Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Політика російської влади в Галичині на початку Першої світової війни (автор: Куций Андрій)

опубліковано 9 серп. 2013 р., 12:01 Степан Гринчишин   [ оновлено 16 серп. 2013 р., 23:45 ]

Під час Першої світової війни у надзвичайно важкому становищі опинилися західноукраїнські землі, які постійно перебували на лінії фронту від серпня 1914 до вересня 1917 року. Переходячи з рук у руки воюючих сторін, населення повною мірою відчуло зміну влади й характерні особливості окупаційної політики кожної з них. Хід воєнних дій та встановлення нових порядків поклали відбиток на революційну боротьбу галичан за свою державність.

 

Дослідження й висвітлення зазначених подій дає змогу показати наслідки приходу російських військ, їх політику, соціальні відносини та становище населення під час російської окупації Галичини в роки Першої світової війни.

 

Тема російської окупації Галичини і Львова була популярною у перші роки після повернення території під австрійську владу. Українські автори, що писали до початку Другої світової війни, ставилися до подій цього періоду зазвичай негативно, звинувачуючи російську владу у примусовій русифікації Галичини і репресіях. Однією з перших праць більш наукового ніж публіцистичного рівня була монографія І. Крип'якевича (під псевдонімом І. Петрович) «Галичина під час російської окупації. Серпень 1914 – чериень1915», написана під час війни.

 

Базуючись на опублікованому на той час джерельному матеріалі, переважно періодиці, автор дав глибокий аналіз різних напрямків діяльності російської адміністрації на західноукраїнських землях у зазначений період.

 

Важливе місце в історіографії міжвоєнного періоду займає дослідження К, Левицького, написане на основі власних споминів, а також з використанням наявної літератури та матеріалів періодики і листування, що на сьогодні залишається базовою працею з історії Галичини початку XX століття.

 

Цікавий матеріал про російську окупацію Галичини поданий у працях Д. Дорошенка, М. Грушевського, І. Нагаєвського, Л. Цегельського, В. Вериги, а також у періодиці, спогадах і щоденниках, які поступово починають залучати дослідники, Одним із таких джерел, що містить інформацію про суспільство Галичини та побут на зламі 1914-1915 рр. є щоденник В. Шухевича, що зберігається у Центральному державному історичному архіві України у Львові.

 

Останніми роками події Першої світової війни розглядають як останній етап кристалізації української національної ідеї, тому дослідники відновили інтерес до історії окупації Галичини, і це відображено у дисертаціях О. Мазура, В. Заполовського, Б. Б. Бернадського, монографіях С. Попика та А. Бахтуріної, окремі її аспекти у статтях В. Солдатенка, В. Смолія, О. Реєнта, В. Верстюка, І. Лозинської, І. Перія, І. Патера, В. Мороза, І. Ільєнка та інших.

 

Мета цієї роботи – системний огляд та аналіз перебігу й наслідків російської окупації Галичини на початку Першої світової війни.

 

Початок Першої світової війни 1 серпня 1914 р. дав Росії чудову нагоду прибрати до рук Галичину. Вже 6 серпня 1914р. австро-угорський уряд оголосив війну Російській імперії. Незабаром російські армії під командуванням генерала О. Брусилова перетнули державний кордон Австро-Угорщини – так для Галичини розпочалася Перша світова війна. Ареною жорстоких, кровопролитних боїв стала територія Східної Галичини, Північної Буковини і частково Закарпаття під час запеклої Галицької битви, що тривала з 19 серпня до 4 жовтня 1914 р. Невдовзі російська армія, захопивши майже всю Буковину з Чернівцями та Східну Галичину зі Львовом, штурмувала карпатські перевали.

 

Щоб виправдати свої військові невдачі, австрійська влада придумали «руську зраду». У Східній Галичині пройшла хвиля арештів серед москвофілів, а їх газети закривали. Тисячі людей було ув'язнено і кинуто до тюрем та концтаборів без суду. «Хто не був тоді в Галичині, а передовсім у Львові, той не може мати поняття про те, які ми переходили тортури, як нас на кожному кроці обиджувано і провоковано... Промовити на вулиці або в якім публічнім локалі українське слово уважалось справжнім геройством, лайку москвофільства причіплювано всім не тільки українцям, а навіть греко-католикам», – писала газета «Діло» 1 грудня 1915 р. (1).

 

Після боїв на річках Золота Липа і Гнила Липа під загрозою оточення опинився центр Східної Галичини – місто Львів. 26 серпня 1914 року австрійська армія програла битву під Золочевом і фронт відступив на захід. Було розпочато евакуацію Львова. У неділю 30 серпня біля двох тисяч стрільців-добровольців, які були у Львові, виїхали до Стрия. Австрійські війська та адміністрація також швидко евакуювалися. Разом з ними зі Львова відступало населення.

 

До Львова 3 вересня 1914 р. вступили російські війська. Військова російська адміністрація розглядала себе як окупаційну владу і працювала на збереження спокою і лояльності населення в запіллі своєї армії, а одночасно проводила заходи для поступового переведення Східної Галичини до рівня російських губерній. Було розроблено Тимчасове положення про управління областями Австро-Угорщини, зайнятими по праву війни, яке затвердив Верховний головнокомандувач Микола Миколаєвич. Згідно з Положенням, ліквідовувалися органи австрійської влади і формувалися владні структури російської адміністрації: воєнний генерал-губернатор, губернатори, градоначальники і начальники повітів. Головним їхнім завданням було задоволення потреб армії. Безпосередніми обов'язками російської адміністрації вважалися: організація місцевого управління, повідомлення населенню про вимоги війська, вчасне збирання податків, забезпечення порядку на місцях (2).

 

Тимчасовий військовий губернатор полковник Василь Шереметьєв дозволив функціонувати раді міста Львова і санкціонував створення міської міліції. В. Шереметьєв не виділяв поляків, але й не застосовував якихось різких обмежень чи репресій щодо них. За його згодою у Львові було відкрито польські школи. Українцям, особливо інтелігенції, влада дала зрозуміти, що вони можуть розраховувати на її толерантність. Це означало, що для російського уряду українці в принципі не існували.

 

18 вересня 1914 р. до Львова прибув на посаду генерал-губернатора Галичини генерал-лейтенант граф Георгій Бобринський. Разом з ним прибули до Галичини тисячі цивільних адміністративних урядовців, таємна російська поліція під командою полковника Мезенцева, вернулися й провідники галицьких москвофілів, які перед початком війни змушені були переїхати до Росії. У статті «До історії Галицької Руїни 1914-1915 рр.» С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників в мундирах і рясах обсіли Галичину і прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи» (3).

 

Граф Г. Бобринський зробив своєю опорою на окупованих територіях, звичайно, москвофілів і створив «Асвабадітєльний карпато-русскій камітєт» (4).

 

На початку правління Г. Бобринського москвофіли обіймали навіть посади в адміністрації, в цензурі, при повітових начальниках. Однак усупереч порадам генерал-губернатора москвофілам бути поміркованими, вони почали разом з єпископом Євлогієм і Г. Бобринським вести нетактовну агітацію проти греко-католицької церкви, робили особисті порахунки з небажаними їм людьми. Одним словом, вони прагнули керувати краєм, а цим зовсім не була задоволена російська адміністрація. Поступово суперечності між керівництвом москвофілів і російською адміністрацією набули досить різких форм. Г. Бобринський визнавав, що москвофільське керівництво не тільки не полегшувало російській владі справу управління, а й могло призвести до необхідності застосувати до нього репресі (5).

 

Звичайно, позицію москвофілів можна принаймі спробувати зрозуміти – адже після арештів і страт, яких зазнали москвофіли під час відступу австрійських військ, годі було сподіватися на їхні симпатії до австрійської влади (6).

 

В. Шухевич гостро критикував москвофілів за їхні спроби прислужитися окупаційній владі і навіть висміював їх, зокрема, у згадках про їхні приготування до евакуації зі Львова (7).

 

Орієнтація на Росію була притаманна також багатьом польським політикам, особливо «вшехполякам». В останні роки перед початком Першої світової війни вони немало говорили про прагнення об'єднати польські землі у складі Царства Польського, що мало стати кроком до відновлення державної незалежності Польщі. Через відсутність репресій на початку воєнних дій і відносно позитивне ставлення російської адміністрації до їхніх національних інтересів поляки опинилися у досить вигідному становищі.

 

Проте на співпрацю з окупаційним режимом вони йшли неохоче, скоріше вимушено. Це могло бути пов'язано з проавстрійською орієнтацією поляків, а також із розходженням поглядів з росіянами стосовно подальшої долі Галичини, яка, на думку росіян мала бути приєднана до Росії, а тому роль поляків на цих теренах перетворювалася на вторинну (8).

 

В адміністративному устрої Східна Галичина була поділена на губернії і повіти за російським взірцем. Утворено Тернопільську губернію з 15 повітами, Львівську губернію з 16 повітами, після окупації Буковини було створено Чернівецьку губернію. Передбачалось утворити ще Перемишльську губернію. На чолі губерній стояли губернатори, які підпорядковувалися безпосередньо Г. Бобринському, а повітами керували повітові начальники. Проте якщо у Львові адміністрація контролювала певною мірою дії своїх чиновників, то на периферії власті творили всякі безчинства і не несли за це жодної відповідальності.

 

Кожному офіцерові російської армії було вручено «секретне видання» – довідник про Галичину; в ньому детально описувалося, як «впізнавати мазепинців». Одразу ж почався дикий погром усього українського. Д. Дорошенко згадує це так: «Тепер, коли до нас дійшли точні відомості про цілковитий погром українського життя в Галичині, коли київські участки й тюрми переповнились вивезеними галичанами, серед котрих були професори університету, поважні старі священики, інтелігенти всіх професій, жінки, діти, селяни, гірські гуцули...» (9).

 

Військова адміністрація намагалася ввести в Східній Галичині російське законодавство і суди. На час окупації правосуддя велося на основі австрійських законів. Судовою мовою офіційно оголошувалася російська, а фактично судочинство велось польською мовою. Одночасно проводилося вивчення галицької економіки для переведення її від австрійських до російських норм і ринку. Під час російської окупації Галичина, за словами М. Грушевського, «опинилася в руках всякої поліцейської і чиновничої наволочі, котру посилано сюди на посади, а вона, користаючись з воєнного стану, робила, що хотіла, не тільки буквально грабила доми і людей, знущалася з людності, ...але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя, її культурних сил» (10).

 

Одним із основних елементів російської політики було перетворення Східної Галичини в «истинно русский край». З цією метою запроваджували російську систему освіти. Почали відкривати школи з російською мовою навчання, курси російської мови для вчителів, друкували підручники російською мовою. Г. Бобринський наголошував, що навчання в початкових школах повинно вестися російською, за винятком міст із більшим відсотком польського населення. У селах Східної Галичини мали відкриватися російські школи, а в Західній Галичині – польські, з обов'язковим навчанням російської мови. Викладацький склад кожної школи затверджував генерал-губернатор. Російська мова мала викладатися не менше 5 годин щотижня у кожному класі, історія та географія, польська мова викладались тільки за російськими підручниками (11).

 

На початку 1915 р. у Галичині було відкрито 5 сільських народних і 33 церковних шкіл. Планувалось у найближчі 5 років покрити край мережею з 9 тис. шкіл, відкрити 10 учительських семінарій, учительські інститути, 25 чоловічих і 25 жіночих гімназій. Вищі школи мали бути закриті до кінця війни. Львівський університет, найвірогідніше, мав бути перенесений до Варшави, а Варшавський – до Львова, щоб Східна Галичина стала нерозривною частиною Росії (12).

 

У ставленні до українців Г. Бобринський виклав свою програму так: «Східна Галичина і Лемківщина – давня невіддільна частина однієї великої Росії, на тих землях місцеве населення завжди було русске, тому їх устрій повинен бути оснований на русских началах. Я буду тут заводити російську мову, закон і порядки» (13).

 

Було запроваджено жорстку військову цензуру. Зокрема, заборонялося вміщувати відомості про воєнні операції, роботу російської влади, друкування та розповсюдження плакатів, оголошень, малюнків без дозволу місцевої поліції.

 

Випуск друкованої продукції мусив бути тільки із зазначенням прізвища власника закладу. Влаштування концертів, лекцій, постановка на публічних сценах п'єс дозволялися тільки з санкції адміністрації, а демонстрування кінофільмів – тільки після попереднього перегляду.

 

Заборонялися продаж і видача з бібліотек книг російською і українською мовами, виданих поза межами Російської імперії. Така заборона стосувалася насамперед солдатів-українців російської армії, які читали українські книжки (14).

 

Штаб генерал-губернатора Галичини дав указівку воєнній цензурі в окупованих областях приймати і передавати кореспонденцію від приватних осіб на поштово-телеграфних відділеннях тільки російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською або німецькою мовами. Кореспонденцію, надіслану іншими мовами або наріччями, знищували (15).

 

Кінець українству! – таким було гасло російської адміністрації. Вона закрила всі українські товариства, заклади, школи, заборонили українську мову, літературу, видавництва, вивіски. З окупацією краю було розпочато «інвентаризацію» (фактично – справжній грабунок) банків, музеїв, книгарень. Забрали архів митрополита А. Шептицького з Національного музею. Після ревізії «Академічний дім» у Львові перетворили на казарму для російських вояків.

 

16 вересня 1914 р. було закрите товариство «Просвіта». Наказом генерал-губернатора з 18 вересня 1914 р. перестали виходити українські періодичні видання.

 

22 вересня закрито книгарню Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) (16).

 

Поряд з іншими українськими товариствами були заборонені «січі», яких на початок війни у Галичині налічувалося 813, а на Буковині – 113. По селах російські солдати нищили майно січовиків, а їхні відзнаки – хоругви, ленти (стрічки), топірці відправляли до Росії як трофеї, що мали засвідчити про перемогу над мазепинським рухом. Мав рацію Кость Панківський, як зауважив І. Ільєнко в одному з листів: «Освободили нас –то правда. Освободили з честі, з імені, з майна, з мови, з усього» (17).

 

У руслі досліджуваної теми неможливо обійти увагою проблему ставлення західних українців до окупаційної адміністрації. Згідно зі спостереженнями посла Франції у Росії М. Палеолога, царизм не збирався корегувати свої звичайні методи управління і на зайнятих землях. «Щойно російська влада встановилася в Галичині, – згадував дипломат, – як одразу запровадила в ній найгіршу практику русифікації,... адміністративна влада зосереджена в руках графа Бобринського..., основу його поглядів становить крайня ненависть до уніатської релігії. Бобринський додержується таких поглядів, що у Східній Європі є три релігії: православна, католицька й жидівська. Уніати ж – зрадники православ'ю, ренегати та єретики, їх силою треба вернути на праведний шлях...» (18).

 

Разом із запровадженням російської системи освіти російська влада проводила насильне навернення краю до православної віри. Треба зазначити, що в Східній Галичині до війни не існувало православних парафій, окрім церкви св. Георгія у Львові. Користуючись тим, що багато греко-католицьких священиків відступили з австрійцями, православні священики захоплювали залишені храми, слухняним селянам видавали насіння на засів та інші пільги. За свідченням Д. Дорошенка, сюди скеровували «найгірше попівство: сутяги, хабарники, п'янчуги, розпусники, авантюристи» (19).

 

Опіку над Галичиною російський Найсвятіший Синод доручив архієпископу Волинському Антонію Храповицькому і фанатичному єпископу Євлогію Георгієвському з Холма, який очолив православну єпархію Галичини. Для швидкого впровадження православ'я влада вдавалася до репресій греко-католицьких священиків.

 

19 вересня 1914 р. за наказом генерала Брусилова заарештовано і вивезено до Росії головного репрезентанта галицьких українців – митрополита Андрея ПІептицького.

 

Весною 1915 р. до Єнісейської губернії росіяни вивезли ректора Львівської греко-католицької семінарії о. Йосифа Боцяна. Доля Шептицького і Боцяна спіткала сотні священиків, яких заарештовували за найменшою підозрою в «українофільській пропаганді і вірності Австрії» (20).

 

За словами історика Ісидора Нагаєвського, незадовго до захоплення Галичини російською армією граф Г. Бобринський наказав складати списки найвидатніших українців, а між ними на першому місці був митрополит Андрей Шептицький (21).

 

Значно у гіршому становищі під час окупації опинились інші національні групи Галичини. Дуже лаконічно російську національну політику охарактеризував комендант Старого Самбора князь Гагарін. Він говорив, що «... русских буде любити, поляків шанувати, євреїв бити, а мазепинців (тобто українців) у Сибір вивозити» (22).

 

Арештовували й вивозили не тільки за «мазепинств», але також за різні доноси москвофілів, на базі якогось підозріння, просто через неласку повітового начальника чи коменданта поліції.

 

Офіційний звіт жандармського полковника Мезенцева стверджує, що протягом кількох місяців московської окупації Галичини жандарми провели біля 1200 арештів й понад 1000 обшуків; за постановою генерал-губернатора Бобринського вислано вглиб Росії 578 людей (серед них 34 греко-католицькі священики) (23).

 

Серед арештованих і вивезених до Росії були: управитель книгарні НТШ А. Дермаль, адвокат М. Мочульський, заступник голови Українського педагогічного товариства, відома вчителька К. Малицька, доктор В. Охримович, доктор В. Шухевич та ін.

 

У висновку потрібно відзначити, що за сім місяців російської окупації царська адміністрація при допомозі місцевих москвофілів свідомо знищила тут все, що було українським: гімназії, близько сотні газет і журналів, українські книжки, книгарні, видавництва, бібліотеки, читальні «Просвіти», наукові, освітні, господарські, спортивні організації. Було пограбовано багато українських установ культури, зокрема НТШ, вивезено найцінніші речі з бібліотеки і музею Народного дому у Львові. Українську мову російські окупанти повністю ігнорували. В Росію вивозили сотні тисяч українських селян, інтелігенції, священиків. Поряд з українцями ворогами були оголошені галицькі євреї та німці.

 

1. Діло. – 1915. – 1 грудня.

2. Ботушанський В. Російські плани інкорпорації Буковини (1914-1916 рр.) // Наук, вісн. Чернівец. ун-ту: Зб. наук, праць. Вип. 229-230: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. – Чернівці, 2004. – С. 27.

3. Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654-1917). – Київ, 2004. – С. 181.

4. Мороз В. Україна у двадцятому столітті: 1900-1920 роки. 2-ге вид. – Львів, 2010. – С.61.

5. Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управленню краем с 1-го сентября 1914 года по 1-е июля 1915 года. Приложение 6. – К., 1916. – С. 8.

6. Мазур О. Патер І. Львів під час Першої світової війни //Львів: Історичні нариси / Упор. Я. Ісаєвич, Ф. Стеблій, М. Литвин. – Львів, 1996. – С. 307.

7. Перій І. Щоденник Володимира Шухевича як джерело до історії російської окупації Львова 1914-1915 років / Вісник Львів, ун-ту. Сер. істор. Спец. вип. – Львів – 2005. – С. 470.

8. Там само. – С. 471.

9. Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. В 2-х т. Т. 1. Доба Центральної Ради. – К., 2002. – С. 30.

10. Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. – Київ, 1992. – С. 10.

11. Отчет временного военного генерал-губернатора Галиции по управленню краем с 1-го сентября 1914 года по 1-е июля 1915 года. – К., 1916. – С. 33.

12. Там само.

13. Петрович І. Галичина під час російської окупації (серпень 1914 – червень 1915). – Львів, 1915. – С. 49.

14. Украинская Жизнь. – 1914. – №8-10. – С. 104-105.

15. Украинская Жизнь. – 1914. – № 11-12. – С. 100.

16. Історія Львова. – Львів, 2007. – Т. 2. – С. 513.

17. Ільєнко І. В пазурах у двоглавого. Українство під царським гнітом (1654-1917). – Київ, 2004. – С. 181.

18. Соловей Д. Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої світової війни. – Вінніпег. 1963. – С. 14.

19. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920). – Мюнхен, 1969. – С. 40.

20. Пілінкевич А. Львів в умовах російської окупації (1914-1915) // Галицька брама. – [?] – Липень-серпень. – № 7-8.– - С. 24.

21. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – Київ, 1993. – С. 57.

22. Діло. – 1915. – 19 жовтня.

23. Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. В 2 томах. Т. 1. –Львів. 1998. – С. 39.

 

Андрій Куций, Національний університет «Львівська політехніка», здобувач кафедри історії України та етнокомунікації.