Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Повоєнний Львів. (Автор: Патер Іван)

опубліковано 28 вер. 2014 р., 01:00 Степан Гринчишин   [ оновлено 25 жовт. 2014 р., 09:36 ]

Повоєнна історія Львова складна і суперечлива. З надією чекали львів'яни вигнання німецьких окупантів. З острахом – приходу більшовиків, які ще "за перших совітів" показали, на які злочини здатний тоталітарний режим. І хоча чимало людей сподівалися, що радянська влада "змінилася на краще", такі ілюзії поділяли не всі. Тим більше, що з перших днів "другого визволення" почалися грабежі, депортації, необґрунтовані арешти. В найближчих околицях Львова продовжували вести збройну боротьбу групи вояків УПА, в самому місті діяло підпілля. Звичайно, населення було зацікавлене у відбудові промисловості і комунального господарства (1).

 

Але ця відбудова з перших же днів велася таким чином, щоб підпорядкувати економіку "загальносоюзним інтересам", побудувати "економічну базу" тоталітарного режиму. Такій меті служили і урядові директиви, в яких обов'язково йшлося не лише про елементарні відбудовчі акції, але й про насадження радянської системи. Це, зокрема, постанови "Про відбудову і розвиток промисловості, транспорту і міського господарства м. Львова" (13 грудня 1944 р. ДКО СРСР і 13 квітня 1945 р. РНК СРСР), а також "Про заходи по розвитку республіканської та місцевої промисловості м. Львова" (10 січня 1945 р. РНК УРСР). Відповідно до цих постанов передбачалося до кінця 1945 р. пустити в дію 157 заводів і фабрик, збільшити випуск продукції на існуючих підприємствах та створити цілком нові для міста галузі, зокрема в машинобудівній промисловості – виробництво автомобілів, велосипедів, електроламп, радіоапаратури. Планувалось побудувати нові газопроводи, збільшити потужність електростанції, а також відкрити підприємства металообробної, легкої, будівельної, скляної, харчової, поліграфічної та інших галузей промисловості (2).

 

На відбудову промисловості і комунального господарства міста у 1945 р. було виділено 80,8 млн. крб., а згідно із статистичними даними міськплану на червень 1945 р. у Львові налічувалося 283 одиниці підприємств різних галузей промисловості, на яких працювали 14,7 тис. чоловік (3).

 

Провідною галуззю промисловості стало машинобудування. Кількість заводів цієї галузі зросла з 6 до 13, тут працювали понад 500 чоловік, а їх продукція становила більше як третину всієї продукції міста. Це були електрорадіотехнічні, приладобудівні, вантажнотранспортні та автомобільні підприємства. Всі новозбудовані підприємства були обладнані найсучаснішим устаткуванням, вивезеним з Німеччини. Однак майже всі підприємства західного регіону, в т. ч. і Львова, забезпечувалися відповідними деталями централізовано, що позбавляло їх самостійності і повністю узалежнювало від союзного відомства.

 

Радикальні перетворення вимагали значної кількості кадрів висококваліфікованих інженерно-технічних працівників та робітників. Гостра потреба у кваліфікованих кадрах зумовлювалася насамперед аграрно-сировинним характером економіки Західної України. На початок 1945 р. промисловості регіону бракувало 100 тис. кваліфікованих робітників, внаслідок чого на 1 грудня того ж року у Львові простоювало 40,9% обладнання (4). Становище ускладнювалося й тим, що у переважній більшості ІТП і кваліфіковані робітники були поляки.

 

Ще у серпні 1944 р. начальник управління НКВД по Львівській області полковник Волощенко у спецдонесенні секретарю Львівського обкому КП(б)У Грушецькому про політичні настрої польського населення Львова підкреслював, що у своїх висловлюваннях поляки заявляють про чисто польський характер міста і сподіваються, що радянський уряд ніколи не включить Галичину до складу України. Якщо це станеться, знову будуть арешти і заслання у Росію і тоді вся польська інтелігенція виїде зі Львова до Варшави і Кракова. "Мають місце міркування про те, – зазначалося у спецдонесенні, – що поки цей уряд (польський емігрантський у Лондоні – І. П.) обговорює і приймає рішення, то радянські війська визволять всю Польщу і тоді поляки не матимуть ніякого права пред'явити будь-які вимоги у справі встановлення порядку в країні, а Радянський Союз, що захоче, те й зробить" (5).

 

Після підписання 9 вересня 1944 р. між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення угоди про обмін населенням (в офіційних договорах це називалося добровільним переселенням) поляки виїжджали до своєї країни. Так, у Львові 1945 р. працювали 18 тис. робітників, з яких 10 тисяч (56%) зголосилися на виїзд до Польщі (6).

 

До Львова спрямовувались спеціалісти з різних кінців СРСР. За три перші післявоєнні роки на підприємства міста прибули 2 тис. інженерів і техніків та 13,8 тис. робітників.

 

Радикальні зміни у промисловості міста відбувалися в рамках сталінської адміністративно-командної, недемократичної системи, яка всі свої негативні та злочинні риси переносила на новий структурний елемент – західний регіон. Звідси й ті аномалії, що мали місце у плануванні й кадровій політиці в промисловості Львова. Не завжди також враховувалася історична специфіка й наявність робочої сили. Без перебільшення можна стверджувати, що не всі новобудови були потрібні саме у Львові. До того ж скерування кадрів зі Сходу України, інших республік проводилося авторитарно, що спричинялося до їх великої плинності, породжувало у прибулих упереджене ставлення й зверхність до місцевих жителів.

 

Водночас місцевих жителів спеціально вербували на роботу на шахти Донбасу, а сотні робітників, які закінчили школи фабрично-заводського навчання, скеровувалися на підприємства Російської Федерації, Азербайджану та інших республік. Отже, вже в післявоєнні роки центр тримав курс на розчинення соціально-економічного і національного потенціалу західного регіону у загальносоюзному комплексі (7).

 

У місті почали відновлювати свою діяльність установи охорони здоров'я. Вже на середину 1945 р. у Львові працювало сім лікарень, пологовий будинок, будинок матері і дитини, 13 поліклінік, п'ять диспансерів, шість амбулаторій, 21 фельдшерський пункт, станція швидкої медичної допомоги, шість дитячих і жіночих консультацій, чотири дитячі поліклініки, дитяча лікарня.

 

У 1944-1945 рр. відбудовувались заклади народної освіти, наукові і мистецькі установи. Згідно з інформацією львівського міськвно за цей період відроджено 60 шкіл, які займали 47 шкільних будинків і в яких навчалися 18000 учнів, а у наступному році навчанням мало бути охоплено 19787 учнів (8).

 

З вересня 1944 р. почався навчальний рік у Львівському університеті ім. І. Франка, політехнічному, медичному, зооветеринарному, торговому педагогічному, вчительському інститутах і консерваторії. Наприкінці 1944 р. на базі лісотехнічного факультету політехнічного інституту був створений Львівський державний лісотехнічний інститут, а на початку 1945 р. з Харкова до Львова переведені Український поліграфічний інститут і технологічний інститут будівельних матеріалів, який у 1950 р. був об'єднаний з політехнічним. Були утворені також інститути: сільськогосподарський, прикладного і декоративного мистецтва, фізичного виховання.

 

Значна увага приділялася середнім спеціальним навчальним закладам, яких у Львові 1945 р. було 27 і в яких навчалися 2600 учнів.

 

До середини 1945 р. розпочали свою роботу п'ять державних театрів, в т. ч. і переведений восени 1944 р. із Запоріжжя театр ім. М. Заньковецької, хорова капела "Трембіта", філармонія, симфонічний оркестр, працювало 19 кінотеатрів, два Будинки культури, 15 клубів, міська і чотири районні бібліотеки (9).

 

До середини серпня 1944 р. у Львові поновили свою роботу філії академічних установ, які були створені ще у 1940 р. (історії України, археології, економіки, літератури, мовознавства, етнографії). У 1945 р. до них приєдналися ще шість відділів академічних інститутів: математики, геології, енергетики, ботаніки та ін. До Львова приїхали відомі вчені із східних областей, а також з наукових центрів з-поза України. Це, зокрема геофізик, академік В. Сельський, члени-кореспонденти Академії наук – П. Погребняк (лісівник), А. Попов (ботанік), Б. Інєденко (математик), професори В. Порфір'єв, К. Карандєєв, А. Назаренко, Є. Назаренко, О. Харкевич. У наукових установах почали працювати академіки М. Возняк, В. Щурат, Ф. Колесса, професори І. Крип'якевич, І. Свєнціцький, старші наукові співробітники Л. Гумецька, А. Генсьорський, В. Огоновський, О. Роздольський, М. Смішко, О. Степанів, Я. Ярема та інші. В 1951 р. на базі існуючих установ Львівської філії АН УРСР було створено Інститут суспільних наук, Інститут геології корисних копалин, Інститут машинознавства та автоматики, Інститут агробіології (10).

 

В 1944-1945 рр., незважаючи на відповідні обмеження в тематиці, ідейно-художніх і матеріальних засобах на обласних, республіканських і всесоюзних виставках демонстрували свої твори О. Кульчицька, О. Курилас, С. Гебус-Баранецька, А. Манастирський, Л. Левицький, Г. Смольський, інші відомі львівські митці. У Львівській консерваторії працювали відомі музиканти і композитори В. Барвінський, М. Колесса, С Людкевич, Р. Сімович, С. Крушельницька, В. Шухевич, Ю. Крих та інші. На відповідному художньому рівні прагнули триматися письменники, які у 1945 р. заснували літературно-художній журнал "Радянський Львів".

 

Однак авторитарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя Львова все більше зміцнювалася, апогею досягла культоманія. У всіх ланках політичної системи – Радах: профспілкових і громадських організаціях – панував формалізм, а народовладдя, по-суті, було фікцією.

 

Однією з визначальних рис політичного життя Львова була кадрова політика. Із східних областей України та інших республік до середини 1946 р. у західні області прибули 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров'я, культурно-освітніх закладів. Такий великий приплив мігрантів до західного регіону, зокрема до Львова, у повоєнний час викликав чимало проблем, що їх розв'язати за умов тоталітарного режиму було неможливо. Це стосувалося насамперед знання української мови, ненасаджування російської мови, поваги до культури місцевого населення (11). Однак в умовах посилення репресій проти українців західних областей у другій половині 40-х років такі елементарні вимоги не бралися до уваги. Навіть у тезах проекту рішення ЦК КП(б)У (1947 р.) про стан ідейно-політичного виховання інтелігенції м. Львова й області відзначалися очевидні порушення національної політики, зокрема у мовному питанні: "Незадоволення певної частини інтелігенції (йдеться насамперед про місцеву інтелігенцію – І. П.) викликають такі факти, як викладання в багатьох вузах ряду дисциплін (як правило, суспільних наук) російською мовою, поширення вивісок, прейскурантів з російським текстом" (12).

 

На керівну партійну, радянську, комсомольську і профспілкову роботу часто скеровувалися або малограмотні особи, або випадкові люди, що крім сталінської школи "керівництва", не мали ніякої систематичної освіти.

 

Типовим представником такого партійного керівника був тодійшній секретар Львівського обкому КП(б)У І. С. Грушецький, який зробив кар'єру в кінці 30-х років, коли багато номенклатурних працівників було репресовано. Пройшовши шлях від комнезаму селян через районний рівень, Дніпропетровський облвиконком і обком партії, Станіславський, Чернівецький обкоми КП(б)У, він на початку 1944 р. був призначений секретарем Львівського обкому. Диплом про вишу освіту Грушецький отримав лише у 1957 p., будучи першим секретарем Волинського обкому партії (закінчив заочно ВПШ при ЦК КПРС).

 

Брак освіти такі керівники компенсували своєю непохитною твердістю у проведенні "генеральної лінії", глибокою впевненістю (вірніше самовпевненістю) у своїй "історичній правоті" та безпомильності (13).

 

Недовіра до місцевого населення була визначальною рисою сталінської кадрової політики у західних областях України. І хоч понад 30 місцевих жителів, серед яких були такі відомі люди як Ірина Вільде, Філарет Колеса, Семен Стефаник, входили до депутатського корпусу Верховної Ради СРСР і УРСР, реальної влади і впливу на ті чи інші події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну партійну, радянську і культурно-освітню роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але висувалися вони здебільшого на другорядні посади – на рівні району або села. Наприклад, 1946 р. з 15120 номенклатурних посад в обкомах партії Західної України місцеві працівники обіймали лише 1832 (12,1%). В 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної партійної організації тільки 10% становили вихідці з місцевого населення (14). Такою була ситуація у всіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України й Львова.

 

Таким чином, керівники різних рівнів, що прибули зі сходу, не завжди обізнані з місцевими особливостями, допускалися серйозних помилок й прорахунків, зловживань, адміністрування, порушення законів і прав людини, упереджено ставилися до місцевих кадрів, штучно розмежували українців на "східняків" і "західняків".

 

Всі методи сталінського керівництва без вагань переносилися на сфери науки, культури й освіти. За українською інтелігенцією був встановлений суворий нагляд органів НКВД.

 

У цілком таємному спецдонесенні партійному керівництву області про політичні настрої серед української інтелігенції Львова начальник управління НКВД 30 жовтня 1944 р. доповідав: "За останній час про політичні настрої серед української інтелігенції міста Львова отримано нові агентурні відомості. Найбільш активно у вузьких колах інтелігенції дискутується питання про те, до якої міри змінився політичний лад радянської держави, яке її внутрішнє становище, коли кінець війні і т. д." Далі наводяться висловлювання окремих викладачів вузів і наукових працівників, але найбільше місця у спецдонесенні присвячено критичним висловам про більшовицький режим професора І. Крип'якевича і мистецтвознавця Михайла Драґана. Зокрема підкреслюється, що інтелігенція вороже ставиться до радянського ладу, що "радянська система державності зганьблена і ніскільки не змінилася, а набула лише іншої замаскованої форми" (15).

 

Згущувалися хмари і над польською інтелігенцією. У січні 1945 р. було репресовано 24 польських науковців Львівського політехнічного інституту. "Серед більшості частини інтелігенції, яка знає про це, – зазначалося в інформації управління НКВД, – тяжкий пригнічений настрій" (16).

 

Тоталітарно-репресивна машина проти українства Львова все більше розкручувалася. У зв'язку із виступом проф. І. Свєнціцького на нараді художників Львова 15 жовтня 1945 р., у якому він критикував партійні органи за погане забезпечення митців міста найнеобхіднішими засобами існування, відразу ж 22 жовтня 1945 р. була прийнята відповідна постанова Львівського обкому КП(б)У. В ній, зокрема, підкреслювалося: "Виступ Свєнціцького був політично-шкідливим і провокаційним, він відбив настрій політично відсталої і реакційної частини інтелігенції, зв'язаної з рештками українсько-німецьких націоналістів" (17).

 

Становище у Львові та й на всіх західноукраїнських землях щоразу змінювалося. Під ногами "нових визволителів" горіла земля. У зв'язку з цим у жовтні 1946 р. Політбюро ЦК КП(б)У приймає спеціальне рішення "Про заходи щодо посилення масово-політичної та ідеологічної роботи в західних областях країни". Спеціальною "бригадою ЦК" був підготовлений критичний матеріал у вигляді "Доповідної записки про стан ідеологічної роботи в партійній організації Львівської області" та "Доповідної записки про кадри професорсько-викладацького складу кафедр суспільних наук і якість викладання у Львівських вузах".

 

У цих документах зазначалося: "Нема необхідності доказувати, що у Львові особливого значення набуває питання викриття ворожих ідей, що мають вплив серед деякої частини населення і особливо інтелігенції. Особливої гостроти набуває питання боротьби проти буржуазно-націоналістичної концепції так званої історичної школи Грушевського... Діяльність Грушевського тісно пов'язана з м. Львів. Тут він працював як професор Львівського університету і як голова Українського Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. А звідси вплив Грушевського на ідейне формування інтелігенції Львова свого часу був дуже великим" (18).

 

Цілком вірно підкреслює відомий український історик Я. Дашкевич, що "справа не в Грушевському та його школі, їх історичних працях, а в тому, що треба було закреслити об'єктивну історію України, закрити правду про минуле української нації, підсовуючи замість цього сфальсифікований сурогат" (19). Однак львівські партійні ідеологи своїм головним завданням в справі "перевиховання" української інтелігенції вважали боротьбу проти концепції історії України М. Грушевського та його послідовників. Почалася тривала кампанія проти "ідеологічних збочень" багатьох діячів науки і культури. Щодо них застосовувалися найбрутальніші та найогидніші методи й засоби сталінського режиму. Тут можна згадати М. Возняка, І. Крип'якевича, М. Кордубу, М. Рудницького та інших національно свідомих інтелігентів, які жили й працювали за власними переконаннями і не могли прийняти чужої ідеології. Відомих вчених, митців просто примушували привселюдно каятися, зізнаватися в неіснуючих гріхах, відмовлятися від своїх творчих здобутків.

 

У 1949 р. під гаслом боротьби зі школою М. Грушевського розгромили і ліквідували існуючі у Львові відділи академічних установ, більшість співробітників звільнили з роботи, а "найнебезпечніших" – І. Крип'якевича, І. Карпинця, В. Огоновського, Олену Степанів, Я. Ярему відправили до Києва в "почесне заслання". Мав виїхати й М. Возняк, але його врятувало звання академіка. М. Кордуба помер 2 травня 1947 р., О. Терлецький та І. Шпитковський були усунуті від викладацької роботи (20).

 

З кожним днем поповнювалися списки неблагонадійних. Наприклад, І. Вільде звинуватили у спотворенні радянської дійсності, А. Шмигельського – в ідеологічних збоченнях. Звинувачувалися і композитори В. Барвінський, М. Колесса, Р. Сімович. З членів СПУ були виключені П. Карманський і М. Рудницький.

 

Для ідеологічного обґрунтування небачених перед тим нагінок та переслідувань західноукраїнської інтелігенції працівники НКВД-МДБ докладно вивчали її політичні настрої, реакції на ті чи інші заходи радянської влади. Арешти і звільнення з роботи інтелігенції, по-суті, стали звичайним явищем.

 

У Львівському університеті з вересня 1947 по квітень 1948 рр. було звільнено як політично неблагонадійних 37 професорів, доцентів та асистентів (деяких з них вислано на Сибір (21)).

 

У 1948 p. HKBД заарештувало і вивезло у Воркуту відомого композитора і педагога, директора Львівської консерваторії ім. М. Лисенка Василя Барвінського з дружиною Наталею. Там він пробув до 1953 p., повернувшись до Львова важко хворим (22).

 

Нелегка доля спіткала сім'ю доцента кафедри державного права Олександра Надраги, якого разом з дружиною Теодозією, сином Богданом і донькою Оленкою депортували в Анжеро-Судженськ Кемеровської області. Разом з ними відбували заслання інші знані українські родини: завідувача кафедри української мови ЛДУ Петра Коструби з дружиною, старшого викладача кафедри фольклору ЛДУ Михайла Скорика з дружиною і сином Мирославом (тепер відомим українським композитором), Володимира Зубрицького – сина відомого етнографа Михайла Зубрицького та багато інших.

 

Вивозили на Сибір не тільки «політично неблогодійних», а й звичайних українців – жителів міста. Для цього давались вказівки, спеціальні рознарядки вищестоячих партійних і радянських органів з Москви і Києва. Так відповідно до однієї з таких вказівок в ніч з 20 на 21 жовтня 1947 року зі Львова було виселено і відправлено на заслання 287 сімей, а з області – 5231 сім’ю в кількості 15774 осіб. Для проведення цих ганебних акцій у села області було послано 19 тис. чоловік «партийно-советского и комсомольского актива», 952 вантажні автомашини, а по м. Львову – близько 1000 чол. І 249 автомашин (24).

 

Нова хвиля репресій проти львівської інтелігенції продовжилася в листопаді 1949 p., після вбивства Я. Галана. З вузів Львова за політичними мотивами було звільнено 53 викладачів (25). Наприкінці 1949 р. з тих же причин з Львівської академічної бібліотеки звільнили з роботи 22 працівників (26).

 

Крім того, за даними управління МДБ Львівської області, у 12 вузах, технікумах і школах міста вважалися політично неблагонадійними 343 чоловіки професорсько-викладацького складу, 1176 студентів і учнів. В академічних установах, мистецьких організаціях і Спілці письменників до цієї категорії відносилося 253 чоловіки.

 

Тоді ж, у жовтні – листопаді 1949 р. у вузах і технікумах Львова було заарештовано 103 чоловіки, серед яких були викладачі, інженерно-технічні працівники, студенти та учні (27). Згідно з даними органів держбезпеки у Львові протягом 1950-1951 p. було виявлено і ліквідовано 8 молодіжних організацій і груп, заарештовано 82 студентів вищих навчальних закладів (28).

 

Сумною сторінкою повоєнного Львова стало нищення його пам'яток історії та культури. Так, в ніч з 26 на 27 квітня 1946 р. на територію архівного сховища філії Центрального державного історичного архіву при Бернардинському монастирі ввірвалася група слухачів окружних курсів кухарів Прикарпатського округу і знищила ряд цінних історичних документів. Було знищено грамоти польських королів і руських князів та інших документів періоду 1357-1800 p. (усього – 326 документів) (29).

 

Однак рішучих заходів щодо покарання злодіїв не було вжито. 13 серпня 1946 р. у доповідній записці управління МВС (саме цьому міністерству підпорядковувалися архіви) по Львівській області зазначалося, що "прокуратура Львівського гарнізону провела лише попереднє розслідування, віднеслася до винуватців... ліберально, й ніхто з них досі не засуджений... Більше того, слідчий... – майор Боровський, – відряджений в інше місце, і справу, що її він вів з даного питання, лишив незавершеною, невідомо, куди подів речові докази... і невідомо, куди подів протоколи допиту... винуватців. Отже, справа знаходиться у такому стані, що потрібно проводити нове слідство" (30).

 

Великої шкоди мистецьким, науковим, архітектурним цінностям Львова завдавало грубе адміністрування в галузі культури. Сюди скеровувалися з інших регіонів художники, скульптори, літератори нібито для "зміцнення" місцевих творчих сил, а насправді йшлося про знищення культурних цінностей і надбань українського народу.

 

Так, 1952 р. у Львівському музеї українського мистецтва були вилучені з експозицій та фондів, а потім без відома директора професора І. Свєнціцького вивезені і по-варварському знищені "ідеологічно шкідливі" понад 2 тис. творів живопису, скульптури, графіки, рідкісні книги. Це були твори О. Архипенка, М. Бойчука, О. Кульчицької, О. Куриласа, О. Новаківського. П. Холодного та ін. Доля багатьох творів ще й донині невідома (31).

 

19 березня 1952 р. тодішній заступник директора музею з наукової роботи Любчик доповідав міському партійному керівництву: "Ранее находившиеся в экспозиции картины националистического характера и портреты деятелей униатской церкви из экспозиции сняты и выделены в спецфонд...

 

Кроме спецфондов художественных произведений, комиссией под моим представительством проверены библиотечные фонды, из которых изъята вся буржуазно-националистическая литература в количество 4,5 т. томов и передана в спецфонд Академии наук в июле 1951 года" (32).

 

Таким чином, грубе адміністрування, некомпетентність, організаційне втручання у творчі процеси нанесли непоправної шкоди українській культурі.

 

Справжнім злочином проти мільйонів українців, страшною наругою над їхніми духовними потребами стала організована сталінським режимом ліквідація Української греко-католицької церкви, яка від XVIII ст. "перетворилася в духовний оплот українства, захисний щит від ополячення, з одного боку, й обрусіння, з другого" (33).

 

Тому й не дивно, що з приходом "других визволителів" почався наступ на греко-католицьку церкву, що була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом і виступала духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях. До встановлення радянської влади в Західній Україні греко-католицька церква складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, серед греко-католиків було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів (34). Загалом церква об'єднувала понад 5 млн. віруючих.

 

Смерть митрополита А. Шептицького 1 листопада 1944 р. послужила сигналом до кампанії проти церкви. Його наступником став довголітній ректор Богословської Академії у Львові о. д-р Йосиф Сліпий, висвячений 1941 р. на єпископа, відомий як науковець і педагог, людина, яка практично не займалася політикою (35).

 

У грудні 1944 р. митрополит Сліпий вислав до Москви делегацію на чолі з архимандритом Климентієм Шептицьким у складі службовця консисторії Івана Котова та ієромонаха Германа Буджинського. Вона проінформувала представників радянської влади про стан справ у церкві, ознайомила з відозвою митрополита "До духовенства і віруючих", передала у фонд Червоного Хреста 100 тис. крб. на оборону країни. На запитання делегації, чи дозволяється греко-католицький церкві вільне богослужіння в межах Радянського Союзу, було сказано: "Так".

 

11 квітня 1945 р. були заарештовані всі українські греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим: Н. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Лятишевський, а пізніше і Й. Коциловський і Г. Лакота. Всім їм було запропоновано "добровільно" перейти на московське православ'я, від чого вони відмовились (36).

 

Розуміючи, що ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до СРСР у світі й буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові бодай якогось правового оформлення.

 

За прямою вказівкою Сталіна органами безпеки 15 березня 1945 р. була підготовлена інструкція про ліквідацію греко-католицької церкви. У ній передбачалося створити Львівсько-Тернопільську православну єпархію, проводити місіонерську діяльність, надати православній єпархії греко-католицький кафедральний собор у Львові, зміцнити Почаївську православну лавру, випустити спеціальне звернення Російської православної церкви (РПЦ) до духовенства і віруючих греко-католицької церкви, організувати всередині її ініціативну групу, що мала проголосити розрив з Ватиканом і закликати греко-католицьке духовенство перейти на православ'я. На цій інструкції Сталін написав: "Згоден".

 

Одночасно формувалася громадська думка про ліквідацію греко-католицької церкви на місцях. Так, публікацію 8 квітня 1945 р. статті В. Росовича (Галана) "З хрестом чи ножем", зазначалося у повідомленні органів держбезпеки УРСР, "духовенство, інтелігенція та інші верстви населення пов'язують з наступною ліквідацією уніатської церкви і возз'єднанням з православною" (37).

 

Владні структури всіляко прагнули посилити вплив РПЦ в Україні. Пропонувалося, зокрема, видавати церковний календар Московської патріархії українською мовою. У листі до М. Хрущова від 20 травня 1945 р. нарком держбезпеки УРСР Савченко просив санкціонувати таке видання. "Як відомо, – писав Савченко, – до моменту арешту єпископату греко-католицької уніатської церкви, у всі часи останніми видавався церковний календар для уніатського духовенства і віруючих уніатів, який друкувався українською мовою і розходився у великій кількості.

 

З метою створення необхідного впливу екзархату російської православної церкви на Україні, а тим більше в даний час, коли проводяться заходи по ліквідації уніатської церкви і возз'єднання останньої з православ'ям, вважав би за необхідне видавати церковний календар українською мовою" (38).

 

28 травня 1945 р. у Львові не без допомоги відповідних органів виникла "ініціативна група" для з'єднання греко-католицької церкви з православною. До її складу входили: Г. Костельник – о. доктор філософії, настоятель Преображенської церкви у Львові, о. доктор М. Мельник – парох містечка Нижанковичі і генеральний вікарій Перемиської єпархії та о. А. Пельвецький – парох м. Копичинці, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії. Вони заявили, що прагнуть перевести греко-католицьку церкву "зі стану анархії в стан консолідації" для перетворення її в православну церкву". Тоді ж члени "ініціативної групи" звернулися з листом до Раднаркому УРСР з проханням про її затвердження, в якому також писали: "Ми маємо повне довір'я до Радянської влади. Для думаючих ясно, що уніатська церква в цих нових наших умовах державного й народного життя являється як історичний пережиток" (39). Це звернення "ініативної групи" було ніщо інакше, як "навмисне затягування петлі довкола шиї своєї жертви" (40).

 

18 червня 1945 р. львівські "ініціативники" отримали листа за підписом П. Ходченка, уповноваженого Ради в справах РПЦ при РНК УРСР: "За вказівками Раднаркому УРСР, у відповідь на Вашу декларативну заяву від 28. 5. 45 p., повідомляю Вас:

 

1. Ініціативна група по возз'єднанню греко-католицької церкви з руською православною церквою санкціонується в Вашому складі як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган, якому надається право керувати в повному обсязі існуючої греко-католицької парафії в західних областях України і переводити справу возз'єднання зазначених парафій з руською православною церквою.

 

2. Ініціативна група по возз'єднанню греко-католицької церкви з православною церквою має право погоджувати надалі всі правові питання в справі керівництва греко-католицькими парафіями і возз'єднання їх з православною церквою з Уповноваженим Раднаркому в справах руської православної церкви при РНК УРСР і відповідно в областях – з місцевими уповноваженими.

 

3. По мірі переведення обліку деканів парафій і монастирів греко-католицької церкви, ініціативна група має надсилати до Уповноваженого в справах руської православної церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятелів монастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції ініціативної групи греко-католицької церкви по возз'єднанню з православною церквою" (41).

 

Такими були підвалини тієї штучної і злочинної будівлі.

 

Доповідаючи про хід ліквідації греко-католицької церкви М. Хрущову, секретар Львівського обкому партії Грушецький писав, що "ініціативна група" на чолі з Костельником в кінці липня 1945 р. почала проводити наради зі священиками, на які він виїжджає з представником відділу культів при РНК УРСР, внаслідок чого 156 священиків дали згоду перейти на православ'я. Далі повідомлялося про арешти окремих священиків, які відмовилися прийняти православ'я (42).

 

Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів, його провели священнослужителі РПЦ о. А. Пельвецький і о. д-р М. Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а днем раніше перейшли на православ'я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.

 

8-10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, на якому були присутні 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. На соборі під натиском НКВДС була "скасована" Берестейська унія, проголошено "возз'єднання Української греко-католицької церкви з православ'ям і повернення назад до матірної руської церкви". Греко-католицька церква офіційно перестала існувати.

 

Головною метою цієї акції було повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, що найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, а також терором зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з НКВД і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. Після собору до духовенства було вислано відозву із закликом приєднатися до нової церкви. Священики, які не хотіли підписати "повернення", відразу потрапляли в енкаведистські катівні. За кілька місяців після собору понад 1400 священиків, які не прийняли православ'я, і 800 монахів та монахинь було заслано на Сибір, а 200 розстріляно (43). 10336 шкіл (народних, середніх і вищих), 41 організація, 38 одиниць преси, 35 видавництв греко-католицької були ліквідовані більшовицьким режимом (44).

 

Греко-католицька церква переслідувалася офіційно, більшовики часто грабували і закривали храми, розганяли людей з богослужінь, нищили ікони, публічно знущалися з релігійних почуттів українського народу. Церква довгий час була у катакомбах. Львівський собор 1946 р. назавжди залишиться актом брутального насильства над сумлінням українців Західної України.

 

Таким чином, незважаючи на відповідні досягнення у розвитку промисловості, медицини, науки, у повоєнному Львові укріпилася авторитарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя, запроваджувалися ті ж порядки, що панували у сталінській імперії.

 

Як і в довоєнний час, радянський режим знову почав масові арешти, вбивства і вивезення на Сибір українського населення. У Львові проводилися нагінки і репресії серед інтелігенції, студентів, насильно насаджувалася русифікація. Діяльність ОУН-УПА при сильній підтримці населення була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню тоталітарного режиму в краї. Але найганебнішим актом брутального насильства над духовними потребами українців була ліквідація Української греко-католицької церкви. Ідеологічна, соціально-культурна ситуація у Львові середини 40-х – початку 50-х років негативно вплинула на літературно-мистецьке життя, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.

 

Література

1. Історія Львова. – Київ, 1984. – С. 265.

2. Історія Львова в документах і матеріалах. – Київ, 1986. – С. 235-241.

3. Там само. – С. 244.

4. Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО). – Ф. П-3. – Оп. 1. – Спр. 470. – Арк. 12.

5.Там само. – Спр. 68. –Арк. 84-87.

6. Там само. – Спр. 249. – Арк. 26.

7. Історія України. – Львів, 1996. – С. 329.

8. Історія Львова в документах і матеріалах. – С. 329.

9. Історія Львова. – С. 267-268.

10. Культурне життя в Україні (західні землі). Документи і матеріали. Т. 1. 1939- 1953. – Київ, 1995. – С. 655.

11. Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. – Київ, 1990. – С. 50.

12. Центральний державний архів громадських організацій України (далі – ЦДА-ГОУ). – Ф. 1. – Оп. 70. – Спр. 824. – Арк. 5.

13. Рубльов О. С, Черненко Ю. А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції.-Київ, 1994. – С. 214-215.

14. Історія України. – С. 330.

15. ДАЛО. – Ф. П 3. – Оп. 1. – Спр. 69. – Арк. 93-94.

16. Там само. – Спр. 239. – Арк. 3.

17. Рубльов О. С, Черненко Ю. А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. – С. 51.

18. Рубльов О. С, Черненко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції. – С. 215-216.

19. Докладніше про це див.: Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його школою у Львівському університеті за радянських часів // Михайло Грушевський і львівська історична школа: Матеріали конференції. Львів, 24-25 жовтня 1994 р. – Львів, 1995. – С. 32-94.

20. Там само. – С. 67-68.

21. Культурне життя. – Т. 1. – С. 27.

22. Літопис нескореної України. – Львів, 1993. – С. 430-434.

23. Там само. – С. 577-585.

24. ДАЛО. – Ф. П 3. – Оп. 2. – Спр. 116. – Арк. 96-102.

25. Культурне життя. – Т. 1. – С. 28.

26. Там само. – С. 630-632.

27. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 70. – Спр. 1842. – Арк. 12-14.

28. Трофимович В. Підпільні студентські організації і групи Львова в 40-50-х роках XX ст. // Львів. Історія - населення - культура: Українсько-польська наукова конференція: Тези доповідей та повідомлень. – Львів, 1994. – С. 50.

29. ДАЛО. – Ф.П3. – Оп. 1. – Спр. 485. – Арк. 140-141.

30. Рубльов О. С., Черненко Ю. А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. – С. 56.

31. Культурне життя. – Т. 1. – С. 29.

32. ДАЛО. – Ф. П 3. – Oп. 1. – Спр. 733. – Арк. 4-5.

33. Паславський І. Між Сходом і Заходом: Греко-католицька церква як феномен української національної культури // Дзвін. – 1990. – №10. – С. 106.

34. Літопис нескореної України. – С. 309.

35. Нагаєвський І., О. Католицька церква в минулому і сучасному України. -[Б. м. ], 1950. – С. 59.

36. Большевицький церковний собор у Львові 1946 року.-Нью-Йорк, 1952. - С 7.
37. Культурне життя. – Т. 1. – С. 262.

38. ЦДАГОУ – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 1639. – Арк. 1.

39. Большевицький церковний собор... – С. 10.

40. Там само. – С. 23.

41. Культурне життя. – Т. 1. – С. 279.

42. ЦДАГОУ. – Ф. 1. – Оп. 23. – Спр. 1639. – Арк. 103-113.

43. Історія України. – С. 332.

44. Українська католицька церква. – Торонто; Балтимор, 1985. – Т. 2. – С. 50.