Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Радянофільство – як большевицький терор (автор: Гаврилів Ігор)

опубліковано 11 вер. 2013 р., 10:23 Степан Гринчишин   [ оновлено 18 вер. 2013 р., 12:11 ]

Трагедія українців-радянофілів є показовою не лише для міжвоєнного періоду, але залишається актуальною і в наш час. Онука відомого радянофіла Антона Крушельницького, Лариса, яка разом з родиною пережила большевицький терор, запитує у своїх «Спогадах галичанки»: «їх трагедія абсурдна. Абсурдна, як усе, що наробив і залишив нам у спадок сталінізм. За що? Навіщо? Чому? Для чого?» (1).

 

На ці питання можна відповісти словами відомої політичної діячки Західної України Мілени Рудницької: «Душею «совєти» були москалі і московське доктринерство, московське деспотство, московська пасивність, що приводить до безпорадности в терпінні, психопатичні месіянтські нахили спасати світ. А большевики – майстри в терорі, яких ще світ не бачив» (2).

 

Для того, щоб збити напругу національного протистояння після поразки Визвольних змагань 1917-1921 рр., послабити незалежницькі тенденції в українському суспільстві, большевицька влада діяла не лише терором чекістів-гепеушників та силами Рабочо-Крестьянской Красной Армії (РККА), але й намаганням притягнути до себе місцевий елемент. Спочатку ЦК РКП(б) у таємній директиві запропонував маріонетковому уряду УССР виступити з ініціативою серед неросійських республік про добровільну відмову від незалежності за створення СССР, при тому московському центру були віддані всі атрибути державносте.

 

Згодом у 1923 р. XII з'їзд РКП(б) розробив концепцію коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державницького і господарського будівництва, врахування національних чинників під час комплектування партійного і державного апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і звичаїв населення республік. В Україні цей процес називався українізацією. Враховуючи те, що резолюція XII з'їзду РКП(б) «Про національне питання» частково була спрямована проти російського шовінізму, українські націонал-комуністи: нарком освіти (1924-1927 рр.) Олександр Шумський, голова РНК УССР (1924-1934 рр.) Влас Чубар, нарком юстиції (1922-1927 рр.) Микола Скрипник на квітневому 1925 р. пленумі ЦК КП(б)У висунули концепцію проведення українізації. Суть її зводилася до розбудови українських національно-політичних, соціально-економічних і культурних цінностей у рамках існуючої державної формації. Вони домагалися повного здійснення українізації урядового та партійного керівництва України. Але Москва не бажала втрачати контролю над тими процесами, що проходили в Україні, і скерувала на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У (1925-1928 рр.) єврея Лазаря Кагановича із завданням розколоти націонал-комуністів та знищити опозицію режиму.

 

Разом з тим процеси, що відбувалися в Україні у 1920-х рр., Кремль використовував у пропагандивних цілях, щоб показати світовій громадськості розвій національного життя в СССР. Лише з Галичини виїхали на «Радянщину» 60 тис. осіб. Вони повірили, що совєтська влада в Україні перероджується в бік сприяння національному розвою. Ті, хто реально оцінював обстановку в УССР, передбачали, що «... справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку большевиків».

 

Лідер антибольшевицьких сил української еміграції Симон Петлюра застерігав: «Є певні аргументи, що ніби промовляють «за» цю комбінацію. Цими аргументами охоче користуються галичани, волиняки і иньші, хто думає, що «під одним дахом» всім разом краще жити, хоч би той дах і большевицький був. На мене ці аргументи впливають мало, бо я думаю, що через цей дах протікає каламутна злива, що деморалізує націю, матеріально нищить її і, що саме головне для мене, не дає можливостей для нормального розвитку національного життя. Очевидно, що й під поляками, й під румунами, як під всяким чужинцем братам нашим нелегко, – та поки що я не бачу поважніших аргументів за необхідність помагати большовикам у виконанню ними ролі «Івана Калити» щодо збирання земель українських. Зрештою це «збирання» вони переводять у своїх інтересах, а не в українських. Я не знаю, в якій мірі було б для українських інтересів вигодно большовикам допомагати?! І чи не творимо ми собі ілюзій, гадаючи, що зміст українізації большовицької можна ігнорувати а замість того захоплюватись зовнішньою стороною її, себто запровадженням мови, як засоба для деморалізації нашого народа?!» (3).

 

Очевидно, що українізація мала скріпити позиції Москви в Україні, прищепити народу комуністичний світогляд у близьких і зрозумілих їм національних формах. Як ствердив Михайло Грушевський: «... закріпити на вічні часи те підрядне становище, на яке завели українську культуру царські заборони, ту дистанцію, яку вони витворили між державною московською культурою і культурами провінціяльними, і в першій лінії – найбільше претенсійною і небезпечною між ними – культурою українською. Забезпечити за московською культурою абсолютну гегемонію. Дати московській мові, літературі, історії і т.д. під різними аспектами ролю обов'язкових і панівних предметів у шкільнім навчанні. Зіставити місцеві культури при «домашнім ужитку», а за московською культурою значення «вікна до Европи», отже тієї форми в якій світова творчість має доходити до знання, свідомости і вжитку «менших народів» (4).

 

Большевикам, в певній мірі, вдалося дезорієнтувати частину українства своєю демагогією: «... казки про землю і волю, про комуністичний рай, відверто й нахабно брехали про блага соціалізму, а тим часом відбираючи у них землю, волю і державу» (5).

 

На західноукраїнських землях вона найшла опору серед колишніх москвофілів. Також під впливом процесів українізації поширюється радянофільський рух, провідником ідей якого виступила КПЗУ. Вона вважала УССР «... національним і державним центром усіх українських земель, основою для здійснення соборної української державності» (6).

 

У міжвоєнний період большевицька агентура готувала на західноукраїнських землях свою «п'яту колону», яка згодом мала допомагати швидко й успішно совєтизувати цей край. Особлива увага приділялася національним інституціям, навіть тим, які насторожено ставилися до правлячого режиму в УССР. Через консульство СССР у Львові (існувало у 1927-1939 рр.) харківський уряд, певний час, щедро фінансував не лише капезеушників, активних радянофілів, а також НТШ (близько 12 тис. доларів США щорічно), західноукраїнське шкільництво (77 тис. дол.), Сель-Роб (30 тис. дол.), часописи «Світло», «Культура» (7).

 

Також гроші у твердій валюті виплачували окремим представникам галицької інтелігенції: Василю Стефанику, Ользі Кобилянській, Михайлу Возняку, Філарету Колессі, Кирилу Студинському, Василю Щурату, Антону Крушельницькому та ін.

 

Це обґрунтовували, як бачимо з листа уповноваженого НКЗС УССР О. Шліхтера у листі на ім'я Й. Сталіна в січні 1927 р., який мав підписати перший секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович (у січні 1927 р. лист разом з проектом таємного кошторису було адресовано И. Сталіну). У цьому листі йшлося про необхідність фінансування Наукового товариства імені Т.Шевченка наступним чином: «НТШ і наш зв'язок з ним мають величезне значення для завоювання симпатій висококваліфікованої української інтелігенції, яка гуртується навколо цього. Допомога йому є в очах галицької інтелігенції ніби нашим природним обов'язком щодо молодшої сестри ВУАН [?! – адже НТШ було створене у 1873 р., а ВУАН –1918р. – І.Г.], яка позбавилася після польської окупації всілякої державної допомоги. Цілком зрозуміло, якщо воно може субсидуватися з інших джерел, то не збереже свого сучасного обличчя. А теперішнє обличчя товариства таке, що воно при всій ворожості значної частини його членів до «більшовицьких експериментів» та інше об'єктивно не може не визнавати того, що сучасним центром зростання і розвитку української культури є саме УССР. Це для нас – велике політичне досягнення. Яке є також результатом нашої допомоги, наших субсидій» (8).

 

Зрозуміло, большевики за допомогою фінансових вливань мали вплив на деякі наукові та літературно-мистецькі кола Західної України. Постійно контролюючи контакти між ученими НТШ та ВУАН, через совєтське консульство у Львові проходила певна ідеологічна обробка представників галицької інтелігенції радянофільської орієнтації. Їх у народі називали «ікро їдами», бо під час ситих застіль у консуляті заїдали ікрою, споглядаючи совєтські кінофільми про «райське життя в СССР».

 

У зв'язку з цим викликає інтерес листування відомого історика з Харкова, керівника Комісії історії Західної України ВУАН, члена НТШ Федора Савченка з львівським ученим – літературознавцем, академіком ВУАН, головою НТШ – Кирилом Студинським. У листі від 22 жовтня 1928 р. Ф. Савченко писав: «Українських вчених замінюють російськими. Збіжжя вивозять з України в Росію. Великий продподаток, дорожнеча, магазини повні товару, але купити можуть лише жиди. Висока платня за навчання, скорочення штатів, страшні розстріли української молоді» (9).

 

У листі від 30 січня 1930 р. наддніпрянець просить наддністрянця: «... вислати 3-4 кг рису, супів Маггі, м'ясних екстрактів, всього до 5 кг посилки, бо для м'яса новий обмежений режим (10).

 

У 1929 р. Західну Україну відвідав нарком освіти УССР (1927-1933 рр.), головний українізатор Микола Скрипник. Він закликав галицьку інтелігенцію, а також кваліфікованих працівників виїжджати до УССР й працювати для блага України. Дійсно в УССР бракувало висококваліфікованих кадрів, адже малочисельна дореволюційна українська інтелігенція або була знищена в буремні революційні роки, або емігрувала. Натомість зросійщена інтелектуальна еліта чинила активний супротив процесам українізації. Цю прогалину мали заповнити галичани, які отримали вищу освіту у Львівському, Чернівецькому, Краківському, Варшавському, Празькому, Віденському, Берлінському та інших університетах, знали іноземні мови і дійсно могли гідно представляти Українську республіку. Але вони стикалися з певними труднощами, зі слів Михайла Лозинського: «Моє нещастя в тому, що я – галичанин. Тут галичан ніхто не любить. Старша русска публика ставиться до них вороже як до большевицького знаряддя для українізації (вічні розмови про «галицьку мову»). Старші місцеві українці ставляться ще гірше, вважають галичан за «зрадників» та «большевицьких наймитів»; А радянський актив і партійці теж їх уважають за щось окреме від себе. Мені це особисто дуже боліло» (11).

 

Зі свого боку західноукраїнські політичні сили також намагалися налагодити контакти з УССР. Наприклад, у травні-червні 1929 р. українські кооператори, з табору УНДО, здійснили поїздку до Києва і Харкова з метою ознайомитися з господарським становищем українського населення. Очолили делегацію голова Ревізійного союзу українських кооператорів Юліан Павликовський і директор Центробанку Остап Луцький. В поїздці галичан постійно супроводжували представники большевицьких спецслужб. З протоколу їх наради можна процитувати наступне: «З метою внесення розламу в верхівку делегації нашим товаришам у виступах підкреслити особу Луцького в протилежність Павликівського, старатися затримати Луцького» (12).

 

Учасники поїздки згодом розповідали: «... господарське положення на Великій Україні є нечувано тяжке. Всі продукти першої потреби можна отримати лиш на картки або у вільній торгівлі по нечувано високих цінах. Впадає в очі сильне зубожіння і пригноблення населення. Кожний чоловік є замкнений в собі, а всяка розмова двох людей – це дипломатична розмова. Село живе своїм відмінним життям, вважаючи місто за ворожий для себе осередок. Життя... не життя...» (13).

 

Також українські націоналісти, які сповідували ідеал соборності України, постійно старалися нав'язати контакти з наддніпрянцями. У 1920-х рр. голова УВО Євген Коновалець посилає людей в УССР із завданням: «.... проникати на відповідальні пости культурного будівництва, щоб з тих позицій гальмувати процеси обмосковлення, прихованого плащиками інтернаціоналізму» (14).

 

На адресу українських наукових інституцій та бібліотек під більшовицькою окупацією надсилали націоналістичні видання, але згодом Кремль заборонив безпосередньо приймати кореспонденцію з-за кордону в республіку, – лише через Москву.

 

Націоналісти різко негативно виступали проти радянофілів, спростовуючи їх постулати: «Можна лише дивуватися, як страшно низько можуть впасти наші історичні люди, яким доля вложила в руки керму нашими визвольними змаганнями та дала можливість положити тривкі підвалини нашої національно-державної традиції [тут, очевидно, мали на увазі, насамперед, Євгена Петрушевича – керівника ЗУНР, який перейшов ще на початку 1920-х рр. на радянофільські позиції. – Ї.Г.]. Як дуже низько може впасти людина, що за кількасот долярів поневіряє своїм історичним ім'ям, помагаючи ворогам ширити деморалізацію між власним народом та вбивати його активність. Політикові, а ще й з історичним ім'ям, – не можна дарувати ні наївності, ні злочину. А лише наївний або злочинець може ширити погляди, що над Дніпром існує Українська держава з власним національним розвитком на всіх ділянках життя (розстріли, процеси, утиски всіх верств населення), яка мріє про визволення Західної України (Ризький договір) «15).

 

Уже на зламі 1920-1930-х рр. політичні діячі Західної України, в своїй більшості, не мали ілюзій щодо подій на Наддніпрянщині. У 1930 р., у зв'язку з харківським судовим процесом над 45 діячами т.зв. «СВУ», УНДО виступило з ініціативою: «Визначити і проголосити один день, як день призначений харківському процесові і пам'яті тих національних мучеників, яких в цьому процесі судили. Провести жалобу в цілому краї» (16).

 

Керівництво УНДО констатувало, що в УССР йде нещадна ліквідація всіх творчих національних сил, обмеження автономних прав УССР у користь московського червоного централізму (17).

 

У зв'язку з колективізацією сільського господарства в Совєтській Україні, що відбувалося як насильницька акція проти українського народу, ЦК УНДО висловив свій протест і співчуття до селян. У своєму зверненні керівний орган партії засудив страшний замах московських окупантів на саму основу існування українського народу – особисту працю селянина-хлібороба в своєму власному господарстві, що є основою буття, культури і політичного майбутнього української нації. Заведення колгоспів, підкреслювалося у зверненні, це є намагання знищити українську націю, як виразну історичну індивідуальність (18).

 

Очевидно, що провідні західноукраїнські політики виразно бачили перспективу буття українців в СССР. Незважаючи на запобіжні заходи, шалену комуністичну пропаганду про «радянський спосіб життя» та «большевицький рай», правдиві чутки про голод все-таки просочилися за кордон «імперії зла». З початком 1930-х рр. із-за Збруча почали з'являтися селяни-втікачі. На підставі їхніх розповідей преса Західної України донесла до громадськості правду про голод в УССР.

 

Для пересічного чоловіка було повним абсурдом і виглядало неймовірним вбивство державою своїх громадян.

 

З другої половини 1920-х рр. у радянофільському таборі деякі діячі теж висловлювали сумніви щодо державності УССР. Так, представник СССР у Польщі Юрій Коцюбинський доповідав у Харків 30 травня 1927 р.: «В Сельробі ведуться розмови, що харківський уряд і ЦК це є експозитура Москви. Не дають розвиватися місцевим силам, пригнічують українців, українізація тільки на папері. На Наддніпрянщині – московський окупаційний режим, про московський терор на Україні. Тому хочуть виключити членів КПЗУ із Сельробу» (19).

 

Дійсно, большевики здійснювали заходи, щоб протиставити галичан – наддніпрянцям. Тому представником державного обвинувачення у справі «СВУ» був уродженець Тернопільщини, випускник юридичного факультету Львівського університету Ілько Якимишин, який у 1930 р. займав посаду прокурора наркомату юстиції УССР і був членом найвищого суду республіки. А генеральним прокурором та наркомом юстиції УССР у 1927-1930 рр. був уродженець Покуття Василь Порайко (20).

 

Згодом на початку 1930-х рр. репресивні органи большевиків почали нагінку і на галичан. Гепеушники в контактах наддніпрянців і наддністрянців побачили встановлений «... єдиний фронт між фашистським Львовом і націонал-соціалістичним і шовіністичним Києвом і Харковом» (21).

 

Почалися повальні арешти, зокрема галичан. Їх звинувачували у створенні націоналістичних організацій, зв'язках з УВО-ОУН, у проведенні шпигунської діяльності на користь іноземних держав, бажанні повалити совєтський устрій та у плануванні замахів на большевицьких лідерів. За відсутності речових доказів із обвинувачених вибивали фізичними та морально-психологічними тортурами письмові свідчення, які мали бути підставою їх антисовєтської діяльності.

 

Цинічно – безпідставно декого з арештованих було звинувачено, як от Федора Конара (Поліщука), колишнього воїна УСС, заступника наркома земельних справ СССР у штучно створеній голодовій ситуації на Україні (22).

 

Особливо деморалізуюче на радянофілів вплинули самогубства у 1933 р. трьох Микол: Хвильового – 13 травня, Скрипника – 7 липня, співробітника совєтського консульства у Львові, соціал-демократа, колишнього воїна УСС та УГА Стронського – 3 серпня.

 

Усім стало зрозумілим, що репресії, колективізація та голодомор мали за мету: знищити національно свідомих і соціально активних українців;

використати дешеву робочу силу у концтаборах для перетворення СССР у могутню індустріальну державу;

ліквідувати залишки суверенітету УССР, а її громадян перетворити на кріпаків большевицької тоталітарної системи.

 

Практично вся галицька радянофільська інтелігенція, що прибула в СССР у 1920-х рр., була ув'язнена і засуджена на тривалі терміни, які відбувала у спеціальних трудових концентраційних таборах, зокрема на Соловках. Уродженці західноукраїнських земель розуміли своє ув'язнення, пояснюючи: «Приїзд в Україну галичан й посідання ними деяких командних висот культурного фронту було невигідне для великодержавної політики, що її проводила Москва, й тому потрібно було усунути галичан, які є справжніми провідниками розвитку української культури. Москва не зацікавлена у такому розвиткові, й гасла, що їх виписує партія щодо розвитку української культури, є ширмою, за якою відбувається русифікація України. Арешт галичан – це є продовження політики царату, знищення й пригноблення нацменшин. Росія завжди славилася кріпосницькою й жорстокою розправою, й цю жорстокість вона застосовує [...] в даному випадку до галичан» (23).

 

Незважаючи на масовий жахливий терор, який у кінцевому результаті призвів до загибелі ув'язнених українців, дехто із західноукраїнських радянофілів не бажав бачити й усвідомлювати очевидне, піддавшись зомбуванню большевиків. Наприклад, галицькі письменники-капезеушники Михайло Заєць, Кузьма Пелехатий і Мелітон Голінатий нарікали на безпідставні трафаретні звинувачення большевиків: «... что Ваши органы помешались на ОУН. Мы, – говорят, – согласны хоть завтра на любых условиях вплоть до Соловков ехать в СССР» (24). М. Заєць і М. Голінатий були розстріляні у 1941 р.

 

Показовою є трагічна доля відомої чисельної галицької родини Крушельницьких. Глава родини – Антін, прозаїк, критик, перекладач, професор, який у 1919 р. був міністром освіти УНР, став активним радянофілом. Видавав часописи «Нові Шляхи», «Критика» за гроші, прислані з УССР. У своїх публікаціях та брошурах (напр., «Самооманою та брехнею». – Львів, 1932 р. – 47 с.) постійно лив бруд на український визвольний рух. За це регулярно отримував субвенції в американських доларах з Харкова через совєтське консульство у Львові. Родина винаймала велике помешкання на 11 кімнат. Нерідко, за гроші, прислані з СССР, жіноцтво родини Крушельницьких у фірмовому магазині купували зимові пальта з хутрами (25).

 

Архіви зберегли донос А. Крушельницького представникам спецслужб СССР, датований 17 березням 1934 р. «Про політичне становище Західної України в 1933 році». Серед іншого, переконаний радянофіл інформував своїх покровителів і фінансових благодійників: «Справу голодомору ставлять українські політичні сили в Союзі Народів. На цю нахабну демонстрацію проти СРСР і УСРР дозволяє собі комівояжерка Мілена Рудницька дня 25.9 після найбагатніших жнив на Україні й то тоді, коли людність Гуцульщини й великої частини Галичини й Полісся, внаслідок повені, голодує. Листи з України, правдиві листи від колгоспників і робітників галичан і волиняків до рідні на Західній Україні про дійсний хід життя в УСРР, паралізують усю акцію ундокатолицької зграї. Чужинці ж, стривожені такою шаленою агітацією на міжнародному терені, ідуть до УСРР і переконуються про брехливість емігрантсько-петлюрівських інформацій і протестують проти оббріхування європейської опінії. Це не тільки Лемик – молодий студент – пролив її, кров Майлова пролили УНДО – католики, розпалюючи пристрасті юрби проти СРСР» (26).

 

Уся родина Крушельницьких: Антін і Марія, сини – Іван, Богдан, Остап, Тарас (проходив у 1929 р. у судовому процесі УВО), донька Володимира, дві невістки та онука Лариса виїхали в СССР. Виїжджали із двома вагонами майна: меблі, бібліотека, срібний посуд, порцеляна тощо. Відомий львівський адвокат Степан Шухевич весною 1934 р., напередодні виїзду Крушельницьких, випадково зустрів на вулиці Львова професора і запитав: «Чи правда, що ви всі збираєтеся на Радянщину?» Той бундючно відповів: «Так їду! Побачиш, чим я поверну до Львова. Ти здивуєшся дуже» (27).

 

Коли приїхали до Харкова, родину Крушельницьких поселили в комунальну квартиру, де проживали совєтські письменники. 6-річна Лариса запам'ятала, як їхні діти її обзивали «врагом народа». Піонерка казала: «Мы ее будем бить. Если не вынесешь платок, мы убъем и твоего собаку и тебя». Дитина змушена була виносити з дому речі, яких їй наказували виховані совєтською школою та дійсністю «Павлики Морозови» (28).

 

Родина Крушельницьких, як і інші галичани, була репресована. Багатьом з них було присуджено «вищу міру соціального захисту» – розстріл. Впливовий львівський часопис «Діло» констатував:» „... російські большевики розстріляли не Крушельницьких, а ідею українського радянофільства» (29).

 

Зрештою, розправившись з радянофілами, совєтські спецслужби постійно «виявляли» ворожих агентів і в КПЗУ: «Внутри КПЗУ действовала значительная группа агентов т.н. УВО. Агенты УВО были одновременно и агентами польской офензивы и 2-го отдела... УВО вошли в КПЗУ с самого начала организации КПЗУ, в их руках находилось в значительной части руководство КПЗУ. Эти кадры состояли, главным образом, из бывших «сечевых стрельцов» и других осколков украинских контрреволюционеров. Агенты УВО вместе с другими эмигрантами из Западной Украины проникали в Советскую Украину и при поддержке украинских националистов вели контрреволюционную шпионскую работу в пользу польского и германского фашизма. Агенты УВО – Васильков, Турянский, Бараба, Косар, Ковальский, Федь Бей...» (30).

 

Невирішеність національного питання стало головною причиною партійних криз 1928, 1934 і 1938 рр. Тому Москва і заборонила КПЗУ, звинувативши її членство в «українському буржуазному націоналізмі» та піддавши їх репресіям.

 

Напередодні Другої світової війни західноукраїнське суспільство досить вороже сприймало будь-які прояви радянофільства. Час від часу зі сторони СССР приходили комуністичні агітатори і під час т.зв. «вакацій і відпустів» у святі місця: Крехів, Унів, Гошів, Зарваниця та ін. були випадки, коли таких провокаторів-пропагандистів «радянського раю» забивали киями.

 

З цього приводу показовою є розповідь очевидця під час традиційного пошанування могил Січових Стрільців на горі Маківка: «Тільки почало розвиднюватись, як з усіх сторін на Маківку почали прибувати більші й менші гурти... Біля 9-ої години оцінюємо людський натовп на 15000 осіб. Переважає міська і сільська молодь. Достатньо однак і старших. Це в першу чергу наші комбатанти, «стара война»... Біля 10-ої години людські маси сколихнула перша тривожна вістка. Зловлено фотографа з апаратом, відомого бориславського комуніста. При обшуці виявлено у нього червоний прапор, а в кишені пістоль. Наміри зрозумілі. Розлючений натовп злінчував його на місці, а труп кинув у провалля...

 

Починається Богослужіння, народ вмовкає, з цвинтаря несеться могутній спів злучених бойківських хорів. Коли ж на підвищення ступає промовець, десь від цвинтарної брами донісся оклик: «Тікайте, б'ють!» Народ захвилювався. Частина кинулась урозтіч, не зорієнтувавшись у чому справа. Затріщав паркан, почалась звичайна паніка...

 

З'ясувалось, що інший комуніст перерізав шнур від національного прапора, який був біля брами, і намагався там вивісити червоний. Він загинув зразу ж під ногами натовпу. Але паніка залишила теж своє жниво. Кільканадцять осіб зомлілих, покалічених...» (31).

 

Як бачимо, большевики далі продовжували тероризувати західноукраїнську суспільність, вносячи сум'яття, адже не покидали надії, в перспективі, поширити совєтизацію за кордони СССР. Тому в західноукраїнському суспільстві, аналізуючи ситуацію в УССР, стверджували: «Не треба заплющувати очі на те, що при сподіваному недалекому поваленні московського большевизму кожна нова небольшевицька Москва буде прагнути повалити Україну так само, як це здійснює сьогодні Москва большевицька» (32).

 

З початком нацистської окупації України відомий громадський діяч Волині, публіцист Улас Самчук об'їздив усю її територію і побачив наслідки двохдесятилітнього панування большевиків, зробивши такі висновки: «Хто вірить у большевизм – є свідомий злочинець проти себе самого, своєї родини, свого народу. Хто толерує большевизм, є дурень. Хто надіється, що большевизм змінеться – ідіот. Большевизм є зараза. Де він ступає, там смерть» (33).

 

Таким чином є очевидним, що большевикам вдалося певними поступками, обіцянками обманути і деморалізувати частину західноукраїнського політикуму, культурно-освітньої еліти та еміграційних кіл. Вихована в умовах довоєнної Австро-Угорщини галицька інтелігенція не була готова до підступної варварської репресивної машини большевиків. Український національний характер був занадто м’який і довірливий, щоб передбачити свою долю. Незважаючи на те, що багато з них, пройшовши горнило Першої світової війни та Визвольних змагань, не змогли чинити дієвий супротив совєтській людиноненависницькій системі. Вони всі загинули безславно, підтвердивши те, що найменше терпить той народ, який бореться.

 

Радянофільство стало уроком для прийдешніх поколінь, також пересторогою деяким сьогоднішнім тенденціям в Україні, які знову, в котрий раз у нашій історії, ставлять питання бути чи не бути українцям повноправними господарями на своїй землі, у своїй державі...

 

1. Крушельницька Л. І. Рубали ліс... (Спогади галичанки). – Львів, 2001. – С. 15.

2. Західня Україна під большевиками. IX. 1939. – VІ. 1941. Збірник за редакцією Мілени Рудницької. Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Америці. – Нью-Йорк. 1958. – С.513.

3. Сергійчук В. Українські державники: Симон Петлюра. Видання друге, доповнене. – К.: ПП Сергійчук М. І., 2009. – С. 513.

4. М.С. Україна й національна політика Советів. – Б.м., 1938. – С. 40-41.

5. Іванченко Р. П. Історія без міфів: Бесіди з історії української державності. – К.: Українські письменники, 1996. – С. 275.

6. Лозинський М. Уваги про Українську державність. – Відень. 1927. – С. 5, 58.

7. Соляр І. Українське національно-демократичне об'єднання. – Львів, 1995. – С. 29.

8. Литвин В. Тисяча років сусідства і взаємодії. // Волинь моя. – 2002. – Вип. 2 – С. 53-54.

9. ЦДІАУ, м. Львів. – Ф. 362. – Оп. 1. – Спр. 378. – Арк. 63.

10. Там само. – Спр. 379. – Арк. 6.

11. Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. 20-50-ті роки XX ст. – К.: Наукова Думка, 1994. – С. 40.

12. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2984. – Арк. 2.

13. Фелінскі М. Українці у відродженій Польщі. – Львів. 1931. – С. 31.

14. Бойко Ю. Євген Коновалець і Осередньо-Східні Землі. – На чужині. Відтворене видання 1947 року. – Тернопіль, 1991. – С. 33.

17. Мартинець В. Українська справа та зовнішнє ставлення. // Розбудова Нації. – 1930. – № 5-6. – С.111.

18. ЦДІАУ, м. Львів. – Ф. 344. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 4.

19. Там само. – Спр. 38. – Арк. 10.

20. Там само. – Спр. 36. –  Арк. 1.

19. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 2485. – Арк. 30.

20. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). – К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – С. 441.

21. Там само. – С. 351.

22. Великий голод в Україні. 1932-33. Збірник свідчень, спогадів, доповіді та статті, виголошені та друковані у пресі в 1983 році на відзначення 50-ліття голоду в Україні в 1932-33 роках. Українське Братство св. Володимира. – Торонто, 1988. – С. 134.

23. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція... С. 441.

24. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6630. – Арк. 11-12.

25. Крушельницька Л. І. Рубали ліс... – С. 46, 75.

26. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 6435. – Арк. 28.

27. Шухевич С. Моє життя. Спогади. – Лондон: Укр. Вид. Спілка, 1991. – С. 396.

28. Крушельницька Л.І. Рубали ліс... –С. 81-84.

29. Діло. – 1935.- – 5 січня.

30. ДАЛО. – Ф. 5001. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 14-15.

31. Гоцький В. Спогади сина Перемишльської землі. – Львів: Свічадо 2004 – Т 1 – С. 331-332.

32. ЦДІАУ, м. Львів. – Ф. 309. – Оп. 1. – Спр. 2041. – Арк. 57.

33. Цит. за: Жив'юк А. А. Між Сціллою політики і Харібдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука: Моногр. – Рівне: Ліста – М, 2004. – С. 69.

 

Ігор Гаврилів, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікації, Національний університет «Львівська політехніка».