Рубрики‎ > ‎Політика‎ > ‎

Полемічні запитання лауреатці Нобелівської премії Світлані Алєксієвич … (Автор: Сеник Любомир)

опубліковано 28 груд. 2015 р., 10:55 Степан Гринчишин   [ оновлено 13 лют. 2016 р., 02:38 ]

 

Ми, українські громадяни, щиро зраділи, що відзначена престижною премією білоруська письменниця. Це начебто упала стіна між художнім інтелектом у країнах колишнього більшовицько-московського тоталітаризму і вільним світом заходу, який побачив нові художні цінності на великих просторах минулого соціалістичного рабства, а в Росії, як би не говорили прихильники її чи неприхильні люди, рабство усугубилось в силу різних причин.

 

Лауреатка активно говорить про себе й свої позиції щодо сучасного стану, зокрема, слов’янських країн і висловлює свої міркування про майбутнє.

 

Запитання, які маю намір тут ставити, усвідомлюю, залишаться без відповіді. Теж на те є причини хоча б тому, що навряд чи потрапляє в її поля зору українська інтернетівська газета, на сторінках якої оприлюднена моя стаття.

 

Отож на самому початку питання (проблема), яка нуртує в мені, не дає спокою.

 

Перше. Комітету абсолютно байдуже, якою мовою пише майбутній лауреат. Як видно, його передусім цікавить сенс писання, обминаючи, на мій погляд, дуже важливу проблему. Йдеться про мову. Шановна лауреатка пише російською мовою. Синдром російщини роз’їдає наші душі. Ми вельми стурбовані майбутнім нашої мови, яка витісняється з ділових кіл суспільства, політики, працівників і навіть міністрів, особливо, МВС і, трохи менше, МЗС… Перелік випадків вживання чужої, не державної мови склав би не одну сторінку…

 

В Білорусії, на наш погляд, ще критичніша ситуація, бо й незмінний її Президент застосовує в абсолютній більшості мову свого північно-східного сусіди і, навіть оком не моргнувши, робить враження, що це абсолютно нормальна річ. Ми знаємо, ми переконані, що навпаки, ненормальна ця річ, бо вона говорить, як нам здається, про меншовартість мовлячого або й навіть залежність від «русского міра» чи російщини як явища, що заливає своїми брудними хвилями простори земель, які не належать до сучасної російської імперії… Це як пошесть, яка опанувала величезні території і зневолює мільйонні маси «нє-русскіх», які демонструють своє національне упокорення…

 

На жаль, не володію інформацією, як дивиться шановна лауреатка на становище білоруської мови. Елементарна логіка підказує, що людина, яка переживає майбутнє своєї національної мови, прагнутиме робити все можливе і неможливе, щоб ця мова розвивалася. І тут непочатий край роботи для письменника, який, до речі, виступає не лише оберегом національної мови, а й творцем її, утверджувачем її в умовах сучасної глобалізації і знецінення національних цінностей і скарбів, з яких мова – неоціненний скарб.

 

Тому й подиву немає меж, що лауреатка пише чужою мовою. Нам здається, що синдром М.Гоголя, все ж таки, відходить, хоч у нас в Україні є також автори, що називаються українськими письменниками, але пишуть недержавною мовою. Що це таке? Для більшого успіху «в світі»? Для свого т.зв. «престижу»? Загальновідомо, що переклад «відомого» твору і «відомого» письменника робить доступним його твір для іноземців.

 

Схиляюся до думки, що писання українського письменника (і не тільки українського) недержавною мовою щонайменше є проявом національної безтактности, синдромом меншовартости чи навіть, нікуди від гріха дітись, піару власної творчости, мовляв, зверніть на мене увагу, щоб я став відомим – стоп! Де відомим? В русском міре? Та добре, не припиняючи, треба гавкати на адрес цього «міра» – і, може, звернуть на тебе увагу… Якщо ж відкинути усі ці припущення, то залишається гола правда: автор, пишучи чужою мовою, засвідчує свою невпевненість у можливості національної мови або й, повторимось, виявляє свою національну безтактність. Автор цих спостережень і припущень усвідомлює, що знайдуться опоненти і прагнутимуть доказати саме необхідність ставати на хитку стежку для ходіння в дебрях чужої мови. Ще в дев’ятнадцятому столітті Марко Вовчок зробила вибір на користь української мови і саме на цьому ґрунті зазнала всеєвропейського визнання.

 

Наша шановна лауреатка іноді писала рідною мовою, проте не маємо інформації, чому цей факт був спорадичним.

 

Друге. Уважно прочитую інформацію про нову лауреатку Нобеля, і з окремими її думками абсолютно не погоджуюся, ставлячи себе в ті ж часи, які вона переживала, бо ми майже однолітки.

 

Ніколи, від початку свого свідомого життя і, особливо, в часи російської окупації, не вважав себе рабом і совєтікусом. Лауреатка (мати українка) в дитинстві була в Галичині, і дуже дивно, що її дитячі враження (які фактично залишаються на все життя) нічого не залишили в пам’яті. Адже вона жила серед звичайних галичан, які не були рабами і ніколи не стали совєтікусами! Були винятки «прийняття» російського окупанта, але загал був проти нього. Отож далеко не так в Україні, коли заходить мова про Путіна. Ми, українці, його ненавидимо і боремось проти нього. Раби не борються. Раби поклін йому віддають і навіть іноді намагаються поцілувати руку ката…

 

Велетенську помилку робить пані Світлана Алексієвич, засвідчуючи те, що вона, по суті, не розуміє, що нині відбувається в Україні, коли говорить, що слов’яни, згадуючи й Солженіцина, повинні бути разом, але не зараз. Скажу, що майбутнє України – назавжди окремо від Росії, народ якої не є слов’янським, він цілком інший від українців. Лауреатка не розуміє, що для нас вже нема (а його фактично й не було! Він існував лише в пропагандистській літературі, яка однозначно була скерована на виховання гомо совєтікуса) «старшого брата», проводир якого здійснює сьогодні агресію супроти України, загарбавши її території. На жаль, Солженіцин, незважаючи на «відсидку» в совєтському концтаборі, глядів на Росію як на феномен, який в силу своєї «доброї» природи підпорядковує під себе інші народи і покликаний, скажемо, на відміну від Солженіцина, темними силами пекла згуртовувати «докупи» народи-сусіди, ближчі і дальні. Звісно, це природа російського імперіалізму, покликаного проковтувати, ніби ненаситний дракон, ряд народів, які мали історичну недолю – жити поруч російського монстра…

 

Проблема Криму нечітко проінтерпретована; пані Алесієвич подає історичні факти – і все? А де міжнародні домовленості про непорушність державних кордонів? Ні згадки! Реакція «русскіх» нам відома і без пані лауреатки. А де ж її позиція щодо анексії цієї території? Нема! Виходить, пані Світлана Алєксєвич не бере до уваги міжнародну домовленість у формі меморандуму про підтримку України – без’ядерної держави. 

 

Один із підписантів меморандуму вчинив агресію і став окупантом території української незалежної держави. З окупантом, що діє за допомогою організованих ним терористів, не ведуть переговори. Я більше ніж переконаний: коли б сталося щось подібна в одній із федеральних земель Німеччини, пані Меркель не вдавалася б у переговори з терористами, а доступними їй методами безжально боролася б аж до їх вигнання або й фізичного знищення. Тоді чому ж ця ж таки пані Меркель послідовно відстоює переговори з … терористами, вбачаючи в них одну-єдину можливість припинити бійню на Сході України. Очевидно, її давно мали б припинити, якби… Зрозуміло: коли б, по-перше, Україна була сильною державою і коли б західні держави категоричніше ставили б перед агресором вимоги залишити Україну і вивести свої бандформування.

 

Гадаю, що пані Лауреатка, порушуючи питання агресії, замість того, щоб повторювати примарні псевдотеорії Солженіцина, відкритими очима глянула на те, що робить «слов'янин» з іншими, сусідніми слов’янами-українцями. Виявляється неприйнятна теза Солженіцина засіла в голові шановної лауреатки і стимулює утопію … об’єднання слов’ян. Як мають українці об’єднатися, як вважає лауреатка, не зараз, а пізніше… Тобто коли? Коли забудуть зло, що його вчинив агресор? Чи, може, росіяни, які підтримують Путіна мало не 90%, колись «прозріють» і побачать у свого південного сусіди… знову ж таки… «молодшого брата»? Та ніколи цього не буде! Ми можемо на тисячу відсотків запевнити паню Алексієвич, що не станеться таке незрозуміле «об’єднання». З ворогом не об’єднуються!

 

Пані Світлано Алексієвич, невже ви сьогодні не бачите, що Росія є й залишається ворогом України?

 

І все ж, Світлану Алексієвич привітала Національна Спілка Письменників України. Я теж вітаю пані Алексієвич з високою міжнародною нагородою. А питання залишаються без відповіді, хоча, кажучи правду, дуже хотів би почути (прочитати) відповідь.

 

На завершення: чекаю з великими сподіваннями, що вітатимемо й українського лауреата (лауреатку) Нобелівської премії, бо справедливість має торжествувати, як Божа Правда.

Львів, 26 грудня 2015 року.                                                                 Любомир Сеник

 

Свої думки можна вислати до редакції сайту на електронну адресу: lvelychko@yahoo.com