Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Смерть Станіслава Говорухіна (Автор: Десятерик Дмитро)

опубліковано 26 черв. 2014 р., 12:04 Степан Гринчишин   [ оновлено 9 лип. 2014 р., 09:52 ]

Газета «День» від 26 червня 2014 року

 

 

  

Сьогодні в «Записках» не буде новин із Московського кінофестивалю або спостережень за російською буденністю, хоча, безумовно, якимось чином кіно і Росії цей текст стосується.

 

Валентина Бардакова – українка, яка живе в Нью-Йорку. Разом із друзями та однодумцями вона організовує акції протесту проти агресії Росії в Україні; ці пікети неабияк потріпали нерви путінським улюбленцям Гергієву, Співакову, Мацуєву, які підписали свого часу звернення на підтримку політики Кремля, а потім приїжджали з гастролями до Нью-Йорка.

 

В Інтернеті вже кілька днів поширюється інформація про те, що на Валентину та її чоловіка напали члени знімальної групи Станіслава Говорухіна. Щоб з'ясувати, що ж таки сталося, ми звернулися безпосередньо до Валентини.

 

«Це сталося 14 червня в Таллінні. Це день національної жалоби Естонії: 73 роки тому радянська влада вчинила злочин проти людяності, депортувавши з Естонії 10 тисяч людей. У ті роки були також депортовані тисячі українців, зокрема мої родичі постраждали від депортації. Ми з чоловіком взяли участь у жалобних заходах біля пам'ятника «Лінда».

 

Того ж дня з новин ми дізналися про трагедію, яка сталася в Україні: було збито літак з 49 українськими військовими. Ми були приголомшені тим, що трапилося, і вирішили покласти квіти й запалити свічки в пам'ять про загиблих.

 

На плечах у мого чоловіка лежав український прапор, у мене в руках були жовто-блакитні квіти. Дорогою до церкви ми несподівано побачили знаменитого режисера Станіслава Говорухіна, який відпочивав у компанії людей на літньому майданчику біля якогось готелю. Вони сиділи за столом, випивали – на столі стояла пляшка і чарки. Вже стемніло, на майданчику, крім них, нікого не було.

 

Ми підійшли, і я звернулася до Говорухіна з питанням, навіщо він підписав лист на підтримку анексії Криму. Говорухін не відповів, лише мовчки посміхався, не випускаючи з рота свою люльку. Замість нього почали говорити його товариші. Я просила поважати метра і дати йому відповісти, але вони не хотіли цивілізовано вести розмову, постійно перебивали, сипали образами: «фашисти», «нікчеми», «хто ви такі, щоб чіплятися до генія?», «ти п'яна, йдіть звідси!»

 

Було неприємно і водночас дивно чути «фашисти»на нашу адресу від людей, які представляють культурний світ Росії, тим більше, що наші рідні були вбиті на фронтах Другої світової війни.

 

Крім цього, знайомі Говорухіна висловили такі думки: «Крим завжди був російським», «Донбас – це Росія», «американці тупі» тощо.

 

Я говорила про те, що Говорухін, підписавши цього листа, несе персональну відповідальність за розпалювання ненависті і смерть людей, як українців, так і громадян Росії, які воюють на території України. Він не реагував на мої заяви і запитання, тільки цинічно посміхався. А при згадці про Голодомор його посмішка змінилася сміхом. Федір Добронравов, актор серіалу «Свати», підтримав метра гучним реготом. Ми вирішили закінчити цю безглузду розмову й піти. Я викрикнула на прощання: «Ви всі путіноїди, і Путін ваш х***ло!»

 

Добронравов окликнув нас і запропонував повернутися. Коли ми підійшли до нього, він схопив мого чоловіка за горло і запропонував з'ясувати стосунки один на один. Двоє інших допомогли Добронравову повалити чоловіка на землю і почали його бити. Я намагалася захистити чоловіка, але мене відтягли і тримали, щоб я не змогла йому допомогти. Якоїсь миті з готелю вийшов охоронець, і я крикнула йому, щоб він викликав поліцію. Але він на моє прохання не відреагував. Пізніше, відповідаючи на запитання поліції, він сказав, що нічого не бачив і не чув. Я роздивилася прізвище на його бейджі – Козлов.

 

Поліцію викликав випадковий перехожий. Його поява поклала край побиттю. Двоє нападників втекли в невідомому напрямку. Поліцейські, які приїхали на виклик, запитали нас про подію, допитали охоронця готелю, взяли письмові свідчення як мінімум в одного з нападників, а так само у людини, яка телефонувала в поліцію. У дільниці у нас взяли свідчення і сфотографували побої. Пізніше ми звернулися в госпіталь за медичною допомогою і оглядом завданих травм. У результаті зустрічі з «діячами культури» у мене зламано палець, а у чоловіка множинні гематоми. Що було далі і чи був хтось затриманий, ми не знаємо. Поліцейські пообіцяли нам, що передадуть справу слідчому.

 

В Інтернеті я знайшла інформацію про те, що зараз Говорухін знімає в Таллінні фільм «Кінець прекрасної епохи», в якому одну з головних ролей грає Добронравов. На фотографії знімальної групи з сайта фільму я і мій чоловік впізнали ще одного з нападників».

 

Додати тут особливо нічого, крім сакраментального «чомусь я не здивований». Говорухін, який розповідає, як він тяжко страждав під націоналістичним гнітом під час роботи на Одеській кіностудії в 1960-1980 роках, це просто смішно. Говорухін, який підтримує війну проти України, ірже, як кінь, із загибелі мільйонів людей, заохочує звіряче побиття опонента, а потім у коментарі «Комсомольской правде» нахабно і невигадливо бреше про подію – це навіть не мерзотник (що очевидно), це просто нежива біологічна матерія, тобто – труп. Той, хто говорить дурниці, курить люльку, – давно зомбі, який згнив зсередини. Такий же зомбі, як і ті убогі з його свити, що били втрьох одного.

 

Мертві хапають живих. Відповідно, те, що відбувається в Росії, можна назвати також у суто кінематографічному стилі – ніч живих мерців. Багаторічна ніч, в якій мрець Говорухін і йому подібні знімають бездарні речі для таких же, як він, мертвих глядачів.