Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Політична програма української держави – де вона? (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 26 вер. 2016 р., 09:18 Степан Гринчишин   [ оновлено 24 жовт. 2016 р., 10:04 ]

 

Двадцятип`ятиріччя нашої держави мимоволі наводить на питання, поставлене в заголовку цієї статті. І відповідь, звичайно, справедлива.

 

Народ, згідно Конституції, є творцем держави, але він обрав владу, отже, має вимагати від неї не лише звітування, що зроблено, але й здійснення державотворчої діяльности у повному обсязі. Це значить, що найвищий законодавчий орган держави – Верховна Рада має приймати закони, які утверджують національну зовнішню і внутрішню політику, скеровану на повноцінний розвиток народу в усіх проявах його життєдіяльности і держави як інструменту, що забезпечую в повному обсязі права та обов’язки громадян держави. Акцентую на цих загальновідомих засадах, начебто зрозумілих усім, але як не парадоксально, донині не реалізовані в повному обсязі.

 

Отож звертаємось до проблеми, яка, очевидно, вже давно «стукає в наші серця». Дивина, але за 25 років державности її відповідальні керівники навіть не робили спроб укласти політичну програму будівництва української держави. Це значить, що цим керівникам байдуже, яку державу слід будувати. Можливо, це твердження хтось із читачів сприйме як «занадто гостре». Проте від цього ніяк не зміниться настійливе питання: чому ж досі держава існує без своєї політичної програми? Чи не зв’язаний наш соціальний і політичний стан саме з відсутністю національної політики щодо стану і народу, і держави в цілому, тобто стану державних підрозділів, від функціонування яких залежить існування держави і, більше того, її майбутня історична перспектива.

 

Кілька питань взаємно пов’язані: з одного боку, програмна декларація про національний характер і зміст держави, а з іншого – наповнення, реалізація характеру і змісту держави саме національною ідеєю з чітко виразним ідеологічним забезпеченням.

 

На жаль, досі, за наявности всіх дотеперішніх президентів України (не кажучи вже про антиукраїнця в своїх усіх без винятку діях четвертого президента), саме так, саме в цьому аспекті, де ідеологія не є ні «прикрасою», ні «фіговим листком», за яким, мовляв, мала б сховатися змістова сутність держави, не задекларована навіть хоча б у політичних виступах чільників держави.

 

Отож політична програма мала б передбачити ряд важливих як теоретичних та ідеологічних аспектів, так і конкретну стратегію і тактику виконання програми.

 

Не є новиною, що досі озвучується ідея т.зв. культурницького націоналізму як чи не крайній, але прийнятний аспект державного будівництва. Проте про політичний націоналізм не йде мова, бо й саме його розуміння нашароване в свідомости багатьох громадян України вкрай негативними ознаками, що є, по суті, ще не подоланою спадщиною большевицької окупації України.

 

«Пугало» націоналізму посилюється в наші дні антиукраїнською пропагандою нинішньої Росії, що слід сприймати, як грубе вторгнення в недоторкану сферу нашого внутрішнього національного життя.

 

Більше того, ідеологічні противники вдаються до фальсифікацій історії та ряду політичних понять, до свідомого кривотлумачення головних ідеологічних засад нашої нації, діючи на свідомість наших громадян і, тим більше, східного регіону, населення якого в більшости перебуває під впливом російської пропаганди.

 

Скажемо одверто, на жаль, досі українці не розгорнули активної контрпропаганди, щоб розвінчувати агресивну і брехливу ідеологію ворога.

 

Отже, політичний націоналізм, на моє глибоке переконання, має лежати в основі політичної програми побудови нашої держави. Сучасні західні держави створені, власне, на ґрунті політичного націоналізму в кожній країні зокрема. Але сьогодні, в ХХІ столітті, вони начебто «забули» становлення своїх держав, яким, до речі, сьогодні ніщо не загрожує, так що вони навіть так чи сяк стають на позиції лібералізму, хизуючись тим, що вони ніяк не «якісь там крайні»… Все одного порядку – коротка пам'ять, яка й не апелює до конкретної ситуації «правопорядку і законности».

 

Зате Україні політика лібералізму вкрай небезпечна: при наявности сучасної політичної та економічної кризи лібералізм несе серйозну загрозу державі, яка ще не стала сильною і відпірною будь-яким спробам її знищити.

 

Лібералізм «розчиняє» сконцентровані в кризовій ситуації проблеми виживання і «втримання» держави на відповідному рівні.

 

Зрештою, навіть проблема соціального стану населення сьогодні набуває політичного змісту і скерована, хочуть цього чиновники чи не хочуть, в сутність їхньої внутрішньої політики – вона є національна чи антинаціональна?

 

Отже політичний націоналізм ставить «на своє місце» кожного громадянина і державного чиновника, в т.ч. й президента. Є єдине, невідмовно діюче правило: працюй в інтересах народу і держави, схибив – відійди, на це місце прийде новий, який, як і попередник, присягає на вірність народові і державі.

 

«Кривоприсяжні», які досі перебували на чільних посадах, закінчують свою «кар’єру» або в суді (потім на нарах), або… в ямі (якщо не витримує психіка). Тільки такі жорсткі умови здатні покінчити з корупцією.

 

Політичний націоналізм у державній програмі керує кадрами: чільні пости мають представляти українці, оскільки назву державі дав народ, що споконвіків на власній етнічній території перебуває тисячоліття. Чужим, при цьому, не виключено, виявляється «свій», характер якого і морально-етичні засади нічого спільного не мають з національною традицією і за змістом протистоять головній масі народу. Цей виняток (може, в наші часи й досить поширений), все ж таки, підкреслює правило: свій краще віддасть життя за державу, ніж зрадить. Ми є свідками жертовности нашого народу під час війни України з Росією, коли сотні і тисячі молодих і середнього віку людей чи й старші віддають свої життя за Україну і її свободу.

 

Виховання кадрів в дусі політичного націоналізму – надзвичайно важлива і актуальна справа, що лягає на плечі всіх без винятку державних вишів, а також загальноосвітніх шкіл, коледжів, спеціальних навчальних закладів гуманітарного і мистецько-художнього та театрально-кіно й відео мистецтв.

 

Розуміння політичного націоналізму як патріотизму, як сумарно поведінкової проблеми, як засади морально-етичного життя, як національна традиція, вкорінена в свідомість поколінь, що продовжується природно і самодостатньо, як звичаї та обряди у своїй вірі, що існує на наших землях уже третє тисячоліття. Ми будуємо власну державу і віддаємо їй свої фізичні і духовні сили для її всебічного утвердження.

 

Зрозуміло, що стан свідомости громадян України на всій території не однаковий. Західні землі відрізняються вищим і стійким поглядом щодо свідомости й розуміння багатьох складників дієвої ідеології, насамперед націоналізму як національної ідеї, котра реалізується в побудові власної держави.

 

Роль кожного громадянина в цьому процесі визначається, звісно, станом його свідомости.

 

Після майдану Гідности суспільство перероджується, фактично зникнув або зникає гомо совєтікус; процес становлення ще не закінчений, його майбутнє залежить від багатьох чинників, в т.ч. від соціального стану населення; негативні явища саме в сфері соціальній затримують процес самоусвідомлення громадян на сучасному етапі.

 

Вкрай негативно позначаються на ньому явища корупції, чиновницької бюрократії з приводу багатьох питань соціального забезпечення, призначення земельних ділянок для учасників АТО, визнання учасників війни проти Росії, забезпечення інвалідів цієї війни і т.д.

 

Цей широкий обсяг проблем мав би перебувати під прискіпливим контролем громадянського суспільства і, звичайно, президента.

 

Тактика самоусвідомлення – як складник політичної програми держави – виключає будь-який  елемент примусу, що, природно, викличе протистояння.

 

Аргумент «стань іншим» можливий лише за умов свободи, коли особа самостійно обирає свій шлях і стає прикладом для інших.

 

Переродження суспільства – довготривалий процес, однак наявність реальних змін пришвидшує самоусвідомлення особи в політичних та морально-етичних параметрах.

 

Важливим параграфом політичної програми як об’єкт пильної уваги громадянського суспільства мусять стати ЗМІ. Нинішня ситуація, коли більшість телеканалів є російськомовні (вони якраз спрямовані на всю територію України), вимагає кардинальних змін.

 

Очевидно, йдеться про фінансування цих каналів тими категоріями багатих людей, яким байдужа національна політика на ТБ – чи насправді вона існує? Ні, її немає! Випадок з телеканалом «Інтер», що проводив антидержавну пропаганду, вказує на те, що державна структура, яка займається ТБ, не працює в інтересах держави! Дивовижно, але факт! І, тим більше, дивно було чути «захист» із вуст відомого журналіста, що громадські протести проти телеканалу є «замахом на свободу слова». Якщо антидержавні виступи є «свободою слова», то саме це поняття втрачає будь-який сенс і стає спекулятивною грою проти правди і об’єктивности телебачення.

 

Виховна функція ТБ загальновідома, у зв’язку з цим роль ТБ в оновленні суспільства годі переоцінити. Невипадково ця сфера привертає максимум уваги ворогів держави.

 

Журналіст, певна річ, має відчувати себе вільним, але він несе повну відповідальність за об’єктивність інформації, що її подає суспільству. Зрештою, інформативний зміст передач, в кінцевому наслідку, несе в собі й політичний «заряд», який має «вибухнути» в свідомости реципієнта.

 

В контексті політичної програми державного будівництва говоримо про ЗМІ як про «технологію» ідеологічного впливу на свідомість громадян. І в цій же площині має діяти контрпропаганда проти ворожої хвилі брехні, наклепів, інсинуацій на адресу нашої держави, історії і культури.

 

Функціювання державної мови в усіх державних установах, насамперед у ВР викликає справедливу критику. Немає жодного парламенту в Європі, на якому депутати розмовляли і вели б засідання чужою мовою. Але те неможливе на Заході в нас наявне, як ганебна реальність.

 

Чужа мова в українському найвищому законодавчому органі держави свідчить про те, що донині українці себе вважають за другосортних людей і спілкуються на мові колишньої імперії, яка панувала тут понад сімдесят років.

 

Це не просто спадщина імперії, це – хвороба свідомости, з якої не вилікувалися за 25 років нашої державности.

 

Чому чиновники, навіть високі посадовці, в т.ч. й міністри не вважають за потрібне говорити на місці служби державною мовою? Чому судді, адвокати, поліція і т.д. на місці служби говорять чужою мовою?

 

Це, по-перше, грубе порушення Конституції, по-друге, явна зневага Закону та прав і свобод громадянина, якому Конституція гарантує безкомпромісне виконання його громадянських потреб і духовних запитів.

 

Віковий колоніялізм наклав на усе українське суспільство печать відсталости, духовної інерції, штучної затримки всебічного розвитку і поступу в сфері соціяльній та культурно-духовній.

 

І в постколоніяльний період українцеві вельми важко позбутися старого, що в’їлося в живу плоть і у ще живий дух, що потребують оновлення. Тільки сильні духом стають прикладом для мільйонів. Таким постають наші генії Тарас Шевченко та Іван Франко.

 

До 160-річчя від дня народження І.Франка і 100-річчя смерти у Львівському національному університеті імені І.Франка відбувся Міжнародний форум, на якому, до речі, була акцентована тема державности в спадщині письменника.

 

Ідеологічний зміст теорії про державу став у центрі уваги. Звісно, Франків націоналізм означає працю і служіння не чужим, а рідному народові, що й вилилось у знамениту поезію «Не пора».

 

Зробити можливе в неможливих умовах для І.Франка означало втягнення широких мас за свої права і в умовах недержавности націлити маси на боротьбу за українську державу.

 

В тодішніх умовах Франкова орієнтація виключно на власні сили мала консолідуючий характер усіх активних сил українців – інтелігенції, робітництва, церкви і освітніх закладів з тим, щоб всі учасники цього унікального процесу, усвідомивши необхідність держави (бо тільки в національній державі реалізується історична перспектива нації), фактично створили її на своїх етнічних теренах. І це «можливе» сталося в «неможливих» 1918-1922 рр., бо ґрунт для цього був підготований генієм І.Франка.

 

Справді, неможливі умови, коли УНР проіснувала дуже коротко в силу багатьох як зовнішніх, так і внутрішніх факторів. Проте ідея державности І.Франка акумулювала політичні сили і в наступний історичний період ХХ століття.

 

Сила Франкової ідеї державности сконцентрована в серцевині, що є ідеологією і тактикою боротьби за державність – націоналізм і свідомість людей, до кінця відданих державі. Власне, все те, що нині вкрай потребує наша держава.

 

Досвід минулого є цінним дороговказом для осягнення мети. І саме цей досвід промовисто говорить: орієнтуйся на глашатаїв української національної ідеї і переможеш, незважаючи на перешкоди, втілені у ворожій антиукраїнській пропаганді і тероризмі.

25 вересня 2016