Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Польський терор на українських земляк (Автор: Киричук Юрій)

опубліковано 12 лют. 2018 р., 09:33 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 лют. 2018 р., 09:34 ]

 

В кн. «Політичний терор і тероризм в Україні»,

ХІХ-ХХ ст., ІСТОРИЧНІ НАРИСИ.

Київ. НАУКОВА ДУМКА, 2002

 

Масштаби та амплітуда державного терору в Західній Україні залежали від глобальної мети уряду II Речі Посполитої в галузі національної політики, що традиційно була спрямована на полонізацію українців.

 

Після ліквідації Західноукраїнської Народної Республіки (1919 р.) (ЗУНР) і завершення радянсько-польської війни (1920 р.) східногалицькі та західноволинські землі ввійшли до складу II Речі Посполитої. Першим кроком польської влади на окупованих територіях стало залякування українського населення. Варшаві потрібно було витравити з українських голів згадки про їхню тільки що загиблу державність. Для цього використовувались грабунки, моральні й фізичні знущання.

 

Так, у пароха с. Будзанова о. Я.Чемеринського від серпня 1919 до березня 1920 р. польська жандармерія провела 18 реквізицій і, врешті, конфіскувала з церкви скриньку з австрійськими срібними коронами. На с. Кобиловолоки польський військовий відділ наклав контрибуцію розміром 100 000 австрійських корон. 2 липня 1920 р. жовніри напали на ярмарок в містечку Делятині і відібрали у селян худобу й свині. Восени 1920 р. жандармерія розпочала масові вилучення продуктів і худоби в містечку Микуличині [1].

 

23 вересня 1920 р. у с. Рожанка Нижня було заарештовано селянина С.Михалевича. Поліцаї його по-звірячому побили, а потім на ланцюгу, як собаку, водили по селу [2].

 

Арештованих, коли гнали до тюрми в Коломиї, били колючим дротом, нагайками, прикладами гвинтівок. Ю.Цвілинюка польські жандарми роздягли догола, побили нагаями, загнали до собачої будки й наказали гавкати. Він ночував у будці, на другий день водили його на посміховисько голого по селу [3]. В деяких селах Гуцульщини карателі відрізали людям язики, вуха й носи [4].

 

У липні 1920 р. було вбито М.Шекерика (с. Голови Косівський повіт), М.Стиха (с. Чернів Рогатинський повіт), 9 вересня 1920 р. — І.Нестерюка із м. Станіслава, П.Зюбюка із с. Жаб'є; 22 серпня 1921 р. А.Марчишинця з м. Славська. В с. Грушка Товмацького повіту жовніри застрелили 17-річного хлопця Т.Кузіва, котрий пас худобу під селом [5].

 

Одночасно йшло спалення осель. В с. Жаб'є знищили понад 50 селянських господарств, в с. Головах — 16. в с. Зеленім — 6, а на цілій Гуцульщині близько -400 [6].

 

Нелюдські умови для існування були створені у таборах для полонених та інтернованих вояків Української галицької армії та Війська УНР. Так, у таборі Ялівець біля Львова українські військовополонені піддавалась систематичному побиттю, були позбавлені елементарної медичної допомоги На 400 чол. припадало 150 хворих на тиф. Загалом у концтаборах загинуло кілька тисяч українців [7].

 

Польські політичні кола повинні були демонструвати інтегральну єдність окупованих територій. Таке завдання мали виконати перепис населення 1921 р. і парламентські вибори в 1922 р.

 

Рішення уряду про проведення перепису викликало рішучий протест. У багатьох місцевостях придушення опору, за свідченням поліції, вимагало серйозних заходів «військового впливу» [8]. У Станіславському воєводстві військова сила застосовувалась для ліквідації антипереписного опору. Те ж саме відбувалось у Тернопільському воєводстві: Заліщицьке староство скаржилось, що «перепис населення... без інтервенції збройної сили не може бути проведений». З метою примусу населення до перепису збройна сила застосовувалась до мешканців багатьох гмін Кам'янко-Бузького повіту. Радехівський староста отримав у своє розпорядження кавалерійський ескадрон чисельністю 60 шабель. Були введені війська і в Бережанський повіт [9].

 

Більшість українського населення ухилялась від виборів до польського сейму й сенату, що були призначені на 5 листопада 1922 р. Саме тому 22 жовтня польський уряд прийняв рішення «про розширення компетенції військово-польових судів», а 29 жовтня керівник усіх військових сил на території округів Львова й Перемишля генерал Ю.Галлер віддав наказ про розквартирування військових частин у повітах і підпорядкування їх старостам. 5 листопада у Галичині власті провели масові превентивні арешти. За даними преси, було заарештовано кілька тисяч чоловік, у тому числі редакторів популярних українських газет [10].

 

Проведені таким чином перепис і вибори суттєво суперечили істині. Проте їхні результати почали використовуватись як вихідні при плануванні наступної низки державних, політичних та ідеологічних заходів.

 

14 березня 1923 р. за ініціативи фашистського уряду Італії Рада послів Франції, Італії, Англії і Японії, розтоптавши право українського народу на самовизначення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі [11]. Тепер будь-який протестаційний вияв українців польські власті могли кваліфікувати як державну зраду.

 

Українські політичні в'язні, як правило, піддавались жорстоким тортурам. Показовою у цьому плані є справа О.Басараб, яка свідчить про глибоке провалля, що існувало між законодавством Польщі й реальною практикою судочинства відносно арештантів-українців.

 

9 лютого 1924 р. у Львові польська поліція затримала члена Української військової організації (УВО) Ольгу Басараб. До заарештованої застосували фізичні методи дізнання. В'язні львівської тюрми «Бригідки» чули слова Ольги: «Пане, та не мучте мене» і стогін. Одна із свідків Є.Дидов стверджувала, що у в'язниці є камера для спеціальних допитів, з якої вночі і над ранок доносилися крики й стогони жінки [12]. Інший свідок заявив, що з допитів Ольга «не могла йти на власних ногах» [13]. У Львові також говорили, що нещасній вводили у ніздрі електричний струм. У ніч з 12 на 13 лютого 1924 р. її знайшли повішеною на ґратах вікна в'язничної камери № 7. Громадська думка була одностайною в тому, що поліція інсценувала самогубство [14].

 

12 лютого 1924 р. у львівській в'язниці по вул. Яховича повісилась член Комуністичної партії Західної України Ю.Барська [15].

 

Загалом у польських тюрмах дуже часто траплялись випадки самогубства в'язнів, котрі не змогли перенести важкі тюремні умови життя.

 

Кричущим терористичним актом властей відносно українського населення Галичини стала кампанія «пацифікації». Приводом для неї послужили дії українських екстремістських груп.

 

Рішення про проведення «пацифікації» було прийняте Ю.Пілсудським, який 24 серпня 1930 р. очолив уряд Польщі. Метою було «умиротворення» Галичини, послаблення українських політичних сил та їх неприхильного ставлення до Польщі, забезпечення максимального успіху урядовому таборові на наступних (у листопаді 1930 р.) парламентських виборах.

 

Пілсудчики розглядали «умиротворення» українського населення в контексті своїх ширших планів придушення політичної опозиції. Для проведення каральної операції уряд використав спеціальні відділи поліції (17 груп — понад тисячу осіб) і війська (10 ескадронів кавалерії), а також місцеві (повітові та волосні) поліцейські підрозділи.

 

Репресивні заходи польського уряду тривали від 14 вересня до кінця листопада 1930 р. На першому етапі «пацифікації» (до кінця вересня 1930 р.) каральні дії чинила переважно поліція, на другому етапі (до кінця листопада) — головно військові відділи.

 

В ході «пацифікації» до українців застосовано колективну відповідальність. Польська сторона відмовилась від виявлення винуватців антиурядових дій, а обмежилась проведенням військово-поліцейських репресій. Додаймо, що каральною кампанією також охоплювались місцевості, де не було антипольських акцій. Передплата українських газет, посилання дітей в українські школи, заповнення офіційних документів українською мовою, навіть носіння вишиваної сорочки — трактувалося польськими урядовцями, як вияв нелояльності щодо держави [16].

 

За офіційними даними, польські власті «втихомирили» 450 сіл 16 повітів Галичини [17].

 

Міністр внутрішніх справ Польщі так описував дії військових підрозділів щодо «заспокоєння» селян: «Загін після прибуття у вказану місцевість оточував село або гміну заставами. Командир відділу викликав війта до гмінної ради, пояснював ціль прибуття, вимагав здати зброю і вибухові матеріали. Із села нікого не випускали. Після цього військо розпочинало ревізії, які проводились дуже уважно. У підозрілих осіб зривали підлогу і обшивку дахів. У випадках, коли власник не хотів віддавати ключів або сам переховувався, тоді виламували двері й замки» [18]. Мешканцям віддавався наказ протягом 2-3 годин скласти контрибуцію. Якщо у призначений час село не виконало визначеної сплати, її збільшували вдвічі [19].

 

В результаті такої «операції» тисячі людей були піддані фізичним знущанням. Одних роздягали до гола і били до втрати свідомості, іншим ламали ребра, руки розбивали голови і т.д. [20]. Українські джерела говорять навіть про галтування дівчат [21].

 

Особливо широко здійснювалась «пацифікація» у Тернопільському воєводстві, де 53 села були піддані повторному «умиротворенню» [22]. Загалом було заарештовано близько двох тисяч українців, із них 1143 віддано до суду. Від кривавих розправ померло сім чоловік, сотні тяжко поранено [23].

 

Використовуючи сприятливу ситуацію, польська поліція організувала політичне вбивство крайовою провідника Організації українських націоналістів (ОУН) на Західній Україні Ю.Головінського. Його було вивезено до с. Бібрки біли Львова на «слідчий експеримент». Тут у місцевому лісі, його, прив'язаного до дерева, холоднокровно розстріляв агент поліції. За офіційною версією польських властей, Головінський був убитий «при спробі втечі» [24].

 

Підчас «пацифікації» у багатьох місцевостях було ліквідовано українські громадські організації та установи – осередки української молодіжної організації «Пласт»« фізкультурно-спортивні товариства «Луг» і «Сокіл», філії «Просвіти», кооперативи. Значна кількість відділень цих організацій під тиском властей була змушена оголосити про свій саморозпуск. Розпочалось планомірне згортання українського шкільництва, закрито українські гімназії в Тернополі, Рогатині, Станіславі.

 

Складовою частиною «пацифікації» були погромницькі дії супроти українців польських шовіністичних угруповань. Так, бойовики воєнізованої організації «Стшелєц» чинили напади на українські кооперативи, співпрацювали з поліцією при переслідуванні активістів українського суспільно-політичного життя [25].

 

Українські партії засудили репресивну акцію щодо населення Галичини. Центральний комітет Українського національно демократичного об'єднання (УНДО) апелював до уряду та місцевих властей з вимогою припинити політичний терор проти українського населення. Невдачею завершилась спроба митрополита греко-католицької церкви А.Шептицького досягти порозуміння з урядовими колами Варшави з метою припинення операції втихомиреним. Було сконфісковано його лист до уряду. Не обмежившись цим, будучи тяжко хворим, Шептицький поїхав до Варшави. Проте в особистій зустрічі з Ю.Пілсудським йому було відмовлено [26].

 

Хвиля репресій», тиск властей на українське громадянство, викликані «пацифікацією», спричинилися до зменшеним українського представництва у вищих законодавчих органах Польщі. Українців примушували віддавати голоси на виборах (16 - 23 листопада 1930 р.) за список Безпартійного блоку співпраці з урядом [27]. Українці Галичини здобули у сеймі лише 20 місць та в сенаті — 4. У січні 1931 р новий сейм схвали» «пацифікацію» [28].

 

Українські політичні кола намагалися повідомити світову громадськість про хід «пацифікації». В німецькій, італійській та англійській пресі появилася низка статей про події у Галичині. Українською, а потім французькою, англійською, німецькою та іспанською мовами надруковано «Чорну книгу» із фотографіями, документами тощо, які мали засвідчувати польський злочин над українським населенням. Українські еміграційні вимагали від Ліги Націй скерувати міжнародну комісію для проведення слідства, а українські посли в сеймі направили до неї скаргу на польський уряд [29]. Однак Ліга Націй обвинуватила самих українців, стверджуючи, що польська акція була реакцією відповіддю на їхні дії [30].

 

Після вбивства членами ОУН міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького за розпорядженням президента І.Мосціцького від 17 вересня 1934 року було утворено концентраційний табір для політичних в’язнів. Безпосередньо за організацію концтабору відповідав воєвода К.Бєрнацький, якого сучасники характеризували як «страшного садиста, розумово не зовсім нормального» [31].

 

Осідком концтабору стало містечко Береза Картузька у Білорусії. Воно лежало посередині залізничної лінії Брест – Барановичі, над річкою Ясельдою, що впадає в Прип’ять. До Варшави – 324 км, до Бреста – 92. Назва походила від монастиря чину картузіанів, котрі осіли у містечку ще 1648 році. У 2-ій половині ХVIII ст. були споруджені російські військові казарми. Влітку 1934 року їх і було перетворено в концтабір: оточений гострим частоколом, ровом та колючим дротом. Бараки також оперізував колючий дріт. Кути цієї високої – близько 7 метрів – огорожі увінчали дерев’яні сторожові вежі з кулеметами. Поліція містилась в окремому будинку.

 

«Відкрили» табір 17 червня 1934 року видатні діячі ОУН – Р.Шухевич, Д.Грицай, В.Янів. Можна говорити про дві фази в існуванні табору. Перша – від червня 1934 року до кінця 1937. Тоді в’язнів нараховувалось 250-300 осіб (плюс 200 поліцаїв). Українців було найбільше 176, ендеків (члени Національно-демократичної партії Польщі) 28, комуністів 48. В останній групі переважали євреї — 27; поляків налічувалось 4, білорусів – 3, українців – 9. На початку 1938 р. розпочались друга фаза. Кількість в’язнів зросла до 7112 осіб, серед яких українців нараховувалося 4500 [32].

 

Першим комендантом концтабору був Грефнер, а з січня 1935 р. Ю.Кемаля. Обстановка в Березі Картузькій панувала нестерпна. Побої, примусова фізична праця – щоб зламати волю, і все бігом, безнастанні причіпки, строгі карцери, заборона розмовляти один з одним і наближатись до поліцая ближче, як на 4 метри. У камері в середньому тіснилося 40 осіб. Не було ні лавки, ні столів. Підлога бетонна. Аби в’язні не сідали, її раз у раз поливали водою [33]. Не дивно, що після відбуття терміну покарання вони виходили на волю з підірваним здоров'ям. Так, М.Боровець (майбутній отаман Т.Бульба-Боровець) «заробив» у Березі Картузькій епілепсію [34].

 

В середині 30-х рр. домінуючою силою в суспільно-політичному житті її II Речi Посполитої стада армія. Військові взяли рішучий курс на полонізацію української національної меншини. Певною мірою вона повинна була здійснюватись шляхом «ревіндикації», тобто наверненням до католицтва українського населення Волині (православних і сектантів).

 

Так, наприклад, війт містечка Ланівці Волинського воєводства Стадніцький робив усе можливе, щоб не допустити українську мову в богослужіння місцевої православної церкви. Коли всі аргументи вичерпались, він пригрозив українцям військовим каральним загоном і намірами повісити кількох місцевих православних активістів [35].

 

Для окатоличення волиняків застосовувалась сила. Показовою жертвою збройного насильства стало с. Гриньки Кременецького повіту Волинського воєводства. Акцію провадив Корпус охорони кордону (КОП) за участю низки польських шовіністичних громадських організацій і католицького кліру. При цьому зміна віросповідання ототожнювалась зі зміною української національності на польську. Безпосереднім приводом до проведення «ревіндикації» у Гриньках стало те, що в день прикордонника, який відзначався у жовтні 1937 р., в селі були повимазувані калом польський державний герб, портрети президента І.Мосціцького, маршала Е.Ридз-Сміглого і командувача КОП генерала Токаржевського [36].

 

Польські прикордонники створили нестерпну атмосферу для українських селян. Серед форм переслідування можна назвати вилучення паспортів, без яких не можна було пересуватися у прикордонній смузі, заборону виходити ввечері з дому і запалювати світло. Православного священика позбавили можливості вільно відвідувати своїх парафіян, йому перешкоджали виконувати душпастирські обов'язки. Водночас поширювалися чутки, що лише католики залишаться в прикордонній смузі, лише вони отримають банківську землю і будуть звільнені від шарварку, а православні українці (при ліквідації черезсмужжя в майбутньому) або ж повністю будуть позбавлені землі і виселені, або ж отримають гірші ділянки і т.д.

 

У такій ситуації серед православного населення с. Гриньки поширилося переконання, що єдиним виходом із становища є добровільний перехід в католицтво. Усвідомлення приреченості підсилювалося ще й тим, що голова волинського парламентського представництва С.Тимошенко. який приїхав у село, під тиском прикордонників мусив невдовзі його залишити. Коли в нього брутально відбирали перепустку в погранзону, один із місцевих селян сказав: «Тепер Ви бачите, пане депутате, як нам тут живеться, якщо навіть депутату не можна з нами поговорити..» [37]. Перша група з 129 осіб перейшла в католицтво 19 грудня 1937 р., 22 грудня це зробили 159 осіб; 23 грудня — 154 особи, а 24 і 26 грудня ще 32 українці прийняли іншу віру [38].

 

Випадок із мешканцями с. Гриньки не був винятком Ось який вигляд мала подібна акція в с. Молоткове Кременецького повіту Волинського воєводства: «...Тих, хто чинив опір, погрожували вислати в СРСР чи внутрішні райони Польщі з одночасною конфіскацією землі» [39].

 

Морально-терористичні зусилля військових, духовенства, адміністрації і польських громадських організацій не могли не дати результатів. За офіційними даними, у Волинському воєводстві 1937 р з православ'я у римо-католицтво перейшло 1189 осіб, наступного року ця цифра зросла майже у шість разів і становила 6630 осіб [40]. Найбільше «бажаючих» змінити віросповідання виявилось у Кременецькому повіті: у 1937 — 275 осіб, у 1938 — 2266; найнижчі показники зафіксовано у Любомльському повіті — відповідно 21 та 53 [41].

 

Значно ширших масштабів набула акція т. зв. ревіндикації серед православного населення Холмшини. Заходи поступової полонізації православних на практиці були замінені неприхованими репресіями. Дії військових при підтримці польських робітників і молоді розпочались у червні 1938 р. і тривали близько двох місяців. За цей час було ліквідовано 127 православних об'єктів, у тому числі 91 церква, 10 каплиць, 26 домів молитви, і передано католицькій церкві православні святині [42]. З метою приховати участь збройних сил Польщі в окатоличенні репресивно-адміністративними методами керівництво акцією наприкінці 1938 р. було передано Товариству розвитку східних земель [43].

 

У 193839 рр. відбулась епопея Карпатської України. Закарпатські події найшли жвавий відгомін у Галичині. Вже 11 жовтня 1938 р., у день офіційного проголошення Карпато-Української автономії, у Львові в соборі св. Юра відбувся урочистий молебень, після якого розпочалася спонтанна маніфестація біля угорського консульства. Демонстранти були розігнані поліцією, а окремі з них заарештовані. Відразу після цього польські студенти, поділившись на дві групи, вибивали вікна в різних українських установах, крамницях і навіть у приватних будинках міста [44].

 

Падіння Карпатської України спричинило низку жалобних богослужінь по всій Західній Україні. 18 березня 1939 р. у львівському соборі св. Юра відбувся молебень, на який прийшло 400 чол. Після закінчення молебня відбувся мітинг, а потім демонстрація під гаслами «Геть із мадярами!», «Геть з ляхами!». Демонстрантів силою, використовуючи зброю, розігнала поліція [45]. Також під командуванням генерала Г.Пашкевича військові відділи провели на території Тернопільського воєводства армійські маневри на зразок другої «пацифікації» [46].

 

Багато галичан нелегально перетнули польсько-чеський кордон і вступили до лав «Карпатської Січі» — збройних сил Карпато-Української Держави. Після поразки Карпатської України чимало вояків потрапило в угорський полон, було видано полякам і страчено [47]. Так, очевидець і активний учасник оборони Карпатської України М.Чирський писав про розстріл 44 галичан: їх «викликали надвір, наказали забрати речі та вивезли їх до Польщі. Шкода було тих хлопців, ждала їх страшна доля. Значна частина полонених галичан уже в перші дні трагедії Карпатської України була передана полякам на Борецькому перевалі (18-19 березня 1939 р.) і на Яблонецькому (24-25 березня), де більшість із них розстріляли на місці» [48].

 

Крім українців, національно-терористичним утискам в II Речі Посполитій піддавалось єврейське населення, якого нараховувалось 800 тис. у Галичині і на Волині [49]. Польські політики вимагали ліквідації великої земельної власності євреїв. Ідеолог ендеків, професор Львівського університету С.Грабський писав у 1939 р., що належні євреям земельні поміщицькі масиви необхідно парцелювати дощенту та поселити на них польських осадників. З боку ендецької молоді та інших антисемітських громадських політичних кіл неодноразово влаштовувались погроми єврейських установ, магазинів, жител.

 

У Львівській політехніці євреям відводились окремі гетто-парти в аудиторіях, регулювались години роботи єврейських торгових крамниць, вони позбавлялись праці на великих державних підприємствах.

 

21 січня 1939 року прем’єр-міністр Ф.Славой-Складковський запевнив сейм, що польський уряд вживатиме всіх можливих засобів для збільшення еміграції євреїв і зменшення їх кількості в Польщі, бо «нинішній стан еміграції» зовсім не відповідає інтересам держави народу. Прем’єр обіцяв, що уряд шукатиме нових «еміграційних територій», бо Палестина вже не може вирішити існуючої проблеми [50].

 

Українсько-польські відносини надзвичайно загострились в переддень Другої Світової війни. Наслідком цього було складання польською й поліцейською службами безпеки списків українських найвідоміших і найактивніших, а отже, найнебезпечніших діячів, що постійно поновлювалися. Ці реєстри були використані при підготовці плану знешкодження на випадок війни т. зв. антидержавних елементів. 

 

Окремі факти вказують на те, що арешти осіб, підозрюваних в антипольській та антидержавній діяльності, почалось із середини серпня 1939 р. Кількість арештованих протягом наступних днів значно збільшилась.

 

Знешкодження т. зв. антидержавних елементів у загально польському масштабі почалося лише в ніч з 1 на 2 вересня [51]. Загалом було ув’язнено близько 20 тисяч українців [52]. Сотні українських діячів, у тому числі багатьох священиків, вивезено до концтабору в Березі Картузькій [53].

 

Священик Й.Кладочний так згадує про своє перебування у Березі Картузькій: «Кожен день знущання, різні вправи: то встань, то впадь, то рачкуй, то біжи і т.п… Їсти дали тільки на третій день – о 10-й рано і о 4-й після пополудні: мисочка рідесенької зупки і 100-200 грамів хліба (усього). По воду їздили поліським возом з бочкою. Я був «конем», і мене запрягали так, як запрягається до воза коня, а чотирьох в’язнів мали попихати віз, взявши за люшні. Були й інші способи збиткування. Не раз вишиковували під стінами камери і тримали так декілька годин. Розмовляти чи змінювати місце стояння – заборонено, хто погляне у вікно – постріл без попередження. Парашу з камери вдень не виносили, вночі нечистоти спливали на підлогу…». У таборі також кожного дня проводились розстріли ув’язнених [54].

 

Хід воєнних дій сприяв все більшому поглибленню антагонізму між українським та польським населенням, «… Польське військо й польське населення, - згадував пізніше о. Г.Костельник, - ставились до нас щораз гірше… Щораз частіше кружляли чутки, мовляв, поляки хочуть вистріляти всіх українців [55].

 

Жертвами таких підозрінь стали кілька десятків осіб української національності, серед них відомий публіцист, послідовний противник німецького нацизму І.Витвицький, який був заарештований і розстріляний без суду. Власті продовжували переслідувати українські установи. Об’єктом поліцейського погрому у ніч з 16 на 17 вересня стали центр товариства «Просвіта» і редакція газети «Діло» [56].

 

У деяких сільських місцевостях (наприклад, у селі Жукотині Турківського повіту) відступаючі польські частини вдалися до насильств-погромів, спалювання житлових будинків, господарських приміщень і кривавих вбивств – здебільшого до українського населення [57].

 

Результатом державного терору стало відчуження українців від II Речі Посполитої. Замість того, щоб прихилити українців до себе, переконливо демонструючи їм демократичні переваги, польський уряд застосовував постійні репресії. Мав цілковиту рацію відомий український історик і політолог І.Лисяк-Рудницький, коли охарактеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, це дурість» [58].

 

Українці на власному гіркому досвіді переконались, що Польська держава є їм чужою, ворожою силою.

ЛІТЕРАТУРА

1. Кривава книга. Передрук видань 1919 та 1921 років. / Упорядник Я. Радевич-Винницький. - Дрогобич, 1994, С. 186—187.

2. Там само, - С, 204-205.

3. Там само. - С. 208-209.

4. Там само. - С. 213.

5. Там само. - С. 199-200.

6. Там само. - С. 213.

7. Там само. С. 241.

8. Державний архів Львівської області (далі - ДАЛО) - Ф. 1. - Оп. 52. - Спр. 7. - Арк 2, 5, 13-15, 26.

9. Макарчук С. А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма. - Львов, Вища школа, 1983. - С. 121.

10. Кугутяк М. Галицькі українці в боротьбі за незалежність у 1920-1923 роках // Галичина. Івано-Франківськ. - 1998. - № 1. - С. 62-63; Макарчук СЛ. Этносоциальное развитие… — С. 122.

11. Муссоліні - ініціатор підчинення Східної Галичини Польщі // Діло. - Львів. - 1925. - 25 серпня. - С. 2.

12. Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька: трагедія 1924 року // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. на пошану професора Юрія Сливки - Львів, - 2000. - № 7. - С. 324.

13. Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі - ЦДІА України у Львові), - Ф. 205. - Oп. 1. - Спр. 920. - Арк. 30 зв.

14. Дядюк М. Ольга Басараб-Левицька... // Україна... - 2000. - № 7. - С. 324.

15. Самовбивство у львівських в'язницях // Діло. - 1924. - 20 лютого. - С. 3.

16. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. - Київ, 1996. - С. 191.

17. Кугутяк М. Українське національно-демократичне об'єднання: активізація діяльності, посилення громадсько-політичних впливів (1928-1930 pp.) // Галичина. - 2000, - №4. - С. 93.

18. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие... - С. 159.

19. Дрозд P. Пацифікація Східної Галичини в 1930 році // Український альманах. - Варшава, Об'єднання українців у Польщі, 2000. - С. 175.

20. Бараба Гр. Західноукраїнське працююче селянство в боротьбі з окупацією // Наша правда. Орган ЦК КПЗУ. - Нелегальне видання // 1930. - Ч. 5-6. - С. 28 - 32.

21. Дрозд Р. Пацифікація... // Український альманах. - С. 175.

22. Макарчук С.А. Этносоциальное развитие... - С. 159.

23. Державний архів Івано-Франківської області (далі - ДАІФО). - Ф. 68. - Оп. 2. - С. 155, - Арк. 41, 45, 49, 53, 59, 76, 77.

24. Довідник з історії України. - К., 2001. - С. 166.

25. Там само. - С. 559.

26. Гладка Г., Кугутяк М., Москалюк М., Хруслов Б. У боротьбі за церкву, націю й державу // Галичина. - 1998. - № 1. - С. 69.

27. Дрозд Р. Пацифікація... // Український альманах. - С. 176.

28. Ukraincy // Sprawy narodowościove. - Warszawa. - 1931. - 1. - S. 97.

29. Будзінська В. Польська «пацифікаційна» акція в Галичині та українська громадськість зарубіжжя // Наукові зошити історичного факультету. - Львів, 1999. – Вип. 2. - С. 163-168.

30. Pobόd-Malinowski W. Najnowsza historia polityczna Polski. - Gdansk, 1990. - Tom drugi. 1914-1939. - S. 727-728.

31. Шухевич С. Моє життя. Спогади. - Лондон, 1991. - С. 416.

32. Шкрабюк П. Виноградник господній, - Львів, 1995. С. 90.

33. Там само. - С. 91.

34. Киричук Ю. Тарас Бульба-Боровець; його друзі і вороги. - Львів, 1997, С. 9.

35. Державний архів Волинської області (далі ДАВО), ф, 60, оп, 1. спр 9, арк 57.

36. Матвєєв Г, Федевич К. Акція навернення українського населення Волині до католицтва в 1937-1939 роках // Вісник Львівського університету, Сер, істор. Львів, 1998, - Вип. 33. - С. 172.

37. Там само. - С. 173.

38. Там само. - С. 172.

39. Там само. - С. 174.

40. ДАВО. - Ф. 57 с / 46. - Оп. 9. - Спр. 627. - Арк. 3-39.

41. Борщевич В. Політика Другої Речі Посполитої щодо Української православної церкви на Волині // Україна... - 2000. - № 7. - С. 370.

42. Комар В. Польське військо і національна політика н Західній Україні напередодні 1939 р. // 1939 рік в історичній долі України і українців. Матеріали Міжнародної наукової конференції 23-24 вересня 1999 р. - Львів, ЛНУ ім. Івана Франка, 2001. - С. 59.

43. Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935- 1939 рр.) // Галичина. – 1998. - № 1.-С. 104.

44. Богів О., Вегеш М., Задорожний В. Галичина і Карпатська Україна у 1938-1939 роках // Україна... - 2000. - № 7. - С. 430.

45. ЦДІА у Львові. - Ф. 205. - Оп. 1. - Спр. 499. - Арк. 99.

46. Висоцький Р. Спроба ліквідації ОУН польською владою напередодні Другої світової війни на території Галичини та Волині // 1939 рік... - С. 83.

47. Літопис нескореної України: документи, матеріали, спогади. - Львів, Просвіта, 1993. - Кн. 1. - С. 348.

48. Богів О., Вегеш М., Задорожний В. Галичина... // Україна... - 2000. - № 7, - С. 442.

49. Макарчук С. Євреї західноукраїнських земель XIX - першої третини XX ст. у світлі офіційних статистичних джерел. Осягнення історії // Зб. наукових праць на пошану професора М.П.Ковальського з нагоди 70-річчя. - Острог; Нью-Йорк. Б/ вид., 1999. - С. 353-360.

50. Макарчук С. Міжнаціональні антагонізми в суспільстві Західної України в переддень вересня 1939 року // 1939 рік... - С. 16-18.

51. Резмер В. Позиція і участь українців у польській кампанії 1939 р. // Україна-Польща: важкі питання. - Варшава, 1999. - Т. 4. - С. 27.

52. Шкраб'юк П. Виноградник... - С. 135.

53. Швагуляк М. Позиція і участь українців у німецько-польській війні 1939 р. // Україна-Польща... - Т. 4. - С. 46.

54. Шкраб'юк П. Виноградник... - С. 136-138.

55. Швагуляк М. Позиція... // Україна-Польща... - Т. 4 - С. 51.

56. Там само. - С. 51.

57. Грицак Я. Нарис історії України... — С. 211; Пурат А. Українці у вересневій кампанії // 1939 рік... — С. 138—139; Резмер В. Позиція... // Україна-Польща... - Т. 4. - С. 29.

58. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 105.