Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Про сатану в мікрофоні і простоквашу в голові (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 16 черв. 2013 р., 10:16 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 черв. 2013 р., 09:19 ]

Знову без чиєїсь спонуки, а просто з необхідності говорити навіть найсуворішу правду, і ще раз таки без вигаданих псевдонімів, бо немає жодної причини ховатися за ними, прагну продовжити розмову про «квіточки», які розсаджує щедро пан Остап Дроздов в інформаційному просторі України. На жаль, у попередній статті, яка надрукована у газеті «За вільну Україну плюс», враховуючи обсяг публікації, не мав можливості сказати, що хотів і що треба, «до кінця». І я не зовсім упевнений, що той «кінець» можливий, бо львівський журналіст переплюнув майже всіх публіцистів Львова у своїй активності і послідовності…

 

Отож спочатку про нечестивого, хай йому грець, та не моя розмова є причиною отого, най ся преч мовить, а таки об’єктивні причини чи, у випадку львівського журналіста, суб’єктивні. На це він має беззастережне право, якого ніхто, навіть нинішня влада в Україні, не може закрити рота журналістові, хоча, правда, більші чи менші спроби це зробити бачимо або спорадично, або й часто, а то те вже дуже недобре, – воно вже від того сатани, що часто-густо з’являється в таких випадках, а мудрі люди кажуть, що на то нема ради…

 

Читач мав би повірити моєму здивуванню, коли прочитав чорним по білому, що львівський журналіст віруючий, але… не релігійний. Дуже хитромудра комбінація понять; я над ними думав, а коли сказав колегам, то вони так реготали, що стіни ходором ходили. Годі второпати, що воно таке, навіть попахує отим старим «державним атеїзмом» минулих «проклятих років». Суб’єкт, мовляв, відмежовується від суспільства і влади, як правило, тоталітарної, коли його, режиму, «установки» обов’язкові для всіх без винятку громадян тоталітарної держави. Але навіть у тих сатрапних умовах люди органічно поєднували свою релігійність з вірою (чи навпаки: віру і релігійність), оскільки серцем відчували цю органічність, як дар Духа. Та все це зрозумілі речі. Залишаємо цю велемудру «конструкція» для пана журналіста, як предмет роздумів чи полеміки або із самим собою, або зі своїми опонентами, тобто як собі хоче…

 

Наступні «квіточки» розцвітають у проблемі міфів, які активно приписує пан журналіст львів’янам і всьому українському загалу. Отже, живемо в міфах і творимо міфи про себе, про свою історію, про свій час і т. ін. Щоправда, теоретик національної ідентичності серед інших цінностей, як ознака ідентичності, називає і міфи, створені на базі історичного минулого національної спільноти. Втім, проблема в іншому: критика українського міфу, яку артикулює львівський журналіст, начебто не стосується міфів сусідів, які живуть поруч з Україною, і агресивність їхня начебто й не займає пана журналіста. Найбільший з цих міфів, певна річ, є «Русскій мір» як відродження «єдиної і неділимої» імперії з українською етнічною територією. Журналіст начебто забув принизливе «бачення» нині вже першої особи Російської Федерації української держави, а вона нібито зібрана з «клаптиків», які, мовляв, віддала Росія – отак просто віддала! Це ще один міф, який просто не зачіпає пана журналіста – йому око муляє український міф, що є, якщо заглибитися у сенс, відображенням нашої історії в багатостолітній боротьбі за незалежність. Що ж, присутність диявола в баченнях і судженнях пана журналіста очевидна.

 

Ревний прихильник примирення (чи то польсько-українського, чи українсько-російського), Остап Дроздов зовсім «забуває» простеньку річ. Адже примирення в цивілізованому світі обґрунтовується загальновідомими засадами – взаємним прощенням і вибаченням. Я чомусь ніде не читав і не чув у ЗМІ про те, щоб сьогодні провідні «державні мужі» сучасної Росії вибачилися, а перед і визнали, за голодомор-геноцид» українців 32-33 років, за смертельні табори ГУЛАҐу, за розстріли духовної еліти України, за смертельні депортації з вікових рідних  місць, за руїну господарників на своєму чорноземі, які не прагнули лягати погноєм для т.зв. соціалістичного, тобто рабського, сільського господарства, за злочини імперсько-московських військових командирів під час Другої світової війни, яку нам, українцям, що знаходилися під чоботом червоного окупанта, втовкмачують донині, що це була «Вітчизняна» війна… За невизнання воюючою стороною УПА, що боролася проти польських, німецьких і московських окупантів… Немає визнання вини з боку злочинців. І вже годі говорити про їх покаяння. То як їм можна пробачити? Забути те, що ніколи не забувається? В судженнях львівського журналіста чомусь зовсім зникла (її й не було!) якраз ця «делікатна» сторона, що становить сенс примирення.

 

Щодо примирення українців з польською стороною, то я прагнув би нагадати обізнаному журналістові, що однобоке вибачення і примирення з боку лише однієї сторони, скажімо, української – нічого не значить, якщо донині певні шовіністичні кола сучасної Польщі прагнуть спекулювати викривленими фактами, представляючи українців «різунами», «бандитами», а свою – ангелами з білими крилами, що підносять їх до безхмарних небес.

 

Є кілька запитань, на які власне історики мають дати (чи вже дали) вичерпну відповідь. Перше, може, найважливіше: що робили під час Другої світової війни підпільні польські військові формування (АК) на етнічних українських землях (Волинь, Галичина)? Як вони вели себе по відношенні до українців? Убивче, трагічне поборювання сторін було прямим наслідком дискримінаційної політики Польщі міжвоєнного двадцятиліття щодо українців.

 

І ще одне: український підпільний рух по той бік Сяну, на українських етнічних землях, які «генералісимус», одним грубим пальцем чи люлькою провівши по карті, віддав полякам, – був правом народу, який там проживав споконвіків, а потім, як відомо, із застосуванням етнічної чистки, насильно депортований на західні землі –  т.зв. «одзискані», а частина в теплушках – на «щасливу» Радянську Україну – колонію російської імперії…

 

Львівського журналіста просто дратує поява протестантів проти червоного прапора (ніде гріха діти, саме він мене дратує безмежно!), що з’являється у Львові під час «праздніков» то т.зв. «дня пабєди», то в листопадеву річницю «всесвітньо відомої соціалістичної революції» (читай: большевицького перевороту в 1917 році), то в «незабутні» дні ще одного вождя – Леніна, творця новітньої російської тоталітарної імперії. І з якого дива ці прапори в наш час, на нашій землі і в державі, яка якось проіснувала 22-ий рік? Я хотів би побачити реакцію нинішніх громадян Німеччини, коли в річницю приходу до влади Гітлера в багатьох містах Німеччини замайоріли б фашистські прапори і портрети біснуватого фюрера.…

 

Гадаю, що пан журналіст добре усвідомлює, що червоний комунізм і коричневий фашизм – вороги людства. І якщо є в Україні «сповідники» комунізму, власне, в модифікації ленінсько-сталінській, то я просто жалію цих людей, які свій духовний розвиток зупинили принаймні двадцять років тому… Але категорично не згідний з паном Дроздовим (дуже добрячий чоловік!), що ті, які зупинили свій духовний ріст, нехай собі пограються такою іграшкою, як червоний прапор. Ігри давно закінчилися, бо під цим прапором чинилися в ХХ столітті криваві злочини, за які досі ніхто не відповів…

 

Дуже цікава кінцівка від пана Дроздова: під цим прапором, мовляв, перемогли фашизм – і баста! То чому ж немає ні згадочки про прапори союзників у цьому побоїщі ХХ століття? Невже питання – від диявола? А що варте безальтернативне твердження журналіста: невже червоне (тобто криваве) полотнище накрило всіх у німуванні та ідолопоклонстві вождям світового пролетаріату?..

 

Отож розумування пана журналіста ніяк не обходяться без диявола, який залазить у мікрофон телевізійних програм ведучого пана Дроздова. А простокваші в голові, як видно, чимало, яка заважає вияснити навіть елементарні справи.

Львів, 16 червня 2013 р.