Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Про трагічні події 1944 року у селі Милошовичі. (Автор: Садова Йосипа).

опубліковано 7 квіт. 2014 р., 12:27 Степан Гринчишин   [ оновлено 29 квіт. 2014 р., 10:56 ]

В липні цього року українці та поляки вшановували 70-ті роковини пам'яті невинно загиблих жителів Волині, які стали жертвами кривавого польсько-українського протистояння. До сьогодні поляки та українці тримають у своїй пам'яті болючі рани – спогади тих трагічних подій.

 

Українська сторона намагається перегорнути цю трагічну сторінку історії, простити та просити прощення. Проте польська сторона на примирення не йде, навпаки, своїми діями ще більше загострила цю ситуацію. Нещодавно польський сейм ухвалив рішення, яким визнав, що українці на Волині чинили етнічні чистки з ознаками геноциду.

 

Отже, тим рішенням польська сторона фактично перекреслила спроби примирення між поляками і українцями. В ім'я правди польська сторона повинна була теж засудити і своїх громадян, які чинили зло українцям. У світовій історії немає жодного випадку геноциду, зорганізованого не державою, а уярмленим народом.

 

Польські політики говорять лише про польські жертви і не хочуть помічати десятків тисяч вбитих українців вояками Армії Крайової, польською поліцією гранатовою на службі в німців, а також замовчують жорстоку розправу над українцями під час так званої операції «Вісла».

 

І власне тому хочу наголосити, що в умовах безправної та жорстокої окупації українських земель ОУН і УПА були єдиною політичною силою, яка чинила опір усім окупантам.

 

Ми, українці, ніколи не зазіхали на чужі землі і споконвіку боролися за Незалежну Соборну Українську державу на своїй Богом даній землі.

 

А Волинська трагедія – це відплата полякам за заподіяні кривди українцям. Хочу навести окремі історичні факти. І так, після поразки Австро-Угорщини у війні цісар Карл І, намагаючись врятувати імперію, 16 жовтня 1918 року проголосив маніфест, в якому наголошувалося, що Австрія по волі своїх народів має стати союзною державою, в якій кожне плем'я, яке заселяє дані землі, творить власний державний організм.

 

Так 15 жовтня 1918 року у Львові в Народному домі депутати Австрійської державної ради, Галицького та Буковинського сеймів і представники політичних партій утворили Українську Національну Раду, що мала стати тимчасовим парламентом. В той час поляки вважали історичні українські землі своїми «кресами всходніми». В Кракові утворили комісію, яка збиралася в Галичині прийняти владу.

 

Одночасно на допомогу полякам у Франції була сформована з польських вояків 110-ти тисячна армія, з якої 80 тисяч було спрямовано на український фронт. Керував нею генерал Юзеф Галлер. Сили були нерівні, Галичину окупувала Польща і вже 14 березня 1923 року Антанта примусила Галичину «приєднатись» до Польщі. І відтоді почалися репресії польського уряду над українцями.

 

Так всі набуті права українців за Австрії в Польщі були втрачені, а саме: вступ до ВНЗ був обмежений, а також обмежена кількість українських шкіл, українську мову усунено з державних установ, українців звільняли з державних посад. Залишали і приймали тих, хто свою метрику з церкви заніс до костелу і тим самим ставав поляком.

 

Наше невеличке село Милошовичі з досить великим польським селом Семенівка розділяє річечка Ставчанка. Колись поляки, які мешкали в Милошовичах, і українці, які мешкали в Семенівці, проживали між собою мирно, ходили одні до одних в гості. З набуттям державності поляки стали відноситися до українців як до людей нижчого сорту. Семенівська молодь весь час тероризувала українців, вривалася до Милошович, вчиняла бійки. В школі заняття велися тільки польською мовою, хоча село Милошовичі було українським. Українські учні не мали права заговорити українською, відповідь була: « Не розумєм».

 

Так тривало до 1 вересня 1939 року, коли німці напали на Польщу. Німецькі війська підійшли до Львова з заходу, але в місто не вступали, говорили, що сюди має прийти Червона армія. І так, згідно плану Молотова-Ріббентропа Західну Галичину приєднали до Радянського Союзу. Радянська влада почала в Галичині встановлювати свої порядки. Почалися масові депортації в Сибір заможних селян, інтелігенції, духовенства. Почали організовувати колгоспи. Землю, яка була в приватному користуванні, змушували селян віддавати в колгосп, забирали також коней, корів і сільськогосподарський реманент.

 

Так продовжувалося до червня 1941 року. В червні 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз, відступаюча Червона Армія разом з органами НКВД залишила по собі гори людських трупів, помордованих у в'язницях Львівщини. За час німецької окупації поляки співпрацювали з німцями і тим самим німці допомагали полякам знищувати українців.

 

Після Волинської трагедії 1943 року частина Армії Крайової(АК) перебазувалася в село Семенівку. «Аківці» допомагали місцевим полякам нападати на українські села. Такі акції вони проводили вночі. З настанням ночі ми не знали, де заночувати, в хаті спати боялися, бо бандити стріляли по вікнах. Страшні звірства проти мирних селян вчинили поляки разом з АК в Тарасівському лісі. А було так: одного разу, а це було в березні 1944 року, чотири озброєні автоматами чоловіки у німецькій формі прийшли до старости громади і сказали, щоб на 22 число вислати 20 фір до села Лопушної на гаївку «Тарасів» для вивезення дров з лісу для німецької армії. Всього з Милошович виїхали 23 чоловіки. Фірмани виїхали вдосвіта 22 березня, але ввечері не повернулися.

 

Наступного дня прийшла страшна звістка, що тих людей в лісі було замордовано. В селі зчинився плач, лемент, двом чоловікам вдалося втекти і вони розповіли, як все було. Коли фірмани, а там їх було багато ще з навколишніх сіл, приїхали у ліс, їх зустріли вояки в німецькій формі і сказали польською «єдзем до лясу». Всі фіри зігнали на поляну коло будинку лісника. На цьому будинку були кулемети. Тоді бандити сказали, щоби коней повипрягати і поприв'язувати до возів, пили і сокири залишити, взяти з собою мішок і йти до стодоли для отримання інструкції. В стодолі було близько 80 чоловік. Коли між ними були поляки, їх відпускали. При вході до стодоли стояли двоє з палицями. Українців примусили роздягнутися, роззутися, стати навколішки. Перед вечором всім казали молитися по-польськи, давали по куску хліба, замоченого в гноївці. В той час заторохкотіли автомати і поляки почали кидати гранати в стодолу. Один колишній військовий відкинув дві гранати на подвір'я і там вони розірвалися, чим спричинили переполох серед поляків і це дало змогу багатьом втекти.

 

Цим звірством АКівці не задовільнилися і вони впіймали священика з Черепина отця Церебрівського, йому відрізали вуха, ніс, повиколювали очі, розпороли живіт. Жорстоко познущалися з одного хлопця, який був у вишиваній сорочці.

 

В той час з нашого села було вбито 5 чоловіків і поранено 10. З інших сіл було вбито 22 осіб і поранено 15. У відповідь за Тарасів сотня УПА знищила опорну базу польського підпілля в селі Гутисько та хутір Мідяки.

 

Збройні напади АК на українські села припинилися з березня по липень 1944 року, у відкритий бій АК з УПА на наших теренах не вступала, діяла підступно, по бандитськи, нападаючи на наші села вночі, де не тільки палили, вбивали, а й грабували.

 

Семенівські поляки разом з АК продовжували свою чорну справу. В Семенівці була залізнична станція, де українцям було заборонено продавати залізничні квитки на поїзди, які прямували на Львів. Той, хто наважився йти на станцію через Семенівку, живим не вертався. Так по-звірячому була замордована мешканка з Мілошович Винар Анна, яка йшла до поїзда через Семенівку, несла на продаж у Львів молоко.

 

Після Тарасівської трагедії по селах почала організовуватися Народна Самооборона. Вночі виставляли вартових, декотрі люди рили собі криївки. Проте Самооборона була слабкою, не у всіх була зброя, вона не змогла протистояти збройній АК, не змогла встерегти наші села від нападу поляків. Так, в ніч 22 липня 1944 року поляки з Семнівки, криючись поміж кущами вздовж річки Щирки, підійшли до хутора Вінява. На варті стояв Степан Хомський, він перший став жертвою, йому перерізали горло. Знищивши вартового, поляки почали напад на хутір, банда почала палити хати, грабувати, стріляти по людях, люди почали втікати до лісу. В цій метушні загубився хлопець. Його товариш вернувся за ним на хутір. Банда його схопила і кинула в палаючу стодолу. Зранку ми побігли на хутір, де побачили лише одні згарища. Зайшовши в одну уцілілу хату, побачила в сінях в кутку лежало двоє побитих дітей, їхня мати прострелена, ще жива, стогнала на ліжку, а їх батька, який був на варті, живим кинули в палаючу стодолу. Скільки років з того часу пройшло, проте з пам'яті не стерлася ця жахлива картина.

 

В той час на хуторі було вбито 13 осіб, спалено 9 хат і 23 господарські будівлі. Після цих кривавих подій на хуторі в неділю, 23 липня 1944 року, селяни боялися залишатися в селі, в кого були знайомі чи родичі в більш безпечних селах, виїздили туди. Ми, односельці, зібрали свої пожитки і пішли на третє село Поршна, там ночували в чиїсь стодолі. Вночі побачили велике зарево – це горіло наше село: 15 осіб, які не встигли виїхати, заховалися в церкві. Два рази бандити намагалися зламати замок, та їм це не вдалося.

 

Зранку люди повтікали на хутір Береги, а вдень бандити таки зламали замок і пограбували всі церковні речі. В цю ніч в селі було вбито 17 осіб, спалено 30 хат і 57 господарських будівель. В нашій родині поляки спалили хату і чотири господарські будівлі. Загарбали коня, дві корови, у підвалі хати мати заховала швейну машинку, постіль, мішок пір'я – усе забрали. Крім того, закопана в стайні валіза з одежею зітліла.

 

І так наша родина, а було нас п'ятеро дітей, залишилась без житла і засобів до існування. Напрошується питання – в чому була наша провина? Хіба лише в тому, що ми народилися і зростали українцями на нашій, на своїй землі.

 

Насамкінець хочу наголосити таке: зі Святого Письма всі ми знаємо, як катованого, замученого Ісуса Христа кати розпинали на хресті, помираючий в страшних муках, в останню хвилину свого життя Він вигукнув: «Боже, прости їм, бо не знають, що чинять!»

 

Ми українці-християни, за вчинені нам кривди прощаємо і просимо прощення!

 

Простити легше – важко забути.

 

Йосипа Садова, 1927року народження, Член Франківського районного відділення ВОВ, уродженка села Милошовичі Пустомитівського району Львівської області.

За ці злочини, які чинила АК над українцями, 28 липня 1944 року еміграційна Рада Міні­стрів Республіки Польща в Лондоні висловила «героїчній» Армії Крайовій сердечну подяку і найвище визнання за жертовну боротьбу, за успішні акції в районі Львова. Полковник В. Філіпковський був підвищений у званні до чину генерала, а капітан Шевчик, керівник крива­вого рейду по селах Львівщини та ліквідаційних акцій у Львові, був представлений до звання майора.