Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Роль української інтелігенції у державотворенні (автор: Белебеха Іван)

опубліковано 31 лип. 2013 р., 11:59 Степан Гринчишин   [ оновлено 31 лип. 2013 р., 11:59 ]

Ми віримо, що доля нації, держави перебуває в руках Бога, але маємо розуміти й те, що Бог не робить того, що має робити людина, сама нація, її творча частина – інтелігенція, еліта. І тому левова частка долі нації перебуває в руках самої нації.

 

Чому ж українська нація практично призупинилася в боротьбі за свою долю в тих умовах, які є найсприятливішими за останню тисячу років? Занепад в умовах, коли настали всі можливості самоутвердитися, явився занадто уразливим. Даються взнаки минулі рани? Так, даються. Але чи не занадто довго ми «зализуємо» рани і «чистимо» пір'я? Українська нація не має права втрачати час і виходити з боротьби. Всі українці нині сущі та й ті, що народяться в майбутньому, мають усвідомити, що, кожен з них і всі разом, вони приречені від народження й до смерті безперервно боротися, боротися і боротися за своє життя, за свою долю, за свій життєвий простір. Не когось поневолювати, а захищатись від поневолювачів, яких, на жаль, постало занадто багато. Всі вони хочуть жити з нашої праці.

 

Разом подумаймо, як нам, українцям, жити в своїй хаті, на своїй землі, своїм розумом. Нація хоч і хвора, але це така хвороба, яку ще можна вилікувати. Ми ще не все втратили. Нам потрібно сформувати ідеологію національної єдності. Адже нас 80% в суспільстві! Хто нам зможе завадити утворити в своїй державі все, що відповідає нашим національним інтересам? Якщо будемо об'єднаними і наполегливими, то ніхто не перешкодить нам торити свою долю за нашими національними законами та уподобаннями. Нам потрібно вижити, зберегти себе, залишити після себе українців, а не чужинців. Нинішня українська нація має залишити повноцінне покоління, молоду патріотичну генерацію, здатну розширено відтворюватися та ефективно господарювати на своїй землі.

 

І ця націотворча, державотворча місія в наших умовах покладається на українську інтелігенцію – духовне і моральне ядро суспільства.

 

У часи окупації України російським комунізмом українська нація була поставлена в категорію етносу, який підлягав знищенню. Ще К.Маркс та Ф.Енгельс визначили, що слов'янські народи, у тому числі й український, є неперспективними, нереволюційними, а тому підлягають знищенню. Ленін і Сталін, а за ними і Гітлер виконували заповіт злочинців Маркса та Енгельса через майже 200 років. І були б виконали, якби українська нація не дала відсіч міжнародним і своїм кровопивцям вчинити цей акт супроти людства.

 

Заради об'єктивності скажемо, що людство покарало гітлеризм. Однак та ж сама об'єктивність вимагає сказати, що марксистсько-ленінсько-сталінсько-єврейський комунізм залишився непокараним, а його носії вільно і заможно живуть на цій планеті, насміхаючись над своїми жертвами і погрожуючи повернути «старі» часи. Адже комунізм охопив своєю кривавою стихією не лише Україну, а й пів-Європи, пів-Азії, значну частину Латинської Америки. І все це людські жертви, число яких важко встановити, але й те, що відоме (більше ста мільйонів осіб), дає підстави стверджувати, що міжнародна спільнота все ще боїться оплотів комунізму (Китаю та Росії), де зосереджена величезна маса засобів масового враження. Ці режими не пошкодують людства, якщо постане вимога про їхнє покарання.

 

В умовах безкарності російський комунізм творив на українській території все, що входило в його плани «побудови комунізму»: грабунки, вбивства, голодомори, репресії, депортації.

 

Не будемо вдаватися в глибоку історію націоналістичного руху, а погляньмо на події в часи Другої світової війни, коли вогнем і мечем перевірялася чистота націоналізму. Спалах войовничого націоналізму породила жорстокість окупантів та водночас ідеологічна активність української інтелігенції – генератора визвольних ідей.

 

Український націоналізм 1930-1950-х рр. проявив небачений героїзм народних повстанців та значної частини їхніх провідників. Гасло «Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї!» стало смислом життя українських героїв. Вони дотримувалися настанов, своїх попередників Є. Коновальця та С. Петлюри, який писав: «Тільки меч, а не слова, тільки збройна боротьба, а не демократичні методи можуть захистити право народу на самостійність і вибороти його державність». Реальність показала, що багато чого можна досягти демократичними методами.

 

С. Бандера сповідував інтегральний націоналізм, в перекладі на доступну мову – це в українській державі гегемоном має бути українська нація. Національна держава очолюється титульною нацією, яка перебирає на себе відповідальність за всі сфери життя в країні, в тім числі й за міжетнічні стосунки на принципах рівноправ'я. На жаль, ця концепція ще не набула в Україні реальних обрисів.

 

Р. Шухевич, починаючи з жовтня 1943 р., обґрунтував необхідність застосування демократичного формату націоналізму, який надавав всім національним меншинам необмежені права в управлінні державою. До цього домішалася ідеологія Івана Багряного, згідно з якою українська держава постане зусиллями тих, хто перебував у лавах КПРС. Так воно й сталося. Приблизно ця державна система діє і тепер в Україні.

 

У сучасній Україні від бандерівського вчення про інтегральний націоналізм нічого не залишилося, окрім самого імені, яке експлуатується у власних інтересах. Внаслідок цього панує несправедливість до української, титульної нації. Це не тільки алогічно, це злочинно. А нація все це терпить, бо вона як була до 1991 р., так і тепер безправна, вона не є правлячою нацією у власній державі. І найголовніше те, що вона не бореться за своє законне становище в державі та суспільстві.

 

У незалежній Україні панують національні меншини: росіяни, євреї, кавказці. Чому так? Справа в тому, що в 1991-1993 рр. українська нація не була готова взяти владу в свої руки. Вона ідейно, ідеологічно не була зрілою і організаційно не об'єднаною. Нація не мала ні політичної, ні громадської організації та визнаного лідера. Націоналістичні організації були в зародковому стані і не могли постати в ролі провідної сили суспільства. Українська інтелігенція залишається у боргу перед людьми.

 

У 1992-1993 рр. українська інтелігенція не спромоглася очолити національний рух і надати йому конструктивний варіант поведінки, ворожі сили (в першу чергу – при владі) активно перебрали владу у свої руки, майстерно «приспали» пильність населення фантастичними обіцянками кращого життя. Насправді матеріальні статки погіршилися, посилився розбрат. Український народ в цілому, українська нація зокрема, не були допущені до управління державою. У цього народу беруть тільки голоси на виборах, а після цього забувають про нього до чергових виборів. В Україні законсервоване закрите суспільство, хоча на весь світ оголошено, що ми – демократична держава. Суспільство, нація не знає всієї правди про тих, хто перебуває при владі (від голови сільради до Верховної Ради), чиновників, бізнесменів. Всім відомо тільки те, що мала група людей (до 10%) володіє майже всіма багатствами України. Як це сталося? Правда ретельно прихована. А без цієї правди нація не може обрати чесних людей до влади.

 

Українська нація в даний історичний момент (2009) перебуває у дуже складному занепадницькому становищі, яке потребує особливої реанімаційної процедури. Якщо чесно сказати, то народ і не хоче обирати чесних людей до влади, бо від них нічого, крім обіцянок, не отримаєш, а від багача можна отримати якісь продукти і гроші. Це трагедія, але від правди нікуди не дінешся. Нація не може отямитися, загоїти рани, виплекати свою еліту. Деморалізація проникла у всі верстви населення. Нація занурена у корупцію, вона втрачає свою національну честь, чистоту моральну, духовну, людську гідність.

 

Українська нація, як жодна нація СРСР, постраждала під час окупації України російським комунізмом. Вона вийшла з обіймів «старшого брата» суттєво ушкодженою як фізично, так і морально, духовно. За різними підрахунками, українська нація за період комуністичного володарювання втратила більше 40 млн. осіб. Такі втрати можуть викликати найтяжчі психологічні потрясіння, від яких не завжди можна звільнитися. І тому наша нація залишається переляканою від жахіть, які вона отримала протягом побудови комунізму в СРСР. До цього часу українська нація ніяк не може оговтатись під майже столітнього фізичного та тривікового духовного нищення.

 

До цього часу (2009) нація не може очиститись від облуди, від тиранії, отриманої тільки за те, що хотіла залишитися сама собою – такою, якою вона сформувалася природним шляхом протягом багатьох попередніх тисячоліть.

 

За період неволі під російською окупацією українська нація найбільше постраждала від депопуляції, що призвело до катастрофічного зменшення українського населення, а також різкого (небаченого раніше) зменшення процесу відтворювання. Уже в 1980-х рр. число померлих в Україні перевищувало число народжених. І до цього часу ця тенденція чітко зберігається.

 

Протягом підневільних часів найжорстокішому винищенню піддавалася українська еліта. Це та частина людності, яка завжди була, залишається і тепер ядром української нації, генератором інтелекту, честі, гідності, жертовного служіння народу, генетичного коду вищої якості. Нашу еліту знищували не тільки фізично, не тільки духовно, психологічно, а й національно. Асиміляція стала одним з еластичних способів позбавити наших видатних людей шляхом шлюбів з представниками (представницями) російської, єврейської людності. Діти від таких шлюбів уже назавжди втрачали українську ідентичність і ставали представниками інших націй, як правило, ворожих до українства. Яничарство набуло нових форм і методів, більш «цивілізованих». Але від цього їхня згубність була такою ж нещадною, як і репресії, розстріли, тортури.

 

Психологічне нищення українства творилося не тільки владними структурами, а й всезагальним народним настроєм російського суспільства на всіх його соціальних щаблях. Насмішки, приниження, образи, наклеювання ганебних ярликів, втовкмачування почуття неповноцінності і безліч інших способів таврування застосовувалися «старшим братом» щодо українства. А тих, хто намагався захистити українство, знищували швидко і безслідно.

 

Зомбування, тобто перетворення українства в нікчем, затурканих істот, російським комунізмом здійснювалося широкомасштабно як цільова державна програма. І тут у російського комунізму були величезні досягнення. Адже й тепер значна частина українства підтримує своїх нищівників – російських комуністів в Україні на чолі з відспіваним їхнім керівником.

 

За «совітів» інформаційний простір був насичений вихвалянням Росії, всього російського, натомість коли щось подібне (за недоглядом цензури) з'являлося щодо України – кара наступала миттєво. Інформаційне домінування російських ЗМІ залишається недоторканим і в незалежній Україні вже 18 років, і кінця цьому не видно. «Народ залишений напризволяще, наодинці з інформацією, яка може незворотньо зруйнувати, а то й знищити українську націю, перетворивши суспільство в безвольний, депресивний, споживацький натовп...» (Ференц В. Телешоу для мутантів // Нація і держава. – 2009. – № 13. – 31 березня.).

 

Така загроза є реальністю, з якою належить наполегливо боротися.

 

Особливо нищівною була система руйнації та безпощадного нищення української мови. Па жаль, цей процес продовжується і масштабно підтримується Москвою, без найменшого докору сумління щодо злочинності цієї провокації. Русифікація України в сучасних (незалежницьких) умовах набирає шалених темпів, без будь-якого спротиву української влади.

 

Українська нація живе на власній території не відокремлено, не ізольовано від представників інших національностей. Основними так званими національними меншинами в українському суспільстві є росіяни, євреї та деякі інші. Це тепер ми їх називаємо національними меншинами, хоч вони категорично цього не сприймають. А тоді, в період російського комунізму ці національні меншини вводилися в українське суспільство від імені керівної і спрямовуючої сили – від КПРС. А це означало, що прислані Москвою люди належали до вищої соціально-політичної касти. Їх засилали не для того, щоб вони працювали на землі чи робітниками на заводах. Це були керівники, що займали посади від бригадира до першого секретаря ЦК КПУ. Ці люди прибували в Україну не одинаками, а в супроводі багатьох помічників. Так ось ці прийшлі люди уже тепер, в незалежній Україні, заявляють, що вони не є національними меншинами, а як і раніше, претендують на керівну силу в суспільстві. А українців до цього часу вважають недолугою національною меншиною, хоча в структурі суспільства українці займають 80% всього складу населення. Виходить, за логікою цих колишніх керівників, вони мають «законне» право керувати, а українці мають виконувати їхні вказівки. Насправді так воно і є, тільки це залишається забороненою темою для дискусії.

 

Цієї несправедливої ситуації наші державні керівники «не бачать», не хочуть розуміти і «не чують», коли їм про це нагадують патріоти, яких вони висміюють як неадекватних та знахабнілих націоналістів.

 

Однак, реальна ситуація не є чимось надуманим, «притягнутим за вуха», а є такою дійсністю, яка руйнує титульну націю в Україні Це «п'ята колона» Москви, точніше відверті, неприховані вороги України, української нації. Що являють собою ті 20% в етнічному вимірі? Це ті національні меншини в українському суспільстві, як рудимент, пережиток зниклого явища, яке називалося російським комунізмом. Виходить, що явище не зникло, а діє і діє ефективно супроти незалежної України, супроти української нації.

 

Отже, маємо ситуацію:

1. національні меншини в Україні негативно налаштовані супроти української нації та української незалежної держави. І цього злочинного явища не помічає українська влада з 1991 р. З чого б це? Та з того, що при владі – національні меншини;

2. українська нація все ще перебуває в депресивному стані і не має впливу на політичну та державну ситуацію у власній країні. Чому, питається? Тому, що при владі – національні меншини;

3. але закидати лише в бік влади – не зовсім коректно, хоча і й справедливо. Некоректно тому, що українська нація – велика за кількістю людність. І вона сама повинна осмислити своє становище та взятися «до роботи» щодо відродження. Іншими словами, в даний момент самоорганізація української нації перебуває на дуже низькому як ідеологічному, так і організаційному рівнях. Це стало причиною того, що всі біди України періоду 1991-2009 рр. відбулися від того, що українська нація не була керівною силою в українському суспільстві, в українській державі. В цей період українською державою керують національні меншини, а титульна нація залишається на узбіччі. І доти, доки будуть при українській владі чужі люди, добра для української нації не буде.

 

Українська сучасна нація – це людність, яка залишилася від геноциду, від голодоморів, від репресій, від колективізації, від безправності, від знущань, від малоросійства, від хохляндії, від шароварства, від хуторянства. Це недостріляна, недобита, недоповішена, недоспалена живцем, недоасимільована етнічна маса. Це людність з постійним тавром зрадництва, наклеєним Росією. Це людність, яка постійно піддавалася депортаціям, висиланням «туди, де Макар телят не пас», у тайгу, тундру, золоті копальні.

 

Багато було виселено, а малося виселити усіх українців. Завадила УПА та планова система, не вистачило клепки, «несвоєчасно подали заявку в Держплан». Це людність, яка працювала в колгоспах з 1929 по 1965 р. безплатно. 36 років колгоспники працювали за т. зв. трудодні, тобто без грошової оплати і чисто символічної натуральної оплати. 70 років безперервного національного гніту, злиднів, презирства, наруги. Це залишки українського «буржуазного», а ще «українсько-німецького» націоналізму. Це людність, всередині якої (включаючи всі щаблі державної та самоврядної влади) до цього часу сидять законспіровані агенти іноземних спецслужб, які нацьковують українців на українців, чинять розбрат. Вони присутні у всіх державних, політичних, громадських організаціях, у бізнесових структурах, у правоохоронних органах, у війську, в освітніх, наукових, культурницьких установах. Вони втесалися у родинні кола. Вони накинули на себе жовто-блакитні мантії, їх важко розпізнати миттєво, треба мати спеціальний вишкіл. Ідеологія спецслужб має безліч прийомів розкладання людської гідності, і багато з них успішно застосовуються: пияцтво, розпуста, наркотики, спокуса грішми, паплюженням українських державників.

 

Українська інтелігенція не може впоратися з накинутими викликами, бо сама ще не оговталася від попередніх потрясінь. Можна констатувати, що українська людність, разом з власною інтелігенцією ще не набула політичної пасіонарності, бо їй не дають цього зробити. І це негативно відбивається на рівні національної свідомості.

 

Цій зраненій, ослабленій, хворій нації потрібен був реабілітаційний період, період переходу від нещадної диктатури, де все українське каралося, до періоду, коли б все українське позитивно сприймалося і втілювалося в життя. У цей відновлювальний період потрібно було вивести українську націю на рівень усвідомленого осмислення того стану, в якому опинилася нація після зникнення русокомуністичної деспотії. Такого періоду не було, не було навіть помислів про духовне, моральне оздоровлення української нації, а було продовження законсервованого становища, коли в свідомості самої нації жило почуття нерівності, нерівноправності, почуття вторинності, другорядності. Адже з часів Переяславської Зради у 1654 р. і до розпаду Російської імперії під назвою СРСР українцям постійно втокмачували в голови, що вони малороси, хохли, хуторяни, що у них мізки заплили салом, що вони нездатні до самостійного державного життя, а ними треба управляти. І управляти має не хто інший, як «старші та богообрані».

 

У 1991 р. раптово цих «невдах» доля кинула у вир демократичного божевілля. Хто, коли і як пояснив українській нації, що тепер вона стала господарем своєї долі? Тепер вона не попелюшка, а керівна сила держави. Тепер всіх експлуататорів треба позбутися і взяти долю у свої руки, навести справедливий лад. Ніхто цих слів не промовляв.

 

З 1991 і до 2009 р. відбувається перманентний грабунок України, української нації, українського добра. Приватизація всенародної власності – це піратський спосіб грабунку народу. Економіка майже вся у приватних руках, де також діють корпоративні змови супроти держави та народу. Хто утворив усю цю згубну ситуацію: народ чи влада? Адже у нас демократія, тобто народна влада. Виходить, що вся ця біда утворена самим народом? Ні, народ тут використаний як ширма для шахраїв. Все це зробила влада від імені народу. І ця влада представлена, на жаль, українською інтелігенцією.

 

Українська влада – це депутати та чиновники від села до Києва і багатії (місцеві та іноземні, що господарюють в Україні). Вся ця людність привласнила левову частину народного добра. У додаток до цього зазначимо, що для ідеологізації народу утворено навмисно багато політичних, громадських та інших організацій, які подають себе захисниками народу, а насправді визискують з народу якісь блага, найбільшим з яких є виборчі голоси в боротьбі за місцеву та державну владу. Сюди слід долучити всі види правоохоронних служб, включаючи суди, прокуратури, міліцію – живляться соками народу, а йому не допомагають. Ситуація викликає гнів і протест народний. А це вже небезпечно!

 

Інститути влади (державної та місцевої) – це надійна гарантія для привілейованого життя для касти недоторканих, ніяким чином не контрольованих народом. Привабливість владного становища спокушає багатьох нечесних людей, які не шкодують ніяких грошей для отримання будь-якої владної посади, бо це скуповується сторицею.

 

Чим обумовлена глибока аморальність інститутів сучасної влади? Тим, що у 1991-1992 рр. при владі залишилася номенклатура російської влади в Україні. На фасаді української незалежної держави з'явилася лише нова вивіска, а зміст влади залишився старий – русокомуністичний, який трактує українство другорядною величиною в суспільстві і державі.

 

З владою незалежницького періоду (з 1991 р.) пов'язується більшість негараздів в Україні: безоплатне роззброєння, грабіжницька приватизація, корупція, рейдерство, практично безоплатна передача Росії частини Криму, провал економіки, ліквідація цілих її галузей, ожебрачення народної маси.

 

Влада оголошена демократичною, тобто народною, але народ до влади не допускається.

 

Більше того, влада проголошує лібералізм, але він, цей лібералізм, насправді виступає вседозволеністю для представників усіх гілок влади, а для народу – обмежувальними рамками.

 

Влада (це інтелігенція біля державного керма) абсолютно не знає і не розуміє власного народу Для такої інтелігенції наш народ – це абстракція, населення, якому треба дати так звану «соціалку» (прожитковий мінімум і пенсію), щоб мовчало. Про всі інші потреби народу влада не хоче ні слухати, ні думати, тим більше – щось робити.

 

Наша влада, яку багато хто вважає українською, і яка такою не є, не знає багатьох визначальних державотворчих категорій. Економічна криза вихлюпнула на поверхню те, що багато років було приховано внаслідок роз'єднаності влади і народу в Україні. І тепер суспільство має такий же самий формат: дві частини, які не є спільниками, а скоріше, антиподами. Влада не любить і боїться народу, а народ в свою чергу не любить і боїться сучасної влади. Це має дуже просте і логічне пояснення: влада не українська, а народ український. У кожної частини нашого суспільства – свої інтереси. І часто вони не збігаються, а навпаки – діаметрально протилежні. Народ прагне чесно жити з своєї праці, а влада прагне збільшувати зиск з народної маси. Економічні інтереси набули вирішального значення.

 

Сучасна українська влада нелогічно перенасичена представниками національних меншин, які використовують своє службове становище для власних корисливих цілей і нещадно руйнують українську державність. У перші роки української незалежності були закладені руйнівні основи нашого державотворення. Вони дали легітимність ворогам очолювати українську владу. Особливу тривогу викликає низький рівень інтелектуально-патріотичного потенціалу державної влади. І це є однією з причин того, що знущання над українською нацією продовжується в умовах незалежної української держави.

 

Сучасний український націоналізм – це одна з течій демократичного політикуму. Поміркованість, обережність, як би когось не зобідити, постійні виправдовування перед своїми катами (комуністами), мовляв, ми нікого не вбивали – обличчя сучасного націоналізму.

 

Сучасних вождів українського націоналізму виявилося значно більше, ніж раніше, бо занадто вже багато постало націоналістичних парній та організацій як всередині країни, так і за кордоном. Це означає, що у однієї української нації є більше десятка націоналістичних партій та організацій. А у багатьох няньок, як відомо, дитя залишається без ока.

 

Сучасний націоналістичний рух – це роз'єднані патріотичні сили, які втрачають вплив на народну масу. Українська нація дуже хоче мати свого лідера, вона страждає від того, що немає вождя, вона гине від того, що покинута напризволяще. А сучасні вожді тим часом сваряться між собою, доводячи, хто з них більший патріот України. Всі ці вожді є українською інтелігенцією. Для багатьох з них українська нація, українська держава – порожні звуки, абстрактні поняття.

 

Об'єктивні фактори були і є сприятливими для розбудови української України. А тому в нашому сучасному занепаді діяли переважно суб'єктивні причини, а саме:

 

а) слабкість, а то й відсутність національних лідерів усіх рівнів, особливо – центрального. Хоча тут частка об'єктивності присутня, бо російський комунізм винищив потенціальних українських лідерів. Час настав мати нових патріотичних лідерів;

 

б) небажання вчитися майстерності державного управління, самовпевненість тих, хто опинився біля керма державної влади вже в умовах незалежності;

 

в) самоорганізація нації ослаблена, бо слабка провідна її сила – інтелігенція, що стає причиною занедбаності національної свідомості, відповідальності за своє майбуття.

 

Саме тому нинішня Україна є космополітичною країною з ухилом до зникнення української нації під руйнівним впливом внутрішніх та зовнішніх порогів. Це реальна загроза.

 

Якщо етнічна спільнота не є однодумцями, а мислять різновекторно, то ця спільнота хвора, розколота, її треба лікувати. Якщо ця спільнота не одномовна, то вона хвора і потребує порятунку. Це в повній мірі стосується й української нації. Так жити, як тепер живе титульна українська нація, не можна; заборонено за нормами вищої справедливості. Є ще якась захисна, виправдувальна позиція. Немає наступальності, превентивних, упереджу пальних наступальних атак.

 

За сучасний занедбаний стан української нації і держави значна частка провини історією покладається на українську інтелігенцію як клас. Інтелігенція – це середовище, в якому народжується і плекається українська еліта. У сучасних умовах є всі можливості для повноцінного розквіту української інтелігенції та української еліти. Однак, реальність подає нам зовсім іншу модель поведінки. Нинішня наша інтелігенція, на жаль, пасивна, найконсервативніша частина українського суспільства. Недарма існує дефініція, що інтелігенція, вихована окупантом, несе в собі небезпеку для постколоніальної країни. Українська інтелігенція у своїй більшості – це люди не ідейної, не патріотичної, а меркантильної філософії. Вони сидять у норах-кабінетах і вичікують – чия візьме. І вже тоді, коли стає зрозумілим, хто переможе, або хто переміг, вони вискакують «з окопів» і кричать: «І ми орали!» Отримують винагороди! І лише окремі особистості з числа сучасної інтелігенції самовіддано, жертовно служать нації. Саме оця «дрібка» і є «сіллю», елітою нації. Вона генерує ідеї та чин, кличе до дії: «Українська Націє! Не забудь – Ти ще жива! Вставай з колін! Дай про себе знати в повний голос! Наповнюйся духом високої честі, гідності, відповідальності за наше майбуття! Не використаємо цей слушний час – можемо втратити себе! Назавжди!».

 

Ідеологія нації – це система споріднених ідей, які утворюють світоглядні позиції нації.

 

Ідеологія охоплює, буквально «пронизує» всі великі і малі дії етнічного середовища, що іменується нацією. Коротко означимо ідейні основи нашого етносу:

Україна понад усе!

Одна нація!

Одна мова!

Одна Церква!

Єдність!

Соборність!

Патріотизм!

Націоналізм!

Україна без пана і холопа!

Чесність і моральність в родинах і суспільстві.

Захист Вітчизни!

 

Національна свідомість, національний дух, національна самоідентифікація, національний патріотизм – складові елементи національної ідеології. Кожен з цих елементів, і всі вони разом узяті не мають матеріального виміру, їх не можна поставити на ваги та визначити, скільки грамів, кілограмів чи тонн важать оці скарби. Не можна їх виміряти і найдосконалішими приладами так, наприклад, як силу електричного струму чи ступінь забрудненості повітря тощо. Але всі атрибути національного самопочуття є реальними факторами, які супроводжують людський розум, людську душу, людське тіло протягом всього життя, складають базисний фундамент світобачення, світосприйняття в цілому і своє місце в цьому складному світі.

 

Ні ядерна чи якась інша зброя, ні найсучасніше вишколене військо не можуть зрівнятися з силою національного духу етносу.

 

Ядром національної ідеології є переконання, непохитна віра в себе, свою державу, свою країну, свій край, у свою правду. Таке життєдайне переконання називається національною свідомістю – центральний елемент національної ідеології. Національна свідомість – продукт виховної системи в родині та суспільстві. Неспростовним і незаперечним фактом є печальна історія в останню тисячу років (до 1991 р.), коли ріками лилася українська кров, трупами устилалася українська земля, горіли наші хати, руйнувалася наша культура, вивозилися примусово і виїжджали добровільно мільйони українців, нищення набувало небачених масштабів і все це наш етнос переніс завдяки національній свідомості кожного українця і всього українства.

 

Своєю життєвою позицією нація осмислює і впроваджує в практику основний зміст свого буття, що у політичному вимірі називається Національною Ідеєю. Найголовніша категорія. Коротко зміст Національної Ідеї можна висловити такими основоположними імперативами:

Українська Соборна Національна Держава;

Українська етнічна територія;

Ідейно цілісна, морально і фізично здорова нація;

Українська національна еліта;

Мирне співжиття з Небожителями і народами Землі.

 

Національна мораль – основоположна категорія в системі духовних цінностей. Вона протягом багатьох тисячоліть так званих доісторичних часів являла собою основний скарб людської поведінки, основним мірилом якості як окремої людської істоти, так і якогось суспільства. Це була епоха Божественної моралі: Всевишній Бог – Господь Неба, Людина – Господар Землі. Так високо трактувалася людська місія на Землі. І втратити довіру Бога через погане господарювання на Землі було найтяжчим самопониженням. Вона, ця мораль, була основним критерієм мотивації життя: якщо жити аморально, нехтуючи Божі приписи, то для чого тоді таке життя? Воно втрачає будь-який сенс. Так жили давні наші родичі. І нам залишили великі моральні скарби, значну частину яких ми спромоглися втратити.

 

Знання про свою велику і величаву давнину надає нам імпульс оновлення, зміцнює життєві сили нації, вселяє впевненість щодо можливості відродити основні постулати чистої моралі. Нам нині неминуче треба обирати позицію між мораллю, як продуцентом добра, і мораллю, як способом виправдання зла, тобто аморальністю, прикритою псевдо.

 

Центром української моралі має постати честь людини і нації.

 

Мораль – це правила і норми поведінки людей в межах національного світогляду. Сюди належать питання взаємин між окремими особами суспільства, обов'язки щодо суспільства, держави, батьків, дітей. Першоосновою моральних засад постають питання збереження, увічнення самоідентичності, тобто приналежності до власної нації. Моральні приписи мають як юридичну, так і традиційно народну форми буття Нація завжди залишається морально відповідальною за демографічну ситуацію. Дітей треба народжувати стільки, щоб заповнити існуючий життєвий простір – не менше трьох на шлюбну пару. І виховати їх високими патріотами України.

 

Нація самозбагачується власними матеріальними і духовними скарбами, ділиться ними з іншими націями і запозичає культурні інтелектуальні надбання інших націй.

 

Самовиховання нації – функція, яка забезпечує членів нації такими настановами, щоб людина пройнялася високою гордістю за себе, за те, що будучи українцем, людина відчуває себе комфортно як у своєму середовищі, так і за межами своєї держави.

 

Нація має опікуватися вихованням лідерів малого і великого масштабів. Для цієї відповідальної роботи потрібно мати спеціальні школи з спеціальною методикою, спеціальним обладнанням та спеціальною методологією. Таких шкіл майже ніде не існує, а в нас вони мають бути, бо дуже вже багато нація втратила своїх провідників в часи визвольної війни та зачисток КГБ.

 

Українська нація в національній державі має постати в єдину політичну і державотворчу течію суспільства. Зважимо на те, що в національній державі не зразу і не в короткий період можна позбутися внутрішніх ворогів. Вони будуть довгий час маскуватися під патріотів і робитимуть свою чорну справу. Боротьба буде відкритою і прихованою, латентною. І до цієї безкомпромісної боротьби завжди потрібно бути готовими.

 

Хто Небо прихилить до наших сердець? Це може зробити потужна, сильна своєю духовністю, своєю свідомістю українська нація, очолювана інтелігенцією елітою. Плекаймо таку націю своїм розумом, своєю патріотичністю, своєю відданістю справі національного будівництва.

 

В умовах незалежності (1991-2009 рр.) таке поняття як «національна держава» не фігурує ні в державних, ні в партійних колах, а в ЗМІ взагалі не згадується. І це в моноетнічній країні з 80% української нації у складі населення. Запущено процес замовчування. Мовляв, ніхто не прагне мати національну державу, а тому проблема – «не на часі». Навпаки, проблема кричуща. Ця проблема є джерелом всіх негараздів незалежної України. Якщо в Україні не утворена національна держава, то це означає, що реальної незалежності практично не існує. Є лише імітація незалежності, в якій українська нація не отримала жодного свого права на владу.

 

У поняття Соборної Української Національної Держави входять такі ідеологічно-прикладні категорії:

1. Унітарність держави, територіальна, ідеологічна цілісність;

2. Громадянське суспільство на основі титульної нації;

3. Державна мова – мова титульної нації;

4. Національна культура, освіта, наука, виховна система;

5. Національна економіка;

6. Достатня обороноздатність;

7. Справедливі міжнародні відносини;

8. Протекціонізм національних інтересів;

9. Прогнозування національно-державного розвитку на далеку перспективу;

10. Екологія природного середовища.

 

Ядром, основою, національної держави є титульна нація. Про це вже говорено вище. Зброя цієї держави – єдиноцілісна, єдиноідейна, духовно і фізично здорова нація. Українська національна держава – унітарна держава, бо нація тут одна – українська. В тих регіонах, де зосереджені національні меншини як більшість, вводяться додаткові повноваження за національно-культурними потребами. Сепаратистські ухили не повинні мати місця. Національна держава – це органічна єдність влади і народу. У національній державі – центром є Нація, а центром нації є Людина.

 

Національна держава за своєю природою має своїм святим обов'язком забезпечувати пропорційне представництво в органах влади представників усіх етнічних груп держави. У всіх органах влади (державної та самоврядної), у всіх ланках державного управління має бути забезпечена обов'язкова норма представництва, згідно з структурою населення як в цілому по країні, так і по регіонах (областях, районах, містах, селищах і селах). Якщо, наприклад, в якомусь регіоні переважає національна меншина, то і у владних структурах ця меншина повинна мати більшість. Однак, при цьому незмінним є принцип патріотичності місцевого керівництва щодо незалежної української держави. В сучасних умовах спостерігається прагнення до сепаратизму і найвищою «модою» є паплюження української держави. Україні потрібна національна держава, у якій визначальна роль належить народу.

 

Демократичними методами таку систему правління можна впровадити лише тоді, коли весь народ, а головно, Українська Нація матиме тільки патріотичну ідеологію. Націю треба звільнити від чужих ідеологій. Як показує досвід, змінити ситуацію на користь народу тепер неможливо, оскільки існуюча система виборів дозволяє брати владу злочинцям і ворогам України, які ніколи не ухвалять закони на розвиток незалежної України.

 

Перш за все потрібно об'єднати українську націю. Це можливо тільки за умови надання нації статусу керівної сили, поставити її біля керма влади. Тоді держава творитиме життя за своїми законами, своїми традиціями. Хто цій нації надасть таку можливість? Або сама нація, якщо вона монолітна і амбітна (вона ще не така, але може такою стати), або влада в системі президентської форми правління. Існуюча система державно-суспільного ладу неприродна, нелогічна, а тому неефективна, несправедлива, злочинна. В умовах цієї системи нація ніколи не встане з колін, ніколи не об'єднається, ніколи не буде керівною силою суспільства. Їй не дадуть цього зробити національні меншини, які перебувають при владі і ніколи добровільно не випустять її з рук. Тільки президентська влада, за умови, що цей президент є щирим патріотом, представником еліти України, може забезпечити українській нації можливість стати керівною силою суспільства і держави.

 

Нація і Держава – це Україна. А Україна – це ми. Україна – це Боже і людське дитя. Маємо оберігати наше спільне Дитя-Україну. Бог і Україна – понад усе! Ми не повинні когось ненавидіти. Ми маємо любити себе!

 

І тут доречно прислухатися до заклику Т.Шевченка: Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!

 

Слава Національній Україні! Національним Героям Слава!

 

Іван Белебеха, професор, Харківський національний технічний сільськогосподарський університет ім. Петра Василенка.