Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Слухаймо мудрих – людей і націй! Будьмо вірні Україні!. (Автор: Вовканич Степан)

опубліковано 10 лист. 2018 р., 06:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 10 лист. 2018 р., 06:33 ]

Сьогодні наш гість – Степан Вовканич, доктор економічних наук, професор. Заслужений діяч науки і техніки України, провідний науковий співробітник ДУ «Інститут регіональних досліджень ім. М.І. Долішнього НАН України».

 

Степан Йосипович – депутат №1 в тепер уже історичному списку Львівської обласної Ради 1-го демократичного скликання, яка під керівництвом тодішнього її Голови – В. М. Чорновола започаткувала чисельні новації з розбудови незалежної України. Ця Рада була унікальною, її Львівщина ні за кількісним і якісним складом, ні за чесністю виборів та довірою виборців – навряд чи колись іще матиме. На початку 90-х років минулого сторіччя новини з її засідань вислуховувалася з такою ж увагою, як нині із фронтів ООС на сході України.

 

Він після закінчення каденції Ради в 1994 році не став далі балотуватися, однак, не полишив працю над проблемами українського державотворення, його духовно-інтелектуальними засадами, зокрема розробляти складові Української Національної Ідеї (УНІ). А яка іще інша, окрім, Української, національна ідея впродовж століть так глибоко занурюється в нетрі стратегічних проблем, що конче потребують й нині світового розв’язання і допомоги цивілізованого людства? Які чомусь так важко розв’язуються?!

 

Про це та про розмаїті людсько-політичні фронти, що опанували світ і Україну, передовсім, й розмовляємо (і вже не перший раз) з людиною, яка живе Україною і виразно бачить, як вирішувати «фронтові» світові проблеми, – насамперед стосунки з московськими «миротворцями», розмовляє з гостем письменник і журналіст Богдан Залізняк.

 

Перепрошуємо читачів за можливо, надто науковий дискурс розмови, але до цього спонукає ґенеза нашої Національної Ідеї, а ще більше – складні процеси її втілення. У тім, спільнота має завжди думати, а замислившись над долею українській нації, ефективніше і швидше реалізувати її споконвічну мрію – розбудувати справді національну державу.

 

З.: Почнемо, як кажуть, з простого. Свого часу всесвітньо відомий український вчений з Харкова Юрій Шевельов виокремив серед найбільших ворогів України трьох: Москву, український провінціалізм і кочубейство…

В.: Перепрошую, але це не прості рефлексії. Це історичні віхи глибокої взаємопов’язаності нашого (і не тільки нашого) державного упаду. Байдужість суспільного загалу до геніальних думок, глобальних пропозицій, голосно висловлених мудрими особистостями, – чи не найбільше мене нині тривожить. Особливо до ідей, актуальних для України; коли їх не те, що не розуміють, заперечують, а, на жаль, гонорово-нерозумні сучасники – показово ігнорують. Нібито, окрім їхніх напрацювань, нічого цінного до них – не було. Натомість далі наступаємо на ті ж самі граблі, повторюємо помилки попередників, про які, власне, альтруїстично переживаючи за Україну, не раз вже нас попереджали високочолі інтелектуали, справжні мислителі, духовні праведники, які без галасливого потоку слів скромно і важко трудилися. А ми знову набиваємо гулі не тільки собі, а закривавлюємо Неньку. Від неуваги до патріотичних предків – нещастя сучасникам, усій країні, загибель героїв і генофонду нації. Звідси локально-ексклюзивні бар’єри національного і духовного відродження України, її прогресу, фальш п’ятиколонників, програш Росії в інформаційній війні, нерозуміння світом правдивих сенсів нашої Національної Ідеї.

 

З.: Ви змусили мене відразу перейти до конкретних речей. Що за останній час з таких подій, думок, ідей Вас найбільше засмутило?

В.: Для початку назву промову відомого американського історика Тімоті Снайдера «Історична відповідальність Німеччини перед Україною», з якою він виступив у Бундестазі ФРН. Її повний переклад надрукувала газета «День» (№ 115-116, 2017, 7-8 липня). У відповідь в Києві навіть відбулися тематичні парламентські слухання. А що далі?! Оприлюднену американцем важливу тему відповідальності Німеччини перед Україною замість підняти до глобальної проблеми відповідальності однієї країни перед іншою, до запровадження нової соціогуманістичної парадигми міжнародних відносин, аби припинити розбійницько-загарбницькі апетити сучасної Росії, – обговорення переважно зведено до передвоєнного періоду, до злочинств гітлеризму. А де ж іще більші злочини сталінізму, путінської Росії? Чому не говоримо про відповідальність переродженої Німеччини за те, що в Бухаресті у 2008 році Україні не було надано запрошення щодо вступу в НАТО? А де відповідальність країн – підписантів Будапештського меморандуму перед Україною про надання їй – добровільно-без’ядерній – гарантій безпеки?  Хто в світі іще, окрім нас, позбувся ядерного потенціалу?! На думку спеціалістів, якби своєчасно було активно задіяне обіцяне, не було б нині розмов про неефективність Мінського процесу. Адже не було б ні анексії Криму, ні гібридної війни Росії на Донбасі, численних жертв безвинно вбитих і покалічених тіл і душ, знищених лікарень, шкіл. Не було б пропаганди фальшивих гуманітарних конвоїв, що збільшується інтенсивність обстрілів. Запанувала б довіра до країн лідерів, до їхнього миролюбства

 

З.: Який з Росії миротворець знають і грузини, і молдавани. А тепер переконуються і сирійці. Але, на жаль, світ цього «не бачить». Він також наступає на свої граблі.

В.:Слушно. Захід злочинно консервативний до соціальних, національних новацій. Це давно має тривожити. Переді мною завжди подія 5 жовтня 1995 року. Саме тоді мироносиць Папа Іван Павло ІІ виступав на Генеральній сесії ООН. Його запросили на святкування її п’ятдесятиріччя, де він запропонував соціогуманістичну ідею “сім’ї” у міжнародних відносинах, за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси тих, що уявили себе сильними світу, не мають ні морального, ні іншого права залишити безголосими ослаблені, в т. ч. – постколоніально-радянські, народи. Отже, Папа задовго до пана Снайдера торкнувся глобальної, нерозв’язаної проблеми – відповідальності нації перед нацією, країни перед країною. Геній Понтифіка переніс її у третє тисячоліття, в національну і соціальну площину народів і народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків, до національного відродження. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН досі – не застановився. А модернізована Оонівська система безпеки пригодилася б зараз не тільки нам, а й Грузії, Молдові, Сирії – усюди, де, як Ви кажете, «миротворять» цинічно-брехливі росіяни.

 

З.: Ви у нещодавно опублікованій «Дзеркалом тижня» (22-24 вересня) статті писали: «Ми не в стані усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття – «прощаємо, і просимо вибачення» – як державно-непорушне, щиро-співчутливе та морально-соціогуманістичне, аби не відкривати «другий фронт» гібридної війни на радість реаніматологів імперії зла». Йшлося про наших сусідів?

В.: Мені прикро, часом дуже, що і поляки, а особливо – угорці, інколи не лише піддаються московським антиукраїнським світським і церковним цькуванням; а, свідомо чи ні, їх підсилюють, відкриваючи «другі фронти» проти Києва. Однак, я мав на увазі не лише те зло, яке вони завдають ослабленій війною Україні, піддавшись пропаганді «русского міра» та традиційній брехні – «нас там нет!» Іще гірше, що угорці так швидко забули інвазію 1956 року чи «допомогу» Чехословаччині – в 1968 році. Забули, що разом з німцями воювали на українській землі, що самі з благословення Гітлера розстріляли республіку о. Августина Волошина. Але – найстрашніше: начисто забули соціогуманістичні погляди прогресивного Папи, який багато зробив, аби імперія зла впала, і вони були вільними. Це Понтифік, проповідуючи ідею сім’ї у світових стосунках, єднання в різноманітті, узагальнивши ці погляди і препарувавши до українських реалій під час пастирського візиту до Києва, пославшись на Володимира Мономаха, сказав: Не дайте сильним світу цього запропастити людину. Він, як й Великий киянин, розумів:лише оберігаючи і людину, і націю, збережемо світ. Не буде вільною людина, допоки підневільна її нація, доки на її землю ненаситно заглядає загарбник. Не буде вільної Польщі без вільної України, навіть сховавшись під парасолькою НАТО. Угорщина, героїчно виглядаючи з-під цієї ж парасольки, має змиритися з втратою територій часів Австро-Угорської імперії. Що більше, не треба зловмисно використовувати структури НАТО для реалізації іманентно своїх антиукраїнських інтересів. Навпаки, дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бзежинського щодо польсько-українських стосунків; Масарика, Гавела – до чеських, словацьких і ін. Кожен із сусідів не без добрих людей.

 

З.: З питанням: «Хто винен?» – начебто зрозуміло. Традиційно тяжче: «Що робити?», аби історична пам'ять, українськість не нівелювалися під ударами граблів чи ми не посковзнулися на підкинутій «добрими» сусідами сливці ?

В.: А що ми можемо зробити? Шукати добрих людей. Порошенко має це робити, його народ вибрав Президентом. Він – лідер, у нього – потенціал влади і ресурси. Ми можемо допомогти порадами. Але, якщо він не слухатиме і не читатиме нашу писанину, то на то нема ради. Хіба що повернути Януковича, який, за цинізмом галичанки Ганна Герман, «чув кожного». Під кінець особливо був чуйний до «пацанов» із ФСБ, які героїчно допомогли з втечею. А, може, повернути Юлю, вона іще з давніх часів газових афер – подруга Путіна. Але, якщо серйозно, то знову – слухаймо мудрих людей і націй. Не ми не перші й не одні виживаємо в такому оточенні. Правда, їм чомусь більше щастить з керівниками нації. Недавно кнесет прийняв Основний закон: «Ізраїль – національна держава єврейського народу», яким за євреями виключно закріплено право на самовизначення в своїй країні. Чому б ВР не прийняти Закон «Україна – національна держава українського народу», яким цьому (титульному, корінному) народові виключно надається втілювати своє природне, мовно-культурне, релігійне і історичне право на своє самовизначення і самовираження?! І не треба піару, що, мовляв, парламент Ізраїлю використав програму «Свободи», партії Юлі чи радикалізм Ляшка. Важливіше, що розбудова на землі українського народу Новоросії чи підтримка Росією сателітних регіональних, т.зв. народних республік – офіційно буде заздалегідь визнана протизаконною, загарбницько-терористичною, а, отже, злочинною. Світ знатиме, що народ будує національну державу, і в кримській трагедії не наступить на аншлюсівсько-судетські граблі. Може, хоч тоді Захід адекватно і своєчасно реагуватиме на посягання Росії на суверенітет України, її територію?

 

З.: Може, приклад Ізраїлю не зовсім надається до українських реалій?

В.: Ви іще скажіть, що анексію Гітлером Австрії не повторив Путін в Криму. Навіть дуже підходить. Зрозуміло, що українцям свою столицю – древній Київ – не треба відстоювати перед нахабно-цинічним натиском охрещених киянами московітів, як це чинять євреї стосовно Єрусалима. Адже в літописах надто чітко визнано Київ батьком усіх городів руських ще задовго до фіксації в манускриптах назви поселення на болотах біля річки – Москва. Але статус рідної мови як єдинодержавної – необхідно; автокефалію Київської єдиної Помісної Церкви – потрібно; Державний Герб Тризуб – знак рівноапостольного князя Володимира Великого – теж слід захищати. Звичайно, навряд чи українцям нині варто переназватися на русичів чи русинів, як вони називалися (чи їх називали) в світі до викрадення московитами (теперішніми псевдоросіянами) їхнього, а, отже – нашого з вами – імені. Але боротьба українців з малоросійством, провінційністю, синдромом партикулярної культури, що їм втулили злодійкуваті «творці» універсалістичної імперсько-панівної культури – росіяни – це велика ділянка майбутніх наукових досліджень нації, якщо вона хоче, аби москалі залишили в спокої та мирі багатогранність її ідентифікації. Власне на це, поряд з подоланням кочубейства, був сфокусований геній вченого з Харкова, меморіальну дошку якого на очах всієї України кувалдою розбили представники залишкової  імперсько-панівної культури – сучасні кернеси і добкіни. Нація на таке приниженням має – гідно реагувати!

 

З.: Про що йдеться? Якщо можна – детальніше, зокрема щодо новел партикуляристичної і універсалістичної культур.

В.: Це не новели, як і те, що Росія – це не тільки не Україна. Назва Росії – це навіть не легітимна назва національної держави етносу, що нині силкується возвести її в ранг світових, повернути кримську землю українців у імперське і церковне нібито лоно Москви. Надання Україні Томосу відкрило прихований Москвою факт: Російська православна Церква не є матірною для Київської. Такою є Константинопольська. Так само, як ґенеза «росіяни», «русскіє» не має нічого спільного з Руссю. Як зазначають російські історики, якщо старанно пошкребти будь-якого росіянина, то обов’язково виявимо татарина. Якщо коротко, то насправді назва Росія породжена синергією німецького і берменшенського проекту, який реалізувала наскрізь просякнута німецьким духом і менталітетом царська шовіністично-імперська верхівка як великоруський на базі монголо-татарського низового субстрату під польовим командуванням київської (руської) духовно-інтелектуальної еліти, персонал якої переважно вірно служив, швидко вислужувався до домінантного на середньому, а іноді– й на вищому рівні управління. Часто мобілізовані русини, що добровільно і швидко ставали малоросами, робили це щиро і з сподіваннями, що московіти якнайшвидше ставши європейцями і носіями русинської, тобто української, культури, мови тощо, у такий спосіб урятують святую Русь, руську культуру. Ця ілюзія надихнула і вірного служаку Прокоповича навіть порадити Петру І назватися імператором «всея Велікой, Малой і Белой Росії». Запопадливий малорос високого церковного сану допоміг сформувати не тільки світський концепт «триєдиної Русі», яким користувалися і більшовики, а нині втулюють українцям, білорусам (і не лише їм) пропагандисти «руського міра». Його лепта є в тому, що імперія по-братньому прищепила їм комплекс неповноцінності. І нині наші сябри в парламенті говорять по-російському, вдома соромляться своєї рідної мови. Його вина і в тому, що надання Томосу розглядається на рівні нацбезпеки Росії. Це наслідкові прояви того, що і при допомозі українців творилася універсалістична імперсько-амбітна культура московітів. Водночас Київ щодалі прирікав себе на партикуляристичну – з усіма нинішніми результативно-наслідковими реаліями. Українська мова ставала і стала неофіційною, недержавною, а, отже другорядною. Культура – провінційною, регіональною, а відтак нібито ексклюзивно-селянською. Її навіть намагалися подати як маргінальну, недорозвинену, базарну, що більше – заперечити взагалі. Жодного малоросійського «языка нет, не было и быть не может!». Битва ж за білоруську, українську ідентичність, за усунення зросійщення і в миру і в церкві – ще попереду! Провокації Москви щодо надання Києву Томосу підтверджують нове насаджування ідеологеми «триєдиності Руси». Треба бути пильними. Адже вигук покійного доцента з Харкова Чечетова після прийняття закону, який народ назвав Ка-Ка, – «Мы их развели, как слепых котят!», на відміну від самого регіонала, не закінчить самогубством.

 

З.: Правда, адже далі, як кажуть, пішла і покотилася знайома тотальна русифікація. Російська мова ставала мовою завойованих народів, т. з. міжнаціонального, а відтак – міжнародного спілкування. Українців почали звинувачувати в зрадництві, мазепинстві, націоналістичних посяганнях на досягнення універсалістичної культури; називати петлюрівцями, бандерівцями. Пішли в рух відомі метропольно-церковні антиукраїнські анафеми, відомі урядові циркуляри і укази. Почався наступ на українську мову, культуру, заборона друкувати книги українською тощо. «Гаваріть на общепонятном» – стало престижно. Навіть Харківському університету, який заснував Каразін, присвоїли ім’я Горького, який ненавидів українську мову.

В.: Партикуляризм дуже вигідний метрополії Москви, адже історично завжди уможливлював звинувачувати українців у таких первородних гріхах, як: самоідентифікація, самовизначеність, сепаратизм, буржуазний націоналізм. Кара малоросів за прагнення бути самостійними легко прикривалася їх буцімто обмеженістю – на противагу широкому погляду великоросів, їх «мирному желанию крепить великую дружбу между народами». Хоча з буржуазією було сутужно, партикуляризму за ґенезою притаманне прагнення зберігати в недоторканності приватні права місцевих громад, територіальні цінності, природні особливості самозбереження, самозахисту, які можна подати як такі, що, здавалося б, нібито справді суперечать загальнодержавній справі шовіністичних великоросів. Партикуляризм дуже стійкий і позбутися його поневоленим народам було не легше, а навіть і важче, аніж нині українцям вичавити із себе психологію раба. Загарбники, навіть вигідно зловживаючи впертістю, все-таки не змогли стерти історичну пам'ять, нівелювали національність. І «Слава Україні!» – зберігалося. За ці природні позитивні особливості загарбник завжди міг зачепитися і «шити» як вину невдячним, недалеким туземцям.

 

Репресивні органи російських імперій легко знаходили приводи звинуватити українців у відособленні, у сепаратизмі, націоналізмі, у відсутності високої інтернаціоналістичної свідомості, любові до Кремля, до колгоспної праці тощо. До українців масово застосували особливо тяжкі покарання, які видавалися як заходи «перевиховання» не тільки як відсталих, малосвідомих глибоких провінціалів, а й як «злісних саботажников». Їх не перевиховували, а «перевоспитывали» (корінь останнього – не «ховати», тобто заслоняти від небезпек, а «пытка» – головний метод творення нової людини). І безадресного, як і сам Союз, «совєтского человека воспітивалі» в Україні геноцидними голодоморами, засланням до Сибіру, розстрілами в Сандормоху, Биківні і т.д. В опустілі хати, квартири заселяли привезених росіян. Як признався довгожитель Каганович: «По-другому – нельзя было»…

 

З.: Зрозуміло, що українці, так би мовити, могли протиставити цим російсько-імперським злочинам лише природно-ідентифікаційні, соціально-психологічні, культурологічні, духовно-релігійні фактори внутрішнього спротиву, які може й адекватні рівневі протесту імперському метрополізму та універсалістичній панівній культурі Росії. Але чи за умов творення партикуляристичної культур і імперського тотального мілітаризму достатньо цих чинників, аби вирватися уярмленим народам із духовної тюрми?

В.: Ви слушно запитуєте. Партикуляризм за природою має певні обмеження. Часто його дійові особи з свого вікна бачать лише стіну сусіда чи його грушу, яка надто наблизилася, як це було в «Кайдашевій сімї». А світоглядно потрібно піднятися до пан-українських проектів. Це під силу духовно-інтелектуальним лідерам народу, творцям і носіям загальнонаціональних ідей. Власне, шлях національної Ідеї пронизує всю історію України, її культури, творчість геніїв – наскрізь. Нація немає права нині цим інтелектуальним здобутком предків легковажити.

 

Незалежно від розмаїття поглядів, дискусій і підходів до дефініцій Української Ідеї аж до її повного невизнання, не можна заперечити історичний процес її виникнення, становлення та поширення, який проліг – від Руси-України, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї – до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав та досягнень їх життєвих стандартів. І нині чи не щоденні втрати кращих синів України свідчать, що не зникла небезпека агресії сильніших, не канули в Лету їхня ні імперська хіть напасти та поневолити сусіда, ні великодержавний зухвалий мотив анексувати його землі, зробити решту світу – беззахисним, безголосим і безсилим. При цьому цинічно втулюють світові традиційну олжу щодо свого глобального миролюбства, утихомирювача гарячкуватих грузин, українців, молдаван, інших поневолених народів, цивілізованого, мовляв, імплементатора в євразійський простір європейських вартостей. Водночас, надання Українській Церкві автокефалії демонстративно розглядається як загроза своїй нацбезпеці.

 

З.: Чи російські (царська і особливо комуністична) імперії, поглибивши великоросійський шовінізм, не залишила нам у спадщину синдром партикуляристичної культури?

В.: Та він скрізь. Ми так звикли не любити чужі держави, що і свою рідну ніяк не привчимося шанувати. Ми добре навчилися в колгоспі, на заводах красти, звикли до блату у владі, що ніяк не можемо позбутися клептоманії, державної корупції, хабарництва, безвідповідальності за брехню народові. А візьмімо реформу влади. Вона в нас просунулася на місцевому рівні – творення об’єднаних територіальних громад, бюджетної децентралізації. Гроші пішли вниз, до громад. Це добре. Але реформа передбачала також створення урядової «вертикалі» – нового суспільного інституту префектів, який був відповідальний за дотримання загальнодержавної політики, за впровадження пан-українських проектів, екологію, прикордонну співпрацю тощо. Глухо, закон «Про префектів» не прийнятий. Що таке «префект», назву якого запозичили у Франції, не знаємо; але її територія поділена відповідно на префектури. Польща має воєводства і відповідно – воєводу. У Росії були губернії, отже, відповідно – губернатори. А що Україна – області, як й в Росії; чи не тому(?) далі залишаємося – з головами ОДА? Чому б області не назвати краями, а відповідальних за дотримання національної політики Президента в державі – крайовими?

 

З.: Зрозуміло, це важко, дорого і вимагає часу, навіть Кіровоградську область по-українському переназвати немає сил.

В.: Але зараз хоч пунктирний вектор стратегем національної ідеї, її культурних цінностей, шляхи прориву та євроінтеграції накреслити не тільки можна, а й потрібно. Натомість регіоналізація стала панацеєю, на кшталт: сильні регіони – сильна Україна. Але геніальне – регіональним не буває. Регіони сильні об’єднаною єдиною ідеєю національної держави – ідеєю стратегічною і загальноукраїнською. У такій державі регіонали не створюють свою партію. У Німеччині немає Партії земель, і не твориться партія «Наш край». А є загальнонімецькі національно-ідеологічні партії (християнські демократи, партія зелених та ін.).

 

З.: І Донбас був би не територією, не злодійським гніздом регіоналів, лідер партії яких запрошує війська Росії, – а українським краєм.

В.: Так, був би таким краєм, якби там панували не екстрактивні (визискні), а інклюзивні інститути для добра не олігархів, а добробуту усіх українців. А так, який край, чия батьківщина? Регіон – з лідероцентричною партією, якою керують територіальні захланні вожаки. Їхня партійна ідеологія не для творення національної держави, не до транспарентного фінансування, в т.ч. партій? Ішло та йде зросійщення регіону, заселення «збиранкою» завербовано-привезених носіїв різних культур, подвійне ставлення до місцевої української мови, культури. З одного боку, поблажливо-співчутливе як до нібито тимчасової, вмираючої...

 

З.: Адже вся документація  шахт, заводів, будов велася російською. З іншого боку, вимушений інтернаціоналізм, офіційно-показовий, проповідуваний партією як гуманна ідеологія. Усе це призвело до роздвоєності, яку й нині не поборено.

В.:Утворилися ексклюзивнорегіональні бар’єри, які стимулюють роздвоєність, заважають зробити українську культуру універсалістичною, державною. Подвійні стандарти необхідно усунути. Злочинно ділити людей на сорти. Не можна миритися з недовірою вже до своєї держави; з байдужістю до тих, хто отримує зарплату в конвертах, не сортує сміття, має машину і оформляє дотацію, передає при виході з трамваю свій закомпостируваний квиток. Водночас, зловмисно використовуючи завойовану на Майданах свободу, скаржиться на малу пенсію, неналежну систему охорони здоров’я, озброєність армії. Усе це нібито дрібні, але масово-повзучі наслідки нашої тривалої бездержавності, в т.ч. й прищепленої партикуляристичної культури. Чи готові народні депутати пожертвувати задекларованими (а ще більше – незадекларованими) статками для загальнодержавних справ, як це вчинили в Ізраїлі, Південній Кореї?

 

З.: Кроки влади, хоча малі, але робляться в напрямі реалізації кличу «Геть від Москви!», потреб духовно-інтелектуальної українізації та вектора наближення наших цінностей до цивілізаційного світу. Це вимагає часу і всілякої підтримки!

В.: Робляться, але дуже якось вже «по-українському». Візьмімо передвиборну боротьбу Андрія Садового, яка підняла не лише сміттєві проблеми Львова. Через гонитву за рейтингом вона привила й до встановлення в місті двох пам’ятників на честь січових стрільців і ЗУНР. Така ж доля може повторитися і при вшануванні героїв Небесної Сотні. І це в час, коли на вулиці Вітовського навпроти міського парку культури ім. Б. Хмельницького закопаний знаковий камінь з майже тридцятилітніми обіцянками – поставити на цьому місці пам’ятник борцям за волю України! Таку ж обіцянку дано Є. Петрушевичу, Кубійовичу. У Тернополі недавно відкрили дитячий планетарій, а у Львові на місці зруйнованого біля центральної алеї згаданого Парку виріс офіс колишнього регіонала Олега Балаша. Десяток метрів вище – не видно належної реакції напосткомуністичний монумент радянській армії, її музей.

 

З.: Нині ми є свідками кровопролиття на сході України не лише за Донбас, а базові людиноцентричні європейські цінності – людську гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність. Українство, однак, незахищене ні від зовнішньої агресії сусіда, ні від внутрішнього рудименту т. з. радянської людини, її загарбницько-ординської психології, «дез» євразійського «русского міра». Це збільшує ймовірність, що під час виборів Президента знову можемо наступити на знайомі граблі. 

В.:Звичайно. Українцям для захисту від нібито безадресної радянської людини, а насправді – від імперсько-шовіністичої ідеологеми, чітко заточеної на зросійщення поневолених народів, – вкрай потрібна націоцентричність, захисна духовно-інформаційна плівка від пропаганди російських мас-медіа. Потрібен соіогуманістичний, тобто двовалентний захист і людини, і нації, нам треба боротися за соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, за історичну та сьогоднішню правду, за український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, за своє буття як вільного народу, за збереження тяглості його розвитку та інтеграцію у вільний світовий простір. Потрібен не лише законопроект «Про державну мову», який (смішно?) збільшить квоти української на радіо чи телебаченні, а закон про розбудову національну державу українського народу, який відродить українськість назагал в її культурній багатогранності. Пальма Мерцалова – не вершина української культури

 

Адже, за нинішніх непростих умов трансформуються цінності, модернізується не лише економіка, а і нових смислів набувають знання, культура, національна свідомість, життя на «межі», ролеві функції в безперервності поступу, збережені ідентичності, генеруванні нових ідей, аби вирватися з обіймів медведя та інтегруватися у вільний світ. Надання Томосу – вагомий чинник цих процесів. Його історичне значення виходить далеко за межі релігії. Воно, за словами чинного Президента, «з того ряду, що зміцнення армії; що захист мови; що боротьба за членство в Євросоюзі та НАТО». Головним є захистити наші культурні цінності та позбутися малоросійства, зробити українську культуру багатоманітною, духовно-інтелектуально вишуканою, ексклюзивно-оригінальнішою, а, отже – привабливою. Якщо перезавантаження міжнародних стосунків колись відбудеться, то пересновування системи можливе на соціогуманістичному, культурологічному постаменті. І українство з його стратегічними пріоритетами, культурними цінностями і демократичними принципами державотворення має шанс долучитися до його зведення цивілізованим світом.

 

З.: Насамкінець, ще раз подам цитату із згаданої вище вашої статті. Критикуючи спроби українських (і не українських) політологів, які знову хочуть електорату нав’язати передвиборну модель: Він і Вона, яка лише одна працює, в якій зазначається: «У цьому плані надзвичайно недалекими пролунали у ВР піарні заклики вічного кандидата в президенти України Ю. Тимошенко – укласти на період виборів міжпартійний меморандум про тимчасове припинення міжлідерської критики. Це фактично ще раз прозвучало як черговий тактично-хитрий хід – єднатися, але навколо мене. Замість того, аби по-державному, стратегічно консолідувати патріотичні сили народу навколо Національної Ідеї, далі плодимо свої партійки, потрясаємо їхніми прапорцями і думаємо, що усіх перехитрили»  

В.: Про здрібнілість лідерів ми вже говорили. На жаль, вона характерна і для Заходу. Від еліт націй, провідників народу, їх духовно-інтелектуального потенціалу багато залежить. Але це, як і семантика Національної Ідеї, – окремі теми. А я, відповідаючи Вам і дякуючи за приємне спілкування, вже справді під кінець пошлюсь, аби мене не звинуватили в суб’єктивності та не наступати на ті самі граблі, адже мені вже адепти Юлі присилали з Києва відкритку з грубими погрозами, – на соціального психолога Олега Покальчука. Що більше, відомий технолог на цій ж сторінці, де була розміщена й моя стаття, уже двічі Вами цитована вище, дуже слушно аналізує явище «дуростійкості». Для малоросів, хохлів, манкуртів, їх партійних кумирів – воно в фаворі. Цитату, що наведу нижче, взята із статті «Про «Новий курс», «Нову стратегію миру», «Нову Конституцію», або Коли настане час покаяння», надрукованої в «Універсумі» (2018, № 7-8). Пан психолог, який свого часу працював у групі іміджмейкерів Юлі і мав нагоду добре вивчити лідера ВО «Батьківщина» зблизька, констатує: «Юля очень талантливый и квалифицированный человек. Но я бы точно посоветовал не подпускать ее пока ни к каким государственным дверям, кроме Генпрокуратуры, и то – когда там появится нормальный прокурор…». Нібито Порошенко немає претензій до Луценка. Він не прийняв його відставку. Однак, переможцями Порошенка в другому турі бачать себе маса інших висунутих. Лише Юля Мостова дуже загадково сказала Гордону на «112-му» телеканалі, що «не хоче» (?) бути Раїсою Максимівною. Йдеться про дружину генсека Горбачова.

 

З.: Вона одним пострілом намагалася вбити кількох зайців. Показала, що – «очень умная», а її чоловік –  ще мудріший. І він в стані керувати самостійно, отже, обійтися без підказок мудрої і чесної дружини, яка відмовилася від мільйона доларів за «олюднення» злодія Лазаренка.

В.: Сумно. Все це передвиборні, глибоко продумані технології. Головний редактор поважної газети передрекла майбутнє зникнення газет, але вміло оминула роль свого мудрого чоловіка як міністра оборони України в час ослаблення її армії. Не можу собі уявити Україну без «Дня», «Дзеркала тижня», «Літературної України», Слова «Просвіти», «України молодої» та інших всеукраїнських часописів. Пропала «Кримська світлиця», зменшує тиражі «За Україну плюс». Без національної преси, як й Церкви, як й сильної армії важко побудувати Українську державу. Концепція наддержави – прогресивніша від політики ЄС. Жаль, що жодний із висуванців в президенти не висловився щодо розбудови національної держави українського народу, підтримки мас-медіа, ролі України в світовому екуменічного русі, в інших стратегічних пріоритетах державотворення. А без них, без газетярських досліджень корупції, непрофесійності, недовіри в спільноті до владних інституцій, без поваги до інституту експертів не подолати ексклюзивно-українські прояви негативних якостей людей та девіальну поведінку олігархів. Без цього не поменшає число грабель та гуль. Будьмо вірні Україні, а граблі – в регіональні та державно-національні музеї! Слава Україні!

 

– Героям Слава! Дякую Вам за інтерв’ю. Будемо сподіватися на краще. А головне – що світ, можливо, стане добрим вчителем – себто помічником Добра і Справедливості.

 

– Дай Боже! Сподіваймося на мудрість українського народу, який під час тяжких виборів зуміє обрати мудрих, професійних і чесних державотворців української національної держави. Коли, особливо під час щоденних зведень з фронтів кровопролиття і жертв українців на сході України, задумуєшся, – самі вириваються слова-молитви та надії: Боже, бережи Україну в змаганнях об’єднати світ в його різноманітності!