Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Польська громадськість мусить знати правду про УПА (автор: Ковалевський Збігнєв)

опубліковано 24 квіт. 2013 р., 11:57 Степан Гринчишин

Збігнєв Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук, колишній член Президії Лодської регіональної незалежної профспілки "Солідарність", автор багатьох праць про громадсько-політичні рухи в Третьому світі, серед яких є такі, як "Латино-американська герилла", Варшава, 1978, а також книжки про Солідарність" - "Rendez nous nos usines!", Париж, 1985. Зараз мешкає у Франції.

 

У червні 1986 року на сторінках варшавського тижневика Роlіtука генерал Чеслав Кіщак застеріг тих громадян Польщі, які "намагаються банди вбивць і найбільш затятих ворогів Польщі, діяльність яких стала синонімом звірства і виродження, представити учасниками і героями визвольного руху". Він мав на увазі Українську Повстанську Армію (УПА). Кіщак був міністром внутрішніх справ ПНР. Так само, як його заступник генерал Пожога, як його шеф генерал Ярузельський і як багато інших військових і поліційних чинів тодішнього режиму, він брав участь у боях з УПА і в антиукраїнському терорі перших повоєнних років.

 

Однак не варто боятися генерала Кіщака. Незалежний рух Мир і Свобода (Wolnosc і Pokoj) засудив у квітні 1987р. - у 40-ву річницю - ганебну і злочинну операцію "Вісла". Поставив також вимогу вибачитися за кривди, заподіяні в ті часи українській меншості і покласти край її дискримінації, яка триває до сьогодні. Це був важливий крок на шляху становлення незалежної громадської думки в Польщі щодо українського питання.

 

Треба однак іти далі - покінчити нарешті з історичними фальшивками, які дозволяють культивувати в польському середовищі негативний образ українця і ворожість до української нації. Все це служить виключно інтересам Москви і її варшавським сателітам.

 

Надзвичайно важливо, аби польські демократичні сили почули правду про польсько-український конфлікт 1944-1947рр. і про природу військово-політичної боротьби, яку вела в той час УПА.

 

Поляки традиційно були однією із націй, які віками панували над українцями. Під час Другої ситової війни український визвольний рух, прагнучи побудувати незалежну соборну національну державу, розпочав збройну боротьбу на два фронти - з гітлерівським німецьким і з сталінським великодержавним імперіалізмами. З'явився, однак, також третій фронт. Польське суспільство, а також Армія Крайова (АК) - прагнули зберегти в майбутньому своє панування на Західній Україні. Для досягнення цієї мети на східних окраїнах була запланована акція "Буря", яка призвела до кривавого конфлікту та збройної боротьби між УПА і АК і до великих жертв з обох сторін серед цивільної людності. Незважаючи на зусилля УПА і численні переговори, так і не було досягнуто порозуміння і союзу з АК проти спільних ворогів.

 

Західна Україна була анексована СРСР. У повоєнній Польщі українці становили незначну, приблизно мільйонну меншість. Вона заселяла терени вздовж нового польсько-радянського кордону, який на мові міжнародної дипломатії називався "лінією Керзона". Українські повстанці називали цю територію "Закерзонським краєм". Вони самі вели боротьбу по обидва боки кордону.

 

У Радянській Україні ця боротьба тривала аж до 1953 року. Вони були першими, хто розпочав революційну боротьбу зі сталінізмом. Польський сталінський режим мобілізував проти них польський шовінізм. Боротьба УПА в Закерзонськім краю була, з одного боку, революційною боротьбою зі сталінською тоталітарною системою, запровадженою в Польщі по війні, а з другого - визвольною боротьбою проти польського гноблення.

 

Після закінчення Другої світової війни антиукраїнський терор був, головно, справою рук польської сталінської влади, але не тільки її. Брали участь у цьому частини польського крайньо-правого підпілля - Національних Збройних Сил (NSZ) і Національної Військової Організації (NOW). Озброєна група під командуванням "Волиняка" винищила майже всіх мешканців села Малі Куровичі - 300 за даними польського сейму, а 2000 згідно з рапортами УПА На думку командирів УПА, "Волиняк" співпрацював з НКВД . E селі Верховина учасники NSZ забили 194 українських селян, в тому числі 65 дітей. Інший відділ, який належав до АК, замордував 460 українців в селі Павлокома.

 

У вересні 1944р. було укладено радянсько-польську угоду про виселення українців з Польщі до Радянського Союзу і польської людності з теренів, приєднаних до Союзу - в Польщу.

 

В серпні 1945р. виселено 220 тисяч, а протягом наступного року - майже 500 тисяч українців. На початку переселення в СРСР мали, до певної міри, добровільний характер. Виїжджали елементи малосвідомі ("москвофільські") і прокомуністичні Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страхітливого терору.

 

Придивімося ближче до того, що діялося, наприклад, в секторs "Лемко". Це був один з тактичних секторів УПА в Закерзонськім краю. В околицях міст Сянік, Перемишль і Бірча польська сталінська влада озброїла шовіністично настроєних селян в 15 польських селах. Ці "червоні боївки" (так називали їх українські повстанці) розпочали грабунки, підпали і вбивства в українських селах. Розширюючи терор, змушували українських селян переселятися до Радянського Союзу, захоплювали покинуті ними господарства. Часто вони діяли під охороною частин польської армії Після їх нападів з'являлися радянські переселенські комісії. "Нищення українських сіл було їм на руку, - пригадує український повстанець Омелян Плечень, - бо, по-перше, це підривало базу підтримки для УПА, а, по-друге, було переконливим аргументом для багатьох українських селян, аби "добровільно" покидали свою землю і виїжджали на схід".

 

Була весна 1945 року. На цьому терені ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Вони намагались боронити українські села, але були нечисленні, і, як швидко виявилось, сама лише самооборона була малоефективною. Наприклад, 18 квітня польські "червоні боївки" напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Малий відділ КВС, який перебував в сусідньому селі прийшов їм на допомогу, але був заслабкий, щоб боротися з ними. Під час цієї акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді партизани об'єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти агресивних польських сіл.

 

Комендант КВС в цьому районі Стебельський-Хрін видав наказ: "Розстрілюємо стільки польських боївкарів, скільки згинуло наших селян, і палимо стільки хат, скільки згоріло наших. Всюди ясно говорім, що це помста за напад, за наших замордованих селян, за наші спалені хати, і за наші пограбовані маєтки. Наказую повідомити боївкарів, що віднині за кожне вбивство будемо відповідати вбивством, за підпал - підпалом". Одночасно Хрін наказав: "Не вільно забивати жінок, дітей і старих. Так нам наказує наша революційна мораль, хоч ворог чинить інакше, коли нападає на наші села."

 

Село Борівниця було однією з твердинь польського шовіністичного терору. Це село було укріплене окопами, бункерами і сторожовими вежами, і з нього часто здійснювались збройні напади на українські села. Його залога була добре забезпечена важкою і легкою автоматичною зброєю і мінометами. 21 квітня об'єднані відділи КВС під проводом Хріна дощенту спалили село і розбили його збройний загін. КВС здійснили подібні каральні експедиції на інші села, які були гніздами шовіністичних боївок. Потім сформувалися і розпочали бойові операції сотні і курені УПА На певний час це дозволило загамувати терор і утворити в районі Перемишля Українську повстанську республіку."

 

На півдні сектора "Лемко", в Бескидах, ситуація була змінною. Після періоду боїв між українськими повстанцями і НКВД, повстало більш-менш мирне двовладдя УПА і Війська Польського, гарнізони якого ще не повністю контролювалися сталіністами: сильні політичні впливи в ньому мала АК. Польська армія намагалась утримувати мирні і навіть приязні стосунки з українськими повстанцями. Зорієнтувавшись у ситуації, сталінська влада вивела з цього терену "непевні" військові частини, а на-їх місце ввела інші, надійніші. Мирне співіснування скінчилось. Одночасно польські колоністи, організовані в загони ОРМО (Осhotnicza Rezerwa Milicji Obywatelskiej - воєнізовані добровільні загони, що використовувались для допомоги міліції) рушили на лемківські села.

 

Від вересня 1945р. до антиукраїнського терору, який здійснювали сили безпеки, міліції і "самооборони", активно приступило Військо Польське. УПА з усіх сил боронила українських селян від примусових депортацій до СРСР. Широким фронтом атакувала залізничні колії, станції і мости, переселенчі комісії і їх військову охорону. Палила села, з яких було виселено українців і унеможливлювала тим самим їх заселення польськими колоністами. Три рази УПА намагалась знищити в місті Бірча базу, з якої Військо Польське робило вилазки. Саботувала і дезорганізовувала депортації настільки вдало, що, зрештою, вони скоротились. Однак припинити їх повністю УПА була не в силі: противник мав велику перевагу.

 

Про те, яку участь брало Військо Польське в антиукраїнськім терор, свідчить, наприклад, трагедія села Завадка-Мороховська. Не було в ньому жодного з відділів УПА. Однак його українські мешканці завзято опирались депортації до СРСР. Аби їх "переконати", 24 січня 1946р. 34-й полк піхоти напав на це село. Було закатовано приблизно 70 українців, серед яких багато дітей, жінок і старих. Потім ще два рази цей полк нападав на це село, вбиваючи його мешканців. Під кінець квітня армії вдалося зламати геройський опір мешканців і виселити їх до СРСР. Зберігся підготовлений УПА докладний рапорт про цей злочин.

 

У цій різні та в інших акціях масового терору брала участь "самооборона" польського поселення Небещани. Хрін був тоді одним з комендантів УПА на Лемківщині. Українська громадськість тиснула на нього, аби у відповідь за різню у Завадці-Мороховській знищив шовіністичне кубло Небещани. Поселення було муроване, укріплене і добре озброєне. Атака на нього була неможлива без використання великої кількості динаміту, а це призвело б до великих втрат серед мешканців і рахунок ішов би на сотні. Як відомо, динаміт не розрізняє ані статі, ані віку. Хрін був готовий виконати .карну експедицію на Небещани, однак мусів мати на це згоду коменданта сектора "Лемко" Івана Мізерного-Рена.

 

Рен формально погодився. Однак поставив певні умови. Не можна було вбити більше як 30 "червоних боївкарів", і то виключно тих, які б виступили зі зброєю в руках. Заборонялося вбивати жінок і дітей Він застеріг Хріна, що за дотримання цих умов той відповідатиме головою. Хрін через те мусив відмовитися від атаки на Небещани. Умови, поставлені Реном, були викликані гуманітарними міркуваннями. Поряд з ними існували важливі політичні мотиви.

 

"Нашим першим завданням стосовно народів, щойно окупованих большевиками є укладення зв'язків зі всіма справді революційними, справді народними силами і реалізація на практиці ідеї спільного фронту народів, поневолених більшовицькою Москвою", - писав майор Петро Полтава, один з головних керівників і ідеологів Українського Визвольного Руху. УПА прагнула до створення такого спільного українсько-польського фронту. Проводила в Закерзонськім краю, а також в міру можливості, в глибині Польщі, інтенсивну пропагандистську кампанію серед польського суспільства. Старалась роз'яснити йому великоросійсько-імперіалістичну і тоталітарну природу існуючого в СРСР режиму, і його план поневолення Польщі. Закликала позбутися антиукраїнського шовінізму, застарілих планів стосовно українського народу і до співпраці між визвольними рухами обох націй.

 

Співпраця з АК, а пізніше з партизанськими відділами колишньої АК, які діяли під назвою "Воля і Незалежність" (WiN) проводилася в тактичному секторі під назвою "Данилів", який включав в себе Холмщину і Підляшшя. Під кінець війни Холмщина стала тереном винятково кривавих українсько-польських боїв. Зимою 1943-1944 років АК, маючи в перспективі операцію "Буря", а конкретно - супероперацію з Радянською Армією за контроль під Львовом, розпочала створювати тут кордон у напрямку Львова. Розпочався масовий терор над українським селянством. Незабаром сюди прибули частини УПА, які створили відчайдушний опір АК, крім того, відповіли контртерором проти польських селян. В свою чергу, АК і селянські батальйони розпочали терор проти українських сіл. Громадяни обох національностей заплатили велику ціну за ґвалтовні сутички між тими, хто хотів утримати своє колишнє панування, і тими, хто намагався до цього не допустити. Саме на цей терен командування УПА Львівського регіону вислало командира Штендеру-Прірву з інструкцією припинити польсько-український конфлікт і порозумітися з АК для спільної боротьби проти сталінізму.

 

Обставини, в яких був нав'язаний перший контакт, були знаменними. У лютому, березні та квітні 1945р. військові частини, що пізніше стали відомі під назвою "Корпус внутрішньої безпеки" (KBW),"спалили" кілька сіл коло Любачева, всюди влаштовуючи різню. Найбільша з них відбулася 6 квітня в Горайцю: одні джерела подають, що там було вбито 150, а інші - значно більше українських селян. Все це, як завжди .відбувалось під гаслом: "Забирайтесь на Україну!" Частини УПА були не в змозі прийти на допомогу тим селам. Вдарили, натомість, на ті постb міліції, які брали участь у цих акціях разом з КДБ. Однієї ночі знищили їх в 12 селах, що привело до панічної втечі міліції з інших постів. Парадокс полягав у тому, що ці пости, хоч і були встановлені сталінською владою, в тій чи іншій мірі знаходились під політичним контролем АК.

 

"Добре проведена бойова операція, відмова від помсти польському населенню і розумна пропаганда, принесли несподіваний успіх", - згадує Прірва, який командував тактичним сектором "Данилів". З'явились посланці АК, які запропонували переговори і укладення угоди. Під час переговорів з командирами АК, а пізніше ВіНу, УПА прагнула укласти угоду про створення військово-політичного союзу на рівні центрального керівництва обох сторін. Була навіть готова до розв’язання територіальної суперечки шляхом створення федерації України і Польщі.

 

Встановлено демаркаційні лінії між теренами, контрольованими УПА і ВІН, і укладено угоди. Командири ВіНу навіть дали згоду на те, аби УПА зліквідувала польську шовіністичну банду під проводом "Волиняка". Однак договір про співпрацю на найвищому рівні, через відмову польської сторони, так і не вдалося укласти. Незважаючи на це, співпраця на локальному рівні була дуже плідною в районі Грубешова.

 

Весною 1946р. командири ВІН у цьому районі обіцяли допомогти УПА організувати саботаж депортацій українців до СРСР. "ВіН проводив пропаганду серед солдатів Війська Польського, аби вони по-людськи ставились до українського населення, не виганяли його до СРСР і дивились крізь пальці на втечі чи ухиляння від переселення, - пише Прірва. Під час виселення багато українських родин знайшло, за згодою ВіНу, притулок в польських селах". Кульмінаційним пунктом цієї співпраці була спільна військова акція УПА і ВіНу в місті Грубешів, яка була здійснена 26 червня 1946 року. Вона мала на меті знищити гарнізони НКВД і управління громадської безпеки. Командири ВіНу забезпечили пасивну позицію гарнізону Війська Польського під час атаки.

 

Незабаром, однак, партизанські відділи ВіНу були демобілізовані своїм командуванням. Співпраця з ВіН була, без сумніву, великим досягненням УПА в спробах побудувати спільний українсько-польський фронт боротьби зі сталінізмом і великоруським шовінізмом. Однак ВіН з багатьох причин був нездатний піднятися до глибокого розуміння важливості цього союзу. Командування УПА дуже точно окреслило ці причини. По-перше, керівництво ВіНу не розуміло природи сталінського режиму і вважало, що можлива легальна опозиція і боротьба парламентським шляхом. По-друге, воно покладалось не на власні сили і солідарність народів, пригноблених Москвою, а на втручання капіталістичних держав Заходу. По-третє, воно не відмовилось від старої імперіалістичної ідеології панування на так званих "Східних кресах". По-четверте, не мало ніякої програми боротьби зі сталінізмом, яка б відображала прагнення народних мас.

 

Петро Полтава писав: "їх боротьба з більшовизмом може бути увінчана успіхом лише за умови, якщо будуть її вести під справжніми, народними гаслами, і що приймуть справді прогресивну економічну і суспільно-політичну програму. Згідно з нашим досвідом, основні пункти цієї програми повинні бути такими: а) система вільних національних держав всіх народів; б) політична демократія в політичному устрої кожної держави; в) побудова безкласового суспільства на основі суспільної власності на основні знаряддя та засоби виробництва в рамках демократичного політичного устрою в своїх країнах. Якщо вони не приймуть такої програми, то програють в антибільшовицькій боротьбі; програють в основному через те, що не зможуть завоювати народних мас".

 

Командир Прірва, учасник переговорів з ВіН і акції у Грубешові, після переходу на Захід опублікував в 1950р. ґрунтовний політичний аналіз під назвою "Причини поразок польського визвольного руху", де сказав, що ВІН не задовільняє елементарних вимог, необхідних для ефективної боротьби з пануванням сталінської Москви.

 

Український визвольний рух, отже, залишився сам на полі бою. Залишившись в однині, мусів програти у цій нерівній боротьбі.

 

Операція "Вісла", яка розпочалася 24 квітня 1947 року і формально тривала протягом 13 тижнів, дозволила сталінському режимові подолати український визвольний рух, а одночасно "розв'язати" українське питання в Польщі. 17 тисяч (згідно з офіційними даними) солдатів, поліцаїв і агентів служби безпеки силоміць депортувало 150 тисяч українців із Закерзонського краю і розпорошило їх на північних і західних приєднаних землях (Zіеmіе Odzyskane). УПА, таким чином, була позбавлена своєї соціальної опори і не могла більше продовжувати боротьбу.

 

Однак ця нова злочинна депортація українців мала на меті не лише ліквідацію українського визвольного руху. Як і попередні масові депортації, ця мала на меті покінчити з існуванням суцільного українського масиву на сході Польщі, що привело б до національної однорідності Польської держави. З цієї точки зору, правлячий в Польщі сталінізм брав приклад з шовіністичної ідеології довоєнної буржуазної партії Народної демократії, яка цілком відповідала його власній тоталітарній природі. Адам Міхнік колись писав про цей ендецький аспект польського сталінізму, жертвою якого стала також спільнота жидівська: "Була то заміна різнокольорової, барвистої, квітучої луки купою піску, в якій кожна зернина була подібна до іншої. Чеснотою цих зернин є культивування уніформізму, неприязнь до всього що інше, відмінне". Легше було тоді над ними панувати.

 

Урядова антиукраїнська пропаганда безустанно проголошує, що УПА здійснювала фізичне винищення польської людності в Закерзонськім краю. Тим часом, згідно з офіційними даними, в 1944-47 роках від рук УПА згинуло 599 цивільних осіб польської національності (з них 368 в 1945р.). Варто відзначити, що до "цивільних осіб" статистика зараховує також учасників збройних відділів "самооборони" (за винятком ормовців), які брали активну участь в антиукраїнському терорі. Так чи інакше, ці втрати не можна вважати надто високими, якщо взяти до уваги те, що ішла запекла збройна боротьба, яка завжди веде до невинних жертв, і, що в процесі цієї боротьби навіть тим, хто веде справедливу боротьбу, надзвичайно тяжко уникнути непередбачених випадків.

 

Справді дивовижним є те, що приведене вище звинувачення висувається на адресу УПА, в той же час не звинувачується в цьому повоєнне збройне підпілля. Заступник міністра внутрішніх справ генерал Владислав Пожога підтвердив недавно, що від рук цілого польського підпілля згинуло близько 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА! Що ж, сталінізм ніколи не грішив в своїй пропаганді ані крихтою логіки.

 

Сталінські статисти повністю мовчать про жертви польського терору серед української цивільної людності. Нерідко в одній такій терористичній акції в одному селі вбивали сотні українських селян. Відомо про багато масових вбивств такого масштабу. Про деякі з них йшлося вище. Немає жодних сумнівів, що кількість забитих серед української людності була кількакрат вища, ніж серед поляків.

 

Лиш цей факт підказує те, хто в цій боротьбі був жертвою, а хто агресором, і викриває брехливість сталінської пропаганди. Не УПА була антипольська. Це польський сталінізм і шовінізм були антиукраїнськими. Недавно Омелян Плечень, колишній український повстанець, опублікував свої спогади. По операції "Вісла", аж до амністії 1956 року, протягом дев'яти років він ховався разом з іншим повстанцем у лісовому бункері. Українців на цих теренах вже не було. Вони змогли вижити завдяки допомозі польських селян. Ці селяни були свідками кривавого польсько-українського конфлікту повоєнних років. Якщо вони, ризикуючи зазнати тяжких репресій, проявили солідарність з повстанцями в бункері, то саме через те, що не вважали їх "фашистськими бандитами", і "затятими ворогами Польщі", але вояками за свободу проти спільного ворога.

 

Однак і далі покоління поляків виховується в дусі страшенної брехні про український визвольний рух. Одним з основних джерел їх навчання на цьому полі є відома книга "Заграви в Бещадах", лектура, затверджена міністерством освіти для всіх видів середніх шкіл. Було б добре, якби польська демократична громадськість домоглась вилучення цієї книжки із шкіл хоча б а тієї простої причини, що її автор, підполковник Ян Герхардт, був командиром полку Війська Польського, який вчинив різню в Завадці- Мороховській...

 

Три короткі прикінцеві висновки.

 

По-перше, боротьба УПА в нових кордонах Польської держави, встановлених після Другої світової війни, була справедливою війною, яка мала на меті захистити основні права одного з найбільших європейських народів - українського народу, боротьба за свободу і незалежність.

 

По-друге, повоєнний польсько-український конфлікт був поєднанням боротьби пригнобленого народу проти одного з народів пануючих над ним і боротьби з сталінським режимом.

 

По-третє, український визвольний рух був першим рухом, який розпочав революційну боротьбу за визволення народів і трудящого люду з-під панування великоросійсько-сталінського імперіалізму і "паразитуючого класу сталінських вельмож" (так українські повстанці називали панівну суспільну групу в СРСР і в країнах соціалістичного табору) та прагнули до створення монолітного, міжнаціонального і понаднаціонального фронту боротьби.

 

Мені видається, що для польської демократичної думки буде дуже корисно засвоїти ці три істини, і, що їх прийняття буде надзвичайно важливим для перспективи спільної польсько-української боротьби за національне і суспільне визволення. Від розвитку цієї спільної боротьби в значній мірі (і, мабуть, набагато більшій, ніж ми здатні це сьогодні собі усвідомити) залежить доля Польщі, України і Європи.

(Стаття була написана у 1988 році.)

З польської переклав Євген Жеребецький.