Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Правда про російсько-українську війну (автор: Дещинський Леонтій)

опубліковано 15 лист. 2013 р., 11:45 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 лист. 2013 р., 12:31 ]

З перших днів після повалення російського самодержавства в Україні розгорнувся масовий рух за державний суверенітет. 3 – 4 березня 1917 р. в Києві було організовано Українську Центральну Раду (УЦР), яка об’єднала представників головних українських партій, зокрема Української парті і соціялістів-революціонерів (УПСР), Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП),Української партії соціял-федералістів (УПСФ), а також багатьох безпартійних прибічників українського національно-державного відродження.

 

У Центральній Раді були прибічники автономії України в складі Росії і прибічники негайного проголошення державної незалежности. Провід УНР в особі М.Грушевського та В.Винниченка, всупереч об’єктивним процесам, дотримувався федералістичної концепції української державности. Серед співзасновників Центральної Ради був і „самостійник“ Микола Міхновський. Між автономістами й самостійниками точилася постійна боротьба, яка знижувала загальний потенціял українського національного руху.

 

У перших трьох універсалах УЦР про незалежність не йдеться. Зокрема, в першому з них наголошувалося: „Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має сам порядкувати своїм життям“.

 

Про автономію йшлося і в ІІ Універсалі. Навіть у листопаді 1917 р., коли в Росії владу захопили більшовики і на теренах колишньої імперії постав цілий ряд молодих національних держав, лідери УЦР не зважилися проголосити і очолити самостійну українську державу. Навпаки, своїм III Універсалом від 20 листопада 1917 р. УЦР проголосила утворення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії, якої насправді вже не існувало. Це, на жаль, мало фатальні наслідки для української державности.

 

Більшовики, захопивши владу в Росії, відразу взялися за насадження тоталітарного режиму. УНР, як демократична держава із законно обраним народним урядом, ставала їм на перешкоді. Її існування навіть у федеративному єднанні з Росією не давало жодної можливости більшовикам утвердити на території колишньої імперії свою диктатуру, яка б забезпечувала їм абсолютну і безконтрольну владу. Це все вело до зіткнення двох протилежних сил.

 

Формальний федеративний зв’язок з Росією в цій боротьбі, що почалася між УНР і більшовицьким Раднаркомом, надавав їй суто внутрішнього характеру, як суперечки між різними політичними угрупованнями однієї країни. Це утруднювало саму організацію боротьби, оскільки юридично не давало підстав вважати її на міжнародній арені міждержавним конфліктом і надати ззовні допомогу Україні в цій нерівній боротьбі.

 

Та коли 16 грудня 1917 р. більшовицька Росія оголосила війну Україні, чад імперського запаморочення у головах окремих лідерів УЦР почав вивітрюватися і вони усвідомили свою місію перед українським народом і стали на ґрунт національної державности.

 

Працюючи в російських військових архівах, в архівах України, Білорусії і Польщі, ми побачили якою підступною і злочинною була політика більшовиків до національно-визвольного руху українців. Про це свідчить наказ більшовицького головнокомандувача прапорщика М.Криленка від 10 грудня 1917 р., тобто за тиждень до офіційного оголошення більшовицьким Раднаркомом війни УНР. У наказі зазначалося: „Беручи до уваги, що формування національних полків визнається невід’ємними правами кожної нації, які населяють територію Російської Республіки, формування національних полків може мати місце лише за умови проведення в їх внутрішньому устрої тих же принципів, на яких перебудовується в останній час російська революційна армія“.

 

Враховуючи те, що український військовий рух у російській армії був наймасовіший і найбільш організований, стає очевидним, що цей наказ спрямовувався, передусім, проти нього. Адже в колишній царській армії у 1917 р.

нараховувалось понад 2,5 млн. українців, які вже в березні-квітні почали організовуватися в окремі українські частини. Для координації своєї діяльности вони об’єднувалися в полкові ради, складалися з 10 – 12 осіб і були постійно діючими органами в діючій армії. Українізація російської армії набрала широкого розмаху і восени 1917 р. в українізованих військових частинах нараховувалося понад 1 млн. українців. Однак, через безвідповідальність тогочасного державного керівництва, їх навіть не внесли в реєстр. Тому більшовицький Раднарком робив усе, щоб нейтралізувати українізовані частини, в яких він вбачав реальну військову силу, спроможну виступити на оборону УНР.

 

Між тим під боком самого Петрограда і в самому місті в той період перебувало в українізованих частинах понад 250 тис. солдатів, які вкрай вороже зустріли повідомлення про більшовицьку агресію проти України. Лише на Північному і в частинах Західного фронту налічувалось 960 тис. українців.

 

Провід Центральної Ради не вжив відповідних заходів і не дав належної оцінки тоді, коли стало відомо, що 10 грудня за підписом Леніна і Троцького було відправлено спеціяльну телеграму на ім’я більшовицького головнокомандувача М.Криленка в Могильов про недопущення відправлення ешелонів з українізованими військовими частинами з Північного, Західного фронтів, Балтійського флоту, а також з Петрограда, Москви, Самари та інших міст, які вирушали потягами в Україну для створення власних Збройних сил і участи у відсічі більшовицької агресії.

 

На виконання цієї телеграми створено спеціяльні транспортні військові підрозділи на чолі з ревкомами, які були наділені правами військових трибуналів. Саме вони з 15 до 25 грудня 1917 р. заарештували і в лісі за 500 м біля станції Орша розстріляли понад 26 тис., а в лісі за 400 м від станції Рославль – близько 17 тис. українських солдатів. Такий самий злочин було скоєно і на вугільній станції в Харкові, де трибунали ревкомів відправили на той світ понад 10 тис. українських командирів, старшин і солдатів.

 

На місці розстрілів, як ми довідалися із розповідей місцевих білорусів Орші, було встановлено хрести, які пізніше знищили більшовики, а на ровах, в яких знаходяться тіла розстріляних, поріс ліс. Крім цього, як стало нам відомо, Криленко видав ще два таємні накази: перший передбачав відправлення солдатів-українців дрібними партіями по 50 - 100 осіб зі ст. Орша нібито в Україну окружними шляхами, а другий – стосувався їхнього повного роззброєння.

 

Довідавшись про це, українці 1-го стрілецького Фінського полку (1700 осіб піхоти і 400 кінноти) під проводом сотника Пустовійта утворили гайдамацький курінь і таки пробилися з-під Орші в Україну, де й взяли участь в обороні Києва від більшовицької навали. Українському полку Кошового Костя Гордієнка також пощастило прорватися крізь більшовицькі загони в Україну і під командою полковника В.Петрова вступити в бій з більшовиками під Києвом.

 

23 грудня 1917 р. більшовики знову на станції Рославль учинили розправу над українськими військовими, які їхали в Україну. Більшовицькі загони оточили і обстріляли цей ешелон, підірвали колію, роззброїли солдатів-українців, заарештували і розстріляли українських офіцерів, а поранених добили прикладами. Всі українські частини, які прибували на станцію, більшовицькі ревкоми відправляли в глибину Росії, де їх роззброювали. Солдати-українці, яким з великими труднощами вдалося добратися до Києва, розповідали про варварську поведінку червоноармійців.

 

Такою ж була доля українізованих частин XII армії Північного фронту, які 15 грудня 1917 р. вирушили з-під Ревеля на оборону України. На станції Рогачев ешелон оточили і роззброїли, а солдатів-українців посадили до потягів і відправили до більшовицької ставки в Могильов. Тут їм запропонували вступити до червоноармійських загонів, а після відмови кинули до в’язниці Орла і Курська.

 

Ленін і Троцький слали директиви частинам на Південно-Західний і Румунський фронти, щоб вони включились у боротьбу проти УЦР і її місцевих органів влади. Виконуючи ці директиви, на Південно-Західний фронт було спрямовано уповноважену ЦК більшовицької партії Е.Бош, яка прибула в 48-й окремий важкий артилерійський дивізіон (командир – більшовик М.Коковихін), який нараховував понад 1500 солдатів і офіцерів і близько 980 одиниць техніки. Цей дивізіон належав до складу 32-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту. Виконуючи вказівку партії, Е.Бош і М.Коковихін посадили солдатів і командирів дивізіону в залізничні вагони на ст. Броди і Радзивилів і спрямували на боротьбу проти УЦР із заходу. Однак командувач 1-го українського корпусу генерал П.Скоропадський оточив їх на ст. Шепетівка і Козятин, роззброїв, видав на три дні сухі пайки і спрямував у Росію. Після того, як вони перетнули кордон з Україною, більшовики їх озброїли і відправили на боротьбу проти Кубанської Республіки, де вони під керівництвом Е.Бош знищили понад 1 млн. українців, зокрема й дітей, жінок, старих.

 

Вивчаючи досі маловідомі сторінки української національної революції, сучасні лідери нації і держави мають над чим задуматися, щоб уникнути аналогічних помилок. Мусимо засвоїти трагічні уроки минулого, пам’ятаючи передусім про єдність нації і надійний захист від прихованої, а часом і відкритої московської агресії. Адже розплачуватися доведеться надто дорогою ціною, як це вже було в нашій історії.

 

Леонтій ДЕЩИНСЬКИЙ, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії ВО України.