Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 40-50 років. (Автор: Андрусяк Тарас)

опубліковано 9 бер. 2015 р., 12:07 Степан Гринчишин   [ оновлено 21 бер. 2015 р., 10:32 ]

Журнал «Республіканець» №1-2, 1995 рік

 

                                       Їх щастя було в свободі,

                                       а їх свобода – у величі духу.

                                       Фукідід

 

Важко або й неможливо сказати, чи то великі люди роблять епоху в яку вони живуть великою, чи навпаки – велика епоха народжує великих людей. Безперечно одне – вони тісно взаємопов'язані. В українській історії було багато періодів, які породжували національних героїв та геніїв. Були й особистості, діяльність яких становили епоху. Знання цих періодів, цих "зоряних моментів" у власній минувшині є не тільки запорукою від національного нігілізму та байдужості, але й стимулом, основою прагнення йти далі, достойно продовжувати справу, яку творили, за яку боролись і віддавали життя минулі покоління рідного народу.

 

Один з таких періодів – це національно-визвольна боротьба українського народу в 40-50 роках XX століття. Ще й сьогодні в Україні дуже сильним є прагнення переконати, що цей період неможна й не треба сприймати однозначно, що жертви, понесені українським народом, були як з однієї, так і з другої воюючої сторони. Проте залишається поза увагою, що одна сторона боролася за свободу і демократію, друга – репрезентувала людиноненависницьку ідеологію та тоталітаризм. Не будемо вдаватися до аналізу історичних фактів та тогочасних подій, – ця проблема лежить поза межами розглядуваної проблеми (Зацікавлених відсилаємо до спеціальних досліджень присвячених цій проблематиці, зокрема ґрунтовної праці Біласа І.Г. "Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз." У двох книгах. К., 1994).

 

Наше завдання полягає в тому, щоб на підставі аналізу творчості окремих діячів національно-визвольного руху дати короткий аналіз тих теоретичних засад та політичних і правових основ, на яких базувався цей рух. Зокрема, мова йде про творчість таких політичних діячів та публіцистів, як П.Полтава (Петро Федун), О.Горновий (Осип Дяків), П.Дума (Дмитро Маївський), Ярлан (Ярослав Старух), Д.Шахай (Йосип Позичанюк). Перелік цей можна продовжити, але, на нашу думку, саме їх творчість охоплює ключеві проблеми та програмні основи всього руху, дає можливість зрозуміти його суть та спрямованість. Праці зазначених авторів, в значній мірі, були визначальними у формуванні програмних цілей та завдань національно-визвольного руху українського народу 40-50-х років. Разом з тим, незважаючи на безперечний внесок в розвиток української політичної та правової думки, яким є їх творча спадщина, на їх роль та значення в розвитку самого руху, на актуальність багатьох теоретичних висновків, зроблених в цих працях для нинішнього етапу державотворення в Україні, не тільки їх творчий доробок, але й їх імена сьогодні в Україні практично не відомі широкому загалові, молодим політичним силам. Дана стаття є спробою дати, принаймні, загальний огляд цього надзвичайно важливого і цінного для формування сучасного українського політичного руху теоретичного доробку.

 

Перш ніж перейти до розгляду творчості вказаних авторів, яка будучи певною цілістю творить окремий етап в процесі розвитку української політичної та правової думки, необхідно дати хоча б коротку біографічну довідку про кожного з них, оскільки саме їх життя гідне подиву і захоплення, а на його фоні ще грандіознішим видається те, що вдалося зробити цим людям (Автор свідомий можливих неповноти та неточності поданих даних і буде вдячний за додаткові дані про вказаних людей, оскільки глибоко переконаний, що вивчення їх життя та творчості повинні продовжуватись надалі).

 

І розглядаючи написане ними, завжди слід пам'ятати, що творили вони не в затишних кабінетах чи бібліотечних залах, коли завжди під рукою необхідна література, коли можна повертатися до того чи іншого місця у власній роботі, стилістично шліфуючи його та доповнюючи необхідними матеріалами. Ці праці писалися в криївках та схронах, в перервах між боями, в умовах понадлюдського напруження фізичних та духовних сил, якого вимагали умови боротьби. Та всі їхні праці вперше побачили світ в Україні, і розповсюджувалися вони також в Україні, що нині, коли добре відомі масштаби карально-репресивної системи тодішніх тоталітарних противників українського національно-визвольного руху, теж може видатися неймовірним. Але вони зуміли тоталітарній ідеології ворогів українського народу протиставити демократичну, засновану на ідеях гуманізму та справедливості концепцію, яка стала найгрізнішою зброєю в національно-визвольній боротьбі нашого народу. Зброєю настільки грізною і страшною, що проти неї тоталітарна система зі своїм могутнім ідеологічним апаратом була безсилою. Яскравим підтвердженням цього може бути відсутність будь-якої згадки про творчість вказаних авторів у тих горах макулатури, які були написані з метою критики "українського буржуазного націоналізму та його ідеології".

Отже:

Петро Полтава (Петро Миколаєвич Федун), народився 1919 року в селі Шнирів Бродівського району на Львівщині. Після закінчення початкової школи в рідному селі поступив до гімназії в Бродах. У 1940 році був призваний до Радянської Армії, був офіцером, брав участь у радянсько-фінській війні. Вже в 1940 році розпочав свою політичну діяльність як організатор Юнацтва ОУН, був одним з редакторів його органу "Юнак". З 1944 року – член проводу ОУН, працював в референтурі пропаганди, керував школою кадрів ОУН, виконував функції політвиховника в УПА. Один з провідних діячів УГВР, заступник Голови Генерального Секретаріату УГВР; керівник "Бюро інформації УГВР", начальник політвиховного відділу в Головному військовому штабі УПА. Майор УПА, нагороджений Золотим хрестом бойової заслуги 1-го класу і медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах". Загинув зимою 1951/52 року в Букачівському районі на Рогатинщині (Див. також: Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Париж-Нью-Йорк. – 1970. – Т.6. – С.2204.; Про автора. П.Полтава. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С.10-11. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава? // Шлях перемоги. – 1992. – 12 липня; Шнирівський С.В. Хто був Петро Полтава? // 50-ліття Української Повстанської Армії. – Клівленд, 1992. – С.14-15).

 

Осип Горновий (Осип Васильович Дяків), народився 21 червня 1921 року в селі Олесин Бережанського району на Тернопільщині. Закінчив Бережанську гімназію, вчився на філологічному факультеті Львівського університету. У 1940 році був арештований і вийшов на волю тільки в липні 1941 року. Одразу ж включається в активну політичну діяльність. Був членом Краєвого Проводу Юнацтва ОУН, членом редакційної колегії журналу "Юнак" та редактором журналу "Вісті". У 1945-48 рр. – член Головного Осередку Пропаганди при Проводі ОУН, редактор підпільних революційних журналів, видань, листівок, звернень. У 1948 році – Крайовий Провідник ОУН Львівського краю, з 1949 року – член Проводу ОУН на Українських Землях. У 1950 член УГВР і заступник Голови Генерального Секретаріату УГВР. Сотник УПА, нагороджений Золотим і Срібним Хрестом Заслуги. Загинув 28 листопада 1950 року біля села Велике Поле Яворівського району на Львівщині (Див.: Дяків-Горновий Осип. Ідея і Чин. Повна збірка творів. – Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1968. – С.5-64; Енциклопедія українознавства. Словникова частина. – Т.2. – С.414; Мірчук П. Революційний змаг за УССД. Хто такі "бандерівці", "мельниківці", " двійкарі". – Нью-Йорк-Торонто-Лондон. –Т.1. – 1985. – С.113-114).

 

Ярлан (Ярослав Старух), народився 17 листопада 1910 року в селі Бережниці Вижній на Лемківщині. Після закінчення середньої школи навчався у Львівському університеті. За приналежність до ОУН кілька разів потрапляв до польської тюрми, а в 1934 році до польського концтабору в Березі Картузькій. Член ОУН від 1929 року, член Краєвої Екзекутиви ОУН, редактор і співробітник підпільних видань ОУН. У червні 1941 року він став керівником Міністерства пропаганди в Українському Тимчасовому Управлінні та членом Проводу ОУН. Організатор підпільної радіостанції "Вільна Україна". Весною 1945 року став Краєвим Провідником Закерзоння. Загинув 18 серпня 1947 року (Див.: Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Т.2. – С. 107-108).

 

Дума (Дмитро Маївський), народився 8 листопада 1914 року в селі Реклець Жовківського району. За приналежність до Юнацтва ОУН був вигнаний з гімназії і змушений був здобувати середню освіту в Західній Польщі. Повітовий провідник ОУН Жовківщини. Редактор журналу "Ідея і Чин" у 1942 та 1944-45 роках. Член Проводу ОУН, входив, разом з Р.Шухевичем та З.Матлою до Бюро Проводу. Організатор та співавтор постанов III Надзвичайного Великого Збору ОУН. Загинув на території Чехословаччини 19 грудня 1945 року (Прокоп М. Дмитро Маївський – революціонер і політичний публіцист // Сучасність. – 1987. – № 2 (310) – С. 102-113; Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Т.2. – С.95-96)).

 

Д.Шахай (Йосип Позичанюк), народився 1911 р. на Херсонщині. Під час колективізації він з батьками переїздить в Дашівський район Вінницької області. Закінчив педагогічний інститут у Ніжині. Восени 1939 року після приєднання західноукраїнських земель приїхав до Львова і працював педагогом. Одразу ж включився в діяльність ОУН. У вересні 1941 року арештований німцями, проте йому вдалося втекти та повернутися в Україну. Тут він починає співпрацювати в підпільних виданнях ОУН і УПА. Стає членом Проводу ОУН, членом Головної Команди УПА, керівником Політичного відділу ГК УПА на Волині та членом Генерального Секретаріату УГВР. Був учасником Великого Збору УГВР та співорганізатором Конференції Поневолених Народів Східної Европи й Азії у листопаді 1943 року. Керівник програм радіо "Вільна Україна". Загинув в лютому 1945 року на Дрогобиччині (Див.: Мірчук П. Революційний змаг за УССД. – Т.2. – С. 139-140; Літопис УПА. – Т.8. – С.203.; Літопис УПА. – Т.9. – С.142. В перших двох зазначених джерелах подана дата смерті – лютий 1945 року. В повідомленні "Впали в боротьбі за Самостійну Україну" органу УГВР "Самостійність" подана дата загибелі 21 грудня 1944 року).

 

Розглядаючи творчість вказаних діячів українського національно-визвольного руху, окремі політичні та правові ідеї, проблеми, теорії, що знайшли відображення та розвиток у їхній творчості, необхідно зазначити, що при всій відмінності стилю чи форми викладу в працях кожного з них, їм притаманна спільність підходів у розробці тих чи інших проблем, внутрішня цілісність та логіка викладу, коли опрацювання певної проблеми в працях одного автора доповнюється та поглиблюється в працях іншого. При цьому, все зроблене кожним з них окремо в сумі творить ідеологічну основу тодішнього національно-визвольного руху українського народу. При цьому кожен з зазначених авторів, безперечно, приділяв більше уваги тій чи іншій проблемі, хоча й не залишаючи поза увагою інших питань. Тому розглядаючи ту чи іншу проблему чи ідею, можна наводити її бачення кожним з них, проте рамки статті змушують зупинятись на поглядах окремого автора, в працях якого ця тематика знайшла своє найповніше закріплення та розробку.

 

В Універсалі Української Головної Визвольної Ради, прийнятому на Великих Зборах, що відбувалися 10-15липня 1944 року, та на яких були прийняті головні програмні документи УГВР, підкреслено, що головною метою національно-визвольного руху українського народу є Українська Самостійна Соборна Держава як головна передумова того, щоб український народ "був володарем на своїй землі" (Літопис Української Повстанської Армії. – Т.9. Львів, 1992. – С.40).

 

Саме розробка теоретичних основ здобуття та розбудови самостійної Української держави є ключовою проблемою в працях учасників цього руху.

 

Основою боротьби за державність теоретики національно-визвольної боротьби українського народу вважали ідею нації. В своїй праці "Концепція Самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу" П.Полтава, аналізуючи процес історичного розвитку та опираючись на конкретні факти з європейської та світової історії, доводить, що основою суспільного прогресу є ідея нації, спроби боротьби з якою або ігнорування якої врешті-решт закінчувалися провалом. "Як показує вся історія людства, прагнення народу до самостійного державного життя є його органічним природним прагненням. Кожний народ завжди старався забезпечити своє існування і створити найкращі умовини для свого розвитку через власну державну організацію. У власній державній організації і через неї кожний народ найкраще, найповніше проявляв завжди своє національне "я" (Полтава П. Концепція Самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. Збірник підпільних писань. – Мюнхен, 1959. – С.13).

 

Розуміючи народ (націю) як окрему людську спільноту, що твориться на основі спільності походження, мови, території, культури, подібного характеру, спільної боротьби з чужинцями та життя в спільній державній організації, яка існує від найдавніших часів історії людства, він підкреслює, що сама ідея нації, тобто усвідомлення нацією права на самостійне державне життя, з'являється значно пізніше. При цьому незважаючи на те, що процес цей проходить по-різному у різних народів, суть його завжди зводиться до ідеї національної незалежності народу в його власній самостійній державній організації. Визначаючи ідею нації як фактор розвитку загальнолюдського історичного процесу, П.Полтава разом з тим зазначає, що це не є єдиний фактор. Другим фактором, що діє паралельно з ідеєю нації, є ідея демократії. Більше того, підкреслює він, ідея нації у великій мірі самим своїм виникненням завдячує демократичній ідеї, оскільки без ідеї правової рівності всіх громадян держави не могла б виникнути ідея суверенності народу. І саме з ідеї суверенності нації, висунутої Великою Французькою революцією, розвинулася ідея національної незалежності народів у власних самостійних національних державах. Боротьба за демократичні перетворення, яка розгорнулася в XIX ст. серед народів Європи, ніколи не була спрямована проти національної незалежності народів. Більше того, ця боротьба, охоплюючи широкі верстви народу, піднімала рівень національної свідомості та зміцнювала саму націю. Саме тому, на думку П.Полтави, ідея нації та ідея політичної демократії можуть існувати лише разом, взаємозбагачуючи та взаємодоповнюючи одна одну. Іншими факторами, які мали вплив на хід розвитку історичного процесу і діють постійно або у певних історичних періодах проти ідеї нації, є буржуазний імперіалізм та марксизм. Перший, поневоливши європейські та інші народи, заперечив їх право на самостійний розвиток і виступив як антинаціональна або денаціоналізуюча сила. А марксизм своїми основними положеннями, зокрема про те, що нація – явище історичне, що історія людства – це боротьба суспільних класів, що пролетаріат "не має батьківщини", ідеєю диктатури пролетаріату скерований проти ідеї нації. Але, як показує хід історичного розвитку, тобто розпад колоніальних та багатонаціональних імперій і держав, відхід соціалістів від марксизму, визнання ними права націй на самовизначення, в боротьбі з ідеєю нації ці сили виходять переможеними або взагалі зникають з історичного процесу. Саме тому П.Полтава робить висновок, "що ідея нації займає домінуюче становище серед усіх інших факторів, що впливають на хід історії. Вона є найбільша сила історичного процесу, в зударі з якою капітулюють всі інші сили, скеровані проти неї. Вона через те визначає і основну розвиткову тенденцію історичного процесу" (Там само. – С.38).

 

Таким же органічним і природним прагненням є й прагнення українського народу до самостійного державного життя, тобто до реалізації власної ідеї нації. Це прагнення знаходить своє реальне втілення у першій в українській історії державній організації, якою була Київська Русь. Наступним реальним виявом цього прагнення стала Козацька Республіка, керуючись ним український народ утворив на своїх землях Українську Народну Республіку в 1918 році. "Керуючись цим прагненням, – підкреслював П.Полтава, – український народ ніколи не переставав і не перестає боротися за своє національне і політичне визволення в періоди бездержавного існування" (Там само. – С.13).

 

В тісному зв'язку з концептуальною розробкою ідеї нації, її ролі та значення як в загальноісторичному процесі, так і в українській історії П.Полтава розробляє теорію національної держави. Визначаючи причину появи держави природною необхідністю впорядкування суспільних відносин всередині спільноти, тобто народу, та потребою оборони перед зовнішніми ворогами, він заперечує марксистське положення про виникнення держави як знаряддя гноблення в руках експлуататорських класів. В процесі історичного розвитку, на певному етапі суспільного розвитку держава перестає бути виразником загальних інтересів і перетворюється в знаряддя соціального, по відношенню до частини власного народу, та соціального і національного гноблення по відношенню до поневолених народів, зокрема, в багатонаціональній державі. А оскільки людство поза державними формами суспільної організації існувати не може, то єдиною можливою та життєздатною є система вільних національних держав усіх народів світу. "Ми, націоналісти, – підкреслював П.Полтава, – вважаємо, що – як це воно було завжди дотепер, є сьогодні і буде в майбутньому – незалежна національна держава є тією одною формою політичної організації народу, яка забезпечує йому найкращі умови для всебічного розвитку всіх його духовних і матеріальних сил. Без власної національної держави, тобто без держави, побудованої на етнографічний землях даного народу, народ не може повноцінно розвиватися. Більше того, без власної національної держави народ є приреченим на загибель (Полтава П. Наше вчення про національну державу. Там само. С.74).

 

Українська Самостійна Соборна Держава, як головна мета національно-визвольної боротьби саме й є національною державою українського народу. "Здійснення ідеї УССД, тобто створення незалежної Української держави, – на думки П.Полтави, – буде не тільки вирішенням національної проблеми українського народу, створення належних умов для його дальшого розвитку але й ознаменує цілковиту перебудову політичного укладу на Сході Европи на єдино справедливому, прогресивному принципі – принципі самовизначення народів" (Полтава П. Елементи революційности українського націоналізму. – Там само. – С.142-143).

 

Поруч з визначенням головної мети руху, розробки концепції ідеї нації та національної держави важливе місце в творчості публіцистів УГВР займають проблеми майбутнього суспільно-політичного ладу в Українській державі, розробка теоретичних засад самого руху, його ідеології, місця та взаємовідносин, як руху, так і майбутньої держави в Східній Європі та світовому  співтоваристві.

 

В цьому аспекті особливий інтерес викликають праці Осипа Горнового. В своїй праці "Підсумки успіхів нашої національно-визвольної боротьби" він підкреслює, що причина поразки національно-визвольних змагань 1917-21 рр. полягає в тому, що "національна свідомість народних мас була тоді низька, а в значної частини народу її взагалі не було. В результаті низької національної свідомості не було також ясного, усвідомленого прагнення здобути за ціну чого б то не стало, власну самостійну державу" (Дяків-Горновий О. Підсумки успіхів нашої національно-визвольної боротьби. Ідея і Чин. Повна збірка творів. – Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1968. – С.67).

 

А основою успішного здобуття та розбудови власної державності є, на думки Горнового, "національно-політична зрілість народу і стан, його організованих самостійницьких сил". Саме зростання національної свідомості серед найширших верств українського народу на всіх українських землях дало можливість широко розгорнути національно-визвольну боротьбу українського народу, яка, в свою чергу, принесла ряд позитивних результатів. Зокрема ця боротьба спричинилася до консолідації українського народу, утвердження ідеалів боротьби за власну державність, готовності на жертви в цій боротьбі, готовності до героїзму, єдності та організованості. Це також дозволило поставити українську проблему на міжнародному рівні, поєднати національно-визвольну боротьбу українського народу з визвольним рухом інших народів не тільки Східної Європи, але й світу.

 

Розробляючи ідеологічні, політичні, правові основи українського національно-визвольного руху Горновий, як і інші теоретики цього руху, зокрема Полтава, головну увагу приділяє теоретичному обґрунтуванню ідей свободи людини, забезпечення її основних політичних, громадянських, національних і соціальних прав та тісно пов'язує її з ідеєю свободи нації, права кожного народу на самовизначення, на отримання можливості самостійно визначати шляхи свого політичного, економічного, соціального розвитку. Саме взаємозалежність та взаємообумовленість прав людини та прав нації знаходить своє втілення в основному гаслі, під яким проходила боротьба українського народу в цей період: "Свобода народам, свобода людині!".

 

Розробляючи концепцію української, державності, Горновий визначає місце національно-визвольної боротьби українського народу в загальнолюдській боротьбі за справедливий та рівноправний міжнародний порядок. "Борючись за вільну й самостійну державу для українського народу, УПА рівночасно бореться за право кожного народу жити своїм вільним життям у своїй власній, незалежній національній державі. УПА вважає, що тільки система вільних національних держав гарантує повний всебічний розвиток окремих народів, що тільки така система забезпечує від поневолення однієї нації другою, або жменькою найбільших і найсильніших націй всіх середніх і малих націй, що тільки вона, створює можливості для справжньої співпраці між народами в політичній, економічній і культурній площині, що тільки вона ліквідує небезпеку війн і створює ґрунт для тривалого миру і справжньої дружби між народами", писав він в своїй праці "Українська Повстанча Армія – носій ідей визволення і дружби народів (Дяків-Горновий О. Українська Повстанча Армія – носій ідей визволення і дружби народів. – Там само. – С.100).

 

Саме під цим оглядом розглядаються і проблеми взаємовідносин між українським та російським народами. В цьому аспекті особливий інтерес викликає праця Д. Шахая "Тактика щодо російського народу", яка, будучи написана в 1943 році, мала суттєвий вплив на дальше формування української політичної та правової думки цього періоду. Зокрема, вже в цій праці було підкреслено, "що доля більшовизму та його імперії залежить у більшій мірі саме від російського народу, ніж від зовнішнього втручання", і далі, в тій же статті він підкреслює: "Якщо буде вестись боротьба ззовні проти російського народу, ототожнюючи його з більшовизмом (правильніше, не роз'єднавши його до кінця з більшовизмом) – ніяке зовнішнє втручання не повалить більшовизму (Шахай Д. Тактика щодо російського народу. – Літопис УПА. – Т.8. – С.210).

 

Розпад Радянського Союзу наочно підтвердив правильність цих тверджень висловлених майже за півстоліття до цього. Розробляючи далі цю проблему Горновий писав: "Змагаючи до відокремлення України і перебудови СССР на незалежні держави всіх народів СССР, ми рівночасно прагнемо до якнайтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галузях з російським народом, як і з усіма іншими народами. Російський народ – наш безпосередній сусід, з ним у нас багато спільних інтересів і співпраця наша може розвиватися дуже успішно, якщо вона буде будована не на імперіялістичних співвідношеннях, а на справжній дружбі і рівноправності" (Дяків-Горновий О. Наше становище до російського народу. – Там само. – С.157).

 

Як свідчать політичні заяви сьогоднішніх українських державних діячів додати щось принципове до сказаного вище важко. Тим більше актуальним є його застереження: "Про вкоріненість імперіялізму нам треба пам'ятати не тільки сьогодні, коли ми боремося за знищення російського імперіялізму, але й тоді" коли цей імперіялізм буде знищений. Бо й тоді ще довго грозитиме небезпека повороту імперіялізму серед російського народу. І про це повинні пам'ятати не тільки український і всі інші поневолені народи СССР, але також російський народ. Він мусить усвідомити собі, що російський імперіялізм є причиною й його важкого становища на протязі цілої його історії /.../ Поки російський народ не знищить своїх імперіялістів і не звільниться від імперіялістичних впливів, доти він ніколи не заживе як вільний народ" (Там само. – С. 164-165).

 

Окремий блок проблем, які в творчості публіцистів УГВР займають чільне місце – це проблеми тоталітаризму, характеристики його суті та антигуманної спрямованості, засобів та методів до яких останній вдається в боротьбі з демократією та національно-визвольними рухами, розгляду таких його різновидів як фашизм та більшовизм. В цьому плані особливий інтерес викликають праця Ярлана "Фашистське страшило", яка вперше вийшла друком в 1945 році, а в 1946 році була перевидана польською мовою під назвою "Упир фашизму" (Літопис УПА. – Т.8. – С.180-203, 288), стаття П.Думи "Ідейно-політичне обличчя більшовиків", яка була опублікована в 10 випуску журналу "Ідея і Чин" в 1946 році та праця Горнового "СССР – країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих". Саме в зазначених працях Ярлана та Горнового задовго до відомих робіт Желю Желєва та Мілована Джіласа дана характеристика тоталітарних систем XX століття, визначені ті головні ознаки, які притаманні цим системам, переконливо доведено спорідненість державно-правових систем фашистської Італії, гітлерівської Німеччини та більшовицького Радянського Союзу. Більше того, розглядаючи фашизм як крайній прояв тоталітаризму автор стверджує, що "московський більшовизм своїми підставовими характерними рисами відповідає поняттю чистого, майже класичного фашизму в його найгіршому виразі... Це система всевладного і всеохоплюючого тоталітаризму і державного централізму, ще ніколи і ніде до тепер не баченого в такій бурхливій формі. Одночасно її супроводжують – як завжди у всіх тоталітарних устроях тотальний терор. Розміри більшовицького терору ні в чому не поступаються найкривавішій практиці гітлеризму" (Ярлан. Упир фашизму // Генеза, березень 1992. С.41-42). 

 

Горновий розглядаючи генезу більшовицького тоталітаризму підкреслював, що "в більшовицькій партії всю владу від самого початку до сьогодні зосередила в своїх руках одна особа – диктатор, який оточує себе жменькою покірних "соратників" (клікою)". А методами, які застосовувалися для цього, були т.з. чистки, які були запроваджені ще Леніним – фізичне знищення всіх, хто становим загрозу інтересам партійного диктатора. Сталін знищив не тільки тих хто міг бути конкурентом в боротьбі за неподільну ніким і нічим не обмежену владу, але й "всіх чесних членів партії, які хотіли служити народові, які прагнули йому добра, які хотіли направду здійснювати ідеї соціалізму, які тому не хотіли служити Сталінові, бо бачили й розуміли всю злочинність і антинародність його політики". І саме Горновий відзначив, що проведений в березні 1939 року XVIII з'їзд ВКП (б) на якому вже не було жодної опозиції ознаменував народження нового експлуататорського класу – класу більшовицьких вельмож, який був кровно зацікавлений в політиці Сталіна, бо ця політика давала йому владу над народом, забезпечувала вигідне й розкішне життя (Дяків-Горновий О. СССР – країна найжорстокішого гноблення народів і визиску працюючих. – Там само. – С. 178-180).

 

Саме цю групу людей в своєму відомому дослідженні М.Джілас пізніше назвав "новим класом". Саме тому в своїх працях названі автори застерігали народи східноєвропейських держав перед тією загрозою тоталітаризму, яка нависла над ними з боку Радянського Союзу.

 

Так, П.Дума в своїй статті "Більшовицька демократизація Европи" передбачав, що в тих країнах, які були визволені від німецьких військ радянськими військами, з боку Радянського Союзу буде зроблено все можливе, щоб не тільки залишити їх у сфері свого впливу але й встановити режими аналогічні до радянського, підзвітні та підконтрольні Москві, придушуючи будь-яку спробу утвердження демократичних змін чи ведення самостійного політичного курсу.

 

Поряд з актуальними проблемами сучасності в працях ідеологів українського національно-визвольного руху 40-50-х років приділялась увага і майбутній Українській державі. Засадничі підстави її створення і розбудови були викладені в "Плятформі Української Головної Визвольної Ради" (Див.: Літопис УПА. – Т.8. – С.34-38).

 

В окремих публікаціях того чи іншого автора ці основні ідеї та принципи знаходять свої поглиблення та розвиток. Так, П.Полтава визначаючи головні політичні цілі за здобуття яких бореться український народ, як одну з головних визначав боротьбу "за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов'язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам" (Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. – Там само. – С. 129).

 

19. Аналогічно визначав головні засади майбутньої української державності і Горновий, який писав: "В себе, в українській державі, УПА змагає до побудови ладу без експлуататорів і експлуатованих, ладу, де всі громадяни повністю користуватимуться дійсними демократичними свободами, ладу, при якому справді народня влада не витрачатиме ні коштів ні енергії для творення апарату гноблення, а направлятиме їх виключно на піднесення і розвиток народу, ладу, при якому високо буде піднесена так сьогодні топтана в СССР людина, якій буде забезпечено всі права, вільний розвиток, добробут і користування всіми культурними надбаннями власної нації і всього культурного людства (Дяків-Горновий О. Українська Повстанча Армія – носій ідей визволення і дружби народів. – Там само. –С. 100-101).

 

Ця увага, яка приділяється в працях ідеологів національно-визвольного руху проблемам демократії, забезпечення і захисту прав і свобод людини, прагнення врахувати зарубіжний досвід економічного розвитку, який при певних умовах приводить до появи та розгортання соціальної боротьби в межах однієї нації чи однієї країни свідчить про комплексний підхід до вирішення питань майбутнього української державності, розуміння, що здобуття власної державності не вирішує автоматично та не знімає з порядку денного цілого ряду державно-правових, політичних та соціально-економічних проблем. Ведучи свою боротьбу, пишучи свої праці в неймовірно важких умовах боротьби вони ясно усвідомлювали необхідність розробки для майбутньої української держави власного шляху політичного та економічного розвитку, який базуючись на досягненнях та здобутках інших народів та держав повинен був би відповідати інтересам, потребам та традиціям українського народу, можливостям для втілення та реалізації. Саме тому в працях зазначених авторів немає ґрунтовної розробки всіх аспектів майбутньої української держави, а тільки тих принципових моментів, здобуття і втілення в життя яких дало б можливість дальшого саморозвитку та вдосконалення держави вже після її здобуття. Але розвитку в напрямку демократії, забезпечення інтересів нації, захисту та гарантованості прав і свобод людини, усунення причин соціальних конфліктів та суперечностей.

 

Очевидно, що сьогодні, наприкінці XX століття після припинення холодної війни і упадку Радянського Союзу, який ознаменував і припинення існування двох взаємопоборюючих одна одну ідеологічних систем, створення системи колективної безпеки і співробітництва в Європі, усвідомлення взаємозалежності всіх держав і народів в процесі історичного розвитку багато з ідей висловлених і обґрунтованих ідеологами українського національно-визвольного руху 40-50-х років видаються очевидними.

 

Але не треба забувати про період "холодної війни", про "карибську кризу", коли людство, знаходилось на порозі Третьої світової війни, про ті багаточисельні міжнародні конфлікти, які довелося пережити людству протягом останніх трьох-чотирьох десятиліть щоб утвердитись в правильності цих ідей. А сьогоднішні конфлікти в колишніх радянських республіках, на території колишньої Югославії переконливо доводить, що невирішеність національного питання завжди буде залишатись підставою для виникнення збройного конфлікту чи якихось інших ускладнень.

 

Разом з тим, досвід державного будівництва в незалежній Українській державі переконливо доводить не тільки правильність але й актуальність для сучасного етапу державотворення в Україні теоретичних здобутків того етапу в розвитку української політичної та правової думки. Осмислення та творче використання теоретичних надбань українського національно-визвольного руху 40-50-х років буде не тільки найкращим пам'ятником тим хто в боротьбі з Тоталітаризмом відстоював ідеали свободи і демократії, але й дасть можливість вирішити або уникнути тих багаточисельних проблем, які виникають в процесі становлення України як демократичної цивілізованої держави.