Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Quo vadis, Domine? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 19 черв. 2018 р., 11:32 Степан Гринчишин   [ оновлено 30 жовт. 2018 р., 09:04 ]

 

Це знамените питання з часів початку християнства закріпилося на тисячоліття, відповідь на яке повертає в розв’язання найскладніших актуальних проблем, оскільки ґрунтується на вимозі безумовної позитивної діяльности.

 

Застосуємо його до сучасної української ситуації, яка навіть без “згущення фарб”  має досить таки критичний сенс: війна на сході України, з перебігу якої майже неможливо передбачити її завершення і, звичайно, з перемогою нашої держави, проти якої веде війну Росія.

 

Окрім того, значна частина населення перебуває на грані бідности, рятуючись заробітками за кордоном, що однозначно вказує на відсутність добре оплачуваних робочих місць у країні. Нарешті, ряд аспектів культурно-духовного життя народу викликає стурбованість і тривогу в кожного громадянина, якому не байдужі і стан освіти та науки, її фінансування і перспективи належно оплачуваної праці спеціялістів різних профілів виробництва, науки та освіти, інтелектуальної діяльности в цілому.

 

Для заспокоєння стурбованих неодноразово можна почути з різних джерел – від державно-управлінських осіб до відповідної преси і сайтів державних мужів про те, що в нас триває війна, яка вимагає великих коштів і зусиль...

 

Справді, війна поглинає великі кошти і найжахливіше – життя патріотично настроєних людей, молодь, в яких Україна ввійшла у серце, як рідна мати...Але попри цю трагічну обставину скільки ми чуємо і читаємо повідомлень про найрозмаїтніші спекуляції, просто кажучи – наживи на цій воєнній авантюрі, яку почала Російська Федерація, хоча її головний верховник у живі очі бреше, що Росія не причетна до цього, незважаючи на те, що і Україна, і західноєвропейські політики та дипломати мають більш, ніж достатню кількість доказів причетности Росії до цієї війни – не було б її ініціятора агресії і продовжувача її – не сталася б окупація Криму і кривава бійня на сході України!

 

Нарешті, просто дивовижно виглядають ці т.зв. Мінські зустрічі чи переговори, які ще жодного разу не припинили нахабних ударів терористів т.зв. самоназваних “республік” забороненими видами зброї по українських селах і містечках, які несуть убивства невинних людей, дітей, школярів. Це злочин, який вимагає вже сьогодні Міжнародного суду в Гаазі, як і багато інших злочинів, які чинила і чинить Росія щодо українців та інших народів, які мали нещастя перебувати в імперії зла...

 

Вже за одні штучні голодомори-геноциди, організовані верхівкою імперії зі знаком п’ятикутної зірки чи двоголового хижацького орла, належиться! – давно належиться відповідати перед Міжнародним трибуналом! Існує єдина правда і закон ­ не покараний злочин рано чи пізно може повторитися в будь-якій частині планети...

 

Невже нинішнє керівництво Росії гадає, що за злочини ніхто не відповідатиме?

 

Невже настільки низький, опущений до нуля внутрішній, духовний стан цих політиків і дипломатів, людей з набитими кишенями, але з порожніми душами, ніколи не виникає питання, що після певного, але нестримного часу вони все залишать і опиняться там, звідкіль вороття немає?

 

Відповідь на це питання принесе час, який, справді, біжить нестримно і ні на мить не зупиняється...

 

Поставлене в назві цієї статті питання адресоване й керівництву сучасної України. Тут навіть важко сказати, що найбільше “пече” свідомого громадянина нашої держави.

 

Як на мене, я не можу втриматись від здивування, що керівництво так легковажно приймає певні закони і з повною безвідповідальністю навіть не згадує про них, як про явний злочин. Тобто приймаються злочинні ухвали і закони.

 

Ось один з них. Утверджено правило (чи закон) Українським національним банком відносно кредитів усіх банків України, в т.ч. й закордонних: кредит видається клієнту під 20-25 відсотків. Таку річ інакше не назвеш, як грабунок громадянина України. Як відомо, на Заході відсоток становить не більше, як 2. Якщо банк переступає цю межу, держава проти нього починає кримінальну справу. Хто так щедро постарався грабувати наш народ? Була одна пані, поставлена паном Президентом, яка нині нібито вже відійшла від цих справ... Є зараз інші банківські чиновники різних рангів. Але, як відомо, в цій справі абсолютно нічого не змінилось! Справді, а чому б не пограбувати наївних гоїв!?

 

Ще одна дивина. Днями на одному з каналів ТБ йшла мова про продаж чиновникам із керівництва адміністрації міста Дніпра дуже прибуткового заводу з виробництва флору. За два роки нові господарі отримали від продажі продукції заводу понад 200 млн. євро! Проте не забуваймо, що це був державний завод і проданий, мовляв, вимушено, бо держава не мала вже далі можливости фінансово його утримувати! Яка гарна казка, що мала б закінчитись кримінальною справою над тими всіма особами, які продали завод приватним людям, хоч нині, тим більше, вони в адміністрації області... Чи не відбулася тут банальна річ під назвою “рука руку миє”?

 

Подібним чи іншим справам кінця немає. Хто все це чинить, питань немає. Але є питання: чому ті злочинці не притягнуті до відповідальности?

 

Гадаю, читачі знайдуть сотні подібних прикладів, але навряд чи знайдуть інформацію про покарання винних осіб. Це той парадокс з нашими судовими органами, з якими чомусь ніхто в державі не може дати ради. Щось воно тут не так. Але як? Мали б показати ті люди, які безпосередньо займаються судочинством і його організацією, щоб воно діяло справно і ефективно. Наразі є те, що є... А як довго все те триватиме?

 

Ще одна тема (із багатьох інших), але надзвичайно важлива, оскільки торкається найважливішого: що собою являє сучасна Українська незалежна соборна держава? Мимоходом, мабуть, варто згадати, що не так дуже давно, але це не забувається, Володимир Путін публічно, в присутності відповідальної пані прем’єр-міністра, піворінічно, півпогрозливо і, розуміється, брехливо ставив питання, що таке якась держава Україна, складена, мовляв, з клаптиків, які нібито дала Росія, але тут же твердо заявив, що “відберемо!”. Це був абсолютно (слід називати своїми словами!) хамський виступ президента сусідньої держави, та й про президента свого сусіда він теж говорив у такому ж зневажливому дусі, а пані прем’єр-міністр буквально хіхікала. Ця скандальна передача мені врізалася в пам’ять на всі часи. Розуміння політика і дипломата, що в моєму мисленні утвердилося, вщент було в цей момент перекреслене, бо це були не ті люди і не та їхня свідомість, гідна політиків і дипломатів.

 

Справді, хто та Україна, що в серцях мільйонів, які готові віддати за неї своє життя?

 

Чому в цій Україні (незалежно від усіляких пояснень) немає національного телебачення, під яким я розумію передачі виключно державною мовою, а той, хто її не знає або “принципово” не хоче нею говорити, має бути переклад – і не інакше! Ще в часи большевицької окупації я вперше поїхав за кордон, до Польщі та був по-справжньому вражений: польське ТБ, усі канали звучали тільки польською мовою!

 

Може, нашим журналістам і законодавцям варто поїхати хоча б у Польщу і повчитися, як “то робиться”? Або, може, сам на сам сісти в затишку і взяти до рук книжку творів Маркіяна Шашкевича і прочитати вірш “Руська мати нас родила...” Але позбутися раз назавжди того, що стоїть на перешкоді без будь-яких обмежень, часто вигаданих законотворцями, державної мови і її використання в усіх без винятку державних установах. А коли міста (зокрема на сході) повністю заговорять українською, тоді, мабуть, скажемо, що є незалежна соборна Україна.

 

Щодо соборности, нинішня ситуація, не тільки воєнна, а й політична, коли навіть висока посадова особа часами не наважується говорити про в різний спосіб і з різних причин втрачені етнічні українські землі. Не насмілююсь говорити, що вони втрачені назавжди, бо історичний досвід минулого не тільки нашої держави, а й інших етнічних – національних одиниць корінні землі поверталися... Не вірю в остаточну втрату, бо нічого в цьому світі немає остаточного, оскільки життя продовжується...

 

Відчуття національної єдности, як правило, породжує прагнення якнайповнішого розвитку всіх без винятку ділянок чи сфер культурно-духовної діяльности.

 

І коли в якійсь із цих сфер проявляються, все ж таки, неприйнятні явища чи дії, мимоволі виникає внутрішній опір. Саме таке відчуття опору викликає, наприклад, зміст інформації про скорочення, наприклад, викладачів вишів у зв’язку із зменшенням фінансування. Отож, поза всяким сумнівом, цей захід міністерства освіти і науки спрямований на обмеження освіти у вищій школі. А це, в свою чергу, говорить про непотрібність спеціалістів високої кваліфікації... У цих діях слід бачити злочин, а хто безпосередньо є його автором, в кримінальній справі слідчі покликані виявити і засудити.

 

В середині країни, що має статус незалежної, створена дивна ситуація. Найближчі південно-західні сусіди кинули дуже багатообіцяючий клич до шкільної молоді поступати у їхні виші, де їх забезпечать усім необхідним: дешевим житлом, стипендією, вільним пересуванням цими країнами і за їхніми межами та працею...

 

Вчитися за кордоном – давня традиція. Але про масовість цього навчання – це явно тенденційна пропозиція, розрахована на поступове скорочення або й закриття українських вишів, як непотрібних. Відповідні офіційні чинники, якщо не помиляюсь, ніяк не зреагували на таке “запрошення”. За молоддю залишається вільний вибір. Проте хто дасть гарантію, що молода людина, отримавши чужий  диплом, повернеться в Україну? Відомо, що з часів незалежности з України виїхали тисячі спеціалістів високої кваліфікації, вони там працюють донині і, певна річ, навряд чи повернуться в Україну.

 

Отже, шукаймо винних, хто не забезпечив цих втрачених громадян відповідною роботою в Україні? Хто винен, що складні в розумінні технологій виробництва не потребують припливу нових спеціалістів? Хотів би дуже помилятися, узнати, що це не так. Але ті тисячі інтелектуальних спеціалістів-емігрантів ніби вдаряють у тривожний дзвін: що далі? Куди ми йдемо?

 

Уже незабаром відбудуться вибори президента, відтак ВР. Ця тема надзвичайно актуальна, але найменше має шансів масовий читач прогнозувати майбутнє. І все ж, питання у цій статті вимагає відповіді про напрям і результати нашого руху в майбутнє.

 

Як не дивно, але до останнього часу середньостатистичний громадянин України ще не знає, за кого він мав би без будь-яких сумнівів проголосувати...

 

Невизначення небезпечне в тому сенсі, що дає можливість, як було завжди, знову “піти по колу” і зробити те саме, що робили вже впродовж чверть віку...

 

Хто спроможний поламати цю “традицію”?

 

На мій погляд, потрібна масова консолідація свідомих людей, які знають, що потрібно і що слід зробити.

11 червня 2018