Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Політичні наслідки геноциду України в XX столітті (автор: Сеник Любомир)

опубліковано 13 вер. 2013 р., 12:40 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 вер. 2013 р., 09:00 ]

Те, що пережив український народ у XX столітті, без перебільшення можна назвати апокаліпсисом. Коли глянути на історію інших народів Європи, то, знову ж таки, прийдемо до висновку, що жоден народ будь-якої західноєвропейської країни нічого подібного не пережив. Навіть під час Першої і Другої світових війн з численними фізичними жертвами, порівняно з українцями, масове їх знищення перевищує втрати всіх європейських держав.

 

З особливою жорстокістю і цілеспрямованістю відбувалося нищення українців у часи панування імперії зла.

 

Висновок цих втрат – єдиний: це були свідомо організовані акції, мета яких у головах правителів Леніна, Сталіна і всіх його поплічників сформувалася як, з одного боку, небезпека з боку України для «нової» Росії, яка, окупувавши Україну, вже з самого початку свого існування стала на шлях найжорстокішого тоталітаризму, а з іншого – як покарання непокірних, усіх, хто будь-якими засобам виступає як сила опору окупаційній владі.

 

До речі, і тоді, на початку XX століття, і сьогодні, на початку XXI століття, гостра дилема для північно-східного сусіда не знята з порядку денного, а саме: немає Російської імперії без України. На цю обставину звертають увагу як росіяни (опановані ідеєю «єдіной нєдєлімой», що нині дістала назву «русскій мір» (1)), так і українські та зарубіжні публіцисти – останні незалежно від того, прихильні до України чи байдужі.

 

Тут не місце зараз перераховувати всі етапи нищення українців, почавши з інвазії окупаційних російських військ в часи т.зв. «громадянської війни», якої, до речі, не існувало. Термін придумали самі ж окупанти, але його підхопили окремі історики московської орієнтації чи просто неусвідомлені щодо реальних військових і політичних сил того часу. Знову ж таки, не маю наміру входити у вияснення цих термінологічних плутанин.

 

Достатньо нагадати, що фактично існувало в боротьбі за УНР два фронти – український і московський, так само український і польський. Чим усе закінчилось, відомо.

 

Але програш нації став однією чи не найголовнішою причиною усіх політичних наслідків, виразні сліди яких бачимо й сьогодні.

 

Нація без держави – ситуація, яку годі інакше назвати, як трагедія. Однак варто зробити наголос саме на Україні, яка, в результаті програшу, опинилася розшматованою на різні частини, що їх окупували найближчі сусіди – росіяни, поляки і т.д. Причому форми і способи панування усіх цих окупаційних режимів відзначаються характерною особливістю – мірою жорстокости.

 

В результаті нація втратила політичну і культурно-духовну еліту. Показове з цього погляду нищення українських письменників (2) надзвичайно талановитих, які в добу розстріляного відродження підняли українське письменство до світових вершин. З такими втратами український народ прийшов до незалежности України в кінці XX століття.

 

Втрата ж еліти викликала, як атомна ланцюгова реакція, перервність національної політичної традиції. Це означає, що політичне лідерство переймають люди, не готові до державного будівництва. Люди, яким бракує глобального національного мислення. Люди, які державне будівництво перепускають через свої власні амбіції і в переважних випадках – через власне корисливе збагачення.

 

Втрата національної еліти означала всебічний політичний розгардіяш, деконцентрацію політичних зусиль, взаємне поборювання на засадах «найкращої» політичної сили з іншими у самому ж середовищі українства. А все це сукупно привело до люмпенізації суспільства, зниження вагомих політичних цінностей у найширшому середовищі українців.

 

У самому ж середовищі патріотично настроєних українців спорадично появляється вдало підкинена супротивниками соборності України ідея відділення Галичини від України, а серед супротивників явно московської орієнтації – утворення іншої, клаптикової держави під назвою «Сєвєро-Донєцкая республіка» і т. ін. Чи, зрештою, ідея т.зв. «федералізації» України, мовляв, на тій підставі, що всі без винятку регіони України «різні», причому ніяк не враховують етнічну єдність, де мова становить, власне, сутнісно єдине національне тіло.

 

Втрата національної еліти призвела до політичної мімікрії тих суспільно-політичних сил, які. прикриваючись «демократичними» фразами, фактично своєю діяльністю спрямовані на продовження колоніального становища України. Це однозначно ворожа українцям політична сила (сили), що ставить своєю метою безконтрольне панування над нацією. Ширша характеристика цієї орієнтації виводить на ті процеси, що мали місце в минулому, в час російської окупації. Йдеться про планомірну колонізацію України, яка була широко розгорнена в часи геноциду 1932-1933 рр.: на місце вимерлих українських населених пунктів населялися росіянами з Російської Федерації (3).

 

По-друге, міста теж інтенсивно колонізувалися (4), вселялися росіяни, в результаті донині особливо східноукраїнські міста і, в т.ч. столиця України, наскрізь русифіковані – зрима, показова ознака колоніального становища України. Слід відзначити позитивні зміни в бік збільшення українців майже в усіх регіонах України, що відбулося «за рахунок зміни національності тих громадян, які раніше переписалися з українців на росіян, а згодом повернулися до своєї національності, і лише частково – через повернення на батьківщину зарубіжних українців переважно з колишніх республік СРСР». Далі дослідник відзначає, що «збільшення частки українців у населенні України стало масовим і повсюдним, що свідчить про суттєві зміни в свідомості людей, повернення їх до свого справжнього походження, національного коріння» (5).

 

Таким чином, мова, як сутнісний показник національної приналежности, як функціональний феномен національної спільноти, в результаті вказаних втрат планомірно витіснявся російськими окупантами із щоденного життя та життєдіяльности нації. Ця тенденція, до речі, продовжується й нині, і вже «пророкують» недруги українців, що наша мова зникне... за 50 років...

 

Сутність російської окупації, власне, чітко виявилася в знищуванні шляхом витісненні і обмеження сфер функціонування української мови. У свій час Д.Донцов слушно зауважував, що російська влада, якими би назвами не прикривалася, «вона завжди залишалася тією самою владою насильства, владою тріумфуючого зла під маскою добра...» (6).

 

На нещастя, далеко не всі ще на самому початку виникнення імперії зла, як і сьогодні, зрозуміли цю маску, за що розплачувалися і сьогодні розплачуються шаленими, часто кривавими втратами.

 

Відсутність національної еліти особливо гостро позначилась на впертих спробах нинішньої влади запровадити в державі другу державну мову. Ця політична провокація, яка викликає безперервне збурення широких кіл громадянства, ґрунтується на окупаційній політиці імперії зла як традиції, якої не можуть позбутися режимні кадри в особі їх наступників – комсомольських чи партійних (молодшої генерації) із старими режимними уявленнями про «переваги» російської мови на всьому пострадянському просторі.

 

Інтенсивна колонізація, яка, по суті, не мала опору через втрату політичної еліти і розгромленого громадянства безперервними терорами окупаційної влади, привела до усунення українців з багатьох ділянок громадського і політичного життя. Так, як правило, Кремль встановлював кадри з перевірених людей, переважно інонаціоналів. Чужа влада і чужі люди – ознака, яка сьогодні дуже промовисто вказує на патологічну перевагу чужинців у парламенті України і в багатьох сферах життєво важливих державних структур. (Звісно, українське громадянство за сучасним пашпортом тут ні причому!).

 

Це – прямий наслідок геноциду України в XX столітті, що має глибоко закорінені причини в минулому і сьогодні виявляється в антиукраїнській політиці того чи іншого міністра чи навіть Президента. Найяскравіший приклад – нинішній міністр освіти, українофобія якого переходить будь-які межі. Дивна річ. Сьогодні українці не в стані зупинити цього чоловіка зі звірячим обличчям ненависника, що й теж переконливо доводить недієздатність сучасного національно-демократичного крила політиків.

 

Однак маючи на увазі постколоніальну (а за своєю суттю, все ж таки, продовжену колоніальну) політику щодо головних проблем української спільноти – остаточного державного утвердження (не формального, а реального), тобто виконання найголовнішого – встановлення справедливого соціального й національного стану українців у власній державі, безперешкодного розвитку як економіки, так і культурно-духовного життя, то слід констатувати, що саме в цих параметрах існування нації не зроблено за двадцять років державности рішучих, кардинальних змін. Геноцид України в XX столітті «потягнув» донині і неоколоніалізм, і нищення українства новими засобами. Засоби різні, а наслідки одні:

 

1. Неможливість виживання малозабезпечених громадян;

 

2. Інтенсивна еміграція українців в часи незалежности, викликана соціальними причинами разом із штучно створеним дефіцитом робочих місць у багатьох ділянках життєдіяльности, в т.ч. і в культурно-духовній сфері;

 

3. Свідомо організована, цілеспрямована політика «пересотворення» суспільства з духовно-творчого на споживацьке. Цьому інтенсивно сприяють соціальні негаразди широких верств населення, знову ж таки, викликані системним усуненням від політичного життя, насамперед, національно-патріотичної молоді, а також середньої вікової групи людей, здатних працювати не на власне збагачення, а передусім для повного утвердження держави;

 

4. Цілеспрямоване усунення української інтелігенції від політики. Навіть вважають, що це самоусунення у зв'язку з тим, що у своїй професійній діяльности українська інтелігенція знайшла «віддушину» для реалізації своїх професійних можливостей. Тут є певна рація: держава немислима без власних професіоналів, але саме український приклад говорить про те, що перервані політичні традиції призвели до, умовно кажучи, зміщення акцентів за полярним принципом: або політична, або професійна діяльність, третього не дано.

 

З іншого боку, ця ситуація висвітлює рівень свідомости саме інтелектуальних сил суспільства. І тут досить широка панорама аспектів: якою мовою розмовляє інтелігенція різних професійних профілів? Якою є їхня політична орієнтація? Конфесійна? Що становить для неї «святая святих», від чого ніколи, ні за будь-яких обставин, не відступиться?

 

Ці питання далеко не вичерпні, але в цілости кидають світло на природу і характер дуже важливого чинника суспільного розвитку.

 

Нарешті, т.зв. електорат, надзвичайно строкатий за характеристиками національности, соціальної і національної свідомости, конфесійної приналежности, традиційної звичаєвої культури, мови як сутнісної ознаки національної приналежности (за винятком тих обрусілих українців, які в силу терору і невідпірности впливам русифікації, все ж, залишились «російськомовними» українцями), становить поле діяльности і впливів різних політичних сил, які мобілізуються особливо в час виборчих кампаній.

 

Власне, цей електорат в умовах, як правило, непрозорих виборчих кампаній (фальсифікації) і дає відповідні результати. І саме ці результати впродовж існування двадцятирічної державности України дають одну і ту ж картину: українці (підкреслюю: пашпорт тут ні причому) є в ганебній меншости в парламенті України. Подібної ситуації немає в жодній європейській країні!

 

Не треба великих досліджень, щоб зрозуміти головні причини того, що двадцять років барахтаємось у багні, не можемо вийти із злиднів.

 

І все ж, вихід є. Він вимагає цілий ряд системних заходів, які покликана провести насамперед національна спільнота. Вимагати від держави, від того чи іншого режиму, який почергово змінюється відповідно до результатів виборів, введення закону/законів, які забезпечили б об'єктивну результативність виборів, – це право народу. Але цим правом фактично держава нехтує.

 

1. Отож насамперед національна спільнота зобов'язана сконсолідуватись політично – без такої консолідації, як показує попередній досвід, наступає програш. Заклики до консолідації сьогодні мають всього на всього риторичний характер. Ця риторика вкрай застаріла, обмертвіла і ні до чого не приведе. Потрібні реальні кроки для такої консолідації.

 

2. Тільки за умов активної масовости заходів національної спільноти можливі політичні зміни. Досвід Руху на самому початку його існування з масовими демонстраціями і категоричними вимогами дав блискучий результат, коли вся тоталітарна система, перебуваючи в стані глибокої кризи, відступила. Інша річ, як далі розвивалися події. Ставлю акцент на масових заходах, проти яких абсолютно безсила навіть зброя в руках режиму.

 

3. Сконсолідована національна спільнота знаходить союзників, власне, у загаданому строкатому електораті, якому вкрай допекли непомірні оплати за комунальні послуги, за квартплату, за стрибки цін на продукти харчування, що ставить величезні маси людей на грань виживання. Це та маса, яка вимагає кардинальних змін у сфері соціального захисту не у формі подачок і пільг, а твердого забезпечення нормального життя. Цього вже сьогодні домоглися наші сусіди, наприклад, Польща, Словаччина та ін.

 

4. Зміна виборчого закону. Тільки під тиском мас така зміна можлива. Геноцид України в XX столітті і всі наступні етапи нищення України призвели до того, що в політичне життя, керуючись не державними, а насамперед власними інтересами, прийшли багаті, як правило, інонаціонали і фактично захопили владу в свої руки. Зміна виборчого закону має бути спрямована на встановлення справедливости, яка є в законодавстві європейських країн: парламент (сейми, сенат і т.д.) обраний з представників народу, який дає назву державі, а для національних меншин вводиться відповідна квота.

 

5. У виборчому законі має бути вписана конституційна норма: депутат, який не знає або свідомо нехтує державну мову, не має права балотуватись.

 

6. Усунути бізнес від політики. Як це зробити, відкривається ряд питань, відповідь на які зобов'язана дати сконсолідована нація. Тоді, напевно, буде усунено криміналітет, який увійшов у парламент. З цього погляду досвід боротьби Італії з організованою злочинністю, що зачепила верхи влади, вартий уважного вивчення.

 

Цих мінімальних 6 правил і умов, звісно, не вичерпують ще інших проблем, які заховані в самій системній сутности сучасного політикуму: серед них і приналежність до масонських організацій, про що майже не ведеться розмова на сторінках української преси як «делікатна» тема, яка зачіпає дуже суттєві проблеми українських втрат впродовж усього XX і початку XXI століття. Цей аспект проблеми, поза всяким сумнівом, має відношення і до геноциду України в XX столітті і його продовження на сучасному етапі.

 

На завершення необхідно підкреслити, що ідеологічна підстава, як стрижень головної проблеми – утвердження української державности в повному і необмеженому обсязі, є серцевиною успіху і перемоги.

 

Національна ідея опрацьована у повній мірі нашим попередниками (7), сучасне покоління зобов'язане її реалізувати. Новіші дослідження національної ідеї є, власне, історичним дискурсом, що ставить метою ознайомити найширші кола читачів з державотворчою національною концепцією (8).

 

Література

1. Чітким виразником ідеї «русского міра» є в Україні журнал «Русское слово», редакція якого знаходиться в Донецьку. Тут йдеться не просто про «слов'янську єдність», що її трактують російські політологи як російський панславізм, який свого часу ущент розбив Іван Франко, а про «тотожність» з різними назвами: (російський, український, білоруський) як виключно «русская». Отже, як висновок, немає ні української, ні білоруської національностей.

2. Лише в одному Сандармосі, як свідчать документи, в 1937 році було розстріляно 683 в'язнів української національносте, письменників, режисерів, артистів, аспірантів, професорів, наукових співробітників, зокрема письменників, критиків, артистів: Атаманюк-Яблуненко Василь Іванович, Вороний Марко (див.: htm$ 9620 Сандармох Вікіпедія. С. 1), Епік Григорій Данилович, Зеров Микола Константинович, Ірчан Мирослав Дмитрович, Качанюк Михайло Адамович, Козоріс (в списку Козорез) Михайло Кирлович, Крушельницькій Антін Володимирович (розстріляний разом з синами Отапом та Богданом 3 листопада 1937 року, а також донькою Володимирою); Куліш Микола Гурович, Курбас Олександр (Лесь) Степанович, Підмогильний Валер'ян Петрович, Поліщук Валер'ян Львович, Поліщук Клим Лаврентійович, Слісаренко Олексій Андрійович, Филипович Павло Петрович, Яловий Михайло Миколайович.

 

Розстріляно всього 1111 в'язнів // Убієнним синам України. Сандармох. – Петрозаводськ, 2006. – С. 83-140. Як видно із списку прізвищ розстріляних у Сандармосі, це переважно українці, уродженці Східної і Західної України, Кубані, а також народжені поза українськими етнічними кордонами. До речі, розстріли письменників, культурних діячів і науковців української національности продовжувалися і в наступні роки.

3. Військові застави навколо голодуючих сіл тривали до того часу, поки не вимерло населення // 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. Підготовлена Лідією Коваленко і Володимиром Маняком. – Київ, 1991. – 583 с.; Розсекречена пам'ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД. – Київ, 2008. – 603 с.; Пам'яті невинних жертв. Матеріали Міжнародної наукової конференції істориків «Голодомор в Україні в 1932-1933 роках». Будапешт, грудень 2003 року. – Будапешт, 2003. – 292 с.; Хортяні Я. Прихована правда. Статті, матеріали, документи. – Будапешт, 2004. Az еlrejtett igazsag. Вudapest. 2004. 269 s.; Чорна тінь голодомору 1932-1933 років над Тернопіллям . Книга пам'яті. Уклали Б. Лановик, М. Лазарович, Р. Матейко. – Тернопіль, 2003. – 292 с.; Літопис Голготи України. Т. 1. Спогади політв'язнів, репресованих і переслідуваних. Львів: Видання Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих та науково-просвітницького товариства «Меморіал» ім. Василя Стуса, 1993. – 245 с.

4. Див.: Заставний Ф. Демографічні втрати України. Голодомори. Війни. Еміграції. – Львів, 2003. – 135 с.

5. Заставний Ф. Перепис населення 2001. Результати. Аналіз. Проблеми. – Львів, 2003. – С. 13.

6. Донцов Д. Дух Росії. – К., 2011. – С. 41-42.

7. Див.: Д. Донцов. Націоналізм. – Лондон. 1966 (Третє видання, справлене автором). – 362 с.; Дух нашої давнини. (2-е вид.) – Мюнхен – Монреаль, 1951. – 341); Історія розвитку української державної ідеї. – Київ, 1991. – 46 с. (Друк. За кни.: Д. Донцов. Історія Української державної ідеї. – Вінниця, 1917); Ребет Л. Теорія нації. – Львів, 1997. – 192 с. (Репринтне вид. за кн..: Лев Ребет. Теорія нації. – Мюнхен: «Сучасна Україна», 1955); Старосольський В. Теорія нації, – Нью-Йорк – Київ, 1998. – 153 с. (Друк за вид.: Старосольський В. Теорія нації. – Відень, 1922. – 143 с.); Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Київ, 2006. – 341 с.; Трушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991. – 240 с.

8. Див. новіші дослідження: Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – Київ, 1999. – 350 с.: Мандрик Марія. Український націоналізм: становлення у міжвоєнну добу. – Київ, 2006. – 388 с.

 

Любомир Сеник, доктор філологічних наук, професор, директор інституту літературнознавчих студій ЛНУ ім. І. Франка.