Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Спротив полонізації західноукраїнських земель у 1920-х – 1930-х роках (автор: Конюхов Сергій)

опубліковано 16 вер. 2013 р., 12:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 вер. 2013 р., 09:47 ]

Як відомо, після закінчення Першої світової війни Галичину окупувала Польща, українці знову зіткнулося з ущемленням своїх прав у загальноосвітніх закладах і представницьких органах влади. Функціонування й розвиток західноукраїнських громадських і соціально-економічних інституцій у 1920-х – 1930-х роках були залежними від впливу польської влади. Це загрожувало тотальною полонізацією української нації на теренах Західної України. Свідомі українці активно протистояли цьому, чинили опір окупантам легально і нелегально. Вони ставили перед собою мету, яка відповідала національній ідеї. Оскільки захист національної ідентичності завжди є важливим для будь-якої нації у будь-який час, то розгляд питання про шляхи спротиву полонізації на західноукраїнських землях у 1920-х – 1930-х роках є актуальним і потребує уважного вивчення.

 

Сьогодні вже зроблені певні спроби аналізу й оцінки спротиву полонізації у працях багатьох дослідників. Науковці Гаврилюк О. (1), Комар В. (2), Пастельжук О. (3), Кульчицький С. (4), Гаврилів І. (5), Лісіна С. (6), Посівнич М. (7) та ін. представили широкий фактичний матеріал, що відображає події того часу й дає нам можливість більш чітко проаналізувати діяльність поміркованого та радикального шляхів спротиву полонізації у міжвоєнний період.

 

Ми ж ставимо за мету узагальнити особливості поміркованого та радикального шляхів спротиву полонізації, з'ясувати основні рушійні сили, які чинили опір полонізації, та проаналізувати їхню діяльність. Це дасть змогу виявити, який із шляхів протистояння в конкретній історичній ситуації є більш ефективним в обороні національних прав і свобод українців.

 

Наші дослідження свідчать, що Польща намагалася вплинути на всі сфери життя різних прошарків українського населення на теренах Західної України. Ось конкретні приклади, взяті з тодішньої преси. Ще в грудні 1923 року в Галичині було 2655 українських народних державних шкіл: на Волині – 443, на Поліссі – 22, разом – 3120. В той же час утраквістичних шкіл було 2649, а польських шкіл в Польщі загалом – 21806. Однак уже в 1929 році українських народних державних шкіл було тільки 716 (3). Як бачимо з цих статистичних показників, за 6 років кількість українських шкіл скоротилася на 2404.

 

З цього ж друкованого видання довідуємося про те, що на Волині у 1932 році було 742 польські школи, 417 утраквістичних і 5 українських, тобто українські школи становили лише 0,3%, а 15% поляків мали 63,2% своїх шкіл. Одна польська школа припадала на 48 поляків, а одна українська – на 33812 українців. Ця статистика свідчить, що одна польська дитина мала такі ж права, як сімсот українських.

 

Також з газети довідуємось про те, що в 1932 році в Польщі одна державна середня школа припадала на 74000 поляків, 176000 німців і 557000 українців (9).

 

Це також є свідченням того, що в міжвоєнний період окупанти активно полонізували школу на західноукраїнських землях. Така мала кількість українських шкіл, зрозуміло, спричиняла занепад української освіти, а в подальшому могла призвести до знищення її взагалі. Українці, звісно, не хотіли миритися з таким становищем. Право своїх краян учитися українською мовою захищали тодішні українські національні партії. Простежимо, яким чином вони це робили.

 

Щоб зупинити нищення української освіти, легальні українські партії намагалися вести діалог із польською владою. Найактивнішою серед них була УНДО, лідерами якої вважались Д. Левицький, В. Мудрий. Відомо, що в боротьбі проти полонізації підтримували цю партію й інші. Наприклад, як довідуємося із відомих уже досліджень, на нараді партійного активу Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) у с. Басів Кут (Рівненський повіт) влітку 1932 р. посол до сейму М. Матчак зазначив, що близько 300 тис. дітей у Західній Україні взагалі не відвідували школу, а польська влада перетворила українські школи в польські, у зв'язку з чим посли та сенатори від УСРП та УНДО неодноразово зверталися до Міністерства освіти, але відповіді від Міністерства на свої звернення так і не отримали (10).

 

Можемо зробити висновок про те, що спротив полонізації школи намагалися чинити помірковано. Основними формами захисту освіти, які практикували українські національні партії, було проведення народних віч та шкільних плебісцитів. На них збирали підписи батьків за право навчання дітей рідною мовою. У Рівненському, Володимирському, Здолбунівському, Костопільському, Луцькому, Ковельському та Дубнівському повітах влітку-восени 1933 р., як згадується в статті Я. Цецика, було проведено 144 шкільні плебісцити. Автор цієї статті також зазначає, що в Дубнівському, Костопільському, Рівненському та Здолбунівському повітах ініціаторами проведення шкільного плебісциту були партійні організації УНДО та УСРП (11).

 

Польська влада однак не визнала результатів плебісцитів, вважаючи їх проведення незаконним. З цього приводу газета «Діло» писала, що «на практиці це означає ліквідацію на Волині українського шкільництва на всі 100 відсотків» (12).

 

Таким чином, українська інтелігенція, яка входила до складу легальних українських політичних партій УНДО та УСРП значну увагу приділяла справі захисту української освіти від полонізації, а основними формами боротьби за її збереження, до яких вона вдавалася, були організація та проведення народних віч, партійних нарад та шкільних плебісцитів. Із різних матеріалів тогочасної преси довідуємося про те, що в часі проведення таких заходів члени партії збирали підписи українських громадян за право навчатися рідною мовою. Щодо організації та проведення плебісцитів, то, хоч на них і було зібрано певну кількість підписів українського населення Волині за право навчатися рідною мовою, однак їх так і не змогли використати члени проукраїнських партій у парламенті країни, оскільки польська влада не визнала результатів цих плебісцитів, вважаючи їх проведення незаконним (13).

 

З цього можемо зробити висновок про те, що поміркований шлях спротиву полонізації українських шкіл не мав вирішального значення і практично не давав ніяких результатів. Отже, щоб врятувати українську школу, українська інтелігенція мусила вдаватися до більш радикальних заходів. Адже помірковані дії лідерів УНДО Д. Левицького і В. Мудрого призвели до того, що в у 1933-1934 навчальному році на Волині кількість українських шкіл зросла лише до восьми (14).

 

Щоправда, таке незначне збільшення українських шкіл відбулося завдяки рішучим діям членів підпільної Організації українських націоналістів (ОУН) і С. Бандери зокрема.

 

Наші дослідження свідчать, що ОУН, на відміну від УНДО та УСРП, використовувала й радикальні методи боротьби за збереження української державної школи на Волині. Оунівці вирішили покладатися на підтримку людей своєї нації. Вони були впевнені в національній свідомості своїх співвітчизників. Саме це, очевидно, й додавало їм сміливості й рішучості. ОУН провела низку акцій, серед яких і так звана «шкільна акція» – масове знищення шкільних та інших вивісок з польськими написами, вторгнення до шкіл і знищення в них державних гербів, портретів польських королів та президентів, поширення листівок з антипольськими гаслами та закликами до негайного шкільного страйку. У цій акції взяли участь десятки тисяч дітей.

 

З приводу цих подій польський часопис «Бунт Молодих» за 20 грудня 1933 року в статті «П'ять хвилин до дванадцятої» писав: «...Таємнича ОУН – Організація Українських Націоналістів – сильніша від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоб втягнути маси в круговерть революції... Сьогодні вже зрозуміло, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі, а навіть на Волині може вичислити низку сіл, які до недавнього часу були зовсім пасивні, а сьогодні вони прагнуть до боротьби, готові до антидержавних акцій. А це значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила» (15).

 

Процитоване дозволяє нам стверджувати, що агітаційно-пропагандистська робота членів ОУН, підтверджена їхніми радикальними діями, вселяла віру українців у те, що вони зможуть повернути собі свою школу. Така діяльність сприяла й утвердженню революційних настроїв. Разом із тим радикалізм нелегальної організації ОУН тривожив польську громадськість. Польська влада вбачала в ОУН загрозу для своїх дій, скерованих на полонізацію освіти. Такі побоювання поляків не були марними. Адже українські націоналісти активно сприяли й утвердженню проукраїнського товариства «Рідна школа», в усьому підтримували діяльність цього товариства (16).

 

Товариство «Рідна школа», як відомо, протидіяло дискримінаційній політиці польського уряду, спрямованій на обмеження фахового навчання представників національних меншин шляхом утраквізації, а згодом остаточної полонізації державних учительських семінарій.

 

Аналізуючи ті полонізаційні процеси проти українського населення, що відбувались у міжвоєнний період, можемо також стверджувати, що відбувався активний наступ і на православ'я з боку римо-католицької церкви. Кульмінацією в цьому ганебному процесі проти українського регіону стала так звана «Католицька акція» 1938 р., коли по-варварському було зруйновано, за неофіційними даними, 167 православних храмів (17).

 

Водночас із закриттям і руйнуванням українських церков було побудовано нові польські костели. Не допомогло навіть заступництво митрополита Української греко-католицької церкви Митрополита Андрея Шептицького, який надсилав звернення до Ватикану з вимогою припинити окатоличення краю. Все ж частину церков, які перейшли під юрисдикцію УГКЦ, було врятовано завдяки сприянню прихильників української самостійної держави.

 

Поміркований шлях спротиву полонізації з боку УНДО призвів до розколу всередині партії, що, в свою чергу, сприяло зростанню впливу ОУН. Аналізуючи діяльність українських націоналістів у міжвоєнний період, їхню діяльність можна зобразити у вигляді таблиці (табл. 1), де в основі лежать дві течії – радикальна та поміркована.

 

Таблиця 1

 

Поміркований шлях

Радикальний шлях

Головна рушійна сила

УНДО

УВО-ОУН

Основні цілі

Боротьба за самостійну Україну легальними засобами, автономія українських земель у складі Польщі, нормалізація польсько-українських відносин

Незалежна самостійна українська держава з багатоукладною економікою

Основний друкований орган

Газета «Діло»

Газети «Розбудова нації», «Сурма»

Рік заснування

УНДО – 1925

УВО – 1920, ОУН – 1929

Діяльність

Ділова критика політики уряду, зокрема національної політики, організація та проведення народних віч, партійних нарад та шкільних плебісцитів, спрямованих на захист української школи від полонізації

Курси для молоді, заходи, присвячені історичним датам, праця в «Просвітах», «Соколах», спортивних і в інших організаціях; «шкільні акції»; напади, експропріації

Лідери

Д.Левицький, В.Мудрий, Л.Бачинський, І.Макух

Є. Коновалець, С. Бандера,

А. Мельник, Я.Стецько

На кого скерована

На старше покоління

На молоде покоління

Ставлення до місцевої влади

З 1935 року є ініціатором «нормалізації» польсько-українських стосунків

Повне несприйняття, нетерпимість

Кількість прихильників

У 30-х роках згуртовувало навколо себе 3/4 української громадськості Галичини [16]

До кінця 30-х років налічувалося понад 20 тисяч осіб

 

Обидві течії спротиву полонізації, незважаючи на різний характер своїх дій, все ж мали на меті створення самостійної української держави, чим і завойовували велику прихильність українського населення. Аналіз поміркованого та радикального шляхів спротиву полонізації західноукраїнських земель у 1920-х – 1930-х роках засвідчив, що активну роль у боротьбі за українські інтереси відіграли українські націоналісти. Їхні партії чинили дещо по-різному, ставлячи перед собою подібну мету. Діяльність одних партій була скерована на старше покоління, інших – на молодь. Таких партій, до речі, було багато, однак, ми зосередили свою увагу лише на найпомітніших із них.

 

Література

1. Гаврилюк О. Українська історична наука про трагедію православних церков Холмщини та південного Підляшшя 1938 року // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. 2008. Вип. 15. С. 119-124.

2. Комар В. Українське питання в політиці урядів Польщі (1926-1939 рр.) // Український історичний журнал. – 2001. – № 5. – С. 120-127.

3. Пастельжук О. Українські конформістські сили в умовах зростання авторитаризму в Польщі (1935-1938 рр.). // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету. – Вип. 13. – 2007. – С. 100-106.

4. Кульчицький С. Ідеологія і практика українського праворадикального руху у довоєнній Польщі (1920-1939 рр.) // Проблема ОУН-УПА: Попередня історична довідка. – К, 2000. – С. 7-18.

5. Гаврилів І. О. Військове питання в діяльності УВО-ОУН у міжвоєнний період // Вісник Державного університету «Львівська політехніка». № 344: Держава та армія / Відп. ред. Л. Є. Дещинський. – Львів, 1998. – С. 32-40.

6. Лісіна С. О. Офіційні документи ОУН воєнного періоду 1939-1945 рр.: (документознавчий аспект) // Вісник НУ «Львівська політехніка». Держава та армія / Відп. ред. Л. Є.Дещинський. № 541. – Львів, 2005. – С. 87-96.

7. Посівнич М. Воєнно-політична діяльність ОУН: 1929-1939 рр. – Львів, 2010.

8. Ріжне. // Сурма. – 1932. – Травень-червень. – № 56. – С. 7.

9. Там само. – С. 7.

10. Цецик Я.В. Боротьба українського населення за збереження національної освіти на Волині у 1930-х роках // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – Вип. 3. – С. 130.

11. Там само. – С. 130.

12. Діло. – 1933. – 29 листопада. – С. 2.

13. Цецик Я.В. Боротьба українського населення за збереження національної освіти на Волині у 1930-х роках // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. – Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – Вип. 3. – С. 130.

14. Там само. – С. 131.

15. Книш З. Становлення ОУН / З. Книш. – К.: Видавництво ім. О. Теліги. 1994. – С. 92

16. Плитус О. Діяльність бібліотек товариства «Рідна школа» в Галичині в 1924-1939 рр. // Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, бібліотекознавство та інформаційні технології. – 2010. – Вип. 5. – С. 116-121.

17 Макар Ю. Українська холмсько-підляська проблема у внутрішній політиці Другої Речі Посполитої // Україна-Європа-Світ // Міжнародний збірник праць. – 2009. – Вип. 3. – С. 35-36.

 

Сергій Конюхов, аспірант кафедри історії України та етнокомунікації НУ «Львівська політехніка».