Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Польська аграрна колонізація у міжвоєнний період: причини та наслідки. (Автор: Виздрик Віталій)

опубліковано 24 лист. 2016 р., 10:47 Степан Гринчишин   [ оновлено 12 груд. 2016 р., 09:08 ]

 

Проаналізовано сільськогосподарську політику Польщі на західноукраїнських землях у 20-30-х рр. XX ст., яка слугувала зміцненню польського колонізаційного режиму. Аграрна політика не зупинила процесу здрібнення та зубожіння селянських господарств, а загострила соціальні та національні суперечності між українським та польським населенням краю. Ключові слова: Західна Україна, сільське господарство, колонізаційний режим.

 

Постановка наукової проблеми, її значення. Розбудова незалежної української держави вимагає глибокого вивчення і критичного осмислення суспільно-політичних та соціально-економічних процесів, що відбувалися назахідноукраїнських землях міжвоєнного періоду. Пропоноване дослідження стосується періоду 1921-1939 рр., коли частина західноукраїнських земель входили до складу Польщі. Цей відносно короткий у хронологічному відношенні період надзвичайно насичений різноманітними подіями в суспільно-політичному, економічному житті краю. Одним із основних соціально-економічних чинників польської держави – розвиток сільського господарства регіону. Владна політика була спрямована на реформування аграрного устрою, формування земельного ринку, виникнення самостійних господарств різних типів, розвиток товарно-грошових відносин. Паралельноз перебудовою аграрного устрою польський уряд розпочав осадницьку колонізацію західноукраїнських земель. Водночас аграрна реформа загострила соціальні та національні відносини на Західній Україні.

 

Аналіз досліджень, публікацій з цієї проблеми. Ця тематика недостатньо висвітлена в науково-історичній літературі, як в узагальнюючих працях з історії України та Польщі, так і в спеціальних дослідженнях. Врадянській історіографії аграрна політика польського уряду на західноукраїнських землях трактувалась як буржуазна, критикувалась за непорушність засад приватної власності на землю та індивідуального господарства. Насамперед розглядалися питання парцеляції та осадництва (Історія народного господарства Української PCP. – T. 2. Створення соціалістичної економіки (1917-1937 рр.). – К.: Наук, думка, 1984. – 439 с.; Історія селянства Української PCP: У 2 т. – T. 2. Від Великого Жовтня до наших днів. – К.: Наук, думка, 1967. – 534 с.).

 

За умов незалежності України досліджуються національно-політичні проблеми краю. Аграрна політика польської держави розглядається як засіб поневолення українського народу (Васюта І. К. Галицько-Волинське село між світовими війнами. – Львів: Каменяр, 2010. – 507 с.; Злупко С. М. Економічна думка України. – Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2000. – 496 с.).

 

Сучасна польська історіографія оцінює урядову політику з точки зору економічної ефективності. В ній невраховано політичних та соціально-економічних наслідків аграрної колонізації для українського населення краю(Jonca К. Dzieje gospodarcze Polski do 1939 roku. – Wroclaw: Wydawnictwo uniwersitetu Wroclazskiego, 1996. – 342 s.; Landau Z., Tomaszewski historii gospodarczej Polski 1919- 1939. – Warsawa: Ksiazka і Wiedza. 1971. 321 s.; Torzecki R. Kwestia ukrainska w Polske w latachl923-1929. Krakow: Wydaw. Literackie, 1989.– 467 s.)

 

Цілі та завдання дослідження. У даній роботі ми робимо спробу проаналізувати основні напрями та методи реалізації польської аграрної політики на західноукраїнських землях та її наслідки для соціально-економічного розвитку краю. Розглядаються основні її етапи, зокрема осадницька колонізація.

 

Виклад основного матеріалу. Польська урядова аграрна політика на західноукраїнських землях ставила перед собою наступні основні завдання: освоєння зруйнованих війнами сільськогосподарських угідь; збереження поміщицьких маєтків; передачу розпарцельованих земель польським осадникам; вирішення проблеми аграрного перенаселення на етнічних польських землях; отримання підтримки та довіри з боку польського населення без урахування економічної доцільності; інтеграцію українських земель у єдиний господарський організм, де галицьке село розглядалося як резерв дешевої робочої сили та сільськогосподарської продукції. За таких умов реалізація аграрної політики насильницькими методами, нехтування інтересами непольського селянства, яке становило домінуючу більшість, заздалегідь ставили сільське господарство краю в нерівноправне становище.

 

Тому для польської держави аграрне питання в Західній Україні було проблемою не тільки соціально-економічною, а й політичною, зумовленою тим, що національно й соціально поневолене українське селянство самовіддано боролося як за землю, що перебувала здебільшого у володінні польських поміщиків, так і проти польської анексії краю.

 

Докорінної перебудови вимагала господарська структура польського та західноукраїнського села. У невеликій кількості поміщицьких господарств зосередилось близько половини земель із сільськогосподарських угідь, а дрібні селянські господарства відчували земельний дефіцит.

 

Впроваджуючи земельну реформу від 10 липня 1919 р. польський уряд прагнув розширити і зміцнити господарства фермерського типу. Виступаючи перед чиновниками окружного земельного управління у Львові 5 вересня 1926 р. міністр аграрних реформ Польщі В. Станєвич підкреслив, що "заможне, задоволене селянство на сході буде найліпшим оборонним валом, що захищає Польщу, а разом з нею і всю Західну Європу від гасел, проголошених на Сході" (Staniewicz W. О program agrarny w Polsce I jego wykonanie. Mowy I przemowienia (1926 – 1928). – Warszawa, 1928. - S. 33.).

 

Фермерсько-поміщицька земельна реформа реалізовувалась у Західній Україні шляхом парцеляції і польської осадницької колонізації, а впроваджували їх окружні земельні управління, Державний сільськогосподарський банк або самі власники поміщицьких маєтків. В залежності від того, хто проводив, офіційна статистика розрізняла три види парцеляції: державну, банківську і приватну.

 

Під поняттям парцеляції польське земельне законодавство розуміло викуп землі у приватних власників поверх встановленої законом земельної норми і наступний її продаж ділянками (парцелами) дрібним власникам нібито з метою ліквідації аграрного перенаселення.

 

Якщо проаналізувати співвідношення трьох видів парцеляції, то виявляється, що з 1919 р. по 1935 р. у Східній Галичині роз парцельовано землі державою 835 га, сільськогосподарським банком – 1046 га і приватними особами – 313 685 га.

 

Звідси випливає, що основна частка землі продавалася шляхом приватної парцеляції, самими землевласниками (Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф. 1, oп. 13, спр. 5. – Арк. 4.)

 

Аграрна політика польського уряду була розрахована на те, щоб у Західній Волині, Західній Білорусії, Віленщині та Східній Галичині зберегти земельну власність польських поміщиків, зменшивши розмір їхнього землеволодіння до раціонального рівня. На залишках панської землі створити зразкові господарства фермерів із числа польських осадників, які повинні були стати соціальною опорою польської влади на західноукраїнських землях. Таким чином уряд намагався пом'якшити гостроту аграрного перенаселення в Польщі. Осадницька колонізація на Сході проходила під гаслом здійснення "історичного обов'язку культурної і цивілізаторської місії на Сході"(Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф. 1, oп. 10, спр. 1412. – Арк. 24-25.)

 

Так, у 1921р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений реферат, в якому обґрунтовувалося необхідність планомірного насадження господарств польських колоністів на західноукраїнських землях. Також передбачалося проведення сільськогосподарської колонізації таким чином, аби осадники не могли асимілюватись з українським населенням і мали можливість паралізувати їх національно-визвольний рух.

 

В документі зазначалося: "...засновуючи колонії, ми одержимо якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий процент польського населення у цілих групах повітів, з'єднаних територіально між собою, що незрівнянно зросте їх протидія національній масі на значних просторах краю"(Державний архів Львівської області (ДАЛО). – Ф. 1, oп. 10, спр. 1412. – Арк. 25-26.)

 

Запровадження військового осадництва вздовж польсько-радянського кордону ставилося у прямий зв'язок з політичними планами відродженої Польської держави на Сході. З цього приводу Ю. Пілсудський заявляв, щоб "земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською" (ДАЛО. - Оп. 10, спр. 1412. - Арк. 26-27.)

 

Для контролю над аграрною колонізацією був утворений Земельний національний суд, який відслідковував щоб земля потрапляла у володіння польських власників під час парцеляційного поділу; крайова комісія з обігу землі, що знаходилася у Львові; Головне земельне управління у Варшаві, яке надавало право проводити парцеляцію як приватним особам, так і парцеляційним товариствам і банкам.

 

З метою реалізації аграрної політики на західноукраїнських землях сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, якому уряд виділив 70 млн. марок; про тарифні пільги колоністам на залізницях; про фонди, які забезпечували фінансування земельної реформи(Польська колонізація Галичини. - Відень: Український прапор, 1921, С. 9.)

 

Уряд планомірно здійснював сільську колонізацію у південно-східних і східних окраїнах Польщі. Так до 30 червня 1920 р. у 30 повітах Східної Галичини розпарцелювано 69 тис. га землі. Колонізаційний процес набув широкого розмаху після 1921 р., коли 160 тис. га земельних угідь перейшло до польських колоністів, що прибули у Східну Галичину.

 

Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики в грудні 1920 р. польський сейм схвалив так звані "кресові закони", які передбачали надання землі солдатам польського війська, а інваліди та заслужені учасники радянсько-польської війни могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га. А також осадникам безкоштовно надавався будівельний матеріал та інвентар. Усі інші учасники війни могли придбати землю з державного фонду за невелику платню. Ця платня за землю дорівнювала вартості 30–100 кг жита за 1 га в рік з внесенням її протягом 30 років, починаючи з п'ятого року після придбання.

 

Зі 100 тис. бажаючих отримати землю на початок 1923 р. Міністерство військових справ Польщі відібрало 29597 "заслужених офіцерів і солдатів"(ДАЛО. –Ф. 1. оп. 10, спр. 1412. - Арк.  25.)

 

До кінця 1922 р. у східних воєводствах було виділено 111,8 тис. га земельної площі для 8732 військових осадників, які отримали найкращі землі під невеликі державні субсидії та дешеві кредити.

 

За даними Центрального союзу військових осадників на початок 1923 р. вони також отримали безкоштовну державну допомогу в розмірі 2022 тис. доларів для створення фермерських господарств(ДАЛО. –Ф. 1. оп. 10, спр. 1412. - Арк.  25-26.)

 

У звітах Міністерства сільського господарства за 1933 р. відзначалося, що на західноукраїнських землях налічувалося 7828 дворів військових осадників. На відміну від інших східних воєводств, на Західній Волині військові поселенці забезпечувалися землею найкраще, кожен з них отримав в середньому по 31,5 га (Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). - Ф. 43. - Оп. 1, Спр. 414. - Арк. 151.)

 

Крім військових осадників упродовж усього міжвоєнного періоду систематично проводилась сільська цивільна колонізація. Для керівництва справами цивільних осадників у Львові було створений Союз осадників, філії якого діяли в усіх воєводських центрах Східної Галичини та в 41 повіті. Цивільні осадники вербувалися з польських селян і набували землі на загальних підставах, тим самим загострюючи земельну тісноту українських селян, особливо в південно-східних воєводствах. За даними Малопольського сільськогосподарського товариства на 1926 p. у 37 повітах Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводствах було створено 10037 господарств польських цивільних осадників, що прибули сюди з центральної Польщі. Кожен з них в середньому придбав 7,6 га орної землі, пасовищ, лісів(Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). - Ф. 43. - Оп. 1, Спр. 54. - Арк. 513.)

 

На відміну від воєнного осадництва, яке забезпечувалося землею за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами.

 

Одним з головних наслідків "парцеляції' стало різке підвищення ціни на землю в Галичині. Купити землю могли люди середнього достатку або поляки, які отримували державний кредит зі значними знижками. Незважаючи на перенаселеність і земельний голод, польські переселенці отримували кращі ділянки землі, а в деяких повітах продавати землю українцям суворо заборонялося (Madajczyk Cz. Burzuazyjno-obszarnicza reforma rolna w Polsce (1918-1939). - Warszawa, 1956.-S. 268-269.)

 

Необхідно зазначити, що до середини 20-х років, коли ціни на землю були найнижчими у міжвоєнний період, польська аграрна колонізація проводилась найактивніше. Результат колонізації на думку чиновника Львівського окружного земельного управління став можливим "завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва", яке діяло за принципом "... польська земля повинна перейти в польські ж руки"(ДАЛО. - Ф. 1. - On. 13. - Cnp. 859. - Арк. 37.)

 

У грудні 1925 p., після прийняття нового закону про виконання земельної реформи уряд, йдучи на поступки українському селянству, збільшив останньому можливість купувати землю на парцеляційному ринку, при тому не обмежуючи процесу насадження польського осадництва.

 

Користуючись підтримкою польської держави, військові осадники і цивільні колоністи отримали можливість вести господарство ринково-підприємницького типу. Незаможні ж колоністи перебували у не меншій нужді, ніж місцеве населення. Тому важкі умови життя і праці підштовхували їх до продажу своїх господарств та поверненню до попереднього місця проживання. А з числа заможних осадників призначалися солтиси, війти та інші представники державної влади на місцях. Для місцевого українського населення осадники були символом пансько-польської влади, яка експлуатувала їх.

 

Відомі факти, що багато польських переселенців, які набули статус цивільних колоністів, придбали землю із спекулятивною метою. За інформацією поліції Підгаєцького повіту Тернопільщини, літом 1926 р. "розпочався рух серед осадників повіту... до продажу набутої землі і повернення на захід", де ціна 1 моргу дорівнювала 80 доларів, тоді як тут вона становила 100 доларів (Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). - Ф. 231. - Оп. 5, – Спр. 2130. –Арк. 10)

 

Спекуляція осадників землею в деяких місцевостях набрала широкого розмаху. Так, в Самбірському повіті зникли не тільки окремі господарства, а й цілі колонії. Цим скористалося українське населення, яке, дістаючи позички в українських інституціях, спромоглося викупити ці землі, але за цінами вищими від ринкових.

 

Зменшенню кількості переселенців з Польщі на Західну Україну завдячуємо зросту цін на землю після грошової реформи 1924 р. А також, внаслідок розорення, причиною якого була економічна криза 1929- 1933 рр. та земельних спекуляцій, майже чверть польських цивільних колоністів залишили колонії. Їх землі перейшли у власність українських селян та покупців інших національностей. Так, з 1933 р. по 1934 р. 3372 платоспроможних українців та реемігрантів придбали 18,5 тис. га осадницької землі.

 

Українські селяни спромоглися купити і більшу частину земельної площі під час проведення сусідської парцеляції, яка призначалась для укрупнення господарств корінного сільського населення. Протягом 1919-1934 рр. держава і поміщики розпарцелювали у Східній Галичині 315566 га, з яких 26% площі перейшло до польських осадників, 7,4% – до місцевих польських селян, а решта 66,6% – до українських селян та сільськогосподарських робітників (ДАЛО. - Ф. 1. - Оп. 13, - Спр. 859. - Арк. 61-62)

 

За п'ятнадцятирічне проведення реформи у власність українського селянства трьох південно-східних воєводств перейшло три чверті, тобто 72,5% земельної площі розпарцельованої поміщиками і державою землі.

 

Незважаючи на кризу колонізаційної практики, уряд не відмовився від методичного насадження на східних кресах польського осадництва, вважаючи його головним фактором внутрішньої та зовнішньої безпеки країни. Крім економічних мотивів, подальше зміцнення осадництва на даних територіях мало б паралізувати розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях.

 

Більше половини польських колоністів, що прибули до Східної Галичини, розміщено на родючих землях Тернопільського воєводства, тобто 51,2 % від загальної кількості. Основним центром польської колонізації у Львівському воєводстві був Львів. Спостерігався великий приріст польського населення в околицях Сокаля, Радехова та вздовж залізничної магістралі Ярослав-Перемишль-Львів-Тернопіль-Підволочиськ.

 

Внаслідок інтенсивного проведення сільської й міської колонізації на західноукраїнських землях зросла кількість населення католицького віросповідування. Так, частка католиків на 1931 р. у Станіславському воєводстві становила 16,6%, у Львівському і Тернопільському – 43% загальної кількості населення краю(ДАЛО. – Ф. 1. –Oп. 13. - Cпp. 859. - Арк. 46.)

 

Однак такі темпи приросту польського населення не задовольняли державних чиновників, тому за матеріалами обстеження відділом сільськогосподарських і аграрних реформ Львівського воєводського управління для Міністерства сільського господарства зазначалося: "При сучасному постійному прирості польського населення шляхом мирної еволюції рівновагу над українцями зможемо одержати лише через 25-30 років. Але безпека держави і польські державні інтереси вимагають від нас, щоб у цих воєводствах не тільки досягнути рівноваги, а й переваги польського населення над українським... бо тільки з моменту одержання переваги римо-католицького населення над греко-католицьким зазнає принципових змін наше становище в цій частині держави" (ДАЛО. – Ф. 1. – Oп. 13. - Cпp. 859. - Арк. 47)

 

Отже, незважаючи на великі пільги, які надавалися осадникам, бажаючих переселитися на схід виявилося мало. Так, спілка "Земельного парцеляційного товариства" у Львові, що займалася переселенням осадників до Східної Галичини інформувала польський уряд, що навіть вигідні умови купівлі ділянок на сході під час парцеляції товариством і опіка над осадниками на місці, різниця цін на землю, яка дозволяє збільшити володіння землею у відношенні один до трьох – усе це не є переконливим аргументом для переселення. З 1935 до середини 1938 р. це товариство спромоглося переселити лише 201 сім'ю. Такий стан речей можна пояснити не тільки прискіпливим відбором претендентів на осадників, а й посиленням опору українського населення політиці колонізації.

 

Аналіз проведення земельної реформи у міжвоєнний період дозволяє зробити висновок, що від початку і до кінця її реалізації в українських землях переслідувалися не тільки економічні, але й політичні цілі, розраховані на зміцнення польського режиму у Східній Галичині та Західній Волині шляхом переселення сюди з етнічних польських земель великої кількості військових і цивільних колоністів, а також переведення у статус осадників місцевих поляків, у тому числі українізованої колишньої польської дрібної шляхти.

 

Вражає безперервність і масштабність парцеляції і колонізації, обсяги яких залежали від коливання ринкових цін на землю. Найінтенсивнішим періодом колонізації були 1920-1923 рр., коли гіперінфляція та допомога уряду дозволила за безцінь придбати земельні ділянки. Навпаки, на 1926-1930 рр., коли ринкові ціни на землю стрімко зросли і зменшився приплив польських переселенців, припадає майже половина усієї частки українських покупців землі, які прагнули за будь-яку ціну придбати землю, не зупиняючись перед кабальними умовами лихварів і кооперативними банками.

 

Прослідковувався дискримінаційний підхід щодо українських селян і в пересічному розмірі набутих ділянок. Найбільші ділянки придбали покупці єврейської національності в середньому по 5 га землі на двір.

 

Пересічна площа одного польського колоніста дорівнювала 2,59 га, тоді як пересічний український селянин спромігся придбати у власність лише 1,19 га.

 

Головний ринок землі, з його спекулятивними цінами, був малодоступний для більшості українських селян. Соціально-економічна урядова політика щодо українського села призводила до масової еміграції українців за кордон у пошуках будь-якого заробітку та кращого життя. На їх місце прибували поляки – нерідко носії польського шовінізму.

 

Новітня польська колонізація на західноукраїнських землях пригнічувала життєві інтереси її справжнього господаря – українського селянина, який у поті чола століттями обробляв цю землю, зносячи гноблення зайшлих і доморощених поневолювачів.

 

Антиукраїнська політика держави налаштовувала вороже мільйонні маси місцевого українського населення. Незважаючи на розуміння значною кількістю польських політиків і вчених шкідливості таких заходів для інтересів держави, протягом усього міжвоєнного періоду осадницька колонізація краю залишалася головним напрямом аграрної політики.

 

Заходи керівництва Польщі в аграрному секторі істотно не вплинули на зміну соціальної структури східно-галицького села. Якщо в 1921 р. Група господарств із володіннями до 2-х га становила 48,7%, то в 1931 – 37,3%, до 5 га – відповідно 32,8% та 39,5%, до 10 га – 14% та 18,2%, до 20 га – 3,8% та 4%, а до 50 га – 0,7% та 0,6%. Але власне остання група господарств займала в 1931 р. 52,6% всіх сільськогосподарських угідь (Історія українського селянства: у 2-х т. - К.: Наукова думка, 2006. - т. 2. - с. 227.)

 

Таким чином внаслідок аграрної реформи велика земельна власність на західно­українській території залишалася, по суті, недоторканою.

 

Отже, великодержавна аграрна політика польської адміністрації, економічні та національні утиски спричинили загострення земельної проблеми українського селянства та міжнаціональне протистояння на селі.

 

Політика планомірного насадження польського осадництва та колонізації на західноукраїнських землях активно сприяла посиленню національного гноблення українського селянства, що стало однією з головних причин розвитку українського визвольного руху.

 

Узагальнення та впровадження на практиці історично-економічного досвіду розвитку ринкової економіки на західноукраїнських землях є важливим загальнонаціональним завданням, яке потребує подальших досліджень на перспективу.

 

Виздрик Віталій кандидат історичних наук, доцент, Академія сухопутних військ імені П. Сагайдачного