Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Польські військово-силові структури у переселенських акціях 1944-1946 рр. (Автор: Марискевич Тарас)

опубліковано 27 лист. 2016 р., 06:48 Степан Гринчишин   [ оновлено 15 груд. 2016 р., 08:14 ]

 

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

 

Зроблено спробу досить ретроспективно означити етапи масової депортації українців з території Закерзоння в УРСР у 1944-1947 рр.

 

Ключові слова: переселенські акції, польські збройні формування, українська меншина, насильницькі методи.

 

На початок XX ст. у складі Польщі опинилися споконвічні українські землі: Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, на яких залишилось понад 700000 українців (Копчак С., Ромашок М. Депортація населення Польщі і Західної України у повоєнний період (1945-1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. - Івано-Франківськ - 1997.- С. 300-304)

 

Під час Другої світової війни важливим питанням, яке обговорювалося в політичних колах вищих "ешелонів" влади в Польщі, була проблема Західної України, яка у міжвоєнний період входила до складу Польщі згідно рішення Ради держав Антанти від 14.3.1923 р.

 

Основною була думка про те, що територія Галичини є невід'ємною частиною Польщі і у плани польського уряду не входило відокремлення Галичини, як і інших етнічних українських земель, від колишньої Речі Посполитої.

 

Слід також зауважити, що депортація українців відбувалася з їх етнічних українських земель, а поляків – на етнічні землі як свої, так і українців (Свинко Й. Депортація українців з Надсяння та її наслідки // Депортація українців та поляків кінця 40 - початок 50-х років. (До 50-річчя операції "Вісла") упорядник Юрій Сливка. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 1998. С. 79-80)

 

Після підписання німецько-радянського договору від 28 вересня 1939 року були окреслені зони німецької та радянської окупації колишньої Польщі. Кордон проходив по "лінії Керзона".

 

Тоді ж у Сталіна зародилася думка про переселення українців із Східних кресів Польщі на Україну. В ході війни ця ідея цілком сформувалася. 20 липня 1944 року в Москві, під пильним контролем Сталіна було утворено Польський Комітет Національного Визволення. Вже 22 липня того ж року ПКНВ оголосив Маніфест, а 27 липня оголошено днем порозуміння між Польським урядом та владними органами СРСР. Також було визнано "лінію Керзона" як східний кордон Польської держави.

 

Маючи в руках маріонетковий польський уряд Сталін планує переселення двох народів. Це було зреалізовано без зайвих суперечок, спеціальними апаратами уповноважених по евакуації з обох боків, протягом двох років з 1944 по 1946 рр. (Документы и материалы по истории Советско-польских отношений. Издательство "Наука". Москва. 1974. Том 3. - С. 213-219.)

 

Контроль за проведенням переселення було покладено на створені обома урядами виконавчі комітети, які діяли паралельно і фактично дублювали один одного. З польської сторони їх очолював Мечислав Рогальский (від початку акції до червня 1946 р.) та Юзеф Беднаж (від 15 червня 1946 р. до її закінчення) (Козловський І. Депортації українського населення з Польщі у 1944-1946 рр. // Акція "Вісла" (В контексті українсько-польських відносин XX століття). - Івано-Франківськ - 1999.-С. 31-33.)

 

Евакуація повинна була проводитися на добровільних засадах. Для переселення необхідно було бажання людей, яке передавалося у письмовій чи усній формах, а також згода на його прийняття зі сторони уряду УРСР або ПКНВ. Тим, хто виявляв бажання переїхати, надавалися певні пільги.

 

Про форсовані темпи виселення українців свідчить той факт, що вже наступного місяця після підписання угоди від 9 вересня (23-24 жовтня 1944 р.) Головний уповноважений уряду УРСР М.Підгорний провів спеціальну інструктивну нараду з цього приводу.

 

З другого боку, на темпи виселення не могли не вплинути постійні криваві напади на українські села відділів Армії Крайової та інших збройних формувань (Копчак С., Ромашок М. Депортація населення Польщі і західної України у повоєнний період (1945-1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст. - Івано-Франківськ - 1997.-С. 39.)

 

Армія Крайова замість того, щоб воювати з основними ворогами, що знищили польську державу в 1939 році – Німеччиною і Радянським Союзом, спрямували свої сили на боротьбу проти українського цивільного населення, вважаючи його основним винуватцем розвалу Другої Речі Посполитої. Таку політику Армії Крайової підігрівали, підтримували й спрямовували як Радянський Союз, так і Німеччина в боротьбі проти ОУН і УПА.

 

Так, комендант Станіславського інспекторату Армії Крайової Сандсядек попереджував своїх командирів низових підрозділів перед початком нападів на українські села, що "перед рядовими учасниками АК організацію нападів на українські села треба пояснювати як помсту за здійснення нападів бандерівських банд на польські села".

 

Напади на українські села здійснювалися за ретельно розробленим планом: включенням до складу ліквідаційного загону в якості провідника когось з поляків – жителів села, на яке намічався напад. У нічний час загін входив у село, у вікна однієї частини будинків, у яких проживали українці, закидалися гранати, а другу частину будинків запалювали. Коли жителі вибігали з палаючих хат, учасники ліквідаційного загону їх розстрілювали з автоматів і гвинтівок (Сергійчук В. Поляки на Волині  у роки Другої світової війни, (документи з українських архівів і польські публікації). Київ – 2003. –С. 475-477)

 

Як метод залякування місцевого населення перед владою, у селах, де були православні церкви, привселюдно катували, а потім страчували священиків. Нерідко їх прив'язували до хвоста коня та тягали по полю.

 

До кінця 1944 р. певна кількість українців, все ж таки, подала добровільні заяви на виїзд. Це були переважно безземельні чи малоземельні люди. Найбільше заяв було подано у Томашівському повіті. Із 40000 осіб, які проживали на цій території, 18096 подали заяви. У Грубешівському повіті таких заяв було 15154 з такої ж кількості населення. Найменше заяв було у Ярославському повіті. Однак кількість таких заяв постійно зменшувалася і на середину 1945 року цей показник впав до нуля.

 

Незважаючи на обставини, що склалися, ні Польща, ні Радянський Союз не хотіли припиняти переселення.

 

На початку 1945 року в Польщі організовуються спеціальні збройні формування, які вдаються до геноциду проти українців. Мета – прискорення переселенських процесів. У той же час Армія Крайова (АК) здійснює терористичні акації проти українців (Свинко Й., Лановик Б., Межовий край у вогні (Польсько-українські взаємини у 1944- 1947 рр.). – Тернопіль: «Воля», 2004. – С. 8-16).

 

Документи засвідчують, що 3.03.1945 р. одним із відділів АК розстріляно і замучено 365 мешканців села Павликома Березівського повіту (Misilo E. Aksja «Wisla». - Warszawa, 1993. – S.13)

 

Як згадує Марія Троян, очевидиця подій, "23 лютого 1945 року в селі щодня почали з'являтися з навколишніх польських сіл озброєні бандити в цивільному... 1 березня багато людей з дітьми перебралися жити до церкви, вона була мурована, міцна і досить велика. 3 березня у суботу люди побачили польських бандитів, які полями прямували з усіх боків до села. Люди зачинилися в церкві. Та бандити виламали бічні двері й увірвалися до середини... Отця Лемця забрали. На дворі обкрутили його колючим дротом, прив'язали коневі до хвоста і так ганяли по полю, поки жертва не скінчилася" (Свинко Й., Лановик Б., Межовий край у вогні. - С. 8-16.)

 

Але 15 січня прийшов наказ з Лондона, яким оголошувався розпуск Армії Крайової. Вояки змушені були виконати наказ "зверху". Однак солдати влилися у інші військові формування (Ferdynand Kita Kaczanowski - wspomnienia pt. "Zapasy z historic na szczeblu kompanii". Krakow 2001. (www.trzciana.pl/historia/teksty/10.htm)

 

Боротьба із українцями за те, щоб вони покинули польську землю, продовжувалася. З частини колишніх вояків Армії Крайової було утворено так зване Конспіраційне Військо Польське (КВП), яке очолив капітан Станіслав Сойчинський (Konspiracyjne Wojsko Polskie. (http://wilk.wpk.p.lodz.pl/"whatfor)

 

Загони цієї військової організації діяли на території Центрально-Східної Польщі. Метою їх діяльності була боротьба із "антидержавними елементами". Досить часто такими "елементами" були українці.

 

У лютому – квітні 1945 року військові частини "корпусу внутрішньої безпеки" спалили декілька сіл на Любачівщині. Найбільша різня була вчинена в с. Горайцю, коло Любачева, де було вбито більше 150 осіб. Ще жахливіші акції терору були вчинені у Піскоровичах, Малковичах, Явірнику Руському та інших селах Закерзоння. У відповідь УПА нищили пости "міліції обивательської" (Ярославщина і Засання. 1931-1947. Історико-мемуарний збірник. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1986. - С. 615.)

 

З вересня 1945 р. на територію південно-східної Польщі було спрямовано три дивізії (3, 8 і 9) Війська Польського (ВП), основним завданням яких було відселити українське населення з 50 кілометрової прикордонної смуги на територію УРСР. Підтвердженням цього служило рішення Воєводського комітету безпеки в Жешові, який наказав виділити 2/3 особового складу полків для акції переселення.

 

Для виселення українців були задіяні всі силові структури комуністичної Польщі – Військо Польське (ВП), "Міліція обивательска" (МО), "Ужонд Безпеченьства Публічнєго" (УБП), "Охотніча Резерва Міліції Обивательськей" (ОРМО), "Баталіоне Хлопське" (БХ).

 

Активно проявили себе Національна Організація Військова (НОВ), Національні Збройні Сили та інші.

 

У вересні 1945 року почалася ворожа пропаганда проти українців на території Польщі. З вересня 1945 року уряд Польщі, всупереч рішенню прийнятому на Варшавській конференції, направив на українські землі 3 дивізії піхоти з метою примусового вивезення українців на територію УРСР (Ліпкан А. Г. Операція "Вісла": переселення чи депортація // Воєнна історія: науково-популярний журнал № 1 за 2003 рік.)

 

Терміни переселенських акцій вже вкотре були перенесені. Спочатку до 1 травня, а кінцева дата була призначена на 15 червня 1946 року (Козловський І. Встановлення українсько-польського кордону 1941-1951 рр. Львів. – Каменяр. 1998. С. 31-32)

 

З вересня 1945 року розпочали акцію 8 і 9 піхотні дивізії ВП, 3 дивізія розпочала акцію 6 вересня того ж року. Вояки Війська Польського розпочали примусове виселення українців із Ліського, Любачівського, Перемишльського та Сяніцького повітів (Місіло Є. Акція "Вісла". Документи. Львів - Нью-Йорк. 1997. - С. 15-17.)

 

У випадку відмови українців від переселення командування військових підрозділів, задіяних в акціях, мало наказ примусово відселяти їх углиб Республіки Польща (РП), де вони мали бути розселені в польських селах по 2-3 сім'ї (Козловський І. Депортація українського населення з Польщі у 1044-1946 рр. // Акція «Вісла» (В контексті українсько-польських відносин ХХ століття). – Івано-Франківськ. -1999. – С. 36-37).

 

Важливу роль у боротьбі з насильницьким переселенням відіграли відділи УПА. УПА вела широку пропагандистську діяльність. Сприяла поверненню додому переселенців конвойованих військовими підрозділами ВП до польсько-українського кордону.

 

Реакцією польських властей на розмах діяльності УПА, спрямованої на протидію виселенню, стало створення на початку квітня 1946 року операційної групи "Жешув" під командуванням Яна Роткевича. Основу її склали 8 і 9 піхотні дивізії ВП, які мали досвід проведення акції виселення, а також 14 і 18 піхотні полки та сили прикордонних і внутрішніх військ, громадянської міліції й органів безпеки (Козловський І. Депортація українського населення з Польщі у 1044-1946 рр. // Акція «Вісла» (В контексті українсько-польських відносин ХХ століття). – Івано-Франківськ. -1999. – С. 36-37).

 

Оперативна група отримала завдання "надання всебічної допомоги переселенським комісіям з таким розрахунком, щоб до 1 липня 1946 року цілком переселити українське населення з повітів: Любачів, Ярослав, Перемишль, Лісько і Сянік" (Євген Місило. Акція "Вісла". Документи. Львів-Нью-Йорк. -1997. С. 15-17.)

 

Налагодивши взаємодію згаданих структур, керівництво оперативної групи "Жешув" у травні 1946 року "добилося збільшення кількості виселених на 180% у порівнянні з квітнем 1946 року" (Євген Місило. Акція "Вісла". Документи. Львів-Нью-Йорк. -1997. С. 15-17.)

 

Це видно із цифр, які надходили до керівництва. Так, 4 січня 1946 року українське керівництво було поінформоване про те, що з території Польщі переселено 83865 родин (324157 осіб). А вже станом на 2 серпня того ж року із взятих місцевими органами влади на облік 125949 українських родин (497682 особи) на територію України було переселено 122454 родини, або – 482109 осіб (Винниченко І. Україна 1920-1980-х: депортації, заслання, вислання. Київ - 1994. - С. 66.)

 

Якщо раніше, на початку переселенських акцій, у облікові списки на переселення попадали лише українські сім'ї, то з початком примусового етапу виселення українців, а особливо після початку діяльності оперативної групи "Жешув" під виселення попадали змішані сім'ї. Управління громадської безпеки в Жешові рекомендувало переселяти мішані родини, якщо батько не був поляком. Такий підхід органів влади до переселення спричинився до того, що воно набрало рис депортації (Ліпкан А. Г. Операція "Вісла": переселення чи депортація // Воєнна історія: науково-популярний журнал № 1 за 2003 рік.)

 

Таким чином, в результаті порушення добровільних засад "евакуації" комуністичний уряд Польщі від початку 1946 р. до 15 червня 1946 р. за офіційними даними депортував 47192 родини (252422 особи). За тими ж офіційними даними станом на липень 1946 р. в південно-східних воєводствах Польщі залишалося 3239 сімей – 14325 українців, 7214 – змішаних сімей (26927 осіб). Однак в дійсності їх кількість становила близько 170000 осіб (Podlaski К. Bialorusini, Litwini, Ukraincy. Bialystok, 1990. - S. 77-78.)

 

Марія Костюк була вивезена із свого села саме на початку травня 1946 року – початок діяльності оперативної групи "Жешув". Вона про це згадує так: "... постійний терор і залякування збоку польського війська тривали упродовж усього виселення. Але з початку 1946 року вони стали аж дуже настирливими. І так тривало аж до травня місяця. То було дванадцятого травня, мені здається так, приїхало польське військо і всіх людей з села вигнали. І так нас гнали аж до самого Любачева... Як нас у травні 1946 року вивезли, кого не було вдома, хто десь втік, то за рік рівно і тих, хто лишився, вони забрали всіх у Польщу..." (Інтерв'ю Стефанії Григорівни Костюк, жительки с. Млини Ярославського повіту. Дата: 3.02.2000 // Власний архів)

 

Бачимо, що навіть тим українцям, яким вдалося уникнути депортації у другій половині 1946 року, стали жертвами ще одного злочинного акту польського уряду, так званої акції "Вісла".

 

Як підсумок, можна сказати, що організаційною частиною депортаційних акцій займалася невелика кількість чиновників. Однак до реалізації планів було задіяно абсолютно усі військові організації Польщі. Спочатку Армія Крайова проводила політику залякування щодо українського населення Польщі. Згодом, ці функції перебрало на себе Військо Польське. Активну допомогу у проведенні переселення надавали і інші військові формування, часто бандитського характеру. Однак і міліційні загони не відставали у наданні своєї допомоги. Вони сприяли виявленню українських сімей, яким вдалося якимось чином уникнути виселення, а також і мішаних родин, де один із подружжя був українцем за походженням.

 

Польський історик українського походження Євген Місило проаналізував процес переселення українців і на основі архівних даних виділив певні особливості (Misilo E. Repatriacja csy deportacja. Przesiedlenie ukraincow z Polski do USSR 1944-1946. T. 1. Dokumenty. Warszawa. 1996. S. 10-14

 

Він відзначає 4 етапи:

1-й: з 15 жовтня до кінця грудня 1944 р. За цей час було виселено 19899 українців (5035 сімей) – мешканців кількох десятків українських сіл спалених навесні і влітку 1944 р. відділами Армії Крайової і батальйонів хлопских;

 

2-й: січень 1945 р. – кінець серпня 1945 р. У цей термін було переселено 209786 українців (54609 сімей). Саме на цьому етапі виселенських акцій почав здійснюватися адміністративний тиск та тиск збоку польського підпілля, яке здійснювало збройні антиукраїнські акції, та І Корпусу Внутрішньої безпеки з метою збільшення кількості "бажаючих" виїхати до УРСР;

 

3-й: вересень – кінець грудня 1945 р. - примусове виселення з Польщі до УРСР 81806 осіб (22854 сім'ї) за допомогою 3, 8, 9 пд (піхотних дивізій) Війська Польського;

 

4-й: 1 січня – 15 червня 1946 р. примусове виселення 252422 українців (17192 сім'ї) за допомогою 3, 8, 9 пд ВП, від 5 квітня 1946 р. – оперативної групи "Жешув", яке характеризувалося зростанням темпів і брутальності.

 

Розростання активності дій польських військових загонів пояснювалося ще і тим, що зросла антипереселенська та антиурядова діяльність збройних формувань УПА. Чим активніше польська влада боролася за створення однонаціональної держави, тим активніше проявляла себе УПА.

 

Бачимо також, що згідно із класифікацією Є. Місила, на першому та другому етапах переселень евакуація проводилася силами вояків Армії Крайової та місцевими військовими підрозділами. Чинився також психологічний тиск збоку влади. Однак із втручанням у переселення Війська Польського, воно набуло характеру депортації. А з початком діяльності оперативної групи "Жешув" життя українців на східних кресах Польщі стало абсолютно нестерпним.

 

Політика польської комуністичної влади щодо українців здійснювалась відповідно до загальної концепції творення в Польщі однонаціональної держави. Планувалося досягти цього, насамперед, переселенням українців в УРСР, а пізніше, в ході акції "Вісла" – на західні і північні землі Польщі, де вони мали швидко полонізуватися. 23 квітня 1947 р. ІІолітбюро ЦК ПОРП ухвалило створити для українського населення концтабір у Явожні.

 

Оскільки Договір про переселення українців і поляків між ПНР і УРСР (після дворазового його продовження) перестав діяти, а уряд УРСР вже не хотів його продовжувати, треба було шукати інші шляхи ліквідації української меншості на території Польщі. І перші проекти переселення решти українського населення, на, так звані, "одзискане" землі (полишені німцями польські землі на Одері та у Східній Прусії, що входили до складу Німеччини) було представлено першому секретареві ЦК ПОРП В. Гомулці ще в листопаді 1946 р.

 

Уже в лютому 1947 р. заступник начальника Генерального штабу Польського війська генерал С. Моссор чітко висловився з цього приводу: "Навесні провести енергійну акцію переселення цих людей поодинокими сім'ями по цілих повернених землях, де швидко асимілюються".

 

Тому безпідставною є поширена думка, що акція "Вісла" була пов'язана з убивством віце-міністра оборони Польщі генерала К. Свєрчевського (28 березня 1947 р.). Це лише прискорило реалізацію цієї акції, бо вже наступного дня Політбюро ЦК ПОРП прийняло постанову: "Швидкими темпами переселити українців та змішані сім'ї на возз'єднані землі (перш за все до Південної Прусії), не утворюючи груп і не ближче, ніж за 100 км від кордону" (Копчак С., Романюк М. Депортація населення Польщі і Західної України у повоєнний період (1945-1947 рр.) // Українсько-польські відносини в Галичині у XX ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (21-22 листопада 1996 р.). Івано- Франківськ: Плай, 1997. -С. 39-42.)

 

Здійснюючи задумане Сталіним та створюючи однонаціональну державу, ПКНВ використовував усі можливі засоби. До проведення переселення були задіяні усі без винятку збройні формування Польщі. Використовувалася польська міліція. Шукалися поляки жителі сіл, на які планувався напад, щоб вони були провідниками. Використовувалися різні види тиску на українське населення Польщі, від адміністративного до фізичного. І як бачимо, всі ці дії були виправдані. Якщо не під час основного терміну акцій (1944-1946 рр.), то під час акції "Вісла" точно...

 

Марискевич Тарас кандидат історичних наук, доцент, Львівський національний університет імені Івана Франка