Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Про Михайла Гориня. Український шлях до Європи

опубліковано 10 серп. 2014 р., 10:17 Степан Гринчишин   [ оновлено 22 серп. 2014 р., 06:34 ]

Книга «Запалити свічу у пітьмі». Київ – 1994

 

Розпад СССР призвів до утворення в Європі нових держав. Західноєвропейські кола уважно приглядаються до політичних та економічних процесів, що відбуваються на околицях колишньої імперії, і виявляють певний неспокій за долю стабільности, яка може бути порушена не завжди контрольованими процесами у нових суб'єктах міжнародної політики. Ці настрої знаходять підтвердження в збройних конфліктах у Молдові, на Закавказзі, у Середній Азії. Тому деякі західноєвропейські політики схвалюють зусилля урядових чинників Росії, які прагнуть відновити імперію під новою вивіскою.

 

Яка роль молодої української держави у цих процесах? Адже досі, за півтора року незалежности, вона зуміла зберегти спокій на своїй території при складній етнічній ситуації під цілеспрямованим тиском шовіністичних кіл, які розуміють, що вихід України зі складу імперії є не тільки непоправною втратою, але змінює геополітичне становище російської держави.

 

Зовнішня політична концепція УРП спрямована на збереження територіальної цілісности України, на створення в Європі таких умов, які сприяли б недоторканости сучасних європейських кордонів.

 

Відповідно до своїх засад УРП розглядає Україну як державу,

що:

а) не є ворожою до жодної країни світу;

б) не має територіальних претензій до своїх сусідів і не визнає таких претензій до себе;

в) дружні відносини із сусідами вважає пріоритетними;

г) прагне всі міждержавні незгоди та конфлікти вирішувати політичними мирними засобами і відкидає війну та силовий тиск як спосіб досягнення успіху в політиці;

д) виступає за створення загальноєвропейської системи безпеки;

ж) проводить політику за знищення ядерної зброї у всьому світі і прагне здобути статус без'ядерної країни за умови, що процес знищення ядерної зброї охопить усі держави; конкретними заходами дає взірець такого підходу;

з) перебуває у складі СНД тимчасово, розглядає її як форму цивілізованого виходу з імперії і розуміє, що подальша участь в СНД приховує в собі небезпеку для незалежної Української держави.

 

Виступає за вихід з СНД.

 

УРП виступає за незалежну миротворчу зовнішню політику України, за дотримання норм міжнародного права, за переорієнтацію економічних зв'язків українських підприємств із Росії на європейські держави, вважаючи необхідною поступову інтеграцію України з Європою.

 

Без сумніву, значне місце в цих інтеграційних процесах ми підводимо нашому західному сусідові Польщі. У нас різне минуле. Воно позначене не тільки взаємним порозумінням, але й гострими, драматичними конфліктами. Як із ними бути? Чи зануритися в них, роздмухуючи емоції, як пригаслі вуглини, для майбутніх міждержавних пожеж?

 

Ми повинні озиратися назад. Ми повинні вивчати історію, але не як фанатики з налитими кров'ю очима, а відчуваючи відповідальність за майбутню долю двох великих європейських націй. «Могилам слід віддавати шану, – писав Роман Шпорлюк, – проте не слід робити з них дороговказів».

 

Наші традиції

Україна є невід'ємною частиною Європи, а історія України – невід'ємною частиною історії європейської цивілізації.

 

Український народ є автохтоном на своїй історичній та етнічній території. У IX сторіччі він утворив національну державу Київську Русь, якій судилося відіграти одну з визначальних ролей у європейській історії внаслідок її географічного положення як своєрідного мосту між Заходом і Сходом та дороги «з варяг» (Північ) «у греки» (Південь). Україна не раз рятувала європейську цивілізацію від навал східних кочівників, татарсько-турецької експансії та російсько-євразійських зазіхань. Українсько-руська держава завжди тяжіла до Європи. Центральна Європа та чорноморсько-середземноморський басейн були віддавна сферою геополітичних інтересів України. Вони скріплюються популярними в той час династичними шлюбними зв'язками.

 

Так, князь Ярослав Мудрий (XI ст.) видає своїх трьох дочок за європейських монархів: Анну – за французького короля Генріха І, Єлизавету – за норвезького короля Ґарольда Суворого, Анастасію – за угорського короля Андраша І. То був засіб зміцнення міждержавних взаємин.

 

Слід згадати активну європейську політику першого українського короля Данила Галицького. Цей український володар увійшов в історію як засновник могутнього Галицько-Волинського королівства в центрі Європи та натхненник спроби організувати спільний європейський хрестовий похід проти монголо-татарської орди. Тож у часи, коли московські князі переймали золотоординський досвід управління державою, українські князі не лише орієнтувалися на Європу, але й впливали на середньоєвропейську політику.

 

У період перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського (яке по суті було українсько-литовським) та Речі Посполитої українська культура була невіддільна від європейського лона. Процес самоідентифікації української нації і створення козацької держави у формі християнської демократичної республіки поглиблює європейські тенденції в житті українського суспільства.

 

Наші полковники і гетьмани здобувають європейську освіту в кращих університетах Італії, Франції, Польщі.

 

Гетьман Богдан Хмельницький вільно володів турецькою, татарською, польською, латинською, російською мовами. Гетьман Іван Мазепа вільно розмовляв французькою, італійською, польською та латинською мовами, про що з захопленням згадує французький дипломат Жан Балюз: «Я розмовляв із господарем України польською та латинською мовами, сам бачив у нього газети французькі та голландські».

 

Ці контакти України на міждержавному, культурному та освітньому рівнях далеко не вичерпуються згаданими прикладами.

 

Характерною особливістю міжнародної політики України є намагання створювати могутні міждержавні коаліції, зокрема українсько-шведські союзи Б. Хмельницького з Карлом X та Івана Мазепи з Карлом XII.

 

Дуже цікаві в тому відношенні Гадяцькі статті гетьмана Івана Виговського, згідно з якими мала утворитися коаліційна Річ Посполита у складі Великого Князівства Литовського, Польської Речі Посполитої та Руського Князівства. У середині XIX ст. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське Товариство, знамените такими славними іменами, як Тарас Шевченко, Микола Костомаров та Микола Гулак. Вони програмували ідею слов'янського Союзу, до якого входили б українці, поляки, чехи, словаки, болгари, серби та росіяни. А один із кирило-мефодіївців Георгій Андрузький розробляв концепцію Слов'янських Сполучених Штатів з участю України, Польщі, Литви, Молдавії, Румунії, Латвії, Сербії, Болгарії, Дону, але без Росії. І навіть після поневолення України російською імперією в 1920 році український письменник Микола Хвильовий проголошує сокровенне прагнення українців: «Геть від Москви! Назад до психологічної Європи!». Цей афоризм став нашим гаслом упродовж XX сторіччя. Адже історія переконує: усі визвольні українські рухи були спрямовані на Європу, а всі антидержавні – зорієнтовані на Москву.

 

Україна і Європа. Проблеми та варіанти їх розв'язання

Після проголошення незалежности Україна одержала унікальний шанс повернутися в європейську цивілізацію. І цей напрямок у розвитку її зовнішньополітичної діяльности визначається як суб'єктивним бажанням громадян України (90 % населення висловили свою волю на референдумі 1 грудня 1991 року), так і об'єктивними геополітичними факторами. Однак ми свідомі того, що відновлення Україною свого членства у політичній, економічній та культурній спільноті є не механічним актом, а доволі тривалим процесом, який, цілком можливо, матиме декілька етапів.

 

Вступ до основних європейських структур – справа не сьогоднішнього дня. Ми розглядаємо його як перспективу, наближення якої залежатиме від досягнення конкурентноздатности наших товарів і послуг, конвертованости наших грошових знаків, наближення до європейського рівня нашої інфраструктури.

 

Зате ми не маємо серйозних перешкод до вступу галузевих структур України в ідентичні європейські організації. Тут концепція «дев'яти Європ» може бути частково реалізована в науковій, культурній, військовій сферах, в окремих ділянках політичної, економічної та іншої діяльности.

 

Таке диференційоване входження України в коло європейських держав вимагає концепції українського шляху до Європи. До недавнього часу ми покладали великі надії на Вишеградський трикутник. Але після розпаду Чехо-Словаччини подальша доля Вишеградського тепер уже чотирикутника стоїть під знаком запитання.

 

Більш перспективною нам видається «Балто-Чорноморська дуга». Вона знаходить підтримку серед політичних кіл України. Ця ідея широко обговорювалася в польських наукових та політичних колах. Ми вважаємо, що деталізацію таких концепцій слід розпочати вже сьогодні, не гаючи часу.

 

Нині місце України в загальноєвропейському процесі зафіксовано повноправним членством у Нараді з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), статусом спеціально запрошеного гостя у Раді Європи (Україна вже брала в ній участь у цій ролі), асоційованим членом НАТО, Парламентської Асамблеї.

 

Проте слід визнати, що це входження не дає достатніх гарантій національної безпеки України. Адже Росія, будучи теж асоційованим членом, неодноразово висувала територіальні претензії до України. А не так давно група російських десантників учинила провокаційний напад на український ракетний пункт ППО. І це викликає занепокоєння не лише в Україні. З досвіду знаємо, що після чергового загарбання Росією українських земель наступав і черговий поділ Польщі. Так було у XVIII та XX сторіччях.

 

Утрата Україною незалежносте фатально відбилася б на долі всієї Європи, не тільки Польщі. Могутня держава від Курильських островів до Карпат гранітною скелею нависла б знову над Європою. І її роль у європейській співдружності нагадувала б слона в сучасному малогабаритному помешканні, з відродженням гострих конфліктів, локальних військових сутичок та анексій.

 

Тому незалежна українська держава не тільки гарант виживання нашого народу. Вона може стати вагомим фактором політичної стабільности в Європі.

 

Утворивши союз із державами Балтії, з Польщею, Білоруссю, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Україна сприятиме виникненню в Європі сили, яка зрівноважить Схід і Захід. Таке розв'язання проблеми Схід – Захід мало б також визначальний вплив на формування демократичних антиімперських настроїв правлячої верхівки Росії та всього російського народу, створило б нормальні умови для добросусідських стосунків між двома східноєвропейськими народами, між Україною і Росією.

 

На жаль, саме цієї специфіки не враховують деякі європейські та американські політичні кола, штовхаючи Україну в російську орбіту і навіть намагаючись приторочити її до московського сідла. Тим самим розпалюються проімперські настрої серед широких верств громадськости Росії.

 

У зв'язку з цим слід уважніше вивчати ідею створення НАТО-БІС, запропоновану міністром закордонних справ п. Скубішевським, яка могла б стати додатковою гарантією безпеки центральноєвропейських держав. У такій ситуації Росія змушена була б відмовитися від ідеї «збирання земель» і поширення свого нового впливу на колишніх сателітів, від звичної практики силового тиску при вирішенні міжнародних питань.

 

Отже, ми вважаємо, що інтеграція в Європу могла б пройти через проміжний етап – утворення організаційної структури, яка об'єднає європейські посткомуністичні країни. Ця політична коаліція середніх і невеликих країн Центральної та Східної Європи стане в такому разі третім полюсом європейської політики і врівноважить два існуючі.

 

Цей підхід суперечить прагненню Росії інтегрувати Україну в рамках СНД, що було б кроком від Європи. Східна орієнтація України призведе до втрати національної ідентичности, залишків європейської ментальности і як результат – ліквідації української держави з усіма наслідками для Європи.

 

Східна орієнтація є вкрай небезпечною для української економіки. Адже невибагливий всепоглинаючий ринок Росії і СНД закріпить застарілі технології й ускладнить вихід на світовий чи європейський ринок.

 

Тож цими міркуваннями і пояснюється наше прагнення сильної незалежної держави, орієнтованої на Захід, не як самоцілі, а як єдино можливого виходу України на європейський шлях розвитку і повернення в лоно європейської цивілізації після виборсання з тенет євразійської ідеї та комуністичного різновиду деспотії.

 

Я хотів би ще раз наголосити на тому, що успішне входження України в європейські структури можливе лише за умов щирих добросусідських стосунків з Польщею, які значною мірою залежать під державної політики щодо національних меншин в обох країнах. Тут не може бути подвійної гри, відкритих чи прихованих великосяжних шовіністичних планів. Ефективність нашого співробітництва прямо пропорційна державній політиці щодо національних меншин. Думаю, було б фатальною помилкою обох держав, якби Україні довелося шукати союзників на Заході, оминаючи Польщу. Це стало б ще одною драмою для України і трагедією для Польщі.

 

Історія нарешті мусить зробити нас мудрими. Україна повертається в Європу, стає повноправним членом європейських структур, гарантом стабільности і процвітання Європи – таке наше глибоке переконання, яке УРП буде реалізовувати у своїй практичній діяльності.