Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Репресований викладач КДУ імені Т. Шевченка, юрист Александренко Гліб Васильович. (Автор: Ніколаєва Наталія)

опубліковано 19 груд. 2016 р., 08:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 груд. 2016 р., 02:48 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Висвітлено життєвий шлях викладача юридичного факультету Київського державного університету Александренка Гліба Васильовича. Детально проаналізовано обставини його арешту органами НКВС УРСР у 1941 р. Ключові слова: політичні репресії, викладачі, історики, НКВС УРСР, Київський державний університет.

 

Постановка проблеми у загальному вигляді та зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Пропоноване дослідження присвячене біографії репресованого у 1941 р. викладача юридичного факультету Київського державного університету імені Т. Шевченка кандидата юридичних наук Александренка Гліба Васильовича.

 

Стан вивчення теми дослідження. Знайти інформацію про життя і діяльність Г. Александренка навіть в мережі Інтернет практично неможливо. Проте історіографія політичних репресій в СРСР проти українських викладачів щороку збільшується. За період незалежності України було опубліковано кілька важливих збірників документів про репресії серед викладачів м. Києва, де вперше було оприлюднено унікальні документи з колишніх радянських"спецхранів" (Наприклад: Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 рр.: У 2-х т. / Упоряд.: С. Кокін та ін.; Відп. ред. Ю. Шаповал. - К.: Сфера, 2003. - Т. 1. - 471 с.; Т. 2. - С. 473-1093; У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Ін-ту історії України HAH України: (1936-1956): Зб. документів і матеріалів: У 2-х ч. / Упоряд.: Р. Я. Пиріг та ін.; В. А. Смолій (відп. ред.) - 1С, 1996. - Ч. І. -146 с.; Ч. П. - 247 с. та інші).

 

Протягом 1991-2011 рр. неодноразово проводилися Всеукраїнські і Міжнародні наукові конференції, де брали участь не лише українські, але й закордонні вчені (Наприклад: Матеріали Всеукраїнської конференції сумної пам'яті великого терору 1937 року "Злочин без кари", 3-4 листопада 1997 р. / Авт.-сост.: А. А. Кондрацький, М. М. Роженко. – К: Стилос, 1998. – 270 с.; Матеріали науково-теоретичної конференції "Реабілітовані історією. Центральна Україна, 1917-1991 роки", 28-29 жовтня 1997 р. / Редкол.: М. М. Суворов (гол.) та ін.; Кіровоградська облдержадміністрація; Наук.-ред. відділ по підготовці видання "Реабілітовані історією. Кіровоградська область" та ін. – Кіровоград: КДПУ ім. В. Винниченка, [1998]. – 50 с.; Тоталітарна держава і політичні репресії в України у 20-80-і роки: Матеріали міжнарод. наук, конф., Київ, 15-16 вересня 1994 р. / НАНУ: Ін-т історії України НАНУ, Ін-т держави і права; Всеукр. та Київське т-во політв'язнів і репресованих; Редкол.: П. П. Панченко (гол.), Є. В. Проток (співгал.) та ін. – К.: Ін-т історії України НАНУ, 1998. – 290 с. та інші).

 

Стало набагато більше відомо про "не заретушовані" біографії керівників Комуністичної партії СРСР і УРСР, які до 1991 р. подавалися у значно урізаному вигляді, про репресії партійного керівництва в роки розгулу сталінських політичних репресій (Лозицький В. С. Політбюро ЦК компартії України: історія, особи, стосунки (1918-1991). – К: Генеза, 2005. –368 е.; Политическое руководство Украины. 1938-1989/ Сост.: В. Ю. Васильев, Р. Ю. Подкур, X. Куромия, Ю. И. Шаповал, А. Вайнер. - М: РОССПЭН, 2006. - 544 с.).

 

Поступово досліджуються раніше зовсім невідомі біографії чекістів, які здійснювали політичні репресії (Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД, 1934-1941: Справочник / Под ред.: Н. Г. Охотина, А. Б. Рогинского; О-во "Мемориал" и др. – М.: Звенья, 1999. – 503 е.; Лубянка: ВЧК-ОПТУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960: Справочник / Сост., введ. примеч.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров; Науч. ред. Р. Г. Пихоя; Междунар. фонд "Демократия". М.: МФД, 1997. 352 е.; Лубянка: Органы ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1991: Справочник/Сост.: А. И. Кокурин, Н. В. Петров; Междунар. фонд "Демократия". М.: МФД: Изд-во Йельского ун-та: Материк, 2003. 768 с.).

 

Серед найбільш важливих праць про долю репресованих київських викладачів та інтелігенції слід назвати дослідження І. Біласа, С. Білоконя, В. Заруби, Д. Табачника, Ю. Шаповала, О. Рубльова, Л. Шевченко, О. Юркової, В. Скопенка, В. Короткого, Т. Табенської, ІТіщенко, К. Довганя,В. Нікольського, Н. Литвин та багатьох інших.

(Білас I. Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953: Суспільно-політичний та історико- правовий аналіз: У 2-х т. – К.: Либідь: Військо України, 1994. – Кн. 1. – 422 с.; Кн. 2. – 428 с.

 

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. – К.,1999. – 447 с.

 

Заруба В. Знищення київської школи істориків М. Грушевського: За матеріалами архіву ВУАН // Сучасність. – 1996. – № 5. – С. 105-116.

 

Табачник Д.В. Феномен тоталітарно-репресивного суспільства в Україні (кінець 20-х – 50-і рр.): Історичний та етнополітичний аспекти: Автореф. дис..  д-ра істор. наук / HAH України: Ін-т нац. відносин і політології. – К., 1995. –103 с.

 

Шаповал Ю. Людина і система: Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні. – К., 1994. – 272 с.; Шаповал Ю. Україна 20-50-х рр.: Сторінки ненаписаної історії. – К.: Наукова думка, 1993. – 350 с.; Шаповал Ю. Україна XX ст.: Особи та події в контексті важкої історії. – К: Генеза, 2001. – 560 с.; Шаповал Ю., Верба І. Михайло Грушевський. –К, 2005. – 352 с.; Шаповал Ю., Золотарьов В. Всеволод Балицький: Особа, час, оточення. – К.: Стилос, 2002. – 468 с.; Шаповал Ю., Пристайко В. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД: Трагічне десятиліття: 1924-1934. – К.: Україна, 1996. – 335 с.; Шаповал Ю., Пристайко В. Справа "Спілки визволення України": невідомі документи і факти. – К.: Інтел, 1995. – 448 с.; Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. – К.: Абрис, 1997. – 608 с.

 

Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). Дис. на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – Інститут історії України Національної Академії наук України. – Київ, 2005; Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). –К: Інститут історії України HAH України, 2004. – 648 с.; Михайло Марченко: [Документи] /Публ. О. С. Рубльова// Укр. іст. журн. – 1996. – № 1. – С. 119-129; № 2. – С. 92-116; № 3. – С. 66-77; Бажан О. Г., Данилюк Ю. З., Рубльов О. С. Історія під пресом ідеології // Зневажена Кліо: Зб. на пошану акад. HAH України П. Т. Тронька / Ін-т історії України HAH України; Редкол.: Ю. З. Данилюк (голов, ред.) та ін. –К, 2005. – С. 3-74 та інші.

 

Шевченко Л. В. Доля керівників Київського університету в 30-і рр. XX ст. // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей / Ін-т історії України HAH України та ін.; Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. – К., 2002. – Вип. 20-21. – С. 511-527.

 

Юркова О. Київська історична школа М. С. Грушевського: доля науковців // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1998. – № 1/2. – С. 263-280.

 

Ректори Київського університету. 1834-2006 / КНУТШ; В. В. Скопенко, В. А. Короткий, Т. В. Табенська, І.І. Тіщенко, JI. В. Шевченко. – Київ: Либідь, 2006.

 

Довгань К. Г. Київський університет в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму (1933-1941 рр.). Автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2008 р.; Довгань К. Г. Київський університет у висвітленні радянської історіографії (1933-1941 рр.) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2006. – № 4. – С. 161-165; Довгань К. Г. Становлення Наукового студентського товариства у відновленому Київському університеті: 1933-1941 рр. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2005. – № 4 (32). – С. 143-148; Студенти Київського державного університету – жертви сталінських репресій: рік 1937-й // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2006. – № 3. – С. 149-154.

 

Нікольський В. М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х- 1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. – Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2003. – 624 с. Дис. на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. – Донецький національний університет. – Донецьк, 2003.

 

Литвин Н. М. Політичні репресії проти наукової інтелігенції в радянській Україні в 1920 - 1930-х роках (ідеологічні аспекти проблеми). Дис. на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – Київ, 2006; Литвин Н. М. Політичний терор 1920- 1930-х років щодо інтелігенції України в ідеологічному обґрунтуванні партійно-радянськими лідерами // Вісник Київського славістичного університету. Серія: Історія. – К.: КСУ, 2005. – № 20. – С. 111-119; Литвин Н. М Радянське законодавство в системі ідеологічного забезпечення політичних репресій у 20 - 30-х роках XX ст. // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – К., 2004. – № 2. – С. 150-156)

 

 

Про те, що зазначена тематика викликає значне зацікавлення у науковців, свідчить те, що про політичні репресії комуністичного режиму проти української інтелігенції у сталінський період історії XX століття вже опубліковано кілька тисяч наукових публікацій, які годі перелічити у цьому огляді (Див.: Репресії в Україні. Бібліографічний покажчик / Упор. Є. Бабич, В. Патока. – К., "Смолоскип", 2007. - 520 с.).

 

Завдяки цим науковим працям українське суспільство вже знає досить багато про політичні репресії серед викладачів вищих навчальних закладів в роки сталінщини.

 

Завданням цього дослідження є за допомогою опублікованих та маловідомих документів НКВС та Комуністичної партії України з'ясувати життєвий шлях викладача юридичного факультету Київського державного університету Александренка Г. В. і обставини його засудження в 1941 р.

 

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що про життєвий шлях Александренка Г. В. мало публікацій, його лише іноді згадують в окремих дослідженнях. Отже, ця стаття сприятиме введенню до наукового обігу інформації про його життєвий шлях і викладацьку роботу, суттєво доповнить досі недостатньо вивчену картину сталінських політичних репресій в Київському університеті.

 

Виклад основного матеріалу. Юрист Александренко Гліб Васильович був одним з викладачів КДУ, репресованих чекістами одразу ж після початку німецько-радянської війни 22.06.1941 р. Детальніше про його життєвий шлях можна дізнатися з архівної кримінальної справи № 18937-фп, яка зберігається в ГДА СБУ.

 

Александренко Г. В. народився у 1898 р. в м. Санкт-Петербурзі (в радянський час – м. Ленінград) в родині службовців. За національністю – українець. Батько Александренка Г. В. був професором міжнародного права, помер в 1909 р. Мати – Александренко Анна Ріхардівна, 1874 р.н., жила на його утриманні, згодом переїхала до Харкова і жила за адресою вул. Революції, б. 13. Брат – Александренко Леонід Васильович, 1896 р.н., був доцентом (або науковим співробітником) Харківського університету. Ще один брат – Александренко Ігор Васильович, 1905 або 1906 р.н., вчився в Харківському університеті, але в 1936 р. був заарештований чекістами в м. Ленінграді за "антирадянські дії", засуджений і висланий у табори. Дружина – Александренко Марія Миколаївна, 1903 або 1904 р.н., в 1941 р. була секретарем-стенографісткою української філії науково-дослідницького інституту цукрової промисловості в м. Києві (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 13.)

 

Александренко Г. В. на слідстві розповів чекістам, що з 1910 р. вчився у одній з Петербурзьких гімназій, яку успішно закінчив у 1918 р. Думається, що якби не більшовицький переворот, який відбувся у листопаді 1917 р., його доля могла б бути іншою. Але за умов, коли "колишні люди" (в т. ч. і родини викладачів) вкрай підозріло сприймалися більшовицькою владою, родині Александренків довелося думати про те, як вціліти у дуже непростих життєвих умовах. Мабуть тому він не мав можливості продовжувати навчання і з 1918 до 1921 р. працював на різних роботах – секретарем, діловодом тощо.

 

Згодом Александренко Г. В. з родиною переїхав у Харків; де отримав вищу освіту: в 1921 р. вступив на навчання на юридичний факультет Харківського інституту народного господарства, який закінчив у 1925 р. Паралельно з навчанням працював у різних установах. З 1925 до 1929 р. займався педагогічною роботою на юридичному факультеті Харківського інституту народного господарства, де читав лекції з державного і адміністративного права, був спочатку молодшим, а потім – старшим викладачем. З 1926 до 1929 р. навчався в аспірантурі, працював юрисконсультом в організаційно-інструкторському відділі ЦВК УСРР до 1927 р. З 1929 до 1920 р. працював професором і завідувачем кафедри адміністративного права юридичного факультету Одеського інституту народного господарства. З 1930 до 1931 р. працював професором комуністичного університету ім. Артема в м. Харкові, а також юрисконсультом в секретаріаті президії ЦВК УСРР. З 1931 до 1932 р. працював консультантом Держплану УСРР. З 1933 до 1937 р. працював консультантом при Управлінні справами РНК УСРР в м. Харкові, згодом – у Києві. З 1938 до 1940 р. працював консультантом Українського театрального комбінату в м. Києві. З 1939 р. до дня арешту працював юрисконсультом Українського макаронного треста Наркомату харчової промисловості. Також був старшим науковим співробітником секції державного і адміністративного права Українського інституту юридичних наук, професором заочної правової академії (до її ліквідації в лютому 1941 р.), позаштатним професором Всесоюзного заочного інституту юридичних наук, де читав лекції з адміністративного та державного права іноземних держав.

 

З 1939 р. Александренко Г. В. працював викладачем юридичного факультету Київського державного університету їм. Т. Шевченка (викладав ті ж самі дисципліни – адміністративне та державне право), причому з березня 1941 р. був заступником декана цього факультету. (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 13 зв.).

 

Кандидатом юридичних наук він став 28 квітня 1941 р. (до речі, в архівній кримінальній справі збереглася копія витягу з протоколу № 8 засідання Вченої ради Київського державного університету ім. Т. Шевченка про присудження вченого ступеня кандидата юридичних наук Александренку Г. В., де сказано, що на підставі проведеного таємного голосування йому був присуджений зазначений науковий ступінь; документ підписали заступник Голови Вченої ради – проректор університету по учбовій частині С. С. Мовшиць, вчений секретар Ради О. К. Кошик) (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. 18937-фп. Арк. 31.)

 

Ні в царській, ні в радянській армії Александренко Г. В. не служив, членом жодних політичних партій не був. Був безпартійним громадянином СРСР. У анкеті чекістами зазначено, що арештований був високого зросту та повної тілобудови. Крім того, Александренко Г. В. розмовляв українською, російською, англійською, німецькою та французькою мовами(ГДА СБУ. – Ф. 6. –  Спр. 18937-фп. –  Арк. 5-6.).

 

До 1941 р. Александренко Г. В. під арештом не перебував. Чому ж тоді він потрапив в поле зору чекістів? Як і у випадках з іншими викладачами КДУ, є всі підстави вважати, що у співробітників НКВС УРСР у Києві були заздалегідь підготовлені списки осіб, запідозрених у "неблагонадійності" (облік "неблагонадійних" чекістами вівся ретельно, а підставою для підозр щодо "антирадянськи налаштованих людей" були численні доноси інформаторів НКВС).

 

Не дивно, що після нападу Німеччини на СРСР практично одразу ж почалися арешти. 22 червня 1941 р. (тобто в перший же день війни між Німеччиною та СРСР) один з керівників органів держбезпеки УРСР Сергій Савченко підписав ордер № 34 на арешт Александренка Г. В., який на той час проживав у м. Києві на вул. 25 жовтня, буд. 38, кв. 26 (ГДА СБУ. Ф. 6. – Спр. 18937-фп. –  Арк.4.)

 

Датою арешту Александренка Г. В. в справі названо 23 червня 1941 р. Хоча його анкета, так само як і постанови на арешт і про обрання міри запобігання заповнені аж 28 червня. Це було типовою практикою в роботі тогочасних радянських каральних органів: людину спочатку заарештовували (щоб ніхто не зміг втекти), а вже потім документально оформлювали її арешт.

 

23.06.1941 р. співробітник НКВС УРСР Столяренко провів обшук у квартирі Г. Александренка. За результатами обшуку чекісти вилучили 4 блокноти з особистими записами Г. Александренка, папку з копіювальним папером, що був у вжитку, листування (28 особистих листів та поштових листівок), паспорт № 623246 та посвідчення № 50. Що цікаво, обшук проводився посеред ночі – з 2.15 до 3.50. Це також було типовим явищем в роботі чекістів: їм подобалось працювати вночі, коли звичайні громадяни спали.

 

28.06.1941 р. слідчий 2-го відділення Слідчої частини НКВС УРСР сержант держбезпеки Караваєв підготував постанову про арешт Олександренка Г. В. В документі зазначалося, що в НКВС УРСР надійшла інформація про те, що мешканець м. Києва Александренко Г. В. вороже налаштований до радянської влади і поширює серед знайомих і населення провокаційні та занепадницькі настрої, займається антирадянською агітацією, спрямованою на дискредитацію заходів радянської влади та Комуністичної партії. На основі викладеного Караваєв запропонував згідно з ст. 143, 145 та 156 КПК УРСР заарештувати Александренка Г. В. та пред'явити йому обвинувачення за ст. 54-10 ч. 2 кримінального кодексу УРСР. (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 18937-фп. – Арк. 2.).

 

Того ж дня слідчий 2-го відділення Слідчої частини НКВС УРСР сержант держбезпеки Караваєв підготував постанову про обрання міри запобігання щодо Александренка Г. М., оскільки він підозрювався НКВС у злочинах, передбачений ст. 54-10 ч. 2 (антирадянська агітація). Цю постанову затвердив начальник слідчої частин НКВС УРСР Носков (ГДА СБУ. Ф. 6.–  Спр. 18937-фп. Арк. 3.)

 

Після арешту Александренко Г. В. приблизно 10 днів просидів в київській тюрмі, після чого у зв'язку з ситуацією на німецько-радянському фронті був етапований з Києва аж у Новосибірськ, де сидів під арештом в тюрмі № 1. Все це відтягло розгляд справи. Саме в Новосибірську і проходило слідство.

 

На перший погляд здавалося, що Александренко Г. В. – типовий викладач, з досить стандартним, як на ті часи, життєвим шляхом. Чим же він так не сподобався чекістам?

 

Це можна зрозуміти із збережених у кримінальній справі протоколів допитів АлександренкаГ. В. На допиті 23 жовтня 1941 р., (тут треба зробити примітку, що часто слідчі НКВС не протоколювали всі допити заарештованих, особливо тоді, коли не отримували потрібної їм інформації. Тому, можливо, це був далеко не перший допит Александренка, але перший, який вцілів у справі і дійшов до нашого часу) який тривав з 1.00 до 5.30 ночі(у 1930-ті - 1940-ві роки співробітник НКВС-НКДБ-МДБ часто працювали саме в ночі. Таким був офіційний робочий графік.) в Новосибірську, слідчий слідчої групи НКВС УРСР Гришанов, розпитавши заарештованого про його біографію та рідних, став задавати різні питання: чи були Ви за кордоном, чи маєте Ви радіоприймач, хто Ваші знайомі, про що Ви з ними говорили?

 

Судячи з цього, у цій справі таки не обійшлося без типового в ті роки доносу, і хтось з київських "доброзичливців" Г. Александренка розповів співробітникам НКВС, що він проводить "антирадянські розмови". Причому в цих розмовах достатньо було навіть не критикувати радянську владу. Багатьох у червні 1941 р. заарештовували за те, що вони з симпатією відгукувались про боротьбу Англії і Франції з німцями або ж казали, що уряд СРСР даремно укладав у серпні 1939 р. пакт з Гітлером. На той час чекісти це також сприймали з великою підозрою. А ще Г. Александренко походив з чужого їм середовища інтелігенції: все-таки, його батько до більшовицького перевороту був професором. Добре відомо, що багатьох високоосвічених людей чекісти також недолюблювали і переслідували, як неблагонадійних, підозрілих радянській владі.

 

Александренко Г. В., мабуть, зразу ж після арешту зрозумів, в чому справа. Він відповідав, що особисто за кордоном не був, були лише його рідні ще до революції, здається, в Англії. У нього був радіоприймач СВД-9, куплений в 1939 або 1940 р. Серед знайомих він назвав Волош Лазаря Рувімовича та Васютинського Миколу Анатолійовича, з якими регулярно бачився. Слідчий поцікавився, чи були між ними розмови на політичні теми, Г. Александренко підтвердив, що були, і вони обговорювали загальнополітичні питання на основі матеріалів радянської преси, "в світлі установок, які давалися партією і урядом". Тоді слідчий Гришанов заявив, що слідству відомо про те, що Г. Александренко в колі своїх знайомих проводив антирадянські розмови, і запропонував свідчити про них. На це Г. Александренко відповів, що нічого такого не було, і на цьому перший допит і закінчився (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 14-15).

 

24 жовтня 1941 р. допити продовжилися, на цей раз з 2.30 до 5.00 ночі. Слідчий Гришанов знову запитав Г. Александренка про його знайомих, Арештований розповів, що підгримував близькі контакти з Щербиною Костянтином Мойсейовичем, відомим математиком, співробітником Одеського університету, а також з Дурденевським Всеволодом Миколайовичем, співробітником прокуратури у Москві. З ними обома він познайомився та зустрічався під час свого перебування в Одесі і Москві в різні роки (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 17).

 

Тоді Гришанов поцікавився, що сталось з Ігорем Александренком. Заарештований розповів, що його брат Ігор вчився в Харківському університеті на 4 курсі, а в 1936 р. влітку поїхав в м. Ленінград на екскурсію. Проїжджаючи через Псковську область, він на одній з прикордонних станцій буцімто вийшов з вагона в якусь заборонену зону, а вже в Ленінграді на вокзалі був заарештований чекістами і згодом засуджений Особливою нарадою до кількох років таборів. Гришанов став цікавитись, чи не за шпигунство він був заарештований і чи не мав Г. Александренко з ним поштового зв'язку. Александренко Г. В. повідомив, що з його братом зв'язок підтримувала його маги, яка посилала йому продуктові посилки, а також дізналася, що він в таборі хворів.

 

Нарешті Гришанов задав питання ближче до суті справи: він запитав, чи слухав Г. Александренко закордонні радіопередачі. Заарештований підтвердив, що слухав. Слідчий запитав – чи часто і які ж саме. Г. Александренко відповів, що через свою зайнятість слухав радіо рідко, в основному це були музичні радіопередачі з Берліну, Парижа, Риму, а найчастіше – з Софії. Тоді Гришанов поцікавився, що ж в тих передачах говорили. Г. Александренко відповів, що чув по радіо про ситуацію у Франції після її окупації німцями в 1940 р., про атаки повітряних сил Німеччинина Англію, про напад Німеччини на СРСР, про договір 1939 р. між Німеччиною і СРСР. Гришанов поцікавився, з ким же Г.Александренко обговорював почуте. Г. Александренко відповів, що він зміст передач обговорював з своїми знайомими Волошем, Альтерзоном та іншими викладачами Київського державного університету (ГДА СБУ – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 18).

 

У слідчого НКВС, очевидно, була "перевірена інформація", і тому далі він запитав, чому Александренко не хоче зізнатись в тому, що слухав та обговорював "антирадянські радіопередачі". На це Г. Александренко відповів, що він не слухав "антирадянських передач" і не хотів їх слухати. Гришанов повідомив, що це неправда і що у розпорядженні слідства є інформація про те, що Г. Александренко слухав закордонні "антирадянські радіопередачі" та поширював інформацію серед своїх знайомих, викладачів та професорів. Г. Александренко відповів, що він це категорично заперечує. Гришанов наполягав, що Г. Александренко не лише переповідав закордонні передачі, але й сам висловлював свої "антирадянські погляди", направлені проти заходів радянського уряду та Комуністичної партії. Г. Александренко знову заперечив, Гришанов порадив йому не заперечувати, але заарештований стояв на своєму і на цьому допит і закінчився (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 18.).

 

Наступний допит Г. Александренка відбувся 26 жовтня 1941 р., і знову вночі – з 2.30 до 6.30 ранку. Слідчий Гришанов повідомив арештованому, що він обвинувачується у ворожому ставленні до заходів Комуністичної партії та радянської влади, що він вів серед викладачів і професорів Київського університету систематичні провокаційні розмови, висловлював занепадницькі настрої, висловлював незадоволення діями керівників Комуністичної партії і радянського уряду, поширював серед викладачів зміст закордонних "антирадянських радіопередач".

 

На це Г. Александренко відповів, що він у пред'явленому обвинувачення винним себе не визнає. Слідчий Гришанов запитав, чи визнає він хоч в чомусь себе винним, Г. Александренко відповів, що ні. Тоді Гришанов заявив, що Александренко говорить неправду і що слідству відомі його "ворожі погляди щодо політики компартії і радянської влади". Далі слідчий почав наводити приклади "антирадянських висловлювань" Александренка, які стали відомі чекістам: про введення плати за навчання, про роботу жінок в день 8 березня, про непомірно великі втрати Червоної армії в роки Фінської війни, про нездатність Червоної армії вести війну, про можливість перемоги німців у випадку початку війни з СРСР, про приєднання територій Бессарабії, Литви, Латвії та Естонії до СРСР, про авантюристичну закордонну політику радянського уряду тощо.

 

З наведеного видно, що, очевидно, інформатори НКВС добре попрацювали і старанно підслуховували розмови в Київському університеті. Адже настільки детальні інформації вряд чи були фантазіями слідчого. (скоріше за все вони базувалися на детальних доносах інформаторів, причому скоріше за все викладачів-колег Г. Александренка. Це іще раз підтверджує, наскільки ретельно чекісти насаджували своїх інформаторів у викладацькому середовищі і яку велику увагу приділяли в роботі з ними.

 

На все це Г. Александренко заявив, що він ніколи антирадянських розмов не вів, і що він "завжди схвалював політику радянського уряду". А, власне, що ж іще він мав говорити у такій ситуації, в тюрмі?

 

Слідчий Гришанов цю заяву до уваги не взяв і повідомив, що Г. Александренко свідомо продовжує брехати слідству, і запропонував йому говорити лише правду. Також повідомив, що у слідства є беззаперечні факти про антирадянську діяльність Г. Александренка, та пропонував йому свідчити правдиво. На це Г. Александренко заявив, що він говорив лише правду. На цьому допит і закінчився (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 20-21).

 

На наступному допиті 27 жовтня 1941 р., який тривав з 19.00 до 21.00, слідчий Гришанов знову розпитував Г. Александренка про його антирадянську діяльність, а арештований вперто її заперечував. Зокрема, мова пішла про розмови щодо подій 1939-1941 рр. у Львові, адже у Гришанова була інформація, що Г. Александренко висловлювався про тимчасовість радянської влади в Західній Україні. Г. Александренко заперечив цю інформацію і заявив, що він обговорював лише книжкові фонди Львівського університету та особливості викладацького процесу на юридичному факультеті цього ж університету (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 23).

 

24 жовтня 1941 р. слідчий Гришанов виніс постанову про пред'явлення обвинувачення Александренку Г. В. Розглянувши матеріали слідчої справи №147509, він вирішив, що Г.Алексанренко був вороже налаштований до радянської влади та її заходів і серед викладачів та професорів Київського університету систематично висловлював провокаційні думки та занепадницькі настрої, висловлював невдоволення керівниками ВКП(б) та уряду СРСР, був один з тих, хто поширював серед населення інформацію з закордонних радіопередач. Тому він вирішив притягнути Александренка Г. В. до відповідальності за ст. 58-10 ч. 1 КК РРСФР (обвинувачення починалось з ст. 54-10 ч. 2 кримінального кодексу УPCP. Але практика чекістської роботи була така, що їм було все одно, обвинувачувати заарештованого за кримінальним кодексом УРСР чи РРСФР. Головним для чекістів було, щоб ''затриманий" не зірвався з гачка. Все це свідчить про те, наскільки брехливою і недосконалою була законодавча база, що не забезпечувала права громадян в СРСР) і оголосити це обвинувачуваному під розписку. Документ був оголошений Г. Александренку 26.10.1941 р. (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр. 18937-фп. – Арк. 24).

 

27 жовтня 1941 р. слідчі слідчої групи НКВС УPCP (хоча на той час більша частина території України вже була окупована, НКВС УРСР ніколи не припиняв своє існування – його співробітники евакуювалися в Росію) Гришанов, Шараненко і Рогаченко склали акт про спалення особистого листування Александренка Г. В., вилученого під час обшуку ще в Києві (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. 18937-фп. Арк. 12.). Таким чином, ці документи були назавжди втрачені.

 

28 жовтня 1941 р. слідчим Гришановим матеріали слідства були пред'явлені обвинувачуваному Александренку Г. В. Арештований ознайомився з матеріалами справи та заявив, що бажає доповнити слідство новими даними, а саме: інформацією від його знайомих – декана юридичного факультету Київського державного університету імені Т. Шевченка Гершонова, а також знайомих Волоша, Альтерзона, члена парткому університету Рослика, сусідки по квартирі Левітан та інших, які могли б підтвердити, що у розмовах він ніде і ніколи не проводив протиурядових розмов і пропаганди. Також Г. Александренко вважав, що до справи слід додати його службові характеристики за 1941 p., де він характеризується з позитивного боку. Також він вважав за необхідне додати до справи стенографічні записи його лекцій, які отримали позитивну характеристику з боку колективу кафедри юридичного факультету Київського університету. Не зайвим він, як юрист, вважав додати до справи текст його публікації про входження Західної України до складу СРСР, яка отримала позитивні відгуки(ГДА СБУ. Ф. 6. Спр. 18937-фп. Арк. 25.).

 

Що ж, за інших умов і в іншій державі, якби ці матеріали були б додані до справи, то Г. Александренко вряд чи був би засуджений. Але треба сказати, що в іншій державі вряд чи виникла б подібна кримінальна справа, наскрізь "зшита білими нитками".

 

30 жовтня 1941 р. начальник слідчої групи НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Лісний затвердив постанову, складену слідчим Гришановим. В ній зазначено, що вказані Г. Александренком свідки проживали в м. Києві, захопленому на той час німцями, а слідство проводилось в м. Новосибірську, що не дає можливості опитати їх. Також Лісний вирішив, що документальні дані, вказані Г. Александренком (тексти лекцій, статті тощо), не мають стосунку до справи і тому нічим слідство не доповнять. В результаті було прийнято рішення відмовити Г. Александренку у задоволенні його прохань щодо доповнення слідства (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 26).

 

Треба сказати, що арешт та умови тюрми негативно вплинули на стан здоров'я Г. Александренка. В результаті медичного огляду 3 жовтня 1941 р. Г. Александренко був визнаний хворим на порок серця (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 27)

 

2 січня 1942 р. заступник начальника УНКВС по Новосибірській області капітан держбезпеки Плєсцов та заступник місцевого прокурора Румянцева (його прізвище у справі не зазначене) затвердили обвинувальний висновок проти Г. Александренка, який обвинувачувався за ст. 58-10 ч. 1 КК РРСФР. Цей документ 10 грудня 1941 р. склав слідчий слідчої групи НКВС УРСР Жовноватюк, а погодився з ним начальник слідчої групи НКВС УРСР молодший лейтенант держбезпеки Лісний. У висновку зазначалося, що Г. Александренко "був антирадянськи налаштованою людиною, вороже ставився до заходів Комуністичної партії та радянського уряду, систематично висловлював провокаційні думки і занепадницькі настрої, висловлював невдоволення керівниками партії і радянського уряду. Знаючи німецьку, французьку та англійську мову, Александренко слухав закордонні радіопередачі і їх зміст поширював серед знайомих і серед викладачів та професорів Київського університету". Щоправда, поруч зазначалося, що Г. Александренко на слідстві винним себе не визнав(ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 28)

 

Але це нічого не міняло. Жовноватюк та Лісний вважали, що слідство у цій справі завершене і доповнити його нічим, тому запропонували згідно з наказом НКВС СРСР № 001613 від 21.11.1941 р. направити слідчу справу № 147509/1325 на Александренка Г. В. на розгляд Особливої наради приНКВС СРСР. При цьому чекісти вважали, що обвинувачуваного слід покарати на 8 років виправно-трудових таборів. З дим погодились заступник начальника УНКВС по Новосибірській області капітан держбезпеки Плєсцов та прокурор Новосибірської області Румянцев (документ підписав його заступник).

 

Після цього справу було направлено у Москву. Результат виявився очікуваним: 5 квітня 1942 р. Особлива нарада при Народному комісарі внутрішніх справ СРСР заслухала справу № 147509/1325 щодо обвинувачення Александренка Г. В. та постановила за протоколом № 20-м заслати його "за антирадянську агітацію" на 5 років у Красноярський край, рахуючи початок заслання з 23 червня 1941 р.(ГДА СБУ. Ф. 6.  Спр.18937-фп. Арк. 29)

 

Подальшу долю Г. Александренка можна прослідкувати за матеріалами перегляду справи в середині 1950-х років, в епоху масової реабілітації жертв сталінських репресій після смерті Сталіна.

 

15 січня 1954 р. Г. Александренко, який на той час проживав в м. Фрунзе Киргизької PCP, написав заяву міністру внутрішніх справ Киргизької PCP Терещенку з проханням переглянути його кримінальну справу і припинити його провадження. Він повідомив, що був звільнений з заслання у Красноярському краї 23.06.1946 p., відбувши повний строк заслання. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. він був амністований і всі обвинувачення з нього були зняті, навіть був виданий новий паспорт. Г. Александренко заявив, що він хотів би всі свої сили віддати науковій та науково-педагогічній роботі, а наявність "в минулому цієї плями буде перешкодою і позбавить мене цієї можливості" (ГДА СБУ. – Ф. 6. – Спр.18937-фп. – Арк. 30).

 

Справа реабілітації тяглася досить повільно. Тому Г. Александренко написав ще одну подібну заяву Терещенку 25 березня 1954 р. В ній він наполягав переглянути його справу, адже він так і не визнав себе винним у пред'явленому обвинуваченні. Заявив, що ніколи антирадянською агітацією не займався, а лише був викладачем. За що чекісти його арештували в перший же день війни – він не розумів, вважав, що коли б слідство велось у Києві, то всі обвинувачення давно би були зняті. Але оскільки він на початку липня 1941 р. був вивезений у Новосибірськ, слідство затяглось, обвинувачення ж пред'являлись голослівні, нічим не підтверджені. Г. Александренко просив переглянути його характеристики, а також опитати свідків – сусідку Б. Левітан, доцента Сергія Тихенка, знайомих Вадима та Зінаїду Говорових, викладача Альтерзона та інших, які могли б підтвердити його правоту (ГДА СБУ. – Ф. 6. –  Спр.18937-фп. –  Арк. 38)

 

З документів і виробничих характеристик, які Г. Александренко надіслав органам влади, стає зрозуміло, що він ще на засланні, а потім і після завершення строку заслання працював за спеціальністю – спочатку в м. Красноярську, а потім у м. Фрунзе (Киргизька РСР).

 

Згідно з виробничою характеристикою, підписаною директором Красноярського міського торгу Гудковим, Г. Александренко працював в системі міської торгівлі з 15 листопада 1945 р. до 1 лютого 1948 р. Він проявив себе, як висококваліфікований юрист, добросовісно виконував свої обов'язки, за час роботи адміністративних покарань не мав. Був звільнений з роботи за власним бажанням (ГДА СБУ. Ф. 6.  Спр.18937-фп. Арк. 46).

 

З 15 листопада 1945 р. Г. Александренко працював юрисконсультом в Красноярській крайовій базі Головтекстильзбуту СРСР. Там він проявив себе висококваліфікованим спеціалістом, добросовісно виконував свої обов'язки. За це йому було оголошено подяку з занесенням в трудову книгу. Це засвідчила характеристика, підписана 12 червня 1948 р. управляючим Красноярської крайової бази головтекстильзбуту СРСР Єлізаровим (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 45).

 

У виробничій характеристиці від 16 грудня 1948 р., підписаній управляючим трестом "Востибугперазведка" директором адміністративної служби 1-го рангу Б. Чухіним, зазначалося, що Г. Александренко працював у тресті на посаді юрисконсульта з 15 березня 1946 р. до 20 листопада 1948 р., проявив себе висококваліфікованим юристом (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 41).

 

У виробничій характеристиці, підписаній директором Сибірського Лісотехнічного інституту Поповим 12 червня 1948 р., зазначалося, що кандидат юридичних наук Г. Александренко з 1 лютого 1947 р. вів в Інституті факультативний курс "Основи Радянського права та лісного законодавства"у якості позаштатного доцента. Свої обов'язки він виконував добросовісно, ніяких зауважень не мав (ГДА СБУ. Ф. 6.  Спр.18937-фп. Арк. 42).

 

У довідці директора Сибірського лісотехнічного інституту (м. Красноярськ) від 23 жовтня 1950 р. зазначено, що Г. Александренко з 14 лютого 1947 р. був зарахований викладачем кафедри економіки цього Інституту. Він читав на 4-му та 5-му курсах курс "Основи Радянського права та лісного законодавства". З 1 лютого 1948 р., зважаючи на зменшення педагогічного навантаження, доцент Г. Александренко був переведений на погодинну оплату і продовжував читати той самий курс. З 1 вересня 1950 р. Г. Александренко був звільнений з Інституту у зв'язку з відсутністю педагогічного навантаження. При цьому до своїх обов'язків він ставився добросовісно (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 43).

 

У виробничій характеристиці директор Красноярського універмагу Бородін написав, що Г. Александренко працював в цьому універмазі на посаді юрисконсульта з 1 липня 1948 р. і до червня 1953 р. За період своєї роботи в універмазі він проявив себе висококваліфікованим юристом, який мав велику ерудицію в області торгового права. За час роботи добросовісно ставився до своїх обов'язків і отримав аж 6 подяк за зразкову роботу з внесенням даних в особову справу та ще одну почесну грамоту (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 40).

 

Заступник Голови правління Киргизького потребсоюзу В. Кротов 28 травня 1954 р. підписав характеристику і зазначив, що Г. Александренко працював на посаді начальника претензійно-правової групи Киргизпотребсоюзу з розгляду справ в порядку відомчого арбітражу з 28 серпня 1953 р. За час роботи в Киргизпотребсоюзі Г. Александренко не мав доган, завжди добросовісно і чесно виконував покладені на нього обов'язки, проявив себе висококваліфікованим спеціалістом в області радянського права. 22 травня 1954 р. Г. Александренко на республіканському з'їзді споживчої кооперації Киргизії був обраний членом Ради Киргизпотребсоюзу, завжди брав активну участь в житті колективу (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 39).

 

Всі ці характеристики та довідки свідчили про те, що Г. Александренка слід реабілітувати, оскільки він добросовісно ставився до своїх обов'язків, був кваліфікованим юристом.

 

Далі співробітники КГБ допитали виявлених свідків. 5 травня 1954 р. Старший слідчий КДБ УРСР капітан Гребенев допитав колишню сусідку Г. Александренка – Левітан Басю Павлівну, друкарку управління справамиРади Міністрів УРСР. Вона розповіла про своє знайомство та спілкування з Г. Александренком і заперечила факт проведення Г. Александренком "антирадянських розмов", загалом характеризувала його позитивно (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 34-37).

 

Часи змінилися, і люди, як могли, допомагали позитивними характеристиками один одному.

 

13 травня 1954 р. оперуповноважений Москворецького району УКДБ по Московській області Авдеев допитав Говорову Зінаїду Родіонівну, пенсіонерку, яка також заперечила факт проведення Г. Александренком"антирадянських розмов" і характеризувала його виключно позитивно. Розповіла, що познайомилась з ним під час відпочинку в м. Гурзуфі приблизно в 1934-1935 рр., і він тоді ніяких протиурядових розмов не вів. Тоді ж був допитаний її чоловік –Говоров Вадим Павлович, у 1954 р. – головний технолог Міністерства будівництва СРСР. Він розповів, що знав Г. Александренка за спільною роботою в апараті Ради Міністрів УРСР та Київському університеті, познайомився з ним під час відпочинку в м. Гурзуфі в Криму. Факт проведення Г. Александренком будь-яких "антирадянських розмов" В. Говоров заперечив (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 49-50).

 

Для виявлення інших людей, які тісно спілкувались з Г. Александренком, чекісти звернулись до співробітників спецчастини в Київському державному університеті. 15.04.1954 р. начальник спецчастини КДУ ім. Т. Шевченка Єлізаров видав довідку, що Г. Александренко в 1940-1941 рр. працював викладачем університету, був помічником декана, кандидатом юридичних наук, однак його особова справа після війни не збереглася (ГДА СБУ. Ф. 6.  Спр.18937-фп. Арк. 33).

 

Крім того, у листі від 13 липня 1954 р. начальник відділу кадрів Київського державного університету ім. Т. Шевченка Яроненко А. В. повідомив інформацію про колег Г. Александренка – Григорія Семеновича Альтерзона, Лазаря Рувимовича Волоша, Мойсея Марковича Гершонова та інших. З'ясувалося, що станом на 1954 р. в Києві жив лише Г. Альтерзон. Щодо колишнього декана юридичного факультету Київського державного університету професора М. Гершонова, то було повідомлено наступне: він був 1886 року народження, працював в КДУ з 1934 до 1941 р. на посадах помічника проректора з наукової роботи, старшого викладача, професора, завідувача кафедрою теорії і історії держави і права, а врешті – декана юридичного факультету. З липня 1941 до липня 1942 р. працював в евакуації завідувачем кафедри теорії і історії держави і права Саратовського юридичного інституту. З листопада 1942 р. до червня 1944 р. був завідувачем кафедри і деканом юридичного факультету об'єднаного українського державного університету в м. Кзил-Орда. З червня 1944 р. до 16 лютого 1949 р. знову працював завідувачем кафедри історії і теорії держави і права юридичного факультету Київського державного університету, був професором. 17 лютого 1949 р. М. Гершонов помер у м. Києві  (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 54).

 

30 липня 1954 р. старший слідчий слідчого управління КДБ УРСР майор Руденко допитав Альтерзона, який тоді жив на вул. 25 жовтня, б. 9, кв. 16 і працював адвокатом в юридичній консультації Печерського району м. Києва. Він розповів, що у 1939-1941 рр. працював в Київському університеті і був знайомий з викладачем адміністративного і державного права Глібом Александренком, якого охарактеризував позитивно. Заявив, що ніколи не чув від нього антирадянських висловлювань. Також з'ясувалось, що колега Г. Александренка – Волош – загинув на фронті під час війни. Ще один спільний знайомий – доктор юридичних наук, професор Пашерстник після початку війни евакуювався з Києва у Ташкент і працював викладачем Київського політехнічного інституту, евакуйованого після початку війни в Ташкент. Приблизно в 1943 р. він переїхав в Москву і став працювати в інституті права АН СРСР. Інший знайомий Альтерзона та Александренка – викладач Київського університету Васютинський Яків Матвійович – в 1954 р. жив в Києві на вул. Круглоуніверситетській, 14, був віком понад 70 років, важко хворів та лікувався в м. Ворзелі. Директор Київського науково-дослідного інституту юридичних наук і викладач університету Куликовський, також знайомий Александренка, виїхав з Києва (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 56-63).

 

Доля справи Г. Александренка вирішувалась у Верховному суді СРСР у Москві, де відбувся повторний розгляд справи на Г. Александренка (надзорне провадження № 02/2827-6-55 р.). Судова колегія по кримінальних справах Верховного суду СРСР у складі Голови Бакшеєва Б. В. та членів Овчинникової А. М. і Крутикова М. М. 17 вересня 1955 р. розглянула протест Генерального прокурора СРСР на постанову Особливої наради НКВС СРСР від 05.04.1942 р. Після розгляду справи по суті Судова колегія вирішила: зазначену постанову Особливої наради НКВС СРСР відмінити і справу на Г. Александренка припинити у зв'язку з відсутністю складу злочину (ГДА СБУ. Ф. 6.  Спр.18937-фп. Арк. 64-65).

 

Довідку про це рішення за № 02-2827-С-55 від 5 жовтня 1955 р. Судова колегія по кримінальних справах Верховного суду СРСР відправила на адресу Г. Александренка, який проживав на той час в м. Фрунзе Киргизької PCP на вул. Совєтській, б. 69 (ГДА СБУ. Ф. 6. Спр.18937-фп. Арк. 66).

 

На жаль, інформації про реакцію Г. Александренка на реабілітацію, а також про його подальшу долю у кримінальній справі немає. Проте нам вдалося відшукати некролог вченого, опублікований в одному з юридичних видань, з якого добре видно кінець його життєвого шляху (наводиться повністю):

 

"22 січня 1963 р. на 65-му році життя помер відомий український радянський вчений в області правознавства, старший науковий співробітник сектора держави і права Академії наук УРСР професор Александренко Гліб Васильович. Александренко Г. В. народився в грудні 1898 р. в м. Петербурзі. Його батько – вчений та педагог, доктор міжнародного права В. Александренко передав своєму синові любов до науки та невичерпну енергію вченого-дослідника. Закінчивши в 1926 р. юридичний факультет Харківського інституту народного господарства, Гліб Васильович був залишений в ньому на викладацькій роботі. Як талановитий вчений, працював в області державного і адміністративного права, і вже в 1929 р. отримав звання професора і протягом наступних років вів педагогічну роботу в Одеському інституті народного господарства, в Комуністичному університеті імені Артема, в Українському філіалі Всесоюзної заочної правової академії, на юридичному факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працював старшим науковим співробітником Українського науково-дослідницького інституту права. Свою невтомну науково-педагогічну діяльність плідно суміщав з практичною роботою на посаді юристконсульта Секретаріату Президії ЦБК УРСР, консультанта управління справами Раднаркому УРСР і в інших державних органах та установах. З 1957 р. Г. Александренко працював у секторі держави і права АН УРСР, спеціалізуючись в області державного права зарубіжних капіталістичних країн. Глибоко ерудований вчений, з виключно широким світоглядом, Гліб Васильович завжди вибирав предметом свогодослідження найбільш актуальні та важкі питання, творча розробка яких мала не лише наукову цінність, але й важливе політичне значення. За час своєї багаторічної науково-педагогічної діяльності він опублікував понад 50 праць з важливих питань радянського та зарубіжного державного права. Лише за останні роки він видав монографії "Раднаргоспи економічних адміністративних районів в Українськой PCP", "Марксизм-ленінізм про державну федерацію" і "Буржуазный федерализм". В праці "Марксизм-ленінізм про державну федерацію" автор виклав в історичному плані погляди теоретиків марксизму-ленінізму на державну федерацію, які мають важливе наукове та практичне зичення. За останню працю "Буржуазный федерализм" Г. Александренко було присвоєно вчений ступінь доктора юридичних наук... Г. Александренко завжди ділився своїм великим науково-історичним досвідом з молодими науковими співробітниками, щедро передавав їм багаті знання. Виключна особиста скромність та працелюбність невід'ємно поєднувалася у ньому з глибокою принциповістю та полум’яною любов'ю до науки, якій він присвятив все своє життя" (Глеб Васильевич Александренко // Правоведение. – 1963. – № 2. – С. 190-191.).

 

Підводячи підсумки, слід зазначити, що доля викладача юридичного факультету Г. В. Александренка виявилася досить типовою для репресованих. Він був заарештований чекістами на початку війни між Німеччиною і СРСР, як "неблагонадійний", відсидів майже рік у тюрмі, а ще 4 роки відбув на засланні в Красноярському краї. Проте йому пощастило куди більше, ніж багатьом іншим викладачам, репресованим в 1937-1939 pp., коли обвинувачуваних частіше за все просто розстрілювали.

 

Саме так, за допомогою політичних обвинувачень, радянський режим знищував еліту України – інтелігенцію, викладачів, громадських та політичних діячів, просто думаючих людей.

 

Наслідком цих протиправних дій став занепад цілого ряду наук в Україні і СРСР, створення величезної кількості псевдонаукових досліджень на основі ідеології "партії Леніна-Сталіна". Результати тогочасного погрому української науки відчуваються і досі.

 

Хоча радянська влада перепсувала йому багато нервів і фактично вкрала кілька років з життя, на щастя, Г. Александренко все ж зумів повернутися до наукової роботи, згодом написав кілька важливих книг з історії міжнародного права. Таким чином, незважаючи на вкрай несприятливі обставини життя в СРСР, він зумів реалізувати свій творчий потенціал, заслужити повагу колег-юристів.

 

Одним із завдань сучасної української історичної науки є повернення із забуття імен невинно репресованих людей. Думається, що маловивчена на сьогодні постать доктора юридичних наук, заступника декана юридичного факультету Г. В. Александренка повинна зайняти достойне місце в історії Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка.

 

Ніколаєва Наталія кандидат історичних наук, науковий співробітник історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка