Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Симон Петлюра та євреї. (Автор: Гунчак Тарас)

опубліковано 18 лист. 2013 р., 10:31 Степан Гринчишин   [ оновлено 28 лист. 2013 р., 21:54 ]

Ласий до сенсацій Париж пережив нещодавно чи не найбільш пікантне й хвилююче з подібних видовищ – судовий процес у справі про вбивство. Міжнародна політика і пекуча національна ворожнеча щедрою рукою підсипалися у це вариво, отже легко уявити, що справа вийшла достатньо гострою навіть для пересиченого столичного панства. Розбурхані пристрасті не вщухали від першого до останнього дня процесу. Такі холодні абстракції, як закон і розум, так і не змогли пробитися до переповненого залу, де панували театральні манери та апеляція до емоцій, де відбувався суд над Самуїлом Шварцбардом, молодим євреєм-годинникарем, який п'ятнадцять місяців тому на паризькій вулиці вбив керівника українського війська генерала Симона Петлюру (1).

 

Це – один із найхарактерніших описів атмосфери суду, котрий від 18 до 26 жовтня 1927 р. привертав увагу всього світу. Єдине, чого бракує цьому красномовному звітові, так це визнання того факту, що насправді судили не вбивцю, а самого Петлюру, – судили посмертно за те, що він буцімто спровокував чи не став на заваді, мабуть, найкривавіших єврейських погромів, яких знало людство до Другої світової війни. Захисник Анрі Торрес, один із найпопулярніших французьких адвокатів, удало відвернув увагу суду від обвинуваченого і зосередився на вбивствах та злочинах, учинених під час погромів. Таким чином обвинувач та обвинувачений повністю помінялися місцями (2).

 

Торрес намагався довести особисту відповідальність Петлюри за трагедію українських євреїв. Але, не маючи на те доказів, він після двох днів перехресних допитів свідків змінив свою тактику. Торрес став наполягати на тому, що Петлюра як голова держави та війська ніс відповідальність за дії своїх вояків і за все, що відбувалося на контрольованій ним території. Саме це підкреслювали й деякі свідки, зокрема відомий російсько-єврейський адвокат Генріх Шльосберг (3). Захист мав успіх: французький суд присяжних визнав Шварцбарда невинним.

 

Дехто вважає Шварцбарда месником, дехто – більшовицьким агентом або принаймні знаряддям комуністичної змови (4). Мабуть, нам так і не вдасться розкрити таємницю цієї загадкової постаті, та це і не є завданням даного дослідження. Головною нашою метою є встановити наявність і ступінь вини Симона Петлюри у єврейських погромах в Україні

 

З'ясування причин цих погромів за тривожних часів революції, іноземної інтервенції та громадянської війни – проблема досить складна. Саме на цьому тлі, враховуючи всю сукупність глибоких та давніх соціально-економічних протиріч і антагонізмів, і слід розглядати ті жахливі події, які поглинули Україну під час одного з найкритичніших періодів її історії Але попри будь-які пояснення ніщо у світі не може бути виправданням злочинних погромів, коли лилася кров і страждали тисячі безневинних людей.

 

При детальному вивченні подій української революції впадає в око те, що успіхи й нещастя, яких зазнала єврейська громада, прямо пов'язані з перемогами й поразками українського уряду в його змаганнях створити нормальні умови для мирного, незалежного існування новоствореної української держави. Занепад царської імперії став часом розвитку соціальної та національної демократії в Україні. Центральна Рада, котра діяла як вищий політичний орган країни від 17 березня 1917 р. до 29 квітня 1918 р., започаткувала реформи, що були прогресивними, просвітницькими й демократичними навіть за мірками нашого часу (5). Стосовно національних меншостей в Україні першим важливим кроком нового уряду був Другий універсал, проголошений 16 липня 1917 р., який встановлював автономію для українського народу і забезпечував повну рівність для всіх малих національностей (6). Згідно з духом Другого універсалу уряд, в якому Симон Петлюра обіймав посаду Генерального секретаря у військових справах, 29 липня 1917 р. підготував проект так званого «Статуту Верховного Управління». За цим основним законом держави найчисельніші національні меншості (себто росіяни, євреї та поляки) отримували безпосереднє представництво у Генеральному Секретаріаті (виконавчому органі уряду) через обраних ними осіб, які займали посади товаришів Генерального секретаря з національних питань. Товариші секретаря мали такі ж повноваження, як і Генеральний секретар, але кожен у своїй галузі.

 

Першим товаришем секретаря з єврейських справ у розширеному Генеральному Секретаріаті (відомому також як Мала Рада) був Моше Зільберфарб (7). Особливе значення з погляду визначення прав національних меншостей мала стаття 20 Статуту, в якій зазначалося, що всі закони, адміністративні приписи й постанови, проголошені українською мовою, публікуються також і на мовах: російській, єврейській і польській» (8). Єврейська громада схвально поставилася до цих демократичних заходів і почала розглядати свої інтереси в контексті боротьби України за свою незалежність (9).

 

Але петроградський Тимчасовий уряд відмовився визнати право України на автономію, позаяк воно суперечило засадам російської нейтралістської політики. Не менш вороже поставилися до української державності й більшовики, які скинули кволий режим Керенського. Характерно, що, незважаючи на таке ставлення північних сусідів, Центральна Рада відносно довгий час плекала надію на створення демократичної Російської республіки, яка стала б основою федерації вільних рівноправних держав. Отже, щоб своїм поспіхом не зашкодити виробленню очікуваної федеративної структури, Центральна Рада усунулася від прийняття будь-яких односторонніх принципових рішень аж до скликання загальноросійських Установчих Зборів.

 

Більшовицький переворот 7 листопада 1917 р. завдав нищівного удару по цих утопічних настроях українських соціалістичних партій, що складали більшість у Центральній Раді. Українські керівники змушені були зайняти більш незалежну позицію щодо Росії та вдатися до енергійніших заходів у внутрішній політиці (10).

 

Саме про це йшлося у Третьому універсалі від 20 листопада 1917 р., який урочисто проголошував створення Української Народної Республіки. Для національних меншостей цей документ став поворотним пунктом у їхньому ставленні до боротьби українців за свою незалежність У ньому підкреслювалося, що український народ, здобувши свою національну волю, твердо охоронятиме вільний національний розвиток народів, що живуть в Україні: "Тому оповідаємо, що народам великоруському, єврейському, польському та іншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя» (11).

 

Українські євреї, за незначним винятком, вітали Третій універсал, убачаючи в ньому втілення своїх політичних прагнень. Так, він цілком задовольняв вимоги Бунду (Загальної єврейської робітничої ліги), котрий, попри ультраінтернаціоналізм своїх окремих заходів, затвердив програму, в якій питання про національно-культурну автономію посідало чільне місце (12). Сіоністи різних напрямів також були задоволені заявою українського уряду, по-скільки вона не суперечила їхній концепції «синтетичного сіонізму», яка означала «комбінацію палестинської ідеї з боротьбою за національну та культурну автономію в діаспорі» (13).

 

З політичного погляду надання національно-персональної автономії єврейській громаді не мало аналогів в історії і являло собою одну з найяскравіших сторінок української революції Воно свідчило й про високі моральні якості та політичну далекоглядність українських керівників (14).

 

22 січня 1918 р. те, що було обіцянкою, стало реальністю: український уряд одностайно прийняв Закон про національно-персональну автономію. Українське єврейство зустріло цю новину з піднесенням (15). Зокрема, Моше Зільберфарб заявив: «Щойно затверджений нами закон можна порівняти хіба що з діяннями Великої французької революції. Тоді було проголошено права людини, сьогодні – права націй». Представник Бунду Мойсей Рафес не менш високо оцінив закон: «Подібного законодавчого акту не має жодна європейська країна, і він має величезне значення». Сіоністські лідери та представники інших єврейських партій також схвально поставилися до цього закону (16).

 

Історія міжнаціональних взаємин в Україні ще ніколи не надавала такого унікального шансу, але виділила для цього, мабуть, найнесприятливіший час. Радісні голоси супроводжувалися, а потім і геть потонули в зойках жертв погромів. Населення України, особливо євреї, виявилося безборонним перед жорстокістю і сваволею незчисленних мародерів. Україна стала краєм без гуманності, без законів.

 

Захоплення влади більшовиками якщо не спричинило, то значною мірою сприяло загальному занепаду й анархії. Для України, більш ніж для будь-якої іншої частини колишньої царської імперії, це мало трагічні наслідки. Із падінням Керенського і без того деморалізовані війська цілими полками й дивізіями кидали фронт і блукали Україною, здіймаючи паніку серед цивільного населення.

 

На думку відомого єврейського історика Е. Черіковера, саме вони й несуть відповідальність за перші погроми в Україн (17). Частини ці не були виключно російськими чи українськими, скоріше вони являли собою суміш народів багатонаціональної імперії (18). У своїй добре документованій праці Черіковер пише: «Як лінія фронту, так і шляхи додому пролягали для демобілізованих солдатів через єврейські містечка, скупчені на правому боці Дніпра. Всі наслідки як цієї самочинної демобілізації, так і всієї невдалої війни важким тягарем лягали перш за все на плечі єврейського населення фронтової зони...Анархія, що охопила нашу країну, на околицях була ще лютішою... Особливої скрути зазнало єврейське населення. Люди в солдатських шинелях грабували, руйнували, палили. Неможливо передати той жах і страждання, які випали на долю населення. Ці солдати називали себе більшовиками; вони сіяли страх і посилювали анархію».

 

Як свідчив Володимир Кедровський, колишній головний інспектор війська УНР, перший великий погром учинили на Поділлі вояки російського 2-го гвардійського корпусу в листопаді 1917 р. Під час цього погрому було спалено та зруйновано дощенту 17 сіл (19). Цілком можливо, що деякі погроми були заплановані та мали певну політичну мету. Лейтенант російської армії А. Шіллер признавався, що «нам наказали руйнувати й знищувати російські (мова йде про події в Україні. –Т. Г.) села, які траплялися на шляху, та забирати в беззахисних селян останнє майно і харчі... Солдати... втрачали рештки дисциплінованості, збивалися в юрби, вешталися вулицями, вдиралися до крамниць та приватних будинків і грабували хазяїв» (20).

 

У відповідь на посилення погромів Петлюра як Генеральний секретар у військових справах наказав міліції стати на заваді будь-яких безпорядків. «Ми не допустимо погромів на нашій землі», – заявив він (21).

 

Найважливішим у цій ситуації виявився той вплив, який мала ескалація насильства на радикалізацію рушійних сил революції та на позиції українського та єврейського таборів. Українці з підозрою дивилися на зростаючі симпатії євреїв до "єдиної неділимої Росії», вважати це неповагою до України, яка надала їм усі привілеї (22). Зі свого боку євреї, з острахом стежачи за зростанням національної свідомості українських мас, залишалися нейтральними на початку російсько-українського протистояння і у багатьох випадках переходили на бік ворогів української державності (23). Погіршення політичної обстановки внаслідок дії як внутрішніх, так і зовнішніх сил іще більше віддалило українців від євреїв, і цей чинник надалі набуватиме ваги у трагічній історії обох народів.

 

Особливо яскраво це проявилося у переддень української державності – 24 січня 1918 р. (24)/ Тоді у напруженій, але радісній атмосфері було оголошено Четвертий універсал Центральної Ради, згідно з яким Україна ставала незалежною суверенною республікою українського народу. Після зачитання цього документа, який закріплював права національних меншостей на національно-персональну автономію, українські депутати Малої Ради пересвідчилися, що єврейські представники не поділяють їхніх почуттів. Більше того, діячі Бунду та група «росіян», яку складали переважно русифіковані євреї, голосували проти універсалу, а представники інших єврейських партій узагалі утрималися від голосування. Таким чином, принаймні з політичного погляду, українці та євреї опинилися в різних таборах.

 

Згадуючи ті вирішальні дні, професор Соломон Гольдельман писав, що «українська революція, а разом з нею і єврейський національний рух наблизилися, не без допомоги одне одного, до здійснення своїх найвищих національних мрій та цілей. Але слідом за піднесенням розпочався трагічний процес сповзання у прірву. Найвищий успіх став початком кінця» (25).

 

Більшовицька інтервенція у січні 1918 р. зробила неможливим будь-яке поліпшення аж ніяк не безхмарних українсько-єврейських стосунків. Наступ більшовиків змусив Центральну Раду залишити столицю України і шукати допомоги в німців та австрійців, які обіцяли підтримати новостворену республіку, якщо та забезпечить їх збіжжям (26). Спираючись на австро-німецьке військо, Центральна Рада повернулася до Києва, але через кілька тижнів на зміну їй прийшов режим німецького ставленика Павла Скоропадського Восьмимісячне правління гетьмана було періодом реакції на попередні економічні, соціальні та національні реформи Центральної Ради. Зокрема, вже 15 липня 1918 р. був анульований Закон про національно-персональну автономію для меншостей в Україні.

 

Широке народне невдоволення гетьманським урядом прискорило його падіння. Невдовзі в Україні розпочалося повстання, на чолі якого стала Директорія – тимчасовий повстанський уряд, що складався з Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Федора Швеця та Андрія Макаренка. 14 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ, а в сільській місцевості партизанські загони встановили владу нового уряду ще раніше.

 

У ці бурхливі дні Винниченко й Петлюра проявили себе палкими поборниками політичної незалежності України. Обидва вони були членами Української соціал-демократичної партії, але значно розходилися у підході до багатьох ключових проблем. Як утопічний соціаліст, Винниченко вважав соціально-економічні чинники вирішальними у революційній боротьбі Через це він постійно хитався між національними інтересами і своєрідним донкіхотством – різновидом соціалістичного ідеалізму. Такі хитання, принаймні частково, могли б пояснити певну непослідовність Винниченка як політика (27).

 

Петлюра ж намагався втілити ідеали соціальної справедливості й рівності виключно в рамках суверенної української республіки. Виходячи з цього він приділяв велику увагу саме практичним аспектам боротьби за незалежність. Це дало підстави деяким дослідникам помилково оголосити Петлюру крайнім націоналістом і приписувати йому дискримінаційні нахили, плекання національної виключності тощо. За браком кращого слова ми могли б охарактеризувати Петлюру як раціоналіста, але у найширшому розумінні цього поняття (28). Важливо усвідомити, що передусім він був «самостійником», тобто людиною, для якої досягнення національної незалежності являло необхідну передумову здійснення усіх інших завдань Варто додати, що, попри всі розбіжності у поглядах, як Петлюра, так і Винниченко були переконаними прихильниками демократії

 

Втілюючи в життя свої політичні принципи, Винниченко, Петлюра та інші члени Директорії не вагаючись прийняли пропозицію професора Гольдельмана про відновлення національно-персональної автономії для національних меншостей (29).

 

Суттєвим є те, що Директорія зважилася на цей важливий крок ще до перемоги повстання. 10 грудня 1918 р. вона прийняла відповідний декрет, а 24 січня 1919 р. згідно з одностайним рішенням Ради міністрів цей декрет став законом. Так, незважаючи на досить промовисту неучасть євреїв у антигетьманському повстанні, вони дістали жадану автономію в рамках Української Народної Республіки (30).

 

З огляду на зростання ролі Петлюри проєврейська позиція українського уряду є зовсім не дивною. Як борець за інтереси усіх гноблених, Петлюра щиро цікавився єврейською проблемою. У школі, як свідчили його однокласники, він часто брав бік євреїв, котрих ображали задирикувахі товариші За це його дражнили «жидівським батьком» (31). Професор Федір Щербина, в якого працював виключений із семінарії Петлюра, згадував, що той часто висловлював співчуття до євреїв (32).

 

Замолоду поринувши в революцію 1905 р., Петлюра виступав проти гноблення однієї нації іншою, засуджував дискримінаційні заходи російського уряду, які забороняли євреям селитися поза так званою «смугою осілості» та позбавляли їхніх дітей можливості дістати таку ж освіту, як і представники інших народів.

 

Красномовним виявом симпатій Петлюри до євреїв була його передмова до п'єси Є.Чірікова «Євреї», надрукованої у 1907 р. в Києві.«Страждання Нахмана в «Євреях» Чірікова, – писав Петлюра, – викличуть глибоке співчуття будь у кого, навіть якщо він і не належить до цієї нації, якій волею історії випало нести тяжкий хрест гноблення і знущань... І навіть якщо не кожен здатен поділити думки Нахмана про те, що саме запропоновані ним ліки здатні загоїти рани його народу, кожен, однак, відчуває потребу змастити ці рани цілющим бальзамом».

 

Поновлення автономії єврейської громади було не просто жестом з боку провідних діячів українського уряду. То був політичний крок, мета якого – досягти порозуміння, а в ідеалі – налагодити співпрацю між євреями та українцями. Колишній лідер Бунду Мойсей Рафес писав, що «однією з найулюбленіших ідей Петлюри та багатьох інших українських націоналістів було створити союз української та єврейської демократій. Переконати єврейську інтелігенцію та торговельний клас у доцільності ідеї української державності, поставити їх на службу цій ідеї означало для них врятувати "незалежність"... Напередодні вигнання гетьмана та його уряду Петлюра заявляв про своє палке бажання здійснити цей союз» (33).

 

Однак зусилля Директорії не увінчалися успіхом через майже повну відсутність євреїв у лавах борців за державу. Хоча були серед них і такі, що ввійшли до уряду ще у квітні 1918 р., усвідомивши незмінність проголошеного раніше курсу на політичну незалежність України. Інші ж, особливо члени Бунду, постійно виступали проти української державності, навіть після оголошення автономії для національних меншостей. Окремі антиєврейські виступи під час антигетьманського повстання і переможна спочатку хода «світового комунізму» штовхнули єврейських соціалістів до російського табору. Дехто приєднався до російських націоналістичних кіл, прагнучи відновлення «єдиної неділимої Росії» (34).

 

Пишучи про політичні уподобання українських євреїв, видатний правник Арнольд Марголін зазначав: «Але факт залишається фактом... Багато євреїв було як серед більшовиків, так і, принаймні спочатку, в лавах армії Денікіна. І навпаки, український рух майже не приваблював євреїв» (35). Але якими б не були статистичні дані, не виникає сумніву в тому, що позиція євреїв значно вплинула на українсько-єврейські стосунки.

 

Питання про національні меншості набуло особливої гостроти, коли постала загроза самому існуванню Української Народної Республіки. Ще у грудні 1918 р. в Україні з'явилися збройні загони більшовиків, які разом із деякими селянськими бандами почали шарпати вірні Директорії війська. Більшовицькі частини крок за кроком тіснили Директорію, аж поки 6 лютого 1919 р. не зайняли Київ (36).

 

Сили Директорії танули на очах, і наприкінці січня на боці Петлюри лишилося трохи більше 21 тис. вояків. Професор Артур Адаме вважає, що цьому можна було запобігти лише швидкими й рішучими діями, перетворивши численні партизанські загони на військові підрозділи з суворою дисципліною і чітким централізованим керівництвом (37). Але по-скільки Петлюра не вжив таких заходів (можливо, через брак часу), то різні «отамани» та «батьки», які з'явилися в ході антигетьманського повстання, одразу ж заявили про свою непідлеглість Директорії. В результаті озброєні загони самочинно кидали фронт, поверталися у ті місця, звідки вони походили, і на чолі зі своїми «отаманами» починали тероризувати населення, у першу чергу євреїв.

 

Здавалося, що у 1919 році чотири вершники з Апокаліпсису промчали Україною, сіючи довкола війну, голод, пошесть та смерть. Як констатував Річард Пайпс, країна«розпалася на безліч окремих районів, ніяк не пов’язаних між собою, ізольованих від усього світу, відданих на поталу бандам озброєних селян та кримінальних злочинців... Лише в Києві з'являлися та зникали уряди, видавалися постанови, хвилями накочувалися міністерські кризи, відбувалися міжнародні переговори – а решта країни жила власним життям, в якому реальну владу мав той, хто спирався на рушницю... По всій Україні виникали банди селянських партизанів, котрі нападали на села й містечка, грабували та вбивали єврейське населення і час від часу зненацька вдиралися у великі міста. Фактично вся країна потерпала від них» (38).

 

Ніхто не почувався безпечно посеред вогненного моря насильства та сваволі, яке залило Україну в 1919 році. Олександр Шульгин назвав цей час велетенським погромом усієї України (39). Єдине, що могло врятувати як євреїв, такі не євреїв, було створення озброєних загонів самооборони (40). Петлюра розумів, що його невелике військо не могло вести боротьбу аж на три фронти і водночас підтримувати порядок у країні. Тому він виступав за формування єврейських загонів самооборони. На жаль, єврейські ліві партії, і особливо впливовий Бунд, опиралися цим заходам, фактично кидаючи багато єврейських громад напризволяще (41).У

 

Загальне погіршення соціально-політичних умов, поразка й деморалізація українського війська – все це збурило приховане невдоволення та застарілі забобони щодо єврейського населення. Євреї стали тим козлом відпущення, на якого вилилися всі образи, болі й кривди місцевих жителів. Це й убачається головною причиною єврейських погромів в Україні під час революції та громадянської війни.

 

Трагедія українського єврейства була значною мірою наслідком діяльності царського уряду. Взагалі антисемітизм являв собою характерну рису імперської внутрішньої політики, особливо на початку 1880-х років. У розпалі пропагандистської війни з революційним рухом уряд безнастанно твердив, що підривна агітація та підпільна діяльність є справою рук євреїв. Відчуваючи підтримку правлячих кіл, ряд організацій розгорнули кампанію ненависті проти єврейського населення. Юдофобія царського уряду досягла апогею за часів Миколи ІІ. Цар не тільки прийняв звання почесного члена «Союза русского народа», більш відомого як «чорна сотня», а й виділив із власних коштів понад 12 млн. рублів на друк та розповсюдження антисемітської літератури (42).

 

Ця література заводнювала головним чином райони «смуги осілості», тобто Україну, Білорусію та Литву. Зусилля «чорної сотні» дали свої наслідки: завжди знаходилися селяни, що з ненавистю дивилися на городян (більшість яких були або росіянами, або євреями), котрі в їхніх очах (і це відбивало реальну ситуацію в Україні) уособлювали владу та власність.

 

Протиріччя між селом і містом з новою силою спалахнули у 1918-1920 рр. Соціально-економічне відчуження, яке було вирішальним чинником під час попередніх спалахів насильства, ще більше загострилося у зв'язку зі зміною політичної ситуації. В ході боротьби за незалежність, особливо починаючи з осені 1918 р., українці, яких підтримувало в основному село, пересвідчилися в тому, що більшість населення міст вороже ставиться до їхньої справи. Тому коли село, скориставшись із загальної руїни та хаосу, спробувало взяти реванш, воно легко знайшло традиційного «винуватця» усіх бід – єврея. Існував стереотип, згідно з яким єврей був насамперед експлуататором і ділком. За часів революції до цього образу додалися вельми,небезпечні риси: євреї почали асоціюватися з комунізмом (43).

 

У своїй блискучій праці з історії революційних подій в Україні професор Адамс, аналізуючи ставлення селян до євреїв, дійшов такого висновку: «Самі міські євреї-комуністи роздмухували звіриний антисемітизм, який жеврів на селі, і тоді раптом настав такий момент, коли ненависть до міста і ненависть до єврея ставали ненавистю до комунізму. В уявленні селянина єврей, городянин та комуніст зливалися в єдиний образ кривоносого комісара, який забирав у хлібороба його землю, реквізував вирощене ним збіжжя, конфісковував худобу та зброю і виконував вироки, винесені ЧК» (44). За таких умов криваві розправи над євреями стали синонімом боротьби з більшовиками (45).

 

Немає ніякого сумніву в тому, що ставити знак рівності між євреями та більшовизмом значить допускатися помилки і надто спрощувати складну проблему. Євреї, зрештою, були й серед військ Денікіна, що воювали проти більшовиків. Водночас чимало відомих єврейських діячів підтримували Петлюру в його боротьбі за незалежність України. Був також досить значний прошарок українського єврейства, який волів зберігати нейтралітет.

 

Разом із тим є фактом, що велика кількість політично активних євреїв, особливо молодь, приєдналися до більшовиків, чия рішучість, революційне завзяття та інтернаціоналізм украй приваблювали. Професор Леонард Шапіро, який вивчав роль євреїв у революційному русі, підкреслював, що участь євреїв у діяльності партійних організацій усіх рівнів мала неабияке значення. З-поміж 21 члена Центрального комітету РКП(б) було п'ятеро євреїв, серед них Троцький та Свердлов. Але ще більшу роль виконували євреї у низових партійних організаціях. Як пише Шапіро, «багато дрібних партійних функціонерів були євреями – особливо це стосується ЧК», і якщо комусь те пощастило і він потрапляв до рук чекістів, то, скоріше за все, йому було не минути зустрічі, а то й кулі слідчого-єврея» (46).

 

Отже, сукупність історичних, соціальних, економічних та політичних чинників, з яких, власне, складалася ворожнеча між українським та єврейським народами, підсилена більшовицькою агітацією, створила ту вибухову ситуацію, яка і призвела до трагічних погромів. Немов зі споду підняті «отамани» та «батьки» використовували цю ситуацію для власних потреб, апелюючи до найпримітивніших інстинктів своїх прибічників, потураючи їхньому злодійству. У створеному не без їхньої участі хаосі селянські ватажки відчували себе немов китайські військові царики – з усіма жахами, якими супроводжувалося таке царювання (47).

 

Становище Директорії було безнадійним. Крім подолання внутрішніх заворушень, вона, як уже зазначалося, мусила воювати проти трьох армій, що атакували її з різних боків, і кожна з цих армій була чисельнішою та краще озброєною, ніж військо Петлюри. Через постійні зміни воєнної обстановки уряд часто пересувався, інколи навіть збирався на засідання у залізничних вагонах. Його влада сягала не далі кількох кілометрів від штаб-квартири війська, на решті ж території керівництво лише номінально перебувало в руках уряду.

 

Зіткнувшись із загрозою, здавалося б, неминучої катастрофи, Петлюра продовжував боротьбу за незалежність, не зрікаючись демократичних ідеалів. Після відставки Винниченка з посади голови Директорії і обрання натомість Петлюри 9 травня 1919 р. він дістав можливість безборонно здійснювати свої наміри.

 

Ще раз підкреслимо, що Директорія буквально з перших днів свого існування почала активно залучати євреїв до участі в політичному житті України. Крім надання привілеїв єврейській громаді, Директорія дала змогу її представникам працювати в українському уряді. Кілька євреїв стали на чолі міністерств, інші обійняли високі посади в українській закордонній службі, понад 200 осіб працювали у нижчих ланках керівництва. Згідно з принципом соціальної рівності Петлюра видав наказ приймати євреїв до офіцерської школи (48).

 

Не менш прогресивним було ставлення Директорії до освітніх потреб єврейської громади. На пропозицію Абрама Ревуцького, міністра єврейських справ, уряд видав закон, за яким усі єврейські школи переходили під його юрисдикцію, а також виділив дев'яту частину коштів, що призначалися для освіта на користь єврейських шкіл та інших навчальних закладів (49).

 

Професор Марк Вішнітцер, відомий єврейський історик та журналіст, який на власні очі спостерігав життя євреїв в Україні, писав:«Українські євреї мають широкі, гарантовані законом права. Єврейська мова є однією з офіційно визнаних мов, єврейське міністерство стежить за забезпеченням їхніх прав, вільно функціонує іудаїстська церква, чимдалі більше з'являється єврейських шкіл. У новоствореному Кам'янець-Подільському університеті уряд постановив утворити кафедру єврейської історії та літератури. Отже, єврейський народ дістає дедалі більше прав і можливостей для свого національного розвитку» (50).

 

Національна політика Директорії, в тому числі її активна боротьба з єврейськими погромами, не користувалися популярністю. Однак Петлюра, Винниченко та інші видатні діячі української революції не зраджували своїх принципів і продовжували опиратися будь-яким антиєврейським настроям. На жаль, можливості Директорії були вкрай обмежені і всі ці зусилля виявилися марними.

 

Грабіж, ґвалтування та вбивства єврейського населення не припинялися протягом усієї весни 1919 р. Після особливо брутального погрому, що стався у Проскурові за участю війська Директорії, заступник міністра закордонних справ Арнольл Марголін на знак протесту заявив про свою відставку (51).

 

У листі від 11 березня 1919 р. до міністра закордонних справ Костя Мацієвича Марголін писав: «Тяжке відповідальне завдання, що лежить на всіх членах уряду, значно ускладнюється завдяки тому трагічному факту, що єврейські погроми не вщухають, і адміністрація виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьїві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить все можливе для боротьби з погромами. Я також добре знаю, наскільки безпорадними є всі його члени... Але я, як єврей, ще більше страждаю від того, що усвідомлюю: якщо всі інші елементи населення страждають від анархії головним чином економічно, то такий стан речей є вкрай небезпечним і навіть, фатальним для самого існування єврейського народу» (52).

 

Через два місяці в окремому листі Марголін ще раз підтвердив свою заяву і офіційно подав у відставку. В інтерв'ю лондонській газеті «Джуїш кронікл» він наполягав на тому, що «український уряд послідовно виступав проти погромів, ніколи не брав у них участі і не несе за них ніякої відповідальності» (53). Подібну думку висловлював і Е. Черіковер, котрий вважав, що український уряд боровся проти хвилі антиєврейських насильств усіма засобами, які були в його розпорядженні. При цьому, наголошував він, Директорія фактично не мала ніякої змоги опанувати цю бурхливу ситуацію (54).

 

Як тільки українсько-більшовицький фронт стабілізувався, позиція нового уряду прем’єр-міністра Бориса Мартоса стала більш певною і чіткою (55). За нових умов уряд здійснив цілу низку заходів для охорони населення, особливо євреїв, на території, що її контролювала Директорія.

 

Першим урядовим документом, спрямованим на захист єврейського населення, була прокламація від 12 квітня 1919 р. В ній зазначалося: «Український уряд буде всіляко боротися з порушеннями громадського порядку, викриватиме й суворо каратиме заводіяк, злочинців та погромників. І перш за все уряд не потерпить ніяких погромів, спрямованих проти єврейського населення України, і вживатиме всіх засобів для знешкодження цих мерзенних злодіїв» (56). Наступного дня верховне командування українського війська видало наказ про арешт та віддання під трибунал усіх вояків, що підбурювали козаків брати участь у погромах (57).

 

Слід зазначити, що ініціатором і автором антипогромних наказів був саме Петлюра. Його недоброзичливці твердять, ніби всі ці заходи мали єдину мету – справити враження на західні держави. Але з огляду на факти ця точка зору не витримує ніякої критики. Щоб оцінити поведінку людини та мотиви її вчинків, існує лише один спосіб, в основі якого лежить сформульований Аристотелем принцип: «Усяка дія є виявом єства» – або ж біблійне: «Кожне дерево пізнається по плодах його». Та й якою ще міркою можна виміряти те, що спонукає нас чинити так чи інакше?

 

Боротьба Директорії проти погромів та інших насильств мала різні форми. Петлюра розумів, що у його війську є чимало членів колишньої «чорної сотні» та взагалі антисемітськи настроєних елементів (58). Тому для убезпечення єврейського населення він мусив насамперед реформувати армію. Цією важливою справою Петлюра займався у травні – червні 1919 р., коли становище його війська в Галичині було досить надійним. Тоді були розформовані деякі напівпартизанські загони і створені нові регулярні частини (59). У результаті чисельність війська зменшилася, але воно стало ефективнішим.

 

З метою завершення реорганізації війська та посилення дисципліни 13 травня 1919 р. Петлюра створив державну військову інспекцію на чолі з полковником Володимиром Кедровським (60). Ця установа виправдала сподівання Петлюри. За допомогою органів інспекції уряд дістав змогу контролювати і нейтралізувати спалахи антисемітизму. Особливо схвально про діяльність полковника Кедровського та очолюваної ним інспекції висловлювалося міністерство єврейських справ (61).

 

Директорія зробила іще один крок, викорінюючи насильство та анархію. 27 травня 1919 р. було прийнято закон про утворення Надзвичайної комісії для розслідування єврейських погромів. Ця Комісія мала не лише виявляти їх безпосередніх винуватців, а й боротися з антисемітською пропагандою в Україні. Учасники погромів передавалися до спеціально створених військових трибуналів. Особливе значення мало те, що серед членів Комісії були представники єврейського населення (62).

 

Водночас уряд намагався всіляко допомагата жертвам погромів. Попри гостру нестачу коштів Директорія виділяла для цієї мети досить значні суми грошей.

 

Але, незважаючи на всі ці заходи, насильства не вщухали і Петлюра мусив продовжувати боротьбу. У своїй телеграмі, розісланій по урядових установах та військових частинах на початку липня 1919 р. (вона з'явилася також в офіційному «Віснику Української Народньої Республіки»), він намагався переконати українців у тому, що євреї не лише співчувають їхній справі, а й активно за неї борються. Він також заохочував козаків до створення спеціальних загонів для захисту євреїв та їхньої власності (63). Одне слово, Петлюра хотів спростувати пропагандистські закиди, ніби усі євреї були ворогами української державності.

 

Не менш важливим є наказ, виданий Петлюрою своїм військам 26 серпня 1919 р., в якому він закликає козаків не «спричинятися до тяжкої недолі євреїв. Хто ж допускається такого тяжкого злочину, той є зрадник і ворог нашого краю й мусить бути усунений від людського співжиття» (64).

 

Як свідчать спогади сучасників, численні заклики й накази Петлюри та його уряду аж ніяк не скидалися на димову завісу, за якою кримінальні елементи спокійно коїли свої злочини. Навпаки, вони відбивали реальну політику та заходи Директорії. Так, ад'ютант Петлюри полковник Олександр Доценко повідомляв про те, що під Києвом було страчено чотирьох українців, які брали участь у погромах. За ті ж злочини, вчинені у Райгороді, було страчено офіцера Міщука та кількох козаків. Полковник Доценко також засвідчив страту прикрозвісного отамана Семесенка (65).

 

Добре обізнаний із ситуацією полковник Кедровський стверджував, що в одному лише Смотричі на Волині за участь у погромах було страчено 14 козаків (66). Та й по інших селах і містечках ті, кого трибунали визнали винними (як це було, скажімо, в Оринині та Китайгороді, Тальному та Вахнівці, не уникнули розстрілу (67).

 

Арнольд Марголін також писав про численні страти погромників, зокрема таке: «Я маю офіційно засвідчену копію вироку спеціального військового трибуналу від 22 серпня 1920 року у справі Варивана Винника, звинуваченого у пораненні Йосселя Астера з села Залуківці біля Станіслава в Галичині. Ця справа розглядалася за зачиненими дверима. Трибунал визнав дії Винника «нелюдськими» і присудив його до розстрілу. Того ж дня вирок було виконано» (68).

 

Активна боротьба Директорії проти погромів та різного роду підбурювальної агітації принесла певні результати. Особливо помітним це було у період між червнем та жовтнем 1919 р. Тоді ж Соломон Гольдельман констатував поліпшення становища, зазначивши, що невдовзі "реальна військова влада буде в руках отамана Петлюри, він визначатиме поведінки підлеглих йому командирів та війська, а не навпаки» (69).

 

Зусилля Директорії були схвально сприйняті як євреями, так і представниками інших національностей. Свідченням цього, зокрема, може слугувати резолюція Кам'янець-Подільського окружного та міського комітетів партії «Поалей Ціон» від 26 серпня 1919 р., яка беззастережно виступила за участь євреїв в українському уряді, котрий «разом з Верховним Головнокомандуванням рішуче бореться проти погромів» (70).

 

Поліпшення внутрішнього стану в країні привело до порозуміння між євреями та українцями. Починаючи з літа 1919 р. чимало делегацій, що представляли різні єврейські громади та політичні партії, зустрічалися з Петлюрою і висловлювали свою підтримку українських національних змагань Чи не найбільш репрезентативною була делегація з Кам'янця-Подільського, яку складали представники єврейської громади (Мейєр Кляйдерман), рабинів (Гутман), сіоністів (Альтман), ремісників (Якоб Крайс), об'єднаних соціалістичних партій (Еліас Боград), партії «Поалей Ціон» (Дрехлер). Вони заявили Петлюрі, що «всі кола єврейського населення готові разом з українським народом захищати незалежну українську державу, бо вірять, що тільки демократичний український уряд здатний гарантувати єврейському народові рівність та забезпечення його національних прав» (71).

 

Тим часом Директорія не припиняла своєї антипогромницької діяльності. Яскравим підтвердженням цього є історія колишнього майора Володимира Клодницького, який у 1962 р. одержав нагороду «Смолоскип Свободи» від ліги «Б'най Б'рит» за те, що у 1919 р. йому вдалося зірвати погром у Хмельнику. Як згадує Клодницький, тоді під його орудою були піхотний батальйон, кавалерійський загін, рота польової жандармерії та артилерійська батарея. Цей військовий гарнізон мав охороняти Хмельник, а також не допускати погромів 15-тисячного населення цього єврейського містечка, які от-от мали спалахнути (72). У цій ситуації Клодницький зробив усе можливе й неможливе, щоб уникнути кровопролиття (73).

 

Отже, політика Петлюри значно поліпшила умови життя українських євреїв, які відповіли йому своєю довірою (74). Але гірка іронія полягає в тому, що саме тоді, коли єврейські делегації вихваляли Петлюру за його конструктивну працю, за кордоном його зображали лютим антисемітом, на руках якого запеклася єврейська кров. І все це було не випадково. Вороги української держави сподівалися дискредитувати українців, паплюжачи чесне ім'я людини, котра уособлювала політичні ідеали нації (75).

 

Аби покласти край цій наклепницькій кампанії, Петлюра через представників України в Парижі запропонував різним єврейським організаціям створити зі своїх членів комісію, яка б зайнялася розслідуванням єврейських погромів в Україні. Проте його зусилля, на жаль, виявилися марними. Комітет єврейських організацій у Парижі не прийняв пропозицію українського уряду, посилаючись на те, що «анархія, яка панує на Україні, не дає змогу дослідити події на місці та відтворити об’єктивну картину погромів» (76).

 

Єдине, що могло втішити Директорію після такої відмови, був лист, надісланий їй 20 жовтня 1919 р. засновником Єврейської територіальної організації Ізраїлем Цангвілем. Цей відомий діяч писав, що хоча через слабке здоров'я він не зможе представити свою організацію в комісії, але анітрохи не сумнівається у добрих намірах українського уряду (77).

 

Петлюра продовжував цікавитися долею українського єврейства навіть після того як більшовицькі війська змусили його відступити до Польщі. Він добре знав, що беззаконня, яке панувало тоді в Україні, позначалося насамперед на євреях, і закликав українців не вдаватися до будь-яких антисемітських дій. У своїй прокламації від 1921 р. він наказував «безжалісно карати більшовиків, комуністів та інших бандитів, які чинять єврейські погроми та мордують населення», обіцяючи після свого повернення в Україну покарати усіх винних (78).

 

Плекаючи надію на антибільшовицьке народне повстання, яке б допомогло йому повернутися на батьківщину, Петлюра вживав усіх можливих заходів для убезпечення єврейського населення. Коли у Карлсбаді зібрався ХП сіоністський конгрес, він вирядив туди своїх представників – Романа Смаль-Стоцького та Максима Славинського – з пропозицією створення загонів єврейської жандармерії, які б фінансувалися українською державою (79). Переговори, які Славинський вів із Володимиром Жаботинським, завершилися 4 вересня 1921 р. підписанням відповідної угоди. Ця угода знову ж таки лишилася на папері, оскільки антибільшовицького наступу так і не вдалося здійснити. Однак вона є ще одним важливим свідченням ставлення Петлюри до українського єврейства.

 

З огляду на всі ці документи та факти звинувачення Петлюри в антисемітизмі видаються повним абсурдом. Володимир Жаботинський, чи не найвидатніший з-поміж євреїв XX століття, людина, добре обізнана з проблемами східноєвропейського єврейства, наголошував: «Безумовним фактом є те, що ні Петлюра, ні Винниченко, ні будь-хто з провідних діячів українського уряду не був погромником. Я виріс разом із ними, я разом із ними боровся проти антисемітизму; ніхто й ніколи не зможе переконати жодного з сіоністів Південної Росії, що подібні люди були антисемітами» (80).

 

Не менш абсурдною є спроба деяких кіл приписати Петлюрі співучасть у єврейських погромах Особливе занепокоєння викликає спроба Ганни Арендт провести паралель між Петлюрою та Адольфом Айхманом, сумнозвісним гітлерівським катом (81).

 

Критична та збалансована оцінка такого складного явища, як погроми, убачається не тільки бажаною, а й украй необхідною. Але займатися цим слід об'єктивно та вельми обережно, аби безпідставними чи однобічними узагальненнями не розпалювати невгамовні апетити юдофобів або українофобів, або й тих і тих водночас. Цю думку переконливо висловив національний директор із питань міжнародних культурних зв'язків Антинаклепницької Ліги Йозеф Ліхтен: «На превеликий жаль, серед неукраїнців його (Петлюри. – Т.Т.) ім'я стало майже символом ворога єврейського народу. Але хотілося б почути, чим іще він міг запобігти погромам, які спалахнули на охопленій анархією території, коли сам він не мав повного контролю над своїм військом. Відповідь на це питання є дуже важливою для майбутніх гармонійних українсько-єврейських стосунків. Але дещо вже й зараз є безперечним. Слід визнати великою історичною несправедливістю сам факт звинувачення Петлюри у злочинах різних отаманів, таких як Махно, Григор'єв, Семесенко, та деяких гетьманців» (82).

 

Отож гадаємо, що свідчення, представлені на цих сторінках, допоможуть неупередженому читачеві скласти уявлення про дійсний перебіг українсько-єврейських стосунків у ті буремні часи та про дійсну роль Симона Петлюри в історії українського єврейства.

 

Примітки та біліографія

1. Literary Digest, 1927. Nov. P. 36-42.

2. ЯковлівА. Паризька трагедія. Париж, 1958. С. 24-26.

3 Тризуб (Париж). 1927. 25-31 жовт.

4. Зокрема, колишній офіцер КДБ Петро Дерябін свідчив, що «чув в емігрантському відділі державної безпеки, ніби вбивство Петлюри здійснила саме ця організація» (Мurder and Kidnapping as an Instrument of Soviet Policy. Washington, 1965. Р.54-64). Цю ж думку поділяв Елі Добковський колишній заступник головного комісара Центрального єврейського комісаріату (Аffaіrе Реtliura Schwarzbard. Сhаmріgnу, 1927). Про ставлення Москви до паризького процесу див. документ М 7 у розділі «Додатки».

5. Позицію Центральної Ради щодо соціально-економічних проблем України та національних меншостей підтверджують: резолюція від 19 квітня 1917 р.; Перший, Другий, Третій, Четвертий універсали; Конституція УНР тощо (див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923. Нью-Йорк, 1954. Т.1. С.58-59, 89-92, 148-150, 177-181, 264-268, 285-289).

6. Щирість намірів Центральної Ради підтверджується подальшими виступами її голови М. Грушевського, який рішуче відкидав гасло «Україна тільки для українців» (див., напр.: Грушевський М. Вільна Україна. Нью-Йорк, 1918).

7. Його праці мовою ідиш: «Dos Jiddish Ministerium un di Jiddish Oitonomie in Ukraine» (Кіеv, 1928); «Dі Jiddish Оіtоnоmіе un dеr Nаtsіоnаlеr Sеkrеtаrіаt іn Ukraine: Маtеrіаln un Dоkumеntn» (Кіеv, 1920).

8. Докладніше про «Статут Верховного Управління» див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920. Відень, 1921. Т.1. С.96-97. Соломон Шварц у своїй праці «Тhе Jews іn thе Sоvіеt Unіоn» (Sуrасusе, 1951. Р.83) стверджує, що українські банкноти також мали містити написи трьома мовами.

9. Найбільш детально політика українського уряду відносно євреїв розглядається у праці Оскара Яновського «Тhе Jews and Minority Rights, 1898-1919».

10. Докладніше див.: Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. К., 1993.

11. Повний текст Третього універсалу див. там же (розділ «Додатки»).

12. Ваrоn S. Тhе Russian Jеw Under the Tsars and the Soviets. N.Y. 1964. Р.171; Рафес М. Очерки по истории Бунда. М., 1923. С.270.

13. Dubnow S.  Ніstоrу оf thе іn Russia аnd Роlаnd. Рhіlаdеlрhіа, 1920. Р.144-145.

14. Цікаво зазначити: те, що у 1945 р. Яновський висував як ідею «національного федералізму», вже було здійснене українським урядом у 1917-1921 рр. (див.: Janowsky O. Nationalities and National Minorities. N.Y., 1945. P. 145-154, 166.)

15. Гольдельман С. Жидівська національна автономія на Україні, 1917-1920 рр. (далі ЖНА). Мюнхен, 1963. С. 34-35. Польський погляд на це питання викладений у праці: Janowski H. Polska Autonomia Narodowa na Ukraine 1917-1918. Warszawa, 1948.

16. Тsherikover E. Antisemitizm un pogromen in Ukraine, 1917-1918 Веrlіn, 1923. S.73.

17. Ibid. S.49-50.

18. Описуючи спроби українізації деяких військових частин, полковник Кедровський зачіпає питання етнічного складу та географічного розташування колишньої царської армії. Так, на Північному фронті українців було достатньо для створення суто національного корпусу (110 тис.), на Кавказі ж удалося українізувати лише кілька батальйонів. Водночас характерно, що так звана «Дика дивізія», яку складали здебільшого кавказці, перебувала на Українському фронті (Кедровський В 1917 рік. Вінніпег, 1961 Т1. 015,225-226).

19. Свобода (Джерсі-Сіті). 1933.26 черв.

20. Сurrent History. 1919. Vоl.10. N 3. Р.514.

21. Симон Петлюра: статті, листи, документи. Нью-Йорк, 1956. С. 219-220.

22. Гольдельман С. ЖНА. С. 30-31.

23. Скоріше за все тут давалася взнаки традиційна позиція частини єврейської громади, яка завжди була та боці росіян і відстоювала великоруську культуру від зазіхань українського селянства і невеликої купки українських інтелігентів, котрі силкувалися створити українську мову й літературу, прагнули культурної та політичної автономії» (Wolfe B. Three Who Made a Revolution. N.Y., 1964. Р.182-183).

24. Датою проголошення Четвертого універсалу прийнято вважати 22 січня, насправді ж ця подія сталася двома днями пізніше (див/. Христюк П. Указ. праля. Т.2. С.103-106; Зозуля Я. (ред). Велика українська революція. Нью-Йорк, 1967. С. 46-47).

25. Гольдельман С. ЖНА. С.32.

26. Детальніше про це див.: Wheeler-Benntt J. The Forgotten Peace: Brest-Litovsk. N.Y., 1939. Р.392-403.

27. На жаль, і дотепер не написано праці, яка б охоплювала всю різнобічність цієї надзвичайно здібної та енергійної людини. Політичні ідеї Винниченка найяскравіше виявляються в його власних творах – мемуарах «Відродження нації» (Відень, 1920) та романі «Нова заповідь» (Нойс Ульм, 1950). 1953 року Українська академія мистецтв і наук у Нью-Йорку видала збірку «Володимир Винниченко», присвячену його діяльності.

28. Як активний діяч УСДРП, Петлюра добре усвідомлював небезпеку, яка крилася у спалахах націоналізму. Тому ще у січні 1906 р. він застерігав галичан від надмірного захоплення суто національними аспектами боротьби за соціальну справедливість. Уважно стежачи за розвитком подій у Західній Україні, Петлюра писав, що буржуазно-шляхетська влада розбурхує націонал-шовіністські почуття не тільки в панівній, нації, поляків, але і в підлеглій нації. Тому партія мусить як словом, так і ділом боротися проти шовінізму» (Симон Петлюра: статті, листи, документи. С.208).

29. Визначний діяч української єврейської громади Соломон Гольдельман входив до складу Центральної Ради. Під час повстання проти Скоропадського обіймав посаду секретаря праці. Пізніше, аж доки Абрам Ревуцький не став міністром єврейських справ, Гольдельман виконував обов'язки секретаря з національних питань. Останні роки мешкав в Єрусалимі. Є автором понад 25 праць з єврейської історії.

30. Детальніше див.: Матеріали до українсько-єврейських стосунків в роки революції, 1917-1921. Мюнхен, 1956. С.78-102.

31. Жук А. (ред.)..Симон Петлюра в молодості: Збірка споминів. Львів, 1936. С. 8-8; Рудичів І. Спогади про Симона Петлюру (рукопис зберігається в Українському музеї-архіві, Саут Баунд Брук, Нью-Джерсі, США).

32. Симон Петлюра – державний муж. Нью-Йорк, 1957. С.89-90.

33. Рафес М. Два года революции на Украине. М., 1920. С.133.

34. Ці обставини переконливо пояснюють ту вибухову ситуацію, в якій опинилася Директорія, увійшовши в Київ (див.: Винниченко В. Відродження нації. Відень, 1920. Т.3. С. 201).

35. Маrgоlіn А. Тhе Jews оf Еаstern Еurope. N.Y., 1926. Р. 130. Арнольд Марголін був людиною високих ідеалів і неабиякої сили волі. Він народився у Києві і дістав тут освіту: 1900 року університет Св. Володимира видав йому диплом юриста. Як член Російської колегії адвокатів, Марголін представляв євреїв під час багатьох «погромних» процесів. У 1911-1913 рр. він брав участь у процесі Бейліса. Марголін – видатний борець за громадянські права. З 1905 по 1917 р. він був генеральним секретарем південноросійського відділу Союзу боротьби за досягнення рівних прав євреїв, а з 1906 по 1913 р. – засновником, генеральним секретарем та президентом Єврейської територіальної організації.

36. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. М., 1932. Т.3. С. 11-26, 155-157.

м

37. Аdams А. Воlshevika in the Ukraine: The Second Campaign, 1918-1919. New Haven; London, 1963. Р. 78-79, 112.

38. Ріреs В. Тhе Fоrmation of the Soviet Union: Communism and Nationalism, 1917-1923. Саmbridge (Маss.), 1954. Р.137.

39. Тризуб (Париж). 1927.25 жовт.

40. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції. Мюнхен, 1950. Т.2. С.224.

41. Іваніс В. Симон Петлюра – президент України. Торонто, 1952. С.155-157. Бундівці виступали проти створення єврейської самооборони також і з ідейних міркувань, побоюючись, що єврейські вояки, котрі охоронятимуть єврейські поселення, можуть зрештою перетворитися на «єврейську військову аристократію» (Тsherikover Е. Ор. сіt. S. 85, 87, 213, 217,230).

42. Ваron S. Ор. сіt. Р.67, 74.

43. Тsherikover Е. Ор. сіt. S. 29-30.

44. Аdams А. Ор. сіt. Р. 142.

45. Про те, як різноманітні «батьки» використовували антисемітську пропаганду для виправдання гласних бандитських дій, див.: Неіfеts Е. Тhе Slaughter of the Jews in the Ukraine in 1919. N. Y., 1921. Р. 57-83. До речі, ця праця була б переконливішою, якби автор зміг утриматися від свого упередження проти українців.

46. Тhе Slavonic and East European Review. 1961. Vоl. XI. Р. 164-165.

47. Pipes R. Ор. сіt. Р.125, 142.

48. Гольдельман С. ЖНА. С. 72-73, 98; Марголин А. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин, 1922. С. 106-107; Документ судової помилки. Париж, 1968. С.53.

49. Гольдельман С. ЖНА. С. 91.

50. Тhе Jеwish Роgroms in the Ukraine. Washington, 1919. Р. 23-24.

51. Проскурівський погром 15 лютого 1919 р. був спровокований більшовиками, які за допомогою єврейського населення підняли повстання проти військ, що підтримували Директорію. Після придушення повстання отаман Семесенко, котрий призначив себе комендантом Проскурова, наказав розпочати загальний погром проти всіх євреїв мешканців містечка. За цей злочин його було заарештовано і страчено у травні 1920 р. Докладніше про це див.: Трагедія двох народів. Прага, 1928. С.55-56; Неіfets Е. Ор. сіt. Р.40, 202; Гусев-Оренбургский С. Багровая книга: Погромы 1919—1920 гг. на Украине. Харьков, 1922. С.7, 42; Алекееее (Небутев) Ив. Из воспоминаний левого эсера: Подпольная работа на Украине 1912-1920. М. 1922. С.21-27.

52. Маrgolin A. Ор. сіt. Р.143.

53. Тhе Jеwish Сhronicle (London). 1919. Мау 16.

54. Тsherikover Е. Ор. сіt. S. 81-83.

55. Петлюра уповноважив Мартоса сформувати кабінет міністрів із залученням представників соціалістичних партій. Це фактично означало повернення до влади Української соціал-демократичної партії.

56. Матеріали до українсько-єврейських стосунків... С.52.

57. Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 389-390.

58. Гольдельман С. Листи жидівського соціал-демократа проУкраїну (далі – Листи про Україну) // Матеріали до історії українсько-жидівських відносин за часів революції. Відень, 1921. С.20, 40.

59. Трагедія двох народів. С.57; Збірник пам'яти Симона Петлюри. Прага, 1930. С. 74, 93, 140-141.

60. Особистий архів полковника Кедровського, який є найціннішим джерелом з історії очолюваної ним інспекції, знаходиться у Метачені, Нью-Джерсі, США.

61. Марголин А. Украина и политика Антанты. С.288; Гольдельмаи С. ЖНА С. 97.

62. Гольдельман С. Листи про Україну. С.54; Трагедія двох народів. С. 57-58.

63. Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 273-274.

64. Іванісе В. Симон Петлюра – президент України. С. 170-172. Повний текст наказу № 131 див. у «Додатках» до нашої книжки.

65. Тризуб (Париж). 1927. 26 жовт.; Документ судової помилки. С.52, 88.

66. Свобода (Джерсі-Сіті). 1933. 26 черв.

67. Трагедія двох народів. С. 58.

68. Матеріали до українсько-єврейських стосунків.. С. 38.

69. Гольдельман С. Листи про Україну. С. 34.

70. Там же. С. 53.

71. Марголин А. Украина и политика Антанты. С.281-283; Lеwitzkyj W., Specht G. (еd). Diе Lаgе der Juden in der Ukraine: Еіnе Dоkumentsammlung. Веrlin, 1920. S. 60.

72. Напружена обстановка, яка панувала у Хмельнику та всьому районі напередодні прибуття туди майора Клодницького, була спричинена, як це не дивно, коханням українського хлопця та єврейської дівчини. Дівчина втекла зі своїм обранцем до його села, охрестилася та взяла з ним шлюб. Розгніваний батько дівчини підпалив будинок свого зятя. Вітер розніс багаття, і кінець-кінцем згоріло все село. Не будучи певним, хто саме вчинив це, селяни погрожували помститися всім Хмельницьким євреям.

73. Клодницький В. Моя служба в Українській Галицькій армії / / За державність: Матеріали до історії Війська Українського. Торонто, 1966. Т.9. С.73-91.

74. Гольдельман припускає, що цьому також сприяли страждання, яких зазнали євреї під час кількатижневого більшовицького правління (ЖНА. С. 97).

75. Як свідчить Марголін, «за кордоном люди добре знають про погроми, що їх вчинили "петлюрівці", і майже нчкого не відають про те, що робила армія Денікіна, хоча денікінські погроми були як численніші, так і жорстокіші за попередні. Все це пояснюється пропагандою реакційних груп "Единой России", які мали міцну фінансову базу та давні зв'язки в Америці та Західній Європі. Крім того, перша хвиля погромів не могла не привернути до себе більшої уваги» (Тhе Jews of Eastern Europe. Р. 131). Статистичні дані, що підтверджують думку Марголіна, див.: Десята річниця денікінського погрому // Збірник праць Єврейської історико-археографічної комісії. К, 1929. Т.2. С. 388.

76. Детальніше про це див.: Марголин А. Украина и политика Антанты. С. 296-300.

77. Повний текст листа поданий у розділі «Додатки».

78. Симон Петлюра: статті, листи, документи. С. 287-289.

79. Тhе Slavonic Review (London). 1926. Vоl. 5.

80. Маtеrіаls Соncerning Ukrainian-Jewish Relations During the Years of the Revolution. Мunich, 1956. Р. 16.

81. Ганна Арендт, яка взагалі є серйозним та неупередженим науковцем, намагаючись довести свою точку зору, в даному випадку значно згустила фарби (Аrendt Н. Еісhmann in Jerusalem: А Rероrt on the Banality of Evil. N. Y., 1963. Р. 243-245).

82. Тhе Аnnals оf the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S. N. Y., 1956. Vоl. 5. Р. 1167-1168.