Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Про «нову ідентичність» Росії (автор: Шушарін Дмитро)

опубліковано 18 вер. 2013 р., 12:34 Степан Гринчишин   [ оновлено 27 вер. 2013 р., 10:07 ]

Чому «Горбачов вчинив не по-російськи»? Чим є «доктрина Путіна»? У чому винна російська інтелігенція? До яких змін в Україні призведе євроінтеграція?

  

Перспективи російсько-українських відносин залежать від особливостей російської національної ідентичності. Саме у ній міститься пояснення ірраціональним діям російської влади.

 

Часто говорять про імперський комплекс росіян, уражених крахом імперії, найстрашнішою геополітичною катастрофою, як назвав ліквідацію СРСР Володимир Путін. Це не зовсім точно, бо це не комплекс, а основа основ російської ідентичності в різні часи.

 

Російська зовнішня політика має таку мотивацію. На першому місці прагнення зобразити велику державу, наслідувати в усьому США. Не менш важливі інтереси тих, хто контролює російський експорт, структура якого добре відома. Ну й, певна річ, як і раніше, російська еліта важко переживає, що сталося відторгнення російської моделі державного устрою народами Європи.

 

Основою «русской» політики й «русской» ідентичності було та залишається нав'язування іншим націям того державного й суспільного ладу, що був національно «русским», – не радянськім і не російським, а саме «руссим». І як такий сприймався й сприймається не лише чехами й угорцями, а й українцями з грузинами.

 

Тому настільки глибоким і потужним є переживання з приводу «геополітичної катастрофи» не лише еліти, а й значної частини російського суспільства. На їхню навіть не думку, а відчуття, Горбачов вчинив не «по-русски», дозволивши іншим жити, як вони хочуть. І не «русским человеком» виявив себе Єльцин, підписавши Біловезькі угоди.

 

А от сусідові в борщ нассяти й у харчо плюнути – це саме те, це «по-русски».

 

І тому, хоч би як складалася ситуація в російській економіці, хоч би яке соціальне напруження виникало, у розпорядженні влади завжди буде останній резерв, який може бути названий незавершеністю формування «русской» нації, відсутністю в неї внутрішнього скріплення, що замінюється зовнішньою агресією. Мілітаризм і агресивність іманентні нинішньому політичному режиму, й саме тому він є адекватним стану «русского недообщества» й «русской недонации». Нинішня політична еліта перешкоджає і перешкоджатиме «русскому» націогенезу. Адже це еліта нереалізованої держави несформованої нації, національно-державний розвиток для неї смертельно небезпечний. І вона не пошкодує зусиль, аби його не допустити.

 

А для того, щоб цей розвиток йшов природним шляхом, особливих зусиль не треба. Достатньо залишити зовнішній світ у спокої й не надто заважати самостійному внутрішньому облаштуванню власного народу. Власне, це і є модернізація, що абсолютно не можлива без ведення Росією адекватної зовнішньої політики.

 

Відповідальність за ситуацію, що склалася, лежить на російській інтелігенції, яка після 1991 року так і не зрозуміла, що потрібне вироблення нової ідентичності, інтелектуальне й моральне надзусилля, подібне до німецького після Другої світової війни. І передусім це стосується ставлення до України.

 

Збігнєв Бжезінський абсолютно правильно зауважив, що без підпорядкування України Москві відтворення колишньої імперії буде пародійним. Очевидна також історична роль проголошення Україною незалежності у відповідь на путч ДКНС і підтвердження цього рішення на референдумі, результати якого й зумовили підсумки Біловезької угоди.

 

На жаль, меншу увагу привертає ставлення росіян до українського й не лише до українського суверенітету. Зараз можна говорити про доктрину Путіна, що прийшла на зміну доктрині Брежнєва. Вона, як і брежнєвська, ніде й ніколи не формулювалася, але реконструюється за рішеннями, що приймаються на її основі. Ця доктрина передбачає неповноцінний суверенітет держав, що виросли з колишніх союзних республік, та існування певного пострадянського простору, на якому Росія покликана домінувати, обмежуючи самостійність нових держав, що історично й географічно мають мало спільного.

 

Ірраціональність і історична неадекватність цієї доктрини очевидна при погляді на відмінності в політичній культурі та національно-державному розвитку держав, що вийшли з СРСР. Три різні режими існують у Закавказзі, різні устрої центральноазіатських держав і Казахстану, три східнослов'янські країни, які розглядалися не одним лише Солженіциним як ядро оновленого союзу, мало схожі одна на одну.

 

Вельми показовим є ставлення Росії до української євроінтеграції. Для російської влади подібна інтеграція поки зводиться до того, щоб добитися безвізового в'їзду представників політичної еліти до шенгенської зони. Вельми прикро, що євробюрократія, схоже, не розуміє, що, надавши цей привілей російському чиновництву, вона посприяє встановленню в Росії станового суспільства, бо свобода закордонних поїздок була й залишається для росіян найважливішим привілеєм, ознакою високого статусу.

 

Україна ж здобуває нову ідентичність унаслідок євроінтеграції, нову – нехай і ситуативну – політичну єдність. Повідомлення про те, що фракція Партії регіонів збирається голосувати за ратифікацію угод з ЄС, руйнує стереотипи російської політичної еліти, яка серйозно вважає ПР мало не кремлівським лобістом.

 

Конфронтація з Україно з приводу євроінтеграції, «або – або» Кремля і є тими діями, які показують, що таке доктрина Путіна. І вельми істотно, що за цими діями можна судити про самоідентифікацію російської еліти як поза- й навіть антиевропейську. «Або Росія – або Європа» означає, що вони бачать Росію поза Європою й у конфронтації з нею.

 

Доктрина Путіна базується на «русской» ідентичності, що передбачає не лише право, а й обов'язок росіян нав'язувати свою модель суспільно-політичного устрою іншим народам. Зокрема, на ставленні росіян до українців. Ось останні результати серйозного й гідного довіри соціологічного опитування у викладі РІА«Новостй»:

«Опитування «Сучасна російська ідентичність: виміри, виклики, відповіді» проведене Всеросійським центром вивчення громадської думки на замовлення Міжнародного дискусійного клубу «Валдай» напередодні ювілейного, десятого, засідання клубу, що відбудеться з 16 до 19 вересня в Новгородській області й буде присвячене темі « Різноманіття Росії для сучасного світу». В опитуванні брали участь 1,6 тисячі респондентів старше 18 років з 45 регіонів і 137 населених пунктів, а також чотири фокус-групи.

 

На запитання: кого б ви могли назвати росіянином за умови, якщо він проживає в РФ багато років – 44% відповіли, що українців і білорусів.

 

Згідно з дослідженням, республіку Дагестан територією РФ вважають 41%, Чечню – 39%, Придністров'я – 37%, Абхазію – 30%, Південну Осетію й Україну – 29%.

 

56% опитаних повідомили, що Крим – це Росія». (http://rіа.ru/ vаldаісlub_tenthnniversary).

 

Ці стереотипи підтримуються багаторічною державною пропагандою, що зачіпає навіть масову культуру. У Росії абсолютною нормою вважається публічне вираження зневаги до української культури, мови, національних почуттів українців. І справа не обмежується кепкуваннями, доходить до створення образу ворога.

 

У російській політичній та інтелектуальній еліті немає поки діячів, здатних до подолання цих стереотипів. Тому перспектива російсько-українських відносин визначається не якісними змінами в російському істеблішменті, російському суспільстві й у російській ідентичності, а кількісними параметрами ступенем прояву російської агресивності по відношенню до України.

 

Дмитро ШУЩАРІН, історик, публіцист, Москва.

 

Газета «День» №166, 17 вересня 2013 року.