Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Руйнування української сім’ї голодомором 1921 року (автор: Сапеляк Оксана)

опубліковано 26 черв. 2013 р., 02:38 Степан Гринчишин   [ оновлено 5 лип. 2013 р., 10:57 ]

Геноцид України в ХХ столітті. Матеріали всеукраїнської

науково-практичної конференції. Львів 2010. 448 стор.

 

Етноцид, спрямований совєтською владою проти українців, започатковано голодом 1921-1922 рр. Підготовкою до наступу на українське селянство слід вважати юридичний акт від 13 квітня 1919 р. – дата опублікування декрету Совнаркому УРСР «О разверстке излишков урожая 1918 года и предыдущих годов» (СУ УССР. – 1919. – № 36. – С. 424.), згідно з яким ліквідовувалися офіційні податки, а прибуток з населення належало збирати примусово.

Селян, які відмовлялися віддавати хліб, судили згідно із законами воєнного часу, а їх майно конфісковували (История государства и права Украинской ССР. – К., 1987. – Т. II. – С. 95.).

Кожна селянська родина мусила, окрім збіжжя, здати солому, м'ясо, масло, яйця, мед, вовну, птицю, кістки. У той час з'явилася влучна приказка: «Комнезам – усе гам!» (Рукописний фонд Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії їм. М. Рильського НАН України (Далі: ІМФЕ). – Ф. 1. – Оп. 5. – Од. зб. 461. – Арк. 368.). Українські сім'ї 1920 р. було фактично пограбовано: забрано запаси продуктів харчування у кожному дворі.

Навесні 1921 р., незважаючи на посушливе літо 1920 р., в Україні було зібрано 57 млн. пудів зерна продподатку. На очах вмираючих від голоду людей хліб із комор вантажили і відправляли за кордон (Наша правда (Львів). – 1922. – Ч. 11).

Донесення представників у справі допомоги голодуючим рясніють повідомленнями: «У селі Комишуваха (Запорізька область) з'їдені останні собаки і коти, тепер доїдають рештки сурогатів» (ІМФЕ. – Ф. 1. – Оп. 5. – Од. зб. 461. – Арк. 6.);

«В Одеському повіті вимирають цілими сім'ями» (Там само, — Арк. 19.).

Внаслідок голоду різко підвищилася захворюваність на холеру, дизентерію, тиф, цингу, туберкульоз, малокрів'я. У лікарнях, куди масово зверталися селяни, не було ні медикаментів, ані навіть ліжок, не кажучи про хліб, давали суп із водички і соломи (Там само. – Арк. 26.).

Було зафіксовано випадки людоїдства. Навіть газета «Коммунист» констатує це явище. За 3 червня 1922 р. знаходимо замітку, де говориться: «У Херсоні становище значно поліпшилося. Випадки людожерства майже припинилися» (Коммунист. – 1922. – 3 июня. 236). Звичайно, психіка людей, доведених до стану канібалізму, безповоротно деформується.

Першими жертвами голоду стали діти. Та ж газета «Коммунист» твердить: «Смертність дітей скрізь перевищує смертність дорослих» (Там же). Причому найвищою була смертність хлопчиків до 14 років. Отже, закладалися диспропорції між статями, що позначилося в майбутньому на відносинах у родинах, рівні розлучуваності, збільшення числа неповних сімей тощо. З іншого боку, в Україні різко зросла кількість безпритульних дітей. Відтак закладалася основа цілком нових відносин у родині, в громаді. Загальновідомим є факт, що дітям, позбавленим сімейного виховання, материнської і батьківської опіки, у майбутньому складно збудувати власні сім'ї.

Кореспонденти Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук вказували на загальний занепад сіл: як матеріальний, так і моральний (ІМФЕ. – Ф. 1. – Оп. 2. – Од. зб. 301. – Арк. 3-5.).

По всій Україні ходили міняльники з клунками за плечима і двоколками (візки на двох колесах). Міняли рушники, рядна, скатертини, інші цінні для родини предмети побуту. Скажімо, вінчальну золоту обручку можна було поміняти на 2 фунти хліба (ІМФЕ. – Ф.1. – Оп. 4. – Од. зб. 209-216. – Арк. 38.) (1 фунт – 409 г).

Один із найвідоміших тоді базарів, який працював щодня, був у м. Прилуки (Чернігівська область). Сюди звідусюди йшли пішки, їхали поїздами (на східцях, буферах, у товарних вагонах... ), з яких чекісти стягали, особливо чоловіків і дівчат, садовили до «холодної», штрафували або забирали речі, призначені на обмін (Там само. – Арк. 48). Як наслідок: сім'ї запишалися і без речей, і без хліба.

Обмінювали на продукти харчування й необхідний для селян реманент, за безцінь продавали худобу. Мільйони українців голодували. Навесні 1922 р. в Херсонській області щодня від голоду вмирало понад 100 осіб. На Запоріжжі протягом того ж року померло 16 тис. українців (Наша правда (Львів). – 1928. – Ч. 11).

Голод – форма етноциду, що впливає на всю сферу життєдіяльності як кожної окремої особи зокрема, так і нації загалом, котра його пережила. Треба констатувати, що 1921-1922 рр. – це той період в історії українців, коли почали відбуватися безповоротні зміни ціннісних орієнтацій, вироблених тисячоліттями. Насамперед йдеться про традиційну етику праці, зокрема етику хліборобської праці. В українському селі після 1921 р. з'явилося цілком нове явище: «землю зовсім почали кидати» (ЧМФЕ. –Ф. 1. – Оп. 5. – Од. зб. 418. – Арк. 128) (із свідчення респондентів Етнографічної комісії ВУАН). Земля, котру споконвіку українська родина сприймала як дар Божий, котра була часткою єства і буття селянина, в яку вкладалася важка праця і кошти, з якою пов'язувалося майбутнє дітей, яку намагалися набути, – почала втрачати своє значення. Сім'я, одержавши від совєтської влади довгоочікуваний наділ, практично не мала можливості його обробляти: не було ні реманенту, ні худоби, ні посівного матеріалу. Аби зорати землю, виснажені голодом селяни самі впрягалися в плуг. Відтак уперше в своїй історії українці відмовлялися від землі. Цей факт стає основоположним у змінах, що відбулися в українській селянській родині.

Не менш важливими для сімейних відносин стали руйнації, яких зазнало громадське життя. Головним критерієм відносин у традиційній громаді була повага до розумного, працьовитого, заможного господаря. Від 1921 р. головним стає не результат праці, а наближеність до представників нової влади. У матеріалах Етнографічної комісії зберігається характерний для того часу запис із с. Глібівки на Київщині: «...зараз у кооперації продають хліб печений, але не всім, а тим, кому призначила сільська рада... півфунта на їдця. Із 400 сімей села дозвіл купити хліб одержало 70» (ІМФЕ. – Ф. 1 (дод.). – Оп. 2. – Од. зб. 301. – Арк. 43).

Значних деформаційних процесів зазнав традиційний світогляд українців. Загальновідомо, що українська селянська родина – глибоко віруюча. Кожен день сім'ї починався і закінчувався спільною молитвою. Молитва – неодмінний релігійний народний звичай перед початком і на завершення кожної справи (оранки, сівби, збору врожаю, будівництва, випасу худоби тощо). Антирелігійна атеїстична пропаганда большевиків мало впливала на ідеологію селянства. Адже релігійні звичаї селян – приклад релігійної і водночас мистецької безіменної творчості громади, що виникала з ритму її життя. Осудливі відгуки селян на большевицьку пропаганду знаходимо у пластичних частівкових формах:

Комсомольца полюбить –

Нужно измениться:

Крест на шее не носить

Богу не молиться

(ІМФЕ. – Ф. 1. – Оп. 4. – Од. зб. 244. – Арк. 6.)

(записано в с. Есмані Глухівського повіту).

Для української громади своєрідною візитівкою матеріального й духовного її стану був храм Божий. Кожна родина вважала почесним обов'язком вкладати кошти в його утримання. Не дивно, що в українських церквах накопичилося чимало коштовностей (срібні й золоті чаші, хрести, оправи ікон, церковних книг тощо). Большевицька влада не наважувалася їх пограбувати. Голодомор 1921 р. порушив ритм життя селян, примусив приймати такі рішення, які в будь-яких інших ситуаціях були немислимі. З ініціативи режиму організовувалися загальні збори селян, на яких «приймалися рішення» золото і срібло храмів обміняти на хліб. Необхідно наголосити, що зерно держава не купувала за кордоном, а навпаки продавала. За весь час тієї кампанії 1921 р. було забрано з українських храмів близько 4 млрд. крб. і на 2 млрд. крб. золота і цінностей (ІМФЕ. – Ф. 1. – Оп. 4. – Од. зб. 214. – Арк. 10.). Уперше в історії українські громади змушені були діяти всупереч своїм релігійним переконанням.

Отже, після 1921-1922 рр. змінюються не тільки матеріально-економічні умови, а й ідеологічні установки, світогляд. Руйнування духовної основи сім'ї, сімейних відносин виявилися насамперед в орієнтації на оцінку щасливого шлюбу. Особливо значних змін зазнало ставлення до міжнаціональних шлюбів: у 1925 р. таких одружень збільшилося вдвоє порівняно з 1897 роком (Пустоход Б., Трацевський М. Шлюбність на Україні: демографічний збірник. – К . 1930. – Т. VII. – С. 140.). Це пояснюється тим, що спорожнілі українські містечка і села наповнювалися іншим етнічним населенням.

Від 1921 р. почали часто відмовлятися від церковного шлюбу. І не тому, що держава скасувала його (дійсним почав вважатися шлюб, зареєстрований у державних органах), а згідно з новими порядками: за шлюб у церкві треба було заплатити державі податок у розмірі 12 крб. золотом (ІМФЕ. – Ф. 1 (дод.). – Оп. 7. – Од. зб. 690-696. – Арк. 7). Певна річ, що родини, які пережили голод, були неспроможні сплатити таку надзвичайно високу суму. Хоч неосвяченість шлюбу в церкві була примусовим явищем, однак це неабияк впливало на зміни в поглядах на сім'ю, відтак на міцність сімейних відносин. Насамперед йдеться про розлучуваність.

Традиційно в Україні побутувало негативне ставлення до розлучень, практично їх майже не було. Після 1921-1922 рр. кількість шлюбів в Україні разюче не відповідає кількості одружених чоловіків і жінок, що вказує на повторні одруження. Звісно, на внутрісімейні стосунки впливали передовсім законодавчі акти (необмеженість розлучень, дозвіл абортів тощо). Однак не лише вищеназвані деформаційні процеси детермінувало законодавство. На рівень розлучуваності мали величезний вплив міграційні процеси, інтенсивність яких зросла саме після 1921 року.

Як результат, зазнала деформацій одна з найголовніших функцій сім'ї: репродуктивна. Народжуваність дітей в Україні в той період катастрофічно впала. Водночас зазнала незворотних змін і трансмісійна функція, що становить окрему важливу тему, адже йдеться про національне, патріотичне, морально-етичне виховання майбутніх поколінь.

Це також час занепаду традиційно-обрядової культури, наприклад, майже зник обряд обжинок, відтак забулися і жниварські пісні. Під час голоду, звичайно, не робили весілля. Весільний обряд почав відновлюватися тільки 1924 р. (ІМФЕ. – Ф. 1 (дод.). – Оп. 2. – Од. зб. 301. – Арк. 3.), але значно видозмінений: майже перестали співати обрядових весільних пісень, співали звичайні українські; саме весілля скоротилося; замість рушників почали подавати хустки (ІМФЕ – Ф. 1. –Оп. 4. – Од.зб. 245. – Арк. 24-38.) (рушники – один із предметів, що їх обмінювали на хліб).

Хоч у подальші роки селянська сім'я відновила свою життєдіяльність, одначе наслідки голоду 1921 р., підсилені насаджуваними новими соціально-економічними умовами, закріпленими законодавчо, та новою мораллю, новою ідеологічною установкою, стали точкою відліку у формуванні людини, не обмеженої внутрішніми морально-релігійними законами і звичаєвими нормами. Особливо, втрачаючи релігійну обрядовість, особа, громада, нація втрачає усвідомлення самоідентифікації. Окрім того, сучасні медичні дослідження твердять, що «у дітей, які недоїдали перші 15 місяців життя, виявилася затримка психічного розвитку, супроводжувана пасивністю, байдужістю до своєї долі і до суспільних явищ» (Буянов М. Л. Ребенок из неблагополучной семи. – Москва, 1988. – С. 65. 240). Це великою мірою пояснює індиферентність у політичному житті великої частини українців, які протягом якихось трьох десятиліть XX ст. пережили три голодомори.

Штучні голодомори в Україні – вельми відмінне явище, яке не зводиться до людських утрат і не обмежується фізичним нищенням нації. Адже потенціал громади, нації залежить не тільки від її кількісного складу, а насамперед від її духовного вияву, відтак здатності розв'язувати проблеми як матеріально-економічного, так і культурно-освітнього характеру. Як звичайно, після воєнних лихоліть (чи природних катастроф) народи піднімають економіку, відбудовують господарство (після Другої світової війни Франція, Італія, Німеччина за десять років не тільки досягай довоєнного рівня, а й стали провідними державами у світі за життєвим рівнем громадян; євреї за кілька десятків років зуміли створити і розвинути державу Ізраїль). Голод – це не тимчасова трагедія, яка забрала мільйони життів, вплинула на кількість населення та склад сім'ї, але проявляється у прийдешніх поколіннях, відчутна дотепер. Голодомори в Україні, починаючи із 1921 р., підірвали традиційний уклад життя нації, її фізичне і духовне здоров'я, що внесло кардинальні зміни в усі сфери життя українців, і донині становить основу проблем українського суспільства.