Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Польська аграрна колонізація на західноукраїнських землях у міжвоєнний період (автор: Виздрик Віталій)

опубліковано 9 вер. 2013 р., 09:50 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 вер. 2013 р., 12:02 ]

Для польської держави аграрне питання в Західній Україні було проблемою не тільки соціально-економічною, а й політичною, зумовленою тим, що національно й соціально поневолене українське селянство самовіддано боролося як за землю, що перебувала здебільшого у володінні польських поміщиків, так і проти польської анексії краю. Впроваджуючи земельну реформу від 10 липня 1919 р., польський уряд прагнув розширити і зміцнити господарства фермерського типу. Виступаючи перед чиновниками окружного земельного управління у Львові 5 вересня 1926 р., міністр аграрних реформ Польщі В.Станєвич підкреслив, що «заможне, задоволене селянство на сході буде найліпшим оборонним валом, що захищає Польщу, а разом з нею і всю Західну Європу від гасел, проголошених на Сході» (1).

 

Фермерсько-поміщицька земельна реформа реалізовувалась у Західній Україні шляхом парцеляції і польської осадницької колонізації, а впроваджували їх окружні земельні управління, Державний сільськогосподарський банк або самі власники поміщицьких маєтків. У залежності від того, хто проводив, офіційна статистика розрізняла три види парцеляції: державну, банківську і приватну. Під поняттям парцеляції польське земельне законодавство розуміло викуп землі у приватних власників поверх встановленої законом земельної норми і наступний її продаж ділянками (парцелами) дрібним власникам нібито з метою ліквідації аграрного перенаселення.

 

Якщо проаналізувати співвідношення трьох видів парцеляції, то виявляється, що з 1919 р. по 1935 р. у Східній Галичині розпарцельовано землі державою 835 га, сільськогосподарським банком – 1046 га і приватними особами – 313 685 га. Звідси випливає, що основну частку землі продавали шляхом приватної парцеляції самі землевласники (2).

 

Аграрна політика польського уряду була розрахована на те, щоб у Західній Волині, Західній Білорусії, Віленщині та Східній Галичині зберегти земельну власність польських поміщиків, зменшивши розмір їхнього землеволодіння до раціонального рівня. На залишках панської землі створити зразкові господарства фермерів із числа польських осадників, які повинні були стати соціальною опорою польської влади на західноукраїнських землях. Таким чином уряд намагався пом'якшити гостроту аграрного перенаселення в Польщі. Осадницька колонізація на Сході проходила під гаслом здійснення «історичного обов'язку культурної і цивілізаторської місії на Сході» (3).

 

Так, у 1921 р. Львівським крайовим управлінням був підготовлений реферат, в якому обґрунтовувалася необхідність планомірного насадження господарств польських колоністів на західноукраїнських землях. Також передбачалося проведення сільськогосподарської колонізації таким чином, аби осадники не могли асимілюватися з українським населенням і мали можливість паралізувати їх національно-визвольний рух. У документі зазначалося: «...засновуючи колонії, ми одержимо якщо не кількісну перевагу, то, по меншій мірі, такий великий процент польського населення у цілих групах повітів, з'єднаних територіально між собою, що незрівнянно зросте їх протидія національній масі на значних просторах краю» (4).

 

Запровадження військового осадництва вздовж польсько-радянського кордону ставилося у прямий зв'язок з політичними планами відродженої Польської держави на Сході. З цього приводу Ю. Пілсудський заявляв, щоб «земля на Сході перейшла у власність тих, хто зробив її польською» (5).

 

Для контролю над аграрною колонізацією були утворені: Земельний національний суд, який відслідковував щоб земля потрапляла у володіння польських власників під час парцеляційного поділу; крайова комісія з обігу землі, що знаходилася у Львові; Головне земельне управління у Варшаві, яке надавало право проводити парцеляцію як приватним особам, так і парцеляційним товариствам і банкам.

 

Для реалізації аграрної політики на західноукраїнських землях сейм ухвалив ряд законів: про утворення колонізаційного фонду, якому уряд виділив 70 млн. марок; про тарифні пільги колоністам на залізницях; про фонди, які забезпечували фінансування земельної реформи (6). Уряд планомірно здійснював сільську колонізацію у південно-східних і східних окраїнах Польщі. Так до 30 червня 1920р. у 30 повітах Східної Галичини розпарцелювано 69 тис. га землі. Колонізаційний процес набув широкого розмаху після 1921 р., коли 160 тис. га земельних угідь перейшли до польських колоністів, що прибули у Східну Галичину.

 

Для практичного здійснення військово-колонізаційної політики у грудні 1920 р. польський сейм схвалив так звані «кресові закони», які передбачали надання землі солдатам польського війська, а інваліди та заслужені учасники радянсько-польської війни могли безкоштовно отримати з державного фонду до 45 га. А також осадникам безкоштовно надавали будівельний матеріал та інвентар. Усі інші учасники війни могли придбати землю з державного фонду за невелику платню. Ця платня за землю дорівнювала вартості 30-100 кг жита за 1 га в рік з внесенням її протягом 30 років, починаючи з п'ятого року після придбання. Зі 100 тис. бажаючих отримати землю на початок 1923 р Міністерство військових справ Польщі відібрало 29597 «заслужених офіцерів і солдатів»(7).

 

До кінця 1922 р. у східних воєводствах було виділено 111,8 тис. га земельної площі для 8732 військових осадників, які отримали найкращі землі під невеликі державні субсидії та дешеві кредити. За даними Центрального союзу військових осадників на початок 1923 р. вони також отримали безкоштовну державну допомогу в розмірі 2022 тис. доларів для створення фермерських господарств (8).

 

У звітах Міністерства сільського господарства за 1933 р. відзначалося, що на західноукраїнських землях налічувалося 7828 дворів військових осадників. На відміну від інших східних воєводств, на Західній Волині військові поселенці забезпечувалися землею найкраще, кожен з них отримав в середньому по 31,5 га (9).

 

Крім військових осадників упродовж усього міжвоєнного періоду систематично проводилась сільська цивільна колонізація. Для керівництва справами цивільних осадників у Львові був створений Союз осадників, філії якого діяли в усіх воєводських центрах Східної Галичини та в 41 повіті. Цивільні осадники вербувалися з польських селян і набували землі на загальних підставах, тим самим загострюючи земельну тісноту українських селян, особливо в південно-східних воєводствах. За даними Малопольського сільськогосподарського товариства на 1926 р. у 37 повітах Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводствах було створено 10037 господарств польських цивільних осадників, що прибули сюди з центральної Польщі. Кожен з них у середньому придбав 7,6 га орної землі, пасовищ, лісів (10).

 

На відміну від воєнного осадництва, яке забезпечувалося землею за рахунок держави, цивільні колоністи купували земельні ділянки за ринковими цінами.

 

Необхідно зазначити, що до середини 20-х років, коли ціни на землю були найнижчими у міжвоєнний період, польська аграрна колонізація проводилася найактивніше. Результат колонізації, на думку чиновника Львівського окружного земельного управління, став можливим «завдяки патріотичній позиції польського поміщицтва», яке діяло за принципом, що «...польська земля повинна перейти в польські ж руки» (11).

 

У грудні 1925 р., після прийняття нового закону про виконання земельної реформи уряд, йдучи на поступки українському селянству, збільшив останньому можливість купувати землю на парцеляційному ринку, при тому не обмежуючи процесу насадження польського осадництва. Користуючись підтримкою польської держави, військові осадники і цивільні колоністи отримали можливість вести господарство ринково-підприємницького типу. Незаможні ж колоністи перебували у неменшій нужді, ніж місцеве населення. Тому важкі умови життя і праці підштовхували їх до продажу своїх господарств та поверненню до попереднього місця проживання. А з числа заможних осадників призначалися солтиси, війти та інші представники державної влади на місцях. Для місцевого українського населення осадники були символом пансько-польської влади, яка експлуатувала їх.

 

Відомі факти, що багато польських переселенців, які набули статус цивільних колоністів, придбали землю із спекулятивною метою. За інформацією поліції Підгаєцького повіту Тернопільщини, літом 1926 р. «розпочався рух серед осадників повіту... до продажу набутої землі і повернення на захід», де ціна 1 моргу дорівнювала 80 доларів, тоді як тут вона становила 100 доларів (12).

 

Спекуляція осадників землею в деяких місцевостях набрала широкого розмаху. Наприклад, в Самбірському повіті зникли не тільки окремі господарства, а й цілі колонії. Цим скористалося українське населення, яке, дістаючи позички в українських інституціях, спромоглося викупити ці землі, але за цінами вищими від ринкових.

 

Зменшенню кількості переселенців з Польщі на Західну Україну завдячуємо зросту цін на землю після грошової реформи 1924 р. А також внаслідок розорення, причиною якого була економічна криза 1929-1933 рр., та земельних спекуляцій, майже чверть польських цивільних колоністів залишили колонії. Їх землі перейшли у власність українських селян та покупців інших національностей. Так з 1933 р. по 1934 р. З 372 платоспроможних українців та реемігрантів придбали 18,5 тис. га осадницької землі. Українські селяни спромоглися купити і більшу частину земельної площі під час проведення сусідської парцеляції, яка призначалася для укрупнення господарств корінного сільського населення. Упродовж 1919-1934 рр. держава і поміщики розпарцелювали у Східній Галичині 315 566 га, з яких 26% площі перейшло до польських осадників, 7,4% – до місцевих польських селян, а решта 66,6% – до українських селян та сільськогосподарських робітників (13).

 

За п'ятнадцятирічне проведення реформи у власність українського селянства трьох південно-східних воєводств перейшло три чверті, тобто 72,5% земельної площі розпарцельованої поміщиками і державою землі. Незважаючи на кризу колонізаційної практики, уряд не відмовився від методичного насадження на східних кресах польського осадництва, вважаючи його головним фактором внутрішньої та зовнішньої безпеки країни. Крім економічних мотивів, подальше зміцнення осадництва на українських територіях мало б паралізувати розвиток національно-визвольного руху на західноукраїнських землях. Більше половини польських колоністів, що прибули до Східної Галичини, розміщено на родючих землях Тернопільського воєводства, тобто 51,2% від загальної кількості.

 

Основним центром польської колонізації у Львівському воєводстві був Львів. Спостерігався великий приріст польського населення в околицях Сокаля, Радехова та вздовж залізничної магістралі Ярослав – Перемишль – Львів – Тернопіль – Підволочиськ.

 

Унаслідок інтенсивного проведення сільської й міської колонізації на західноукраїнських землях зросла кількість населення католицького віросповідування. Наприклад, частка католиків на 1931 р. у Станіславському воєводстві становила 16,6%, у Львівському і Тернопільському – 43% загальної кількості населення краю (14).

 

Однак такі темпи приросту польського населення не задовольняли державних чиновників окупаційного режиму. Наприклад, у матеріалах обстеження відділом сільськогосподарських і аграрних реформ Львівського воєводського управління для Міністерства сільського господарства зазначалося: «При сучасному постійному прирості польського населення шляхом мирної еволюції рівновагу над українцями зможемо одержати лише через 25-30 років. Але безпека держави і польські державні інтереси вимагають від нас, щоб у цих воєводствах не тільки досягнути рівноваги, а й переваги польського населення над українським... бо тільки з моменту одержання переваги римо-католицького населення над греко-католицьким зазнає принципових змін наше становище в цій частині держави» (15).

 

Отже, незважаючи на великі пільги, які надавалися осадникам, бажаючих переселитися на схід виявилося мало. Так, спілка «Земельного парцеляційного товариства» у Львові, що займалася переселенням осадників до Східної Галичини, інформувала польський уряд, що навіть вигідні умови купівлі ділянок на сході під час парцеляції товариством і опіка над осадниками на місці, різниця цін на землю, яка дозволяє збільшити володіння землею у відношенні один до трьох – усе це не є переконливим аргументом для переселення. З 1935 до середини 1938 р. дане товариство спромоглося переселити лише 201 сім'ю. Такий стан речей можна пояснити не тільки прискіпливим відбором претендентів на осадників, а й посиленням опору українського населення політиці колонізації.

 

Аналіз проведення земельної реформи у міжвоєнний період дозволяє зробити висновок, що від початку і до кінця її реалізації в українських землях окупанти переслідували не тільки економічні, але й політичні цілі, розраховані на зміцнення польського режиму у Східній Галичині та Західній Волині шляхом переселення сюди з етнічних польських земель великої кількості військових і цивільних колоністів, а також переведенням у статус осадників місцевих поляків, у тому числі українізованої колишньої польської дрібної шляхти.

 

Вражає безперервність і масштабність парцеляції і колонізації, обсяги яких залежали від коливання ринкових цін на землю. Найінтенсивнішим періодом колонізації були 1920-1923 рр., коли гіперінфляція та допомога уряду дозволила за безцінь придбати земельні ділянки. Навпаки, на 1926-1930 рр., коли ринкові ціни на землю стрімко зросли і зменшився приплив польських переселенців, припадає майже половина усієї частки українських покупців землі, які прагнули за будь-яку ціну придбати землю, не зупиняючись перед кабальними умовами лихварів і кооперативних банків. Чітко виявлений дискримінаційний підхід щодо українських селян і в пересічному розмірі набутих ділянок. Найбільші ділянки придбали покупці єврейської національності, в середньому по 5 га землі на двір. Пересічна площа одного польського колоніста дорівнювала 2,59 га, тоді як пересічний український селянин спромігся придбати у власність лише 1,19 га. Для українського населення головним ринком землі був малодоступний більшості селян вільний ринок з його спекулятивними цінами.

 

Новітня польська колонізація на західноукраїнських землях пригнічувала життєві інтереси її справжнього господаря – українського селянина, який у поті чола століттями обробляв цю землю, терплячи гноблення зайшлих і доморощених поневолювачів. Отже, великодержавна аграрна політика польської адміністрації, економічні та національні утиски спричинили загострення земельної проблеми українського селянства та міжнаціональне протистояння на селі. Політика планомірного насадження польського осадництва та колонізації на західноукраїнських землях активно сприяла посиленню національного гноблення українського селянства, що стало однією з головних причин розвитку українського визвольного руху.

 

Література

1. Staniewicz W. О рrоgrаm аgrаrnу w Роlsce і jеgо wуkоnаnіе. Моwу і рrzеmоwiеnіа (1926-1928). Wаrszаwа, 1928. S. 33; Васюта І. К. Соціально-економічні відносини на селі Західної України до возз'єднання (1918-1939). Львів, 1978. С. 20-34.

2. Державний архів Львівської області (ДАЛО. – Ф. І. – Оп. 13. – Спр. 5. – Арк. 1-4.

3. Там само. – Оп. 10. – Спр. 141. – Арк, 24-25.

4. Державний архів Львівської області (ДАЛО. – Ф; 1. – Оп. 10. – Спр. 141. – Арк. 24-25.

5. Там само. – Арк. 25-27.

6 Польська колонізація Галичини. – Відень: Український прапор. 1921. – С. 9.

7. ДАЛО. – Ф. І. – Оп. 10. – Спр. 1412. – Арк. 25.

8. Там само. – Арк. 25-26.

9. Державний архів Івано-Франківської області (ДАІФО). – Ф. 43. – Оп. 1. – Спр. 414. – Арк. 151.

10. Там само. – Спр. 54. – Арк. 513.

11. ДАЛО. – Ф. І. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 37.

12. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). – Ф. 231. – Оп. 5. – Спр 2130 – Арк. 10.

13. ДАЛО. – Ф. І. – Оп. 13. – Спр. 859. – Арк. 61-62.

14. Там само. – Арк. 46.

15. Там само. – Арк. 46-47.

 

Віталій Виздрик, кандидат історичних наук, доцент, Національний університет «Львівська політехніка», Інститут гуманітарних і соціальних наук.