Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Ще раз про історичні паралелі. (Автор: Яців Роман)

опубліковано 11 лют. 2014 р., 22:57 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 лют. 2014 р., 10:04 ]

Газета «День» від 7-8 лютого 2014року

 

Сучасна російська влада без найменших вагань «зам'яла» більшість трагічних сторінок московської історії, фальшуючи її або відмежовуючись від її справжніх першопричин і наслідків. Такі собі повчання «братньому» українському народові увібрали в себе чимало крові тих народів імперії, які будь-коли опинялися в гарно описаних у красивих книжках «братніх обіймах». Схоже, що й різноманітні особи ідеологічного фронту, рівно ж як і С. Глазьєв, колишній керівник «Конгресса русских общин», а сьогодні – радник В. Путіна з питань регіональної економічної інтеграції, чи Кирило, патріарх «московський і всієї Русі», і багато інших їхніх співвітчизників, схильних до «сквернословия», виховувались саме на таких фальшованих зразках російської історії, названих у їхній державі сьогодні «правильною історією». Заради цієї «правильної історії» з наукового дискурсу в сучасній Росії часто виявляються усунутими класичні історичні праці, які не вписуються в розроблену ідеологами «правильну доктрину».

 

Цілком вірогідно, що мало що скаже «повчальникам» звернених до Європи українців така сторінка російської історії, як опричнина. «Первого царя всея Руси», «великого князя московского» Івана Васильовича, відомого як Грозний, багато хто ідентифікує з веселим комедійним втіленням актора Юрія Яковлєва у фільмі «Иван Васильевич меняет профессию». Сучасній російській ідеології вигідна така симпатична трансформація образу тирана на образ дотепника: менша кількість населення «великой страны» знатиме завдяки цьому про класичні методи московської тиранії.

 

І все ж історичні паралелі в поведінці московської влади час від часу проявляються з новою силою, Так, як це відбулося далекого 1940 року, коли видатний український хоровий диригент і композитор Олександр Кошиць (1875-1944) опублікував в американському україномовному часописі «Свобода» статтю «Малюночки з Російської історії». Причини, які спонукали автора вперше звернутися до цієї теми, досить виразно простежуються на початку публікації. Судячи з наведених аргументів, практика «визволення» московською владою народів чи певної частини населення продовжилася у XX столітті. У нову історичну епоху, на думку О. Кошиця, повністю були перенесені й властиві для московської традиції тиранії методи. Несподівана для багатьох сучасників публікація великого диригента, хоровий колектив якого ще в 1920-х роках на всесвітньому турне показав найвищі якості української музичної культури, стала актуальною не лише для періоду «визволення» радянською Москвою Галицької України (відповідно до таємного протоколу Пакту Молотова – Ріббентропа), а й знаходить відлуння в політичних подіях пострадянської історії.

 

 

Малюночки з Російської історії» (1940) (Автор: Кошиць Олександр)

З приводу сучасних подій, як світових так і українських, варто пригадати деякі факти з російської історії, хоча б з огляду на те, що пізнання минувшини дає ключ до розуміння сучасносте і є наукою на будуче. Ті події з російської історії, про які буде мова, не тільки цікаві самі по собі, але є близькі українському народові через ті методи, якими ці події викликались та розв'язувались. Це методи підступства, брехні, обману, інтриги, шантажу й насильства та жорстокости, методи, так добре знані українському народові, що завжди характеризували московську політику.

 

Ось ці методи ні на крихту не змінились від давніх давен до наших днів, без огляду, яку маску і якої фарби надівала Москва. Особливо ж цікаві ті високі гасла, якими завше прикривалась московська робота. Гасла, обов'язково обкурені ладаном релігійности й моралі, чи то Христової релігії, як за давніх часів, чи Марксової, як за часів наших, але завше голосячих про «вищу справедливість», що кінчається обов'язковим «визволенням» когось від чогось, або від когось (хоч визволення й непрошене!). Ті гасла не змінились ні на крихту. Не змінилась також і фразеольогія, якою Москва заговорювала зуби своїй жертві перед тим, як її проглинути. Отже те «минуле», про яке розкажу, звучить як справжнє сучасне.

 

Слово буде про «визволення» незалежної Новгородської республіки від її власної незалежности, від її власного новгородського республіканського уряду, від її інтелігенції та священства. Це буде оповідання Третього Новгородського літопису («Книга глаголемая. Літописець Новгородський вкратці») з ХVІ століття: «О пріходє царя і Великаго Князя Івана Васільєвіча, како казні Велікій Новгород, еще оприщіна» іменуєтся». Це Оповідання розказує про трагічний фінал столітньої боротьби Новгородської республіки з Москвою за свою незалежність. Особливого жаху додає оповіданню його простий літописно спокійний тон, просякнутий глибоким жалем і сумом, та той диявольський глумливий регіт, який звучить на кожнім кроці в царськім титулі « Благочестивий, Христолюбивий, Великий» і т. д. Щоб краще зрозуміти Оповідання, треба хоч коротко схарактеризувати ситуацію, в якій відбулася ця страшна драма, та головних героїв її Москву й Новгород. Тож треба почати трохи здалека.

 

Головним торговим шляхом, який зв'язував північну Европу. із середущо азійським Сходом (через Візантію) була, за словами Літопису, «Велика путь з Варяг в Греки». Ця «путь» починалася на півночі в Новгороді, йшла вниз річками до Дніпра, і далі вниз попри Київ, на південь до чорноморських грецьких кольоній і потім Чорним морем до Царгороду. На двох кінцях того шляху були два головні пункти торговлі: на півночі Новгород, на півдні Київ. Це був не тільки шлях торговельних зносин, але й шлях культурних впливів та один із чинників організації державності слов'ян. Так було до XIII століття. Але коли у ІV-ім Хрестоноснім Поході, 1204 року, Візантія була розтрощена хрестоносцями і взяла до рук латинян, європейська торгівля зі Сходом пішла шляхом Дунаю, а «Велика путь з Варяг в Греки» почала нидіти, а після упадку Києва під татарською навалою 1240 року, цілком завмерла. Активним залишився тільки північний пункт цього шляху – це Новгородська республіка. Незачеплений татарським погромом, маючи в руках величезні колонії півночі до самого Уралу, Новгород згромадив у своїх руках виключно торгівлю хутрами і сріблами (« Закамское серебро»). Він увійшов в «Ганзейську систему» вільних торговельних німецьких міст Балтики (Гамбург, Бремен, Любек, Мемель і т. д.), почав рости, багатіти, і відігравав велику політичну ролю на Півночі, користуючися з політичної незалежносте та республіканського демократичного устрою. Цей республіканський устрій, як і торговля з Європою та сусідство й зв'язки з Литвою, оформлювали обличчя Новгорода на західній зразок і спрямовували його симпатії та нахили в протилежний бік від татарської, заскорузлої, фанатичної та тиранської Москви. Республіканські свободи й культ політичної незалежности, які просякали життя Новгорода та були прямою протилежністю московському режимові, стали більмом на оці московського князя. Остання дія цеї трагедії з остаточним фізичним винищенням Новгорода, остаточним «визволенням» його з-під його власної влади, від його інтелігенції й священства, та переселенням рештки новгородців на московські землі відограна була московським царем Іваном Васильовичем IV в січні 1570 року. Відограна була ця трагічна дія згідно з тими самими московськими рецептами, і засобами і з тою ж фразеольогіею про зраду і латинство, як і всі попередні московські гри. Словом, тими московськими засобами й методами, втіленням яких був цар Іван IV. І цікава річ, що потім не тільки урядова московська історія, але й народня московська душа, гіпокритично зідхаючи над паскудствами, доконаними цим царем, не тільки виправдала цього тирана, але ще наділила його підхлібним трепетно-ласкавим прізвищем Грозний. Треба сказати, що слово «Грозний» не означає «лютий», як перекладають деякі наші історики й літерати. Зміст його далеко вищий і ширший. 

 

Слово «Грозний» – містить у собі поняття: Потрясаюче-Величний, Божесько-Маєстатичний, Суворо-справедливий й Невблаганно-правосудний. Цим словом знято порфіру з Небесного Царя й одягнено нею земного тирана, страшну психічну потвору, морального виродка, на оцінці якого сходяться всі психіятри світу до цього часу. Одягнено іменно за те, що він був втіленням московської душі, московської політики, московського православ'я і московського абсолютизму.

 

Отже, про одну з багатьох «блискуче» державних дій цього «Великого Благочестивого й Христолюбивого» оповідає нам смиренний Літописець Новгорода. Послухаймо його.

 

«О приходе царя й великого князя

Івана Васильевича, како казнил

Великій Новгород, аще опричина

Именуется»

 

Із Новгородського третього літопису: «Книга, глаголемая Летописец Новгородский вкратце»

 

«В літо від створення світу 7078 (1570 р.) генваря в 2-й день, у понеділок, в пам'ять святого отця нашого Сильвестра, папи римського, Благочестивий Государь, Царь, і Великий Князь Іван Васильевич, всеї Русі Самодержець, послав у Великий Новгород наперед себе загін, перший полк своїх государевих бояр і воєвод, і князів, і дворян, і «дітей боярських» («Государеві бояри» – придворні чини, «Государеві князі» – ті князі, що, втративши свою незалежність, стали двораками при дворі великого князя Московського, а з його ласки поміщиками на дарованих землях. «Діти боярські» – окремий відділ війська, складений з дітей государевих бояр та князів, щось на зразок царської гвардії),  і всяких воїнських людей велику й численну скількість. Вони ж, приїхавши у Великий Новгород, з наказу Благочестивого Государя, Царя й Великого Князя Івана Васильевича, Всея Росії Самодержця, біля Великого Новгорода поставили великі застави й сторожі зо всім оборудован[н]ям, і повеліли сторожі на заставах міцно стерегти мешканців міста, щоб жадний чоловік з міста не втік. А інші Государеві князі й «діти боярські», того ж першого полку, роз'їхались по всіх монастирях, що біля міста Великого Новгорода, запечатали монастирі й церковні скарбниці, а ігуменів і чорних священиків і діяконів і соборних старців («Чорні священики» –священики монахи. «Соборні старці» – члени монастирської ради) зо всіх новгородських монастирів зібрали і привели з собою у Великий Новгород з кількістю п'ятсот старців і більше, і поставили їх усіх на «правежі» («Ставити на правеж» – спосіб стягати борги за постановою суду: підсудного ставили на площі на спеціальному помості, і кат бив його доти, доки хтось не змилосердиться та не викупить йога за ту суму, що він заборгував. Звичайно, милосердних знаходилося мало, й катування тривало іноді тижнями. В даному випадку все відбувалося з наказу царя. Не було жодного боргу. Не було й суду, а тільки страшний спосіб покарання й здирання грошей. – О. К.) до приїзду Государевого. А інші «боярські діти», того ж таки першого Государевого полку, зібрали зо всього Новгороду зо всіх церков, попів і діяконів і поставили їх на правежі, і роздавали їх по десять чоловік приставам та наказували тримати їх міцно в кайданах залізних; веліли приставам (пристави – чини поліції) бити їх з ранку до вечора, на правежі, до викупу, немилосердно. Правити ж з них повелів Государь по два[д]цять рублів (2 000 рублів або біля 100 доларів на сучасні гроші), як у них в Новгороді стоїть ціна грошам. Інші ж діти боярські, того ж Государевого першого полку, запечатали по всьому місті Новгорода в громадських приходах церкви й підцерковні помешкан[н]я, і домові помеш- кан[н]я всіх іменитих людей Великого Новгорода зо всім майном, та поставили сторожу стерегти їх міцно до Государевого приїзду. А інші ж «діти боярські», того ж Государевого першого полку, у всім Великім Новгороді приїзжих (торгових) і службових людей, і великих торгових людей переймали й роздавали приставам та веліли міцно держати їх у залізних путах, а їхні доми і все їх майно запечатали, а жінок і дітей їх сказали сторожі уважно стерегти до Государевого приїзду.

 

І того ж таки 7078 (1570) року, генваря (січня) в 6-й день, на празник Богоявлення Господа нашого і Спаса Ісуса Христа, приїхав у Новгород Благочестивий Государ, Царь і Великий Князь Іван Васильевич, всеї Росії Самодержець, і з ним син його Государев, благовірний царевич, князь Іван Іванович, а з ним, Государем, велике безчисленне множество полків, князів, бояр, і «дітей боярських» та інших воїнських людей, та ще півтора тисячі «стрельцов» (військо). І приїхав Государ у Великий Новгород і став зі всею своєю силою на Торговій стороні, в місці, що зветься Городище, дві верстви від Новгорода. А на ранок, у суботу, Благочестивий Государ, цар і великий князь Іван Васильевич, всея Руси Самодержець, повелів ігуменів, і попів чорних, і дияконів і старців соборних, яких перший полк взяв з монастирів і поставив на правеж перед приїздом Государевим, побивати палицями на смерть. А вбивши їх усіх, повелів кожного з них у свій монастир відвезти і поховати.

 

А в неділю, генваря у 8-й день, Государ з усіма полками поїхав до великої соборної церкви Премудрости Божої Софії слухати Службу Божу . І зустрів його на великім Волховськім мості, біля Чорного хреста, архієпископ новгородський Пимен, згідно законові царському: зо всім Священним Собором, з хрестами й чудотворними іконами. І коли хотів Пимен, згідно зо звичаєм царським, Царя й Великого Князя Івана Васильевича та сина його, благовірного царевича Івана Івановича благословити хрестом, то Государь і Вел[икий] Князь Іван Вас[ильевич] і син його, царевич князь Іван, до хреста не пішли. І говорив Царь і Вел[икий] Кн[язь] архієпископові Пименові: «Ти, злочестивче, в руці своїй держиш не хреста Животворящого, а оружжя, і цим оружжям хочеш ранити наше царське серце лютим твоїм злоумислом разом з твоїми злочинцями, мешканцями міста цього; хочете батьківщину нашої царської держави, це велике й богохраниме місто Новгород передати супостатові нашому, іноплемінному королеві литовському Жиґимонтові Августові! Від цього часу і надалі ти не можеш зватись учителем і «сопрестольником» великої соборної апостольської церкви Премудрости Божої-Софії, а вовком, хижаком, губителем і зрадником, а нашій царській порфирі вінцеві досадителем!».

 

Після Служби Божої пішов Государь з усіма своїми князями й боярами та «дітьми боярськими», і зо всім воїнським людом до архієпископа Пимена в столову палату за стіл хліба їсти. І як сів Государь за стіл і почав хліба їсти, то, трохи зачекавши, враз закричав грімким голосом великою люттю до своїх князів і бояр, як звичайно, «ясаком» (приказом) царським. І зараз же повелів скарбницю і ввесь архієрейський двір, зо всім гладженням, всіми палатами й келіями пограбувати, а бояр його владичних (достойників) і всіх слуг повелів зв'язати і віддати приставам до свого розпорядження. А самого владику Пимена, ограбувавши, велів віддати приставам, щоб міцно його стерегли, та наказав давати «з казни» (з державного скарбу) по копійці денно на утримання його. Дворецькому ж свому, Левові Андрієвичеві Салтикову, протопопові Евстахієві й іншим своїм боярам повелів Государь іти в соборну церкву Премудрости Божої-Софії та взяти «ризну казну» (Соборну скарбницю), дорогоцінні церковні речі й святі чудотворні ікони Корсунські, пензля грецьких майстрів. І далі повелів Государь по всьому Великому Новгороді в усіх божих церквах забирати церковні скарбниці, і всякі чесні божественні чудотворні ікони, й ризи і дзвони. І навколо всього Великого Новгорода, в усіх монастирях звелів Государь забирати з церков церковні скарби, дорогі грецькі ікони Корсунські, дорогі ризи, святі церковні речі й дзвони.

 

Потім Великий благовірний Государь, цар і великий князь Іван Васильевич, всеї Росії Самодержець, з сином своїм благовірним царевичем, князем Іваном Івановичем, «сів на судищі» (на суднім місці) в Городищі, там, де він приїхав. І звелів приходити до себе з Великого Новгорода владичних бояр та й інших служивих людей, і знатних та великих торгових людей, їх жінок і дітей. І повелів Государь мучити їх перед собою люто, гірко, ріжними нелюдяними муками, а після несподіваних гірких ріжних страшних мук повелів підпалювати їм тіло якоюсь невідомою мудрою речовиною, що називається «поджар», а своїм государевим «дітям боярським» наказує Государь тих мучених і підсмалених людей в'язати то за руки, то за ноги, то за голови тонкими мотузками до саней, і повелів їм швидко за саньми волокти їх на великий міст на Волхові і кидати з мосту в ріку Волхов. А жінок і дітей їх мужеського і жіночого полу повелів Государь привозити на ріку Волхов, на міст, виводити на підвищення на мості, що було зроблене, і з великої високости кидати їх у ріку Волхов у воду. Інші ж боярські «діти государеві», й військові люди в малих човнах їздили по річці Волхову зо зброєю, з рогатинами й списами, з сокирами гаками, і котрі люди, чоловіки чи жінки, ріжного віку, з глибини річної вверх на воду спливають, то вони, притягнувши гаками, тих людей списами й рогатинами кололи, й сокирами рубаючи в річну глибину суворо й немилосердно топили, завдаючи їм лютої й гіркої смерти...

 

*     *     *

І було таке несамовите й невимовне пролиття крови христіянської (за гріхи наші) від невгамованої люті царевої кожний день без перерви до сімох тижнів і більше: бо кожний день вкинути й утоплювати в воді людей ріжного віку до тисячі, а інколи тисячу й пів; і той уже день був легший, Богу дякувати, коли вкинули у воду до п'ять соток люда, чи шість соток. А по скінченні всього того Великий Государь, Князь і Царь Іван Васильевич, всеї Росії самодержець, зо своїми государевими людьми, з князями й боярами, і з «дітьми боярськими», та рештою воїнських людей почав їздити біля Великого Новгорода по святих монастирях, і там велів у монастирях грабувати монастирські церковні скарбниці, й келії, й службові монастирські доми, і все майно, в коморах хліб всякий, і стоячий у скиртах; а на полях немолочений хліб велів вогнем палити, а скот ріжний, коні і корови, велів у пень рубати. А після цього Благовірний Государь, Царь і Великий Князь Іван Васильевич, самодержець всеї Росії, приїхав з монастирів у Великий Новгород і повелів по всьому Новгороді по всіх вулицях і торгових рядах (базарах) і крамницях ріжний товар грабувати, а торгові комори й крамниці велів рубати й руйнувати вщерть. А потім Государь Благовірний і Великий князь зо всіми своїми людьми і військовими полками почав їздити по всьому Новгороді й по всіх пригородах і повелів усіх міських мешканців у їх домах грабувати, а самих людей і жінок їх з їх майном немилосердно грабувати, а їх двори і доми ламати, а двері й ворота без милости рубати і виламувати. І було того трусу й руїни, потрясіння і кровопролиття роду людському у Великім Новгороді і його околичних сторонах без перестанку шість тижнів за гріхи наші!

 

Це ж усе сталося за неізреченними судьбами Божими й карою від Господа Бога нашого у Великім цім і Богоспасаємім Новімгороді всім живучим у ньому за гріхи наші, а всьому роду людському в науку – Амінь».

 

Як пророчо звучить речення «Всьому роду людському в науку» Хто має вуха, щоб слухати, хай слухає!»

 

Опубл.: Свобода. – 1940. – Ч. 12 (16 січня); Ч. 13 (17 січня).

 

Яців Роман, історик мистецтва, проректор Львівської академії мистецтв