Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Рецидиви Волинської трагедії (автор: Ольховський Іван)

опубліковано 17 квіт. 2013 р., 05:28 Степан Гринчишин
Хоч як це прикро, але після майже двадцятирічного обговорення на різних рівнях і в Польщі, і в Україні українсько-польського конфлікту 1943-1944 років на Волині ми так і не зрушили з місця в усвідомленні та оцінці його. Більше того, протягом 19 років після конференції українських і польських істориків у Підкові Лісній 1994 року ми лише переконувалися в живучості тих рецидивів, які 70 років тому призвели до трагедії. Тому не маємо жодних гарантій, що в майбутньому вона не повториться.

Як відомо, 6 лютого цього року в Любліні відбулася конференція «Волинь–1943. Початок», на яку вперше після низки спільних семінарів і зустрічей з названої тематики не запросили українських істориків. Мотивація люблінського відділення Інституту національної пам’яті – організаторів конференції більш ніж дивна: бачте, у такому випадку «дійшло б до занедбання точок зору, не було б жодної дискусії, почалася б суперечка».

У відповідь на таку заяву Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки в Луцьку оголосив про Всеукраїнську наукову конференцію «Волинські події: через порозуміння - до майбутнього», яка не передбачає присутності на ній польських науковців. Хто ж тоді й з ким має порозумітися з приводу волинських подій?

Наприкінці березня 1943-го року, напередодні вибуху масштабних антипольських акцій, польський еміграційний уряд у Лондоні також не хотів «занедбати свою точку зору», яка полягала в тому, що заселена переважно українцями Волинь і Галичина – це їхня територія, яку у вересні 1939 року незаконно окупував Радянський Союз, а відтак розмов про можливу побудову тут Української держави не може бути мови. У депеші до штабу Верховного головнокомандувача Польських збройних сил у Лондоні від квітня 1943 року головний комендант Армії крайової генерал Стефан Ровецький стосовно подій 1942-1943 років та становища польського населення східних і південних земель запевняв: «1. Польща не зречеться жодних земель, які були в її кордонах у 1939 році, оскільки ці землі є необхідні для збереження Держави. 2. Польща не дозволить заподіяти шкоди місцевому польському населенню, бо її існування в першу чергу є умовою залишення цих земель за Польщею».

Не скажеш, що на таку небезпечну категоричність мудро відповіло керівництво Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери, що на той час було основним виразником інтересів західних українців. Воно, знаючи, що поляки – не основна перешкода на шляху до незалежної України, гарячково відкриває на Волині третій (після антинімецького і антирадянського) кривавий антипольський фронт, на якому гине, за даними українських дослідників Івана Пущука та Олександра Денищука понад 15 тисяч ні в чому не винних українців, близько 11 000 з яких відомі за прізвищами й іменами, та понад 36 000, за даними польських дослідників Семашків, так само невинних поляків, близько 19 400 з яких відомі за прізвищами й іменами. У полум’ї цієї війни горять сотні сіл з одного й другого боку.

Як відомо, до й під час кривавих подій на Волині Митрополит Андрей Шептицький звертався до свого співбрата,  архієпископа Болеслава Твардовського з проханням написати пастирські листи з осудженням братовбивства, казав, що ці листи помістить в українських часописах. На жаль, таких пастирських листів з боку польського римо-католицького єпископату не було. Водночас,  як тільки з’явилися перші жертви польсько-українського конфлікту на Холмщині, 21 листопада 1942 року Митрополит Андрей Шептицький звернувся до всіх вірян з посланням «Не убий!», в якому були такі слова: «Дивним способом обманюють себе й людей ті, що політичне вбивство не вважають гріхом, наче би політика звільняла чоловіка від обов’язку Божого закону та оправдувала злочин, противний людській природі. Так не є. Християнин є обов’язковий заховувати Божий закон не тільки в приватному житті, але й у політичному та суспільному житті. Людина, що проливає неповинну кров свого ворога, політичного противника, є таким самим чоловіковбивником, як людина, що це робить для грабунку, і так само заслуговує на кару Божу й на клятву Церкви». Однак ці слова не були почуті жодною зі сторін конфлікту.

Осуд такого, здавалося б, усім зрозумілого гріха, як братовбивство, нині також, виявляється, є каменем спотикання не лише для простолюду, але й для вищого духовенства. Як повідомляють інформагентства, польські та українські єпископи не можуть домовитися про спільну заяву з приводу Волинської трагедії. За словами вже колишнього митрополита Львівського Римо-католицької церкви в Україні Мечислава Мокшицького, конференція єпископату Польщі вважає, що Українська греко-католицька церква запропонувала два проекти пастирського листа, в яких обминає суть справи. Як каже Мокшицький, в українських проектах ідеться про «братовбивство», спричинене «взаємними кривдами українців та поляків». Натомість, на думку римо-католицьких єпископів, «використання в українському проекті листа різних евфемізмів(!?) та уникання таких термінів, як екстермінація, геноцид, етнічні чистки, є небезпечним». Чим? Відповіді в повідомленні не знаходимо.

За словами Мокшицького, в українському проекті не говорилося про «справжніх винуватців злочину» – українських націоналістів.

Схоже, польським римо-католикам замало Божих заповідей для оцінки діянь своєї пастви. Їм потрібен цілий кримінальний кодекс. Вони хочуть водночас бути й прокурорами, і суддями, виносити вироки не лише окремим особам, але й цілим об’єднанням громадян.

Як і сімдесят років тому, нині також у меншості залишаються люди, які здатні перемогти в собі біль зазнаних кривд і образ, тверезо оцінити трагічні події воєнного часу та роль у їх перебігу тодішніх керманичів з обох боків. Українські патріоти-націоналісти, як і сімдесят років тому, виправдовують масові злочини проти польського населення Волині священною національно-визвольною боротьбою, а поляки, у свою чергу, численні вбивства українців своїми братами трактують як спосіб усунення потенційної загрози.

Деякого оптимізму в подоланні зазначених рецидивів Волинської трагедії нібито надало чергове засідання Польсько-українського форуму партнерства (ПУФП) у Варшаві, де обговорювалась потреба прийняття спільної заяви-звернення до наших суспільств щодо волинських подій. Як відомо, польська сторона, перебільшуючи власні жертви в конфлікті й применшуючи українські, вимагає від нинішньої влади в Україні визнання факту геноциду поляків на Волині, засудження дій УПА під проводом ОУН (Бандери) та вибачення за них. Однак, як свідчать повідомлення про форум, ніхто з поляків не перечив у Варшаві ні заяві Мирослава Поповича про те, що «не можна заочно судити покоління, які жили на цій землі, навіть коли хтось із них робив погані вчинки», ні виступові з рефератом-упровадженням професора Львівського держуніверситету Богдана Гудя, в якому не було й натяку на геноцид польського населення на Волині.

Хоча насторожило нібито ненав’язливе поєднання співголовами форуму польським євродепутатом, істориком Павелом Залевським і народним депутатом від Партії регіонів, інженером-суднобудівельником Анатолієм Кінахом теми Волині й Угоди про асоціацію України з ЄС, яку найактивніше лобіює Варшава. Знавці справи угледіли в цьому ділову пропозицію поляків: ми вам допомагаємо подолати проблеми з підписанням Угоди про асоціацію, а ви для нас протягуєте у заяві про Волинь тезу про вибачення за геноцид. Враховуючи те, що для нинішньої влади України історія нічого не варта, тому цілком можливе ухвалення підконтрольною Партії регіонів Верховною Радою заяви по Волині з подачі польської сторони. А як же, скажете ви, бути з рекомендаціями Польсько-українського форуму партнерства? Дуже просто. Вони - це своєрідний відволікаючий маневр. Пригадуєте, як напередодні підписання Віктором Януковичем антиукраїнського Закону «Про засади державної мовної політики» до нього в Крим спеціальним літаком прилітала ціла делегація представників української інтелігенції й переконувала в недоцільності легітимізації цього незаконно прийнятого документа. І який результат? Янукович вислухав занепокоєння інтелігенції і… підписав закон. І нині гарантій того, що спільна українсько-польська заява щодо Волині буде ухвалена, згідно з пропозиціями ПУФП, та стане актом примирення й взаєморозуміння між нашими народами, також немає.

Цей хрест на місці колишнього села Домінополь Володимир-Волинського району – символ спотворення історії. На ньому напис: «490 (!?) полякам мешканцям с. Домінополь, котрі загинули у 1943 році. На вічну пам’ять. Земляки». Згідно з даними польських дослідників Семашків, у селі проживало 60 польських родин, які в середньому налічували 4-5 осіб. Семашки припускають, що тут могло загинути до 250 осіб. Звідки ініціатори встановлення хреста взяли цифру 490 невідомо.