Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Рефлексії репресованих кліриків Одещини… (Автор: Михайлуца Микола)

опубліковано 17 груд. 2016 р., 10:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 груд. 2016 р., 08:06 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Рефлексії репресованих кліриків Одещини на обвинувачення сталінського режиму у контрреволюційній діяльності (1-а половина 1930-х років)

 

Стаття написана на матеріалах архівно-слідчих справ репресованих православних священнослужителів на Одещині в першій половині 30-х років XX століття, подано рефлексії безпосередніх об'єктів і жертв сфабрикованих сценаріїв сталінського режиму. Ключові слова: репресії, духовенство, Одещина, тоталітарна система.

 

Історія православ'я на Півдні України і на Одещині безпосередньо не може бути написаною остаточно без відтворення тих трагічних сторінок, які политі кров'ю священнослужителів, закатованих у ГУЛАГівських таборах та розстріляних у тюремних камерах сталінськими спецслужбами.

 

Тема репресій православного кліру в передвоєнний та воєнний час неодноразово піднімалася як на сторінках фундаментальних науково-документальних серій книг, так і меморіальних видань, а також оприлюднювалася на різних наукових форумах та конференціях (Михайлуца М. L Репресоване духовенство на Одещині у 1940-1945 рр. (на матеріалах архіву УСБУ в Одеській області) / М. І. Михайлуца // Історія України: маловідомі імена, події, факти: зб. статей. – Вип. 34. – К.: HAH України, Ін-т історії України, 2007. – С. 355-361; Його ж. Православні Одещини в трагіпросторі першої половини XX ст. // Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний виміри: зб. наук, праць IV Міжн. наук, конф., 26-27 квіт. 2013 р., Одеса / Відп. ред. М. І. Михайлуца. – Одеса: ВМВ, 2013. – С. 219-227; Його ж. Зіткнення практичних філософій: більшовицькі спецслужби проти істинно православних на Одещині в середині 30-х рр. XX ст. // Особа в тоталітарному суспільстві рефлексії XXI століття. – Одеса: ОНУ ім. І. І. Мечникова (червень, 2013) // Електронний ресурс: http: //dspace.onu. edu. ua: 8080/handle/l23456789/1203)

 

Проте, все ж таки, залишаються малознаними розповіді про історію і долі священиків Одещини, які були піддані фізичним знущанням та тортурам упродовж першої половини 30-х років минулого століття.

 

Теперішня наша розвідка, підготовлена на матеріалах архівно-слідчих справ 30-50-х років XX ст., які ми безпосередньо вивчали, працюючи упродовж кількох років над написанням серії книг: "Одеський мартиролог" та "Реабілітовані історією. Одеська область".

 

Основуючись на біографічних матеріалах та меморіальних документах постраждалих від сталінського беззаконня, виведеного тоталітарним режимом в СРСР до абсолюту закону, наведемо конкретні факти переживань, почуттів та рефлексій людей, а також дії влади, що спрямовувалися проти них.

 

Перші групові арешти духовенства розпочалися у січні-лютому 1931 р., коли Одеським ДПУ була сфабрикована "Одеська контрреволюційна церковна організація". За надуманими звинуваченнями було заарештовано 24 особи, з них – 22 православні священнослужителі (Архів СБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 16327)

 

Архівні документи свідчать, що головним мотивом звинувачення стало поширене на той час формулювання: "антирадянська діяльність і антирадянська агітація" (статті 54-10 та 54-11 КК УСРР). Справа за обсягом становить 5 томів, загалом 1367 аркушів! Обвинувачення інкримінувало безпосередню особисту "участь у справі підготовки збройної боротьби з радянськими військами у період громадянської війни" (Архів СБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 16327, – Арк. 975)

 

Упереджене слідство всіляко намагалося "довести", що "організація" мала давні корені і попередню контрреволюційну історію.

 

Під фізичним тиском свою участь в організації "визнало" багато священиків, серед них Крижановський, Мочульський, Любимський та інші, однак ніхто із обвинувачених не доповнив видумок слідчого прикладами антирадянщини. Висловлювалися лише обережні засуджувальні думки, шкодування з приводу арештів серед духовенства, додавалися психологічні та філософські тлумачення своїх та інших вчинків. Така лінія поведінки, на нашу думку, є цілком природною для приниженого радянською владою духовенства,

 

Обраний фабрикаторами справи за керівника організації о. Олександр Введенський не визнав себе винним разом із десятьма своїми колегами. Упродовж року його тримали в одиночній камері, змусивши сидіти на стільці, 13 діб не давали спати, нарешті, заарештували дружину і тримали її три тижні під вартою. Однак він не здавався. Вважаємо за доцільне навести слова пастиря на допитах 1931 р.: "Я правдиво й чесно заявив, що до організації я не належу, що у списках її не значиться мого імені і що я цілком невинний у зведеному на мене злочині... Можливо, це наклеп, обмова, донос на одеське духовенство. І це швидше за все так, тому що серед нашої братії нема цього контрреволюційного руху. Духовенство затуркане, загнане, залякане, позбавлене сили, ваги, ініціативи. Де ж йому тут контрреволюцією займатися.. ." (Архів СБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 16327, – Арк. 1176)

 

Колишній священик Успенської церкви м. Одеси С. Лобачевський на допиті 5 серпня 1931 р., відкидаючи звинувачення в контрреволюційній діяльності, вдається до філософських роздумів: "Я ставлю собі питання: Чи я контрреволюціонер? І впевнено відповідаю – Ні, тому що я нічого не роблю ворожого по відношенню до радянської влади. Якщо ж стояти на тій точці зору, що піп обманює народ, проповідує віру в Бога, якого нема, і релігію, якої не повинно бути, що будь-який піп – контрреволюціонер, а відтак, звичайно, мене зарахують до контрреволюціонерів... Ще раз наголошую на тому, що я ні до якої контрреволюційної організації чи групи ніколи не належав і про існування такої нічого не знаю" (Архів СБУ в Одеській області, ф. П, спр. 16327. – Арк. 332)

 

Характерною нормою,чи то скоріше нормативно-правовою закономірністю, яка спостерігається в матеріалах політичних процесів 30-х рр. над духівництвом, є шаблонна схема досудового процесу. На першому ж допиті обвинувачуваний категорично заперечував свою причетність до злочину або провину, потім йшла впевнена фраза слідчого на зразок "Ви брешете, Ви викриті матеріалами справи" або "свідченнями свідків", "пропоную дати щиросердечні зізнання" – і поведінка обвинуваченого змінювалася кардинально.

 

Наступною ж фразою нещасної людини ставало "зізнання у злочині", панічне каяття тощо. Цілком очевидно, що оперуповноважені заради "розкручування" справи проявляли відверту жорстокість, фізичне побиття, тортури, знущання та погрози на адресу членів родини. Зазвичай, це не знаходило відбиття у протоколах допитів того часу.

 

Лише за протоколами кінця 50-х років, коли "хрущовська відлига" послабила репресивний тиск, стало відомо, яким чином фабрикувалися справи "контрреволюціонерів-попів".

 

Із спогадів священика церкви на 3-му цвинтарі м. Одеси І. Крижанівського від 21 жовтня 1958 р. дізнаємося про жахливі страждання, які довелося пережити служителям церкви: "Я, 2 березня 1931 р. був заарештований. 10 місяців перебував під слідством. Будучи морально і фізично пригнічений, я 6 місяців знаходився у важкому хворобливому стані й не міг давати свідчень. Потім, після застосування до мене фізичних заходів з боку слідчого Глєбова, я змушений був під диктовку писати вигадані свідчення про свою, нібито антирадянську діяльність і приналежність до контрреволюційної церковної організації, якої в дійсності ніколи не було. Я оббрехав себе та інших осіб із числа колишніх служителів культу... Я кричав, плакав, благав його знищити протокол, але він цього не зробив. " (Архів СБУ в Одеській області, ф. П, сир. 16327. – Арк. 1026)

 

Далі священик розповідає про тортури, які йому довелося перенести у підвалах управління НКВС: "Під час досудового слідства я сидів на стільці, не встаючи з місця, упродовж трьох діб, біля мене стояв вартовий. Я намагався причесати волосся, за що вартовий вдарив мене прикладом в плече і по голові, мені стало погано, потемніло в очах..." (Архів СБУ в Одеській області, ф. П, сир. 16327. – Арк. 1065)

 

З плином часу постраждалі від репресій (до кого доля була прихильною і вони не були розстріляні) сприймали себе у вирі тих подій, у яких жили, як жертви переможців у політичній боротьбі. У грудні 1957 р. Василь Дубієвич, колишній священик Михайлівської церкви в Одесі, згадував: "З приводу висунутих нам обвинувачень: усі ми вважали, що живемо у такий час, коли потрібно було нас ліквідувати як клас і тому нас обвинуватили в тому, що ми є учасниками контрреволюційної організації... Я нікуди не звертався зі скаргами, тому що вважав, що засудили мене та інших священиків за політичними мотивами... Міра покарання говорить сама за себе. Якби дійсно існувала серед нас антирадянська організація, то нам би не дали такий маленький термін, по 3 роки таборів" (Архів СБУ в Одеській області, ф. П, сир. 16327. – Арк. 1073)

 

Наскільки б не був продуманим сценарій слідчих про "контрреволюційну церковну організацію" в Одесі, проте навіть дилетанту зрозуміло, якими нитками були "шиті" ті справи. Скрізь у свідченнях репресованих присутня невизначеність на зразок: "напевно", "пригадується мені", "у 1928 р. чи в 1929 р.", "коли був у нього на квартирі, чи в день його іменин, чи в їх парафіяльне свято, точно не пам'ятаю", "такий то, а ім'я та по-батькові й де живе – не знаю, а знає той-то...". Слідчі підсовували фіктивні "компрометуючі" матеріали обвинуваченим, оперуючи тим, що "такий-то вже зізнався і черга за тобою", змушували їх підписувати сфальшовані протоколи, давати потрібні слідству зізнання або свідчення.

 

Аналогічне підтвердження знаходимо у спогадах від 1958 р. отця Олександра Введенського: "Підпис на паперах від 5 березня 1931 р. мій, а самі зізнання, тобто почерк, яким вони написані, не мій, і наскільки я пам'ятаю, таких свідчень я не давав..." (Архів СБУ в Одеській області, ф. П, спр. 16327. – Арк. 1176).

 

Зазвичай фабрикація протоколів допитів священиків, як власне, й інших категорій репресованих, лежала в основі робочого ритму конкретних виконавців масових репресій: вдень складалися надумані, так звані "трафаретні" протоколи допитів звинувачених, а вночі, застосовуючи фізичні засоби впливу, перетворюючи допит на процес примусу, знущань та перекручень, сталінські інквізитори домагалися зізнань та підписів арештованих.

 

Від перших арештів священиків у січні-березні 1931 р. слідство тривало до осені того ж року. Близько дев'яти місяців знадобилося депеушникам, щоби "викрити" "попів-контрреволюціонерів". Упродовж цього часу останні піддавалися моральному і фізичному пресингу, їм погрожували розстрілом, проти них застосовували катування, арешти родичів, вислання дітей тощо.

 

Обвинувальний висновок по слідсправі № 6948/1981 "Про Одеську церковну контрреволюційну організацію" містив цілих 33 аркуші. Слідчі у клопотанні перед "трійкою" при колегії ДПУ для Введенського та Любимського вимагали застосувати вищу міру покарання – розстріл, 22 звинувачених засуджували до різних термінів ув'язнення за статтями 54-2 і 54-11 (Гірканов та Ширяев за ст. 54-12) КК УРСР: на десять років концтаборів – Крігсмана, Лук'янова та Кринова, на 7 років – Луценка й Ширяева. На 5 років передбачали засудити Флорю, Чемену, Дубієвича, Федорова, Мочульського, Бриля, Користіна, Кристальова, Лобачевського, до 3 років – Муретова, Буділовського і Гірканова. Решті "контрі в рясі" визначалося заслання до Північного краю на терміни від 3 до 5 років. "Завершену справу" було направлено на розгляд і затвердження Особливої наради при колегії ОДПУ.

 

Проте надуманість і фабрикація обвинувачення були настільки очевидними, що для переважної більшості священиків вирок, винесений вищою інстанцією, був значно пом'якшений.

 

За постановою колегії ОДПУ від 3 листопада 1931 р. священики Введенський, Любимський, Дубієвич, Крижановський, Крігсман, Буділовський, Користін, Бриль, Флоря, Чемена та Мочульський були засуджені на три роки концентраційних таборів; Лобачевський, Лук'янов, Муретов, Луценко, Александров, Матвеевич, Кринов, Кристальов, Стоянов, Федоров і Покровський етапом через пересильні пункти ОДПУ відправлялися на три роки заслання до Казахстану (Архів СБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 16327. – Арк. 1008).

 

 

Ширяєву та Гірканову, які проходили за ст. 54-12 КК УРСР, дали по три роки умовно й відпустили.

 

Аналізуючи матеріали цієї справи, не знаходимо бодай натяку на якусь чітко визначену класифікацію ступеня провини людей, що проходили по зазначеній справі. Аж ніяк не простежується юридично-процесуальна мотивація визначення термінів покарання того чи іншого ув'язненого, позаяк усі вони були невинними (і саме це фабрикатори знали краще, ніж будь-хто!), а різницю становили лише соціальне походження, вік, освіта, посада, яку обіймали священики у духовній ієрархії, ставлення до радянської влади після перевороту 1917 р. тощо.

 

У середині 30-х років нова хвиля репресій проти духовенства пронеслася по селах Одещини, охопивши переважно північні райони: Ананьївський, Балтський, Бірзульський (зараз – Котовський) та Кодимський.

 

У травні 1935р. було засуджено 11 православних кліриків, переважно священиків та районних благочинних. Святих отців Є. Латула, І. Новицького (як організаторів) та інших було визнано винними в тому, що вони "організувалися в контрреволюційну групу, проводили нелегальні збори на квартирах, висловлювали невдоволення радянською владою, розповідали анекдоти, агітували колгоспників проти закриття церков" (Архів СБУ в Одеській області. – Ф. П. – Спр. 10978. – Арк. 91).

 

Слідчі райвідділу НКВС змусили (маючи неабиякий досвід!) священика села Качурівка Ананьївського району Є. Латула "визнати себе винним" у зв'язках з керівниками петлюрівсько-повстанської організації Орловським та Обжиляном у 1919-1921 роках.

 

Священик села Немирівське Балтського району І. Новицький також "зізнався" у зв'язках з бандами Лиха та Левченка під час громадянської війни, а благочинний Кодимського району І. Марцишевський нібито виголошував у проповідях заклики на підтримку гетьмана П. Скоропадського та надавав допомогу гетьманським каральним загонам.

 

Поряд з явною фабрикацією звинувачень в архівно-слідчій справі № 28851 виразно простежується фізичний тиск, шантаж та залякування обвинувачуваних з метою вибити зізнання про участь у контрреволюційній організації та проведенні антирадянської агітації. Навіть священик О. Молчановський із с. Байтали зізнався, що "залякував людей, які хотіли вступити до колгоспу, пеклом" (Архів СБУ в Одеській області, – ф. П, спр. 10978. – Арк. 93).

 

Вирок був безапеляційним – Є. Латула та І. Новицького засудили за статтями 54-10 ч.2, 54-11, 54-13, 54-25 КК УСРР до ВМП, однак судколегія з розгляду карних справ Верховного Суду УСРР від 5 червня 1935 р. замінила розстріл десятьма роками позбавлення волі у таборах.

 

За зазначеними статтями КК УСРР по вісім років отримали священики О. Молчановський, О. Меримерін і Н. Никитенко, по шість років – священик села Французьке Кодимського району Л. Парабін, а також благочинний К. Марцишевський і священик села Писарівка Кодимського району В. Корчевський.

 

Родичів – сільського вчителя П. Марцишевського і священика с. Любомирівки Бірзульського повіту Я. Марцишевського засудили до 5 років, а колишнього монаха київського монастиря І. Нечипоренка – до 3 років ВТТ (Архів СБУ в Одеській області, – ф. П, спр. 10978. –Арк. 89-93)

 

Усі засуджені, згідно з п.п. "а", "б", "в" статті 29 КК УСРР, були позбавлені волі з наступною поразкою у правах на 5 років і з конфіскацією майна, що їм особисто належало.

 

Тотальний терор у першій половині 30-х рр. XX ст. хоч і набув масового характеру і супроводжувався насильницькими методами з боку радянських спецслужб, проте, на щастя, не закінчувався системними політичними вбивствами. Десятки православних священнослужителів, псаломщиків, ченців, просто віруючих людей на Одещині було заарештовано та засуджено.

 

Неповна статистика,підготовлена нами на основі різноманітних документів із архівно-слідчих справ фонду "П" архіву УСБУ в Одеській області, свідчить про злочинні дії щодо 41 духовної особи – з них було засуджено до таборів 25 і до заслання – 16. Таким чином, у першій половині 30-х років третина православного духовенства Одесько-Миколаївської єпархії була засуджена до таборів і заслання до Сибіру, Казахстану й інших віддалених регіонів. Основний удар органів ДПУ-НКВС завдавався по парафіяльному кліру, який мав безпосередні контакти з релігійними громадами і здійснював прямий вплив на населення. У ці роки було репресовано 27 священиків, дияконів та псаломщиків, двоє ченців та двоє релігійних чиновників, решта – невизначеного духовного звання (бо в анкетних даних слідчі зазвичай фіксували їх як "церковників").

 

Атеїстична пропаганда у попередні роки довершувала поширені повсюди політичні репресії, для яких характерною ознакою була спланована технологія розправи над віруючою людиною: приниження особистості через суспільне шельмування, наруга над людською гідністю і, насамкінець, – злам духу через фізичні тортури. Поки що смертних вироків судові органи не виносили, хоча жертви першої хвилі репресій, як видно з наведених вище сфабрикованих процесів, вже встигли відчути на собі "каральний меч диктатури пролетаріату".

 

Михайлуца Микола доктор історичних наук, професор, Одеський національний морський університет