Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Східна Галичина в планах… (Автор: Баран Зоя)

опубліковано 17 лист. 2014 р., 11:03 Степан Гринчишин   [ оновлено 26 лист. 2014 р., 11:24 ]

Журнал «Республіканець», №3-4, 1994 рік

 

Східна Галичина в планах відбудови польської державності 1918-1923 рр.

 

Перша світова війна завершилась утворенням раду незалежних національних держав у східній Европі. Серед них і проголошена в листо­паді 1918 р. Польська Республіка.

 

  

Зовнішньополітична діяльність польських політиків та урядових кіл за включення території Східної Галичини до складу II Речі Посполитої стала предметом даного дослідження. Питанню східної політики Польщі присвячена значна кількість літератури вітчизняних і зарубіжних авторів. Для польських праць міжвоєнного періоду характерним було панування двох точок зору на цей напрямок зовнішньої політики.

 

Критично представляли її національні демократи (ендеки), з другого боку, прихильники Ю. Пілсудського створювали своєрідний культ навколо його особи і діяльності. Єдиними були в тому, що трактували війну 1919-1920 рр. як прояв національно-визвольної боротьби відродженої держави за свої кордони, вважаючи Східну Галичину польським краєм. Ці тенденції збереглись в післявоєнних працях польських істориків та еміграції (17 а, 28, 33).

 

В роботах дослідників Польщі та СРСР періоду соціалістичного будівництва характерною була одностороння радянська точка зору на проблему кордону взагалі, причини і характер польсько-радянської війни. Радянська історіографія доводила, зокрема, що Росія провадила оборонну війну проти агресії польського імперіалізму, а влада Рад користувалась величезною популярністю серед трудящих Польщі і України (5, 9).

 

З демократизацією суспільно-політичного :иття, вступу обох держав на шлях самостійності з незалежності з'явилася можливість аналізу над- вичайно складних і суперечливих процесів між- оєнного періоду на основі недоступних раніше окументальних матеріалів, еміграційної літерату- іі. Побачили світ нові роботи польських авторів і. Козловського, А. Чубінського, українських О. лбтельного. Н. Полонської-Василенко та ін./8, І, 16, 21).

 

Автор даної статті хотів би зупинитись на аналізі політичного становища і правового статусу Східної Галичини, показати ставлення до польсько-українських суперечностей західних держав і реакцію української громадськості на рішення останніх. Дослідження охоплює роки, протягом яких і вирішувалась доля Східної Галичини на міжнародній арені державами-переможницями Першої світової війни.

 

Вибух Першої світової війни призвів до ситуації, в якій держави, що брали участь у поділах Речі Посполитої – Австрія, Прусія, Росія – і виступали в XIX ст., в цілому солідарно, опинилися на початку XX ст. у ворожих таборах. Цей факт породжував у польських політичних колах надію на зміну становища Польщі, тобто сподівання на утворення незалежної єдиної Польської держави отримували реальну основу. Гасла з закликом до незалежності мали величезну агітаційну силу і вплив на інші країни, а відповідно застосовані і реалізовані вони могли серйозно вплинути на руйнування зсередини центральних держав з їх багатонаціональною структурою.

 

Польським питанням зацікавились і західні держави, котрі ще на початку війни вважали його внутрішньою проблемою держав-учасників поділів Речі Посполитої (6, с. 580). Це були моменти, які в певній мірі вплинули на оголошення заходом програми, присвяченої країнам Антанти, зокрема Польщі, в їх боротьбі за державність. Мається на увазі п. 13 програми, сформульованої у січні 1918 р. президентом США В. Вільсоном, де вказувалось на необхідність створення незалежної польської держави, "яка повинна охоплювати території заселені без сумніву польським населенням, якому необхідно забезпечити вільний і безпечний доступ до моря, політичну та економічну незалежність і територіальну цілісність якої потрібно гарантувати міжнародним пактом" (10, с. 29).

 

Великобританія і Франція покладали великі надії на відновлення Польської держави, зокрема через бажання відокремити в післявоєнній Европі охоплену соціалістичною революцією Росію від Німеччини. Саме це визначило участь Польщі у Паризькій мирній конференції, скликаній невдовзі після закінчення Першої світової війни, серед держав-переможниць.

 

Східна Галичина до осені 1918 р. входила до складу переможеної і вже неіснуючої монархії Габсбургів. На руїнах імперії західні українці розпочали будівництво своєї держави. 18 жовтня 1918 р. був створений представницький орган – Українська Народна Рада, яка оголосила про намір об'єднати всі західноукраїнські землі в одне ціле. Кардинальним питанням того часу було об'єднання з Гетьманською Державою (Наддніпрянською Україною). Від його вирішення залежала доля України. Питання злуки залишили відкритим. Як пояснював Є. Петрушевич, президент проголошеної 13 листопада ЗУНР, народам Австро-Угорщини в програмі В. Вільсона забезпечувалося право на самовизначення (п. 10).

 

Росія ж трактувалася як єдиний народ (п. 6). Отже, злука з Гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині опинитися під "єдиною Росією" (8, с. 96-97). Українська Народна Рада домоглася від австрійського уряду згоди на передачу влади українцям. 31 жовтня австрійська рада міністрів ухвалила рішення в якому вказувалось, що уряд Австрії підтримує бажання об'єднання усіх польських просторів, що належали Австро-Угорській монархії, з незалежною Польською державою. Однак при цьому, як підкреслювалось у рішенні, ставить неодмінною умовою, "що діяльність польського заступництва не буде поширюватися на українські простори, оскільки уряд визнав українській нації рівне право утворити самостійний державний організм, кордони якого мають бути встановлені шляхом умови між націями", підтвердженої рішенням світового конгресу (2).

 

Вранці 1 листопада Львів був в українських руках, але після цього розпочалася збройна боротьба з польськими військами.

 

В листопаді 1918 р. польська держава вже існувала, але важко було визначити територію, яку вона займала. На момент її проголошення Тимчасовим Національним урядом 7 листопада це була територія лише давнього Королівства Польського. Коли 18 листопада Ю. Пілсудський скликав уряд, керований Е. Морачевським, сфера його впливу поширилась ще на західну частину Галичини. В кінці грудня вибухнуло Великопольське повстання, що привело до визволення більшої частини пруської зони окупації. Остаточно західний кордон Польщі був визначений Версальським договором від 28 червня 1919 р. Окрім вже визволеної Великопольщі цей документ визнав за новоствореною державою ще й частину Помор'я.

 

Тим часом питання встановлення східних кордонів II Речі Посполитої залишалось нерозв'язаним. Серед польських правлячих кіл існували дві різні концепції встановлення східних кордонів Польщі. Обидві за головну мету ставили здобуття Східної Галичини, відрізнялись лише підходами до вирішення цього питання. Претензії поляків на землі, населені західними українцями, ґрунтувались на історичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до складу Польської Речі Посполитої. Крім того, у свідомості більшої частини політично активних груп утримувалось переконання про першість, вищість польської культури по відношенню до культур інших народів, які заселяли східні терени давньої Польщі. Звідси і робився висновок про історичні аргументи і моральне право поляків на ці землі.

 

У 1917 р. в Парижі був створений Польський Національний комітет (далі ПНК), який представляв інтереси Польщі на міжнародній арені. Очолив його головний ідеолог партії Національної Демократії Р. Дмовський. Саме через ПНК лідер ендеків і представляв свою концепцію побудови майбутньої держави. Вона передбачала включення до складу II Речі Посполитої значних територій, на яких проживало непольське населення. "Як вихідний пункт наших інтересів ми приймаємо 1772 рік, тобто дату першого розподілу і за наше найсвятіше право вважаємо повернення того, що вирвали нам..." – вказував Р. Дмовський (30, т. 1, с. 72-77). Ці землі мали бути безпосередньо приєднані до Польщі, тобто інкорпоровані (звідси і точку зору Дмовського та його прихильників щодо майбутнього устрою держави називали концепцією інкорпораційної побудови держави). Тезу інкорпорації Дмовський аргументував у доповідній записці на ім'я президента Вільсона від 8 жовтня 1918 р. Це необхідність протиставлення східній експансії Німеччини, створення надійного бар'єрі між Европою і революційною Росією, і все та ж теза про "національну недорозвиненість" населення, що заселяє Білорусію, Україну і Литву. Така відсталість, підкреслював Дмовський, означатиме у випадку утворення чи то литовської, чи української держави небезпеку анархії, або панування чужоземних урядів на цих територіях. У випадку їх прилучення до Росії – анархію, а також розумову і економічну стагнацію. Тому єдиний вихід, що усуне всі небезпеки, як вважав лідер ендеків, це поділ східних теренів на дві частини: західну – де переважає польський елемент – необхідно прилучити до Польщі, і східну – залишити Росії (17 а, с. 599).

 

Відмінний погляд на питання структури майбутньої Польщі представляв Начальник держави Ю Пілсудський. Це була концепція федеративного устрою II Речі Посполитої. Її прихильник, представник ПНК в США І. Падеревський виклав основні положення у доповідній записці за 1917 р. президенту цієї країни. До складу федеративної польської держави з назвою Сполучені Штати Польщі мали ввійти королівства: Польське, Литовське, Поліське, Волинське, Галицько-Подольське. Державу мав очолювати президент, який носив би титул короля Польщі, Литви, Полісся і Галичини. Східна Галичина мала війти до Галицько-Подольського Королівства (24, с. 182-183). На авторитет Падеревського, як прем'єра і прихильника федералізму, будуть згодом посилатись представники Пілсудського в ПНК, дискутуючи над питанням подання польських територіальних претензій на розгляд Паризької конференції.

 

Р. Дмовський настоював на ідеї інкорпорації, стверджуючи, що "якщо ми говоримо про потребу сильної держави, то не можна вживати вираз "федерація". Федерація це слабкість, а не сила, зокрема, як те, що немає з ким федеруватись". Останній вираз пояснював тим, що федерація вимагає схильності до компромісів, а цієї здатності позбавлені і литовці, і українці. Тезу про необхідність існування "сильної держави" Дмовський аргументував тим, що між "наймогутнішим німецьким" і "найбільш анархічним російським" народами немає місця на "малий народ", який просто не витримає суперництва. А тому, поляки повинні прагнути стати "більшим народом" і мати могутню державу (13, ч. 1, с. 85-87).

 

Польська делегація на Паризькій конференції вимагала всієї Галичини, вказуючи (дані на 1910 р.), що на 8025677 чол. – 4 млн. 700 тис. вживають польську мову, а 3 млн. 200 тис. – українську (30, т. 1, с. 73). Як відомо, українські домагання щодо поділу території Галичини на східну і західну не досягли успіху.

 

У 1850 р. була визначена лише сфера впливу апеляційних судів з центрами у Кракові та Львові. Межа проходила поміж Сяном і Віслою, виділяючи Східну Галичину як територіально-адміністративну одиницю. За українськими офіційними даними на території Східної Галичини (10 судових повітів) на момент вибуху Першої світової війни проживало 4055000 українців (74%), 659 000 поляків (12,1%), 670 000 євреїв (12,3%) 165 000 німців (1,2 %) (21 с. 70).

 

Однак у польській публіцистиці того часу подавались статистичні дані по відношенню до всієї Галичини, а вже потім дробилися по окремих повітах. Виходячи з таких позицій, польське населення у всій Галичині становило понад 40%, а у східних теренах близько 25%. Щодо даних австрійського перепису 1910 р., то за головні критерії приналежності до національності брались два: мова і віросповідання. Оскільки не визнавалось існування ні єврейської національності, ні мови, а переважна більшість євреїв подавала як свою мову – польську, то ця статистика була більш корисною для поляків і найчастіше саме ці дані наводились при обґрунтування польських територіальних вимог. Однак, незалежно від інтерпретацій даних перепису, не підлягає сумніву факт, що поляки на території Східної Галичини становили меншість по відношенню до українців (7, с. 47-54).

 

З березня 1919 р. ПНК передав комісії з польських справ на мирній конференції очолюваній Ж. Камбоном, чергову ноту за авторством Р. Дмовського в справі врегулювання східних кордонів Польщі (30, т. 1, с. 105-107). Нота відстоювала інкорпораційний принцип побудови держави. Крім Галичини, називались території Литви, Латвії, Білорусії. Проект встановлення такого східного кордону отримав назву "лінії Дмовського". Про кількість поляків на цих теренах нота не згадувала, але підкреслювала, що на них польська меншість представляє єдину інтелектуальну та економічну силу краю".

 

Фактично Р. Дмовський і його прихильники проголошували політику відвертої полонізації і колонізації східних територій держави (15, 17 а, б). Так, у виступі на конференції Жулкевського прозвучало наступне твердження: "Східні креси – це наша колонія, яка завжди нею була в певній мірі і повинна нею залишитись" (13, ч. І, с. 100).

 

Концепція табору ендеків зустріла опір як серед народів, що були сусідами Польщі, так і головних держав, що власне вирішували її долю – США, Великобританії, Франції, Японії, Італії. З огляду на зобов’язання дотримуватися принципу самовизначення націй, ці держави не могли ігнорувати протести західних українців проти нав’язування їм польського правління. Так, президент ЗУНР Є. Петрушевич в депеші до держсекретаря США Лансінга доводив, що Східна Галичина заселена в більшості українським населенням, протестував проти польської політики, вказуючи на оборонний характер війни з боку українців, вимагав пошани права на самовизначення (30, т. 2, с. 224-225).

 

Вирішення питання Східної Галичини у значній мірі залежало від співвідношення сил, яке складалося на схід від Польщі. До того часу поки здавалось, що українські національні сили зуміють створити серйозний політичний організм, обернений проти радянської Росії, польські сподівання на панування над цією територією розглядались державами Антанти очікувально і стримано. Саме тому західні держави засуджували боротьбу польських збройних сил з українськими урядами – з ЗУНР на території Східної Галичини і УНР – на Волині. Зокрема, вже на початку листопада 1918 р ПНК отримав ноту Бальфура, в якій британський уряд категорично висловлювався проти будь-яких дій з боку Польщі на території Східної Галичини (30, т. 2, с. 217).

 

Гострі дебати з приводу польської політики по відношенню до Східної Галичини відбулися 20 лютого в сеймі. Щодо необхідності входження м. Львова в кордони II Речі Посполитої одностайно висловились усі без винятку посли. Що ж стосується в цілому території Східної Галичини – погляди розділилися. Значна кількість послів, в тому числі прем'єр Падеревський, висловилась за укладення договору з українцями. Так, представник м. Львова Артур Гауснер заявив, що польсько-українська справа "не вирішиться мечем". Він настоював на необхідності досягнення згоди, вказуючи при цьому на роль, яку зможе відіграти Росія перебуваючи у давніх кордонах: "Росія з опорою на Чорне море обійме 30 млн. українців. Вона стане могутньою державою, котра завжди загрожуватиме Польщі. Концепція вільної України є для нас єдиною і цим шляхом повинні піти польські політики" (29 а). Однак, в сеймі переважали праві, які недооцінювали загрози з боку Росії. Правда, ні сеймові рішення, ні ПНК в Парижі не мали повноваження для вирішення майбутньої долі Східної Галичини.

 

24 січня 1919 р. Верховна Рада мирної конференції (головний орган коаліції держав-переможниць) прийняла рішення про заборону воєнних дій у Східній Європі і до Львова була вислана Міжсоюзницька комісія на чолі з генералом Бертелемі для переговорів з українським урядом в справі перемир'я з поляками (30, т.2, с. 235-237). Ця місія запропонувала демаркаційну лінію (лінію Бертелемі), на підставі якої Львів і Дрогобицький нафтовий басейн, приблизно 40% території Східної Галичини, залишались за Польщею. Ці пропозиції були відкинуті українським урядом, після чого воєнні дії відновилися (4, с. 96).

 

Польські територіальні претензії знайшли підтримку в урядових колах Франції. Цьому значною мірою сприяла пропагандистська кампанія ІІ Речі Посполитої, метою якої було зацікавити Францію багатствами України. Центральною ідеєю її стало твердження, що експлуатація українських надр полегшилась би в разі федерального зв’язку України з Польщею. Крім того, польська сторона запевняла французькі урядові кола, що Україна зможе і сплатить частину царських боргів (25, с. 61) Успіхом кампанії було, між іншим, створення стереотипу, що передача Львова українцям означатиме поразку Антанти в боротьбі з Радянською Росією на території Східної Європи. З другого боку, цю тезу зміцнювали крайні праві у Франції, вказуючи на загрозу посилення німецьких впливів на Україні. Ці фактори полегшували політичним колам Польщі дипломатичну боротьбу на міжнародній арені на Східну Галичину. Так, під час дебатів у Верховній Раді з питання Галичини у суперечці з прем'єр-міністром Великобританії Ллойд-Джорджем маршал Фош звернувся до аргументів, що їх висловлювала вся західна преса. Він підкреслив, що перемога українських сил у Львові може привести до падіння уряду Падеревського, а це означатиме послаблення "антирадянського бар'єру". У зв'язку з цим маршал запропонував прискорити виїзд з Франції польської армії Ю. Галлера, а також застосувати в Галичині румунські війська (30, т. 1, с. 166; т. 2, с. 267-274).

 

Чергові спроби укладення перемир'я були здійснені в березні 1919 р., а згодом Міжсоюзницькою комісією, очолюваною генералом Л. Ботою, в квітні-травні 1919 р. 28 квітня вона вислухала позицію польської делегації, яку представив Р. Дмовський. Ідеолог ендеків вимагав всієї Галичини по р. Збруч, "щоб не бути захопленими більшовизмом, що зрештою відкрило би для нього всю центральну Європу". На запитання Боти, що вчинить Польща, коли Верховна Рада не прийме польських умов, Дмовський відповів: "То ми реалізуємо їх зі зброєю в руках" (17 а, с. 471, 472).

 

Міжсоюзницька комісія висловила свої пропозиції, за якими Дрогобицький басейн мав залишитися за українською стороною (30, т. 2, с. 299-300). Однак на цей раз не погодились поляки, які відновили воєнні дії. Завдяки переважаючим числом і озброєнням частинам Галлера і румунських військ в липні 1919 р. західноукраїнські війська були відкинуті за Збруч, де з'єдналися з військовими силами Директорії УНР.

 

Ця ситуація справила значний вплив на постанову Верховної Ради. Оцінюючи результати успішних воєнних дій польських сил, політика західних держав прийшли до висновку, що польська армія зможе відіграти значнішу роль в боротьбі з більшовизмом. Тому 25 червня 1919 р. Верховна Рада прийняла рішення про передачу Східної Галичини по р. Збруч у тимчасове володіння Польщі з умовою надання краю територіальної автономії, релігійних і політичних свобод (30, т. 2, с. 346).

 

5 липня польська делегація запропонувала комісії з польських справ проект статуту Східної Галичини, котрий і було передано 7 липня секретаріату конференції. За ним Східна Галичина мала отримати автономію, що забезпечувалось діяльністю сейму в галузі культури, промисловості, охорони здоров'я, торгівлі. Виконавча влада мала належати губернатору, якого призначав президент. У кожному міністерстві передбачалось створення окремих відділів в справах Східної Галичини. Встановлювались дві державні мови – польська і "руська" (22, с. 175).

 

До кінця червня 1919 р. Пілсудський провадив обережну, вичікувальну політику. Після встановлення 28 червня західного кордону Польщі основні зусилля спрямував на схід. До вересня польські війська просунулись далеко на схід, наближаючись до давнього кордону держави перед поділами. На той час лише Червона армія чинила опір перемир'ю з Петлюрою, за яким встановлювалась демаркаційна лінія вздовж р. Збруч (18, т. 2, 367-368).

 

У війну з Денікіним Польща не вступала, оскільки не бажала чинити всупереч волі держав Антанти (18, т. 2, с. 368). Сподівання на Денікіна, як на силу, що здатна перемогти більшовиків, тривали на Заході до листопада. Одночасно катастрофічно падав престиж Петлюри. Так держсекретар США Лансінг вказував в листопад 1919 р., що "український рух за незалежність не виправданий ні етнографічними, ні економічними факторами. Він, в значній мірі, результат австрійської і німецької пропаганди. Петлюра видається трохи кращим, ніж авантюрист" (1, с. 208). Негативне сприйняття дипломатією Антанти українського руху за незалежність посилилося укладенням першого під час світової війни сепаратного мирного договору між центральними державами та УНР. В невдачах, які спіткали Денікіна на фронті, міністерство закордонних справ США звинувачувало "український сепаратизм" (1, с. 207-208).

 

21 листопада Верховна Рада прийняла нове рішення у справі Східної Галичини, а саме буВ затверджений проект її автономії. За ним Польща отримувала лише мандат на панування на цій території протягом 25 років під наглядом Ліги Націй (14, с. 378-380, 384). Однак, прем'єр Падеревський заборонив польській делегації підписувати договір про статус Східної Галичини, який лише на деякий час вирішував спірне питання.

 

8 грудня 1919 р. була опублікована постанова Верховної Ради у справі східних кордонів Польщі. За критерій приймалась етнічна ознака, визначалась територія на якій дозволялось організувати польську адміністрацію (31, с. 37-39). Вона охоплювала землі на захід від р. Буг, а лінія вздовж якої проходив східний кордон Польщі ввійшла в історію як "лінія Керзона" (за пропозицією англійського міністра іноземних справ).

 

Польський уряд, незадоволений таким рішенням, вислав делегацію до Верховної Ради, яка 10 грудня звернулася до неї з відповідною нотою. В ній висловлювалось прохання змінити рішення і визнати Східну Галичину за Польщею як "невід'ємну і автономну її частину" (26, с. 36). З свого боку польський уряд діяв так, начебто Східна Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі його політичне, культурне та економічне життя й повністю ігноруючи потреби українців. Службовців української національності не допускали до роботи на державних посадах, їх переслідували, українській молоді був закритий доступ до вищих наукових закладів (12 а, арк. 6-7, 12 б, арк.3-4,17).

 

В листопаді 1919 р. до Варшави прибула делегація від звільнених з посад урядовців-українців Східної Галичини. Вона подала доповідну записку на ім'я Начальника держави Ю. Пілсудського. В ній перераховувались численні факти незаконних звільнень з посад осіб української національності, містилося прохання звільнити українців від присяги на вірність "Речі Посполитій Польській", як такої, що "не відповідає державно-правовому статусу Східної Галичини по відношенню до польської держави", оскільки вказана територія передана під владу Польщі не на постійно (12 б, арк. 9-10).

 

Грудневе рішення Верховної Ради щодо Галичини остаточно розчарувало сейм і Падеревський та його кабінет змушені були подати у відставку. 13 грудня був сформований новий уряд на чолі з Л. Скульським. Зміна уряду була результатом боротьби всередині правлячих кіл, у тому числі і з питань зовнішньої політики. Це було суперництво двох програм східної експансії – ,"інкорпораційної" та "федеративної". До влади прийшли останні. Позиції ж ендеків послабила і поразка російської буржуазії, оскільки, маючи досвід співробітництва з нею, прихильники Дмовського виступали за союз з Денікіним при встановленні східних кордонів Польщі (32, с. 265).

 

Успіхи польської армії на сході, з одного боку, а з другого військові і політичні поразки УНР в боротьбі з більшовиками привели до підписання 21 квітня 1920 р. польсько-українського (Варшавського) договору. Польська сторона визнала незалежність УНР та її уряд на чолі з Петлюрою. Українська – підтвердила демаркаційну лінію польсько-українського кордону по р. Збруч, встановлену у вересні 1919 р. Незабаром була підписана і військова конвенція. Вона складалася з 17 пунктів, котрі визначали умови спільного проведення антибільшовицьких воєнних дій на Україні (18, т. 2, с. 745-746, 749-753). Звичайно, така угода ігнорувала прагнення галицьких українців до незалежності.

 

Після підписання договору Пілсудський спільно з Петлюрою розпочав похід на Київ. Обидва політичні діячі звернулися з відозвами до населення України, в яких вказувалось, що "після закінчення боротьби з більшовиками польські війська повернуться на свою вітчизну" (22, с. 268). Однак польсько-українська акція не отримала підтримки серед населення. Недовіру щодо польських намірів посилювали, з одного боку, більшовики, а з другого, емігрантська влада галицьких українців.

 

Успіхи на території України зміцнювали внутрішню позицію Пілсудського. Керівництво Польської соціалістичної партії припинило антивоєнні акції, а ендеки – опозиційні виступи. Пілсудського, що повертався з Києва, зустрічав оваціями весь сейм (22, с. 270-272, 274). Реакція Заходу не була однозначна. Франція підтримувала Польщу, бажаючи якнайшвидше розпочати експлуатацію "одного з найбагатших регіонів Європи" (25, с. 62).

 

Під час війни 1920 р. Франція активізувала проникнення свого капіталу в нафтову промисловість Прикарпаття (18, т. 3, с. 353). В політичних колах Англії єдиної думки не було. Прем’єр Ллойд-Джордж назвав II Річ Посполиту країною, що загрожує пануванню миру в Європі, міністр Керзон вважав польські воєнні дії справедливими, а король Георг V надіслав навіть Пілсудському телеграму, в якій висловлював свої симпатії (28, с. 26; 32, с. 333). Німеччина охочіше підтримала б Росію, але під тиском країн Антанти оголосила про свій нейтралітет в польсько-більшовицькій війні (3, с. 78).

 

Тим часом ініціатива на фронті перейшла до радянської армії і вже в червні 1920 р. польські війська залишили Київ. В серпні радянські війська загрожували безпосередньо Варшаві, однак наступ зазнав невдачі (3, с. 137-147). 12 жовтня 1920 р. в Ризі був підписаний прелімінарний мирний договір між Польщею та соціалістичними радянськими республіками – Російською і Українською. В життя договір ввійшов 30 квітня 1921 р. За ним Польща визнавала незалежність радянських України та Білорусії. Західні українські і білоруські землі залишались під пануванням II Речі Посполитої (31, с. 66-100). Зваживши, що цей кордон більш менш співпадає з тим, котрий Польща могла отримати ще в липні 1919 р. під час таємних польсько-радянських переговорів (32, с. 34-36, 316-324), можна зробити певний висновок. А саме, великодержавні східні плани Пілсудського коштували Польщі цілий рік абсолютно збиткової війни. Крім людських жертв і матеріальних витрат, II Річ Посполита зазнала ряду політичних поразок. Саме на період ведення цієї війни припав плебісцит у Вармії і Мазурах, який вирішився не на користь Польщі; зазнали поразки сілезькі повстання, які не змогли отримати відповідної допомоги від польського уряду; м. Гданську було надано статус вільного міста. Таким чином, західні і північні польські землі з волі західних держав опинилися в 1920 р. під пануванням німецьких окупантів, що в свою чергу привело до відомих наслідків вересня 1939 р. Хоча, як підтверджують висловлювання Пілсудського, більші надії щодо розширення кордонів він покладав на власні сили. Так, в інструкції для міністра закордонних справ Л. Василевського ще в 1918 р. підкреслював: "Все те, що Польща, маючи на увазі кордони, отримає на заході, буде подарунком коаліції, бо там нічого власними силами не досягнемо. Натомість здобутками на сході будемо завдячувати виключно собі, нашим власним силам" (19, с. 649).

 

Що ж до українців Східної Галичини, то Ризький договір став для них політичною катастрофою. Всупереч своїй волі вони опинилися в кордонах Польщі і змушені були змиритися з фактами, з власною слабкістю. Однак це не було рівнозначним відмові від своїх надій. Українське громадянство повинно було обрати інші шляхи для їх реалізації.

 

З метою прискорення інтеграції Східної Галичини розпорядженням ради міністрів Польщі від 9 червня 1921 р. ця територія була включена в передбачуваний на 30 вересня 1921 р. перепис населення (20, № 58). Українськими політичними угрупованнями такий крок з боку польського уряду було розцінено як замах на права українського населення. У перші дні серпня 1921 р. представники Української народно-трудової і Християнсько-суспільної партій склали протест до президії намісництва у Львові такого рішення (23 а). Зокрема, наголошувалось на тому, що згідно ст. 91 Сен-Жерменського договору та рішення Ліги націй Східна Галичина не лежить в межах Польщі і єдиним її правителем є держави Антанти. Українські політичні партії звернулися до населення Східної Галичини з закликом до бойкоту перепису 1921 р.

 

Наступним кроком на шляху об єднання східної Галичини з рештою держави була ліквідація 1 вересня 1921 р. органу намісництва і впровадження єдиного для всієї країни поділу на воєводства. Виділялися Львівське, Тернопільське і Станіславське воєводства (20, № 117).

 

Проявом невдоволення українського населення став замах українського студента С. Федака на Ю. Пілсудського 25 вересня 1921 р. під час його перебування у Львові (23 б; 34, с. 56). Українці Галичини відмовлялися визнати польську державу своїм законним урядом, а тому бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р.

 

З огляду на міжнародну громадську думку урядові кола Польщі неодноразово оголошували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй державі. Фактично таке зобов'язання було втілене у підписаних Польщею Малому Версальському трактаті, Ризькому договорі та березневій 1921 р. конституції.

 

У боротьбі за Східну Галичину польський уряд здійснив крок, який фактично посприяв позитивному вирішенню питання Верховною Радою на користь Польщі. 26 вересня 1922 р. з ініціативи міністра закордонних справ Г. Нарутовича, сейм схвалив закон про принципи воєводського самоуправління, зокрема, у воєводствах: Львівському, Тернопільському, Станіславському. Закон передбачав утворення воєводських сеймиків з певними законодавчими правами, дозвіл на користування в органах адміністрації поряд з польською й українською мовою, відкриття у Львові "руського університету", чого так енергійно домагались українці (29 б).

 

15 березня 1923 р. Верховна Рада, затвердивши весь східний кордон II Речі Посполитої, визнала її суверенітет над Східною Галичиною (22, с. 676-679). Але здобувши на сході кордони, непорушність яких була гарантована, Польща отримала і кілька мільйонів громадян, котрі відносились до неї як до окупанта і прагнули до незалежності. І це становило додаткове джерело слабкості, а не могутності Польщі в міжвоєнний період. Національне питання без сумніву належало до найбільш складних, перед яким опинилася II Річ Посполита після Першої світової війни. 21 рік незалежності не привів до його розв'язання. Аналіз політичного становища і правового статусу Східної Галичини 1918-1923 років необхідний для розуміння процесів творення української державності у XX ст.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Герус О. Україна в опінії американського уряду 1919-1927 років // Український історик. 1974. № 1-3. Документи.

2. Діло. 1918. 5 лист.

3. Документы внешней политики СССР. – М., 1959. Т. 3.

4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України. Львів, 1991.

5. Зуев Ф. Международный империализм за кулисами войны 1919-1920 гг. – М.,

1955.

6. Ллойд-Джордж Д. Военные мемуары. – М., 1934.

7. Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма. – Львов, 1983.

8. Полонська-Василєнко Н. Історія України. 1900-1923 рр. – К., 1991.

9. Симоненко Р. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (II пол. 1919 березень 1921 рр.) К., 1965.

10. Современная Польша. 1988. № 3. Подборка документов.

11. Субтельний О. Україна. Історія К., 1991.

12. Центральний державний історичний архів у Львові: а) ф. 362, оп. І а, спр. 35; б) ф. 362, оп. 1, спр. 29.

13. АКТУ і dokumenty dotyczące sprawygranic polski na konferencji pokojowej w Paryźu 1918-1919. – Раryź, 1920, 1926.

14. Аrciwum polityczne Ignacego Paderewskiego. – Wrocław, 1974. Т 2.

15. Ваrtoszewicz J. Znасzеnіе роlіtусznе кrеsоw wschodnich dla Polski. – W., 1924. 16. Сzubinski A. Wаlkі о granice wschodnie Polski w latach 1918-1921. Ороlе, 1993. 17. Dmowski R. а) Роlityka роlska і оdbudowanie państwa. – W., 1925; b) Роlіtуkа narodowa w odbudowanie państwie. – W., 1939.

18. Dоkumenty і materialydo historiistosunków роlskо-rаdzieckich. – W., 1961, 1964. 19. Dzieje Polski / Роd. red. J. Тороlskiego. – W., 1976.

DziennikUstaw Rzeczypospolitej Polskiej. 1921.

21. Коzłowski М. Міеdzy Sаnеm а Zbrucczem. Wа1kі о Lwów, Galicje Wschonia 1918-1919. Кraków, 1990.

22. Kumaniecki К. Оdbudowa państwowości polskiej. Najwazniesze dokumenty. 1912 – styczeń 1924. – W. – К., 1924.

23. Кrjer Lwowski. 1921: а) 10 sierр., b) 29 wrześn.

24. Lесzуk М. Коmitet narodowy Polski a Ententai Stany zjednoczone. 1917-1919. – W., 1966.

25. Łарtos J. Francuska opiniapubliczna wobec spraw polskich w latach 1919-1925. – Wrocław, еtс. 1983.

26. Раріеrzyńskaurek М. Sрrawa ukraińska w drugiej Rzeczypospolitej. 1922-1926. –Kraków, 1967.

27. Роbóg-Маlinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. Оkres 1914-1939. –Gdańsk, 1990.

28. Roszkowsski W. Ніstoria Роlskі. 1914-1900, – W., 1992.

29. Sejm Rzeczypospolitej Polskiej. Sрrawozdania stenograficzne: а) роsіеdz. W dniu 20, 26 lut. 1919 r.; b) роsiedz. W dniu 26 wrześn. 1922 r.

30. Sрrawy polskie na konferencji  pokojowej w Paryźu  w 1919 r. Dоkumenty I materiały. – W., 1965, 1967.

31. Stosunki polsko-radzieckie w latach 1917-1945. Dоkumenty I materiały. – W., 1967.

32. Таjnе rokowania polsko-radzieckie w 1919 r. Маtеrіаłу аrсhiwalne i dokumenty. – W., 1986.

33. Wasilewski L. Кwestia ukraińska jako zagadnienie miedzynarodowe. – W., 1934. 34. Zygmuntowicz Z. Józef Pilsudski we Lwowie. – Lwów, 1934.