Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Спадкоємність московської тиранії: аргументи 1952 року. (Автор: Яців Роман)

опубліковано 21 серп. 2015 р., 10:14 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 вер. 2015 р., 01:27 ]

Чергова хвиля декларацій про «всепереможну любов» московського Кремля до українців, яка сьогодні спостерігається в пропагандистських рупорах Путіна, підтверджує глибоку кризу офіційної доктрини щодо російської агресії в Україні. Вже без труднощів вбачається безпорадність тих писак, які готують своєму кровожерливому лідеру такі собі безневинні промови зі «зворушливими» пасажами на зразок «…у нас общая история, общая культура с общими духовными корнями. Что бы не происходило, Россия и Украина так или иначе обречены на совместное будущее». Це ж треба так вміти сказати, щоб зразу налякати: «совместное будущее…». Як слова якогось історичного закляття… Офіційна Москва продовжує нав’язуватись у спільну історію і культуру, маніпулюючи категорією «духовних коренів», щоб вчергове відмежуватись від іншого спадку, за який вона несе історичну відповідальність.

 

У ментальному і культурно-історичному сенсі в росіян та українців немає спільних духовних коренів – був і є лишень дотичний історичний контекст, який якраз найбільш виразно унаочнює відмінності між культурною тяглістю двох етносів. Претензії Москви на Київську Русь, як доказано численними нефальсифікованими джерелами є безпідставними, натомість вправно використовуються в політиці Кремля уже не перше століття.

 

Насправді ж сучасна Росія є спадкоємницею іншої цивілізаційної парадигми, яку так «яскраво» репрезентували Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга, Йосип Сталін, Владімір Ленін – московської тиранії. Від цієї прикмети найбільше ховалися і ховаються чільники Російської імперії, чи тепер Російської Федерації. Настільки ховаються, що «призабули» навіть прислухатися до своїх відомих мислителів, які відважилися свого часу назвати ці питомі риси російського менталітету.

 

Про це, і не тільки про це, йдеться в публікації 1952 року «Тиранія і росіяни», яка побачила світ на сторінках найбільшого українського часопису поза Батьківщиною «Свобода». За менш як півроку напередодні смерті одного з тиранів – Йосипа Сталіна – доктор Антін Луцьків, член Наукового товариства ім. Шевченка в Америці, в блискучому публіцистичному стилі зумів розкрити сутнісні аспекти означеної теми.

 

Варто наголосити, що автор не керувався бажанням догодити якійсь ідеологічній доктрині, чи ж бо завдати моральної шкоди російській нації з огляду на політичну кон’юнктуру. Мова аргументів вченого (відомо, що д-р А. Луцьків досліджував, серед іншого, наукові погляди М. Грушевського і доволі часто друкувався на сторінках «Свободи») є строго логічною і не носить жодних ознак маніпулювання історичними фактами чи наведеними цитатами російських письменників. Більше того, автор статті намагався сам зрозуміти причини недієвості альтернативних поглядів росіян на неоціненну шкоду, завдану тиранією, зовнішньому іміджу Росії в XX столітті.

 

Нескладно помітити, що цілий ряд спостережень та оцінок А. Луцьківим ситуації в 1952 році майже збігаються з контекстом подій в Україні і в Росії в 2015-му.

 

Ця стаття буде корисною для ознайомлення сучасниками саме зараз, напередодні фіаско політики російського керівництва після окупації українського Криму та розв’язаної війни на сході України. Якою буде Росія після Путіна? Текст талановитого українського публіциста середини XX століття спонукає до роздумів і на цю тему. Для роздумів і для висновків – і не лише українських провідників, а й для молодої генерації росіян, якщо вони хочуть зберегти перспективу цивілізованого життя вже в іншій країні.

 

При підготовці статті до републікації збережено стиль і мовні особливості літературної редакції, з незначною адаптацією до сучасних вимог. Абревіатура ЗДА означає З’єдинені Держави Америки, в сучасній редакції – США. Стаття подається без купюр. В оригіналі з нею можна ознайомитися на сайті газети «Свобода» (архів, 1952 рік, числа 273-277 за 14, 15, 16, 17 і 18 жовтня).

 

Роман ЯЦІВ, проректор Львівської академії мистецтв.

 

ТИРАНІЯ І РОСІЯНИ. (Автор: А. ЛУЦЬКІВ). (1952)

Найяскравішою рисою російської національної вдачі є жорстокість.

Пануюча комуністична меншість в СССР влаштовує собі зручне і вигідне життя за рахунок невпинного спотворення і нищення ось уже двох генерацій. Багатомільйонові жертви концентраційних таборів, а ще більші маси підневільного стандартного совєтського громадянства мусять надриватись, тобто по «ударному», днями й ночами працювати на користь цієї верстви.

 

В крутих політичних поворотах та змінах ленінсько-сталінський прогрес повзе через ночі і дні безоглядного варварства політичної поліції, встановлюючи та закріплюючи все нові форми визиску людини. Невільниками вже побудовано величезні споруди п'ятирічок, канали та перероблено широчезні масиви лісів та безліч лісних матеріялів; а загальною, обов'язковою працею для соціалістичної держави, прикріплено робітників й службовців до підприємств, а селян до колгоспів та радгоспів і уможливлено пляновий визиск поневолених народів.

 

Російський комунізм став школою не для розвитку, а для придушення всіх здібностей і прагнень людини. Та не дивлячись на все це, комуністи там і тепер постійно найбільше бояться вільної людини, і перед її загально визнаваними за кордонами СССР істинами вільного життя замкнули на замок кордон імперії, найбільш жахаючись фактів вільного життя, що заперечують всі їхні теорії. Бо закони суспільного розвитку в вільному світі стали прямою протилежністю комуністичної «державної» логіки, і вони на своїх шляхах розвитку несполучні з примусовими шляхами «закономірності» кремлівських експериментів.

 

Чи ж в системі комуністичної диктатури в СССР хто коли-небудь займався дійсно об'єктивною наукою суспільного життя? Ні, це там ніколи не було справою ні філософії, ні історії, ні економічних наук, ні державної політики. За ввесь 35-ти річний період комуністичних експериментів «об'єктивність» совєтської політичної науки постійно ототожнювалась лише з волею партії, а по ліквідації опозиції і монополізації влад ототожнюється лиш з волею Сталіна.

 

Це сучасність. А як же було на цих теренах в минулому? Послухаймо про це свідчення відомого російського публіциста О. Герцена, який в статті «Прощавайте!» 1-го березня 1849 року в Парижі писав: «…У нас особа завжди була придушена, поглинена, не намагалась виступити. Вільне слово у нас завжди вважалось за недозволену різкість, самобутність — за змову; людина пропадала в державі, зникала в общині. Переворот Петра 1-го замінив застарілу поміщицьку управу Росією европейським канцелярським ладом; все, що можна було перенести з муніципально-вільної Голяндії в країну общинно-самодержавну, все було перенесене; але неписане, морально стримуюче владу, інстинктивне признання прав особи, прав думки, істини не могло перейти і не перейшло. Рабство у нас збільшилось з освітою; держава росла, поліпшувалась, але особа не вигравала; навпаки, чим сильніше ставала держава, тим слабіше особа. Європейські форми адміністрації і суду, військового і громадянського влаштування розвинулись у нас в якийсь то дивовижний, безвихідний деспотизм.

 

Коли б Росія не була така простора, коли б іноземна побудова влади не була так смутно влаштована і так безладно виконана, то без перебільшення можна сказати, що в Росії неможна б було жити ні одній людині, скільки-небудь розуміючій свою гідність.

 

Розбещеність влади, не зустрічаюча ніякої протидії, доходила декілька разів до такої розгнузданості, що цьому не було нічого схожого ні в якій історії.

 

…Сп'янілість самовладою опановує всіма щаблями знаменитої ієрархії в чотирнадцять щаблів. В усіх діях влади, в усіх відношеннях вищих до нижчих проявляється нахабна безсоромність, нагла хвастливість своєю безвідповідальністю ображуюча свідомість, що особа все стерпить… так, як вся Росія нарешті повірила, людей можна продавати і перепродувати, і ніколи ніхто не спитав, на якій законній підставі все це робиться, ні навіть ті, котрих продавали.

 

Влада у нас впевненіша в собі, вільніша, ніж в Туреччині, ніж в Ірані: її ніщо не зупиняє, ніяке минуле; від свого вона відмовилась, до европейського їй нема справ; народність вона не поважає, загальнолюдської освіти не знає, з сучасністю вона бореться. В минулому врешті решт уряд соромився сусідів, учився в них; тепер він вважає себе покликаним бути прикладом для гнобителів, тепер він повчає.

 

Ми ж з вами бачили саме страшний розвиток імператорства. Ми виросли під терором, під чорними крилами таємної поліції в її пазурах; ми спотворились під безнадійним гнітом і вціліли так сяк».

 

Так виглядало становище в імперії сто років назад. І трохи пізніше російський вчений і публіцист М. Чернишевський, характеризуючи російську націю, писав: «Жалюгідна нація, нація рабів, зверху до низу – всі раби». Ця характеристика всюди промовчується росіянами, не через її сумнівність, а через її безапеляційну істинність. В ній знаходимо й ключ до пояснення, чому так легко раби царської імперії стали рабами Сталіна і по роках нещадної війни з іншими неросійськими народами (грузинами, білорусами, українцями і ін.) по знищенні їхніх самостійних демократичних урядів, запровадили комуністичне рабство на всіх теренах імперії, а тепер уже розширюють його далі на терени Центральної Европи та великої частини Азії.

 

Російська нація, керована деспотичними урядами (царським і комуністичним), показала людству нечувані в світі масові страти, жахливі катівні жандармського управління та МВД, урядово організовані жидівські погроми та різню провокаційно натраплюваних національних меншин, й плановане урядом, масові винищення голодом більших і менших народів імперії.

 

Нема сумніву, що російський імперіалізм багатьох своїх цілей як в минулому, так і тепер не досягав і не досягає, але він з успіхом здійснює все можливе для нього, він завжди готовий до нових і нових загарбань, щоб ще більш розширитись, щоб Російську імперію зробити ще могутнішою. В системі безконечного погноблення російською державністю поневолені народи протягом 35-ти річного перебування під комуністичним управлінням в задоволенні свої потреб стоять на значно нижчому рівні від тварин, бо вони більше ніж тварини, звірі та комахи страждають від голоду, холоду, обмежень пересування, діяльності й творчості. Рабство там стало суттю життя, внутрішньою закономірністю саморозвитку імперії, і хоч люди так як і всюди народжуються для того, щоб бути вільними, та їм весь час доводиться бути тільки рабами.

 

Сучасний СССР — поліційна держава, де насиллю віддається перевага над всім. Тому там потрібно завжди проводити різницю між урядом, державним народом і поневоленими бездержавними народами, бо сучасні національні республіки СССР – це лише своєрідне маскування імперії. Обезправлена людність там ніколи не може цілком відповідати за дії уряду. В Москві за народи і від народів за давніми традиціями, завжди говорили і до цього часу говорять лише тирани. І коли десятки мільйонів народних мас багато років тримати лише в фальшивій інформації, навчати в світі викривленої науки та виховувати на підвалинах хижацької моралі, то така людність, звичайно, — вся не стане негідниками і брехунами, але потворний вплив на неї існуючої державности, позначиться як на її світогляді, так і на взаємин[ах] з іншими народами.

 

Такі довгочасні умови життя і виховання росіян, зробили з них зручне знаряддя тиранії, що допомагає кожному тиранові, що ними заволодіє. І не випадково, а на підставі ґрунтовної обізнаності гетьман Б. Хмельницький триста років тому схарактеризував росіян так: «Всі ранги і народ – неграмотні… а дикістю перевищують дикунів. Не зважаючи на темноту і грубіянство вони відзначаються зарозумілістю».

 

А шведський король Карл X в ці ж само часи, торкаючись взаємин українців і росіян говорив, що «Москалі не стерплять вільного народу».

 

Знаючи добре духові і побутові особливості росіян, Сталін використовує їх для розширення володінь сучасної Російської імперії і не скупиться на слова для їх захвалювання. Так, по закінченні ІІ-ої світової війни, на бенкеті в Кремлі на честь командного складу Совєтської армії 24-го травня 1945-го року Сталін, проголошуючи тост, сказав: «…Я п'ю перш за все за здоров'я російського народу тому, що він є найбільш видатною нацією серед всіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Я підіймаю тост за здоров'я російського народу тому, що він заслужив в цій війні загальне визнання, як керівна сила Радянського Союзу серед народів нашої батьківщини. Я піднімаю тост за здоров'я російського народу тому, що в нього ясний розум, стійкий характер і терпіння. У нашого уряду було не мало помилок; були у нас моменти відчаю положення в 1941-1942 pp., коли наша армія відходила, залишаючи рідні нам села і міста України, Білорусії, Молдавії, Ленінградської області, Прибалтики Карело-фінської республіки — залишили тому, що не було іншого виходу. Інший нарід міг би сказати своєму урядові: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який заключить мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій. Але російський нарід не пішов на це, бо він вірив в вірність політики свого уряду і пішов на жертви, щоб забезпечити розгром Німеччини. І це довір'я російського народу радянському урядові стало тією рішаючою силою, котра забезпечила історичну перемогу над ворогом людства — фашизмом. Спасибі йому, російському народові, за це довір'я! За здоров'я російського народу!»

 

Сталін назвав росіян великим народом і так їх наказує звати всім йому підлеглим іншим народам. Це він вжив з розрахунку, щоб через захвалювання росіян поширити і зміцнити свою популярність як їхнього вождя, а також глибше переконати їх, що їм, власне, нічому вчитись у інших народів і нічого там шукати, бо все, що варте уваги замилування, росіяни мають в себе як великий народ. Тому тепер Сталін всюди вимагає від інших народів постійно і уважно вчитись у росіян російському революційному розмахові.

 

Хто був в СССР, а особливо в РСФСР і знає з повсякденного життя советську дійсність, то той не може заперечити, що, в системі сталінської тиранії, росіяни часто теж не можуть почувати себе щасливими. Обставини їхнього політичного і державного життя протягом століть принесли їм теж значні невигоди та шкоди, що особливо виявляється в незмінно існуючій там системі тиранії. Маючи цілеспрямований і з нахилом до фанатизму характер, росіяни щиро і з усією серйозністю сприйняли для свого вжитку систему тиранії, що траплялось в далекому минулому і з іншими народами. Коли сусідні росіянам народи лише іноді і в значно меншій мірі вдавались до тиранії, не проявляючи при цьому ні фанатичної засліпленості, ні довгочасної вольової твердості в цім, то росіяни, навпаки, завжди тримались її послідовно, нищучи не лише інші народи, але і себе духово і морально, в суспільному житті та культурі і утворили таку тиранію, що український народ устами свого генія Т.Г. Шевченка про неї сказав: «Москалі і світ божий в путо закували».

 

Усі надбання російської державної тиранії завжди підпирались такою національною особливістю росіян, як традиційна безоглядна жорстокість. Про цю жорстокість відомий російський письменник М. Горький, 1923 року, в статті «Російська жорстокість» писав так: «…При цьому треба зауважити щодо російської жорстокості: на ній не помітно абсолютно ніякого поступу, їх форми залишились незмінні.

 

На початку 17-го століття уживали таких тортур: рот жертви наповнювали порохом, який опісля запалювали; жінкам просвердлювали груди, а через рот перетягали мотуз, за який потім жертви вішали.

 

В 1918 і 1919 pp. робилось те саме на Дону. На Уралі червоні й білі катували свої жертви так довго, аж поки наступала смерть. Мені здається, що найяскравішою рисою російської національної вдачі є власне жорстокість, як гумор – англійської. Це спеціальна жорстокість, а одночасно і вигаданий холоднокровно мірник для степеня витривалості і опору в муках, яких може осягнути людина; свого роду проба опірної та життєвої сили.

 

Найцікавіша риса російської жорстокості – це її чортівська фінезія, її, я сказав би, естетична вишуканість. Не думаю, щоб ці особливості можна пояснити такими словами, як «психоза», «садизм» або подібними. Бо в суті речі нічого вони не пояснюють. Наслідок алкоголізму? Але я не думаю, що російський народ був би більше отруєний алкоголем, як інші европейські нації. Хоч усе ж треба визнати, що вплив алкоголю на психіку росіянина особливо фатальний, бо цей народ відживлюється гірше як інші.

 

Говорю тут не про жорстокість, яка виявляється спорадично, як вибух хворої або переверзної душі. Це винятки, що можуть цікавити лікаря-психіятра Тут я говорю про масову психологію, про народню душу, про масову жорстокість».

 

І переходячи до недавніх її виявів, М. Горький продовжує: «Ось відділ полонених старшин, цілковито роздягнених. З плечей витято їм кусники шкіри, завширшки як наплічник, а на місце зірок повбивані цвяхи. Потім повирізувано їм на ногах пояс шкіри в формі козацьких червоних лямпасів. Ця операція ввійшла поволі в загальний ужиток і називалась «вбиранням уніформи». Певно, що вона вимагала багато часу й точності. Подібні і ще гірші злочини ставали чимраз частіші в останніх роках у Росії.

 

Котрі з них жорстокіші – білі чи червоні? Поправді, і ті й ті щодо цього рівні, бо і ті й ті – росіяни. А коли йде про степінь жорстокості, то з певністю можна сказати, що ті найбільш жорстокі, які мають найбільше енергії і влади в руках». І далі розгортаючи характеристику цієї національної особливості росіян, він продовжує: «Коли вже говорити про російську жорстокість, то не можна поминути мовчанкою жидівські погроми. Факт, що ці погроми організувались в порозумінні з дурнуватими представниками влади, нічого й нікого не виправдовує. Ці дурні й каналії, які дозволяли вбивати й грабувати жидів, не наказували їх мучити, ґвалтувати жінок, вбивати дітей, заганяти в людські голови цвяхи. Всі ці криваві страхіття йшли з інстинкту у самих мас».

 

Запаморочення росіян в сучасній комуністичній системі тиранії без сумніву найбільш щире, безоглядне. І в цій серйозності та щирості сприйняття тиранії – шкідливих і фальшивих принципів суспільного розвитку виявляється найповніше як їхній соціяльний та національний характер, так і вся та велика шкода, яку вони чинять тепер вільним народам світу, стоячи на службі комуністичним цілям, замість здійснення істинних цілей демократичного життя.

 

Тому числити на внутрішню протикомуністичну революцію росіян це абсолютно нереальна справа, не варта уваги тверезих політиків.

 

Коли ж в деяких колах ЗДА чи західньо-европейських країн такий розрахунок в наші дні і виявляється, то це лише недолуге політичне мрійництво, занадто шкідливе в своїх наслідках, бо росіяни в СССР єдині серед всіх народів в найменшій мірі почувають себе погнобленими, бо це ж не чужа, а їхня, Російська імперія. І коли їхнє сучасне становище в цій імперії з погляду вільного громадянина ЗДА виглядає як погноблення, то для багатьох росіян це так не є і для пояснення цього становища для них цілком досить і тепер сталінового запевнення, що це лише «труднощі росту», а тому Сталін для них лишається надалі найвизначнішим борцем за їх волю та державну незалежність.

 

Не враховуючи цієї політичної істини, деякі кола в ЗДА та інших країнах продовжують спиратися тільки на росіянах – антикомуністах, цілковито ігноруючи без сумніву послідовну демократичну антикомуністичну діяльність неросійської еміграції. Та наперекір цьому всьому, минула боротьба проти російської тиранії, як і сучасність переконливо свідчать, що повалення цієї тиранії неминуче почнеться на теренах поневолених імперією народів, запорукою, чого є невпинні масові виступи та значні успіхи там в збройній і «мирній» боротьбі з комуністичною тиранією. А звідси стає також цілком певним, що ці ж народи своїм визволенням вкажуть нарешті шлях російському народові як позбавитись своєї власної, закам'янілої в віках, незмінної підневільності.

 

А поки що СССР – країна насилля, терору, фальшивої подвійності та політичних потвор і примар, бо там за політичними назвами, подібними до вживаних у вільних країнах, американець не знайде тієї політичної суті, що він знаходить за цими поняттями в своїй батьківщині. Поняття: демократія, воля народу, державна конституція, партія, журналістика і т. п., які мають у вільних країнах тотожний зміст, в СССР набули прямо протилежне значення. А поряд з цим проповідується для кожного обов'язкові вимоги – задовольнятись всім в найменшій мірі вимог від держави і без будь-яких зручностей. Тому там совєтських громадян весь час відучують від потреб зручного мешкання, від добрих засобів сполучення, від якісних товарів, від порядного одягу та від достатньої їжі.

 

Сьогодні російський нарід одні обвинувачують, другі без міри захвалюють, а треті лише намагаються його ролю об'єктивно зрозуміти в сучасній складності історичної фальсифікації і публіцистичної дезінформації так широко розповсюдженої в світі як кремлівською пропагандою, так і російською імперською еміграцією.

 

Сучасна провідна російська імперська меншість не історична випадковість, а лише своєрідний, глибоко закономірний вислід з історичної спадщини розвитку імперії, і її світогляд та державна практика так само як і попередників склались на крові і кістках поневолених, на обмежуванні до здичавіння погноблених ними народів. Деспотизм провідної імперської меншості Росії з’являється найтрагічнішим виявом сучасності, бо власне ця меншість як в СССР, так і поза його кордонами спотворює досягнення державної творчості в сучасному демократичному світі. Зокрема сучасна кремлівська тиранія, далека від турбот за задоволення справжніх потреб поневолених, весь час безоглядно обвинувачує їх в нерозумінні суті комуністичного прогресу, а при цьому ще в ліні, безпечності та безвідповідальності й примушує продовжувати запляновану нею антинародну будову комунізму, залишаючись натхненницею кремлівських імперських експериментів і при цім же намагається перед некомуністичним світом показувати себе єдиною прогресивною силою людства.

 

Ні в Тбілісі, ні в Мінську, ні в Києві ніколи б не затримався надовго в управлінні державою такий тиран як Йосиф Сталін, коли б навіть якісь незалежні від цих народів обставини і спричинили його появу, бо за громадськими, державними та духовими традиціями цих народів – це не можливе. А те, що Сталін досяг в розширенні і зміцненні комуністичної тиранії, стало цілком закономірно можливим в Москві. В своїй довгій історії, Москва зареєструвала не одно катування і знищення провідників боротьби проти тиранії, зате в її реєстрах відсутні записи про знищення тиранів, тому, що вони були там завжди тільки переможцями.

 

Сталінове вихваляння росіян перед іншими народами дало велике відживлення для великодержавницьких націоналістичних кіл російського імперіалізму як в СССР, так і поза його кордонами. Останні 35 років російських націоналістів нічому іншому не навчили, і вони ще настирливіше домагаються лише одного – берегти і зміцнювати неподільну велику Російську імперію. Ще так недавно ми були свідками широкого імперського еміграційного руху серед росіян за повернення до СССР в колах російської еміграції з 1917-1920 pp., особливо в Европі. І хоч цей рух за безпосередню творчу участь в будівництві змодернізованої Російської імперії зустрів законний спротив з боку західньо-европейських урядів і примушений тепер іти на спад, та відгук цього продовжується й тепер в непослабленій активності імперських журналістичних кіл а все це разом показує, що розрахунок кремлівського «вождя» не був помилковим і дає відповідні наслідки.

 

Досконалим зразком завершення політичних шукань представників такої російської еміграції був широко відомий в СССР письменник О. Толстой, котрий на початку захоплення комуністами влади в Росії втік на еміграцію, а потім, коли звідти побачив, що імперія не розвалилась, а, навпаки, ще успішніше далі розширюється та міцніє, хоч і не під трикольоровим прапором царської династії Романових, а під червоним ленінським, після п'ятирічного перебування за межами СССР (1918-1923 pp.) повернувся назад і всі свої сили та літературні здібності віддав на зміцнення імперії, пишучи роман про «славну» діяльність тиранів на московському престолі як в минулому, так і тепер: повість про Івана Грізного, роман «Петро І.», роман «Хліб» про Сталіна і тому подібне. В особі О. Толстого найбільш типово виявилась сучасна панівна тенденція в розвитку імперської інтелігенції, представників російського імперіалізму, творців сучасного офіційного кремлівського світогляду, і вся та легкість, з якою весь час відбуваються різноманітні політичні поєднання на ґрунті російського імперіалістичного світогляду всіх захисників Російської імперії, починаючи від найзапекліших комуністів і кінчаючи рештками дворянства на еміграції.

 

Ні, не про «велич» потрібно тепер говорити росіянам, не про «славу» сучасного їхнього життя, а про жалюгідне животіння. І поки там замість вільної людини буде перебувати «совєтська проста людина», а вільне від комуністичної системи деспотизму виховання молоді і народу буде заборонене та будь які прояви незалежної людської думки й почуття за урядовими розпорядженнями невпинно спотворюватись, за таких умов росіяни будуть і надалі лишатись великою загрозою вільним людям та їх демократичній державності. Лише той може бути тепер дійсним другом росіянам, хто допоможе їм збагнути весь розмір їхньої відсталості і допоможе їхнім прозрілим людям стати на принципах послідовного демократизму, стати до боротьби проти комуністичних тиранів, жорстоких і поки що єдиних власників їхньої душі і тіла.

 

Лише тоді, коли росіяни позбавляться імперіалістичного світогляду та його пережитків та сповняться любов'ю до волі й бажанням до свого визволення, а разом з тим і до звільнення погноблених ними багаточисельних інших народів, тільки тоді вони матимуть підставу на належне визнання і повне співчуття від прогресивних народів світу. Бо не може бути вільним і поважаним іншими народами той народ, який на крові й сльозах інших, погноблених ним народів будує свій добробут.

 

Не можна заперечувати пригноблення комуністичною тиранією значної частини працюючих мас російського народу, проти якої неминуче всім народам світу доводиться, а ще більше доведеться боротись, так само як незаперечним лишається й те, що російські комуністичні і антикомуністичні, але імперіалістичні пляни і прагнення найглибше закорінені в самим же росіянах, а не в завойованих і поневолених ними народах. І власне тепер настав найвищий час про все це найширше освідомити всі народи. Не можна цілком ототожнювати сучасну кремлівську владу з росіянами, бо всюди ж відомо, що серед них наявна певна опозиція сталінським можновладцям і їх політиці, але також нема жодних підстав на те, щоб росіян прямо протиставляти як ворогів їхнім «совєтам» (державній владі), бо ж вони були її найбільш активними творцями та захисниками протягом останніх тридцяти п'яти років.

 

Росіяни несуть на собі тепер найбільшу вину перед великою родиною народів світу за ті злочини, які вчинили їхні люди, особливо протягом останнього тридцятиріччя. Це ж росіяни, переслідувані манією своєї вищості і месіянського провідництва над людством, саме тепер найбільше допомагають Кремлеві в виконанні поставленої ним цілі – розвалити сучасний суспільний лад в світі і замінити його комуністичним деспотизмом.

 

Коли б росіяни, як єдиний державний нарід імперії в боротьбі за знищення самостійної державності інших народів, не дали підтримки Ленінові і Сталінові, Єжову і Берії чи багатьом окупаційним «вождям» Постишеву і Дімітрову, Грозі і Царенкевічу, Готвальду і Ракоші і їм подібним, підтримки політичної та збройної, то державна практика цих ставлеників Кремля була б з самого початку засуджена на невдачу, і мільйони жертв червоного терору жили б і досі серед нас, серед сучасного творчого людства.

 

Це ж росіяни, керовані комуністами, внесли в відносини людей як в СССР так і в сателітних країнах отруту масового шпигунства, масових доносів, створили сотні тисяч фальшивих свідків, які готові кожної хвилини посвідчити проти того, кого їм вкажуть і що накажуть комуністична партія та політична поліція. Це ж в взятих під контроль комуністами пресі, радіо, школах, церквах, клюбах, курсах, – силами їхньої інтелігенції штампують з людей бездушні, автоматичні механізми, здібні без вагань виконувати всі накази Сталіна.

 

Знавець російського народу, згадуваний уже відомий російський публіцист минулого століття О. Герцен в статті: «Московський панславізм і російський европеїзм» ще в 1850 році писав про росіян так: «Чи можна собі уявити які здібності, перебуваючі в російському народі, здібні розвинутись при наявності рабства, пасивного послуху, петербургського деспотизму? Довге рабство – не випадкова річ: воно, звичайно, відповідає якомусь-небудь елементові національного характеру. Цей елемент може бути поглинений, переможений іншими елементами, але він здібний також і перемогти. Коли Росія може миритися з існуючим ладом речей, то вона не буде мати майбутності, на котру ми надіємось. Коли вона буде і далі йти по петербурському шляху або ще повернеться до московських традицій, то вона не буде мати другого покликання, як накидатись на Европу, як напівварварська, напіврозбещена орда, руйнувати цивілізовані країни і, накінець, загинути серед загальної руїни».

 

Передбачення О. Герцена в великій мірі здійснюються і ще раз підтверджують про певну відповідальність росіян – єдиного державного народу в СССР як за свій уряд та його діяльність, так і за своє народне національне поводження. І не дивно, що на адресу цього народу з такими властивостями та здібностями на 35-му Евхзаричному Конгресі Римсько-Католицької церкви 28 травня 1952 року, кардинал Спельман сказав, що: «…Існує відірвана з прив'язу убивця-нація, вперто спотворююча великі і малі нації своїми фальшивими чудесами». І поряд з цим на адресу цього народу світ ще недавно чув і подяку Сталіна за те, що ця нація в найкритичніші роки 1941-1942 для сталінської тиранії без протестів і замахів на неї залишилась їй традиційно до кінця вірною і, навіть, пішла на великі жертви, щоб її зберегти.

 

Звичайно, підхід кожної особи з російського народу мусить бути індивідуальний, бо міра вини кожного може бути зрозуміла лише у співвідношенні до інших з цих людей, та у ставленні до писаних і неписаних, але загально визнаваних законів людяності та народного життя. Скільки уже тепер серед совєтських вищих урядовців, які в переважній більшості складаються з росіян, є таких, які, за їх, вже відомі світові злочини, давно носять на собі вирок смерті, ще, на жаль, не приведений до виконання. Поки ж що людство чекає на рішення проблеми російсько-комуністичної тиранії, світової проблеми. Але як довго так триватиме? Це нікому невідомо. Все ж цілком певним уже залишається те, що провідні кремлівські злочинці, організатори і натхненники комуністичного деспотизму від засудження тепер уже на Землі нікуди не втечуть.

 

І коли ще так недавно, за кордонами СССР, в повоєнній Німеччині іноді доводилось зустрічатись на вулицях як з уніформованими по військовому, так і в цивільному одязі різноманітними чиновниками совєтських репатріаційних військових місій, журналістами і їм подібними агентами совєтської розвідкової служби, які продовжують ретельно виконувати службу тиранії, тоді мимохіть насувалось питання: чим, власне всі оці совєтські активісти іноді заслуговують певну увагу до себе з боку чужинців? І після сумнівів і міркувань, погоджуєшся лише з одним, що всі вони за кордонами СССР затримують на собі іноді увагу іноземців лише своїм зовнішнім людським образом, що його ще в Кремлі не спромоглись переробити, бо за свій внутрішній зміст, коли б він ширше був відомий іноземцям, вони заслуговують лише огиду.

 

Лиш вільні від рабовласницьких та людоненависницьких традицій і звичок, вони будуть прийняті серед вільних народів як рівноправні сучасники. А ті, теж не малочисельні маси комуністичних гнобителів і їм подібних антикомуністичних великодержавних російських імперіалістів, всі ці невтомні руїнники сучасного демократичного світу та їх підтримувачі залишаються ворогами, прогресивного людства, і боротьба проти них вільних народів буде продовжуватись аж до повної їхньої поразки в СССР й цілковитого розкриття, здемаскування і знешкодження поза кордонами комуністичної деспотії.

 

Тепер, коли в багатьох країнах світу підводяться підсумки кривавої історії Російської імперії, демократичним народам стає цілком ясно, що росіяни як народ, зручно використовуються тиранами для зміцнення свого панування, – тож об'єктивно не мають підстав на посідання провідного місця в світовому політичному і господарському житті. І після знищення сучасного російського комуністичного тоталізму, вони будуть примушені взятись за самоочищення та перевиховання своєї духовости, а поряд з цим і за піднесення матеріальної забезпеченості свого народу до рівня демократичних народі ЗДА та Західньої Европи.

 

Невдала гра ролі народу «визволителя» закінчується. На довгочасному політичному іспиті історії, російський державний провід протягом багатьох генерацій був завжди глухим та чужим до потреб вільної людини, не виявив державної зрілості та відповідності до дійсних народних потреб.

 

Ці рядки не написані для проповіді ненависті до росіян, а лише для об'єктивного освітлення сучасного стану, цього єдиного державного народу в СССР, народу, якого комуністична державність з'являється прямим наслідком його незмінних багатовікових державних, політичних та національних традицій. Цей об'єктивний висновок історії жодний політик (за виключенням політиканів) не може випускати з свого погляду в оцінці російських справ зокрема, чи справ східньо-европейської політики взагалі. Відкинення ж цього найважливішого висновку історії Російської імперії буде завжди кожного заводити або в нетрі політично загрозливих імперських фантазій російського еміграційного лібералізму, або до симпатій та підтримки сталінської тиранії, але ні в якій мірі не дасть нікому змоги триматись на позиціях єдиного творчого прогресивного політичного курсу сучасності – послідовного демократизму.

 

Опубл.: Свобода. – 1952. – Ч. 273 (14 жовтня); 

Ч. 274 (15 жовтня);  Ч. 275 (16 жовтня); 

Ч. 276 (17 жовтня); Ч. 277 (18 жовтня).