Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Сказати правду до кінця. (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 24 черв. 2016 р., 11:37 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2016 р., 08:04 ]

 

Наші західні сусіди прагнуть встановлення справедливости під час Другої світової війни. Їх справедливо непокоять трагічні події на Волині. Нарешті, вони прийшли до висновку, що трагедію в польсько-українських стосунках необхідно правильно окреслити. Вони вважають, що криваві події на Волині, коли загинули люди польської національности, слід назвати геноцидом. В той же час організатори цієї ініціативи підкреслюють, що нині польсько-українські стосунки є дружніми і свідчать про взаєморозуміння.

 

Що мала б відповісти українська сторона?

 

Звісно, йдеться про драматичну чи навіть трагічну сторінку польсько-українських стосунків під час Другої світової війни. Варто, очевидно, мати на увазі, що в роки Другої світової війни Україна не була повноцінною державою, а т.зв. УРСР, що входила в склад Радянського Союзу або СРСР та фактично була колонією. Нагадаємо не лише польським друзям, а й нашим громадянам, що УРСР не мала важливих державних структур і не виконувала як держава певних функцій:

 

- по-перше, УРСР не мала національної армії як однієї з ознак державности;

- по-друге, вона не мала власної, національної валюти, отже, й не мала свого Національного банку, відомо, що це була загальносоюзна валюта з центральним банком у Москві і філії цього банку по всіх т.зв. радянських республіках;

- нарешті, в УРСР було відсутнє МЗС, яке здійснювало міжнародну політику УРСР.

 

Як не дивно, але всі повноваження щодо зовнішньої політики УРСР «добровільно» віддала Москві. Таким чином, саме у Москві були зосереджені посольства іноземних держав, з якими СРСР мав дипломатичні відносини, в т.ч. також кореспондентські аташе і журналісти. Звичайно, десь в Україні міг перебувати той чи інший журналістський пост чи навіть консульство іноземної держави, але всі вони були повноваженими своїх «централів» з осередком у Москві.

 

Звісно й те, коли утворювалась ООН, ще живий тоді диктатор Сталін зметикував, що було б непогано мати «додатковий голос» під час голосування відповідних резолюцій ООН, і просто одним розчерком пера чи, може, й без нього створив УРСР членом ООН і посадив там свого вірного представника. Ця обставина іноді вводить в оману не зовсім обізнаних людей, які й заявляють: «А Україна була членом ООН!». Тимчасом це повна формальність, яка ніяк не впливала на становище тоді України-колонії.

 

Також доречно нагадати, що Українська Народна Республіка, хоч недовго існувала і впала під ударами червоної Москви, мала всі згадані три ознаки державности і самостійно здійснювала зовнішню і внутрішню політику.

 

Нарешті, не зайвим є також згадати (а це не забувається і ніколи не забудеться), що російський окупант, який панував над Україною понад сімдесят років, безперервно, з самого початку загарбання, продовжував геноцид проти українського народу: голодомори-геноцид в 20-22-х, 32 –33-х , в 47-му роках, здійснював безконечні депортації (вивози) мирного населення в Сибір, терор проти української інтелігенції, з яких найжахливіша трагедія, коли був знищений цвіт української художньої і наукової еліти в Сандармосі (Карелія) та в інших застінках, в чекістських ізоляторах…

 

Зрозуміло, що самостійна держава Україна ніколи не вдавалася б в ці страхітливі злочини, що й підтверджує, що УРСР не була державою, а колонією Росії – споконвічного ворога України.

 

В умовах бездержавного життя український народ в час Другої світової війни створив УПА, яка доступними їй методами боролася проти окупантів усіх мастей.

 

Звісно, Волинь – етнічна українська земля, яка в час міжвоєнного двадцятиріччя, крім того нечисленного населення польської національности, в силу антиукраїнської політики довоєнної влади Польщі населялася т.зв. колоністами з відповідним «відрізанням» земель від українського населення. Ця політика фактично проводилася на всіх окупованих Польщею українських землях.

 

Відомий польський діяч Сікорський, очевидно, не позбавлений ілюзій втримати ці землі і після завершення Другої світової війни, відправив певні сили АК на ці терени з тим, щоб у відповідний момент заявити своє право на них. Очевидно, саме це й викликало різку реакцію керівників УПА. Але слід мати на увазі, що збройні формування АК на території Західної України не сиділи, склавши руки, і досить активно та жорстоко діяли на цих теренах.

 

Трагічні події на Волині, мабуть, слід розглядати як відповідь на терористичні акції АК. Можна безпомилково стверджувати, коли б на той час була самостійна Українська держава, такі криваві події, напевно, не відбувалися б. Історія умовного способу не має і, на жаль, це правило безвідмовно діє в усі часи і для всіх народів.

 

Проте коли польська сторона настоює на тому, щоб ці криваві події назвати геноцидом, то українська сторона, звичайно, не у формі суперечки, але й з такою ж категоричністю, як і польська сторона, має всі підстави антиукраїнські акції з боку офіційної влади Польщі після Другої світової війни теж назвати акціями геноциду. Тим більше, післявоєнна Польща отримує уряд і свою незалежність. Нехай ця незалежність в якійсь мірі обмежена «смотрящім» московитом, військові частини якого перебувають на теренах Польщі, але, все ж таки, в антиукраїнських акціях беруть дуже активну участь вищі польські офіцери і державні структури, які опрацьовують відповідні заходи і реалізують їх якнайактивнішим і найретельнішим чином.

 

Насамперед акція «Вісла».

 

Етнічна чистка, насильне виселення корінного українського населення з території, яка споконвіків була етнічною українською землею, на інші – польські етнічні території, при тому в місця проживання всього одну-дві сім`ї, сказати б, для повного національного винародовлення. А ті українці, яких, в силу політичних, насамперед, переконань чи з інших подібних причин, поміщають у концтабір Явожно, де з ними поведінка вже як із злочинцями. Причому слід зазначити, що все це без попереднього слідства і судового рішення.

 

Інша частина українського населення, наприклад, лемки переносяться етапом в УРСР і, як правило, поселяються на сході в донбасівсько-промисловому регіоні.

 

Слід зробити невеликий відступ, нагадавши, що вельми «добрий» Сталін за вірну службу поляків дарує їм українські етнічні землі – так зване Закерзоння, Лемківщину, всю Холмщину. Очевидно, тверезо мислячі люди не задаватимуть питання щодо етнічности цих земель. Якщо говорити простою мовою, то всього на всього зайдіть на цвинтар Перемишля і ряду міст, містечок і сільських місцевостей і гляньте на намогильні плити, пам`ятники і т.ін., якщо по-варварськи вони досі не знищені. Українські написи тут переважають. Та й, зрештою, церкви, ті, що досі збереглися, свідчать не меншою мірою про характер цих територій. В більшості з них відправляють римо-католики, бо українців уже тут немає після глобальної етнічної чистки, що її здійснили польські власті.

 

Власне, найбільша «біда» цих земель, що тут діяли відділи УПА – ворог як радянської влади, так і на той час польської, яка, як тільки могла, проявляла жорстокість, спалюючи з людьми церкви, хати, поселення… І звичайно, застосовуючи екстрені суди та розстріли. І в той же час з яким обуренням сприйняла певна частина поляків, настроєних вкрай шовіністично, з приводу ухвали Верховної ради про прирівняння УПА до учасників збройної боротьби проти окупантів.

 

Звичайно, обурення безпідставне: адже Польща давно назвала АК формуваннями за визволення батьківщини. Якось ніхто в Україні не бешкетував з приводу цього, щоправда, ми ще не були незалежними… Не мали держави і не мали вільної преси. Хіба що українська преса діаспори могла б тоді щось на цю тему сказати. Але тут потрібні окремі студії.

 

Звісно, впорядкування могил – це виклик культури, виклик примирення і взаємного пробачення. Відомо, з якими труднощами доводиться впорядковувати українські могили в Польщі, зрештою, не лише ті, часів Другої світової війни, а й Першої, оскільки в Польщі поховання петлюрівців далеко не всі впорядковані.

 

Кілька років тому був свідком жахливого занедбання петлюрівських могил, або іншими словами, зганьблення пам`яті, зневаження історії… Зрештою, в останній етап наших трагічних національних змагань, С.Петлюра був союзником Польщі. Вже хоча б за це поляки мали б вшановувати могили петлюрівців…

 

Я розумію, повторюсь, що міжнаціональні непорозуміння, які доходять до кривавих зіткнень, є започатковані в історії польсько-українських стосунків. Достатньо нагадати хоча б історично близький час – міжвоєнне двадцятиріччя в Західній Україні і на етнічних землях т.зв. Закерзоння та Холмщини. Не відкриваю невідомого в історії того часу: офіційна польська влада ставилась до українського населення, що становило більшість на згаданих територіях, як до нижньосортних людей з постійними переслідуваннями. Достатньо назвати, наприклад, пацифікації, спрямовані проти самостійної економічної діяльності українців і налагодження нормального культурно-духовного життя.

 

Антигуманізм окупаційної влади щодо українців проявлявся послідовно і безперервно.

 

Ілюстрацій бандитських нападів і кривавих розправ над українцями під час Другої світової війни і після неї більше, ніж достатньо, аби назвати ці акції геноцидом. Назву лише кілька:

 

Село Малковичі у віддалі 10 км від Перемишля. Знищено в бестіяльський спосіб 133 особи української національності. І найжахливіше – їх убивали в церкві під час молитви. Про це, крім іншої літератури, опублікована «Книжка про Малковичі» (Львів, 2013) авторства Оксани Падовської на 927 сторінок.

 

Під час рейду АК у березні 1944 р. в селах Хлебовичі, Черепин і Лопушна вбито 140 українців. Зрештою, АК наскрізь антиукраїнська організація.

 

Вершиною антиукраїнської діяльності з явними ознаками геноциду була операція «Вісла». Масштаби, обсяг захоплення українців і спосіб її проведення не має собі рівних впродовж панування окупантів на українських землях, хіба що масові депортації (вивози) українського населення в Сибір (наприклад, взимку 1939 року, під час першого «визволення», вивезено із Західної України і Західної Білорусії, де також були українці, 1.5 млн. населення). Все це загальновідомі факти, про що є велика наукова і науково-популярна література з визначенням чисельності репресованих осіб.

 

Підкреслюємо: якщо польська сторона (до речі, недержавна структура) настоює назвати відомі волинські події геноцидом з боку українців, то, в свою чергу, українці (також недержавна структура) з неменшою, а ще більшою доказовістю назве всі антиукраїнські заходи, почавши з часів польської окупації українських земель в період міжвоєнного двадцятиріччя, і в усі наступні роки в час Другої світової війни і в післявоєнний період – в часи т.зв. «демократичної» Польщі, – геноцидом українського населення, проведеного поляками.

 

Тільки таким чином, коли наступає виклик, здійснюється відповідь. Це правило наразі, незважаючи навіть на те, що сьогодні український народ перебуває у війні з РФ, яка здійснила агресію Криму і розвернула терористичні акції на сході України, існує як норма справедливості.

 

23 червня 2016 р.                          Любомир Сеник