Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Симон Петлюра та євреї. Додаток. (Автор: Гунчак Тарас)

опубліковано 20 лист. 2013 р., 12:28 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 лист. 2013 р., 02:10 ]

1. С. Гольдельман, «Жидівська національна автономія на Україні, 1917-1920 рр.» {уривки)

 

Повна відчуженість

Що знав пересічний єврейський громадянин, інтелігент чи робітник, який мешкав у Києві до революції, про український національний рух? Адже тут, у Києві, ще буяло українське культурне життя, ставилися українські п'єси, діяли українські політичні угруповання, звучав український фольклор. Що знали тогочасні єврейські кола про жорстокі придушення усього українського, про страждання, мрії та сподівання українців? Геть нічого! Українці не мали бажання підпускати чужинців до святинь свого національного життя, та й євреї не дуже поспішали встановлювати тісніші контакти з українською громадою. Здавалося, якийсь мур, грубезна темна завіса розділяють ці два народи, хоча вони й століттями жили біч-о-біч, потерпаючи від тиранії царського режиму, мріючи про визволення. Одна історична доля мусила б звести їх докупи у боротьбі зі спільним ворогом, але вони все трималися осторонь і не бажали знати один одного. І тільки коли хвилі українського визвольного руху почали заливати вулиці та майдани українських міст на початку лютневої революції 1917 року, політичні кола єврейської громади під впливом цих подій були змушені визначити свою позицію і приєднатися до котрогось із ворогуючих таборів.

 

Українці схильні співпрацювати з євреями

Вже на цьому ранньому етапі еліта української громадськості, яка очолила національний рух, ясно усвідомила всі переваги, котрі витікали від привернення на свій бік такого союзника, як українське єврейство. Чи не найбільша з цих переваг була зумовлена демографічною ситуацією: багато євреїв жили в містах, у той час як українці були позбавлені там якогось відчутного впливу. Як керівництво українського руху, так і деякі єврейські лідери сіоністського та робітничо-сіоністського таборів вважали таке порозуміння першим щаблем драбини, що вела до об'єднання двох головних чинників революції – українського села та єврейського міста, бо домовленість між ними та подальша співпраця могли вирішити долю революції Така українсько-єврейська домовленість видавалася всім зацікавленим колам далекою мрією, здійснення якої вимагало великих зусиль, але давало змогу не поступатися принципами. У процесі вироблення умов активної співпраці двох народів і виникла ідея національно-персональної автономії для євреїв. Така автономія вважалася невід'ємною частиною політично-територіальної автономії України, яка на першому етапі української революції була головною метою і найбільшим здобутком українського національно-визвольного руху.

 

Щоправда, обставини змінювалися надзвичайно швидко, а з ними зазнавали змін настрої і тенденції головних сил революції. Вже на початку 1918 року політики, котрі мріяли про створення об'єднаного українсько-єврейського фронту, уяснили, що психологічне підґрунтя для такого порозуміння вже було втрачене, принаймні з українського боку. Це сталося під час першої воєнно-політичної кризи української державності, коли Центральна Рада під тиском «червоної гвардії» Муравйова була змушена на деякий час залишити Київ і відступити до Житомира. Там відбулося засідання Малої Центральної Ради, але без представників національних меншостей Під час цієї кризи відбулася зміна уряду. До влади прийшли елементи, які не приховували своїх націоналістичних уподобань і вважали, що єдиною протидією екстремістським соціальним гаслам, за допомогою яких більшовики підривали молоду українську державу, можуть бути не менш екстремістські гасла українського націоналізму. Відсутність представників національних меншостей у Житомирі (і особливо єврейських делегатів) значно тому сприяла, і нові настрої знайшли свій вияв у діяльності уряду та Ради під час й перебування в Житомирі. Було прийнято кілька нових законів, спрямованих проти меншостей, і зокрема євреїв. Коли уряд повернувся до Києва, відбулася певна нормалізація і міжнаціональний діалог поновився. Одначе психологічний ефект від такого «перехідного періоду» позначився на обох сторонах.

 

Що стосується єврейської громади, яка послідовно пов'язувала здійснення своїх мрій про єврейську національну автономію із заснуванням української держави, то саме в цей період вона зрозуміла, що запланована активна співпраця українців та євреїв зі стратегічного погляду не виправдає усіх викликаних нею сподівань. Але тепер, озираючись на минуле, видно, що якби ця прекрасна ідея української державності не була залита бурунами більшовицької демагогії та отаманської анархії і якби кращим керівним силам обох народів удалося тоді подужати збурену революцією стихію, тоді цей план українсько-єврейського порозуміння й співпраці був би чудовим дороговказом, установленим самою історією для обох народів.

 

Висновки

Єврейська національна автономія спалахнула на обрії єврейського життя, мов комета, а потім зникла безслідно. Від чотирьох років революції лишилися хіба що туманні спогади про щось яскраве, що згодом поринуло у темний вир страху та мордувань; ці спогади збереглися в національній пам'яті з ери погромів, котра, як це не парадоксально, збіглася в часі з закладенням структурних підвалин національної автономії.

 

Єврейська національна автономія та українська революція з'явилися на світ, як сіамські близнята. Із занепадом незалежної української держави автоматично урвалася і єврейська національна автономія.

 

Історія виникнення та втілення ідеї єврейської національної автономії на Україні являє собою низку незбалансованих втрат, а поразка українського національного руху цього ж незабутнього періоду випадає з цієї схеми. І тут теж ідея національно-державної незалежності розітнула українське небо, мов блискавка. Але Україна, зазнавши поразки у збройній боротьбі проти набагато потужніших сил московських загарбників, все ж лишилася не без певних вигод. Хоча незалежної, демократичної української республіки не існує, але навіть більшовики не наважилися повністю скасувати принцип української державності «Українська Радянська Соціалістична Республіка» не є вільною, незалежною державою українського народу, а Радянський Союз, до складу якого «на правах федерації» входить «українська держава», є насправді лише підробкою під справжню федерацію. Однак Україна, сама назва якої до революції 1917 року не була відома світові, після революції постала у світовій свідомості і у свідомості євреїв усього світу як психологічна та політична реальність.

 

Сьогодні світ знає, що у Східній Європі є країна, територія якої дорівнює території Франції, з більш як сорокамільйонним населенням, і що країна ця є найбільшою після Росії республікою Радянського Союзу. Світ також пам'ятає, що Україна є однією з країн – засновниць Об'єднаних Націй, і щороку українські делегати на асамблеї Об'єднаних Націй нагадують світові про міжнародний статус своєї країни, хоча вони й не наважуються бодай у чомусь відступити від лінії, що її обстоює делегація Радянського Союзу. Світ також знає, що ця країна не мириться зі своєю позицією поневоленої нації і що народ її все ще бореться за свої національні права, використовуючи ті форми й методи, які дозволяє тоталітарний режим.

 

Коли на початку революції 1917 року українці у Петрограді та Києві тисячами вийшли на вулиці, то петроградські росіяни та київські євреї не могли повірити своїм очам, що існує така велика нація – українці й така велика країна – Україна. Хто ж тепер може сумніватися в існуванні такої країни й такого народу?

 

Це, власне, й було найбільшою, найреальнішою перемогою української революції. Перемога ця, бодай частково, здобута завдяки тому, що в період української революції 1917-1920 років готувалася й обговорювалася національна автономія для єврейського населення України.

 

Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні, 1917-1920 рр. Мюнхен, 1963. С.8-10, 102-103.

 

2. Закон про національно-персональну автономію від 22 січня 1918 р.

Ст.1. Кожна з населюючих Україну націй має право в межах Української Народньої Республіки на національно-персональну автономію, себто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця їх заселення в межах Української Народньої Ресцубліки. Це є невіднімане право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.

 

Ст.2. Населюючим територію У.Н.Р. націям – великоруській, єврейській і польській – право на національно-персональну автономію дається силою цього закону. Нації же білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька та болгарська можуть скористуватися правом національно-персональної автономії, якщо до Генерального Суду про те поступить заява від кожної нації зокрема, підписана не менш як 10 000 громадян У.Н.Р. без різниці полу і віри, не обмежених по суду у своїх політичних правах, що заявляють про належність свою до даної нації. Генеральний Суд розглядає заяву в публічному засіданні в строк не пізніше як через 6 місяців зо дня її подання, сповіщає про свою постанову Генеральний Секретаріат і оголошує її до загальної відомості. Зазначені заяви від націй, які не перелічені в цій статті, подаються на розгляд парламенту У.Н.Р.

 

Ст.3. Для здійснення зазначеного в ст.1 права громадяни У.Н.Р., належні до даної нації, утворюють на території У.Н.Р.  Національний Союз. Членам кожного Національного Союзу ведуться іменні списки, які в сукупності складають Національний Кадастр, який по складанню публікується до загальної відомості, і кожен громадянин має право вимагати як свого включення в даний Національний Кадастр, так і виключення з нього з огляду на заяву про неналежність його до даної нації

 

Ст.4. Національний Союз користується правом законодавства і врядування в межах компетенції, котра точно установлюється в порядкові, зазначеному в ст.7 цього закону. Національному Союзові виключно належить право представництві даної нації, яка живе на території УНР., перед державними і громадськими установами. Законодатні постанови, які видаються Національними Зборами в межах компетенції Національного Союзу (ст.9), належать до оголошення в загальноустановленому порядку.

 

Ст.5. З загальних засобів У.Н.Р. та органів місцевого самоврядування одчисляється в розпорядження Національного Союзу на справи, якими він завідує, із сум, взагалі призначених на ці справи, певні частини, пропорціональні кількості членів даного Національного Союзу.

 

Ст.6. Національний Союз установлює свій щорічний бюджет і має право оподаткування своїх членів на підставах, установлених для загальнодержавного податкування, за своєю відповідальністю робити позики і приймати інші фінансові заходи для забезпечення діяльності Національного Союзу.

 

Ст.7. Обсяг справ, належних до компетенції Національного Союзу і окремих його органів, як рівно і устрій установ, визначається постановою Установчих Зборів даної нації, котрі разом із цим визначають і порядок змінення своїх постанов. Прийняті постанови, які торкаються обсягу компетенції Національного Союзу, належать до розгляду і ствердження Установчими Зборами У.Н.Р. або її парламенту.

Примітка: Незгідності, які можуть виникати з цього приводу між Національними Установчими Зборами і Установчими Зборами УНР. або її парламенту, розв'язуються погоджуючою комісією, котра складається з однакового числа представників від цих установ. Постанови погоджуючої комісії переходять на остаточне ствердження Установчих Зборів УНР. або її парламенту.

 

Ст.8. Національні Установчі Збори утворюються з членів, обраних належними до даної нації громадянами УНР., котрим дійшло 20 років, на основі загального, без різниці полу і віри і рівного виборчого права, через безпосередні вибори і таємне голосування з приложенням принципу пропорціонального представництва.

 

Ст.9. Органи Національного Союзу є органи державні. Вищим представницьким органом Національного Союзу є Національні Збори, які обираються членами Союзу на основах, зазначених у ст.8. Вищим виконавчим органом Союзу є Національна Рада, котра обирається Національними Зборами і перед ними відповідає.

 

Ст.10. Усі суперечки по питанню компетенції, які виникають між органами Національного Союзу, з одного боку, та органами державного урядування, місцевого самоврядування та інших Національних Союзів, з другого боку, розв'язуються адміністративним судом.

 

Голова Української Центральної Ради М. Грушевський

Секретар Української Центральної Ради Онацький

Генеральний Секретар держави І. Мирний

Зозуля Я. (ред.). Велика українська революція. Нью-Йорк, 1967. С.85-86

 

3. Звернення українського уряду до єврейських громадян та робітників (серпень 1919 р.)

Українська Демократична Республіка веде криваву війну проти ворогів як справа, так і зліва за своє існування та незалежність, за забезпечення прав трудящих людей на власну землю, за закони, які б захищали усіх робітників. Російські комуністи-більшовики не здатні відступити ні на крок від традиційного російського імперіалізму; на Україні вони вважають себе спадкоємцями царського режиму. Сподіваючись за допомогою багнетів та громадянської війни встановити комунізм, вони збурюють у народних масах найганебніші інстинкти та найгірші імпульси. І їхня робота вже принесла бажані результати: вихор антиєврейських погромів пронісся Україною.

 

Уряд, що стоїть на чолі республіки, та головнокомандуючий війська Петлюра ведуть рішучу боротьбу проти погромів.

 

Задля розслідування усіх випадків погромів, виявлення погромників та притягання їх до військового трибуналу було створено спеціальну Комісію по розслідуванню злочинів з надзвичайно широкими повноваженнями. Серед членів цієї Комісії є представники єврейських демократів.

 

У війську створено посаду державних інспекторів, які теж наділені великою владою; ці інспектори провадять широку кампанію по виявленню погромницьких елементів у війську.

 

Остання конференція інспекторів схвалила пропозицію міністра з єврейських справ про те, щоб серед інспекторів були представники цього міністерства.

 

Головнокомандуючий Петлюра видав низку наказів з метою радикального придушення будь-яких погромницьких дій та покарання погромників і зобов'язав військові та цивільні влади суворо дотримуватися цих наказів. Спеціальний військовий трибунал вже виніс кілька смертних вироків, і багато ініціаторів погромів було страчено.

 

У багатьох своїх прокламаціях головнокомандуючий Петлюра наголошує на тому, що єврейське населення всіляко підтримує Українську Демократичну Республіку в її боротьбі за незалежне існування, і закликає всіх людей, а рівно й партизанів, які воюють по той бік фронту, не дати розгорітися погромам, котрі руйнують нашу країну і являють собою пряму загрозу існуванню нашої республіки.

 

Уряд надає всіляку поміч Всеукраїнському центральному комітетові допомоги жертвам погромів у справі відбудови єврейських поселень. І, як перший крок у цьому напрямку, Державна Скарбниця виділила 20 мільйонів гривень.

 

Уряд стоїть на платформі Закону про національно-персональну автономію і повен рішучості зміцнювати його й розвивати. Нещодавно було надруковано новий закон, який надає єврейській громаді право на самоврядування, наділяючи її широкою владою та правом збирати податки.

 

Єврейське населення активно підтримує Українську Демократичну Республіку. На своїх численних зборах усі єврейські політичні партії висловили свою підтримку повної незалежності України.

 

Єврейські демократи на чолі з Бундом, «Об'єднаннями», «Поалей Ціон» та «Фолькс Партай», чиї представники входять до ради міністерства з єврейських питань, а керівники займають відповідальні посади в інших міністерствах, підтримують уряд українського народу.

 

Єврейське населення, особливо єврейські робітники, щиро святкували проголошення Першого Універсалу, бо розуміли, що для євреїв Перший Універсал був першою певною ознакою їхньої національної та персональної автономії, яку й було невдовзі проголошено (9 січня 1918 року). Здорове національне почуття спонукає єврейське населення боротися за незалежність України біч-о-біч з українськими демократами; бо визволення України означає водночас звільнення українських євреїв, які тисячами ниток пов'язані з її соціально-економічною структурою, з самою долею України. Розвиток торгівлі та ремесел, в яких працюють єврейські трудящі маси, можливий лише в незалежній та демократичній Україні.

 

В той час як у Республіканському Війську все більше поширюється ідея мирного співіснування між народами України, армія поступово очищається від погромницьких елементів, а все більше її частин та підрозділів стають дисциплінованими, боєздатними одиницями, в цей самий час більшовицьке військо виявляє все більше ознак деморалізації та розкладу. Нещодавно мали місце єврейські погроми, розв'язані різними більшовицькими частинами. І чим далі просувається вперед переможне об'єднане військо, що складається з республіканської та галицької українських армій (у лавах його є багато єврейських солдатів та офіцерів), тим відчутнішою стає деморалізація більшовицького війська.

 

Більшовизм завдяки своєму терору та диктатурі розбив сили об'єднаної демократії та підготував ґрунт для успішного наступу російської реакції, на чолі якої стоїть тепер Денікін, з перемогою якого може відбутися реставрація ненависного царського режиму.

 

Єврейські громадяни та робітники! Пам'ятайте про цю небезпеку! Пам'ятайте, що вашим обов'язком є допомогти врятувати Україну від загрози більшовицької анархії, захищати свої громадянські, політичні та національні права від жахливої реакції, яку несе з собою денікінський режим.

 

Пам'ятайте, що шляхи українського та єврейського народів пролягають поруч і що позад них лежать триста років знищення та поневолення, здійснюваного російськими царями.

 

Як українські громадяни, що мають рівні з іншими націями права, захищайте разом з українським народом свою спільну Батьківщину!

 

Хай живе незалежна Українська Демократична Республіка!

 

Хай живе братерство і чесна співпраця між українським і єврейським народами України!

 

Хай живе національно-персональна автономія!

 

Хай живуть об'єднані робітничі маси всіх народів України!

 

Хай живе соціалізм!

 

Президент кабінету міністрів Борис Мартос

Міністр з єврейських справ Пінхос Красний

Вісник Української Народньої Республіки.

1919.8 серп.

 

4. Наказ Головного отамана С.Петлюри №131 від 26 серпня 1919 р.

Українське хоробре військо, скуте національною свідомістю свого великого визвольного завдання, освячене кращими заповітами своїх прадідів, переможно й швидкою ходою посунуло вперед, до кращої долі, здобуваючи її своєю і вражою кров'ю. Самою історією судилося нашому славетному козацтву принести на своїх багнетах волю й щастя своїй рідній землі й усім тим, хто на ній з давніх-давен мирно оселився. А бандити всього світу, спіймані на гарячому вчинку, – більшовики, наче ті полохливі злодії, нестримно тікають на північ, у свій темний закуток.

 

Проте на вільній, але занапащеній нашій землі ще залишився сморід конаючого звіря-ворога. Йому було мало чесної крові вояцтва; йому захотілося ще крові невинної, ні в чому неповинного населення. Темні люди, чорносотенці і червоносотенці (одна темна зграя), різні провокатори, кинувши зброю, повилазили зі своїх закутків і розпочали ганебну працю на іншому ґрунті. Вони завзято снують своє ганебне павутиння провокації, викликаючи погроми єврейської нації й часом підбурюючи на це страшне діло й деякі несталі елементи нашого війська. В такий спосіб вони хочуть заплямити перед усім чесним миром нашу боротьбу за волю й загирити нашу національну справу.

 

Старшино й козацтво! Час нам знати, що єврейство, так само як більшість нашого українського населення, зазнало лиха від більшовицько-комуністичної навали й зрозуміло вже, де правда. Найкращі єврейські партії, як ось Бунд, «Об'єднанці», «Поалей Ціон», «Фолькс Партай», рішуче стали на бік української самостійної державності й рука в руку з нами працюють на її користь. Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення – їхні діти, їхні жінки, так само, як і ми, – було поневолене й позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас; воно живе з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю й недолю.

 

Лицарське військо, що несе всім націям України братерство, рівність і волю, не повинно спокійно слухати всяких пройдисвітів і провокаторів, жадаючих людського м'яса. Так само воно не може спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття.

 

Старшино й козацтво! Ввесь світ дивиться й не надивується на наші визвольні подвиги. Не плямуйте ж їх, хоч би й випадково, ганебним ділом і не завдавайте нашій державі пекучого сорому на весь світ. Наші численні зовнішні й внутрішні вороги вже використовують погромні події; вони вже тичуть у нас пальцями й цькують на нас, нібито ми негідні на незалежне державне існування й мусимо знову запрягтися в ярмо неволі

 

Я, ваш головний отаман, кажу вам, що якраз тепер на міжнародному суді розв'язується справа: бути чи не бути нашому державному незалежному життю. Старшино й козацтво! У ваших руках ця справа. Виступайте зі зброєю проти справжнього ворога й пам'ятайте, що наше чисте діло вимагає й чистих рук. Будьте певні, що всіх ворогів краю зустріне сувора законна кара народного суду, а помста, часто-густо необміркована, – це не козацьке діло.

 

Всіх же, що підбурюватимуть вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська й віддавати під суд як зрадників Вітчизни. Суд же нехай судить їх по їхніх вчинках, не жаліючи для злочинців найсуворіших кар закону. Уряд УНР, розуміючи всю шкоду від погромів для держави, видав до всього населення краю відозву, в якій закликає виступити проти всіх заходів ворогів, що підіймають погроми єврейського населення.

 

Наказую всьому вояцтву пильно прислухуватись до цієї відозви й найширше розповсюдити її серед населення та серед товариства. Наказ цей прочитати в усіх дивізіях, бригадах, полках, куренях та сотнях як Наддніпрянської й Наддністрянської армій, так і серед повстанських частин.

 

Головний отаман Петлюра.

 

Начальник штабу Головного отамана отаман Юнаків

 

Іваніс В. Симон Петлюра – президент України. Торонто, 1952. С. 170-172

 

Лист І.Цангвіля до українського уряду від 20 жовтня 1919 р.

 

Шановний пане президент!

Для мене велика честь одержати запрошення українського уряду взяти участь у Комісії для розслідування антиєврейських погромів, але зараз я перебуваю в Уельсі на лікуванні, отже не маю сил для такої подорожі. Але якщо д-р Йохельман, член Ради Єврейської Територіальної Організації, буде одним із членів Комісії, то буде представлена вся наша організація. Я ж користаюся цією нагодою, аби заявити, що навіть якби Ви й не зробили цього кроку або щиро й чесно не визнали тих страхітливих фактів, які відбувалися по Ваших містах, я був би однаково переконаний у тому, що Ваш уряд робить багато, можливо усе, на що здатен, аби припинити вбивства, яких можна було б уникнути, якби не нестабільний стан нинішньої Росії.

 

Ті національні права, які Ви надали євреям, є виявом Вашої державної мудрості й прямою протилежністю єврейської політики нової Польщі. І я плекаю надію, що Вашій республіці вдасться відстояти свою незалежність і тим самим явити усьому світові приклад сили та щирого патріотизму, джерелами якого є сердечна співпраця та повага до всіх расових та релігійних елементів, що складають сучасну державу. Якщо ж ці вбивства триватимуть надалі, то вони знищать не тільки невинних людей, але й Вашу державу. І мені, як прихильнику принципу самовизначення, стає особливо сумно від того, що всі Ваші зусилля по повному припиненню погромів поки що виявляються марними.

 

Ще раз дякую Вам за Ваше запрошення

 

Щиро Ваш Ізраїль Цангвіль

Еаstern Europe (Paris). 1919. Vоl 1. №1. Р.160

6. Зведення № 6 Особливої наради при головнокомандуючому збройними силами Півдня Росії «Положение на Украине к 10 марта 1921 г.» (витяги)

 

Волна крестьянских восстаний заставила Советскую власть отменить демобилизацию в частях Красной Армии, расположенных на Украине. По отношению к еврейскому населению Украины большевики тоже применяют репрессии. Целый ряд погромов и, между прочим, кровавую резню 18-19 декабря в Могилеве большевики в один голос объясняют «искоренением из еврейских масс петлюрофильства». В Каменце налеты красных банд на еврейские квартиры продолжались около трех дней. Невероятно пострадал ряд местностей в районах Лянцкоруна и Бара. В настоящее время регулярно производятся гонения на евреев в Проскуровском районе. Эта «ответственная работа» не доверяется местным коммунистам. Ревкомы командированы из Харькова, а специально сформированный штаб ЧК – из Одессы. Между прочим, полученные письма в Каменце из Одессы говорят о 4000 расстрелянных там в течение последних 6-ти месяцев.

 

Еврейская эмиграция из Украины колоссальна. В Восточной Галиции уже насчитывается до 40000 евреев-беженцев, и число это увеличивается с каждым днем. Все беженцы сочувственно отзываются о петлюровских войсках и заявляют, что еврейское население края окажет украинцам всемерную поддержку. Ненависть к большевикам и страх перед ними чрезвычайно велики.

 

Советский комиссариат продовольствия объявил новую раскладку хлеба между крестьянами – по 10 пудов с десятины. Эта мера вызвала новое недовольство в селах, и крестьяне взялись за оружие под командою сотника Морделевича, который, заняв все главные пути из Житомира в уезды, не допускает в деревни реквизиционные партии. [_]

 

О положений петлюровского правительства польский министр внутренних дел Скульский заявил, что согласно прелиминарным условиям с Советской Россией члены правительства Украинской Республики, находящиеся в Польше, рассматриваются властями как частные лица-беженцы, а тем самим прекращены всякие сношения между польским и украинским правительствами. [._]

 

Несмотря на уход графа Тышкевича из правительства Петлюры в Париже продолжаются сношения Петлюры с определенными польскими кругами. Варшавская газета «Курьер Поранный» говорит об усилившихся вновь в последние дни слухах о подготовляющихся шагах к объединению Восточной и Западной церквей и указывает, что слухи эти так или иначе связаны с таинственными хлопотами «украинского» митрополита Шептицкого в Риме. Газета указывает, что уже один раз, в 1920 году, Польша много потеряла при игре в унию церквей, и выражает сомнение, что с религиозной психологией украинского народа подобная комбинация могла бы быть приемлема.

 

Держ. арх. Рос. Федерації. Ф.440, оп.1, спр.92, арк. 13-14,18

 

Автор складає щиру подяку канд. юрид. наук І.Біласу за можливість використання віднайдених ним архівних документів (№ 6,7).

 

7. Директиви Народного комісаріату закордонних справ СРСР від 18 січня 1927 р.

Особо секретно

Секретарю ЦК КП (б)У

тов. Кагановичу

В недалеком будущем – в конце февраля с.г. предстоит в Париже процесс Шварцбарта (так в оригіналі – Ред.), убийцы Петлюры. Петлюровская эмиграция ведет широкие приготовления к процессу, подбирает различные материалы, свидетелей для того, чтобы придать этому процессу политическое значение, изобразить Петлюру национальным героем и мучеником за идею освобождения украинского народа, причем несомненно будут сделаны попытки представить Шварцбарта слепым орудием в руках советских агентов.

 

Для того, чтобы предотвратить такой исход процесса, необходимо принять все меры к тому, чтобы разбить построения эмиграции. Управление Упол. НКИД считает, что путем предоставления в расположение защиты соответствующих документов и свидетелей это сделать можно.

 

Наши директивы по ведению процесса должны быть следующие:

1 Петлюровское движение не было национальным революционным движением широких украинских масс и ничего общего с революцией на Украине не имеет. Наоборот, это было авантюристическое движение, с неизбежностью превратившееся в атаманщину, со всеми вытекающими от- сюда проявлениями – погромов, грабежей, насилий над мирным населением и т.д.

 

2. Совершенно неправильна и недопустима подмена вины Петлюры и петлюровщины в организации погромов – виною всего украинского революционного движения, направленного к свержению национально-социального гнета русского царизма.

 

3. Оправдание или обвинение Шварцбарта за совершение террористического акта ни в коем случае не может снять с Петлюры и всего возглавляемого им движения, известного под именем петлюровщины, ответственности за погромы и прочие причиненные им бедствия.

 

4. Для обоснования и доказательства вышеприведенных положений Упол. НКИД и ГПУ должны принять все меры к снабжению украинского представителя в Париже всеми необходимыми материалами и документами, а также свидетельскими показаниями.

 

5. Считать нецелесообразным выступление в качестве свидетелей членов Главной Управы Украинского Общества Червоного Креста тт. Златковского и Линниченко.

 

6. Особенно важным считать выступление на процессе свидетелем бывшего старшего адъютанта Петлюры – Лысенко, хорошо знающего как личную жизнь Петлюры, так и всю его политическую и военную деятельность на Украине после революции. В случае надобности разрешить Упол. НКИД взять на себя расходы по поездке Лысенко в Париж. (Лысенко сам изъявляет желание выступить на процессе, причем органы ГПУ уверены в его полной благонадежности.)

 

7. Не возражать против вызова защитой в качестве свидетеля Винниченко, который неоднократно в своих печатных произведениях характеризовал петлюровское движение как авантюристическое, ничего общего с революционным движением украинских трудящихся масс не имеющее; он полностью возлагает вину за организацию еврейских погромов на Петлюру. (Управление Упол. НКИД не имеет оснований бояться, что выступление Винниченко может превратиться в демонстрацию против УССР и таким образом косвенно помочь петлюровским организаторам процесса, так как в последнее время Винниченко отошел от эмиграции и, как видно из его последней брошюры «Поворот на Україну», ищет путей сближения с украинской властью.)

 

8. Решительно возражать против предложения защиты вызвать в качестве свидетеля Милюкова, предложив украинскому представителю в Париже принять все соответствующие меры.

 

9. Предложить украинской советской прессе не раздувать значение процесса и помещать только сообщения и материалы о процессе, исходящие от ТАСС или от Упол. НКИД, но ни в коем случае от собственных корреспондентов.

 

10. Ответственность за проведение в жизнь настоящих директив возложить на тов. Полоцкого, впредь до назначения официального украинского представителя в Париже.

 

Член Коллегии НКИД СССР, Уполномоченный НКИД

СССР в УССР А. Шлихтер

 

Архів громадських об'єднань України. Ф. 1, оп.16, спр. 3, арк.140-142