Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Шевченко і духовний простір України (автор: Івасейко Степан)

опубліковано 1 бер. 2013 р., 11:35 Степан Гринчишин

 

 

«Істинно кажу вам:

ніякого пророка не приймуть

у його батьківщині».

Єванг. від Луки, гл. 4, ст. 5.

 

Відзиваючись на запрошення до обміну думками про нині існуючу проблему Шевченка-Пророка підняту в статті Ігоря Сюндюкова «Вогонь під попелом» (День № 159-160, 7-8 вересня 2012 року ), хочу висловити своє розуміння як величі нашого Великого Пророка так і осмислити без догм і забобонів глибинну природу національної Святості, такої особливо необхідної в нашому нинішньому секуляризованому світі.

 

Уже дві сотні літ верстає Україна свій визвольний шлях з прапором на якому ім’я – Тарас Шевченко. Величний світ українського буття з його славним героїчним минулим і невільницьким стогоном, з його патріархально-моральними засадами, і з обезчещеним образом «Катерини», з чарівними горизонтами української стихії, і її доленосними вадами – це той духовний простір в якому витає душа поета в намаганні знайти і розкрити нам усім, «…і живим і ненародженим…», велич і трагізм України, і в цьому показати нам шлях до здобуття своєї омріяної волі, оновлення «своєї хати». Такий величний наш Пророк і слова його – це та твердь і той ґрунт, на чому вічно стоятиме наша національна споруда ‑ Україна.

 

Поява Шевченка ‑ це акт містичний – це божественна еманація української душі, яка виплеснула в реальний світ свого національного буття новий духовний пульсар – животворяще Шевченкове Слово, яке і дало новий пасіонарний імпульс для воскресіння нації задавленої російським царатом до стану агонії.

 

“Споконвіку було слово...”. Істинно. На власному історичному досвіді ми апробували ту біблійну аксіому первинності слова. Сповнене великою любов’ю до України, болем і тягарем її хресної дороги, Шевченкове слово пробудило націю до самоутвердження на всіх широтах України. «Він, ким зайнялось і запалало». (Є. Маланюк). Це те слово, яке тримало нашу визвольну ідею на високому лету впродовж наших новітніх історичних випробовувань, особливо у 20 столітті.

 

А як сплеснув Дух волі і усвідомлення національної цілості України в Галичині ще у 19 ст., почувши пророче слово Шевченка. Його ім’я вимовлялось, як святість, його образ був у кожній галицькій хаті і прекрасну традицію, яка утвердилась в нашому народі – Шевченківське свято, з трепетом в душі відзначала кожна міська і сільська «Просвіта», кожний галичанин. В умовах чужоземного панування, асиміляції, запліднена Духом Шевченка Галичина не одноразово, об’єднуючись під прапором самостійності, заявляла про своє державницьке стремління, поклавши на цей вівтар свободи великі жертви. І незважаючи на тяжкі випробовування, на складну історичну долю, що склалася, наша нинішня незалежність вимолена і цими жертвами.

 

Але часи зміняються. В сьогоднішніх умовах глобалізації, ідеологічної строкатості нашого суспільства, відсутності національної ідеології з її виховними механізмами, з відтісненням на суспільний маргінес сьогодення великих постатей України; ми втрачаємо свій духовний орієнтир і перетворюємось на збайдужілу до своєї культури масу. Ті, жевріючі нині, відзначення Шевченківських днів зі своєрідним синдромом послабленої релігійності, відбуваються, як легка, спрощена данина традиції, як самозаспокоєння свого сумління і масового впливу на суспільство не мають. Через однобічне тенденційне висвітлення постаті поета і художника лише, в контексті того чи іншого фаху, як літературне чи художнє явище ще не відкриває сутності того, що ми означаємо Тарас Шевченко ‑ це, лише творче начало через яке розкривається його глибинна сутність як посланця вищого проведіння – Пророка, носія правди, любові і добра для свого нагороду і людства.

 

Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус – це не просто літературні чи мистецькі явища – це місійне посланництво Всевишнього для поступу нації і її порятунку у відповідний критичний для неї час. Вони, волею обставин і усвідомленням власного покликання, ступили на цей жертовний шлях – рятування свого народу, узявши на себе цю тяжку хресну ношу, яка за вищими моральними законами і надає їм безсмертя. І як здрібніло виглядають часто нинішні відзначення шевченківських свят з аналізами його лише фахових особливостей або, що страшніше ‑ нинішнє тенденційне, в дусі постмодерну, заглиблення в психологічну природу творця, шукаючи не духовних здобутків, а побутових нюансів, смакуючи їх власними рефлексами біологічної первинності часто з викривленням (аж до бузинослів’я), втрачаючи таким чином сутність Шевченкового слова, як слова пророчого, праведного, націотворчого і водночас – слова караючого за гріхи наші. За таких умов, не збагнувши сутнісних засад вчення своїх пророків, збайдужіла, суперечлива людська природа в контексті нинішньої пострадянської, споживацької стихії пристосовується до інших вартостей, і йдучи за давнім біблійним прикладом будує собі власного золотого тельця, нехтуючи нашими державотворчими скрижалями ‑ національними ідеалами.

 

Згублива природа нашого суспільства, яка так запопадливо повторюється в нашій історії, і так обнажено розкрита у пророчому «посланії», поета найбільш звиродніло проявилася у нашому часі, ‑ «І знову шкуру дерете з братів незрячих,гречкосіїв» – рефреном стукає у наше єство засторогою на ту глобальну тенденцію матеріальної ненаситності, яку ми так ревниво сповідуємо в умовах нинішньої ідеології користолюбства ‑ корупція, хабарництво, грабіж на всіх рівнях державної драбини, які так жорстоко, катастрофічно гальмують наше сьогоденне державне будівництво.

 

З умовним признанням своєї національної вади, та, на жаль, з глухотою власного сумління, повторюємо слова цього ж «посланія», ‑ «Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття...», але і знову, як і колись, ліземо в ту закляту лазівку в нашїй ментальності, тільки тепер уже з частковою зміною геополітичної орієнтації. Я нераз подумки запитував себе, як вела б себе інтелігенція інших країн, якби їхню рідну мову у їх рідній державі почали витісняти і замінювати іншою. І принагідно спитав польського інтелігента. Він відповів, що це навіть не до подумання (нє до помислєня), що могло б відбутися. Як порівняти це з нашою байдужістю, з нашим – сокровенним ‑ вираженим словами поета, ‑ «Дас(т)ьбі... Колись будем і по-своєму глаголать...».

 

Швидкі динамічні темпи нинішньої світової глобалізації, в суті своїй – денаціоналзації, навіть при перманентних кризах, масово захоплюють у свій вир, не здатні до самооцінки людські маси. А що означає безоглядно йти за світовими тенденціями, коли нація не сконсолідована не просвітлена своєю національною ідеєю, немає визначеного шляху і коли, за словами В. Симоненка, ‑ «Гримотить над світом люта битва за твоє (України) життя, твої права»? Це йти на самознищення. Та великомасштабна, глобальна стратегія знищення. розрахована не тільки на зовнішні дії, а, що страшніше, закладається в організм самої нації. Привноситься в нашу хату. Вдумаймося лише у два рядки Тарасового «послання», ‑ «В своїй хаті своя правда і сила і воля». І поставмо не риторичне запитання,‑ де та наша Правда у нашій хаті!? Вона у Шевченка. Це і для того був післаний на землю Тарас як Правда, як Пророк і як жертва-відкупитеь наших гріхів перед Всевишнім, щоби ми збагнули, на кінець, його заповіти, покаялися, порвали кайдани і полюбили усім серцем свою Україну. «Господь, любя отих людей, послав на землю їм пророка(…) І мужа свята...горе вам! На стогнах каменем побили». А подумаймо, що було б з Шевченком, якби він жив у радянські чи уже в наші, державні часи? В першому випадку його чекала б доля всієї нашої інтелігенції – Соловки і куля в потилицю, а в другому випадку – «Камаз», чи доля Гонгадзе. Такий шлях українських пророків.

 

Вони ‑ посланці добра і правди, в своїй наївній вірі змінити людство, народ, націю, скерувати їх на шлях істини завжди згоряли в цьому протиборстві з реальним світом, щоб потім стати об’єктом поклоніння цього ж таки світу. А мучиницьке їх життя, біль за свій люд, картання і заклики до самоудосконалення залишаються поза контекстом нашої буденності.

 

У своїй життєвій практиці людство чомусь не йде шляхом сповідування ідей пророків, не будує своє життя на засадах їхніх заповітів, а шукає шляхів інших, обхідних, пристосовницьких ‑ лише формально, показово возвеличує їх, заробляючи на цьому, часто і на їхньому трагізмі, власні дивіденди.

 

У нашому секуляризованому світі уже і з послабленим есхатологічним контекстом християнства, сакральні цінності в громадянській (світській і релігійній) свідомості часто набувають зневажливого, цинічного забарвлення, байдужого до них ставлення, і це також стосується нашої історичної пам’яті, (результат згубного впливу ворожих до України інформаційних джерел). Мовляв, ці чи інші українські рухи, повстання, їхні провідники були ворожі українському народові; і не потрібно це возвеличувати; або інше ‑ не потрібно у кожному селі пам’ятника Шевченку. (були такі гасла у Галичині). Їх так, часто між іншим, по панібратськи, можуть тобі так сказати, не усвідомлюючи, що за цим скривається підступний замисел руйнації нашої духовності. Доленосний вислів про те, що не можна збудувати міцної держави без міцної історичної пам’яті (В, Липинський) нам треба сприймати, як карб свідомості, як наш символ віри.

 

Сягнути такого глибинного осмислення свідомості, на якому національна святість у своїй реальній і містичній субстанції сприймається як реальна животворяща сутність, як містична ідея ‑ виявлення несвідомої містичної ірраціональної волі (В. Липинський) – це рівень високого громадянства, над яким стоїть величний сонм історичних постатей минулих поколінь, що свою працю і життя поклали на вівтар націотворення. Вони не були безгрішні, непомильні, і часто не були прийняті своїми і зневажені, але у напружених суперечливих думах їхня енергія концентрувалась на єдиному ‑ пошук кращої долі для свого народу. Такий шлях наших Пророків.

 

І на кінець ще, призупинімося на хвилину, вийдімо з атмосфери нашої, такої земної, суєтності і вдумаймося, осягнімо і оцінімо, як християни, оту, недосяжну нам, небесну, жертовну любов Великого Тараса до України, його найщирішу сповідь висловлену у поетичних рядках, ‑ «Я так її, я так люблю свою Україну убогу, що проклену святого Бога , за неї душу погублю»? Яка це любов!? Який це, незбагненний для нас, глибинний стан Душі Великого Тараса!? Деякі формальні сповідники християнського віровчення той Його вислів відносять до ніби хвилевого, помилкового відступництва ‑ свята наївність. Це вияв такої глибини любові за якої на жертву кладеться усе – земне і вічне ‑ більшої не існує.

 

Щиро вірячи в Бога, застосувавши, для емоційного підсилення , такий метафоричний зворот з ім’ям Бога і душі, поет лише підкреслив безмірну любов до своєї України. Скажіть, чи хтось на нашій грішній землі у своїй любові зумів так високо жертовно піднятися, аж до пожертви власною душею. У релігійній свідомості загально прийнято вшановувати, і вшановують, усіх тих які чимось у житті жертвували заради свого спасіння, але ж все це не безкорисливо ‑ заради потойбічного щастя, отже за для вигоди в потойбічному світі, комфорту душі – той же земний егоїзм, користолюбство. Хіба це жертовність? У Шевченка цього немає. У своїй любові до України, до свого народу він відданий – весь, у цьому і потойбічному світі. Оце і є зразок найвищої святості, найбільшої правди, найглибшої любові. Глибинна, не збагнена нами екзистенція Великого Тараса вітає у духовному вимірі такої висоти, де він, тільки один, сягає сутності Христа, запліднюючи нашу українську духовну традицію своїми високими людинотворчими, націотворчими ідеалами. Шевченко – це явище сакральне.