Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Рушії, стадо і опричники. (Автор: Величко Лев)

опубліковано 29 черв. 2015 р., 10:22 Степан Гринчишин   [ оновлено 23 лип. 2015 р., 11:42 ]

 

Іван Бунін, лауреат Нобелевської премії по літературі в 1933 році, в далекому 1934 році висловив пророчі слова про майбуття, а теперішнє сьогодення, Росії:

 

"Я с ужасом думаю, кого нарожает это пьяное кровавое быдло, захватившее власть в России и что будет с моей страной через два три поколения. Впрочем, что тут думать? Всё более менее ясно".

 

Впродовж існування комуністичної Росії кремлівські правителі, для збереження свого панування, займались винищенням в суспільстві людей, які ставили питання або могли поставити питання: чи правдиві тлумачення «Верной дорогой идем товарищи» або «Партия – это ум, честь и совесть нашей эпохи». Інколи в них виникати питання: «Чому треба працювати в колгоспі за трудодні, а – не за гроші», «Чому навколо стільки ворогів Радянської влади». Зрештою кремлівські правителі відправляли в ГУЛАГи і тих людей, які ставили будь-які питання.

 

В суспільствознавстві є твердження, що для панування над компактно проживаючим населенням необхідно ізолювати (знищити) від основної групи всього-на-всього 10% активного населення, тих яких називають рушіями суспільства. Кремлівські правителі винищували не один раз по 10%.

 

Наприклад:

У «тюрмі народів» було 162 лагерних угрупування. У гітлерівській Німеччині концтаборів – 28. В німецьких таборах в’язнями були, переважно, не громадяни Німеччини. Однак кремлівські правителі – Й.Сталін, Л. Берія, Л. Каганович, Я. Свердлов та іже подібні, знищували громадян держави, в якій вони були правителями. Вони нанесли жахливий удар по слов’янам, який відчувається і в наші дні. Й. Сталін говорив: «Лаврентію! Найдорожчий скарб – це люди!» і вони цей скарб «закопували» в землю. На брамі Соловецького табору було написано «Железной рукой загоним человечество к счастью!». Через кожне табірне угрупування проходило не менше 100 тисяч в’язнів на рік.

 

Згадує Жук Йосип Григорович, народився 4 жовтня 1922 р. у с. Ситихів Жовківського району Львівської області. «До травня 1946 р. із 1600 чоловік, які мучилися в нашому таборі, живими залишилось 300. І знову із 1500 новоприбулих до весни 1947 р. дожило лише 200 чоловік, та й ті – сама шкіра і кості. А потім настала зима, і знову за 9-ту шахту, де було кладовище, потягнулися санки з трупами. Ями, які битовики спеціально рили влітку для майбутніх небіжчиків, позаносило снігом, тому трупів скидали, де заманеться. В травні, коли зійшов сніг, кладовище біліло від людських тіл, застиглих у різних позах. В'язні, які працювали на естакаді 9-ї шахти, розказували, як ведмеді з голосним ревом блукали по кладовищу, а потім, облюбувавши собі трупа, тягли його у сусідню лісисту балку і ласували там людським м'ясом.»

 

Згадує Суслик Р.Л. у книзі «КРИВАВІ СТОРІНКИ або з неписаних літописів», Printed by Harpur&Sons (Derby) Ltd., Friar Gate, Derby

 

Ту ніч під Різдво 1929 року, яку я провів у Москві у вагоні, до смерти не забуду. Нестерпний холод, сопух параші, голосіння жінок, плач дітей, вереск голодних немовлят, конання умираючих, розпучливо-безнадійне заспокоювання чоловіками жінок та дітей, а до того раз-у-раз стукання конвоїрів у двері вагонів з наказом «перестать рєвєть! – всьо равно Москва слєзам не вєріт» – як кошмарна мара стоїть у моїй уяві й кличе до жорстокої відплати…

 

«Вот ви і прібилі в Куклово на постоянноє мєстожітєльства, на освоєніє таєжной землі» – з нотою іронії в голосі звернувся до нас комендант Боригін. Радив нам споруджувати собі курені, палити ватри, рубати ліс та будувати бараки для мешкання, вказавши, де можна брати сокири, пилки, кирки та інший струмент. Казав, що потім треба буде викорчувати пеньки, виорати поле й сіяти збіжжя – жито, овес та ячмінь – й таким чином ми доробимось до власного хліба. А поки що він даватиме хліб тільки тим, що працюють, і дітям віком до 10 років, а «кто нє работаєт, тот нє єст – етот девіз соціалістічєского государства у нас сугубо осущєствляєтся» – такими словами закінчив комендант своє «благословіння» для нас і пішов відпочивати до свого помешкання…

 

А комендант Боригін, цей москаль, є тут тираном, безмежним володарем – робить з людьми, що хоче, бере дівчат та жінок від чоловіків і ґвалтує. Щоночі тут з п'ятдесят людей коченіє – пропали ми, пропали! ...

 

Так минали тижні за тижнями – збільшувалась кількість бараків, і разом з тим збільшувалась кількість могил на кладовищі. (В 1937 році кладовище в Куклові обіймало площу гектарів в п'ять, на якій поховані були тисячі й тисячі квіту українського народу, й на деяких гробках ще стяли хрести.)…

 

Були там тисячі «бєглих хахлов»; 90% з них були молоді хлопці й дівчата та молоді чоловіки й жінки, що діти їх уже померли, й вони, не обтяжені дітьми, пішли на ризико втечі. Але втеча залізницею не мала жодних виглядів на успіх, бо від м. Архангельська до м. Данілова на просторі біля тисячі кілометрів довгому і бозна як широкому, що на ньому були розміщені різних рангів невільничі табори («ісправітельно-трудовие лагеря», кадети «вольние посьолкі», «спец, посьолкі» і т.п.) з українцями, білорусами, козаками та іншими не московськими людьми, який мав назву «заградітєльной зони», всі залізничні двірці й водяні пристані обсаджені були заградотрядами, які пильно перевіряли всіх пасажирів по залізницях і на річкових пристанях, а по шляхах лісах, у селах і хуторах на «бєглєцов» полювали «охотнікі» з населення за значну винагороду натурою й грішми у висоті, залежній від віддалености табору. Пересічна платня за одного спійманого втікача була така: пуд (16 кг.) борошна, літр горілки, кіло цукру, пачка чаю й сто карбованців грішми…

 

«Охотнік» у заградзоні казав, закидаючи за плечі централку: «Пойду, старуха, в лєс – коль хахла не поймаю, то рябчіка застрелю». А дружина відказувала: «Да что ж проку с рябчіка – лєпєй хахла прівєді»…

 

Росул Омелян Іванович, народився 24 вересня 1926 р. в с. Невицьке Ужгородського району Закарпатської області, заарештований у 1948 р., звільнений в 1957 р. «З порта Ваніно у Магадан «Ногин» мав доставити «товар» через шість діб, а прибув через дев’ять… Трупи виносили наверх і, як розказували, вирізали язики, що мав служити доказом, що людина не втекла. А тіла покійних викидали в море...»

 

Рушії. Людей активних, ініціативних, господарних, тих яких називають сіллю Землі, впродовж 70 років в Росії систематично винищували. Десятки мільйонів їх кремлівськими правителями було вбито, скалічено, позбавлено майбутнього. На них обірвались мільйони поколінь. Вони не залишили після себе потомства.

 

Отже, можна констатувати, що тоді в російському суспільстві залишились, в переважній більшості, два типи людей: стадо вони сповідують принцип: «барин приедет и рассудит». а других – можна назвати опричниками.

 

Стадо. Ця група людей масово плакала, коли помер «вождь всех народов». «Как мы будем жить без товарища Сталина?». Правда, через короткий проміжок часу, вони його вже не згадували але все одно продовжували жити. Ця група населення тепер твердить «Без Путина не будет России». Вона з натхненням п’є водку і схвалює дії всеросійського losera. Однак при зміні вітру в державі вони швидко його забудуть, оскільки «наше дело маленькое…».

 

Опричники. Для реалізації мільйонів вбивств, для утримання десятків мільйонів в’язнів у лагерях необхідно було мати десятки мільйони чекістів, енкаведистів, кегебістів, ФСБешників, міліціонерів, суддів, прокурорів та наглядачів. Їх потомства безперешкодно розростались.

 

Не дивно, що на сьогодні, в Росії ця спільнота стає керівною в державі. Достатньо поглянути на минуле теперішніх кремлівських правителів.

 

В інформаційному просторі йде возвеличування опричників.

 

Лунають заклики про закриття «Музея политических репрессий "Пермь-36"» і створення на його основі музею про охоронців, «вертухаїв», лагерей. Про тих, які щоденно повторювали: «Шаг вправо, шаг влево – конвой стреляет без предупреждения».

 

Крім того охоронці сьогодні вимагають поваги до себе з боку в’язнів. Вноситься до Думи «садитский закон», який зобов’яже в’язнів робити «подобострастный» вигляд при зустрічі з охоронцем. В протилежному випадку наглядач має законне право відлупцювати в’язня.  

 

Ставиться вимога про необхідність відновлення памятника на Лубянській площі керівнику тих, хто мав «Чистые руки, холодную голову и горячее сердце», тих, які винищували людей за соціальною ознакою – духовенство, дворян, кулаків, інтелігенцію; за національною – українців, казахів, чеченців, кримських татар і мільйони, мільйони простих людей.

 

Напрошується висновок для сучасної Росії: «Вы полагаете, что миллионные армии вертухаев, полицаев, гэбешников, судей, прокуроров, приставов, вояк, омонов, собров и пр. да их семьи ... вся эта нечистая сила, высосавшая кровь из народа, отвалится от его вен ?»