Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Потрібен закон про державну мову. (Автор: Шпіцер Василь)

опубліковано 17 черв. 2015 р., 12:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 7 лип. 2015 р., 11:37 ]

В Україні була, є і завжди буде

лише одна державна мова – українська

Петро Порошенко

 

Приємно чути такі слова від Президента України. Віриться у його щирість і любов до українства. Не можна не віддати йому належне і за ухвалені Верховною Радою та затверджені Президентом закони про декомунізацію, котрі засуджують комуністичний режим, дають дозвіл на відкриття архівів радянських спецслужб, визнають УПА й інші організації борцями за незалежність України. Хоча щодо мови, то попри гарні слова бачимо, що продовжує діяти антиукраїнський закон "Про засади державної мовної політики", міністри і депутати замість державної мови часто вживають російську (зважили б хоча на те, що сьогодні це мова підлого, жорстокого, смертельного ворога України і не забивали нею інформаційний простір), телебачення перенасичене російською російськомовною кінопродукцією, музичні теле- і радіоканали "женуть" російську попсу, відповіді на вуличних опитуваннях та коментарі спеціалістів зазвичай теж російськомовні. То ж чи діє конституційна норма про державний статус української мови, чи припиниться неприкрите зросійщення нашого суспільства, чи стане Верховна Рада УКРАЇНИ україномовною, чи знайдуть, нарешті, україномовного міністра внутрішніх справ?

 

 

Помісь не найкращих русинів, які не змогли підшукати собі гідного місця на батьківщині-Русі і подалися у північно-східні нетрі країни Моксель, з тамтешніми угро-фінськими племенами дала жахливий результат – виплодився захланний, ненаситний, войовничий, брехливий покруч, що пізніше почав називати себе російською нацією. Оці виродки чомусь відкинули своє азійське походження, а вкрали нашу історію і переконують світ та самих себе, що належать до слов’ян і є спадкоємцями Київської Русі. Проте росіяни – екс-московити – не можуть почувати себе повноцінною нацією, допоки існує Україна і найголовніший виразник нашого народу – українська мова. Їхні аргументи щодо древньоруського походження і тисячолітньої історії Росії розсипаються на дрібний пил навіть при поверховому дослідженні більш-менш незаангажованими ученими. Тому вже майже чотириста років отой гібрид (недаром москалята придумали й гібридну війну), що претендує не лише на слов'янсько-руське походження, але й на ролю Третього Риму, робить все для того, щоб погубити нашу мову, а значить, і українську націю. Ось лише деякі з відомих указів про нищення української мови.

 

Російський цар Михайло Романов ще у 1627 році наказав зібрати і спалити усі книги українського друку. Після Переяслава цар Олексій наказав спалити всі примірники надрукованого в Україні "Учительського Євангелія". У 1693 році Московський патріарх написав лист до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Далі послідував його наказ: "В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было". Петро ІІ зобов'язав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. Імператриця Анна Іванівна запровадила російську мову в діловодстві на території України і заборонила навчання в школах українською мовою. Катерина ІІ заборонила викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії, наказала по всіх церквах імперії правити службу божу російською мовою.

 

1863 році появився валуєвський циркуляр про заборону видання підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої "не было, нет и быть не может". Згодом Олександр ІІ видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані "малоросійським наріччям", друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. Також вказувалося про зобов'язання прийняти як загальне правило, щоб в Україні призначалися вчителі московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Росію. На відкритті пам'ятника Івану Котляревському у 1903 році заборонили промови українською мовою. Хвалений деким "реформатор", російський націонал-шовініст, прем'єр-міністр Столипін у 1910 році наказав закрити усі українські культурні товариства, видавництва, заборонив читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби. Заборонили навіть відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка.

 

Оцю страхітливу, аморальну, богопротивну боротьбу проти української, Богом даної нашому народові мови, продовжили російські комуно-більшовики та їхні прихвосні інших національностей, серед них й малороси-українці. Після завоювання Української Народної Республіки промосковські шовіністи почали запеклу боротьбу проти відродження української мови й українських традицій. Голова більшовицького українського уряду болгарин Раковський вороже ставився до української мови й українську націю називав "вигадкою інтеліґентів", зокрема він заявив: "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства". Були проведені арешти українських науковців і духовенства і замінено їх російськомовними діячами, до війни знищили й арештували 80 % української інтеліґенції, безвісти пропало майже три сотні українських письменників. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України – на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.

 

Потім запровадили обов'язкове вивчення в школах російської мови. Щодо вивчення української в російськомовних школах, то це віддавалося на вибір батьків (останніх наполегливо переконували, що українська мова неперспективна і тому недоцільно перевантажувати дітей вивченням зайвих предметів). У 1958 році Верховна Рада УРСР ухвалила постанову про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Хто протестував проти неприкритого зросійщення, був заарештований і засуджений (Богдан та Михайло Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук, А. Здоровий та ін.).

 

Насилля проти української мови продовжувалося: 1970 рік – наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою, масовий перехід на викладання російською мовою у вищих навчальних закладах; 1971 рік – зміна статуту КПРС, де російську мову записано мовою партії і відтепер всі наради, збори конференції, партійні і громадські заходи ведуться виключно російською мовою; 1978 рік – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках” (т. зв. “Брежнєвський циркуляр”), “рекомендувалося” ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок – українські дитячі садки практично зникли), провадити російською мовою позакласну й позашкільну роботу; 1983 рік – Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (так званий “Андроповський указ”); 1984 рік – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову, початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).

 

Навіть оця невеличка частина антиукраїнських репресій, що подана вище, вимагає відновлення справедливості якщо не "вражою злою кров'ю", то хоча б демократичним шляхом, приймаючи відповідні закони, які змогли б нівелювати все те насаджене нашому народові московське паскудство. Однак, коли в часи перебудови Товариство української мови ім. Т. Шевченка разом з іншими патріотичними громадськими організаціями почало домагатися повернути українській мові насильно забрані у неї права, значна частина інородців, а з ними і перевертні-українці запротестували, бо цим, мовляв, порушуються права російськомовних громадян України.

 

Того, що робилося триста років супроти української мови, вони якось не помічали, а тут раптом стали великими "борцями" за права людини. До речі, коли у 90-х роках новообрана демократична влада Львова почала наводити порядок в школах, ті ж "борці" звинуватили нас, що ми закриваємо російськомовні класи. Хоча до того якось ніхто не говорив про комуно-більшовицьку нерівність, коли в українських класах навчалося по 45 учнів, а в російських (наповнених до того ж дітьми байдужих українців) – по 20-22 учні. Таким чином, все антиукраїнське підтримувалося владою, комуно-прислужниками, п'ятою та шостою колонами або попросту замовчувалося, а найменші спроби українців захистити себе викликали негайний супротив. Були й такі, котрі говорили, висловлюючись по-галицьки: "Так сі стало. Най вже так буде". Таких, до речі, бачимо та чуємо й сьогодні, хоч би і на львівському телебаченні.

 

А нам би треба брати приклад з євреїв – майже дві тисячі років їхня Богом дана давньоєврейська мова іврит не була розмовною у цього народу, залишаючись лише мовою богослужіння. Та коли відродилася держава Ізраїль, іврит став державною мовою і зараз нею розмовляють вісім мільйонів чоловік. Відродження івриту стало невід'ємною складовою розбудови Ізраїлю та утвердження сіонізму (єврейський націоналізм). До цього долучилися багато ентузіастів, серед яких виділявся Еліезер Бен-Єгуда. Коли у нього народився син, він попросив дружину розмовляти з ним тільки івритом, щоб той став першим в новій історії, для кого іврит буде рідною мовою. Бен-Єгуда писав: "Якщо можна відновити мову, якою перестали говорити, і зробити її розмовною, такою, що виражає все, що хоче сказати хоча б одна людина, то безумовно таку мову можна зробити розмовною мовою і для всього суспільства". Завершу цей абзац сумним жартом: коли ми не діждались "Вашингтона з новим і праведним законом", то може "діждемось-таки колись" українського Бен-Єгуду, який відродить українську мову і зробить її насправді державною.

 

Все ж надзвичайно активний цілеспрямований пресинг ТУМ ім. Т. Шевченка примусив українську комуністичну владу прийняти у жовтні 1989 року закон «Про мови в Українській РСР». Просвітяни тоді критикували деякі положення цього закону, хоча, якщо подивитися на сьогоднішню мовну ситуацію, то він був зовсім непоганий:

 

Стаття 2. Відповідно до Конституції державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

 

Стаття 6. Службові особи державних, партійних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків.

 

Стаття 9. Організація виконання Закону Української РСР про мови в Українській РСР покладається на Раду Міністрів Української РСР. Контроль за виконанням цього Закону покладається на Ради народних депутатів Української РСР.

 

Стаття 11. В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова.

 

Стаття 15. Мовою з'їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова.

 

Стаття 17. В Українській РСР у всіх сферах обслуговування громадян вживається українська або інша мова, прийнятна для сторін.

 

Стаття 26. В Українській РСР виховання в дитячих дошкільних установах, в тому числі в дитячих будинках, ведеться українською мовою.

 

Стаття 27. В Українській РСР навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах ведеться українською мовою. Вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов є обов'язковим.

 

Стаття 28. В Українській РСР навчальна і виховна робота в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою. 

 

Стаття 33. В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.

 

Стаття 35. Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладеним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.

 

Важливою у цьому законі є стаття 9, яка зобов'язує Раду Міністрів Української РСР (в незалежній Україні – Кабінет Міністрів) організувати виконання Закону про мови, а контроль за виконанням цього Закону покладає на Раду народних депутатів Української РСР (в незалежній Україні – на Верховну Раду).

 

Як бачимо, українська мова тут визнана державною і закон вимагає застосовувати її абсолютно у всіх сферах життєдіяльності – діловодстві, з'їздах, сесіях, сфері обслуговування, дошкільних установах, школах, спеціальних навчальних закладах, засобах масової інформації, рекламі. Щоправда, стаття 3 закону про мови говорить: "В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови". Прошу звернути увагу – не замість української, а поряд з українською мовою і проживаючих не більше 10 % (як у нині діючому законі), а понад половину.

 

Реально місць "проживання більшості громадян інших національностей" в Україні не так уже й багато. За даними перепису 2001 року навіть у великих містах південного сходу України проживає більшість українців: Луганськ – 58 % (росіян – 39 %), Херсон – 76 % (20), Миколаїв – 73 % (23), Запоріжжя – 70 % (25), Одеса – 62 % (29), Харків – 63 % (33), Дніпропетровськ – 73 % (24). А що вже говорити про Київ – 82 % (13) чи Львів – 88 % (9)? Лише у Донецьку маємо мінімальну перевагу росіян – 48 % супроти 47 % українців. Щодо Криму, то тут у містах проживає більшість росіян, але й немало українців: у Сімферополі – 21,26 % (кримських татар 7 %), у Судаку – 19,4 % (9,8), у Ялті 27,6 %, у Севастополі 22,38 %.

 

Тому впровадження державної української мови не повинно було б викликати жодних проблем. До того ж Україна незабаром стала незалежною і державність української мови була затверджена у Конституції України:


Стаття 10. Державною мовою в Україні є українська мова.

 

Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

 

Стаття 12. Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

 

В конституції чітко вказано, що держава зобов'язана сприяти насамперед розвиткові української нації (нарешті, після багатосотлітнього гноблення, здавалося, з'явився промінчик надії), а також корінних народів (кримських татар, караїмів, кримчаків) і національних меншин України, найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, роми та інші (всього понад 100 націй). Очевидно, найменше мовного захисту потребують росіяни, поляки, угорці, румуни, бо у них є повноцінні держави, де ці мови панують і немає загрози їхнього зникнення.

 

Здавалось би, нарешті, коли Україна стала незалежною, будуть відмінені всі злочинні укази проти української мови і для повної історичної гармонії будуть видані укази проти поширення російської мови на території нашої держави. Однак цього не сталося, навпаки, кількість шкіл з українською мовою навчання, особливо на південно-східних теренах показує, що Закон про мови не виконувався, навіть протилежно – за часи Незалежності відбулося очевидне засилля російської мови. Малочисельні народи, мова яких може зникнути, чомусь не подавали голосу на свій захист, зате російські шовіністи та їхні українські хохлуї кинулися в непримиренний бій за подальше нищення українського слова.

 

Свідомо чи ні, але ворогам української мови підіграли наші народні депутати – націонал-демократи, – які не тільки не зобов'язували Кабінет Міністрів виконувати статтю 9 Закону про мови, але й не виконували її самі (тобто, не контролювали). Поки круті кучмівські хлопаки розкрадали державне майно, то нашим патріотам віддали гуманітарну сферу, де вони "зуміли" угробити все, що стосується української мови, культури, кінематографу, книговидавництва, радіо, телебачення. Депутати-українофіли не вимагали (в тому числі через суд і прокуратуру) виконувати статтю 15 закону: "Мовою з’їздів, сесій, конференцій, пленумів, засідань, зборів, нарад, інших зібрань державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій в Українській РСР є українська мова", а дозволяли українофобській потолочі виступати з трибуни ВРУ російською мовою.

 

Не домагалися виконати статтю 32: "З метою широкого ознайомлення громадян республіки з досягненнями культури інших народів СРСР, а також світової культури Українська РСР забезпечує переклади українською мовою… і видання художньої, політичної, наукової і іншої літератури, а також переклади українською мовою і публічну демонстрацію фільмів та інших аудіовізуальних творів. Українська РСР забезпечує розвиток україномовного кіно і театрального мистецтва" та статтю 33: "В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова". Вони відмовлялися від таких високих і відповідальних посад як перший віце-прем’єр-міністр України і там зручно вмощувалися далекі від ідеї побудови держави Україна товариші, як генеральний директор Національної телекомпанії України і там працювали сумнівно чи українолюбні бенкендорфи, арфуші, пантелеймонови, аласанії.

 

Саме бездіяльність наших обранців, їхня безпорадність, безвідповідальність надихнули мерзенних московських наймитів повернути старі часи антиукраїнства і запровадити злочинний закон "Про засади державної мовної політики…", який значно гірший аніж той, що діяв коли ми були московською колонією. Всупереч вимогам Конституції цей закон істотно розширює використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов перевершує 10% від населення. Фактично вводиться двомовність, а враховуючи наслідки вікової русифікації, другою мовою як правило буде не караїмська, грецька чи циганська, а саме російська. Щодо південно-східної України, то там безумовно пануватиме єдина, російська мова.

 

Навіть позиція "Так сі стало. Най вже так буде" за тим законом вже не діє, а гряде подальше зросійщення українського народу. В освіту повертається норма про вибір мови за бажанням батьків. Діловодство може вестися неукраїнською мовою, посадовцям необов'язкове знання української і т. д., і т. п. Враховуючи менталітет затурканого (мабуть, сьогодні правильно буде говорити "закацапленого") кількасотлітнім рабством українця, можна з певністю прогнозувати, що якраз отих 10 % інородців будуть впроваджувати російську мову, а українці покірно це "ковтатимуть".

 

Адже за національним складом на 2001 рік в Україні проживало: українців – 77,8 %, росіян – 17,3 %, поляків – 0,3 %, євреїв – 0,2 %, німців – 0,1 %, інших – менше 0,1 %. А що маємо у Верховній Раді України? Євреї – 43 %, росіяни – 34 %, українці – 22 %, інші – 1 %. Отак малорос-совок обирає своїх представників до найвищого державного органу. Хтось може сказати, що ці дані недостовірні. Тоді погляньмо на себе з іншої сторони.

 

В Одесі, де проживає більшість українців (62 %) першим демократичним міським головою був обраний Леонід Чернега – достойний чоловік, добрий фахівець, з яким я мав приємність спілкуватися в часи свого головування у Львові. Далі ж одесити-українці чомусь обирали собі на посаду мера таких "єдинокровних братів": Едуарда Гурвіца, за правління котрого було встановлено пам'ятник "вторій", що "доконала" нашу Україну; комуніста Миколу Білоблоцького; злочинця, який скривався від українського правосуддя в Росії, Руслана Боделана; знову Е. Гурвіца; потім активного українофоба, який за словами Юрія Андруховича "космополітичне місто перетворює на російське захолустя", Олексія Костусєва.

 

Те ж можна сказати й про Харків, у якому нараховується 63 % українців: Кушнарьов, Шумілкін, Добкін, Кернес. На останніх виборах міського голови Харкова перші два місця посіли такі "українці" як Кернес та Аваков.

 

У столиці мешкає 82 % українців, які тупо поміняли професійного будівельника, розумну, працьовиту людину, українця Олександра Омельченка на паяца Черновецького, причому останнього обирали двічі, поки він врешті-решт не наплював на них і виїхав собі кудись за кордон. Кияни "облизалися" й обрали В. Кличка, який хрестить свою племінницю у церкві Московського патріархату, церкві, котра благословляє промосковську бидлоту воювати проти України і вбивати наших дітей, церкві, керівник котрої не захотів вшанувати наших воїнів у Верховній Раді вставанням.

 

Я розумію і поважаю тих людей, які бережуть материнську мову, в тому числі й російську. Але не розумію, чому інші національні меншини, які вже чверть століття мешкають в державі Україна, де українська мова є державною, так тримаються російської мови, а не вивчають українську. Що, дотепер сидить в їхніх головах  імперське твердження, що українська мова непрестижна і нею розмовляють лише люди нижчого ґатунку? І це після того зла, що російська імперія вчинила проти інородців. Насамперед маю на увазі кримських татар, поляків, євреїв. Проста людська порядність і доброта мали б спонукати їх спокутувати свою вину і допомогти нашому народові відродитися після багатовікової антиукраїнської тиранії, до якої докладалася не лише Росія, а й представники інших народів.

 

Навіть жорстока війна, яку розпочала Росія проти України, нічого не змінила. Навпаки, під гаслом "Єдина країна" – "Единая страна" російською заговорили більше, вже й декотрі міністри, грубо порушуючи Основний закон, вживають на службі російську мову. Не бажають переходити на рідну предківську мову відомі люди (не лише спортсмени, але й визначні політики) з українськими прізвищами, що закінчуються на "…енко", "…ук", "…юк", деркачі, півні та інші птиці й звірі, назв яких немає у російській мові, а "кукурікають" мовою ворога, загарбника, російського імпер-шовініста. Здається, єдиний народний депутат Сергій Висоцький заявив, що не буде більше послуговуватися мовою ворога України. Хочеться в цьому плані сказати добре слово про таких людей як Віталій Портников, Вахтанг Кіпіані, Мустафа Наєм, Юрій Макаров, Андрій Цаплієнко.

 

Неприємно було слухати, коли недавній претендент у мери столиці, україномовний Микола Катеринчук на передачі у Шустера раз за разом перескакував на російську (чомусь жодного українського слова не видушив з себе у цей вечірдепутат, у жилах якого безумовно тече українська кров, Андрій Сенченко чи киянин Олексій Мочанов). До речі, хочу нагадати Шевелісу Шустерісу, що коли він почав працювати в Україні, то пообіцяв через два місяці вивчити українську мову і вести на ній свої передачі. Пройшло вже десять років і людина, яка володіє литовською, російською, англійською, французькою, італійською, івритом, німецькою ніяк не почне говорити українською. Що, пане Шустере, теж вважаєте нашу мову простацькою та бидляцькою, чи вам ФСБ заборонив переходити на українську? А не соромно їсти вирощений українцем хліб і разом з тим зневажати його мову? У того ж Савіка раптом категорично російськомовним став вінничанин Олексій Кучеренко, який є українцем (чи таки хохол?) і досконало володіє рідною мовою… дивина та й годі! А Шустер вже навіть до Луцька посилає російськомовну журналістку, яка вчила волиняків ординської мови. Що, не могли підшукати для цього журналістки серед україномовних?

 

Можна додати до цього списку й погребищенського малороса, теж уродженця Вінничини, Олега Рибачука, котрий проваливши роботу на посаді віце-прем'єр-міністра України з питань європейської інтеграції, чим явно не додав балів президентові В. Ющенку, в часи Януковича з розумним виглядом надавав коментарі з різних питань політичного життя. От і він 8 червня 2015 року на каналі UBR у розмові з ведучим, узбеком Іскандером Хісамовим (знову ж таки: не змогли підшукати україномовного журналіста?) так "штокав" і " какав", що довелося виключити телевізор, бо гидко було слухати. Аж проситься сказати про таких українців словами Івана Франка: "Ти, брате, любиш Русь як хліб і кусень сала". Брати-вінничани, та беріть приклад із свого земляка Володимира Гройсмана, який послуговується виключно державною мовою, а не перескакує по-рабськи туди-сюди.

 

Багатовікова імперська антиукраїнська політика породила в українському народі велику кількість зазомбованих малоросів, україноненависників, продажних промосковських рабів, від яких нереально очікувати повернення до своїх пракоренів. Ці перевертні ніколи не зрозуміють, що зречення від материнського слова – не тільки великий гріх, але й викликає глибоку зневагу у всіх, хто шанує свою націю, свою історію, свою культуру (Бо хто матір забуває,// Того Бог карає,// Чужі люде цураються,// В хату не пускають – Т. Шевченко). А для росіян вони назавжди залишаться хохлами, маланцями, бульбашами, чурками…

 

Тому для належного виконання статті 10 Конституції потрібен закон Про державну мову, де мають бути вказані сфери безумовного і виключного використання української мови. Серед них – діловодство, навчання у вищих навчальних закладах, технікумах та училищах, мова сесій рад усіх рівнів, мова державних чиновників. Абсолютно всі засоби масової інформації повинні подавати новини, вести політичні передачі, спортивні коментарі та розважальні програми державною мовою. Це ж стосується кінопродукції, реклами, наочної агітації та інших галузей. Має бути заборонено осквернення української мови суржикомовними "вєрками", придуркуватими "вітальками" та їм подібним, щедро оплачуваним ворогами українства, дебілами-малоросами. Телебачення і радіомовлення повинно 77,8 % часу вести передачі українською мовою, 17,3 % – російською і одну годину щоденно виділяти для однієї зі ста національностей, що проживають в Україні. А люди нехай собі розмовляють як їм заманеться, і це буде справедливо, а не по-імперськи – як поступала царська та більшовицька Росія.

 

Зараз підготовка закону Про державну мову має стати найголовнішим завданням "Просвіти". Необхідно сюди залучити національно-патріотичні громадські організації, партії, голів коаліційних фракцій, міністрів культури і освіти та домагатися прийняття такого закону Верховною Радою України. Впевнений у підтримці такої ініціативи і зі сторони Президента України, і зі сторони голови Верховної Ради України.

 

Львів, червень 2015 р.