терористичних актів, які здійснювали індивідуально чи кілька бойовиків. Серед них слід виділити атентати (замахи на життя) та т.зв. «екси» (експропріаційні акти вилучення державних коштів) (57).

 

Значну увагу звертали на політичні атентати як доказ протесту української громадськості проти поневолення та як спосіб акцентувати на цій проблемі перед усім світом.

 

Наприклад, широкого розголосу супроти т.зв. «хрунівства» (свинства, зрадництва) набула справа журналіста Ісидора Твердохліба, який з початком польської окупації українських земель почав пропагувати лояльність українців до Польської держави на шпальтах газети, що виходила українською мовою польським коштом, та активно агітував взяти участь у виборах до польського сейму 1922 р., хоч українська громадськість бойкотувала їх. Вбивство кандидата в посли сейму І. Твердохліба виконали 15 жовтня 1922 р. молоді члени УВО – Іван Пасіка (1904 р.н.) та Володимир Садовський (?) поблизу станції Сапіжанка, що біля Кам'янки-Струмилової (58).

 

Поряд з тим, у тому ж 1922 році члени УВО вчинили ще низку замахів на життя т.зв. «хрунів» (осіб, що підтримували вибори). Так було вбито сільських війтів: Піхалюка, Бехметюка, Кущака, Антоніва, Скуру, Березовського, Петрийчука (59).

 

Зокрема, польська поліція стверджувала, що війта в с. Дуліби Стрийського повіту Дмитра Кущака 23 серпня 1922 року вбив увіст Микола Бігун (1901 р.н.), а 27 серпня 1922 року війта в с. Підгірці того ж повіту Гната Антоніва – член УВО Михайло Стефанів (1896 р.н.), натомість, інший увіст Антон Грубський 12 серпня 1922 року кинув у м. Стрию дві гранати до будинку поліції (60).

 

Акти індивідуального терору члени УВО здійснювали й надалі. Наприклад, увісти застрелили польського жандарма у с. Добростани поблизу Львова, ліквідували поліційний відділ у с. Фірлеєво Рогатинського повіту, вбили агента поліції в Стрию (61).

 

30 серпня 1924 р. від рук увістів гине директор української гімназії в Перемишлі Софрон Матвіяс, який пропагував полонофільські настрої (62) та вислуговувався перед поляками. А 5 листопада 1924 р. члени УВО Теофіль Ольшанський (1905 р.н.) та Микола Ясінський (1905 р.н.) спробували вбити президента польської держави Станіслава Войцеховського під час його візиту до Львова (63).

 

Значним та голосним актом індивідуального терору як протесту української молоді проти полонізації було вбивство польського шкільного куратора Станіслава Собінського, який активно проводив заходи для нищення українського шкільництва. Акцію вбивства вчинили 19 жовтня 1926 року молоді члени УВО –Роман Шухевич (1907 р.н.)та Богдан Підгайний (1906 р.н.), на слід яких польська поліція так і не вийшла (64).

 

Поряд з цим, керівництво Військової організації наголошувало, що «... ми є далекі від возвеличування терору ... Терор – це лише частина боротьби... Кожний терористичний акт мусить найти відповідний відгук серед власної суспільности. Він не сміє бути актом пімсти одиниці, навіть хоч би був і спонтанним ділом, але мусить стати немов висловом засуду, що його видав весь нарід,.. « (65).

 

У діяльності кожної організації надзвичайно важливою є проблема матеріального забезпечення. УВО потребувала зброї, вибухівки, агітаційних матеріалів та грошей. Основними джерелами надходження необхідних матеріальних засобів стали: фінансова та матеріальна допомога з-за кордону, яку надавали легальними та нелегальними каналами, використовуючи фінансові ресурси членів УВО та окремих легальних українських організацій, а також кошти, здобуті під час експропріаційних акцій (т.зв. «ексів») (66).

 

Останні були одним із революційних методів діяльності УВО і були насправді нападами на державні установи Польщі, щоб заволодіти коштами, які за умов польської окупації вважали українським національним здобутком і тому їх треба було використати на благо української нації.

 

Експропріації УВО відрізнялися від звичайного грабунку і розбою, а їх головною метою було вилучення державних грошей для потреб УВО та подальшої визвольної боротьби, їх також використовували для моральної мобілізації української громадськості та підриву авторитету польської влади.

 

Для реалізації цих актів крайовий командант УВО Ю. Головінський у середині 1920-х років створив спеціальну групу бойовиків з різних місцевостей Західної України, які мали належний вишкіл та бойовий досвід – т.зв. «Летючу бригаду».

 

Серед найвідоміших акцій «Летючої бригади» були: напади на поштові вози під Калушем 30 травня (забрати гроші не вдалося), під Богородчанами 29 липня (29 серпня – у З. Книша) 1924 р. (забрано 42 000 злотих), під Калушем 28 листопада 1924 р. (здобуто 80 000 злотих), під Дунаєвом біля Поморян у жовтні 1924 р. (напад не вдався через поліційну облаву). У 1925 р. було експропрійовано 28 000 злотих під час нападу на поштовий уряд міста Сьрем у Познанщині. Особливо блискуче проведено акцію 27 березня 1925 року, коли вилучено гроші з поштового автомобіля у дворі головної пошти Львова (за офіційними даними забрано 32 540 злотих) (67). Останньою гучною акцією «Летючої бригади» було викрадення 18 липня 1925 р. з повітової каси в Долині 6 800 злотих, при чому було вбито поліцейського Громадку. Загалом, протягом 1924-1925 рр. бойовики УВО здобули близько 200 000 злотих (приблизно 40 000 американських доларів), що було тоді чималою сумою (68).

 

Виправдовуючи терор, УВО наголошувала, що «... всіма засобами й методами будемо боротися з нашим займанцем та послідовно намагатимемося відірвати українські землі від Польщі». При тому зазначалось: «...УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропагувати думку загального революційного зриву українського народу із остаточною метою створити власну національну об'єднану державу». Обґрунтовуючи силові методи діяльності – терор, бойкот, саботаж тощо, увісти постійно покликалися на міжнародну практику, коли ірландський рух опору чи Польська організація військова на чолі з Й. Пілсудським використовувала бойові методи у національно-визвольній боротьбі (69).

 

Бойові акції проводилися з метою показати українській спільноті, що боротьба триває. Поряд з тим, такими вчинками УВО намагалася змусити владу припинити утиски супроти українців, які мешкали в Польській державі. Адже бойові акції УВО переважно не завдавали значної шкоди і мали вузьку цілеспрямовану мету. Маючи насамперед психологічне значення, ці революційні виступи водночас були доволі дошкульними для польського окупаційного режиму. Вони успішно підривали авторитет польської адміністрації, будили довіру до власних сил та кожного разу нагадували світовій спільноті про українське питання.

 

Для підтримки бойового духу галичан та піднесення бажання до боротьби за власну державність УВО організовувала цілу низку дрібних та широкомасштабних акцій.

 

Загалом діяльність УВО можна умовно розділити на активні і пасивні форми спротиву польській окупаційній політиці в Західній Україні. До активних форм опору належали вищеописані бойові акції проти польських посадовців, які були найбільш вороже налаштовані щодо українців, а також супроти тих українців, які відкрито співпрацювали з поляками і зраджували українські інтереси; проведення еспропріаційних акцій з метою захоплення польських державних коштів для потреб Організації та подальшої боротьби, нищення державного майна і комунікацій тощо. Пасивний опір – це, переважно, поширення нелегальної літератури і преси, а також бойкот політичних (вибори, перепис населення, опір набору українців до польського війська тощо), економічних (несплата податків, тощо) та інших заходів польської адміністрації (70).

 

Уже 1921 року за сприяння Військової організації серед українців, мешканців Східної Галичини, було здійснено бойкот присягання на вірність польській державі та вчинено опір загальному перепису українського населення (71).

 

Восени 1922 р. УВО підтримала заклик уряду ЗУНР про бойкот виборів до польського сейму і сенату.

 

У грудні 1922 р., коли в Галичині розпочався набір до польського війська, Військова організація провела масштабну кампанію із закликом до української молоді чинити спротив таким діям окупаційної польської влади (72).

 

Серед гучних акцій УВО виділяються події 1 листопада 1928 року – відзначення десятої річниці «Листопадового зриву». В ніч 31 жовтня на 1 листопада 1928 року у Львові увісти встановили українські національні прапори з написами У.В.О. на будинках польських державних установ, зокрема на ратуші, а також на пагорбі Люблінської Унії (сучасному Високому Замку) (73). Тої ж ночі молодий увіст та пластун Ю. Старосольський (1907 р.н.) вивісив жовто-блакитний прапор на будівлі університету імені Яна Казимира, що в центрі міста (74). А вранці українська молодь розкидала по місту відозви УВО, які закликали українську громаду до подальшої боротьби (75).

 

А вдень у Львові після панахиди в соборі св. Юра молодий увіст М. Колодзінський (1902 р.н.) розгорнув перед багатотисячним натовпом синьо-жовтий прапор з літерами "У.В.О.", відразу по тому було виголошено революційні промови і розкинуто нелегальні листівки, а опісля відбулася багатотисячна демонстрація (76).

 

Коли польська поліція спробувала розігнати демонстрантів, то озброєні члени УВО, що були серед мітинґувальників, відкрили вогонь. Лише прибуття підмоги допомогло поліції придушити виступ, бо демонстранти в запалі готові були роззброїти частину поліції і, можливо, розпочати боротьбу за владу в місті (77).

 

У певну традицію, що переростала в масові акції протесту, перетворили члени УВО панахиди пам'яті Ольги Басараб, яку закатували поляки у львівській поліційній в'язниці у 1924 році.

 

Польський окупаційний режим, втілюючи політичну програму полонізації й колонізації західноукраїнських земель, наляканий значним зростанням національної свідомості галицьких українців, особливо молоді в рамках масових гімнастичних товариств, спортивних клубів, удавався до репресій як найбільш правильної з його точки зору боротьби проти українців. Однак, незважаючи на це, завдяки старанням УВО, виховувалася свідома, фізично загартована українська молодь, яка готувалася до майбутньої боротьби за власну державу; відбувався захист української мови, історії, культури від асиміляційної політики польського уряду.

 

Залучення до лав УВО української молоді, яка зростала в атмосфері українського патріотизму, національно-культурних, політичних і суспільних зацікавлень, було одним із важливих напрямків роботи Організації. Військова організація як нелегальна націоналістична структура намагалася заручитися підтримкою української молоді, проникнувши в різноманітні молодіжні товариства, гуртки тощо. У виховній роботі провід УВО звертав особливу увагу на формування ідеалістичного світогляду і впровадження культу героїв в молодіжному середовищі.

 

Водночас керівництво УВО доклало значних зусиль для об'єднання націоналістичного руху та утворення одного провідного центру – ОУН. Величезна робота, проведена Військовою організацією серед західноукраїнської молоді, призвела до того, що до керівництва ОУН в Західній Україні в 1930- х рр. прийшла радикальна молодь, яка вибрала курс на загострення протистояння з представниками польської окупаційної влади та на здобуття незалежності Української держави.

 

Література

1. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка, 1993. – С. 36.

2. Сливка Ю. Західна Україна в реакційній політиці польської та української буржуазії (1920-1939) / Юрій Сливка. – Київ: Наукова думка, 1985. – С. 38.

3. Історія України / Відп. ред. Ю. Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Вид. 3-тє, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2002. – С. 290.

4. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Львів: Наукове товариство імені Т. Шевченка. 1993. – С. 31.

5. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – С. 461.

6. Історія України / Відп. ред. Ю. Сливка: керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Вид. 3-тє, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2002. – С. 290.

7. Васюта І. Політична історія Західної України (1918-1939) / Іван Васюта – Львів: Каменяр, 2006. – С. 103.

8. Історія України / Відп. ред. Ю. Сливка; керівник авт. кол. Ю. Зайцев. – Вид. 3-тє, перероб. і доп. – Львів: Світ, 2002. – С. 290.

9. Західно-Українська Народна Республіка, 1918-1923: Ілюстрована історія. – Львів - Івано-Франківськ: Манускрипт. 2008. – С. 374.

10. Зашкільняк Л., Крикун М. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів / Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. – С. 461.

11. Історія України та її державності. Видання четверте перероблене і доповнене / За ред. Л. Дещинського. – Львів: Видавництво «Бескид Біт», 2008. – С. 315-323.

12. ЦДІАЛ. – Ф. 371. – Оп. 1. – Спр. 52. – Арк. 109. Матеріали у справі Дзіковського Михайла, обвинуваченого в приналежності до УВО.

13. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920-1939 роки / Петро Мірчук. – Видання третє, доповнене. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – С. 24.

14. Державний архів Тернопільської області, Ф. 231. Тернопільське воєводське управління, 1921-1939 рр. – Оп. 1. – Спр. 1897. Слідча справа стосовно осіб, що приймали участь у діяльності націоналістичної УВО. – Арк. 1.

15. ЦДІАЛ, Ф. 205. Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. – Оп. 1. – Спр. 952. Звинувачувальний вирок у справі студентів Кравців Марії, Чиж Марії, і ін. звинувачених у приналежності і активній діяльності в Українській військовій організації. – Арк. 8.

16.  Виздрик В. С. Військово-патріотична діяльність УВО-ОУН серед української молоді Галичини (1920-1939 рр.): дис... канд. іст. наук: 20.02.22 / Виздрик Віталій Степанович. – Львів, 2004. – С. 114.

17. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні / Володимир Косик. – Львів: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1993. – С. 32.

18. Швагуляк М. Національно-політична діяльність Дмитра Палієва у міжвоєнний період / Михайло Швагуляк // Дмитро Паліїв. Життя і діяльність. 1896-1944. Збірник праць і матеріялів. – Львів: Наукове товариство імені Т Шевченка 2007. – С. 440.

19. Ф.Ш. В перших роках УВО у Львові / Франц Штик // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 63-95. – С. 64.

20. Бойдуник О. Як дійшло до створення Організації Українських Націоналістів / Осип Бойдуник // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 361.

21. Васюта І. Політична історія Західної України (1918-1939) / Іван Васюта – Львів: Каменяр, 2006. – С. 335, 103.

22. Раріеrzуńskа-Тurck М. Sрrаvа Ukraińska w DrugіеJ Rzесzуроsроlіtej (1922-1926). Кrаków: Wуdаwnісtwо Lіtеrасkіе, 1979. S. 85-87.

23. Виздрик В. С. Військово-патріотична діяльність УВО-ОУН серед української молоді Галичини (1920-1939 рр.): дис... канд. іст. наук: 20.02.22 / Виздрик Віталій

Степанович. – Львів, 2004. – С. 64.

24. Навроцький О. Початки УВО у Львові / Осип Навроцький // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 48.

25. Навроцький О. Початки УВО у Львові / Осип Навроцький // Срібна сурма. Статті и матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 50.

26. Ф.Ш. В перших роках УВО у Львові / Франц Штик // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині.– - Торонто, б.р. – С. 64.

27. Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації

Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто б.р. – С 14

28. Там само. – С. 32.

29. Навроцький О. Початки УВО у Львові / Осип Навроцький // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 48.

30. Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 16.

31. Навроцький О. Початки УВО у Львові / Осип Навроцький // Срібна сурма. Статті й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник II. Початки УВО в Галичині. – Торонто, б.р. – С. 50.

32. Хмельовський П. Н. УВО-ОУН і «Рідна школа»: проблеми взаємовідносин у 1920- 1930 рр. / П. Н. Хмельовський // Сторінки воєнної історії України / НАН України Інститут історії. – Київ, 2003. – Вип. 7. – Част. 2. – С. 28.

33. Гаврилів І. О. Питання відновлення державності України в діяльності західноукраїнських політичних сил у 1921-1941 рр. /І. О. Гаврилів // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – № 451; Держава та армія / Відп. ред. Л. Дещинський. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2002. – С. 36-37.

34. Ревера Б. Часопис УВО «Сурма» (1927-1934 рр.): проблеми видання і розповсюдження / Богдана Ревера // Записки Львівської наукової бібліотеки імені В Стефаника, – Львів, 2002. – Вип. 9/10. – С. 217.

35. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920-1939 / Петро Мірчук. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. –- Т. 1. – С. 43.

36. Онацький Є. У вічному місті / Євген Онацький. – Т. І: Записки українського журналіста. Рік 1930. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1954. – С. 16.

37. Новий час. – 1923. – 14 жовтня. – Ч. 1. – С. 2.

38. Ревера Б. Часопис «Заграва» ,(1923-1924 рр.): історико-тематичне дослідження / Богдана Ревера // Збірник праць науково-дослідного центру періодики / НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника. НДЦ періодики. – Львів, 2000. – Вип. 8. – С. 115.

39. Шумський І. Західноукраїнська націоналістична преса про праворадикальний молодіжний рух у міжвоєнний період (1920-1939) / Іван Шумський Н Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / Гол. ред. М. Алексієвець. – Тернопіль, 2002. – Вип. 1 – С. 72.

40. Пальчевський Р. С. Західноукраїнські руханково-спортивні товариства як база для поповнення рядів УВО-ОУН (20-30-ті роки XX ст.) / Р. С. Пальчевський // Питання історії України: Збірник наукових статей. – Том 3. / Чернівецький державний університет ім. Ю. Федьковича. Кафедра історії України. Наук. ред. В. Ботушанський. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С. 163.

41. Державний архів Тернопільської області. Тернопільське воєводське управління, 1921-1939 рр. Інформації повітових старосте і органів поліції про діяльність українських націоналістичних товариств на території воєводства. – Ф 231. – Оп. І. – Спр. 472. – Арк. 2.

42. Там само. Інформації повітових староств про націоналістичну діяльність гімнастично-пожежних товариств «Сокіл», «Луг», «Січ». – Ф. 231. – Оп. 1. Спр. 602. – 50 арк.; Трофим'як Б. Розбудова «Соколом-Батьком» українства Галичини в добу польської окупації (1919-1939 рр.) / Богдан Трофим'як // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / Гол. ред. М. Алексієвець. – Тернопіль, 2002. –Вип. 2 – С. 36.

43. Мірчук П. Степан Бандера – символ революційної безкомпромісовости / Петро Мірчук. – Нью-Йорк - Торонто: Організація Оборони Чотирьох Свобід України, Ліга Визволення України, 1961. – С. 14.

44. Федик І. УНДО, ОУН: ставлення до Польщі / Ігор Федик. – Львів, 1998. – С. 45.

45. Ленкавський С. Націоналістичний рух на ЗУЗ та 1-ий Конгрес українських націоналістів / Степан Ленкавський // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен 1974. – С. 400.

46. Державний архів Львівської області. Львівське воєводське управління державної поліції. 1921-1939 рр.. Відозва українських буржуазних націоналістів до українського народу із закликом до боротьби за «самостійну і соборну Україну» – Ф. 121. – Оп. І. – Спр. 333. – Арк. 3.

47. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА України, м. Львів) Прокуратура апеляційного суду. м. Львів. Справа звинувачення жителів м. Стрий Огородника К., Гошовського Ю., Новицького С. та інших у розповсюдженні листівок УВО. – Ф. 205. –Оп. 1. – Спр. 938. – Арк. 15-15 зв.

48. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920-1939 / Петро Мірчук. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – Т. 1. – С. 87.

49. Кентій А. Українська Військова Організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис / Анатолій Кентій. – Київ: Інститут історії України НАН України, 1998. – С. 33.

50. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА України, м. Львів). Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. Справа із звинувачення Федака Степана, Штика Франца, Паліїва Дмитра та ін. в спробі замаху на життя маршала Пілсудського Юзефа і львівського воєводи Грабовського Казимира. – Ф. 205. – Оп. І. –Спр. 889. – С. 6-7.

51. Кентій А. Збройний чин українських націоналістів. 1920-1956. Історико-архівні нариси / Анатолій Кентій. Т. 1: Від Української Військової Організації до Організації Українських Націоналістів. 1920-1942. – Київ, 2005. – С. 35.

52. Гаврилів І. О. УВО: підпільна армія в боротьбі за державність /І. О. Гаврилів // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – № 572; Держава та армія / Відп. ред. Л. Дещинський. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. – С. 14.

53. Гаврилів І. О. Консолідація українських сил у боротьбі за суверенітет Галицької республіки /І. О. Гаврилів // Військово-науковий вісник. Випуск 7. – Львів, 2005. – С. 10.

54. Білас і Данилишин / Опрацював Д. Чайковський. – Нью-Йорк: Видавництво Організації Оборони Чотирьох Свобід України, 1969. – С. 37.

55. Сурма. – 1928. – червень-липень. – Ч. 6(11). – С. 2-3.

56. Сурма. – 1928. – серпень-вересень. – Ч. 7 (12). – С. 2-4.

57. Дарованець О. Експропріаційна діяльність УВО у 1924-1929 рр. / Олександр Дарованець // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – Вип. 4. – С. 206.

58. Срібна сурма. Спогади й матеріали до діяння Української Військової Організації. Збірник І. – Торонто, б.р. – С. 13-16.

59. ЦДІАЛ. Шухевич Степан (1877-1945), адвокат, громадський і військовий діяч, видавець публіцист. Обвинувачення членів УВО Атаманчука Василя, Вербицького Івана і ін. обвинувачених у вбивстві Львівського шкільного куратора Собінського. Т. 1. – Ф. 371. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 6 зв.

60. ЦДІАЛ. Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. Справа зі звинувачення студентів Дзіковського Михайла, Українського Семена та ін. у приналежності до підпільної націоналістичної організації, вбивстві кандидата в депутати сейму професора Твердохліба Сидора та ін. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 3104. – Арк. 3.

61. Wуsосkі R. Оrgаnіzасjа Ukrаіńskісh Nacionаlistów w Роlsсе w lаtасh 1929-1939. Gеnеzа. Struktura. Рrоgram. Ideologia / Rоmаn Wуsосkі. Lublin: Wуdаwnісtwo Uniwersytetu Маrіі Сurіе-Sklоdоwskіеj, 2003. S. 48.

62. Васюта І. Політична історія Західної України (1918-1939) / Іван Васюта – Львів: Каменяр, 2006. – С. 179.

63. ДАЛО. Дирекція поліції у Львові. 1918-1928 рр. Справа про спробу замаху на президента Польщі Мосціцького Ігнасія, підготовленого українською організацією. – Ф. 271. – Оп. 1. – Спр. 283. – Арк. 3-3 зв.

64. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів. 1920-1939 / Петро Мірчук. – Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк: Українське видавництво, 1968. – Т 1. – С. 27.

65. Сурма. – 1927. – жовтень. – Ч. 3. –С. 4.

66. Дарованець О. Експропріаційна діяльність УВО у 1924-1929 рр. / Олександр Дарованець // Наукові зошити історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Збірник наукових праць. – Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2001. – Вип. 4. – С. 207.

67. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА України, м. Львів). Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. Обвинувачувальний висновок у справі студентів Люпуля Володимира, Паславського Івана, Бігуна Миколи і ін., звинувачених у приналежності до УВО і скоєнні терористичних актів. –Ф. 205. – Оп. І. – Спр. 3107. –Арк. 4.

68. Книш З. Дух, що тіло рве до бою... (Юліан Головінський, Крайовий Комендант УВО) / Зиновій Книш. – Вінніпег, 1951. – С. 63-69.

69. Гаврилів І.О. УВО: підпільна армія в боротьбі за державність / Ігор Гаврилів // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – № 572; Держава та армія / Відп. ред. Л. Дещинський. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. – С. 16.

70. Центральний державний історичний архів України, м. Львів (ЦДІА України, м. Львів). Прокуратура апеляційного суду, м. Львів. Справа зі звинувачення студентів Дзіковського Михайла, Українського Семена та ін. у приналежності до підпільної націоналістичної організації, вбивстві кандидата в депутати сейму професора Твердохліба Сидора та ін. – Ф. 205. – Оп. 1. – Спр. 3104. – Арк. 7.

71. Державний архів Тернопільської області. Тернопільське воєводське управління, 1921-1939 рр. Інформації повітових старосте про агітації. – Ф. 231. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 2, 21.

72. Державний архів Львівської області. Львівське воєводське управління державної поліції. 1921-1939 рр.. Відозва українських буржуазних націоналістів до українського народу із закликом до боротьби за «самостійну і соборну Україну». – Ф. 121. – Оп. І. – Спр. 333. – Арк. 2.

73. Ленкавський С. Націоналістичний рух на ЗУЗ та 1-ий Конгрес українських націоналістів / Степан Ленкавський // Євген Коновалець та його доба. – Мюнхен, 1974. – С. 405.

74. Янів В. Суспільна функція «Лісових Чортів» у міжвоєнну добу (1922-1939) / Володимир Янів//Лісові Чорти їх життя і буття 1922-1945. Ювілейний історично-мемуарний збірник у їх шістдесятиріччя. – Вашінгтон-Нью-Йорк-Торонто: Накладом Великого Племени Лісових Чортів (3-ій Курінь Уладу Пластунів Сеніорів і 3-ій Курінь Уладу Старших Пластунів) в Австралії, Аргентіні. Канаді, Німеччині і США, 1983. – С. 36.

75. Wiеk nowy. 1928. 3 раdоlіstа. № 8198. S. 1.

76. Говорить Підгір'я. Розповідь Володимира Мокловича, колишнього бойового референта Окружної Команди УВО в Станиславові / Списав Зиновій Книш. – Чікаго, 1958.-С. 98.

77. Кентій А. Українська Військова Організація (УВО) в 1920-1928 рр. Короткий нарис / Анатолій Кентій. – Київ: Інститут історії України НАН України, 1998. – С. 35.

 

Богдан Галайко, кандидат історичних наук, Інститут гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».